Часто використовується, зокрема, рейтинговими агентствами, також підхід щодо поділу кредитів на структуризовані та нереструктуризовані. Кредит переноситься до категорії реструктуризованого як правило, коли позичальник зазнає фінансових труднощів, і з метою уникнення дефолту. Важлива особливість реструктуризованих кредитів – за допомогою реструктуризації уникають дефолту. Тому це – кредити з підвищеним рівнем ризиком. Банку необхідно ефективно управляти кредитами, а особливо тими, що піддалися реструктуризації, оскільки збільшення частки реструктуризованих кредитів свідчить про погіршення якості активів і може призвести до зниження рейтингу банку. Міжнародне рейтингове агентство Fitch знизило індивідуальні рейтинги трьох українських банків в іноземній власності: «Укрсиббанку», «Укрсоцбанку» и банку «Форум» через погіршення якості їх активів. Згідно звітності рівня проблемних кредитів і реструктуризованих / пролонгованих кредитів в «Укрсиббанку» складали 16%; рівень реструктуризованих кредитів; за звітністю «Укрсоцбанку» за останній час збільшився рівень реструктуризованих кредитів до 10.4%. Це ще раз підкреслює необхідність раціонального управління кредитним портфелем з метою недопущення зниження рейтингу банку.

2.3 Інші важливі класифікації кредитного портфеля

Кредитний ризик, як уже зазначалося, є невід’ємною складовою банківської діяльності. А тому управління кредитним ризиком – першочергове завдання кожного банку. Концентрація кредитного портфелю банку означає зосередження кредитних операцій банку в певних галузях, на географічній території тощо. Виділяють різні джерела концентрації, наприклад, за групами взаємопов’язаних компаній, за регіонами, галузями, термінами кредитування, валютою тощо. Прослідковуючи ситуацію комерційних банків України протягом 2000–2005 року, концентрація комерційних портфелів за регіонами була спрямована на м. Київ, а також на Дніпропетровську, Донецьку, Харківську і Одеську області. Тобто, банки в основному спрямовують свої кредитні вкладення на найбільш пріоритетних і промислово розвинених регіонах країни. Щодо галузей економіки, то тут банки спрямовують свої ресурси на оптову і роздрібну торгівлю, торгівлю транспортними засобами, послуги з ремонту та обробну промисловість. За термінами кредитування розрізняють довгострокові і короткострокові кредити. Банки в основному концентрують свою діяльність саме на короткострокових кредитах, оскільки вони забезпечують швидше генерування прибутків комерційних банків. За валютою кредитування в кредитному портфелі переважають кредити в національній валюті. Це пояснюється сучасною ситуацією на фінансовому ринку, де відбувається різке коливання курсів різних валют. Принципи концентрації кредитного портфеля визначаються кожним банком окремо, і фіксується у кредитній політиці банку.

Кредитна політика – це документ, в якому встановлюються основні принципи побудови кредитного процесу в банку, розподілу повноважень між його структурними підрозділами в рамках прийняття рішень щодо фінансування клієнтів, а також даний документ встановлює принципи стандартизації кредитно-інвестиційного портфелю банку, структури активів і умови надання фінансування, а також схильність банку до прийняття ризику. Основна ціль кредитної політики – оптимізація кредитного процесу в банку з цілю зниження рівня прийнятих ризиків, а також визначення структури кредитно-інвестиційного портфеля банку в поточних економічних умовах.

Згідно кредитної політики банку, всі клієнти банку поділяються на певні сегменти:

· TTLC – крупні національні корпоративні клієнти;

· ELC – національні кредитні клієнти, що зростають;

· SME – суб’єкти малого і середнього бізнесу;

· Individuals – фізичні особи, або пов’язані з ними юридичні особи.

Активи кредитно-інвестиційного портфеля класифікують:

І клас – це корпоративні клієнти; боргові зобов’язання корпоративних клієнтів середнього і малого бізнесу за виключенням спеціалізованого кредитування:

короткострокові кредити на поповнення операційного робочого капіталу. Сюди включають фінансування клієнтів для поповнення тимчасово робочого капіталу і постачання робочого капіталу;

овердрафт на фінансування поточних клієнтських рахунків юридичних осіб, суб’єктів підприємницької діяльності (СПД), приватних підприємців (ПП), малих підприємств (МП) відкритих в банку для здійснення платежів при тимчасовій відсутності або нестачі коштів на їх рахунках;

непоновлювальна кредитна лінія короткострокового фінансування операцій робочого капіталу клієнта шляхом встановлення максимального ліміту фінансування, який використовується у разі виникнення потреби;

поновлювальна (автоматична та періодична) кредитна лінія – це можливість отримання фінансування в межах встановленого ліміту в період часу, який встановлюється у кредитному договорі; видача кредиту здійснюється траншем;

кредит для фінансування окремої угоди;

проміжне фінансування – фінансування короткострокових тимчасових потреб позичальника у грошових коштах;

строкові кредити (по суті, основний вид). Строкові кредити як правило використовуються позичальником для оновлення основних засобів виробництва;

структуроване торгове фінансування експортно-імпортних операцій клієнтів – це фінансування потреб клієнтів в операційний робочий капітал з метою здійснення міжнародної торгівлі. Основні види структурованого торгового фінансування:

– предекспортне фінансування;

– постекспортне фінансування;

– імпортне фінансування;

– фінансування імпорту за участю експортних кредитних агентств.

ІІ клас – спеціалізоване кредитування. Це фінансування клієнтів, при якому основним джерелом погашення заборгованості є грошові потоки, які генеруються за рахунок використання активів, що фінансування. До спеціалізованого фінансування висуваються певні вимоги, які чітко викладені в кредитній політиці банку. Спеціалізоване кредитування включає:

· проектне фінансування – це метод фінансування будівництва або придбання та монтажу устаткування, при якому основним джерелом погашення заборгованості є грошові потоки, що генеруються від реалізації проекту, який фінансується;

· об’єктне фінансування – це метод фінансування придбання фізичних активів (кораблів, літаків, фургонів, вагонів), при якому погашення заборгованості здійснюється за рахунок грошових потоків, що генеруються конкретними активами;

· товарне фінансування – це короткострокове структуроване фінансування запасів та дебіторської заборгованості біржових товарів. При цьому погашення даної заборгованості здійснюється за рахунок виручки від реалізації даних товарів і позичок;

· фінансування нерухомості, яка приносить доходи – це метод фінансування нерухомості, такої як офісні будівлі, що здаються в оренду, торгові центри, багато квартирні житлові будинки.

ІІІ клас – державне та муніципальне управління; це вимоги до державних та місцевих органів управління.

IV клас – вимоги до банківських і фінансових установ.

V клас – роздрібні вклади (кредитування фізичних осіб і суб’єктів підприємницької діяльності. При цьому здійснюється врахування кредитів, які надаються пов’язаним особам:

– поновлювальні кредити та кредитні лінії (кредитні картки, овердрафти тощо);

– споживчі кредити (це придбання товарів, авто кредити, кредити для отримання освіти тощо);

– іпотечні кредити (кредити під заставу житла);

– фінансування малого бізнесу на суму, що не перевищує певний встановлений банком ліміт.

VI клас – вкладення у капітал.

3. Аналіз кредитного портфеля банку

3.1. Очікувані збитки та резерви

Банківська діяльність пов’язана з численними ризиками, які беруть на себе банки у процесі здійснення кредитних операцій. З позиції банку ризик – це можливість недоотримання доходів або зменшення ринкової вартості капіталу банку внаслідок несприятливого впливу зовнішніх та внутрішніх чинників. Саме невизначеність підприємницького середовища призводить до виникнення ризикової ситуації, яка може мати небажані наслідки, що набувають форми збитків. Реалізація ризиків означає виникнення збитків у тій чи іншій формі. У процесі управління ризиками доцільно розрізняти очікувані та неочікувані збитки. Очікувані збитки – це збитки, про які керівництво банку знає або мусить знати. Очікувані збитки завжди мають місце в банківській діяльності, а тому в кожній банківській установі створюються спеціальні резерви, призначені для покриття ризиків. Отже, джерелом покриття очікуваних збитків банку є спеціальні резерви банку.

Очікувані збитки (EL) виступають математичним очікуванням втрат, пов’язаних з реалізацією кредитного ризику:

EL = EAD • PD • LGD,

де EAD – сума під ризиком; PD – ймовірність дефолту, яка оцінюється на основі доступних статистичних даних в розрізі рейтингів клієнтів і/або галузей; LGD – рівень втрат у випадку дефолту, який оцінюється на основі доступних статистичних даних в розрізі рейтингів застави, продуктів, галузей та інших значущих факторів.

Очікувані збитки тісно пов’язані з дефолтом позичальника. Як вже було зазначено вище, дефолт – це неповернення або прострочення основної суми боргу або відсотків. Ймовірність настання дефолту знаходиться в тісному взаємозв’язку з економічним розвитком галузі, регіону і країни в цілому – як відомо, зниження темпів економічного розвитку тягне за собою зростання числа банкрутств. На основі цього прогноз ймовірності дефолту повинен визначатися шляхом аналізу як самого підприємства-контрагента, так і країни, в якій воно здійснює свою діяльність. Оцінка ймовірності дефолту може проводитись на основі рейтингів, скорингових моделей.

Під час аналізу кредитоспроможності позичальника, банк після проведення кредитного аналізу на основі оцінок основних фінансових коефіцієнтів та інших факторів, які свідчать про платоспроможність клієнта, може встановити загальний показник його ризику шляхом віднесення до відповідної групи ризику, тобто присвоїти йому кредитний рейтинг.

Рейтинг виражає оцінку відносно майбутньої здатності і намірів позичальника здійснювати виплати кредиторам щодо погашення основної суми боргу і відсотків за нею своєчасно і в повній сумі. Кредитні рейтинги зазвичай виставляються і публікуються спеціалізованими рейтинговими агентствами (наприклад, Moody's і Standard & Poor's). Рейтинги агентства Moody's враховують як ймовірність дефолту, так і очікуваний рівень відтворення заборгованості, а рейтинги Standard & Poor's в більшій мірі відображають ймовірність дефолту. Цим можуть пояснюватися відмінності в рейтингових оцінках, виставлених цими агентствами для одного і того ж позичальника або фінансового інструменту. Кредитні рейтинги відображають об’єктивну оцінку ймовірності дефолту і використовуються для визначення характеру інвестицій. Визначення кредитного рейтингу підприємства здійснюється рейтинговим агентством на основі визначеної системи критеріїв, найважливіші з яких є фінансові коефіцієнти.

В основі процесу управління кредитними ризиками в більшості банків лежить класифікація потенційних клієнтів і контрагентів за рівнем ризику на основі власної системи внутрішніх кредитних рейтингів з метою об’єктивного обліку фінансового стану позичальника, галузі економіки, до якої він належить, а також особливостей самого банка-кредитора під час прийняття ним рішення про видачу кредиту. На практиці для цієї мети використовується різноманітні класифікаційні шкали, які нараховують, як правило, від п’яти до десяти і навіть дванадцяти градацій ризику. Деякі фінансові інститути приймають одночасно дві незалежні системи рейтингів. Хоча кожен встановлює критерії оцінки індивідуально, як правило вони керуються такими показниками, як:

· оцінка зовнішнього середовища позичальника (дані про стан економіки, галузей і характеристика діяльності контрагента);

· оцінка якості управління (досвід, компетентність, прийнятність управління, ділові якості керівництва);

· кредитна історія (тривалість і надійність взаємовідносин позичальника з даним банком і іншими кредитними організаціями, своєчасність погашення зобов’язань).

Отримані рейтингові оцінки можуть використовуватися для складання звітності про якість кредитного портфеля, визначення необхідного рівня власного капіталу і резервів, аналізу рентабельності кредитного портфеля і кредитуючих підрозділів, визначення вартості кредитних продуктів і прийняття інших управлінських рішень. Крім того, застосування сучасних статистичних моделей оцінки кредитного ризику портфелю потребує наявності рейтингової системи і історичних даних про розмір втрат по кредитам і ймовірності зміни рейтингових оцінок.

Важливою умовою ефективної роботи внутрішньобанківської рейтингової системи виступає правильний розподіл відповідальності за оцінку кредитного ризику між персоналом різноманітних підрозділів. Для цього необхідно передбачити в організаційній структурі компанії незалежний від основних бізнес-процесів підрозділ, який займатиметься встановленням кредитних рейтингів і моніторингом стану кредитного портфеля.

Ще одним важливим методом оцінки ймовірності дефолту в роздрібному кредитуванні є скоринг. Скоринговий метод ґрунтується на підрахунку балів по кожній позиції кредитної заяви чи анкети. Бальні системи оцінки створюються банками на основі емпіричного підходу з використанням математичного чи факторного аналізу. Ці системи використовують історичні дані про «надійні» та «неблагополучні» кредити і дозволяють визначити критеріальний рівень оцінки позичальників. Варто розрізняти прямі і непрямі методики скорингової оцінки кредитоспроможності клієнтів.

Прямі методи зустрічаються досить рідко. Вони припускають, що сума наданих клієнтом балів фактично прирівнюється до тієї суми кредиту, на яку він обґрунтовано претендує. Непрямі методики поширені більше. Їх зміст полягає в додаванні певних балів різним оціночним показникам, а результатом оцінки служить виведення класу кредитоспроможності клієнта на основі загальної суми набраних балів.

Техніка кредитного скорингу була вперше запропонована американським економістом Д. Дюраном на початку 40-х років XX століття для рішення проблеми добору позичальників по споживчому кредиту.

Система кредитного скорингу багато в чому сприяє розвитку кредитування за допомогою кредитних карток та інших кредитних продуктів, орієнтованих на масового споживача. Так, найбільші емітенти пластикових карток постійно використовують скоринг для оцінки платоспроможності своїх клієнтів, які претендують на одержання кредитних карток. Основні переваги методу скорингової оцінки кредитоспроможності приватних осіб полягають у забезпеченні прийняття досить обґрунтованого рішення по кредиту, зниженні рівня неповернення позичок, а також швидкій обробці кредитних заявок і зниженні на цій основі операційних втрат банку.

Ймовірність дефолту, сума під ризиком і рівень втрат у випадку дефолту являють собою три найважливіші показники, які використовуються при визначенні необхідної доходності операцій, пов’язаних з кредитним ризиком. У випадку дефолту чисті збитки кредитора, як правило, виявляються меншими, ніж його повна сума під ризиком по даній операції. Це пояснюється тим, що при оголошенні дефолту кредитор отримує право на дострокове покриття заборгованості шляхом реалізації забезпечення, покриття боргу за рахунок гаранта (поручителя), пропозиція про реструктуризацію заборгованості або, в крайньому випадку, вимога про оголошення позичальника банкротом і покриття суми боргу з вартості майна, яке йому належить. Можливість (часткового) повернення заборгованості визначається тою вартістю по якій можна продати на ринку довгострокові зобов’язання (наприклад, облігації) після оголошення по ним дефолту або вартістю активів компанії-боржника в кінці періоду реорганізації. Рівень повернення конкретного виду зобов’язання залежить як від характеристик боржника, так і від порядку виплат по даному виду (випуску) довгострокових зобов’язань по відношенню до інших фінансових зобов’язань компанії перед кредитором і власниками.

Порядок класифікації кредитів для формування резерву здійснюється за методикою НБУ і викладений у Положенні «Про порядок формування та використання резерву для відшкодування можливих втрат за кредитними операціями банків.

Резерви для покриття можливих втрат за кредитними операціями – частина вартості негативно класифікованих активів банку, яку банк в зрозумілій мірі достовірності, на основі минулого досвіду, може рахувати втраченою і в результаті відносити на витрати своєї діяльності. Резерви не включаються в капітал банку. Ці резерви складаються з резервів під кредитні збитки, резервів під нараховані доходи, резервів під дебіторську заборгованість і резервів під кореспондентські рахунки. Банк створює резерви:

- в обліку по національним стандартам – згідно вимог, викладених в нормативно-правовій базі НБУ стосовно формування резервів за кредитними операціями банків. Резерви розраховуються Департаментом кредитного адміністрування і затверджуються Кредитним Комітетом першого рівня щомісячно;

- в обліку по міжнародним стандартам фінансової звітності – згідно внутрішньобанківському Положення про формування резервів за активними операціям, розробленому у відповідності з вимогами IAS39. Резерви розраховуються Управлінням менеджменту кредитних ризиків згідно з Управлінням звітності по міжнародним стандартам і затверджуються Правлінням банку разом з пакетом звітності по МСФО щоквартально.

3.2 Неочікувані втрати та капітал банку

Неочікувані збитки – це збитки, пов’язані з непередбачуваними подіями, наприклад, системна криза, міжнародні фінансові кризи, непередбачувані політичні катаклізми. Джерелом покриття неочікуваних збитків є капітал банку. Неочікувані збитки становлять необхідність оцінки необхідного економічного капіталу банку. Економічний капітал – це власні кошти банку, достатні для покриття потенційних збитків за заданого рівня толерантності до ризику для конкретного часового горизонту. Використання показника економічного капіталу вважається ознакою високої культури менеджменту банку, яку враховують рейтингові агентства. Зокрема, рейтингові агентства вивчають модель капіталу з урахуванням ризиків та ефективність її використання у банку. Економічний капітал – це показник для вимірювання ризику, що враховує неочікувані втрати або зменшення вартості чи прибутку від кредитного портфеля. Показник економічного капіталу охоплює всі неочікувані збитки, окрім катастрофічних, для яких неможливо тримати достатній капітал. Економічний капітал дає змогу за єдиним вимірюванням оцінювати всі ризики банку (окрім деяких не фінансових). Це дозволяє порівняти сукупний ризик за різними видами діяльності.

Регулятивний капітал – це мінімальна сума капіталу, яку банк повинен мати з урахуванням нормативних вимог НБУ. В той час, як економічний капітал орієнтований на врахування специфіки ризику окремого банку, регулятивний капітал (розрахований за Базельською угодою І) ураховує узагальнені тенденції по всьому банківському сектору. Регулятивний капітал, адекватність капіталу розраховується не менше одного разу на місяць Управлінням по управлінню активами та пасивами банку.

У середині 90-х років контроль за банківськими ризиками перетерпів серйозні зміни, у тому числі під впливом нововведень в області методик розрахунку і вимірювання ризиків. Одним із найбільш істотних ноу-хау стало використання нової методології вимірювання ризиків банківської діяльності, що одержала назву VaR (Value at Risk – вартість під ризиком). Упровадження VaR було ініційовано Базельським комітетом з банківського нагляду для оцінки ризиків потенційних збитків в результаті несприятливих змін кон’юнктури фінансових ринків. На сьогоднішній день для вимірювання і оцінки кредитного ризику найбільшими банками світу використовуються такі моделі методології VaR: CreditMetrics; CreditRisk+; CreditPortfolioView тощо.

Процедура вимірювання кредитного ризику за допомогою моделей VaR включає аналіз імовірності дефолту й очікуваної залишкової вартості по кожній складовій портфеля, на основі чого прогнозуються розміри збитків і необхідних до створення резервів банку.

Найбільш широку популярність серед перерахованих моделей одержала методика вимірювання банківського кредитного ризику CreditMetrics, розроблена в 1994 році і удосконалена в 1997 році провідним оператором кредитного ринку – банком J.P. Morgan і його структурним підрозділом, який пізніше став самостійною компанією, – Risk Metrics Group (RMG Corporation). Дана модель базується на статистичних методах аналізу, головним чином на методі статистичних іспитів Монте-Карло. Розподіл збитків визначається на основі значень ймовірностей так званої кредитної міграції, тобто ризику зміни кредитного рейтингу активу і кореляції між змінами кредитних рейтингів. Метод Монте-Карло дозволяє розрахувати розподіл збитків по портфелю на будь-яку дату в межах терміну обороту активів. По кожному боржнику визначається кредитний рейтинг, а потім обчислюється імовірність його зміни чи дефолта за допомогою спеціальної перехідної матриці. Оскільки дана методика заснована не на аналізі причин, а на історичній статистиці втрат, виникає питання: наскільки виправдане орієнтування на минулі дані, адже вони не можуть з високим ступенем вірогідності вказати на розвиток кредитних ризиків у майбутньому. Така непевність усе більше наростає у зв’язку з динамічністю фінансових ринків, що підсилюється, і їхнім тісним взаємозв’язком у сучасній світовій економіці.

Модель CreditPortfolioView була розроблена в 1998 році співробітниками консалтингової фірми McKinsey. Головна відмінна риса цієї методики полягає в тому, що вона моделює кредитні ризики не безпосередньо на основі історичних даних, а опосередковано, приймаючи в розрахунок такі макроекономічні фактори як кон’юнктурні цикли, безробіття, рівень розвитку окремих галузей і регіонів. Відповідно до даної теорії до факторів, що впливають на рівень дефолтів, варто відносити темпи росту ВВП, рівень безробіття і рівень процентних ставок. Конкретна форма розподілу збитків по портфелю активів обумовлена головним чином поточним станом економіки і провідних галузей промисловості окремо взятої країни.

Модель CreditRisk+ була розроблена фахівцями інвестиційної групи Credit Suisse у 1997 році. В основі її підходу до вимірювання кредитного ризику лежать показники імовірності дефолту, що зіставляються з іншими показниками певної рейтингової групи. Оцінка рівня втрат будується на основі одного з трьох ступенів комплексності:

· перший ступінь комплексності оцінки припускає вивчення статистики частки втрати прибутку за даними і на основі рейтингів міжнародних рейтингових агентств (Moody’s, Standard&Poor’s тощо);

· другий ступінь комплексності оцінки припускає можливість розподілу всіх боржників на групи, наприклад по галузях, і проведення оцінки частки втрати прибутку для кожної групи;

· третій ступінь комплексності оцінки базується на багатофакторному аналізі такого показника як частка втрат прибутку.

Замість нормального імовірного розподілу в даній моделі використовується розподіл Пуасона, що описує можливість випадкової події при малій ймовірності його настання у певний часовий період і дуже великій кількості повторюваних спроб. Тому модель CreditRisk+ призначена не для вивчення причин дефолту, а для аналізу такого показника, як випадкова подія. Математичні методи, які використовуються в ній, за своїм змістом близьі до методів, що застосовуються в актуарних розрахунках страхових ризиків.

У CreditRisk+ не використовуються абсолютні рівні ризику дефолту (рівні дефолтів виступають як безупинна випадкова величина). Будучи основою для присвоєння кредитного рейтингу, вони змінюються з часом, а числове значення їхньої мінливості розглядається як стандартне відхилення. Таким чином, рівні дефолтів, зіставлені з певними рейтинговими класами і розподілені за конкретними суб’єктами, разом з показниками стандартного відхилення виступають у CreditRisk+ як вихідні параметри.

Особливості моделі CreditRisk+ дозволяють припустити, що вона найбільш притаманна для обчислення загального рівня втрат і менш точна в аналізі причин, які викликають ці втрати. У той же час простота застосування, мінімум вимого до вихідної інформації, швидкість аналітичних розрахунків роблять модель CreditRisk+ привабливим інструментом для практичного вимірювання банківського кредитного ризику.

В основі розглянутих моделей методології VaR лежить докладний аналіз історичних даних про функціонування і банкрутства компаній, що дозволяє оцінити ризик дефолту, визначити розмір очікуваних збитків і їхній розподіл по портфелю активів, а також розрахувати розмір капіталу, що забезпечує підтримку кредитних позицій.

3.3 Аналіз співвідношення «ризик-доходність»

Однією з фундаментальних проблем управління ризиками є пошук способів зв’язати ризик з прибутковістю. Оскільки рішення щодо прийняття ризику часто залежить значною мірою від очікуваної прибутковості, то стандартний показник для вимірювання дохідності необхідний як для ціноутворення за активними операціями, так і для вироблення кращих управлінських рішень. Співвідношення скоригованого прибутку до капіталу і є саме таким показником. У банківській практиці досить широко закріпилася саме англомовна назва цього показника – RAROC (Risk Adjusted Return On Capital). Річ у тім, що традиційний показник прибутковості капіталу (відношення чистого прибутку до капіталу банку) не містить інформації про ризики. Банк не враховує всі види кількісно вимірюваних ризиків для оцінювання прибутковості на рівні трансакції або портфеля, включаючи ринковий, кредитний та операційний ризики.

Розроблення методики обчислення показника RAROC розпочалося наприкінці 1970-х років групою аналітиків у банку «Bankers Trust». Ідея на почату полягала у вимірюванні ризику кредитного портфеля банку, а також величини акціонерного капіталу, необхідного для обмеження розміру ризику вкладників банку та інших держателів боргів для конкретної ймовірності збитків. Згодом банки розробили свої системи розрахунку.

Показник RAROC дає змогу розподіляти капітал з урахуванням завдання управління ризиками та оцінки роботи підрозділів банку. З позиції управління ризиками головною метою розподілу капіталу на окремі підрозділи бізнесу є визначення оптимальної структури капіталу. Цей процес пов’язаний з оцінкою того, наскільки ризик (мінливість доходів) кожного підрозділу бізнесу вносить свій вклад у сукупний ризик банку, щоб у такий спосіб визначити загальну потребу для банку в капіталі.

Згодом виникли модифікації цього показника, але незалежно від того, як вони називаються – RAROC, RORAC (Return On Risk Adjusted Capital), RARORAC (Risk Adjusted Return On Risk Adjusted Capital), де на ризик коригується чисельник, знаменник чи обидва разом, нині майже всі фінансові установи запровадили або запроваджують подібний підхід. На сьогодні в банківській сфері викристалізувався єдиний підхід до визначення цього показника.

Методика розрахунку показника RAROC складається з трьох основних компонентів, а саме:

- оцінювання ризиків і фінансів у банку;

- механізму розподілу капіталу;

- калькулятора показника RAROC.

Головними проблемами є саме перші дві, оскільки потребують належного збору даних ля розрахунку. Хоча методика розподілу капіталу може значно відрізнятися за сутністю в різних банках, але формула розрахунку практично однакова.

Західні банки спочатку запровадили оцінювання ринкового ризику в торговельній книзі та певне оцінювання кредитного ризику. Кількісне оцінювання ризиків передбачає визначення потенційних втрат, що можуть виникати внаслідок різних видів ризиків у банківській діяльності. Для цього в банку має бути створена така аналітична інформаційна система, яка акумулює та обробляє дані за типами ризику та видами бізнесу. Однак лише окремі банки України вже мають налагоджену систему всебічної інформованості про ризики.

Чіткість кількісного оцінювання ризиків та адекватного капіталу дає змогу перейти до розрахунку прибутковості з урахуванням ризиків. Формула розрахунку показника RAROC є типовою для всіх видів банківського бізнесу:

RAROC = (∑і [Expected Net Revenue]і – (ELMR +ELCR +ELOR +…))/(ECMR +ECCR +ECOR +…),

де Expected Net Revenue – очікуваний чистий дохід; ELMR – очікувані збитки (Expected losses) у торговельній книзі для ринкового ризику; ELCR – очікувані збитки у банківській книзі для кредитного ризику; ELOR – очікувані збитки для кредитного ризику; ECMR – економічний капітал (economic capital) для торговельної книги, що розраховується виходячи з очікуваної вартості під ризиком (VaR) для заданого довірчого рівня та горизонту часу; ECCR та ECOR – відповідно економічний капітал (перевищення неочікуваних втрат над резервами) для кредитного та операційного ризиків.

Банк може додавати також оцінку втрат та відповідного капіталу за іншими ризиками, наприклад, окремо за валютним ризиком та ризиком потенційної ставки.

Отже, розрахунок RAROC передбачає певну послідовність обчислень виходячи з достовірної та упорядкованої бази даних. Некоректна ідентифікація та розподіл витрат і доходів можуть призвести до помилкової оцінки, тоді сам показник просто втрачає свою цінність.

Завдяки показнику прибутковості з урахуванням ризиків керівництво банку може: а) визначити оптимальну структуру капіталу, б) аналізувати вплив інвестицій в інші підприємства на характер ризиків. На рівні окремих бізнесі можна виділяти (розподіляти) капітал для визначення позитивної прибутковості з урахуванням ризику, також можна коригувати саму діяльність банку в певному бізнесі, якщо він генерує від’ємний показник RAROC, та шукати додатковий капітал, якщо бізнес обіцяє позитивний результат. Розкриття банком інформації про оцінку прибутковості капіталу з урахуванням ризиків перед інвесторами та рейтинговими агентствами підвищує репутацію банку і довіру до нього з боку ринку.

Деякі українські провідні банки з метою аналізу вже успішно застосовують показник економічного капіталу та розраховують RAROC. Однак специфіка українського ринку (його надзвичайно висока мінливість, недостатній розвиток) заважають ефективному та поширеному використанню цього підходу.

Висновки

Кредитний портфель є не просто пасивно сформованим набором кредитів, а результатом активних, цілеспрямованих дій банку, суто управлінським співвідношенням між різноманітними видами кредитів. Банківський кредитний портфель розглядають як втілення кредитної політики банку, що, в сою чергу, є невід’ємною складовою його загальної стратегії розвитку. Тобто кредитний портфель – це економічно обґрунтована і структурована сукупність кредитних угод і кредитних зобов’язань, яка є результатом цілеспрямованих управлінських рішень, прийнятих відповідно до вимого кредитної політики банку та органів банківського нагляду. Конкурентоспроможність кредитного портфеля визначається такими критеріями: дохідність, ризиковість, ліквідність, швидкість відновлення та ступінь оновлення.

Головна мета процесу управління кредитним портфелем банку полягає в забезпеченні максимальної дохідності за певного рівня ризику. Рівень доходності кредитного портфеля залежить від структури і обсягу портфеля, а також від рівня процентних ставок за кредитами.

Класифікація кредитного портфелю за методикою НБУ (за рівнем ризику) здійснюється з метою визначення відповідного резерву залежно від двох критеріїв: фінансового стану позичальника та обслуговування ним кредитної заборгованості. Крім цього, існують інші підходи до класифікації кредитного портфеля, зокрема поділ кредитів на дефолтні та недефолтні, реструктуризовані та нереструктуризовані, поділ на періоди прострочення («бакети»), залежно від кредитної політики банку тощо. Всі ці підходи підвищують ефективність управління кредитним портфелем, оскільки допомагають оцінити його якість з різних позицій. Ефективність управління кредитним портфелем є індикатором раціональної і прибуткової діяльності банку на ринку фінансових послуг.

Аналіз кредитного портфеля здійснюється з метою прийняття управлінських рішень щодо зменшення ступеня ризику по кредитам. Кредитний ризик – це ризик неповернення або прострочення позичальником основної суми боргу та/або відсотків по ньому. Кредитний ризик – невід’ємна складова діяльності будь-якого банку. Уникнути його неможливо, а тому треба свідомо ним управляти. Ризик тісно взаємопов’язаний з дохідністю, а тому аналіз кредитного портфеля бажано розглядати на основі співвідношення «ризик-доходність». Поняття ризику також гостро пов’язано з втратами. Прийнято розглядати очікувані та неочікувані втрати. Очікувані втрати покриваються за рахунок раніше створених резервів для покриття можливих втрат за кредитними операціями. Неочікувані втрати тісно взаємопов’язані з економічним капіталом. Економічний капітал – це власні кошти банку, достатні для покриття потенційних збитків за заданого рівня толерантності до ризику для конкретного часового горизонту.

Для аналізу співвідношення «ризик-доходність» у банківській практиці користуються показником RAROC, що дає змогу розподіляти капітал з урахуванням завдання управління ризиками та оцінки роботи підрозділів банку.

Список літератури

1. Владичин У.В. Банківське кредитування. - Київ: Атіка, 2008.-648 с.

2. Денисенко М.П., Домрачев В.М., Кабанов В.Г., Ігнатенко А.В. Кредитування та ризики. - Київ: Професіонал, 2008.-480 с.

3. Дмитренко М.Г., Полтатюк В С. Кредитування та контроль. - Харків: Кондор, 2005.-296 с.

4. Хмеленко А.В., Вовк В Я. Кредитування та контроль.-Київ: Знання, 2008.-463 с.

5. Положення НБУ №279 від 06.07.2000 року «Про порядок формування резерву для відшкодування можливих втрат за кредитними операціями банків».

6. Готовчиков И.Ф. Методы прогнозирования дефолтов клиентов в условиях массового потребительского кредитования // Банковское кредитование. – 2006. – №4.-С. 97–104.

7. Базель ІІ.

8. МСФО 39 «Финансовые инструменты – признание и оценка».

9. Лобанов А.А., Чугунов А.В. Энциклопедия финансового риск-менеджмента. - Москва: Альпина паблишер, 2003.-761 с.

Страницы: 1, 2