В сучасних умовах розвитку національної економіки важливе значення має стан банківської системи. Саме банки є одним із головних джерел інвестування фінансових ресурсів в економіку країни. Забезпечення стабільності банківської системи — це першочергове завдання, яке необхідно вирішити на шляху інтеграції України до європейського економічного простору. З розвитком міжнародних відносин та посиленням глобаліза-ційних процесів у банківській сфері виникає все більше проблем, які необхідно негайно вирішити, щоб забезпечити її стабільність та нормальне функціонування національної економіки.

Наявність в Україні успішно функціонуючого фінансового сектору, зокрема банківського, є необхідною умовою створення ефективної ринкової економіки, завоювання міцних позицій на вітчизняному та світовому ринках. Це пов'язано з його провідним значенням у забезпеченні рівня накопичень та інвестицій, необхідних в умовах зростання та підвищення ефективності економіки .

Для функціонування банківської системи України розроблена нормативна база, впроваджені принципи діяльності банків, методи та інструменти грошово-кредитної політики тощо. Проте швидкий розвиток фінансових глоба-лізаційних процесів ставить перед банківською системою все більше завдань, при вирішенні яких Україна стане активним учасником глобалізаційних процесів.

Актуальність даної роботи на сьогоднішній день є суттєвою, так як проблема банків в Україні є однією з головних і її вирішенню має надаватися пріоритетний характер. Адже в нашій країні дуже багато іноземних банків, і тому це має негативний вплив на економіку нашої держави.

Мета роботи полягає в аналізі функцій банківської системи, її проблем в Україні та розвитку банківської системи в розвинутих країнах світу.

Завданням роботи є оцінка сучасного стану банківської системи України,та її порівняння з банківськими системами розвинутих країн світу.

Розділ 1 Теоретичні аспекти, поняття «Банк»

1.1 Історія розвитку сутності банку

Історія розвитку банківської справи тісно пов’язана з історією діяльності банків та виникненням грошей. На жаль, немає достовірних відомостей про виникнення перших кредитних установ та характер здійснюваних ними позичкових операцій. Однак історичні дані свідчать, що перші банківські операції з обміну грошей існували ще за дві тисячі років до нашої ери у Стародавній Греції (IV ст. до н.е.), у Стародавньому Вавилоні (VI ст. до н.е.), у Стародавньому Єгипті та Римі.

Термін “банк” походить від італійського “banco” й означає “конторка”, “стіл”, за яким здійснювався обмін грошей. Французьке слово “bangue” означає “скриня”, тобто вказує на функцію збереження чогось цінного.

Багатьма мовами світу слово “банк” завдяки його єдиним кореням має аналогічне значення: bank (англ., нім.), banco (італ., ісп.), bangue (фр.). В українській мові це слово почало вживатися давно за посередництвом французької мови.

За свідченням істориків, перші кредитні операції здійснювалися у Стародавньому Вавилоні, де не тільки обмінювались, гроші однієї держави на гроші іншої, а й практикувалося прийняття вкладів та видання по них певних відсотків. Зародилася і подальшого розвитку банківська справа набула в Стародавній Греції (Елладі), де організацію банківської справи було закладено понад дві з половиною тисячі років тому у давньогрецьких містах на узбережжях Середземного, Егейського і Чорного морів.

Починаючи з VI ст. до н.е., кілька сотень грецьких міст та їхніх колоній карбували власні монети, вели жваву торгівлю, розвивали грошово-кредитні відносини. Однак інтенсивна торгівля, що велася з використанням різних монет, які карбувалися як державами, так і містами, зумовила виникнення таких учасників торгових операцій, які б розбиралися у монетах, що були в обігу. За цих умов виникла така професія, як міняйли, які розкладали монети на спеціальному столі (від грец. “trapeza” — трапедза) і перевіряли їх якість. Звідси грецька назва — міняйли-трапедзити. Спочатку трапедзити займалися обміном грошей однієї монетно-вагової системи на іншу й перевіряли їх якість, а пізніше здійснювали інші грошові операції. До трапедзи можна було внести коротко-або довгостроковий вклад. Трапедзит здійснював грошові перекази в інші міста, позичав гроші під відсотки, за певну платню зберігав цінності й документи, укладав різноманітні угоди від імені свого клієнта. На кінець V ст. до н.е. трапедза — лавка міняйли, де працювали кілька осіб, перетворилася на прототип сучасного банку.

Як свідчать деякі джерела, винахідцями перших банківських операцій були не тільки окремі особи (трапедзити), а й деякі церковні установи, де нагромаджувалися значні кошти. Надійним місцем для зберігання цінностей були храми. Злодії ставилися з повагою до вівтарів і не грабували їх. Завдяки вкладам, недоторканність яких гарантувалася поважним ставленням до релігії, грецькі храми (Дельфійський, Делоський, Самоський і Ефеський) перетворилися в своєрідні банківські установи.

Грошовий обіг античного світу, торговельні угоди між полісами Греції та Босфору, діяльність трапедз і трапедзитів поширилась і на південні землі сучасної України завдяки жвавій торгівлі Афін із Босфорським царством, яке розташувалося на Керченському та Таманському півостровах (Північне Причорномор’я).

Історія розвитку банківської справи Нового часу пов’язана з розвитком виробничих і торговельних відносин і започаткована у Середземноморській Європі, особливо на півночі Італії. Зародження діяльності банкірів і відповідно банківської діяльності почалося у XII ст. Розвиток в Італії банківської діяльності і поява перших банкірів пояснюється тим, що ця територія була на перехресті торговельних шляхів, через які європейські держави мали можливість підтримувати зв’язок з різними частинами світу, а це сприяло розвиткові торгівлі грошового обігу. На той час відродилася професія міняйли, які займалися під час купівлі-продажу обміном різних монет і здійснювали інші грошові операції.

Пізніше банківська справа поширилась на Північну Європу. В XIII ст. кілька італійських міняйл (із Ломбардії) влаштувалися в Лондоні і почали пропонувати свої послуги комерсантам.

В Європі виникнення банківської справи і поява перших лихварів пов’язано з князівськими дворами і торговими домами пізнього середньовіччя. Утримання князівських дворів у розкоші, марнотратство, необхідність мати регулярну армію зумовлювало дедалі зростаючу потребу у фінансах. Князі були готові для цього залізти в борги, проте щодо християн діяла “канонічна заборона на стягнення відсотка”. Гроші вважали “не урожайними”, а нарахування відсотка — лихварством і за це накладались великі штрафи. Цю нішу заповнили євреї, для яких у багатьох країнах існували обмеження щодо зайняття ремеслами. Євреї ставали посередниками при дворах, добували для князів необхідні гроші. Звідси поява перших приватних банкірських домів, які часто перебували у власності євреїв.

Крім того, поширювачами банківської справи в Європі стали великі та іноземні комерсанти, які як торгові банкіри до додатку до своїх торгових угод здійснювали також операції з обміну грошей та укладали банківські угоди. Згодом банківські операції комерсантів стали їх основною справою.

У XVI ст. З’явилися перші банкірські доми — Медичі в Італії, купецькі гільдії Амстердама, Венеції, Генуї, Мілана, які створили навіть спеціалізовані банки — “жиро-банки”, що здійснювали безготівкові розрахункові операції між купцями.

Банківська справа в сучасному вигляді зародилася в період мануфактурної стадії капіталізму, коли виникли банкірські доми, які надавали кредит промисловим і торговим капіталістам під помірний відсоток. Досить відомими на той час банкірськими домами були: Чайльда в Англії, Ротшильдів у Франції, Фуггерів у Німеччині. Спочатку банки перебували у приватному володінні. У 1694 р. створено перший центральний акціонерний банк Банк Англії, який надавав комерційні кредити, а також мав право випуску банкнот та цінних паперів для оплати урядового боргу.

Першу спробу створення банків у Росії було зроблено у XVII ст. в 1665 р. у Пскові воєвода Афанасій Ордин-Нащокіи вирішив створити комерційний банк, однак ця ідея не була схвалена центральним урядом і банк так і не розпочав свою діяльність. Поява першого російського банку відноситься до 1733 р., коли указом було створено державний позичковий банк, який значною мірою відіграв роль казенного ломбарду.

У 1754 р. було засновано два банки — Державний займовий банк для дворянства у Москві і Санкт-Петербурзі — для кредитування купецтва, однак ці банки швидко припинили свою діяльність, зіткнувшись з проблемою повернення кредиту. В 1772 р. поряд з банками з’являються спеціалізовані кредитні установи, які приймали внески до запитання і видавали позики або під заставу іпотеки (охоронні каси), або під заставу коштовних металів (позичкові каси). У 1769 р. у Санкт-Петербурзі та Москві було засновано Асигнаційний банк, а в 1786 р.—Державний земельний банк, почали також з’являтися інститути довгострокового іпотечного кредитування. Отже, в цей період у Росії розпочинається формування банківської системи.

1.2 Розвиток банківської діяльності в Україні

В Україні початок банківської діяльності було покладено в середині XVIII ст. Вона розвивалася разом зі становленням банківської системи Росії. У ті часи торгівля велась за готівку, а промисловість розвивалась в основному за рахунок держави. В Україні поширення комерційного кредиту істотно запізнювалось порівняно із Західною Європою. Першими позичальниками були уряд і землевласники, а в ролі кредиторів виступали одноосібні підприємці-лихварі. За умов натурального поміщицького господарства така діяльність давала можливість безконтрольно підвищувати відсоток за кредит. Крім того, впродовж 1769-1774 рр. Росія випустила в обіг паперових грошей-асигнацій на суму 20 млн руб. Усе це і сприяло створенню казенних банків та банківських контор у провінції, які мали намір вдосконалити грошовий обіг в імперії та надавали позики.

Кредитна система в Україні була започаткована в 1781 р., коли Російський Асигнаційний банк відкрив свої банківські контори у Києві, Ніжині, Харкові, а в 1782 р. — у Херсоні. У 1839 р. в Києві засновується місцева контора державного комерційного банку. Указом від 31 травня 1860 р. було створено Державний банк Росії, який займався емісією кредитних білетів і здійснював низку комерційних операцій, а в Україні діяли його контори (в Києві, Харкові та Одесі). Крім того, в цей період в Україні почали функціонувати великі комерційні банки (Дворянський, Селянський), налагоджувалась мережа ощадних установ, що акумулювали заощадження населення.

Після реформи 1861 р. в Україні було створено низку місцевих банків: 20 травня 1864 р. — Херсонський земський банк, що діяв на підставі принципу взаємного кредитування для надання довгострокових позик під заставу поземельної власності, 4 травня 1871 р. — Харківський земельний банк, який видавав позики під заставу нерухомості в українських і російських губерніях. У 1868 р. розпочав операції Київський приватний комерційний банк.

Трохи пізніше засновується Київський промисловий банк і Катеринославський комерційний банк, а в Одесі формується Бессарабсько-таврійський земельний банк, у 1879 р. відкрито Одеський обліковий банк, який здійснював облік векселів. Така ситуація сприяла розвиткові товарно-грошових відносин та виникненню промислового капіталу в Україні.

Стрімкий розвиток економіки і нагромадження капіталів у країні наприкінці XIX ст. забезпечили умови розвитку банківської системи Росії в цілому, і в Україні зокрема.

На початку XX ст. в Україні фактично діяли три контори Державного банку Росії та 19 його філій, існувала розгалужена система акціонерних банків, значного поширення набули товариства взаємного кредиту (26), міські суспільні банки (38), селянські банки (148), казначейства (112), позичкові каси (66). Крім того, функціонували приватні банківські контори, які здійснювали значну кількість суто банківських операцій.

Розвиток банківської системи в Україні під час Першої світової війни переживає серйозну кризу. Внаслідок падіння виробництва і загальної економічної розрухи господарський обіг знизився, банківські операції різко скорочуються, а грошовий обіг був украй розладжений. Незважаючи на це, напередодні Жовтневої революції в Росії на території України було створено розгалужену мережу банківських установ за багатоярусною структурою, пристосованою для обслуговуванню ринкових відносин, яка забезпечувала нормальний рух товарів, грошей і кредитних ресурсів.

За незначний час існування незалежної держави України здійснювалися певні заходи щодо формування національної кредитної системи створенням відповідної банківської мережі.

Становить певний інтерес досвід побудови банківської системи України в період державності (1917-1919 рр.). Після проголошення 20 листопада 1917 р. Третім Універсалом утворення Української Народної Республіки важливим завданням Центральної Ради було реорганізація банківської системи та формування національної грошової системи. 22 грудня 1917 р. Центральна Рада ухвалила закон про утворення Українського державного банку. Цим самим законом на території України було припинено діяльність відділень російського Державного дворянського земельного банку і Селянського поземельного банку. 10 серпня 1918р. Рада Міністрів ухвалила статут Українського державного банку, в якому було визначено його призначення: “Український державний банк має на меті полегшення грошового обігу, допомогу шляхом короткострокового кредиту державному торгу, промисловості і сільському господарству в Україні, а також забезпечення грошової системи”. Для задоволення потреб землевласників у наданні позик 23 серпня 1918 р. засновано Державний земельний банк, метою якого було сприяння зміцненню дрібного землеволодіння та поліпшення справ у сільському господарстві. Завдяки вжитим УНР заходам певною мірою вдалося в цей період стабілізувати фінансову і грошову систему України, добитися задовільного обслуговування державних і господарських потреб країни.

У радянський період правове становище банків неодноразово змінювалось. Декретами ВЦВК від 14 грудня 1917 р. та Тимчасового робітничого селянського уряду України від 22 січня 1919 р. всі банки та приватні кредитні установи було націоналізовано, а банківську справу проголошено державною монополією. У 1920 р. Україна залишилася без власної грошової одиниці і без банківської системи. Однак у зв’язку з переходом до непу і пожвавленням товарно-грошових відносин виникла потреба у відновленні банківської системи для організації торгового обігу та фінансування народного господарства.

Після заснування в Харкові Всеукраїнської контори Держбанку (жовтень 1921 р.) в Україні було створено контори й філії інших банків (кооперативного, торгово-промислового, сільськогосподарського, комунального).

У 1927 р. відкрито Київську філію Всеросійського комерційного банку зовнішньої торгівлі та Київський місцевий комунальний банк.

У період непу в країні відбувається деяке пожвавлення ринку, економіка починає набувати ринкового характеру, функціонує порівняно розгалужена кредитна система, випускаються державні облігації та акції в системі дозволеного приватного сектора, використовується іноземний капітал, однак такий період тривав недовго.

Серйозні зміни у правовому становищі банків відбулися внаслідок кредитної реформи 1930-1932 рр. Було ліквідовано банки, засновані на недержавній формі власності. Банківська система була перебудована за функціональною ознакою і складалась із Державного банку СРСР, який став єдиним розрахунковим центром і займався концентрацією короткострокового кредитування і платіжного обігу, та чотирьох спеціалізованих банків (Промбанк, Сільгоспбанк, Торгбанк, Цекомбанк). Крім того, функціонував Зовнішньоторговельний банк, який мав широку мережу кореспондентських відносин з іноземними банками та систему ощадних кас, що становили собою єдину загальнодержавну кредиту установу, яка обслуговувала широкі верстви населення залученням вільних коштів, оплатою послуг, розміщенням облігацій державних позик.

У роки Другої світової війни зберігалося централізоване державне управління кредитною системою та всіма її ланками і аж до другої половини 60-х років Україна не мала автономної кредитно-банківської системи. Тут діяли філії Держбанку, Будбанку, відділення Зовнішньоекономічного банку, державні ощадні каси, кредитні кооперативи та державні ломбарди. Отже, тривалий час у колишньому СРСР банківська система підпорядковувалася адміністративній системі, була надто обмеженою і неефективною. Діяла державна монополія на банківські грошові операції, був відсутній фінансово-комерційний бізнес, не існувало ринку цінних паперів, що позначилось на існуванні банківської системи, яка була нездатна сплачувати і мобілізовувати великі грошові кошти. Існування в соціалістичній державі монобанківської системи призвело до створення високого рівня монопольного становища Держбанку країни. Крім того, Держбанк СРСР, функціонуючи як орган уряду, був залежний від нього, що призвело до створення безконтрольної фінансово-банківської олігархії, яка тримала в таємниці дані про золотий запас країни, стан випуску грошей в обігу, розподіл та використання коштів державного боргу тощо.

У 1987 р. у СРСР з метою реорганізації банківської системи було проведено банківську реформу: новоутворені шість банків (Держбанк СРСР; спеціалізовані банки Агропромбанк СРСР, Промбудбанк СРСР, Житлосоцбанк СРСР, Ощадний банк СРСР, Зовнішньоекономічний банк СРСР) підпорядковувались Раді Міністрів СРСР і одночасно виступали як органи державного управління та юридичні особи, займались господарською діяльністю.

Після проведення банківської реформи правове становище банків істотно не змінилося, реорганізація не торкнулася економічних відносин, у банківській системі збереглася державна монополія. Банки продовжували здійснювати адміністративно-контрольні повноваження. Однак завдяки реорганізації банківської системи підвищилась роль банків у механізмі кредитування розвитку різних галузей економіки.

В Україні в цей період існувала широка мережа установ Держбанку і Будбанку, трудових ощадних кас.

Фундамент нової банківської системи в Україні було закладено створенням перших кооперативних комерційних банків на підставі Закону СРСР “Про кооперацію” (1988 р.). Перший кооперативний банк “Таврія” зареєстровано в листопаді 1988 р., а перший комерційний банк — Український інноваційний банк заснований у січні 1989 р. в Києві.

Формування нової банківської системи України почалось із побудови незалежної суверенної-держави і прийняття Декларації про державний суверенітет України (16 липня 1990р.) та Закону України “Про економічну самостійність України” (3 серпня 1990 р.), у яких було зазначено, що Україна на своїй території самостійно організовує банківську справу і грошовий обіг та створює банківську систему.

Діюча в країні банківська система виникла на основі прийнятого Верховною Радою України 20 березня 1991 р. Закону , України “Про банки і банківську діяльність”.

Процес становлення банківської системи. України в новій історії охоплює кілька періодів.

Перший період (1989-1991 рр.). У цей період українські (банки реєструвалися у Москві за таким принципом.

По-перше, були створені міністерські або галузеві банки (понад 15 банків): на основі Мінмонтажу УРСР — Монтаж-спецбанк; Держпостачу УРСР — Укрпостачбанк (правонаступник— банк “Ажіо”); Мінбудмату —Укрбудбанк (правонаступник — банк “Відродження”); Мінлегпрому — Лег-банк; Мінлісгоспу —Лісбанк; Міншляхбуду—Шляхбанк (правонаступник “Трансбанк”) тощо.

По-друге, понад 20 банків були засновані за змішаною ознакою; різні державні та кооперативні установи. Це — Укрінбанк, Градобанк, Перкомбанк, Народний банк, Українська фінансова група, Приватбанк тощо.

По-третє, реорганізовано філії московських банків з “московським капіталом” — Інкомбанк, Східінвестбанк тощо.

По-четверте, продовжували функціонувати банки з державним статусом: Промінвестбанк, Агропромбанк “Україна”, Укрсоцбанк, Ощадбанк і Укрексімбанк.

Другий період (1991 1992 рр.). Починаючи з жовтня 1991 р. відбувається перереєстрація Національним банком комерційних банків. У комерційних банках відбуваються зміни, у складі засновників (відповідно до постанови Кабінету Міністрів України “Про передачу міністерських пакетів акцій на управління до Міністерства фінансів України” з числа засновників виходять міністерства), а державні банки (Промінвестбанк, Агропромбанк “Україна”, Укрсоцбанк) акціонуються персоналом банків, а також окремими клієнтами цих банків. За окремими банками стоять великі промислові комплекси, доходи яких становили основу банківських капіталів.

Третій період (1992-1993 рр.) характеризується створенням банків “нової хвилі” із залученням значного приватного капіталу. В цей час спостерігаються подальший розвиток малих сільських підприємств, акціонерних товариств, залучення коштів новостворюваних державних бюджетних та позабюджетних фондів, відбувається уніфікація пасивів у діючих банках. До них належать: “Аваль”, “Інко”, “Відродження”, “Трансбанк”. Під час гіперінфляції спостерігається масове утворення дрібних “кишенькових” банків (понад 100 банківських установ).

Четвертий період (1994-1996 рр.). Для цього етапу характерне призупинення інфляційних процесів, активізація діяльності НБУ з регулювання діяльності комерційних банків, зниження рівня банківського менеджменту, а все це призвело до банківської кризи та банкрутства окремих банків. У 1994 р. збанкрутувало 12 банків, у 1995 р. — 20, у 1996 р. — 45 банків, а ще 60 опинилися в стані прихованого банкрутства. В цей період банківська система України перебувала в стані стагнації: відбувається скорочення розміру активів деяких банків, спостерігається велика розбіжність у концентрації банківського капіталу, третина зареєстрованих банків не мали необхідного сплаченого статутного фонду.

П’ятий період (1996-2000 рр.) характеризується активною діяльністю НБУ у подоланні інфляційних процесів, створенням сприятливих умов для здійснення грошової реформи і введення в обіг національної грошової одиниці — гривні. В банківській системі спостерігаються позитивні тенденції, вона набуває ринкового типу, в державі реєструються іноземні банки та їхні представництва (всього було зареєстровано 14), відбувається зміна акціонерів продажем і перепродажем банків (70), а також здійснюється реєстрація нових банків (5).

На сьогодні банківська система України є ключовою частиною фінансової системи країни, важливим елементом господарського механізму, де реформування розпочалося раніше. ніж в інших секторах економіки. Саме банківська система повинна відіграти важливу роль у створенні оптимального середовища для мобілізації й вільного переливання капіталів, нагромадження коштів для структурної перебудови економіки, приватизації й розвитку підприємництва.

Розділ 2 Банківська система: сутність та структура

2.1 Структура банківської системи України

Сучасний стан розвитку економіки України потребує постійної уваги до банківської системи в цілому і комерційних банків зокрема, проведення політики, спрямованої на створення сприятливих умов для їх стабільного та ефективного функціонування. Ця потреба обумовлюється тим, що банківська система України - одна з найважливіших і невід’ємних структур ринкової економіки і є одним з основних чинників політики економічного зростання. Адже через неї здійснюється процес акумуляції фінансових ресурсів суспільства і забезпечується їх найефективніше і раціональне використання.

Банкiвська система — законодавчо визначена, чiтко структурована сукупність фiнансових посередників грошового ринку, якi займаються банкiвською дiяльнiстю.

Банкiвська система виникає не внаслідок механічного поєднання окремих банкiв, а будується по заздалегідь виробленій концепції, в межах якої відводиться мiсце кожному виду банкiв i кожному окремому банку.

В такому тлумаченні банкiвська система не включає небанківські фiнансовi iнститути грошового ринку. Цим вона помiтно вiдрiзнясться вiд кредитної системи. до складу останньої включають всiх посередників грошового ринку — як банкiвських, так i небанківських.

Необхiднiсть, формування банківської системи, як особливої,структури, визначається двома групами причин:

· пов’язаних з необхідністю здійснення суспільного нагляду i регулювання банківської дiяльностi, узгодження комерцiйних iнтересiв окремих банкiв з загальносуспільними iнтересами — забезпеченням сталостi грошей i стабільної роботи всiх банкiв;

· пов’язаних з функціонуванням грошового ринку, забезпеченням збалансованості попиту i пропозиції на грошовому ринку i в кожному його секторi.

За своєю структурою банкiвськi системи рiзних країн iстотно вiдрiзняються. Разом з тим є ряд ознак, якi властивi всiм банківським системам, що функцiонують в ринковiй економiцi. Це, перш за все, дворівнева побудова.

На першому рiвнi знаходиться один банк (або декілька банкiв, об’єднаних спільними цiлями i завданнями). Такiй установi надається статус Центрального банку. Законом визначено підзвітність Національного банку України (НПУ) безпосередньо Верховній Раді України. На нього покладається вiдповiдальнiсть за вирішення макроекономічних завдань в грошово-кредитній сферi.

Його основними функціями є:

· грошово-кредитне регулювання економіки;

· емісія валюти країни і забезпечення обiгу;

· контроль за дiяльнiсть кредитних установ;

· акумуляція і зберігання резервів кредитних установ;

· кредитування комерцiйних банкiв;

· кредитно-розрахункове обслуговування уряду;

· зберігання та проведення операцiй iз золотовалютними за пасами i резервами.

На другому рiвнi банкiвської системи знаходяться решта банкiв, якi в Україні прийнято називати комерцiйними банками.

На вiдмiну вiд центрального комерцiйнi банки покликанi обслуговувати економiчні суб’єкти — учасникiв грошового обiгу: фірми, сiмейнi господарства, державнi структури. через ці банки система обслуговує господарство вiдповiдно до задач, що випливають з грошово-кредитної полiтики центрального банку. Тому комерцiйнi банки можна розглядати як фундамент всiєї банкiвської системи вершиною якої є центральний банк.

Вони утворюються як акцiонернi товариства або на пайових засадах i є кредитними установами унiверсального характеру. Їх часто називають “фінансовими універмагами”.

Питання про те, що таке банк, не є таким простим, як це здається на перший погляд. Кажуть, що банк - це сховище грошей. Але таке життєве тлумачення банку не тільки не розкриває його суті, а й приховує його дійсне призначення в народному господарстві. Тому необхідно докладніше роздивитися те, з чого складається дійсна сутність банку.

Банк як установа або організація є найбільш масовим уявленням про банк. Слід відмітити, що він хоча і виконує суспільну місію і є суспільною організацією, але історично був справою приватної особи і лише потім, із розвитком банківської справи, особливо в сучасних умовах господарювання, перетворився у великі, середні та малі об'єднання.

В уявленні про банк як установу він асоціюється із службовою конторою, із апаратом управління. В СРСР, як і в інших соціалістичних країнах, протягом декількох десятиліть існували банки тільки державного походження, тому стала необхідна радикальна ломка їх зв’язків клієнтами, розвиток комерційних, а не директивних відносин між ними. Тільки завдяки цьому відношення між банком та підприємствами набувають справжній економічний характер, а банк стає базисом.

Логічною є трактова суті банку не як організації, а як підприємства. Саме так він характеризується в деяких радянських публікаціях. Банк визначається не як підприємство взагалі, а як капіталістичне підприємство, не просто банк, а капіталістичний банк.

Як будь-яке підприємство, банк є самостійно господарюючим суб'єктом, має права юридичної особи, виробляє та реалізує продукт, виконує послуги, діє на принципах госпрозрахунку.

Мало чим відрізняються і завдання банку як підприємства — він вирішує питання, які пов'язані із задоволенням суспільних потреб у своєму продукті та послугах, із реалізацією на основі отриманого прибутку соціальних та економічних інтересів як членів його колективу, так і інтересів власника майна банку. Банк може здійснювати будь-які види господарської діяльності, якщо вони не суперечать законам країни та випливають із статуту банку. Як і будь-яке підприємство, банк повинен мати спеціальний дозвіл.

Банк як торгівельне підприємство. Разом з тим банк як підприємство має свою специфіку, його діяльність відрізняється від діяльності інших підприємств. На відміну від промисловості сільського господарства, будівництва, транспорту і зв'язку банки діють у сфері обміну, а не виробництва. Банки дійсно "купують" ресурси, "продають", функціонують у сфері перерозподілу, сприяють обміну товарами. Вони мають своїх "продавців", сховища, "товарний запас". Їх схожість має зовнішній характер, тому що банк торгує не товарами, а особливим продуктом.

Функціонування банку у сфері обміну породжує ще й інші уявлення про його сутність. Іноді банк характеризується як посередницька організація. Основою для цього є особливе переливання ресурсів, які тимчасово осідають у одних і вимагають застосування у інших.

Банк - це і кредитор, і позичальник, і посередник між юридичними і фізичними особами, і посередник в грошових розрахунках, в цих якостях він розкриває свою суть. Банк - це особливе явище господарського життя.

Банки як агенти біржі можуть самостійно організовувати біржові операції, виконувати операції по торгівлі цінними паперами. Торгівля цінними паперами є частиною банківських операцій, але не головною, бо досить відмінна від банківської справи.

Банк як кредитне підприємство. Кредит — це відношення між кредитором і позичальником з приводу зворотного руху вартості, що позичається. На відміну від кредиту банк — це одна із сторін відносин, яка хоча і може одночасно виступати в якості кредиту і в якості позичальника, однак в кожний даний момент при окремій угоді виступає або в якості кредитора або в якості позичальника.

Банк — наслідок розвитку кредиту. На основі грошових та кредитних відносин з'явилось таке унікальне утворення, як банк, який в цілому можна визначити як систему особливих підприємств, продуктом яких є кредитна та емісійна справа. Головним в сутності банку, його основою є організація грошово-кредитного процесу та імітування грошових знаків.

Але вони не обмежені централізовано виданими інструкціями з кредитування та проведення iнших операцій, проводять кредитну полiтику на свiй страх i ризик, що сприяє оперативному впливу банкiв на економіку. Однак це не означає, що комерційні банки діють безконтрольно. Щоб обмежити створення великої кiлькостi “слабких” банкiв, якi можуть легко банкрутувати i викликати “ланцюгову реакцію банкрутств” серед своїх клієнтів, держави встановлюють досить високі квоти на їх статутний капітал.

За розміром статутного капiталу банки можна поділити так:

· малі банки зі статутним капіталом д 5 млн. євро;

· середні — зі статутним капіталом від 5 до 10 млн. євро;

· великі — зі статутним капіталом від 10 до 30 млн. євро;

· найбільші — зі статутним капіталом понад 30 млн. євро.

Безумовно, лідером за цим критерієм є „Аваль”. Решта банкiв із найбільших за обсягом активів входять до групи великих за розміром статутного капіталу. Усього в цій групі було 13 банкiв.

Залежно вiд величини активiв усi банки подiляються на чотири групи:

· малi банки з активами до 50 млн. грн;

· середиi — з активами вiд 50 млн. грн до 100 млн. грн;

· великi — з активами вiд 100 млн. грн до 1 млрд. грн;

· найбільші банки з активами понад 1 млрд. грн.

За секторами ринку, на яких функціонують банківські установи, усі банки можна поділити на:

· міжнародні, працюють як в Україні так i за її межами;

· міжрегіональні, якi здійснюють свою д на території всієї України;

· регіональні, що обслуговують, як правило, клiєнтiв одного регiону;

Більшість комерцiйних банкiв, що функціонують на банкiвському ринку України, є регіональними. Причому значна частина таких банкiв (понад 50%) сконцентрована в Києві та Київській області, а також в областях що вважаються індустріально розвинутими (Дніпропетровська, Донецька, Запорізька, Харківська – понад 20%).

За формою власності комерційні банки можуть бути:

· унітарними – заснованими на принципах єдиновладдя. Такі банки мають єдиного власника в особі держави чи приватної особи.;

· з колективною формою власності.

Нині в Україні функціонують 2 унітарні комерційні банки з державною формою власності6 Державний ощадний банк України (Ощадбанк) та Державний експортно-імпортний банк України (Укрексімбанк). Статутні капітали цих банків сформовано за рахунок бюджетних коштів.

Страницы: 1, 2