Складовою
національної грошової системи країни є національна валютна система, хоч вона є
відносно самостійною. Національна валютна система - це форма організації
економічних зв'язків країни, з допомогою яких здійснюються міжнародні
розрахунки, утворюються та використовуються валютні ресурси країни. Національна
валютна система охоплює такі елементи:
- національна валюта - грошова одиниця держави. Вона існує як у готівковій
формі (банкноти, монети), так і в безготівковій (залишки на банківських
рахунках), її емітентами є комерційні та центральні банки. У післявоєнний
період головними формами світових грошей стали резервні валюти та міжнародні грошові
одиниці.
Валютний
курс - ціна грошової одиниці однієї країни, виражена в грошових одиницях інших
країн. Вона базується на їх об'єктивному співвідношенні, що складається в
процесі виробництва та обміну.
Країни
з перехідною економікою — це угруповання держав, які перебувають у процесі
реформування політичної та соціально-економічної структури, трансформації
існуючих тут раніше адміністративно-командних економічних систем у ринкову
економіку. Йдеться про країни так званого другого світу, тобто сукупність
постсоціалістичних держав Центральної та Східної Європи і колишні радянські
республіки. За ознакою проголошення та проведення ринкових перетворень до групи
перехідних можна віднести й такі азіатські держави, як В'єтнам і Китай. Але
метою процесу реформування тут було визначено не відмову від соціалістичної
системи, а її вдосконалення за допомогою ринку та створення змішаної економіки
при збереженні влади за компартією. Однак і тут відбувається реальний процес
трансформації колишньої неринкової системи у ринкову, хоча й зі своєю
специфікою. Це дає підстави економістам-аналітикам виділяти цей регіон як
окрему частину світового господарства і робити узагальнення, властиві лише
даним країнам.
У
країнах з перехідною економікою грошово-кредитна політика повинна мати єдину
мету - забезпечення повної конвертованості національної валюти та підтримання
її фіксованого обмінного курсу проти однієї з основних світових валют - долара
США або євро.
Зовнішня
макростабілізація за умов трансформації перехідних економік передбачає
впровадження низки заходів, найважливішими серед яких є регулювання валютного
курсу, дотримання зовнішньоекономічної рівноваги, у тому числі в сфері
зовнішньоторговельних операцій, вирішення проблеми заборгованості тощо.
З
існуючих систем валютного регулювання більшість постсоціалістичних країн надали
перевагу встановленню плаваючого валютного курсу із систематичним корегуванням
його центральним банком. Зазначене корегування курсу валюти відбувається
залежно від стану торговельного балансу, інфляційних очікувань, рівня цін
всередині країни. Деякі з постсоціалістичних країн обрали режим фіксованих
валютних курсів. Зокрема, в Естонії, Литві і Болгарії встановлено системи
валютних комітетів (currency board), за якими національна валютна фіксується
щодо іноземної (або щодо кошика іноземних валют) у певному співвідношенні без
будь-яких коливань.
Ще
один аспект політики регулювання валютних курсів — це визначення ступеня
конвертованості національної валюти.
У
перехідних економіках пострадянських держав ступінь конвертованості їхніх валют
також різний. Вищим він є в Киргизії, Казахстані, в Україні, Росії, нижчим — в
інших країнах. Найбільш суттєві обмеження у цій сфері спостерігаються в
Білорусії, Туркмени, республіках Закавказзя. Загалом лише Казахстан, Киргизстан
і Росія змогли у 1999 р. вийти на валютний режим, рівень якого передбачається
статтею VIII Статуту МВФ, де йдеться, зокрема про конвертованість за поточними
операціями. Майже такий самий валютний режим існує в Литві й Латвії. Естонія ж
взагалі відмінила всі обмеження на рух капіталу, а рівень лібералізації з інших
валютних операцій в цій країні майже відповідає стандартам західноєвропейських
держав.
За
класифікацією МВФ, нині у світі існують п'ять основних типів валютних режимів:
курс,
фіксований щодо однієї валюти;
курс,
фіксований щодо кошика валют;
курс
із обмеженою гнучкістю;
курс
із керованою гнучкістю;
незалежно
плаваючий курс.
Останній
режим мають валюти 45-ти країн світу. В умовах плаваючого курсу центральний
банк повністю не відмовляється від регулювання валютного курсу в певному
інтервалі за рахунок валютних інтервенцій. Для держав з перехідною економікою,
зокрема для України, сьогодні найдоцільніше застосовувати режим з керованою
гнучкістю. Щоправда, за цієї умови найважливіше утриматись в межах
довгострокового тренду курсу, бо помилки центрального банку відносно
рівноважного тренду, а потім спроби вирівняти помилкову динаміку курсу з
допомогою значних за обсягами валютних інтервенцій можуть викликати масову
спекуляцію валютою; організація валютного ринку; національні органи, що
обслуговують і регулюють валютні відносини країни; умови обміну національної
валюти на золото (до Ямайської валютної реформи 1976-1978 pp.) та інші валюти;
конвертованість валюти.
Чим
більше валютних обмежень використовується в країні, тим менше конвертованою є
її валюта. Відсутність валютних обмежень означає вільну конвертованість валют.
Національна
валютна система є органічною частиною системи грошових відносин окремих держав,
її функціонування регулюється національним законодавством кожної країни. На
основі такого законодавства встановлюється механізм взаємодії національних і
світових грошей, спосіб їх конвертованості, регулювання валютного курсу,
формування та використання міжнародної ліквідності, золото-валютних запасів,
кредитних ресурсів тощо. Інфраструктуру національних валютних систем складають
банківські та небанківські кредитно-фінансові установи, біржі, спеціальні
органи валютного контролю, інші державні та приватні інституції.
Банківська
система — це сукупність банків і банківських інститутів, що існують у тій чи
іншій країні у певний історичний період і є складовою кредитної системи, у їх
взаємозв'язку.
Формування
кредитної та банківської систем визначається характером існуючих у країні
кредитних відносин та відповідних форм кредиту. На різних етапах розвитку
суспільства склад кредитних установ зазнавав змін відповідно до еволюції
історичних умов, розвитку національних економік.
Разом
з цим існують деякі загальні принципи побудови кредитних систем на сучасному
етапі розвитку:
-
розподіл функцій центрального та всіх інших банків;
-
контроль та регулювання діяльності банків другого рівня з боку центрального;
-
центральний банк не бере участі у конкуренції на грошових ринках усередині
держави.
До
початку XIX ст. кількість банків та масштаби їх операцій були незначними. Усі
ці операції виконували одні й ті самі банки, Що називалися комерційними (від
лат. commerce - торгівля). Спеціалізації між ними не було.
Швидкий
розвиток капіталізму після промислового перевороту супроводжувався поширенням
функцій та операцій комерційних банків, появою спеціальних кредитних установ. У
багатьох країнах було створено центральні емісійні інститути, з'явилися ощадні
каси та ощадно-позичкові асоціації.
Інтенсивний
розвиток акціонерних компаній з другої половини XIX ст. привів до появи нових
функцій існуючих банків і таких спеціальних кредитних установ, як інвестиційні
банки та компанії. На початку XX ст. з'являється цілий ряд нових спеціальних
кредитних установ: зовнішньоторговельні банки, установи споживчого кредиту та
ін.
Розвиток кредитної системи супроводжувався не лише спеціалізацією кредитних
установ на здійсненні окремих функцій та операцій, а й універсалізацією
комерційних банків, які нині практично виконують усі функції, за винятком
емісії банкнот, яка здійснюється центральними банками. Тому комерційні банки є
банками універсального типу.
У
зв'язку з тим, що упродовж історичного розвитку відбувалася спеціалізація
кредитних установ, сучасна кредитна система має кілька ланок.
За
характером функцій, що виконуються, усі кредитні установи можна поділити на
емісійні, які є центральними у кредитній системі, комерційні - банки
універсального типу, спеціалізовані кредитно-фінансові установи, які виконують
окремі функції або обслуговують окремі галузі економіки.
За
формою власності розрізняють приватні та державні кредитно-фінансові установи.
Найпоширенішими є приватні, які, у свою чергу, можуть бути індивідуальними
(капітал установи належить одній особі), товариствами (партнерствами),
акціонерними та кооперативними. Провідне місце серед них звичайно належить
акціонерним кредитним установам. Державними кредитними установами є центральні
банки, у багатьох країнах - ощадні каси, зовнішньоторговельні та деякі іпотечні
банки та ін.
Державні
кредитні установи виникають двома шляхами: при організації нових кредитних
установ державою; або у разі націоналізації приватних банків (шляхом викупу в
акціонерів їхніх акцій через обмін їх на облігації державної позики). Такі
установи необхідні для вирішення загальнонаціональних завдань, які з певних
причин не можуть виконувати приватні кредитні установи (неприбутковість вкладень,
великий строк їх окупності та ін.).
За
своєю структурою банківські системи різних країн істотно різняться. Разом з тим
є низка ознак, які властиві всім банківським системам, що функціонують у
ринковій економіці. Це передусім дворівнева побудова.
На першому
рівні міститься один банк (або кілька банків, як у США), котрий виконує функції
центрального емісійного. Він несе відповідальність за підтримання сталості
національних грошей та забезпечення сталості функціонування всієї банківської
системи.
На
другому рівні банківської системи розміщені всі інші банки: комерційні
(універсальні) та спеціалізовані. Вони покликані обслуговувати економічних
суб'єктів, виконуючи базові операції грошового ринку: мобілізацію коштів,
надання їх у позички, здійснення розрахунків між економічними суб'єктами.
Банківська
система потребує постійного контролю з боку спеціальних органів, що пов'язано з
життєво важливим значенням для національної економіки стану та перспектив її
діяльності. У кожній країні існує система правових актів, які регламентують
різні аспекти банківської діяльності.
Особливості
історичного розвитку та дія різних політико-економічних чинників обумовили
специфіку форм та методів нагляду та контролю за діяльністю банків, що
забезпечує стабільність усієї системи.
Важливою
формою забезпечення стабільності банківської системи є надання вкладникам
гарантій повернення їх депозитів. Нині практично в усіх країнах існує та чи
інша форма страхування банківських депозитів.
Діяльність
небанківських кредитно-фінансових інституцій дає змогу заповнити окремі ніші на
ринку банківських послуг, котрі з якихось причин залишилися незайнятими. Такі
установи не мають статусу банку, бо не виконують комплексу базових операцій
грошового ринку, їх діяльність, на відміну від банків, не змінює маси грошей в
обігу. Тому немає потреби контролювати їх діяльність так ретельно, як
банківську.
Інфраструктура
фінансового ринку покликана забезпечувати можливість реалізації економічних
інтересів суб’єктів економіки, сприяти координації усіх їхніх економічних дій,
допомагати їм інтегруватись у світовий економічний та фінансовий простір.
Складність
вивчення та аналізу просторової організації інфраструктури фінансового ринку
пов’язана з багатосегментністю останнього. Цей процес ускладнює відсутність
однозначного трактування поняття «інфраструктура фінансового ринку». Для
чіткого розуміння поняття «інфраструктура фінансового ринку» проаналізуємо
методологічні підходи щодо трактування економічної сутності базових понять:
«інфраструктура», «ринкова інфраструктура».
У
розвиненому суспільстві фінансові послуги мають не менше значення, ніж
виробництво. Найбільш динамічно розвивається та частина сфери послуг, яка
пов’язана із задоволенням потреб суспільного виробництва: фінансово-кредитне
обслуговування, страхові послуги, інформаційне і бухгалтерське обслуговування.
За
дослідженнями англійських економістів У. Очела і М. Вегнера– інтернаціоналізація
економіки на мікро-, мезо- і макрорівні є причиною та наслідком переходу до
нового послуго-інтенсивного типу економіки.
«Послуга»
– багата гамма різних видів діяльності. Поняття «послуга» включає в себе
комплекс різноманітних видів економічної діяльності людини. У західній науковій
літературі існує багато його визначень, іноді взаємозаперечуючих, що відображає
його складність і маловивченість.
Розглядають
фінансові установи на сучасному етапі у світлі двох ключових концепцій: сфера
надання фінансових послуг і фірма, що надає фінансові послуги — це бізнес, що
постачає фінансову продукцію і послуги. Загальні категорії цієї продукції та
послуг включають операційні рахунки (наприклад, поточні рахунки), портфельні
послуги (наприклад, позики і депозити), страхування, банківська діяльність
інвестиції (наприклад, підписання цінних паперів і угоди брокера, дилера),
послуги довіреної особи, фінансове планування, обробка інформації, даних.
Сфера
надання фінансових послуг може розглядатися як сукупність усіх фірм, що надають
фінансові послуги. Або сфера надання фінансових послуг – об’єднання таких
традиційних і сегментованих галузей промисловості, як банківська діяльність,
цінні папери, страхування, нерухомість, кредит, фінанси. Крім того, у США сфера
надання фінансових послуг включає нефінансові корпорації типу «Дженерал
Моторс», «Ford Motor Company», «Sears», «AT and T», «J.C. Penney», які зайняті
у виробництві та наданні фінансових послуг.
Для
фінансового ринку, щоб бути повністю досконалим, треба, по-перше, всім
учасникам мати доступ на ринок і будь-кому з учасників не мати контролю над
цінами; по-друге, інформація відносно фінансових активів повинна бути легко
доступною для всіх учасників; по-третє, не повинно бути перешкод щодо вільної
торгівлі фінансовими активами; і, по-четверте, не повинно бути спотворення,
перекручування у стягненні податків, зборів. Якщо ці умови існують, то ціни на
фінансові активи точно і швидко відображають інформацію про фінансові активи,
фінансові ринки можна вважати ефективними.
Так
як фінансові ринки у США добре розвинені, то вони ближчі до досконалості, ніж
до недосконалості. Але все ж деякі відхилення існують. Наприклад, існування
фінансових посередників вказує, що фінансові ринки недосконалі.
У
конкурентоспроможному світі банки – просто звичайні посередники, які
відповідають потребам і можливостям позичальників кредиторів. Роль
конкурентоспроможності банківської системи в загальній структурі рівноваги
пасивна. У 1984 році Мартін Мейер написав про революцію у сфері банківської діяльності:
«Банк мертвий... жити установі фінансових послуг». Сфера надання послуг, у якій
працюють комерційні банки, знаходиться у стані змін. Зміни в цій сфері
пов’язані з такими ключовими факторами: технологія, перерегулювання (включаючи
реформу щодо страхування депозитів), ризик, змагання за клієнтів і адекватність
капіталу.
Згідно
з Вебером, одне з визначень технології – це «технічний метод досягнення
практичної цілі». Взагалі технологія – це будь-який засіб перетворення вихідних
матеріалів (люди, інформація чи фізичні матеріали) для отримання бажаної
продукції чи послуг.
Слово
«перерегулювання» далеке від регулювання, взагалі, воно передбачає відсутність
регулювання. Так як повністю нерегульована сфера надання послуг навряд чи
виникне, пропонується «перерегулювання» як термін, що описує усунення чи
послаблення бар’єрів у змаганні в банківській діяльності.
Існує
п’ять первинних бар’єрів у змаганні у банківській діяльності – ціна чи засіб
управління в межах інтересу; обмеження виробництва; організаційні обмеження;
географічні обмеження і податки.
У
сучасній сфері надання фінансових послуг змагання за клієнтів стало жорстким.
Коли банки мали монополістичну владу, то не було потреби в розвитку
маркетингової діяльності, але в умовах конкурентної боротьби виробничий
розвиток і маркетинг – критичні фактори успіху для фірм, що надають фінансові
послуги. Так як стандартна економічна модель ринкової структури припускає
виживання продукції з найбільш низькою вартістю, то клієнти повинні мати вигоду
з більш низьких цін і більш широкого вибору фінансової продукції і послуг як
росту змагання.
Адекватність
капіталу – це здатність компенсувати неочікувані збитки, що виникають через
різноманітні ризики банківської діяльності. Кредитний ризик, процентний ризик і
ризик ліквідності – три основні ризики внутрішньої діяльності банків. Кредитний
ризик – це ризик непогашення позички чи невиконання зобов’язань. Процентний
ризик – це вірогідна втрата доходу банку в результаті зміни рівня процентної
ставки. Ризик ліквідності – це здатність (нездатність) банку відповідати за
зобов’язаннями.
Усі
п’ять компонентів – технологія, перерегулювання, ризик, клієнти і адекватність
капіталу – не повинні розглядатись ізольовано, адже вони взаємопов’язані один з
одним. Наприклад, технологічні і регулюючі зміни впливають на змагання за
клієнтів; змагання діє на технологічні досягнення, перерегулювання і
адекватність капіталу; перерегулювання і ризик торкаються адекватності капіталу
і т. д.
Світовий
фінансовий ринок – система відносин попиту і пропозиції щодо фінансового
капіталу, що функціонує у міжнародній сфері в якості покупних і платіжних
засобів, кредитів, інвестиційних ресурсів.
Основна
функція світових фінансових ринків – забезпечення міжнародної ліквідності,
тобто можливості швидко залучити достатню кількість грошових засобів в різних
формах на вигідних умовах на наднаціональному рівні.
Операції
на міжнародному фінансовому ринку поділяються на дві великі групи – кредитні та
інвестиційні. Відповідно, весь фінансовий ринок складається з двох частин:
-
кредитний ринок – де грошові ресурси рухаються на принципах поверненості,
терміновості, платності і гарантованості; та
-
ринок цінних паперів – на якому відбувається купівля і продаж фінансових зобов’язань
і таким чином здійснюється процес інвестування.
Критерієм
їх виділення виступає тип фінансових зобов’язань чи інструментів, що
використовуються. Якщо вільна купівля-продаж неможлива, то ми маємо справу з
кредитним ринком. Там же, де зобов’язання чи інструменти купуються і
продаються, покупці і продавці виступають учасниками ринку цінних паперів.
З
іншого боку, залежно від термінів реалізації майнових прав – короткі (до року)
і більш тривалі – розрізняють:
-
грошовий ринок – система відносин попиту і пропозиції фінансових ресурсів, що
надаються на короткостроковий термін. Грошовий ринок в свою чергу складається
з:
-
облікового ринку, на якому основними інструментами є казначейські й комерційні
векселі та інші види короткострокових зобов’язань;
-
міжбанківського ринку, на якому залучаються тимчасово вільні грошові ресурси
кредитних закладів і розміщуються у формі міжбанківських депозитів на короткі
строки (1,3,6 місяців, до 1-2 років);
-
валютного ринку, який обслуговує міжнародний платіжний обіг, пов’язаний з
оплатою грошових зобов’язань юридичних і фізичних осіб різних країн;
-
фондовий ринок (ринок капіталів) – система довгострокових позик на міжнародному
рівні, коли капітал використовується позичальниками для фінансування
капіталовкладень. Фондовий ринок в свою чергу складається з:
-
ринку середньо- та довгострокових кредитів;
-
ринку цінних паперів – інвестиційний сектор міжнародного фінансового ринку,
сфера наднаціонального обігу цінних паперів.
На
міжнародному ринку цінних паперів представлені такі види зобов’язань: Єврооблігації –
боргові зобов’язання, що випускаються позичальником при отриманні
довгострокової позики на євроринку. Вони розміщуються одночасно на ринках
декількох країн і номіновані у валюті, яка є для кредитора іноземною. Іноземні
облігації – цінні папери, які розміщуються позичальником в іншій країні, але в
своїй національній валюті. Облігації з плаваючою процентною ставкою – ставка за
облігаціями змінюється залежно від зміни відсотка на ринку. Облігації з
індексованим відсотком – ставка прив’язується не до позичкового відсотка, а до
індексу цін на відповідні товари. Облігації з нульовим відсотком – доход за
облігацією отримується не щорічно, а лише один раз, при викупі облігацій. Конвертовані
облігації – вид облігацій, які за певних умов можна обміняти на акції
компанії-боржника за попередньо встановленим курсом. Акції – інтернаціональні
розміщення свідоцтв про власність. Єврокомерційні папери - зобов’язання
комерційних корпорацій, які випускаються на 3-6 місяців з невисокою маржею до
базової ставки. З кожним роком в міжнародному обігу з’являються все нові види
цінних паперів, що випускаються банками. Через інвестиційний сектор світового
фінансового ринку банки мобілізують величезні маси капіталу для своїх клієнтів.
Похідні фінансові
інструменти (деривативи): Форвардний контракт – це контракт між двома
сторонами про майбутню поставку предмета договору. Форвардний контракт – це
тверда угода, тобто угода, обов’язкова до виконання. Предметом угоди можуть
бути різні активи, наприклад акції, облігації, валюта та ін.. Цей контракт
укладається для реального продажу чи купівлі відповідного активу, в тому числі
з метою страхування постачальника або покупця від можливої несприятливої зміни
ціни. Цей контракт також може бути укладений з метою гри на різниці курсової
вартості активів. Ф’ючерсний контракт – це контракт, який укладається на біржі
між двома сторонами про майбутню поставку предмета договору. Ці контракти
укладаються з метою хеджування, гри на курсовій різниці і, як правило, рідко
мають своєю метою виконання реальної поставки активу. Ф’ючерсні контракти
високоліквідні, для них існує широкий вторинний ринок. Спот – це угода між
двома контрагентами про обмін у майбутньому платежами відповідно до визначених
у контракті умов. Зараз свопи укладаються здебільшого за допомогою фінансових
посередників, які беруть на себе кредитний та ринковий ризики. Опціон – це угода
між двома сторонами про передання права (для покупця) та зобов’язання (для
продавця) купити або продати відповідний актив (цінні папери, валюту та ін.) за
відповідною (фіксованою) ціною у заздалегідь узгоджену дату або протягом
узгодженого строку. Опціон дає одній із сторін угоди право вибору виконати
контракт або відмовитися від його виконання. Варанти – це опціон на
придбання певної кількості акцій (варант акцій) або облігацій (варант
облігацій) за ціною виконання в будь-який момент часу до закінчення строку дії
варанту. Варанти звичайно випускаються як додаток до якогось боргового
інструменту, наприклад облігації, щоб зробити його привабливішим для інвестора.
Протягом
останніх десятиріч значення Південно-Східної Азії у системі міжнародних
економічних відносин, насамперед у басейні Тихого океану, неухильно зростає.
Певним чином це пов'язано з підвищенням актуальності таких факторів, як
сприятливе географічне та військово-стратегічне розташування держав регіону,
їхні багаті природні ресурси. Але ще більш посилене значення країн
Швденно-Східної Азії у сучасному світі зумовлене їхнім політичним та
економічним розвитком. Треба також врахувати, що Південно-Східна Азія - це
складова частина тихоокеанського регіону, підвищення ролі та значення якого у
розвитку світового господарства визнане в усьому світі.
Особливості розвитку грошово-кредитних систем нових індустріальних
країн пов'язані з особливостями моделей індустріалізації, що здійснювалася цими
країнами на початку їх самостійного розвитку, з характером державного
регулювання економіки та втручання в економічний розвиток загалом.
Так, південнокорейська модель характеризувалася всеохопною роллю
держави в економічному розвитку, у тому числі кредитно-фінансовою монополією у
фінансовій сфері. Така монополія передбачала націоналізацію комерційних банків,
жорсткий контроль над процентними ставками, кредитуванням та інвестуванням.
Проте націоналізовані у 60-х роках банки були реприватизовані. Водночас держава
заохочувала надцентралізацію промислового та банківського капіталу. Як
наслідок, у кредитній системі Південної Кореї домінували три банки — "Бенк
оф Сеул енд траст", "Кориа фест бенк", "Комершел
бенк".
Державний банк забезпечував уряду додатковий контроль над
діяльністю потужних фінансово-промислових груп (ФПГ). Зв'язок урядового банку
та ФПГ створював специфічний внутрішній кредитний ринок, що функціонував більш
цілеспрямовано, ніж міг би функціонувати вільний ринок кредитних ресурсів.
Фінансові установи, які контролювалися державою або були у власності держави,
надавали переважно цільові кредити на тривалий термін і на пільгових умовах та
контролювали їх використання. Водночас такий тісний зв'язок сприяв збільшенню
короткострокової заборгованості та розвитку неформальних зв'язків. Результатом
стали переобтяження банківських портфелів "поганими" кредитами та
банківська криза.
Вичерпання потенціалу моделі імпортозамінюючої індустріалізації,
негативні наслідки надмонополізації південнокорейської економіки призвели до
гальмування економічного розвитку країни, зниження ефективності виробництва.
Тому наприкінці 80-х років було розпочато економічні реформи, які передбачали
реформування фінансової системи, послаблення державного регулювання, відмову
від підтримки потужних об'єднань і посилення підтримки малого та середнього
бізнесу, зменшення ролі держави в регулюванні облікової ставки, посилення ролі
приватного капіталу у кредитній сфері. Згідно з реформуванням системи
фінансування малого та середнього бізнесу комерційні банки були зобов'язані
виділяти до 35 % суми кредитів малим та середнім підприємствам.
Діяльність іноземних банків у кредитній системі Південної Кореї
перебуває під жорстким контролем держави. Іноземним банкам дозволено відкривати
тільки відділення.
Розгалужена система державного кредитування малого та середнього
бізнесу існує також у Тайвані. Фінансування здійснюється державними установами
(Банком малого бізнесу Тайваню, Кредитно-гарантійним фондом малого та
середнього бізнесу, Центром малого бізнесу) у формі позик під підряд, грошових
субсидій та низьковідсоткових позик.
Серед чинників, що зумовили кризовий стан фінансової системи цих
країн, можна виокремити такі:
1.
Впровадження нової експортоорієнтованої стратегії переходу від трудомістких
виробництв до галузей "високих технологій" супроводжувалося
серйозними структурними диспропорціями в економіках цих країн.
2. Прискорений
економічний розвиток часто супроводжувався відпливом фінансових коштів у сферу
спекуляцій на ринках цінних паперів і ерухомості; збільшенням прострочених і
незабезпечених внутрішніх боргових зобов'язань та погіршенням кредитних портфелів
комерційних банків; зниженням експорту і збільшенням дефіциту торгового і
платіж
них
балансів.
3. Надмірний приплив
іноземних інвестицій на фондові ринки і перенасичення позиками на вигідних
фінансових умовах робили не минучою "корекцію ринків".
4. Атаки
міжнародних валютних спекулянтів на національні валюти азіатських держав не
були ефективно відбиті економічним керівництвом більшості зазначених країн (за
винятком Філіппін).
5. У
грошово-кредитній політиці наголос помилково був зроблений на "пасивну
модель" грошових заходів — здійснення девальвації з метою підвищення
експортних можливостей без використання широкого арсеналу засобів
грошово-кредитної та фондової політики, а головне — без позитивних структурних
перетворень.
У цілому ж економіка цього найбільшого регіону вступає у
своєрідний "перехідний період". В азіатську модель розвитку, не в
останню чергу завдяки зусиллям МВФ, інкорпоруються ліберальні західні принципи
фінансового регулювання.
Інвестиційні
банки — спеціалізовані комерційні банки, які здійснюють фінансування інвестицій
приватних підприємств та держави. Окрім надання кредитів інвестиційні банки
здійснюють купівлю-продаж цінних паперів, організують злиття компаній.
У
практиці зарубіжних країн функції інвестиційних банків виконують як центральні,
так і спеціалізовані банки. При цьому інвестиційні банки виступають не просто
посередниками між позичальниками та інвесторами, а в ролі гарантів емісій та
організаторів ринку - вони купують та продають великі пакети акцій та облігацій
за свій рахунок, надають кредити покупцям цінних паперів. Класичний тип
інвестиційного банку притаманний США, де комерційним банкам заборонено
займатися інвестиційною діяльністю (крім операцій з державними та
муніципальними облігаціями).
Citigroup
·
Активи у 2006 році: $2,2 трлн
·
Чистий прибуток у 2006 році: $21,5 млрд
·
Розмір комісій у 2006 році: $5,79 млрд
Фінансова корпорація Citigroup — найбільша світова компанія згідно
з рейтингом Forbes Global 2000. Citigroup вважають найстарішим інвестбанком у
США. Історія його починається з Citi Bank of New York, заснованого
муніципалітетом Нью-Йорка 1812 року.
До кінця 70-х років минулого століття до фінансової групи увійшли
американський інвестбанк Salomon Brothers, Європейський Американський банк,
італійська Grupo Financiero Banamex та ін. Остання угода екс-Citi Bank of New
York — злиття з великою фінансовою компанією Travellers Corp у 1998 році. До
цього моменту група мала назву Citicorp і займалася кредитуванням, лізинговим
бізнесом, страхуванням, брокериджем, інвестиційним банкінгом.
Нині Citigroup — класична диверсифікована фінансова група. Основні
напрями діяльності — банківський ритейл, управління активами, private equity і
хедж-фонди плюс інвестиційний банкінг. Підрозділ інвестиційного банкінгу
з’явився у Citigroup на початку 70-х — на хвилі буму фондового ринку й угод
M&A. За даними всесвітнього рейтингу інвестбанків Bloomberg 20, торік
інвестиційно-банківська діяльність принесла Citigroup $5,8 млрд — більш як
чверть чистого прибутку всієї корпорації. Торік на Citigroup припадало 8%
світового ринку інвестиційних послуг (точніше, комісійних) — за цим показником
Citigroup посідає перше місце у світі. Левову частку доходу від угод у сфері
інвестбанкінгу Citibank заробляє на торгівлі й розміщенні облігацій — як
казначейських US Treasuries (група — найбільший андеррайтер уряду США), так і
корпоративних.
Утім, ще кілька років тому Citigroup мало не втратила свого
інвестиційного підрозділу. Група виявилася втягнутою у скандал навколо
корпорації Enron: інвестбанк приховано кредитував Enron, знаючи про збитки
корпорації й фінансові махінації її менеджерів. Citigroup відбулася штрафами й відпливом
клієнтів з банку. Через рік одну з дочірніх структур Citigroup, японський
Private Bank, що займався обслуговуванням VIP-клієнтів, звинуватили у
відмиванні грошей. Банк ліквідували. А 2004 року Citigroup знову опинилася в
центрі уваги через махінації на європейському ринку облігацій. Група раптом
почала продавати американські казначейські бонди і, скориставшись біржовою
панікою, скупила всі папери на ринку. Внаслідок скандалу ФРС США відмовила
Citigroup у придбанні First American Bank in Texas
2. Morgan Stanley
·
Активи у 2006 році: $1,12 трлн
·
Чистий прибуток у 2006 році: $7,47 трлн
·
Розмір комісій у 2006 році: $5,22 млрд
Morgan Stanley — порівняно молода компанія серед монстрів
інвестбанкінгу. Її заснували 1935 року Генрі Морган і Гарольд Стенлі — вихідці
з відомого фінансового дому J.P.Morgan & Co. Першого ж року існування
компанія стала лідером на американському ринку IPO-послуг — загальна сума угод,
організованих Morgan Stanley, становила $1,1 млрд (чверть усіх ринкових угод).
Morgan
Stanley - один з найбільших американських інвестиційних банків, має 600 філій в
30 країнах світу. За 2005 рік загальний прибуток компанії склав 52,08 мільярда
доларів. У Росії представництво Morgan Stanley почало роботу в 1994 році.
Американський інвестиційний банк Morgan Stanley створив фонд для
вкладень у сектор нерухомості з активами $8 млрд.. Операції створеного фонду
будуть переважно спрямовані на ринки Північної Америки, Європи, Близького Сходу
та Азії. Купівельна спроможність фонду перевищує $30 млрд.
Портфель фонду включатиме активи в
розвинених країнах та країнах, що розвиваються, у тому числі в Китаї, Індії,
Росії та Латинській Америці. При цьому цільовими розвиненими ринками будуть,
окрім інших, Японія, Західна Європа й Австралія. Слід зазначити, що Morgan
Stanley і раніше активно здійснював інвестиції на швидко зростаючих ринках
нерухомості Азії, орієнтуючись, у першу чергу, на Японію, Китай і, останнім
часом, на Індію.
Американський банк Morgan Stanley має намір придбати в корпорації
Hilton Hotels 10 готелів у Європі.
Morgan Stanley, яка вже є власником більше 80 готелів у світі,
купує два французьких готелі, включаючи Hilton Charles de Gaulle поблизу
Парижа, Hilton Barcelona в Іспанії, три готелі в Німеччині, а також по один у
Швейцарії, Люксембурзі, Брюсселю і на Канарських островах.
Недавно банк заплатив 2,4 мільярди доларів (281,3 мільярди ієн) за
13 японських готелів, котрі належать авіакомпанії All Nippon Airways (ANA). У
2006 році Morgan Stanley став власником європейських готелів InterContinental і
американської готельної мережі Arizona Biltmore Resort & Spa.
У США позиції Morgan Stanley менш міцні, ніж у Європі та Азії.
Найбільші угоди й основні клієнти компанії — у Росії, Китаї, Центральній і
Східній Європі. За останні 4 роки компанія провела IPO «ЛУКОЙЛу», «Роснефти»,
телекомунікаційної компанії China Unicom, Китайського банку реконструкції,
Google, низки глобальних корпорацій з країн, що розвиваються.
Goldman Sachs
·
Активи у 2006 році: $938,2 млрд
·
Чистий прибуток у 2006 році: $9,54 млрд
·
Розмір комісій у 2006 році: $5,63 млрд
Найбільший у світі інвестиційний банк у сегментах M&A і
торгівлі акціями — Goldman Sachs (висновок укладачів рейтингу міжнародних
інвестиційних банків The Bloomberg 20). За обсягами отриманих комісійних за
операції у цих двох напрямах компанія лідирує другий рік поспіль.
Goldman Sachs — одна з небагатьох міжнародних фінансових
корпорацій, що займаються виключно інвестиційно-банківською діяльністю.
Компанію 1869 року заснував Маркус Голдман, дрібний крамар й один з перших
торгівців цінними паперами в Нью-Йорку. Спочатку компанія займалася операціями
з векселями, однак швидко перетворилася на великого торгівця цінними паперами.
До початку XX століття Goldman Sachs стала основним гравцем на ринку IPO, що
тоді зароджувався: компанія провела найбільше первинне розміщення акцій XIX
століття. Інвестбанк одним із перших почав наймати на роботу випускників
бізнес-шкіл і зараз вважається найбільшим серед інвесткомпаній працедавцем для
випускників МВА.
Goldman Sachs — визнаний інвестиційний інноватор. Саме завдяки
Goldman Sachs сучасні аналітики використовують такі показники оцінки компаній,
як P/E (price/earnings — ціна/чистий прибуток), P/S (price/sales —
ціна/продаж). Менеджери Goldman першими почали практикувати арбітражні операції
— одночасна купівля й продаж активів на різних ринках за різною ціною (прибуток
торгівця — різниця між цінами купівлі й продажу).
Корпорація — один з небагатьох гравців інвестиційного ринку з
практично бездоганною репутацією. Goldman Sachs не була вплутана в численні
корпоративні скандали початку 2000-х. Однак у 2005 році Goldman Sachs не раз
критикували в пресі за одержання держсубсидій на суму $1,6 млрд (для
будівництва нового головного офісу компанії у Світовому фінансовому центрі в
нижньому Манхеттені) в обмін на збереження 9 тис. робочих місць і створення
нових 4 тис. до 2019 року.
Главная