Актуальність обраної теми дипломного проекту та доцільність проведення досліджень для оцінки стану та перспектив розвитку інструментів управління платоспроможністю та ліквідністю в комерційних банках полягає в необхідності оптимізації вирішення двох основних проблем:

1) попит на ліквідні кошти банку рідко буває рівним їх пропозиції у будь - який момент часу;

2) існує дилема між ліквідністю та прибутковістю банку у вигляді зворотньої залежності.

Об’єктом дипломного дослідження є - діяльність комерційного банку АКБ “Приватбанк" та порівняння його діяльності з іншими комерційними банками України першої групи рейтингу Національного банку України.

Предметом дипломного дослідження є - комплекс інструментів управління платоспроможністю та ліквідністю в АКБ “Приватбанк", а також в інших банківських установах банківської системи України.

Методами дипломного дослідження є - структурний аналіз, первинні статистичні спостереження, групування та статистистичний аналіз хронологічних рядів параметрів, побудова розрахункових алгоритмів математичних моделей обробки статистичних даних в “електронних таблицях” EXCEL-2000.

Мета дипломного дослідження полягає у теоретичному обгрунтуванні важливості оптимізації управління платоспроможністю та ліквідністю комерційного банку на базі використання інструментів та алгоритмів управління поточними грошовими потоками в банку АКБ “Приватбанк", а також пошуку напрямків удосконалення інструментів управління платоспроможністю та ліквідністю банку на основі використання моделей поточних часових та процентних геп-розривів між строками і вартістю залучених та розміщених коштів.

Для досягнення поставленої мети в дипломній роботі вирішуються такі завдання:

досліджено сутність та класифікацію інструментів управління платоспроможністю та ліквідністю комерційного банку;

досліджено стан платоспроможності та інтегрально-нормативних інструментів її підтримки в АКБ “Приватбанк" у 2003 - 2007 роках та в інших комерційних банках першої групи рейтингу НБУ;

розглянуто процес застосування внутрішнього та зовнішнього резервування частини коштів, як страховий інструмент управління ліквідністю та платоспроможністю в АКБ “Приватбанк”;

проведено аналіз діючої практики управління поточною та загальною платоспроможністю в комерційних банках розвинутих країн світу з застосуванням інструментів поточних строково-процентних розривів (геп-менеджменту);

на основі моделі геп-менеджменту запропоновані шляхи удосконалення інструментів управління платоспроможністю та ліквідністю АКБ “Приватбанк" з використанням механізмів імунізації дефіцитів короткострової ліквідності за рахунок залучення довгострокових валютних грошових ресурсів з зовнішніх фінансових ринків;

На вирішення проблеми оптимального управління платоспроможністю та ліквідністю в комерційних банках спрямовані дослідження, викладені в монографіях наступних авторів: - Азаренкова Г.М., Васюренко О.В., Герасимович А.М., Жуков Е.Ф., Коцовська Р.Н., Ричаківська В.І., Мороз А.М., Українська Л.О., Савлук М.І., Панова Г.С., Примостка Л.О., Пуховкіна М.Ф., Спіцин І.О., Спіцин Я.О., Шевченко Р.І. .

Впровадження пропозицій і рекомендацій щодо шляхів оптимізації стратегії застосування не тільки інтегрально-нормативних, а і поточних інструментів управління платоспроможністю та ліквідністю комерційного банку з застосуванням механізмів геп-менеджменту, наданих в дипломній роботі, дозволить:

зосередити увагу банківських установ на доцільності комплексного застосування інтегрально-нормативних та геп-менеджментових інструментів управління платоспроможністю та ліквідністю комерційного банку;

враховуючи короткостроковість пропозиції грошових ресурсів національного ринку та сучасну тенденцію зростання довгострокового іпотечного кредитування, в якості інструментів імунізації короткострокових часових та процентних гепів впровадити використання довгострокових іпотечних облігацій (строком до 25 років) і валюті, розміщуємих на іноземних фінансових ринках у іноземних інвесторів за механізмом сек’юритизації (короткострокового рефінансування) довгострокових іпотечних активів з гарантованою дохідністю.

Інформаційною базою дипломного дослідження були - звітні документи АКБ “Приватбанк" за 2003 - 2007 роки, статистичні матеріали Національного банку України, Асоціації українських банків, Держкомстату України.

Розділ 1. Сутність ліквідності та платоспроможності комерційного банку

1.1 Загальнотеоретичні питання ліквідності та платоспроможності комерційного банку

Предметом аналізу банківської діяльності є причинно-наслідкові зв’язки економічних явищ і процесів, які прямо або непрямо впливають на діяльність банку. Основними об’єктами аналізу банківської діяльності є [66]:

заходи щодо формування капіталу банку, а також його структура;

якість активів (кількісний і якісний аналізи структури кредитно-інвестиційного портфеля банку);

показники прибутковості функціонування банку, що дозволяють судити про ефективність його роботи;

показники ліквідності і платоспроможності банку, що характеризують його фінансову стійкість;

темпи росту банку;

різні банківські ризики, що впливають на діяльність банку.

Методом аналізу банківської діяльності є комплексне органічно пов’язане дослідження діяльності комерційного банку з використанням статистичних, економіко-математичних, облікових та інших засобів обробки інформації.

Для проведення аналізу банківської діяльності використовують наступні методичні інструменти дослідження [63]:

Метод порівняння. Припускає зіставлення невідомого (досліджуваного) явища, предметів із відомими, вивченими раніше, з метою визначення їх загальних рис або розходжень.

Метод приведення показників у порівняльний вигляд.

Метод використання абсолютних і відносних показників. Абсолютні показники характеризують кількісні розміри, а відносні відображають співвідношення будь-яких абсолютних показників.

Метод групувань. Дозволяє шляхом систематизації даних балансу розібратися в сутності явищ і процесів, що аналізуються.

Балансовий метод. Служить головним засобом для відображення співвідношень, пропорцій двох груп взаємозалежних і врівноважених економічних показників, підсумки яких повинні бути тотожними.

Графічний метод.

Рис. 1.1 Система комплексного аналізу банківської діяльності сучасного комерційного банку [63].

Успіх роботи комерційного банку гарантують три взаємозалежних фактори:

Висока доходність (прибутковість) банківської справи, що створює можливість виплати дивідендів акціонерам банка, збільшення його капіталу, створення необхідних страхових резервів, фонду розвитку та інших.

Ліквідність, тобто можливість швидкого перетворення його активів в платіжні засоби для своєчасного повернення своїх боргових обов’язків.

Платоспроможність, тобто наявність необхідної маси платіжних засобів та здатність в необхідні строки і в повному обсязі відповідати по своїм зобов’язанням перед кредиторами.

Платоспроможність банку розподіляється на оперативну, строкову та загальну [57].

Оперативна платоспроможність банку - це здатність наявним обсягом платіжних засобів:

безготівкові кошти в національній валюті на коррахунку в НБУ, коррахунках в інших комерційних банках - резидентах, в іноземній валюті на коррахунках в комерційних банках - нерезидентах;

готівкові кошти в касі банку в національній та іноземній валютах,

забезпечити щоденні вимоги клієнтів по проведенню платежів та видачі готівки з каси банку.

Оперативна платоспроможність банку забезпечується залишком безготівкових коштів на коррахунках банку з врахуванням щоденних надходжень коштів на рахунки клієнті банку та власні рахунки банку (повернення кредитних коштів та сплата процентних і комісійних доходів клієнтом банку), а також залишком готівкових коштів в касі банку з врахуванням щоденних надходжень готівки в касу. Оперативна платоспроможність має нормативно мінімальний щоденний обсяг залишків на початок та кінець робочого дня, який забезпечує виконання вимог НБУ до рівня обов’язкових резервів на коррахунку, як нормативного відсотку до рівня залучених коштів клієнтів [].

Строкова платоспроможність банку є плановим прогнозом надходження та витрат безготівкових коштів на коррахунку та готівкових коштів в касі банку, основана на прогнозі сум та строків надходження та повернення строкових депозитних вкладів, сум та строків повернення і видачі кредитів та вкладень в цінні папери.

Строкова платоспроможність є основою до складення графіку забезпечення оперативної платоспроможності, який включає в себе поточні вимоги до платежів клієнтів банку та планові операції по запозиченню коштів на між банківському ринку та в Національному банку України.

Загальна платоспроможність банку (або ліквідаційна платоспроможність) - це мінімально необхідний рівень власного оборотного капіталу для компенсації можливої втрати коштів, які вкладені банком в активи з різним ризиком неповернення та неотримання доходів від використання активів. Загальна платоспроможність доповнюється нормативом достатності капіталу, в якому на відміну від нормативу платоспроможності ризики активів враховуються детально за допомогою резервів, створених банком для компенсації ризиків неповернення коштів, вкладених чи переміщених за часом у активи сумнівності повернення.

Сутність формування вимог до платоспроможності банку витікає зі специфіки банківської діяльності. Ресурси банківської діяльності формуються за рахунок власного капіталу, залучених та запозичених коштів. Банківські ресурси для отримання прибутку розміщуються в активні операції - кредитування, інвестування в цінні папери, конвертації в готівкові кошти, іноземну валюту та інші. Таким чином, комерційний банк виступає одночасно як позичальник залучених та запозичених коштів, так і кредитор коштів, розміщених в активні операції.

Власний капітал комерційного банку займає невелику питому вагу у сукупному капіталі, при цьому, якщо для суб'єктів підприємницької діяльності норма власного капіталу повинна становити біля 50%, то для комерційних банків загальноприйнята норма може бути не більше 8%. Це обумовлено специфікою банківської діяльності, при якій банк користується, в основному, чужими грошима, а власні кошти служать, передусім, для страхування інтересів вкладників і кредиторів банку, а також для покриття поточних збитків від банківської діяльності. Інакше кажучи, власний капітал комерційного банку виконує захисну функцію, а функція забезпечення оперативної діяльності для власного банківського капіталу є другорядною [47].

Залучені кошти комерційного банку - це кошти, які банк залучає на вклади і депозити. Депозит (вклад) - це кошти в безготівковій чи готівковій формі, що надаються фізичними чи юридичними особами в управління банку на чітко визначений строк та під процент і оформлюються відповідною угодою. Юридичною особливістю залучених коштів є те, що на період дії строку залучення кошти залишаються власністю позичальника-кредитора і можуть бути повернені (відізвані) за першою вимогою кредитора (вкладчика).

До запозичених коштів комерційного банку належать кошти, отримані від емісії і продажу облігацій, та кредити, отримані у інших банків, в тому числі в Національному банку України. Юридичною особливістю запозичених коштів є те, що на період дії строку запозичення кошти є тимчасовою власністю банку і не можуть бути повернені за вимогою кредитора.

Залучені та запозичені кошти комерційного банку є платними ресурсами, ціна на які залежить від їх виду, суми, валюти та строку залучення (запозичення).

До депозитів (залучених коштів) банку належать залишки коштів на поточних, бюджетних і розрахункових рахунках клієнтів, ощадні та строкові вклади фізичних і юридичних осіб, вклади до запитання, різні види депозитних рахунків, таких як умовні, заставні, брокерські, цільові депозити, депозити в іноземній валюті, а також кошти на кореспондентських рахунках інших банків (лоро-рахунки). Усі ці джерела коштів поділяються на дві групи: трансакційні та ощадні депозити. Ознакою трансакційних депозитів є право клієнта на переказ грошей в іншу банківську установу та використання цього права на регулярній основі. Тому трансакційні депозити є найбільш рухливою частиною банківських пасивів. Ощадні депозити не мають цієї ознаки, вони стійкіші як джерела фінансування, але їх залучення коштує банку більше, оскільки з зростанням терміну залучення депозиту зростає відсоткова ставка його вартості.

Таким чином, проблема забезпечення платоспроможності банку, тобто своєчасного повернення залучених та запозичених коштів, полягає в одночасному вирішенню наступних задач [44]:

1. Розташування отриманих ресурсів в активні операції оптимального ризику з точки зору прибутковості активних операцій та мінімізації ризику неповернення коштів, розміщених в активні операції, та нарахованих процентів за їх користування.

2. Розрахунок максимально допустимої частки розташування отриманих ресурсів в активні процентні операції та в високоліквідні безпроцентні активи - готівкові кошти та безготівкові кошти на кореспондентських рахунках, які забезпечують оперативну платіжну діяльність клієнтів банку та створення обов’язкових резервів в НБУ в залежності від сум запозичених ресурсів.

3. Наявність вільного власного капіталу у високоліквідних формах, який дозволяє покрити можливі ризики втрат частки коштів клієнтів, розташованих в активні операції банку.

4. Забезпечення розташування запозичених ресурсів в активні операції зі строками, які дозволяють своєчасно перевести розташовані кошти (повернення кредитів, погашення цінних паперів та інше) в платіжні високоліквідні кошти для повернення їх позичальнику (клієнту банка) на його вимогу чи згідно договорних строків.

Ліквідність комерційного банку характеризує його здатність перетворити фінансові чи матеріальні активи у грошові кошти з метою вчасного виконання зобов’язань перед вкладниками [43, с.49].

Банківська ліквідність залежить від структури та стабільності депозитної бази банку, достатності капіталу, якості активів, фінансового стану позичальників, репутації банку, яка впливає на здатність швидкого запозичення коштів на ринку. На рівень ліквідності банку впливає комплекс чинників загальноекономічного характеру, таких як грошово-кредитна політика, стан грошового обігу, можливість запозичення коштів в ЦБ, регулятивні обмеження в країні тощо.

Ліквідність комерційного банку - це здатність банку вчасно погасити свої фінансові зобов'язання за рахунок наявних у нього наявних коштів, продажу активів чи мобілізації ресурсів з інших джерел. Однією з центральних завдань управління комерційним банком є підтримка оптимального співвідношення між ліквідністю банку і його прибутковістю, прибутковістю його операцій. Вимоги підтримки ліквідності вступають у протиріччя з задачею максимізації доходу на одиницю активів; тому так важливо оптимальне сполучення надійності дій разом із забезпеченням прибутковості від операцій.

З врахуванням цього у світовій банківській теорії і практиці ліквідність прийнята розуміти як "запас" чи як "потік". При цьому ліквідність як "запас" містить у собі визначення рівня можливості комерційного банку виконувати свої зобов'язання перед клієнтами у визначений конкретний момент часу шляхом зміни структури активів на користь їх високоліквідних статей за рахунок наявних у цій галузі невикористаних резервів.

Ліквідність як "потік" аналізується з погляду динаміки, що припускає оцінку здатності комерційного банку протягом визначеного періоду часу змінювати сформований несприятливий рівень ліквідності чи запобігати погіршенню досягнутого, об'єктивно необхідного рівня ліквідності (зберігати його) за рахунок ефективного управління відповідними статтями активів і пасивів, залучення додаткових позикових коштів, підвищення фінансової стійкості банку шляхом зростання доходів.

Таким чином, кожен комерційний банк повинен самостійно забезпечувати підтримку своєї ліквідності на заданому рівні на основі як аналізу її стану, що складається на конкретні періоди часу, так і прогнозування результатів діяльності і проведення в наступному науково обґрунтованої економічної політики в області формування статутного капіталу, фондів спеціального призначення і резервів, залучення позикових коштів сторонніх організацій, здійснення активних кредитних операцій.

Для здійснення операційної діяльності, зв'язаної з залученням коштів і їхнім розміщенням в умовах ринкової невизначеності майбутнього попиту і надходжень готівкових коштів за певний період, банку потрібні кошти в їх ліквідній формі, тобто такі активи, що могли б бути легко і швидко перетворені в готівку з невеликим ризиком утрат чи узагалі без нього.

Поняття ліквідності банку тісно пов’язане з ліквідністю його балансу. Ліквідність балансу визначається співвідношенням вимог (статей активу) та зобов’язань (статей пасиву). Оскільки баланс складається на певну дату, то ліквідність балансі є оцінкою стану банківської ліквідності на визначену дату. Отже, ліквідність банківського балансу є складовою частиною ліквідності банку. Водночас ліквідність балансу є лише необхідною, але не достатньою умовою ліквідності банку [43].

Поняття ліквідності пов’язується з активами банку. Під ліквідністю активів розуміють їх здатність швидко та без суттєвого зниження вартості перетворюватися в грошову форму. За ступенем ліквідності (тобто легкості перетворення у грошові кошти) банківські активи поділяють на групи [40]:

Високоліквідні активи - активи, які знаходяться в готівковій формі або можуть бути швидко реалізовані на ринку. Це - готівкові кошти, дорожні чеки, банківські метали, кошти на рахунках в інших банках, державі цінні папери.

Ліквідні активи - активи, які можуть бути перетворені в грошову форму протягом певного періоду часу (наприклад 30 днів). До цієї групи відносять платежі на користь банку з термінами виконання в зазначений період, такі як кредити, в тому числі і міжбанківські, дебіторська заборгованість, інші цінні папери (крім високоліквідних), які обертаються на ринку.

Низьколіквідні активи - прострочені, пролонговані та безнадійні кредити, безнадійна дебіторська заборгованість, цінні папери, які не обертаються на ринку, господарські матеріали, будинки, споруди та інші основні фонди.

Попит на ліквідні засоби в банках для забезпечення платоспроможності підвищується з таких основних причин:

зняття клієнтами коштів зі своїх рахунків;

надходження кредитних заявок, які банк вирішує задовольнити;

настання строків погашення заборгованості за позиками, одержаними банком;

настання термінів платежів до бюджету;

виплата дивідендів акціонерам.

Отже, потреба в ліквідних коштах може виникнути як при здійсненні пасивних операцій банку, так і внаслідок проведення активних операцій, якщо рішення про розміщення коштів приймається раніше, ніж знайдено відповідні джерела фінансування.

Джерелами покриття потреби в ліквідних коштах є наступні:

надходження коштів на рахунки клієнтів банку на період до їх використання клієнтом;

настання строків погашення наданих банком кредитів;

продаж активів;

доходи від надання недепозитних банківських послуг;

залучення депозитних вкладів від фізичних та юридичних осіб;

запозичення коштів на грошовому ринку.

Джерела поповнення ліквідних коштів поділяються на внутрішні та зовнішні. До внутрішніх джерел належать накопичені ліквідні активи, величину яких можна визначити за балансом. Перетворення активів банку в ліквідну форму (готівкові чи безготівкові кошти) може відбуватися автоматично з настанням строків погашення кредитів чи цінних паперів, сплати відсотків за користування кредитом, повернення дебіторської заборгованості, одержання дивідендів від пайової участі в інших підприємствах тощо. Цей процес банк може достатньо точно передбачити та спланувати.

До зовнішніх джерел поповнення ліквідних коштів належать залучення депозитів та запозичення на грошовому ринку. На вибір зовнішніх джерел поповнення ліквідності впливають такі характеристики, як доступність, відносна вартість коштів, терміновість та тривалість потреби в ліквідних засобах, правила регулювання, обмеження. Основними джерелами запозичення ліквідних коштів для банків є міжбанківські позики, угоди РЕПО, депозитні сертифікати, позики в євровалюті та механізм рефінансування операцій комерційного банку центральним банком. Підтримання ліквідності за рахунок зовнішніх джерел супроводжується ризиком зміни відсоткових ставок.

Через високу вартість внутрішніх джерел та значну ризикованість зовнішніх джерел поповнення ліквідних коштів на практиці більшість банків зупиняють свій вибір на компромісному варіанті. В такому разі частина попиту на ліквідні засоби задовольняється за рахунок внутрішніх джерел, а решта - за допомогою проведення операцій запозичення коштів на ринку (зовнішніх джерел).

Сутність проблеми банківської ліквідності полягає в тому, що попит на ліквідні засоби рідко дорівнює їх пропозиції в будь-який момент часу, тому банк постійно має справу або з дефіцитом ліквідних коштів, або з їх надлишком. Дефіцит ліквідних засобів призводить до порушення нормативних вимог центральних банків, штрафних санкцій і - що найбезпечніше для банку - до втрати депозитів.

Надмірна ліквідність породжує дилему “ліквідність - прибутковість”, адже найбільш ліквідні активи не генерують доходів. Якщо фактична ліквідність значно перевищує необхідний рівень або встановлені нормативи, то діяльність банку негативно оцінюється акціонерами з погляду не повністю використаних можливостей для отримання прибутку.

Банківська ліквідність відіграє життєво важну роль як у діяльності самих банків, так і у фінансовій системі країни. Без ліквідності банк не може виконувати свої функції і проводити операції з обслуговування клієнтів, тому вирішення проблем ліквідності повинно мати найвищий пріоритет у роботі банку. Щоденна робота з підтримки достатнього рівня платоспроможності та ліквідності є неодмінною умовою самозбереження та виживання банку. Недостатній рівень ліквідності часто стає першою ознакою наявності у банка серйозних фінансових труднощів.

З огляду на винятково важливу роль ліквідності в життєдіяльності банку та підтримці рівноваги банківської системи в цілому в багатьох країнах органами банківського нагляду та законодавством передбачено встановлення нормативів ліквідності. Банки зобов’язані підтримувати показники ліквідності не нижчими від певного рівня (нормативу), що визначається з урахуванням нагромадженого досвіду та конкретних економічних умов у країні.

Дотримання нормативів є необхідною, але не достатньою умовою ефективного управління ліквідністю. З банківською ліквідністю пов’язане широке коло питань, які не можуть бути вирішені лише встановленням мінімальних вимог до рівня ліквідних коштів. Ефективність процесу управління банківською ліквідністю оцінюється за двома основними характеристиками: швидкістю перетворення активів у грошову форму і задоволення потреби в готівкових коштах (часовий компонент) та вартістю підтримки певного рівня ліквідності (вартісний компонент). Адже найбільш стабільні джерела коштів потребують найвищих витрат, а найбільш ліквідні активи - непрацюючі та низькодоходні.

Метою аналізу ліквідності банку є оцінка та прогнозування можливостей банку щодо своєчасного виконання своїх зобов’язань за умови збереження достатнього рівня прибутковості. Перед банком постає завдання пошуку оптимального співвідношення між активами і зобов’язаннями як з погляду забезпечення потреб ліквідності, так і щодо їх доходності та вартості.

Система управління банківською ліквідністю складається з підсистеми стратегічного управління і планування та підсистеми оперативного управління і моніторингу ліквідності. Формування підсистеми стратегічного управління ліквідністю має відбуватися в контексті загальної стратегії банку і базуватися на обраних ним принципах і підходах до управління активами і пасивами. Оскільки вибір загальних стратегій управління банком незначний - їх лише дві, - то це стосується і ліквідності. Першу стратегію спрямовано на максимізацію прибутків, а отже, свідоме прийняття підвищеного ризику незбалансованої ліквідності. Друга має на меті мінімізацію ризику незбалансованої ліквідності та стабілізацію прибутків.

Підсистему оперативного управління ліквідністю спрямовано на визначення щоденної потреби в ліквідних коштах і вибір раціональних джерел їх поповнення для прийняття обгрунтованих управлінських рішень. Основні етапи оперативного управління ліквідністю:

контроль за дотриманням обов'язкових нормативів ліквідності;

визначення планового періоду для оцінювання потреб ліквідності;

розподіл планового періоду на інтервали згідно зі строками виконання активів і зобов'язань;

групування активів і пасивів банку за строками;

прогнозування обсягів і строків проведення активних і пасивних операцій банку у межах обраного періоду;

обчислення розриву ліквідності (фактичного та прогнозованого) у кожному із зафіксованих інтервалів;

обчислення сукупного (кумулятивного) розриву ліквідності впродовж планового періоду;

складання плану дій у разі виникнення дефіциту або позитивного сальдо ліквідності;

моніторинг ліквідної позиції банку.

У процесі формування систем управління банківською ліквідністю ефективність процесу потрібно оцінювати за двома основними параметрами: швидкістю перетворення активів у грошову форму і задоволення потреби в готівкових коштах (часовий компонент) і вартістю підтримки певного рівня ліквідності (вартісний компонент). Адже найстабільніші джерела коштів потребують найвищих витрат, а найліквідніші активи - непрацюючі та низькодохідні.

У практичній діяльності банки застосовують три основні стратегії управління ліквідністю, які по суті є проявом загальних підходів до управління активами і пасивами банку:

стратегія трансформації активів (управління ліквідністю через активи);

стратегія запозичення ліквідних засобів (управління ліквідністю через пасиви);

стратегія збалансованого управління ліквідністю (через активи і пасиви).

Кожна зі стратегій має свої переваги і хиби, а економічна доцільність їх застосування визначається характеристиками банківських портфелів, станом фінансових ринків, особливостями зовнішнього середовища.

(А) Стратегія трансформації активів.

Сутність цього підходу полягає в нагромадженні високоліквідних активів, які повністю забезпечують потреби ліквідності банку. У разі виникнення попиту на ліквідні засоби активи продаються доти, доки не будуть задоволені потреби у грошових коштах. Отже, відбувається перетворення (трансформація) активів у форму резервів. За такого підходу ліквідність характеризується як запас. Водночас активи повинні мати таку властивість, як стабільність цін (тобто можливість продажу значної їх кількості без суттєвого зниження ціни), а також мати ліквідний вторинний ринок для швидкого перетворення на гроші. При використання стратегії трансформації активів необхідно:

визначити оптимальне для банку співвідношення високоліквідних і загальних активів з урахуванням стабільності ресурсної бази;

здійснювати порівняльний аналіз цінової динаміки на ринках, придатних для реалізації активів (якщо такий вибір існує).

Управління ліквідністю через управління активами - традиційний і найпростіший підхід. Здебільшого таку стратегію використовують невеликі банки, які не мають широких можливостей запозичення коштів і доступу на грошові ринки. Стратегія трансформації активів оцінюється як менш ризикова порівняно з іншими, але водночас і досить дорога з погляду вартості. Продаж активів супроводжується певними витратами (комісійні, брокерські, біржові внески та ін), а також призводить до погіршення стану балансу, оскільки продаються низькоризикові активи. Крім того, банк втрачає майбутні доходи, які могли б бути згенеровані такими активами. Іноді банк змушений продавати активи за зниженими ринковими цінами, якщо виникає нагальна потреба у грошових коштах. Підтримка великого запасу ліквідних коштів у цілому знижує показники прибутковості банку.

(Б) Стратегія запозичення ліквідних коштів.

Зміст цього підходу полягає в запозиченні коштів у кількості, достатній для повного покриття потреб у ліквідних засобах. Позики здійснюють лише після виникнення попиту на грошові кошти, щоб уникнути нагромадження високоліквідних активів, які приносять низькі доходи. Якщо попит підвищується, банк запозичує кошти за вищою ставкою, доки повністю не задовольнить потребу в ліквідних засобах. За такого підходу до управління ліквідність характеризується як “потік”, а не як “запас". Необхідною умовою застосування стратегії запозичення ліквідності є досить високий ступінь розвитку фінансових ринків, які дають змогу в будь-який час і в будь-яких кількостях позичати ліквідні кошти. У міжнародній практиці цей підхід застосовується з 60-х років. Саме на цей період припав бурхливий розвиток міжнародних ринків грошей і міжбанківських ринків. Основними джерелами запозичення ліквідних коштів для банків є міжбанківські позики, угоди РЕПО, депозитні сертифікати, позики в євровалюті та механізм рефінансування операцій комерційного банку центральним банком.

Стратегія запозичення ліквідності потребує адекватної аналітичної підтримки, яка включає:

прогнозний аналіз потреби банку у ліквідних коштах через порівняння вхідних і вихідних грошових потоків;

прогнозування стану фінансових ринків і прогнозний аналіз вартості підтримки ліквідної позиції;

інваріантний аналіз різних джерел запозичення ліквідних коштів за такими параметрами, як доступність, відносна вартість, відповідність строків залучення та тривалості потреби в ліквідних коштах, правила регулювання, обмеження на використання;

вибір оптимального варіанта підтримки ліквідної позиції та обгрунтування управлінських рішень.

Великі міжнародні банки найчастіше використовують таку стратегію у процесі управління ліквідністю, іноді повністю задовольняючи потребу в ліквідних засобах саме в такий спосіб. Управління ліквідністю через управління пасивами оцінюється як найбільш ризикова стратегія, оскільки супроводжується підвищенням ризику зміни відсоткових ставок і ризику доступності запозичених коштів. Це означає, що вартість підтримки ліквідності таким способом може бути і нижчою, ніж у разі застосування інших методів, і набагато вищою. Часто банки змушені робити позики за невигідною ціною або в період, коли зробити це непросто. Крім того, банкові, який має проблеми з ліквідністю, важче знайти кредитора, а вартість позики відчутно зростає.

(В) Стратегія збалансованого управління ліквідністю.

Згідно зі збалансованим підходом до управління ліквідністю частина попиту на ліквідні засоби задовольняється за рахунок нагромадження високоліквідних активів, а решта - за допомогою проведення операцій запозичення коштів. Для зниження ризиковості банки часто укладають попередні угоди про відкриття кредитних ліній з імовірними кредиторами, що допомагає вчасно забезпечити непередбачені потреби в ліквідних коштах. Через високу вартість стратегії трансформації активів і ризиковість стратегії запозичення більшість банків зупиняють свій вибір на компромісному варіанті управління ліквідністю - стратегії інтегрованого управління активами і пасивами.

Аналітична підтримка цієї стратегії управління ліквідністю найскладніша і включає цілий комплекс завдань:

аналіз стабільності ресурсної бази банку з урахуванням диференціації джерел фінансування;

визначення за результатами аналізу оптимального для банку ступеня відповідності джерел фінансування та напрямів розміщення активів;

аналітичне обгрунтування оптимального співвідношення між накопиченням високоліквідних активів і можливостями їх запозичення на ринках;

прогнозний аналіз потреби у ліквідних коштах і прогнозування стану грошових ринків і з погляду динаміки відсоткових ставок, і з погляду доступності джерел поповнення ліквідності;

інваріантний аналіз напрямів підтримки ліквідної позиції банку;

аналітичне обгрунтування доцільності укладання попередніх угод про відкриття кредитних ліній з імовірними кредиторами для зниження ризику незбалансованої ліквідності.

Перевагою цієї стратегії є гнучкість, яка дає змогу менеджменту вибирати найвигідніше поєднання різних джерел поповнення ліквідних коштів залежно від економічних умов і змін у ринкових цінах.

Питання вибору раціональної стратегії управління ліквідністю залишається дискусійним вже принаймні впродовж двох століть. Традиційно вважалося, що строки розміщення активів і залучення зобов'язань мають збігатися, що дає змогу досягти рівноваги між попитом ліквідних коштів та їхньою наявністю. У банківській практиці цей підхід (стратегія мінімізації ризику незбалансованої ліквідності) отримав назву "золотого банківського правила".

З розвитком фінансових ринків теорія повної збалансованості активів і пасивів для підтримання ліквідності втратила свою актуальність, адже банки здобули широкі можливості у будь-який час поповнювати ліквідні кошти через їх запозичення на ринку, завдяки чому ризик втрати ліквідності суттєво знизився. Проте на відміну великих міжнародних банків, які надають перевагу саме стратегії запозичення ліквідних коштів, далеко не всі банківські установи мають необмежений доступ до джерел поповнення ліквідності і серед них банки, які працюють на ринках, що розвиваються (до них належать і українські). Тому в процесі створення системи управління ліквідністю перед більшістю вітчизняних банків постає завдання пошуку оптимального поєднання "золотого банківського правила" зі стратегією запозичення ліквідних коштів.

Для ефективного вирішення дилеми "ліквідність - прибутковість" потреби банку в ліквідних коштах мають постійно аналізуватися для уникнення і надлишків, і дефіциту. Загальна потреба банку в ліквідних коштах визначається як сума очікуваної потреби в коштах для обслуговування депозитних і недепозитних зобов'язань і потреби в наданні ліквідних кредитів. У практичній діяльності менеджмент банків застосовує кілька методів оцінювання потреб банку в ліквідних засобах (інструментів управління ліквідністю банку):

метод фондового пулу (оцінювання надходжень і платежів);

метод структурування фондів (поділу джерел фінансування);

метод показників ліквідності.

Кожний з методів базується на певних припущеннях і дає лише наближену оцінку суми ліквідних коштів, необхідних банку на певний момент часу. Виконувати таку роботу можна лише за умови існування відповідного оперативно-інформаційного забезпечення, яке містить дані про наявні ліквідні кошти, очікувані надходження та майбутні платежі. Інформацію доцільно надавати у вигляді графіків вхідних і вихідних грошових потоків на відповідний період - декаду, місяць, квартал. Менеджер з управління ліквідністю має постійно оцінювати потребу в ліквідних коштах на основі наданої інформації.

Зрештою, дії менеджменту щодо управління ліквідністю великою мірою грунтуються на результатах оцінювання потреб у ліквідних засобах на певний період, а ефективність процесу управління визначається точністю та реалістичністю одержаних прогнозів. Тому обраний керівництвом метод оцінювання потреб у ліквідних засобах має важливе значення під час вирішення проблем ліквідності. На практиці більшість банків створюють резерви ліквідних засобів, які складаються з двох частин [37]:

операційних резервів для підтримки потреб ліквідності за короткостроковими прогнозами;

планових резервів для забезпечення довгострокових прогнозів попиту на ліквідні засоби.

Операційні резерви можуть перевищувати або дорівнювати реальній потребі в ліквідних засобах залежно від того, якої загальної стратегії управління банком дотримується керівництво і який ступінь ризику (імовірність залишитися без ліквідних коштів) прийнятний для цього банку.

Сутність методу фондового пулу полягає у зіставленні загальної потреби в ліквідних засобах з наявними джерелами їх надходження, які перебувають у розпорядженні банку. Особливістю підходу є те, що всі надходження банку розглядаються як єдиний пул без диференціації за джерелами фінансування.

Метод фондового пулу доцільно застосовувати, коли ресурсна база банку достатньо однорідна, а можливості використання недепозитних джерел поповнення ліквідних коштів обмежені. У вітчизняній практиці такий метод можна використовувати як допоміжний, оскільки ліквідність регулюється за методом показників.

Страницы: 1, 2, 3, 4