Інвестиційна політика банків в Україні

Як я вже зазначала раніше, при формуванні інвестиційного портфеля інвестор повинен чітко сформувати свою стратегію управління і визначити майбутній тип портфеля.

На фондових ринках обертається велика кількість цінних паперів і число їх можливих комбінацій – велике. Інвестори можуть формувати портфелі з різним рівнем ризику. Різні інвестори мають відмінні цілі. В економічній ліетратурі зустрічаються такі класифікації і принципи створення інвестиційного портфеля:

1)    агресивний (ризиковий) – націлений переважно на отримання доходу від приросту курсової вартості цінних паперів (в основному акцій), які входять у портфель цінних паперів. Власник даного портфеля схильний до високого ступеня ризику. Такий інвестор прагне якнайбільшої дохідності і вкладає капітал у ризикові папери.

2)    поміркований (ринковий) – дохід буде складатися за рахунок приросту курсової вартості, процентів за твердодохідними державними цінними облігаціями, а також із дивідендних виплат. Інвестори з поміркованою стратегією у якості основного пріоритету вибирають величину доходу, не обмежуючись жорсткими рамками періоду інвестування.

3)    консервативний – портфель формується з державних облігацій. Інвестор схильний до меншого ступеня ризику. Інвестор, який дотримується консервативної стратегії управління портфелем, зацікавлений в отриманні стабільного доходу протягом тривалого періоду часу. Тому для нього кращим є безперервний потік платежів у вигляді процентних виплат по цінних паперах. Він згідний на меншу дохідність, яка компенсується високою надійністю.

Вищенаведена класифікація не єдина: інвесторів можна класифікувати і за рядом інших ознак. Найважливішою з них можна вважати статус, тобто інвестори можуть бути індивідуальними (фізичні особи), інституційними (колективними) і професіоналами (професіонали ринку).

Відтак, при здійсненні своєї інвестиційної стратегії банки можуть орієнтуватися на різні цільові установки: отримання більш або менш високого і стабільного поточного доходу або дивідендів, зростання вартості самих цінних паперів, тобто збільшення вкладеного капіталу. Нарешті, можливе поєднання обох цілей.

Разом із цим, у будь-якому випадку при формуванні стратегії інвестування необхідно виконувати так зване “золоте правило інвестування”, воно полягає у тому, що дохід від вкладів у цінні папери прямо пропорційний ризику, на який готовий пійти інвестор заради бажаного доходу. Зв¢язок між ступенем ризику і нормою прибутку визначається так: мінімально необхідна для інвестора норма прибутку дорівнює нормі прибутку за безризикованими інвестиціями плюс премія за ризик по даній інвестиції.

Процентне співвідношення в інвестиційній політиці різних інвесторів наведено в таблиці 3.1.

Таблиця 3.1.

Співвідношення в інвестиційній політиці інвесторів

Портфелі цінних паперів можуть бути двох типів: фіксовані і змінні. Фіксовані портфелі зберігають свою структуру протягом встановленого періоду, тривалість якого визначається терміном погашення облігацій, які входять до нього. Змінні або керуючі портфелі, відповідно до своєї назви, мають змінну структуру цінних паперів, склад яких постійно оновлюється з метою отримання максимального економічного ефекту.

Розглянемо відмінності варіантів банківської інвестиційної політики (табл 3.2.).

Інвестиції у цінні папери та інші об¢єкти можуть складати десятки позицій, обчислюватися великими сумами й охоплювати багато контрагентів банку. У випадку, коли виникає проблема професійного управління активами і залученими під них ресурсами як єдиним цілим, мова йде про інвестиційний портфель. Разом із цим, як регульоване ціле може виділятися сукупність джерел коштів, які формують інвестиційний портфель. Відтак, виникає можливість розглядати відносно замкнутий оборот коштів банку із залучення і вкладання грошових ресурсів для формування такого портфеля.

Стан ринку і можливості банку як інвестора визначають вибір його інвестиційної стратегії. На розвинутому фондовому ринку портфель цінних паперів – це самостійний продукт, і саме його продаж цілком або частково задовольняє потребу інвесторів при здійсненні вкладів коштів на фондовому ринку. Під інвестиційним портфелем потрібно також розуміти деяку сукупність цінних паперів, яка є цілісним продуктом управління. При здійсненні портфельного інвестування перш за все приваблює то, що воно дає змогу планувати, оцінювати і контролювати кінцеві результати всієї інвестиційної діяльності в різних секторах фондового ринку.

Портфель цінних паперів – це сукупність зібраних воєдино різних фінансових цінностей, які служать інструментом для досягнення конкретної мети інвестора. У портфель можуть входити цінні папери одного типу (наприклад, державні цінні папери) або різні інвестиційні цінності (акції, облігації, ощадні і депозитні сертифікати тощо). Формуючи портфель, інвестор виходить зі своїх “портфельних міркувань”, або з бажання власника портфеля мати кошти в такій формі і в такому місці, щоби вони були безпечними, ліквідними і високодохідними.

Перевагою портфельного інвестування є можливість вибору портфеля для вирішення специфічних інвестиційних завдань. Для цього використовуються різні види портфелів цінних паперів, у кожного з яких буде власний баланс між існуючим ризиком, прийнятним для власника портфеля й очікуваною віддачею (доходом) у певний період часу. Співвідношення цих чинників дозволяє визначити тип портфеля цінних паперів.

Таблиця 3.2.

Види банківської інвестиційної політики

3.2 Впровадження нової технології трансформації пасивів для подальшого фінансування інвестиційних ресурсів

У цьому підрозділі я розглядаю питання стабілізації змінної, або “пульсуючої”, частини поточних пасивів шляхом короткострокових запозичень на міжбанківському ринку. Це дасть змогу збільшити обсяг дешевих ресурсів для використання в строкових активах банків для фінансування інвестиційної діяльності.

Ефективність діяльності банків значною мірою визначається двома головними чинниками: стабільністю ресурсів та ціною їх залучення і запозичення. Чим вони стабільніші, з більш визначеним терміном перебування в розпорядженні банку, тим результативнішим може бути їх розміщення. Але, з іншого боку, стабільніші ресурси дорожчі, їх підвищена ціна (ставка залучення) здатна поглинути значну частину доходів. Відтак проблема пошуку дешевих ресурсів, які відповідали б вимогам щодо стабільності, постає перед кожним банком.

Важливу роль у вирішенні проблеми пошуку стабільних і досить дешевих грошей відіграє формування депозитів до запитання чи залишків коштів на поточних рахунках клієнтів. Значимість використання цієї складової ресурсів загальновизнана, однак відсутні кількісні залежності й моделі, які б описували процеси трансформації ресурсів.

Мета – простежити трансформацію найнестабільнішої, чи “пульсуючої”, частини поточних пасивів (ППvar) і вивчити можливості використання її як інвестиційного ресурсу. Для досягнення цієї мети розглядаються задачі опису процесу формування поточних пасивів і їх поелементного дослідження.

Необхідно зазначити, що ресурси банку за критерієм керованості розглядаються, з одного боку, за характером надходження, а з іншого – за характером їх залучення в активи банку. Розміщення всіх ресурсів в активи є результатом управління банківського персоналу, але залежно від якості цього управління за інших рівних умов можливі різні результати. Формування ж ресурсів, характер надходження і порядок вилучення з банку визначають їх керованість як здатність впливати на зміну обсягу і термінів перебування коштів ресурсів банку у розпорядженні банку.

У теорії банківського менеджменту ресурси банку за прогнозованістю динаміки їх формування поділяються на постійні, стабільні і некеровані. Постійні ресурси – це капітал банку в грошовій формі, тобто капітал за винятком коштів, вкладених у матеріальні та нематеріальні активи, а також його частина, зв'язана у резервах. Ці ресурси передаються банку його акціонерами (учасниками) для ведення банківської діяльності без обмеження у термінах використання і тому є їх постійною складовою. Вони не можуть бути вилучені з капіталу банку без встановлених НБУ обмежень.

До стабільних ресурсів відносять строкові депозити юридичних і фізичних осіб та позикові кошти, отримувані від інших банків у вигляді міжбанківських кредитів або в результаті емісії та розміщення цінних паперів власного боргу. Оскільки терміни перебування цих ресурсів у розпорядженні банку визначені, є змога розміщувати їх у найдохідніші строкові активи з урахуванням диверсифікованості портфеля активів і оптимізації параметрів “ризик – прибутковість”. Стабільні ресурси банку, які знаходяться в його розпорядженні протягом досить тривалих періодів, називають “довгими” грошима. Це цілком обгрунтовано, оскільки тривале перебування під впливом банківського менеджменту є їх важливою перевагою, - це дає змогу не лише отримувати досить високі доходи, а й підтримувати в необхідних межах ліквідність балансу банку, адже строкові зобов'язанння власники коштів можуть вимагати тільки по закінченні зазначених у договорах термінів. Це, у свою чергу визначає стабільність ресурсів банку, можливість їх ефективного розміщення і надійність самої установи.

Однак “довгі” ресурси є дорогими – процентні ставки за ними досить високі. Не безплатний і банківський капітал – вимоги акціонерів (учасників) щодо нього дуже істотні: по-перше – це дивіденди, а крім того – вимоги щодо капіталізації прибутку та до отримання великими акціонерами додаткових доходів з використанням переваг розпоряджатися банківськими коштами, у тому числі й у рамках обмежень чинного законодавства. Отже, ресурси банку, які складаються з капіталу та строкових залучених і позикових коштів, дають змогу сформувати найдохідніші строкові активи, але їх висока ціна поглинає значну частину доходів і обмежує можливості нарощування прибутку.

До нестабільних ресурсів банків відносять кошти до запитання, тобто гроші клієнтів на їх рахунках (поточних, розрахункових, бюджетних, кореспондентських рахунках “Лоро”). Вони поповнюються залежно від надходжень і зменшуються залежно від потреби клієнта. Для банку щоденний залишок коштів на кожному такому окремому рахунку є величиною випадковою, яка змінюється від нуля до максимальної величини коштів на рахунку залежно від індивідуальних особливостей діяльності клієнта. Депозити до запитання на окремих рахунках нестабільні – кошти їх власники можуть вимагати в будь-який час, і тому говорити про керованість, про розміщення конкретного депозиту до запитання в строкові активи не доводиться. Депозити до запитання на окремих клієнтських рахунках формуються як “короткі” й нестабільні ресурси.

Однак депозити до запитання в їх сукупності за всіма зобов'язаннями банку створюють поточні пасиви, які відкривають якісно нові можливості для розміщення цих коштів у строкові активи. З огляду на випадковий характер зміни залишків на кожному з рахунків і неможливість “обнуління” одночасно всіх рахунків при нормальній роботі банку поточні пасиви в сукупності створюють постійну, незнижувану частину коштів, яка використовується банками як стабільна складова ресурсів. Так частина “коротких” коштів до запитання трансформується в “довгі” ресурси. Вивчення процесів формування стабільної, постійної частини поточних пасивів і теоретичне обгрунтування розрахунку їх значень підтверджує можливість і доцільність їх використання як керованих ресурсів при збереженні стабільності клієнтської бази банку та стійких оборотів на поточних рахунках клієнтів.

Важливою особливістю цієї частини поточних пасивів є те, що при якісних характеристиках, схожих з характеристиками керованих, тобто “довгих” ресурсів, вони є дешевими, оскільки юридичних особам за депозитами до запитання банки сплачують зазвичай до двох відсотків річних (щоправда, іноді з метою залучення клієнтів на розрахунково-касове обслуговування і нарощування обсягів поточних пасивів практикують і підвищення цих ставок – до 10 відсотків річних). Залучення на розрахункове обслуговування якомога більшого числа клієнтів (особливо зі значними середніми залишками коштів на їх поточних рахунках) збільшує відносно стабільну частину поточних пасивів, оскільки величина їх умовно постійної частини прямо залежить від кількості клієнтів і середнього значення (математичного очікування) залишків коштів на їх рахунках.

На рис 3.1., де відображено процес формування поточних пасивів банку протягом трирічного періоду, бачимо, як у міру збільшення загальної величини поточних пасивів зростає й величина їх умовно постійної частини.

Природно, що постійність цієї складової поточних пасивів є досить відносною. Вона залежить від кількості клієнтів, від рівня ділової активності в державі й конкретному регіоні, від оборотів на рахунках та інших факторів, у тому числі й сезонності, що наочно відображено на рисунку. Однак грамотний банківський менеджмент забезпечує не лише підтримку рівня стабільної частини поточних пасивів, а й прогнозування динаміки обсягів поточних пасивів та можливих змін їх стабільної частини (ППconst), що прирівнює цю складову банківських коштів до керованих, але дешевих ресурсів, здатних формувати значний прибуток.

Рис 3.1. Формування поточних пасивів і їх умовно постійної частини

Із рисунка 3.1. випливає, що поточні пасиви складаються з двох різних частин. Перша – стабільна, представлена умовно постійною їх частиною (ППconst). Друга – змінна, чи “пульсуюча, частина поточних пасивів (ППvar), - не підлягає “самостабілізації внаслідок взаємодії депозитів до запитання як сукупності випадкових величин і зберігає свою нестабільну, випадкову природу. Причому банк не може заздалегідь визначити конкретну величину “пульсуючих” пасивів, яка фактично складається на кінець кожного банківського дня. Процес формування поточних пасивів, схематично зображений на рисунку 3.2., засвідчує, що банк може розмістити наявні в його розпорядженні “пульсуючі” ресурси (які непередбачено з'явилися на кінець банківського дня понад рівень, необхідний для підтримання ліквідності) на міжбанківському короткостроковому ринку як кредити овернайт (МБК акт) і одержати відповідний дохід.

Рис 3.2. Формування і використання банком “пульсуючих” пасивів без їх трансформації у стабільні ресурси

Однак різниця у процентних ставках за короткостроковими міжбанківськими кредитами та строковими активами змушує шукати можливості для нарощування керованих ресурсів, припустимо, до рівня К – К (рис. 3.3.). За тимчасової відсутності чи при дефіциті коштів у межах цього рівня їх можна поповнити або перекрити дефіцит за рахунок відповідних запозичень на короткостроковому міжбанківському ринку (МБК пас). Причому на величину АК збільшуються “довгі” ресурси для кредитування суб'єктів господарювання та фізичних осіб і відповідно зменшуються ресурси для розміщення на корокостроковому міжбанківському ринку (МБК акт).

Залучення короткострокових ресурсів і заповнення ними дефіцитних періодів дає змогу ніби блокувати “пульсуючі” пасиви на заданому рівні, тобто підтримувати їх у стабільному стані на рівні К – К протягом тривалих періодів. Відтак забезпечується стабільність частини “пульсуючих” пасивів при їх доповненні запозиченнями овернайт на міжбанківському ринку. У цьому разі стабілізація некерованих ресурсів забезпечується трансформацією короткострокових пасивів методом, який можна назвати методом “часткового блокування “пульсуючих” пасивів”. При цьому “короткі” й нестабільні пасиви перетворюються в “довгі” й дешеві ресурси.

Рис 3.3. Трансформація “пульсуючих” пасивів з їх частковою стабілізацією шляхом блокування короткостроковими міжбанківськими запозиченнями

Використання цього методу пояснює наявність стійкого попиту на короткострокові ресурси на міжбанківському ринку. Прийнято вважати, що короткострокові запозичення застосовуються для регулювання ліквідності балансу банку чи підтримання в заданих межах рівня обов'язкового резервування залучених коштів. Це справді так, але питання регулювання ліквідності постає після того, як фактичне використання ресурсів перевищує рівень А – А “пульсуючих” пасивів (рис 3.3.), внаслідок чого виникає нестача коштів у періоди, що збігаються з дефіцитними областями в "пульсуючих" пасивах, які змінюються. Вихідним, первинним моментом є розміщення банком коштів у строкові активи в обсягах, які перевищують величину наявних у його розпорядженні стабільних поточних пасивів, а проблеми з ліквідністю є вторинними – вони з'являються як природний прояв використання “пульсуючих” пасивів для фінансування строкових активних операцій.

Ранжирування цих дій, правильне визначення причин і наслідків при вивченні та використанні у практичній діяльності банків закономірностей формування ресурсів та їх стабілізації дають змогу організувати цілеспрямоване використання частини “пульсуючих” пасивів у процесі банківського менеджменту для розміщення в найдохідніші строкові активи. Це у свою чергу потребує прогнозування ресурсного потенціалу, з одного боку – для найповнішого його використання, а з іншого – для запобігання можливим ризикам. “Пульсуючі” пасиви в кожному банку мають індивідуальний характер розподілу, але, як правило, проявляються у вигляді двох типових схем (рис 3.4. а) і б)).

При нормальному розподілі величина “пульсуючих” пасивів визначається межами діапазону розсіювання (ППvar = 2 * 3s, де s - середньо квадратичне відхилення). Стабілізація доцільна до середнього рівня, чи рівня математичного очікування МS , і визначається також співвідношенням величин ставок за активами та пасивами. Виграш у тому, що “довгі” ресурси створюються за рахунок дешевих “пульсуючих” поточних пасивів додатково блокованих дешевими короткостроковими запозиченнями на міжбанківському ринку.

Ризик при використанні “пульсуючих” пасивів як стабільних ресурсів проявляється у двох формах. По-перше, це ризик втрати ліквідності балансу банку, який призводить до порушення платоспроможності й виникає в разі неправильного врахування динаміка ресурсів даної установи (у тому числі й при помилковому врахуванні сезонних коливань). По-друге це ризик зменшення доходів унаслідок підвищення рівня трансформації вище рівня математичного очікування МS, причому втрачається економічна доцільність застосування методу часткового блокування “пульсуючих” пасивів, що викликано зростанням процентних ставок у міру збільшення обсягів і термінів залучення ресурсів.

Рис 3.4. Приклади формування “пульсуючих” пасивів банків:

а) при нормальному (симетричному) характері розподілу;

б) при асиметричному характері розподілу.

Якщо в межах рівня МS (математичного очікування) необхідним є залучення коштів на доволі короткі терміни і в невеликих обсягах (області МБКпас на рис 3.3.), то при підвищенні рівня трансформації обсяги й терміни залучення коштів істотно збільшаться. При цьому відповідно зростуть процентні ставки за залученими коштами (МБКпас) до рівня ставок за терміновими депозитами й позиками. Витрати на залучення міжбанківських короткострокових позик, необхідних для забезпечення процесу трансформації, збільшаться, і в результаті це може привести не тільки до скорочення доходів, а й до збитків.

Щоб отримати додаткові доходи при використанні частини “пульсуючих” пасивів як керованих ресурсів, необхідно вдосконалювати управління короткостроковими ресурсами, прогнозувати їх величину, постійно робити оцінку додатково одержуваної процентної маржі. Ця діяльність у процесі банківського менеджменту повинна мати постійний характер і потребує наявності кваліфікованого персоналу. Аналіз фактичних даних свідчить, що для банку, який має поточні пасиви в розмірі 40 млн. грн., ( у тому числі їх умовно постійну частину – 25 млн. грн.) і “пульсуючу” складову в розмірі 15 млн. грн., річний додатковий дохід при використанні методу часткового блокування “пульсуючих” пасивів у межах їх математичного очікування становить 800 тис. грн.

Застосування даного методу трансформації доводить, що банківській діяльності притаманна не лише посередницька функція. Банки в процесі своєї діяльності, використовуючи відповідні технології, створюють, генерують “довгі” й дешеві інвестиційні ресурси з одержуваних від клієнтів нестабільних залишків коштів на їх рахунках до запитання.

Цей процес трансформації змінної частини поточних пасивів розкриває технологію трансформації яку банки повинні застосовувати для збільшення стабільної складової ресурсів і яка може використовуватися для фінансування строкових інвестиційних активів.

1)                Запозичення, необхідні для стабілізації “пульсуючих” пасивів у межах математичного очікування на рівні 77 млн. грн. (невеликі обсяги й терміни).

2)                Запозичення, необхідні для стабілізації “пульсуючих” пасивів на рівні 120 млн. грн. (значні обсяги й терміни).

3)                Рис 3.5. Залежність обсягів і термінів залучення короткострокових запозичень для блокування пасивів від рівня їх стабілізації.

Рис 3.5. Залежність обсягів і термінів залучення короткострокових запозичень для блокування пасивів від рівня їх стабілізації.

3.3 Шляхи зниження інвестиційних ризиків у банках України

Інвестиційний ризик – вірогідність виникнення непередбачених фінансових втрат в невизначених умовах інвестиційної діяльності.

Існують таки методи оцінки інвестиційних ризиків:

1) за середньоквадратичним відхиленням;

n - кількість спостережень;

Pt - ймовірність, що відповідає розрахованому доходу;

e - розрахований доход по проекту при різних кон¢юнктурах інвестиційного ринку;

eR - середній очікуваний доход за проектом;

Коефіцієнт варіації – рівень ризику в умовах, коли показники середніх очікуваних доходів відрізняються між собою.

Cv = de / eR

Умови вибору Þ min íCviý

2) коефіцієнта, що дозволяє оцінити ризик конкретного інвестиційного проекту по відношенню до рівня ризику інвестиційного ринку в цілому;

b = р * sц / sф

p - кореляція між доходом від конкретного виду цінних паперів й середнім рівнем дохідності фондових інструментів в цілому;

sц - середньоквадратичне відхилення дохідності за конкретним видом цінних паперів;

sф - середньоквадратичне відхилення дохідності по фондовому ринку в цілому.

3) експертним шляхом – опитування кваліфікованих спеціалістів.

Далі розглянемо системи оцінок та методи обмеження ризиків іноземних інвестицій.

Ситуацію в країні, яку оцінює іноземний (і національний) інвестор з погляду своїх інтересів, називають інвестиційним кліматом. Він складається з багатьох факторів ризику, що об¢єднуються в певні групи. Кожний чинник має свою частку й оцінюється в балах. У зв¢язку з цим стає можливим кількісне оцінювання як окремих груп ризику, так і інвестиційного клімату в цілому. Загальна оцінка визначається як середньозважена за трьома групами.

Рівень ризику, спеціалістами в різних країнах, оцінюється неоднаково. Московська аналітична лабораторія “ВЕДИ – ЦЄМИ” застосовує 10-бальну шкалу оцінювання ризику, де 1 – найкраща оцінка, а 10 – найгірша. Всі фактори ризику за цією системою зводять у три групи:

1)                соціально-політична ситуація в країні та перспективи її розвитку;

2)                внутрішньоекономічна ситуація та її перспективи;

3)                зовнішньоекономічна діяльність та її перспективи.

Досить поширеною в США є система “International Business Company USA (Publications) – Inc”. Вона виділяє такі групи ризиків:

1)                політичні;

2)                фінансових транспортів;

3)                експорту;

4)                прямих інвестицій.

Групи ризиків оцінюються за 12-бальною системою від “А+” (найкраща оцінка) до “С” (найгірша). Загальна оцінка не виводиться.

Деякі американські, а також німецькі фірми використовують систему економічного оцінювання інвестиційних ризиків “BERI”. Ця система дає кількісну оцінку як окремого, так і зведеного ризику, оцінюючи їх за 100-бальною школою, де 100 балів – найкраща оцінка.

Оцінювання ризиків – справа надзвичайно важлива для будь-якого інвестора. Для іноземного інвестора її значимість зростає, оскільки, потрапляючи в незнайоме середовище, він важче орієнтується, ніж вітчизняний інвестор. Саме тому для нього важливо знати недоліки та переваги різних систем оцінювання інвестиційного клімату. Аналізуючи фактори ризику, доцільно приділяти особливу увагу тим чинникам, з якими інвестор буде стикатися найчастіше і які мають найсильніший вплив на його інтереси.

Усі наведені системи недостатньо конкретні та слабко спеціалізовані за галузями, в які фірма прагне інвестувати капітал. І, зрештою, підбір факторів ризику і частка їх у будь-якій системі завжди містять у собі елемент суб¢єктивного.

Отже, системи оцінок інвестиційних ризиків не забезпечують потенційному інвестору можливості уникнути небезпеки. Вони покликані допомогти йому на початковій стадії інвестиційного проекту при вирішенні проблеми прийняття рішення стосовно того, “куди” (в яку країну, галузь і т.п.), “як” (спосіб проникнення на ринок) та “коли” (залежно від тривалості проекту) слід чи не слід спрямувати свій капітал.

Інвесторам, які вже діють за кордоном, важливо знати системи оцінок для вирішення проблем: варто чи не варто розширювати свою діяльність на певному ринку, збут якої продукції слід планувати, варто залишатись на цьому ринку чи ні.

Управління ризиком передбачає застосування певних обмежувачів збиткового впливу ризику на інвестиційний проект.

До методів обмеження ризиків відносять:

1) Підвищення вартості проекту на величину премії за ризик. Наприклад, якщо рівень інвестиційного ризику дорівнює за 10-бальною системою 1-2 балам, а за 100-бальною – 90 – 100 балам, то інвестор у вартість інвестиційного проекту не закладає премії за ризик. У міру зростання ризику від 2 до 3 балів (за 10-бальною системою) або від 80 до 90 балів (за 100-бальною) реальну ставку дисконту збільшують, як правило, на 3 процентні пункти. За умови, що рівень ризику перевищує 5 балів (менший 60 балів), дають 11 процентних пунктів дисконту і т.д.

Корекція ставки здійнюється двома методами:

а) додаванням премії за ризик до вартості початково авансованого капіталу:

б) додаванням його до внутрішньої норми дохідності.

2) Створення (або розширення) резервного фонду як страховки від можливих втрат в інвестиційній діяльності.

3) Страхування політичного ризику через державні та напівдержавні організації.

Фондовий ринок ґрунтується на зобов`язаннях і відповідальності. Спеціалізованими учасниками фондового ринку є такі інвестиційні інститути:

1)                фінансові посередники (брокери):

2)                інвестиційі консультанти:

3)                інвестиційні компанії:

4)                інвестиційні фонди.

Фінансовий брокер – юридична особа, яка виконує посередницькі функції при купівлі-продажу цінних паперів за рахунок і за дорученням клієнтів.

Інвестиційні консультанти – юридичні та фізичні особи, які надають консультаційні послуги з проблем інвестування на основі підряду або договору. Вони виконують такі функції:

1)                аналіз ринку ЦП (експертиза конкретних угод, вивчення та прогнозування кон¢юнктури ринку);

2)                надання консультацій з питань права;

3)                консультації з організації та методичного забезпечення емісії ЦП;

4)                організація та супровід ЦП на біржу;

5)                розробка нормативної документації з операцій із ЦП;

6)                професійне забезпечення розробки проекту випуску ЦП та реалізації завдань інвестиційного проекту;

7)                оцінювання портфеля (пакета) ЦП;

8)                інформаційне обслуговування клієнтів;

9)                підготовка і проведення робіт з приватизації державної власності та робіт, пов¢язаних з формуванням ринку цінних паперів.

Інвестиційні компанії (інвестиційні дилери) – юридичні особи, які діють на ринку ЦП не за рахунок клієнтів, а за рахунок своїх власних засобів. Вони виконують такі функції:

1)                організація та гарантування випуску ЦП:

2)                вкладення засобів у ЦП;

3)                купівля-продаж ЦП (як дилери).

Інвестиційний фонд – юридична особа, яка займається залученням засобів за рахунок емісії власних цінних паперів та інвестування власних засобів у ЦП інших емітентів. З метою зменшення ризику вкладень в акції фонду, держава, певним чином, регламентує діяльність інвестиційних фондів.

Інвестиційні фонди дають доручення банкам-депозитаріям здійснювати розрахункові кредитні та касові операції. Але банк-депозитарій не може виступати як управляючий інвестиційного фонду, а фонд не може інвестувати в банк-депозитарій свої активи.

Інвестиційний фонд ще називають кінцевим інвестором. Інвестиційний консультант або інвестиційний брокер чи дилер несуть чітко визначену законом відповідальність перед інвестором.

Згідно з наведеною вище структурою інвестиційних інститутів та розмежуванням відповідальності може виникнути, як мінімум, два різновиди страхування відповідальності:

1)          страхування інвестора від помилкових дій інвестиційного консультанта та посередника;

2)          страхування інвестиційного консультанта і брокера від власних помилок і пов¢язаних з цим претензій до них з боку інвестора та інших осіб.

Страхові компанії, які беруть на себе зобов¢язання за цим видом страхування, пропонують такі варіанти страхового покриття, тобто страхують:

1)                річний дохід інвестора на рівні, що забезпечується безризиковим вкладенням капіталу;

2)                величину, яка дорівнює різниці між оголошеним розміром дивіденду і фактичним його розміром;

3)                ризик втрати капіталу, вкладеного в купівлю акцій, у розмірі номінальної вартості акцій або фактично сплачених сум;

4)                втрачений прибуток у розмірі прибутку з безризикового вкладення капіталу або фактичних виплат за попередній рік;

5)                дохід за 3 – 5 і більше років, поки фактично отриманий дохід інвестора з цінних паперів не досягне 3-, 5-ти кратного безризикового доходу на вкладений капітал.

Різні варіанти страхового покриття передбачають різну міру відповідальності страховика і впливають на розмір страхової премії, яка визначається як добуток страхової суми (сума, на яку застраховано об¢єкт) на ставку процента за цим видом ризику.

Розмір же ставки процента залежить від:

1)                виду цінних паперів;

2)                їхньої номінальної ціни;

3)                котирування на момент купівлі;

4)                фінансового стану емітента;

5)                обсягу перестрахування за даним видом ризику;

6)                розміру франшизи і т. ін.

Для того, щоб виробити прийнятний для страховика і для страхувальника механізм захисту інтересів учасників фондового ринку, інвестор мусить володіти методологією та методикою оцінювання ризику.

ВИСНОВКИ

В даній роботі було висвітлено теоретичні основи інвестицій та їх роль в умовах трансформації економічної системи України; узагальнено комплексний аналіз виконання інвестиційних операцій банками України; розглянуто шляхи вдосконалення банківських інвестицій на сучасному етапі розвитку банківської системи України; дослідження впровадження нової технології трансформації пасивів для подальшого фінансування інвестиційних ресурсів.

Українські банки в сучасній ситуації шукають шляхи, форми і методи участі в інвестиційних процесах в економіці, керуючись не тільки намаганням отримати дохід, а й інстинктом самозбереження, тому що руйнівні процеси в економіці не відповідають інтересам розвитку банків.

Важливу роль в активізації інвестиційної діяльності українських банків може відіграти інституційна добудова банківської системи шляхом створення Українського банку реконструкції та розвитку, який здійснював би довгострокову кредитну підтримку інвестиційних проектів, та Земельного (Іпотечного) банку. Ухвалення Верховною Радою Земельного кодексу – лише перший крок на шляху налагодження системи іпотечного кредитування. На часі доопрацювання й розгляд законопроектів та відомчих нормативних актів, що визначатимуть механізми функціонування іпотечного ринку. Потребує змін і чинний Закон України «Про банки і банківську діяльність», який не чітко регламентує особливості створення й діяльності спеціалізованих банків, зокрема іпотечних.

Отже, завдання підвищення ролі банків в інвестиційних процесах в Україні має вирішуватися як комплексна загальноекономічна проблема. І тут не досить спонтанних гасел про виведення коштів із тіньового обігу чи повернення банків обличчям до виробництва тощо. Йдеться про активізацію макроекономічних стимулів – зменшення податків на виробничу діяльність і фонд заробітної плати, вивільнення від оподаткування (можливо, часткове) прибутків банків і підприємств, що спрямовуються у виробничі інвестиції, правовий захист інтересів банків як кредиторів, створення гнучкої та ефективної інституційної системи мобілізації і розміщення позикових капіталів.

На мій погляд, для серйозних зрушень у напрямі інвестицій банків у виробництво, останні, повинні володіти достатніми гарантіями повернення їх кредитних інвестицій, що потребує реального зміцнення інститутів державної, акціонерної і приватної власності. Структуризація банків у ринкові суб¢єкти зачіпає конституційні економічні відносини власності на банківський капітал. Учать у капіталі банків різних комерційних структур, а також приватних осіб розширює соціально-економічну базу контролю за їх діяльністю і робить банківську систему стійкішою, забезпечуючи диверсифікацію власності на банківський капітал.

Нині, коли НБУ не має досвіду агрегування грошової маси, видається доцільною орієнтація на агрегати грошової маси, прийняті в зарубіжній практиці. Однак потрібно врахувати специфіку структури грошової маси України, в якій основне місце ще займають готівкові гроші в обігу, кошти на розрахункових, поточних і термінових вкладах юридичних осіб, на вкладах населення в Ощадбанку. Інші компоненти грошової маси перебувають на стадії нового механізму господарювання, розвитку відповідних видів рахунків і операцій банків. Сукупність показників грошової маси з урахуванням специфіки кожного з них, на мій погляд, дасть змогу охопити всі параметри грошового обігу, включаючи і безпосередньо пов¢язані з розширенням банківських інвестицій, і таким чином здійснити комплексну якісну оцінку тенденції їх розвитку.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1.     Закон України “Про промислово-фінансові групи в Україні” // Відомості Верховної Ради. – 1996. - № 23. – С. 88.

2.     Закон України “Про іпотечне кредитування, операції з консолідованим іпотечним боргом та іпотечні сетрифікати” від 19 червня 2003 року №979-IV // Законодавчі і нормативні акти з банківської діяльності. – 2003. - № 10 – С. 3-24.

3.     Аналіз діяльності банків України за 9 місяців 2003 року та проблеми забезпечення їх сталого розвитку // Вісник НБУ. – 2003. - № 12. – С. 2 – 25.

4.     Бандурин А. В., Чуб Б. А. “Инвестиционная стратегия корпорации на региональном уровне. – М.: Наука и экономика, 1998.

5.     “Банківська справа”. Журнал – 2004. - № 1.

6.     Блауг М. “Єкономическая мысль в ретроспективе”. –М.:Наука, 1994

7.     Большой экономический словарь / Под ред. А. Н. Азрилияна, - 2-е изд., доп. и перераб. – М.: Институт новой экономики, 1997 г.

8.     Бочаров В. В. Инвестиционный менеджмент (управление инвестициями). – М., 1995. – С. 57.

9.     Бочаров В. В. “Финансово-кредитные методы регулирования рынка инвестиций” – М.: Финансы и статистика, 1993. – С. 8.

10.                                   Брегель Є. Я. “Денежное обращение и кредит капиталистических стран. – М.: Финансы, 1973.

11.                                   Васюренко Л., Глущенко В. “Інвестиційна програма: економічна природа та сутність” // Банківська справа – 2003 - № 2.

12.                                   Вожжов А. Депозити до запитання у формуванні стабільної і керованої ресурсної бази банків// “Вісник НБУ”. – 2002. - № 11. С. 5 – 7 .

13.                                   Вожжов А. П., Сухомлинов Е. А. “Трансформація змінної частини поточних пасивів комерційного банку до складу керованих ресурсів // Економіка: проблеми теорії та практики: Збірник наукових праць. – Дніпропетровськ: ДНУ, 2001. – Випуск 99.

14.                                   Вожжов А. П., Хохлов В. В. “Стабілізація змінної частини поточних пасивів короткостроковими запозиченнями на міжбанківському ринку // Вісник Дн-вського державного фінансово-економічного інститутут. – 2002. - №1. – С. 124-129.

15.                                   Вожжов А. П. “Формування ресурсів комерційних банків // Фінанси України. – 2003. - №1. С. 166-129.

16.                                   Ендовицкий Д. А. “Комплексный анализ и контроль инвестиционной деятельности: методология и практика” / Под ред. проф. Л. Т. Гиляровской. – М.: Финансы и статистика, 2001.

17.                                   Экономика предприятия / Под редакцией Ф. К. Беа, Э. Дихтла, - М.: ИНФРА-М, 1999 г.

18.                                   Журавель С. А. “Економіка та держава” – 2004 - №3. С. 22-25.

19.                                   Інвестиційний клімат в Україні / За ред. Гайдуцького П. А. – К., Т-во “Знання”, КОО, 2002.

20.                                   Інститути спільного інвестування: проблеми перехідного періоду // Цінні папери України. – 1999. - № 37. С. 1.

21.                                   Калюжний В. “Роль державних витрат та інвестицій у ринкових економіках // Вісник НБУ – 2003 - №9.

22.                                   Коласс Б. “Управление финансовой деятельностью предприятия. Проблемы, концепции и методы. – М.: Финансы: ЮНИТИ, 1997.

23.                                   Луців Б. Л. Банківська діяльність у сфері інвестицій. - Тернопіль: “Єконом-думка” & “Карт-Бланш”, 2001. – С. 122 – 131.

24.                                   Ляхова О. Учать українських банків у лізиновому бізнесі // Вісник НБУ. – 2001. 0 №6. – С. 44.

25.                                   Матук Ж. “Финансовые системы Франции и других стран”. – М.: Инфра-М, 1994.

26.                                   Миркин Я. М. Банковские операции. Часть 3. Инвестиционные операции банков. - М., 1996. – С. 80.

27.                                   Михайлова Е. В., Рожков Ю. В. “Финансово-кредитные методы регулирования инвестиционных рынков” –Л.: ЛФЭИ, 1991.

28.                                   Мороз А. М., Савлук М. І., Пуховкіна М. І. та ін. Банківські операції: Підручник/ За ред. проф. А. М. Мороза. – К.: КНЕУ, 2000.

29.                                   Мусіна Л. “Основні засади переходу до економіки знань: перспективи для України” // Економіка і прогнозування – 2003 №3.

30.                                   Панова Г. С. “Кредитная политика коммерческого банка” – М.: ИКЦ “ДИС”, 1997.

31.                                   Полунеев Ю. О новой стратегии ЕБРР в Украине и некоторых уроках прошлого // Зеркало недели. – 2002. - № 32. – С. 11.

32.                                   Романенко Л. Ф. “Фінанси України” – 2003. - № 5. – С. 99-105.

33.                                   Степанов Д. В., Федоренко В. Г. Інвестиції як механізм виходу з кризи // Антикризове управління підприємством: проблеми та шляхи вирішення в умовах України.: Сб. наук. праць, додаток №2(17) до наук. журн. “Персонал”, №6 (66), - 2001.

34.                                   Татаренко Н.О., Поручник А. М. “Теорії інвестицій” – К.: КНЕУ, 2000 рік.

35.                                   Украинская инвестиционная газета. – 2002. - № 44. – С. 16.

36.                                   Федоренко В. Г., Степанов Д. В., Степанова В. В. та інші “Розвинення фінансово-банківської сфери – шлях до удосконалювання інвестиційної політики” // Фондовий ринок. – 2001. - №2. – С. 12-16.

37.                                   Федоренко В. Г., Чувардинський О. Г., Степанов Д. В. “Міжнародні і правові аспекти інвестиційної діяльності в Україні”. К.: Наук. світ, 2003. – С 505.

38.                                   Федоренко В. Г., Іткін О. Ф., Степанов Д. В. “Інвестиційні процеси в промисловості України” К.: Наук. світ, 2001 рік. – С. 447.

39.                                   Федоренко В. Г., Степанова В. В. “Шляхи підвищення інвестиційної діяльності в Україні” “Видавництво “Аспект-Поліграф”, 2003. – С. 724.

40.                                   Федоренко В. Г., Чувардинський О. Г., Іткін О. Ф. та ін. Міжнародні і правові аспекти інвестиційної діяльності в Україні: Монографія / За наук. ред. Федоренко В. Г. – К.: Наук, світ, 2002. – С. 505.

41.                                   Шарп У., Александер Г., Бейли Дж. Инвестиции: Перевод с англ. – М.: ИНФРА. – М, 1997. – С. 10.

42.                                   Шелудько Н. М. “Фінанси України” - 2003 - № 8 – С. 121-125.

Страницы: 1, 2, 3, 4