Рефераты

Організація і проведення соціального страхування з тимчасової втрати працездатності в Україні

Організація і проведення соціального страхування з тимчасової втрати працездатності в Україні

АКАДЕМІЯ ПРАЦІ І СОЦІАЛЬНИХ ВІДНОСИН

Федерації профспілок України

Економічний Факультет

Кафедра фінансів

 

 

 

 

 

 

 

 

Випускна робота бакалавра

Студентки 4-го курсу

економічного факультету

спеціальність “ фінанси

Слуцької Світлани Леонідівни







Київ 2005

 

ЗМІСТ


ВСТУП

РОЗДІЛ І. СТАНОВЛЕННЯ СОЦІАЛЬНОЇ ПОЛІТИКИ УКРАЇНИ

1.1 Формування соціальної політики в Україні

1.2 Соціальні аспекти сучасних економічних процесів в Україні

1.3 Особливості соціального страхування в країні

1.4 Соціальна політика і реформа оплати праці в Україні

РОЗДІЛ ІІ.ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ ФОНДУ СОЦІАЛЬНОГО СТРАХУВАННЯ З ТИМЧАСОВОЇ ВТРАТИ ПРАЦЕЗДАТНОСТІ

2.1 Структура Фонду соціального страхування з тимчасової втрати працездатності

2.2 Планування бюджету Фонду соціального страхування з тимчасової втрати працездатності

2.3 Аналіз діяльності Фонду соціального страхування з тимчасової втрати працездатності

2.4 Соціальне страхування – один із головних напрямків ефективної соціальної політики

2.5 Проблеми діяльності Фонду соціального страхування з тимчасової втрати працездатності

Висновок

Використана література


ВСТУП


Об`єктивна необхідність в утриманні непрацездатних громадян суспільства існувала з давніх давен. На протязі століть цю функцію виконували церква, благодійні організації, організації суспільного призначення тощо. В теперішній час це покладено на цільові Фонди соціального страхування.

У всіх країнах світу система соціального забезпечення займає центральне місце в механізмі соціального захисту населення, який включає в себе також недержавні форми соціального страхування, приватну благодійність.

В Україні проведена реформа державної системи соціального страхування з метою приведення її у відповідність з новою соціально-економічною реальністью. Юридична база реформи визначена Конституцією України статтею 46 і гарантує громадянам право на соціальний захист, “що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом. Це право гарантується загальнообов’язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення; створення мережі державних, комунальних, приватних закладів для догляду за непрацездатними.”

У процесі життя кожна людина знаходиться в небезпеці перед виникненням обставин, які можуть самим безпосереднім чином відобразитися на стані її здоров`я і привести до втрати заробітної плати – основного джерела засобів існування. До таких обставин можна віднести: хворобу, старість, інвалідність. Здолати їх самостійно у більшості випадках неможливо, оскільки вони здоланні зб`єктивними соціально-економічними умовами, тісно пов`язані з виробничою діяльністю, практично не залежить від волі окремої людини. Але вони прямо впливають на соціальну стабільність суспільства, тому держава бере на себе певну долю відповідальності за їх появу і створює систему соціального захисту. Цим пояснюється вибір теми бакалаврської роботи.

Запропонована робота присвячена основам та особливостям організації і проведення соціального страхування з тимчасової втрати працездатності в Україні. Складається вона з двох розділів.

У першому розділі викладаються теоретичні основи соціального страхування, висвітлюються головні поняття та економічна сутність цієї категорії. Крім того досліджується еволюція та формування системи соціального страхування.

У другій частині подано структура бюджету Фонду соціального страхування з тимчасової втрати працездатності та механізм складання (формування) бюджетів і кошторисів Фонду. Детально розкрита фінансова діяльність Фонду: джерела формування коштів Фонду та напрямки і методи використання страхових коштів Фонду.

Друга частина подає порівняння запланованих доходів та витрат бюджету Фонду до фактичних даних за 2003-2004рр., тобто аналізується виконання бюджету.

Робота містить значну кількість таблиць, рисунків, які дозволяють інтерпретувати викладене за допомогою знакових моделей.

При написанні роботи використано значну кількість літературних джерел, особливо таких авторів як Мачульська Е.Е., Косова Т.Д., Красюк Г.В., Холостова О.І. та інших, фінасових звітів Фонду, матеріали конференцій, засідань страхових організацій України, власний досвід роботи у Виконавчій дирекції Фонду соціального страхування з тимчасової втрати працездатності.

На прикладі Виконавчої дирекції Київського міського відділення Фонду соціального страхування з тимчасової втрати працездатності, використовуючи данні фінансового звіту за 1991–2003 роки, розглянуто джерела, механізми та порядок формування і надходження коштів до бюджету Фонду та управління ними, визначено напрямки використання коштів Фонду соціального страхування.

 

РОЗДІЛ І. СТАНОВЛЕННЯ СОЦІАЛЬНОЇ ПОЛІТИКИ УКРАЇНИ

 

1.1 Формування соціальної політики в Україні


Поняття “соціальна політика”, або соціальне адміністрування, з'явилось не так давно. Перші теоретичні концепції соціальної політики виникли на зламі XIX— XX сторіч, починаючи з праць Союзу соціальної політики. У цих працях визначалося, що соціальна політика має бути спрямована на поліпшення умов життя людей і запобігання революційних потрясінь [22]. Хоча окремі приклади державного втручання спостерігалися в різних країнах і в середні віки (заходи по охороні здоров'я, державні освітні заходи, закон про жебраків), практика регулювання державою соціальних проблем набула поширення тільки у XX ст. Розвиток соціальної політики був пов'язаний із переходом від державної та громадської благодійності нижчим прошаркам населення до вироблення загально-державних і місцевих систем соціальної допомоги .

Сучасні системи соціальної політики сформувалися у розвинутих країнах в основному на початку 40-х років.

Соціальна політика — це

• діяльність по розвитку соціальної сфери, по задоволенню і гармонізації соціальних потреб особистості і соціальних груп ;

• певна орієнтація та система дій по оптимізації соціального розвитку суспільства, відносин між соціальними та іншими групами, створенню тих чи інших умов для задоволення життєвих потреб їхніх представників;

• сукупність принципів, рішень і дій державних органів та інших організацій, спрямованих на забезпечення оптимального функціонування і розвитку соціальних спільнот та окремих індивідів, їх соціальну захищеність у кризові періоди життя суспільства;

• принципи і види соціальної діяльності, що спрямовують і регулюють відносини між індивідами, групами, общинами, соціальними інститутами; детермінують розподіл ресурсів і рівень добробуту членів соціуму ;

• система спеціальних програм або заходів для забезпечення добробуту, підвищення рівня і якості життя всього населення країни або його окремих груп ;

• курс дій щодо соціальних явищ з метою керування соціальними взаємовідносинами і розподілом соціальних ресурсів [28].

Важливим документом, що регулює соціальну політику, стала Європейська соціальна хартія, яка проголосила право людини на соціальний прогрес.

Не існує визнаного або ширше вживаного визначення соціальної політики. В різних країнах визначають це поняття по-різному, хоча значна частина цих трактувань є досить схожими та мають спільні положення. В більшості визначень поняття соціальної політики пов`язане з низкою заходів уряду та інших організацій, спрямованих на підвищення добробуту і задоволення потреб як найменш захищених груп і індивідів, так і населення в цілому. Необхідність соціальної політики в суспільстві зумовлюється існуванням соціальної нерівності та обмеженим обсягом ресурсів, тому однією з найважливіших функцій соціальної політики є функція перерозподілу.

Вирізняють такі характерні риси соціальної політики:

• колективність (використовує ресурси колективу/відповідає на колективні потреби);

• зосередженість на соціальних відносинах (використовує/змінюю їх);

обумовленість незадоволенням в економічному становищі в зв'язку з обмеженістю ресурсів.

Мету соціальної політики можна визначити як посилення соціальної солідарності та підвищення загального добробуту. Цілі соціальної політики — розв'язання або полегшення соціальних проблем, зменшення нерівності в суспільстві та уникнення економічної і соціальної маргіналізації. Завдання соціальної політики — поліпшення умов праці та життя всіх верств населення, надання особливого захисту й допомоги бідним та малозахищеним групам населення [41].

Поле діяльності соціальної політики обумовлене соціальними проблемами, що існують у суспільстві, охоплює групи населення, в яких виникають ці проблеми, обмежене певними сферами, що належать де компетенції соціальної політики. Сфери діяльності соціальної політики: соціальний захист, зайнятість, охорона здоров'я, житлова політика, освіта. Проблеми, які розв'язує соціальна політика: безробіття, економічна залежність, бідність, безпритульність, дискримінація, недужість та недієздатність, підтримка мінімальної норми харчування, зменшення нерівності і невигідних умов, забезпечення соціальної злагоди і солідарності. Об'єктом соціальної політики є все населення країни, в якому, виходячи зі специфічних потреб, можна виділити такі соціальні верстви: немовлята й матері, діти і сім'ї, молодь, працездатне населення (зайняті та безробітні), пенсіонери, старі люди, важко хворі та інваліди, люди, які постраждали внаслідок війн, катастроф, стихійних лих, біженці та мігранти, національні меншини. Суб'єктом соціальної політики є держава.

Принцип, за яким була побудована система соціального захисту населення в Україні (і що залишився в спадок від часів Радянського Союзу), передбачав універсальність допомоги для всіх категорій населення, не враховуючи рівня доходів реципієнтів, як це робиться в багатьох країнах.

Після проголошення в 1991 році незалежності України перехід до ринкових відносин розпочався без попередньої розробки стратегії і тактики державного регулювання соціальних процесів. Внаслідок швидких змін соціальної структури населення відбулось стрімке розшарування на багатих і бідних. Намагання виправити ситуацію призвело до перегляду системи соціального захисту в напрямку збільшення різноманітних виплат, пільг, допомог, але відбулося це без урахування економічних передумов. Серед передумов формування соціальної політики вирізняють:

ціннісні;

політичні;

географічні/територіальні;

культурні;

економічні;

соціально-демографічні.

Державні органи управління ухвалюють законодавчі акти, програми, спрямовані на реалізацію високого рівня соціальних гарантій (навіть вище, ніж за часів Радянського Союзу), не зважаючи на економічні можливості їх здійснення. Зростання частки витрат на соціальну сферу призвело до значного переобтяження державного бюджету.

1995 року майже 80 % сімей отримували соціальні виплати, грошові допомоги чи компенсації з бюджетів усіх рівнів, соціальних фондів і за рахунок коштів підприємств та організацій. Кількість пенсіонерів становила 14,5 млн. чоловік, 1,5 млн. молодих людей, котрі навчалися, отримували стипендію, для 5,6 млн. дітей було призначено грошову допомогу на виховання та утримання, понад 2,5 млн. громадян отримували грошову допомогу на прожиття, різні види грошових допомог та компенсацій мали 3,5 млн. громадян, які постраждали від Чорнобильської катастрофи, 1,4 млн. сімей призначено субсидії на утримання житла, майже одному мільйону малозабезпечених громадян було надано грошову допомогу в осінньо-зимовий період, 450 тис. самотніх непрацездатних громадян отримували постійну допомогу вдома, майже 300 тис. громадян відшкодовувалися збитки, заподіяні внаслідок травм на виробництві. Крім того, кожний третій громадянин У країни мав право на безплатний проїзд у міському транспорті, 3,6 млн. громадян сплачували лише частину коштів за утримання житла. 6,1 млн. громадян — за електроенергію, 6,3 млн.— за газ, 1,5млн громадян — за користування телефоном. Окрім того, існувало ще кілька десятків різноманітних пільг, серед яких: безплатний проїзд залізницею, пільгове оподаткування доходів, придбання житлових приміщень за цінами, нижчими від їхньої вартості, безплатне або пільгове забезпечення автомобілем [49] .

Сьогодні, в умовах економічної кризи, коли кількість нужденних збільшується, а економічні можливості держави зменшуються, застосування такого принципу виявилось неможливим. Незначні кошти розпорошуються між великою кількістю людей, одна частина яких цих коштів не потребує, а іншій їх не вистачає. З другого боку (така тенденція спостерігалася в багатьох країнах), коли люди звикають очікувати багато від держави, з'являється так звана “споживацька позиція”, що особливо небезпечно в період, коли ресурси держави обмежені.

Суттєвою стратегічною помилкою соціальної політики в Україні була орієнтація на соціальний захист, без першочергового забезпечення прав та інтересів працюючого населення, що спричинило брак мотивації до праці, і внаслідок цього — спад виробництва. Виникла парадоксальна ситуація, коли матеріальної допомоги потребують ті, хто працює. Але ж загальновідома істина, що неможливо ефективно захищати бідних у суспільстві, де більшість є бідними.

Зважаючи на існуючий світовий досвід, єдиним перспективним шляхом соціальної політики є відмова від узагальненої дотаційної моделі соціального захисту на користь принципу заохочування ініціативи активного населення й цілеспрямованої допомоги [62]. Таку точку зору нині підтримує більшість ініціаторів реформ, але виникають суперечки про те, хто саме може розраховувати на цілеспрямовану допомогу: чи це обмежена кількість соціально вразливих верств населення (а саме: літні люди, інваліди, багатодітні сім'ї, біженці), чи це буде адресна допомога конкретним незаможним людям (виходячи з того, що приналежність до певної групи, наприклад, старих людей не завжди корелює з показником бідності - стара людина може мешкати в заможній родині).

Соціальна політика має грунтуватися на таких загальнолюдських, філософських цінностях, як право на життя, свобода, рівність і недискримінація, справедливість, солідарність та соціальна відповідальність. Саме такі цінності лежать в основі різних моделей соціального забезпечення.

За іншою точкою зору, в сучасному світі спостерігається розвиток двох основних моделей соціального захисту: ліберальної та соціально-демократичної (патерналістської). Мета соціальної політики в рамках ліберальної моделі — забезпечення рівності можливостей, надання всім рівних шансів для самореалізації. Роль держави полягає в створенні відповідних умов. Окрім того, держава бере на себе ті функції, які нездатна виконати самотужки особа чи сім'я. Головна мета соціальної політики в рамках соціально-демократичної моделі — досягнення соціальної справедливості, подолання нерівності, що виникає під час розподілу економічних та соціальних ресурсів. Роль держави — гарантувати й забезпечувати визначений рівень доходів та соціальних послуг незалежно від трудового внеску. Потреби населення є підставою для визначення межі соціальних витрат [22].

Сучасна ситуація в Україні характеризується як відсутністю офіційно проголошеної державної ідеології, з притаманними їй цінностями, так і відсутністю чіткого уявлення про пріоритети тих чи інших цінностей у суспільній свідомості. Більшість соціологів погоджуються з думкою, що в Україні панує соціальна аномія, коли старі норми та цінності дискредитовані, а нові ще не сформувалися.

Цінностями, що залишилися у спадок від соціалізму, безумовно, були офіційно проголошені принципи рівності та колективізму. Сучасна соціальна політика поки що демонструє збереження старого принципу рівності кінцевих результатів. Як, наприклад, рівність у розподілі пенсій (без врахування трудового стажу та характеру роботи), що йде всупереч такій цінності, як соціальна справедливість. Натомість забезпечення рівності, як рівності можливостей для отримання мінімальних гарантій, попри все залишається поза увагою (найяскравіше це можна побачити, якщо проаналізувати державну політику щодо інвалідів, дітей-сиріт). Тим часом втрачаються здобутки минулого щодо рівності можливостей отримання освіти й охорони здоров'я. Довготривалі невиплати заробітної плати ставлять під сумнів забезпечення навіть такої першочергової цінності, як цінність життя.

Існування за часів Радянського Союзу патерналістського підходу в організації систем соціального захисту та зайнятості населення призвело до “ споживацької ” позиції, коли люди звикли покладатися на державу. Розширення практики надання різноманітних правових статусів і пов'язаних з ними пільг викликало виникнення так званого “ споживацького ”,“менталітету заслуг ”. Все це значною мірою зменшує власну ініціативу та активність людей. Особливо це стосується людей старших вікових груп. Як свідчать результати соціологічного дослідження становища населення України на ринку праці (1999), вибір життєвих економічних стратегій населення корелює з його віком. Якщо серед молоді 15—28 років тільки третина (37%) згодна маги невелику, але гарантовану заробітну плату постійно, то серед респондентів старших вікових груп частка таких людей вже складає переважну біль шість: серед населення 41—55 років — 59%, 56 років і старших — 67%. Навіть серед найбільш працеактивної вікової групи 29—40 років майже половина (47%) віддає перевагу гарантованому мінімуму аніж власній активності, підприємництву та ризику [22].

Відомо, що кожна країна, регіон мають специфічні культурні особливості: власну систему норм і традицій (наприклад, таких як високий рівень територіальної мобільності у циган, полігамний шлюб деяких східних країнах, багатодітність у країнах Азії та Африки, безправність жінки в ісламських країнах), які враховуються при формуванні соціальної політики (так, у країнах Азії, Латинської Америки люди похилого віку традиційно доглядалися в родині і це спричинило нерозгалуженість системи соціального захисту осіб похилого віку) порівняно з країнами Європи).

Кожна країна має свою політичну систему й офіційно прийняту ідеологію, що визначає умови будь-якої діяльності, зокрема й модель соціального захисту, що існує в країні.

У житті суспільства визначну роль відіграють політичні партії, особливо ті, які беруть участь в управлінні державою. У світовій історії є приклади багаторічного ефективного правління однієї з партій за наявності однієї чи декількох опозиційних партій (Австрія, Велика Британія, Канада, США, Швеція). Є приклади, коли державами правили партії-монополісти: Націонал-соціалістична німецька робітнича партія, Комуністична партія Радянського Союзу. А також приклади безладного правління, коли країнами десятиліттями правили коаліції партій, які мали хистку більшість у законодавчих органах влади (Французька та Італійська республіки часів Моріса Тореза і Пальміро Тольятті)[22].

Після проголошення незалежності в Україні не було політичної згоди щодо стратегії проведення реформ. Яскравим підтвердженням цього є той факт, що в парламентських виборах у березні 1994 року брали участь 30 політичних партій, а більш ніж 5000 кандидатів на 450 місць виступали як “незалежні”.

За даними дослідження (Агентство США з міжнародного розвитку), всі передвиборні платформи кандидатів, що їх було обрано до Верховної Ради 13-го скликання, можна поділити на три категорії [55] :

• програми, що містили висловлювання на користь збереження всіх соціальних завоювань соціалізму — 24 % ;

• програми, що містили висловлювання на підтримку часткового збереження соціальних гарантій (здебільшого згадувалося збереження безплатних медичного обслуговування та освіти, допомоги безробітним, програм професійного навчання та створення робочих місць) — 32 % ;

• програми, в яких не було обіцянок зберегти соціальні гарантії всьому населенню — 44 %.

Необхідність цільової допомоги найвразливішим категоріям населення наголошувалася у передвиборних програмах більшості (74%) кандидатів, обраних у народні депутати. Саме у цих питаннях наміри депутатів різних політичних поглядів збігалися найбільше, хоча переважна частина прихильників цільової допомоги все ж таки спостерігалася серед безпартійних депутатів (81% з них висловилися за необхідність такої допомоги). Але позиції цієї групи були визначені не досить чітко, а її організаційна структура була слабко вираженою. Внаслідок цього спостерігалася недостатня узгодженість та ситуаційна поведінка цієї групи депутатів під час голосувань.

Починаючи з листопада 1994 року характер розподілу голосів депутатів Верховної Ради під час голосувань із соціальних питань свідчив про існування двох груп депутатів, котрі дотримувалися різних точок зору на цілі та засоби реалізації соціальної політики в Україні. Перша група орієнтувалася на повернення до соціальної політики, яка існувала за часів СРСР із збереженням усіх соціальних гарантій. Прихильники цієї позиції розмежовували поняття ”соціальні гарантії” та ”соціальна допомога”. На їхню думку, забезпечення соціальної допомоги відволікає уряд від вирішення більш значущої проблеми соціальних гарантій. Останню ж найкраще розв'язувати шляхом підвищення заробітної плати і пенсій та відновлення принципу соціальної справедливості для скорочення чисельності тих, хто потребує саме соціальної допомоги. Ця група складалася переважно з депутатів лівих фракцій — 81% від їх загальної чисельності ( ”Комуністи України”, Соціалістична фракція) та центристів (”Центр”, ”Єдність”, МДГ, ”Аграрники України”) — 25 % від загальної кількості центристів[46].

Друга група усвідомлювала вимушеність обмеження соціальної політики можливостями державного бюджету. На їхню думку, соціальну допомогу необхідно надавати тим, хто її справді потребує, і спрямовувати лише малозабезпеченим. Ця група депутатів дотримувалася позиції Кабінету Міністрів. Вона складалася переважно з представників правих фракцій (НРУ, ”Державність”, ”Реформи ”) —65% і центристів — 47%.

Руйнування старої економічної системи, невід'ємною частиною якої були щедре фінансування соціального сектора, відбувалося за відсутності добре продуманої альтернативної програми соціального захисту населення. Такий стан речей дестабілізував політичну ситуацію в суспільстві й вплинув на зростання лав прихильників лівих поглядів.

Якщо для листопада 1994 року була характерна поляризація позицій за приблизно рівного співвідношення сил, що перешкоджало прийняттю того чи іншого варіанту рішення, то вже у квітні 1995 р. чисельність першої групи більше ніж подвоїлась за рахунок притоку представників центристських фракцій і окремих членів правих фракцій. Це дало їй можливість проводити свої рішення у Верховній Раді, але характер соціально-політичного курсу, що формувався внаслідок інтеграції депутатів різних фракцій, став менш радикальним.

Протягом 1995—1996 років зменшилася залежність позиції депутатів щодо соціальних питань від їх фракційної належності та політичної організації. Частина центристів і правих підтримували помірковані ліві рішення, тоді як ліві прагнули відійти від ідеологічного максималізму й проводити конструктивний діалог з урядом. Спостерігалася очевидна розбіжність між принципами, що їх проголошували партії, й поведінкою депутатів під час голосувань.

Якщо на першій сесії Верховної Ради України 13 скликання було утворено 9 депутатських груп і фракцій, то в процесі роботи парламенту групи частково змінювали свою чисельність та назву і на кінець роботи парламенту їх було вже 10. А загалом жодна з них не мала переважної більшості, парламент часто працював у режимі ситуативної більшості; його періодично лихоманило від політичних суперечок.

Після виборів 1998 року у Верховній Раді 14 скликання знову утворилося 10 депутатських груп та фракцій і знову жодна з них не мала більшості. Окрім того, протистояння між правим та лівим крилом парламенту стало значно жорсткішим, що призвело до значного зростання часу на розгляд багатьох питань. Безперечно, не варто очікувати ефективної роботи Верховної Ради за умови багатьох партійних фракцій у ній. До того ж, на думку фахівців, засади для формування партійної ”парламентської більшості ” не закладені у конституційній і законодавчій базі. Не сприяє її формуванню й незначна роль Верховної Ради у вирішенні кадрових питань виконавчої влади. Адже за Конституцією України Верховна Рада лише дає згоду на призначення прем'єр-міністра й практично не має відношення до призначення віце-прем'єр-міністрів і міністрів. За таких умов ”парламентській більшості” просто небезпечно брати відповідальність за стан справ у державі [46 ] .

Таким чином, специфічною особливістю політичної ситуації в Україні була й досі залишається відсутність єдиної стратегії у соціальній сфері, що призводить до прийняття ситуативних рішень, обумовлених політичною кон'юнктурою та спрямованих на тимчасове поліпшення життєвого рівня окремих категорій населення.

Соціальна політика, або й окремі заходи, можуть розроблятися для різних рівнів: країни, регіону, району, кожен з яких має власні специфічні особливості.

Для більшості великих країн притаманні такі соціальні відмінності, котрі є наслідком належності людей до певних регіональних спільнот усередині однієї країни. Регіональні відмінності є за своєю суттю географічними, вони можуть бути зведені до мінімуму, але неможливо говорити про їх повне усунення, оскільки в основі лежать такі об'єктивні умови, як клімат, корисні копалини, родючість земель тощо. Всі ці відмінності породжують соціальну диференціацію, оскільки визначають можливості ведення господарської діяльності в територіально-географічному просторі та обумовлюють регіональний розподіл праці. А це в свою чергу впливає на розвиток економіки та соціальної інфраструктури.

Разом із регіональним розміщенням людей завжди важливою була і їхня поселенська структура. Розвиток соціальної сфери, розміщення освітніх закладів, розподіл капіталовкладень, забезпечення житлом, послугами в різних типах поселень створював і створює нерівні можливості та нерівні умови життєдіяльності. А нерівні умови в свою чергу обумовлюють диференціацію життєвих стратегій та життєвих шляхів, впливаючи на характер освіти, професійної кар'єри, сімейного шляху, стилю життя. Проілюструвати це можливо навіть офіційними даними щодо рівня зареєстрованого безробіття в різних регіонах. Якщо на 1 січня 2000 р. в середньому по Україні рівень зареєстрованого безробіття становив 3,7% працездатного населення працездатного віку, то найнижчим він був у м. Києві (0,7%), а найвищим - в Івано-Франківській області (7,2%). Разом з тим, практично у кожному регіоні є центри, де зареєстровано ще набагато вищий рівень безробіття, як, наприклад, майже 20% в м. Ржищів Київської області [48].

Виникають суперечки і навколо питання регулювання доходів жителів різних регіонів відповідно до вартості життя в цих регіонах. Так, наприклад, найнижча вартість мінімального споживчого кошика в Волинській області, найвища в АР Крим.

Поки що залишається майже без змін структура та розміщення навчальних закладів по території України. Найменша кількість навчальних закладів у Західному регіоні, а саме Волинській, Закарпатській, Тернопільській областях, найкраща ситуація в великих містах: Києві, Донецьку, Дніпропетровську, Харкові, Львові.

Таким чином, нерівномірність розвитку різних типів поселення та різних регіонів створила значну соціальну нерівність та, відповідно, диференціацію життєвих можливостей.

Для розроблення соціальної політики досить важливим є самий факт визнання територіально-поселенської диференціації та її врахування при плануванні розвитку окремих регіонів. Завданням соціальної політики є корекція існуючих нерівностей життєвих можливостей у різних територіально-поселенських одиницях. Це стосується всіх сфер впливу соціальної політики: освіти, політики зайнятості, охорони здоров'я, житлової політики, системи соціального захисту.

Соціальна політика в регіональному вимірі має бути втілена в соціальні програми як загальнодержавного, так і регіонального розвитку, відображати особливості місцевої практики задоволення соціальних потреб населення. Важливо, щоб державні гарантії соціального захисту доповнювалися на місцевому, регіональному рівні перенесенням основного обсягу соціальних витрат на останній рівень. Особливо важливого значення набувають місцеві, регіональні органи самоврядування в здійсненні адресної соціальної допомоги.

Хоча в основних напрямах соціальної політики на 1999 — 2004 роки визначено стратегічні цілі соціальної політики як на державному, так і на регіональному рівні, досі сучасна соціально-економічна політика характеризується браком чіткої стратегії регулювання процесів розвитку та оптимізації життєвих можливостей у різних регіонах. Хоча, безумовно, деякі кроки в цьому напрямку робляться. У Миколаївській області запроваджено експеримент по створенню регіональної системи соціального захисту населення.

Країна, регіон, місто, селище відрізняються за кількістю населення, співвідношенням вікових та статевих груп, характером процесу відтворення населення, середньою тривалістю життя.

За останні роки в Україні спостерігаються несприятливі соціально-демографічні та медико-соціальні тенденції. Перше, що привертає увагу, це зменшення чисельності населення України починаючи з 1993 р., після того, коли в Україні було зареєстровано максимальну кількість населення — 52,2 мільйона чоловік (див. табл. 1.1).


Таблиця.1.1 Чисельність населення України (на початок року, млн. чол.)

Рік

1990

1993

1994

1995

1996

1997

1998

1999

2003

Кількість населення

51,7

52,2

52,1

51,7

51,3

50,9

50,5

50,1

48,5


Природне скорочення населення України почалось ще раніше — з 1991 року. І, якщо народжуваність знижується давно, тільки з 1991 року, вперше в історії України, рівень смертності почав перевищувати рівень народжуваності (див. табл. 1.2).


Таблиця 1.2 Природний приріст населення України (на 1000 чоловік населення)

Показники

1990

1993

1994

1996

1998

2000

2002

Кількість народжених

14,8

12,7

12,1

10,7

9,1

8,7

8,3

Кількість померлих

11,4

12,1

12,9

14,2

15,2

14,9

14,3

Приріст

3,4

0,6

-0,8

-3,5

-6,1

-6,2

-6,0


За 1998 рік кількість жителів України скоротилася більш як на 400 тисяч чоловік. Головною причиною цього залишається природне скорочення населення, яке становило 300,7 тисяч чоловік. І в першу чергу за рахунок зменшення народжуваності. Поряд з тим в останні два роки спостерігається позитивна тенденція до зменшення рівня смертності.[11].

Зменшення рівня народжуваності є наслідком кількох демографічних явищ.

По-перше, в Україні завершився перехід до малодітної сім'ї. Зниження рівня народжуваності відбувається передовсім за рахунок відмови від народження других та наступних дітей. Середня кількість дітей, народжених жінкою за все її життя (сумарний коефіцієнт народжуваності), для забезпечення простого відтворення населення має бути не менше ніж 2,2 (для розширеного — не менше ніж 2,5) дитини. В Україні цей показник поступово зменшився з 2,3 в 1958—-1959 роках до 1,6 дитини в 1994—1999 роках та 1,3 дитини в 1997 році (у тому числі у міських поселеннях до 1,08 дитини, у великих містах — до 1 дитини, у сільській місцевості до 1,7 дитини) і продовжує зменшуватись. Таким чином, рівень дітородної активності в Україні вкрай низький, оскільки смертність компенсується народжуваністю тільки на 58% [11 ] .

По-друге, відбулися зміни в шлюбній поведінці. У молоді з'являться нові життєві орієнтири, зростає ділова активність жінок. Змінися погляди на шлюб і сім'ю: збільшився вік укладання першого шлюбу, спостерігається достатньо високий рівень розлучень, збільшилась частка шлюбів, що розпадаються протягом першого року, традиційний шлюб замінюється менш формальними стосунками: в Україні помітна тенденція до зменшення кількості зареєстрованих шлюбів. Все це впливає на репродуктивну поведінку. Ще одним наслідком зміни поглядів на шлюб стало зростання питомої ваги дітей, народжених жінками, що не перебувають у зареєстрованому шлюбі. З іншого боку, в останні роки внаслідок несприятливих економічних умов відбулося зниження життєвого рівня населення. Невпевненість у майбутньому змушує батьків відкладати народження дитини.

У зв'язку із зниженням народжуваності відбувається дальше постаріння населення України. Спостерігаються вікові структурні зміни: частка молодого населення (у віці, молодшому за працездатний) зменшилась з 323,1% в 1996 р. до 21,9% в 2003 р. і, відповідно, збільшилась частка населення старшого віку (старшого за працездатний) з 20,5 до 29,2%. Цю тенденцію відображає динаміка кількості пенсіонерів, зокрема пенсіонерів за віком (див.табл. 1.3, 1.4).



Таблиця 1.3 Структура кількості пенсіонерів України

Показники

1994р.

1996р.

1998р.

2001р.

2003р.

2004р.


млн. чол.

стр-ра,%

млн. чол.

стр-ра,%

млн. чол.

Стр-ра,%

млн. чол.

стр-ра,%

млн. чол.

Стр-ра,%

млн. чол.

Стр-ра,%

Всього

11,2

100

12,0

107,1

13,6

121,4

14,2

126,8

14,5

129,5

14,5

129,5

за віком

7,6

100

8,5

111,8

10,3

121,2

10,7

100,9

10,7

100,0

10,6

99,1

за інва-лідністю

1,4

100

1,3

92,9

1,4

107,7

1,4

100,0

1,7

121,4

1,9

111,8

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5


© 2010 Современные рефераты