Особливості кредитування населення на споживчі потреби

Чековий кредит – це вид споживчого кредиту, при якому надання позики здійснюється при відкритті окремого чекового рахунка. В банківській практиці використовуються два основні різновиди чекового кредиту – кредитування з овердрафтного рахунка (при від'ємному сальдо на поточному рахунку) та кредитування на основі використання спеціального чекового рахунка і спеціальних банківських чеків.

Овердрафт, як зазначалося вище, – це кредит, який надається банком автоматично у разі утворення на поточному рахунку клієнта дебетового сальдо. Величина позики за овердрафтом визначається під час відкриття рахунка і не може перевищувати наперед визначеної суми. При овердрафтному чековому рахунку наперед обумовлюється автоматичне надання банком кредиту в момент вичерпання залишку на рахунку.

Позики з овердрафтного чекового рахунка погашаються, як правило, в процесі надходження на рахунок нових додаткових коштів.

Спеціальні чекові рахунки відкриваються в банку з метою надання (випуску) для своїх клієнтів спеціальних чеків визначеної вартості. Банк встановлює клієнту на його прохання певний ліміт кредитування і на цю величину видаються чеки. Сума кредиту зараховується в дебет даного рахунка.

Чековий кредит є різновидом поновлюваної позики. Це – форма кредитної лінії з правом одержання кредиту протягом певного строку.

Використання клієнтом чеків призводить до зменшення ліміту кредитування. Банк дозволяє власникові рахунка виписувати чеки на суму лише в межах встановленого ліміту. Додаткові внески на чековий рахунок відновлюють ліміт кредитування. Якщо додаткові внески не надходять, ліміт кредитування вичерпується і спеціальний чековий рахунок закривається.

Чековий кредит є вигідним видом споживчого кредитування як для фізичної особи, так і для банку. Його організація не вимагає значних витрат; чековий кредит легко піддається банківському контролю. Для клієнта чековий кредит вигідний й тим, що комерційні банки беруть за його користування відносно невелику плату (відсоток).

Найпоширенішим в сучасних умовах у західних країнах є такий вид банківського споживчого кредиту, як кредитування за допомогою кредитної картки основна перевага кредитної картки, яка й робить її надзвичайно популярною серед населення, є зручність у практичному користуванні. Кредитна картка – це іменний (з ідентифікатором власника) грошовий оплатно-розрахунковий банківський документ, який використовується для надання споживчого кредиту.

Кредитні картки виготовляють з матеріалу, важкодоступного для підробки. Нині в розвинутих країнах світу кредитні картки вийшли на перше місце як засіб розрахунку в сфері споживання. Сьогодні кредитні картки в грошовій сфері замінили готівку і чеки: розрахунки за товари і послуги проводяться позичальником в рахунок своєї кредитної картки. Використання кредитних карток значно полегшує умови надання споживчого кредиту. Проте залишаються значними й зловживання і навіть шахрайство при практичному застосуванні кредитних карток; так, вони можуть використовуватися не їх власником, а іншою людиною. Кредитні картки випускаються банком-емітентом для своїх платоспроможних клієнтів за певну плату. Для кожної з карток встановлюється ліміт кредитування. Кредитні картки можуть поширюватися групами банків [21].

Використання кредитних карток виражає економічні відносини з споживчого кредитування між трьома суб'єктами:

-       банком;

-       власником картки;

-       торговельною організацією (торговцем).

Між банком і торговельним закладом укладається відповідна угода про використання кредитних карток цього банку при покупці товарів. Торговельний заклад має дати офіційну згоду на прийняття карток даного банку при розрахунках за товари, що в ньому куплені. Для торговельної організації кредитна картка є гарантією відкриття покупцю кредиту в банку. 3 кредитними картками працюють, в основному, великі торговельні заклади, дрібні роздрібні торговці віддають перевагу при розрахунках за товар готівці.

Періодично через певний строк (або негайно) торговельні організації передають у банк рахунки за товари, продані власникам кредитних карток. Банк оплачує ці рахунки, перераховуючи певну суму коштів на поточний рахунок торговельної організації. Поступово ліміт кредитування вичерпується і якщо власник кредитної картки не погашає своїх зобов'язань перед банком, картка втрачає свою дію.

Власники кредитних карток постійно отримують інформацію про залишок ліміту кредитування за нею і, відповідно, про необхідність продовження кредиту.

Отже, можна виділити такі основні стадії процесу споживчого кредитування за допомогою кредитних карток:

-       видача банком кредитної картки клієнту-позичальнику;

-       купівля позичальником товарів за карткою в магазині;

-       передача магазином торговельних рахунків на куплені товари в банк;

-       перерахування банком коштів на поточний рахунок магазину;

-       щомісячне виставлення магазином рахунків за куплені товари власникові кредитної картки – постачальнику;

-       повернення позичальником коштів банку.

Кредитні картки для потреб споживчого кредитування можуть випускатися не лише банками, а и такими організаціями, як авіакомпанії, залізниці, готелі, телефонні фірми, автозаправні станції тощо.

Банк одержує відсотки за кредит, що надається власникам карток у межах ліміту кредитування. Банк регулює величину кредитного ліміту за картками і періодично відновлює самі картки, що дозволяв йому переоцінювати кредитоспроможність власників карток.

Як правило, лише найбільші комерційні банки здатні емітувати власні кредитні картки, адже, щоб давати прибуток, система поширення карток має бути досить масштабною. Основні витрати, пов'язані із застосуванням кредитних карток, для банків становлять витрати на їх випуск на ринок, тобто пошуки комерційної мережі, яка була б згідна приймати їх як засіб платежу. Зрозуміло, що емісія власних кредитних карток є досить дорогою банківською операцією. Тому на практиці комерційні банки використовують загальнонаціональні (навіть всесвітні) системи кредитних карток. Найвідоміші з них: VІSА, Аmегісаn Ехргеss та ін. Банки на основі купленої ліцензії емітують кредитні картки цих систем.

На ринку має місце досить жорстка конкуренція між різними системами і видами кредитних карток.

Кредитні картки призначені переважно для споживчого кредитування в роздрібній торгівлі при придбанні недорогих товарів. Вони, як правило, не пристосовані для купівлі дорогих речей тривалого користування. Ліміт кредитування за більшістю карток менше вартості таких товарів.

Потенціальні можливості використання кредитних карток досить великі. В Україні роль банківських і небанківських кредитних карток на вітчизняному ринку зростатиме з розширенням ринку споживчого кредиту.

3.2 Напрямки зниження ризику за операціями банківського споживчого кредитування

Останнім часом все актуальнішою в контексті економічних зрушень, які відбуваються в Україні, стає проблема становлення системи управління ризиками в комерційних банках. Кредитування є найбільш ризиковою операцією для банків, і в той же час залишається однією з найвагоміших в структурі процентних доходів банку. Ефективність банківської діяльності значною мірою залежить від якості управління ризиками [63].

Кредитний ризик – ризик невиконання позичальником зобов’язань за кредитними операціями (тобто ризик того, що сплата позичальником відсотків і основного боргу за кредитними операціями проводитиметься з відхиленнями від умов кредитної угоди або взагалі не проводитиметься) [78].

Створити цілком безризиковий портфель неможливо, однак своєчасне погашення позичок і відсотків по них багато в чому визначає успішну роботу банку.

1. Знизити ризики в сегменті споживчого кредитування можна за рахунок повноцінного задіяння кредитних бюро, які вже створені в Україні, однак їх діяльність стримується низкою суб’єктивних та об’єктивних чинників [60].

2. Одним з методів зниження кредитного ризику є страхування кредитів. Страхування кредиту припускає повну передачу ризику його неповернення страховій кампанії. Існує багато різних варіантів страхування кредитів, але усі витрати по страхуванню звичайно відносяться на позичальників. В даний час така форма захисту від ризику не поширена у зв'язку з відсутністю надійних страхових кампаній [61].

3. Наступний метод це метод лімітування – встановлення ліміту, тобто граничних сум здійснюваних кредитних операцій. Як приклад можна навести нормативи кредитного ризику, встановлені Національним банком України для комерційних банків: максимальний розмір ризику на одного позичальника; норматив «великих» кредитних ризиків; норматив максимального ризику на одного інсайдера; норматив максимального сукупного розміру кредитів, гарантій та поручительств, наданих інсайдерам. Як правило, банки встановлюють ліміт, який регламентує розмір обороту по видачах кредиту за певний період (ліміт видачі). У деяких випадках встановлюється ліміт заборгованості, який регламентує заборгованість за кредитом на певну дату [52].

4. Моніторинг можна визначити як проведення систематичного аналізу господарської діяльності позичальника, його фінансового стану, а також комплекс інших заходів, які направлені на зменшення кредитного ризику – ризику неповернення кредиту та несплати відсотків за ним протягом дії кредиту [71].

Щоб уникнути проблемної позики працівник банку повинен передбачати її появу, знаючи причини виникнення та враховуючи ознаки. Лише суворий контроль за кредитним проектом в цілому дозволяє забезпечити безпеку, надійність і прибутковість кредитних операцій комерційних банків.

Існують принципи моніторингу, які є важливими для успішної кредитної діяльності будь-якого банку [53]:

– банк повинен мати свою систему моніторингу кредитних операцій;

– система моніторингу має бути безперервною та оперативною;

– проведення заходів щодо супроводження кредитних проектів, які направляються на зниження рівня ризику невиконання боржником своїх зобов'язань;

– організація моніторингу повинна сприяти покращенню відносин між кредитором та позичальником;

– кредитний контроль повинен здійснюватись найбільш кваліфікованими та досвідченими працівниками банку.

5. Кредитні працівники віддають перевагу методу оцінки кредитоспроможності, оскільки він дозволяє запобігти практично усі можливі втрати, зв'язані з неповерненням кредиту. До визначення кредитоспроможності існує багато різних підходів. Критерії, по яких виробляється оцінка позичальника, індивідуальні для кожного банку і ґрунтуються на його практичному досвіді. Ці критерії періодично переглядаються, що забезпечує пристосування аналізу до умов, що змінюються, і підвищує його ефективність [33].

Аналіз кредитоспроможності заключається в визначенні здатності позичальника своєчасно і в повному обсязі покрити заборгованість за кредитом, ступені ризику, який банк готовий взяти на себе; розмір кредиту, який може бути наданий при даних обставинах і, нарешті, умов його надання.

Метою аналізу кредитоспроможності приватних позичальників є оцінка кредитних ризиків, які дещо відрізняються від ризиків, що присутні при кредитуванні юридичних осіб. Більшість споживчих кредитів невеликі тому банки змушені збільшувати кількість позичальників, які мають різні особисті і фінансові характеристики, щоб покрити власні витрати на кредитування.

Аналіз кредитоспроможності клієнта дозволяє виявити фактори ризику, які здатні привести до непогашення виданого банком кредиту в обумовлений строк і оцінити ймовірність своєчасного повернення кредиту. Визначення кредитоспроможності клієнта є невід’ємною частиною роботи банку по визначенню можливості надання кредиту. Під аналізом кредитоспроможності позичальника розуміється оцінка банком позичальника з точки зору можливості і доцільності надання йому кредиту, визначення ймовірності повернення у відповідності з кредитним договором. Аналіз кредитоспроможності клієнта дозволяє банку, своєчасно утрутившись у справи боржника, вберегти його від банкрутства, а при неможливості цього – оперативно призупинити кредитування.

Аналіз платоспроможності проводиться як по позичальнику так і по його поручителю. При цьому метод аналізу і документація така ж сама, як і при аналізі самого позичальника. В результаті проведеної роботи визначається можливості клієнта виконувати платежі на погашення основного боргу і відсотків за нього, а поручителя – виконувати їх у випадку неплатоспроможності основного позичальника.

Оцінку фінансового стану позичальника Банк здійснює кожного разу під час укладання договору про надання кредиту (пролонгацію кредиту), а надалі періодичність проведення оцінки залежить від якості обслуговування боргу позичальником. Оцінка якості обслуговування боргу здійснюється щомісяця.

Оцінка фінансового стану позичальника проводиться у 3-и етапи [47]:

–       1-ий етап – збір інформації про клієнта;

–       2-ий етап – ідентифікація клієнта;

–       3-ій етап – оцінка кредитоспроможності позичальника.

Аналіз кредитоспроможності клієнта передує укладенню з ним кредитного договору і дозволяє виявити фактори ризику, які здатні привести до непогашення виданого банком кредиту в обумовлений строк, і оцінити ймовірність своєчасного повернення кредиту. Визначення кредитоспроможності клієнта є невід’ємною частиною роботи банку по визначенню можливості надання кредиту. Під аналізом кредитоспроможності позичальника розуміється оцінка банком позичальника з точки зору можливості і доцільності надання йому кредиту, визначення ймовірності повернення у відповідності з кредитним договором. аналіз кредитоспроможності клієнта дозволяє банку, своєчасно утрутившись у справи боржника, вберегти його від банкрутства, а при неможливості цього – оперативно призупинити кредитування [63].

Оцінка стану обслуговування боргу здійснюється щомісяця. Залежно від якості погашення позичальником кредитної заборгованості та відсотків, визначається група кредитних операцій (табл. 3.1) [34].

Таблиця 3.1. Класифікація груп кредитних операцій за якістю обслуговування позичальником боргу

Якщо одна з вимог кожного підпункту, що характеризує групу кредитної операції за якістю обслуговування боргу позичальника не виконується, то така операція зараховується до групи на один рівень нижче.

Відповідно до перелічених цієї методики критеріїв здійснюється класифікація кредитного портфеля за ступенем ризику та визначається категорія кредитної операції таким чином (табл. 3.2) [25].

Оцінка якості кредитної операції здійснюється до часу виконання позичальником зобов’язання за нею (надходження коштів) незалежно від виду зобов’язання.

Таблиця 3.2. Класифікація категорій кредитних операцій

Виходячи з суми забезпечення та коефіцієнтів залежно від категорії кредитної операції, розраховується резерв під кредитні ризики (табл. 3.3) [16].

Таблиця 3.3. Резерв під кредитні ризики

Проблема мінімізації банківських ризиків знайшла своє відображення у новій редакції Закону України «Про банки і банківську діяльність». Зокрема у статті 44 зазначається: «Банк створює постійно діючий підрозділ з питань аналізу та управління ризиками, що має відповідати за встановлення структури балансу, лімітів окремих операцій, лімітів ризиків підприємств-контрагентів і країн-контрагентів» [3].

Окрім того, кожен вітчизняний банк з метою управління ризиками повинен мати у своїй структурі такі постійно діючі комітети:

-         кредитний (цей підрозділ щомісяця оцінює якість активів, готує пропозиції щодо формування резервів на покриття можливих збитків від їх знецінення);

-         комітет з питань управління активами й пасивами (щомісячно розглядає собівартість пасивів і прибутковість активів, приймає рішення щодо політики відсоткової маржі, розглядає питання стосовно відповідності строків активів та пасивів, надає відповідним підрозділам банку рекомендації щодо усунення розбіжностей у часі);

-         тарифний (аналізує співвідношення собівартості послуг і ринкової конкурентоспроможності діючих тарифів, відповідає за політику банку з питань операційних доходів).

Стратегія управління банківськими ризиками – невід'ємна частина банківського менеджменту. Система управління банківськими ризиками має включати такі складові, як ідентифікація, оцінка, контроль, моніторинг. Подальші дослідження необхідно спрямувати на вдосконалення кожної із цих складових [78].

Правекс-Банк у своїй діяльності активно застосовує сучасні методики з управління ризиками – кредитним, відсотковим, валютним, операційним, ліквідності, стратегічним, репутації та достатності капіталу. Основною метою управління ризиками є створення ефективної системи виконання поточних та стратегічних цілей банку із застосуванням відповідних методів управління та контролю за ризиками, що генеруються зовнішнім середовищем, структурою активів та пасивів, та іншими бізнес-процесами банку. Управління ризиками розглядається як важлива складова комплексного управління діяльністю банку. Для цього при проведенні кожної значної за обсягом операції досліджується її вплив не тільки на окремі ризики, що виникають у разі її проведення, а й на всі сторони діяльності банку, а саме: на структуру активів і пасивів, фінансовий результат, рентабельність роботи банку, якість активів, дотримання вимог НБУ, – а також враховується досвід світової практики.

Серед основних інструментів в управлінні кредитним ризиком, які застосовуються у Правекс-Банку, можна виділити використання спеціальних аналітичних методик з об’єктивної оцінки фінансового стану і надійності потенційних позичальників, а також установлення лімітів і нормативів за видами активних операцій, контрагентами та фінансовими інструментами. Для запобігання негативному впливові ринкових ризиків запроваджено систему лімітів (VAR-лімітів, лімітів «Stop-loss», «Stop-Out», лімітів валютної позиції в розрізі філій).

Для мінімізації негативного впливу процентного ризику на капітал та надходження за депозитними та кредитними договорами передбачена можливість змінювати процентні ставки в залежності від кон’юнктури ринку.

Найважливішим в управлінні банком є управління ризиком ліквідності. Для розрахунку ліквідності та платоспроможності впроваджена автоматизована програма «Платіжний календар», за допомогою якої розраховуються консолідовані показники й аналізуються всі фінансові потоки в банку.

Управління ризиками є умовою стабільної та успішної діяльності банку. Правекс-банк постійно вдосконалює механізми управління ризиками, для чого за весь час діяльності банку було ініційовано більше 8000 наказів, інструкцій і положень.

Управління ризиками в банку здійснюється Комітетом з управління активами та пасивами (КУАП), а також лімітним комітетом банку і включає управління фінансовими, юридичними та операційними ризиками. Фінансові ризики включають кредитні, валютні ризики, ризики ліквідності та процентної ставки. Управління юридичними та операційними ризиками має на меті суворе дотримання внутрішніх процедур і положень, які направлені на мінімізацію цієї групи ризиків.

КУАП здійснює контроль за визначенням обсягів, структури активів і пасивів у розрізі статей і портфелів, рівня процентних ставок і строків; порівняння основних показників банку з позиціями конкурентів; аналіз частини ринку, що займає банк. Лімітний комітет здійснює управління ризиками, контролює дотримання лімітів, включаючи розгляд звітів щодо ризиків ліквідності, процентних і валютних ризиків, визначення методології в галузі розрахунку і управління ризиками, встановлення лімітів і нормативів, направлених на оптимізацію рівня ризиків і прибутковості операцій банку.

Основним завданням КУАП і Лімітного комітету є формування високодохідної якісної структури активів і пасивів через оперативне управління портфелями залучених та розміщених ресурсів, прийняття рішень щодо заявок на проведення активних операцій, реалізація стратегії банку в галузі кредитування, координація дій різних підрозділів, формування збалансованого, диверсифікованого кредитного портфеля. Рішення комітетів є підставою для вибору стратегії діяльності банку, пов’язаної з проведенням активних операцій, резервуванням і стягненням існуючої заборгованості.

Система ризик-менеджменту Правекс-банку включає оперативний моніторинг банківського сектора, який у поєднанні з результатами аналізу показників діяльності банків-контрагентів є важливим джерелом інформації для лімітного комітету.

Підсумовуючи зазначене, потрібно зауважити що:

– ризик-менеджмент є невід'ємною частиною здійснення діяльності будь-якої організації, особливо банківської;

– підвищення рівня ризикованості операцій та застосування нових механізмів взаємодії з клієнтами визначає зростання ролі ризик-менеджмету, що знаходить своє відображення у набуванні виключного права на блокування операцій і зміні підпорядкованості в структурі банку;

– необхідність постійного удосконалення інструментів, методик та моделей оцінки ризику потребує постійного підвищення рівня кваліфікації ризик-менеджерів, адаптації моделей та врахування закордонного досвіду;

– потреба в оперативному виконанні або блокуванні операцій визначає поступовий перехід до індивідуальної або колективної авторизації, оцінки ризиків і прийнятті рішень;

– необхідність більш оперативного реагування та вдосконалення стратегій управління ризиками зумовлює зростання відповідальності колегіальних банківських структур.

3.3 Порівняльна характеристика моделей та технологій споживчого кредитування в світовій практиці. Застосування світового досвіду у практиці споживчого кредитування в Україні

Досліджуючи моделі та технології споживчого кредитування в світовій практиці, в першу чергу звертаємо увагу на історію їх виникнення та наслідки застосування, можливість впровадження світового досвіду у вітчизняній практиці.

Успіх розвитку споживчого кредиту в США багато в чому зв'язаний з функціонуванням на ринку спеціалізованих інформаційних агентств: так званих кредитних бюро (credit bureaus) і кредитно-розшукних бюро (credit reporting bureaus/investigating bureaus).

Кредитні бюро функціонують практично в усіх розвинутих країнах. Мати кредитну історію зацікавлені самі позичальники, адже це розширює їх можливості доступу до фінансових послуг за дещо нижчими процентними ставками. Скажімо, у США кожен громадянин, як правило, відкриває власну кредитну історію з моменту першої самостійної покупки. Ця історія безперервно розвивається – змінити чи переписати її неможливо.

Кредитні бюро в різних країнах виникали і функціонували по-різному, тому мають певні відмінності. Здебільшого вони стосуються:

-     форми власності та виду участі в бюро (є, наприклад, приватні кредитні бюро, участь у яких – добровільна, а є обов'язкові державні кредитні реєстри);

-     виду інформації, що накопичується в базі даних (вона може бути негативною, позитивною або негативною й позитивною водночас);

-     суб'єктів кредитних історій (це лише фізичні або лише юридичні особи; фізичні особи та представники підприємництва й малого бізнесу; і фізичні, і юридичні особи);

-     кола користувачів (ними можуть бути лише банки; банки, суди, податкові та інші органи);

-     змісту інформації, що надається за запитами, тощо.

Становлення повноцінного кредитного бюро – процес складний і тривалий. Світовий досвід свідчить, що для цього потрібно щонайменше років п'ять. Наприклад, у Польщі кредитне бюро було створене в 1997 році, а перший кредитний звіт на запит банку продано лише в 2001-му.

За зарубіжним прикладом в Україні теж засновано різновид кредитного бюро – єдину інформаційну систему обліку позичальників (боржників), які мають прострочену заборгованість за кредитами, наданими банками (надалі – ЄІС «Реєстр позичальників»).

Ідея заснування в нашій країні кредитного бюро обговорювалася давно – практично із часу створення банківської системи України. Одначе відсутність відповідної законодавчої бази та зацікавленості самих банків ускладнювала його створення.

Поштовхом до цього став Указ Президента України «Про заходи щодо зміцнення банківської системи України та підвищення її ролі в процесах економічних перетворень» від 14.07.2000 р. №891/2000, пунктом 2 якого передбачено заснування Національним банком України за участі державних та комерційних банків єдиної інформаційної системи обліку позичальників (боржників), котрі мають прострочену заборгованість за банківськими кредитами.

Одна з основних проблем, яка ускладнювала створення зазначеної системи, полягала в тому, що згідно зі статтею 60 Закону «Про банки і банківську діяльність» інформація про позичальників (боржників), котрі мають прострочену заборгованість за кредитами, наданими комерційними банками, в Україні вважається банківською таємницею. Водночас статтею 62 того ж закону передбачено, що банки мають право надавати загальну інформацію, що становить банківську таємницю, іншим банкам в обсягах, необхідних при наданні кредитів, банківських гарантій.

Згідно із чинним законодавством України інформаційна система на зразок кредитного бюро може створюватися лише на добровільних засадах. Тож до її заснування необхідно було вирішити ще одне складне завдання – заручитися підтримкою банків, їх згодою надавати інформацію про позичальників, які мають прострочену заборгованість. Пропозицію НБУ створити Реєстр позичальників спочатку підтримали 34 банки. Вони висунули зустрічну вимогу: уможливити вільний та швидкий доступ до даних інформаційної бази.

Узгодивши інтереси зацікавлених сторін, Національний банк України 27 червня 2001 року заснував єдину інформаційну систему обліку позичальників (боржників), які мають прострочену заборгованість за кредитами, наданими банками (Реєстр позичальників), прийнявши відповідну постанову (№245), нею також було затверджено положення про Реєстр. Зазначені документи розроблено з урахуванням вимог чинного законодавства, зауважень та пропозицій, які надійшли від Асоціації українських банків та безпосередньо від комерційних банків.

Вітчизняна ЄІС «Реєстр позичальників» створена й функціонує за тими ж принципами, що й більшість зарубіжних кредитних бюро. Основні з них:

– принцип добровільності, взаємодії та взаємного обміну інформацією, коли інформація надається і отримується лише банками, які уклали договір з Національним банком України на отримання інформаційно-довідкових послуг з ЄІС «Реєстр позичальників»;

– принцип надійності та достовірності інформації – банки, що надають інформацію до інформаційної системи, несуть (згідно із чинним законодавством) відповідальність за її правильність і достовірність;

– принцип нейтральності – інформація, подана до Реєстру, становить банківську таємницю і не може використовуватися за нецільовим призначенням; її не можна розголошувати, надавати іншим юридичним чи фізичним особам, крім особи, якої ця інформація безпосередньо стосується. (Дворічний досвід функціонування вітчизняної системи обліку позичальників свідчить, що банки дотримуються цього принципу);

– принцип максимальної безпеки, захищеності інформації – з метою недопущення несанкціонованого доступу до бази даних у Реєстрі використовуються спеціальні інформаційні технології.

Зауважимо, що серед країн СНД Україна першою створила інформаційну систему обліку ненадійних позичальників. У банківській системі Вірменії так званий «Кредитний реєстр» засновано лише в січні 2003 року. Оскільки у цій країні досі не вирішено основні проблеми, пов'язані із забезпеченням банківської таємниці, «Кредитний реєстр» функціонує у структурі Центрального банку Вірменії.

У Росії з метою обліку ненадійних позичальників планувалося до кінця 2003 року створити національне кредитне бюро, яке діятиме під егідою Асоціації російських банків. До нього мають увійти найбільші кредитні організації країни. Навесні 2004-го, як і очікувалось, російські банкіри почали обмінюватися інформацією про позичальників-боржників. Про намір увійти в бюро заявив і Центральний банк Росії. Він прагне стати рівноправним учасником цієї організації і надавати в її розпорядження інформацію про неповернуті кредити.

Доцільним є проаналізувати особливості створення та діяльності українського аналога кредитного бюро – Реєстру позичальників.

Реєстр позичальників почав функціонувати з 1 жовтня 2001 року й доволі швидко розвивався. Лише за два останніх роки кількість банків, які дали письмову згоду на участь у єдиній системі, збільшилася з 34 до 122. Нині сумарні активи банків – учасників системи становлять понад 80% від усіх активів банківської системи України. Кількість банківських установ – учасників ЄІС (з урахуванням філій) до кінця 2003 року досягла близько 570. Занесена до бази даних загальна сума простроченої заборгованості за банківськими кредитами становить 3.01 млрд. грн. Частка прострочених позичок дорівнює близько 90% від загального обсягу прострочених кредитів по всій банківській системі. Кількість заборгованостей, які обліковуються в ЄІС «Реєстр позичальників», становить 5.5 тисячі. Зауважимо, що база даних Реєстру містить також інформацію, надану ліквідаційними комісіями.

Після укладення договору про участь в ЄІС банк зобов'язаний регулярно надавати інформацію про своїх несумлінних позичальників до бази даних Реєстру і несе відповідальність (згідно із чинним законодавством) за її достовірність. Кожен учасник системи може зробити запит про того чи іншого боржника. Це дає змогу уникнути кредитування ненадійних позичальників, сприяє зменшенню кредитних ризиків, відсоткових ставок, обсягів резервування за активними операціями.

Інформаційна система передбачає дотримання конфіденційності.

Банкам гарантовано, що інформація, яку вони надають до ЄІС, може бути розкрита лише в агрегованому вигляді і тільки комерційним банкам. Останні ж отримують доступ до даних, необхідних для прийняття рішення про надання позики. Як уже зазначалося, Національний банк та банки – учасники системи не мають права використовувати інформацію ЄІС «Реєстр позичальників» не за цільовим призначенням, розголошувати чи передавати її іншим юридичним або фізичним особам, крім особи, котрої ця інформація безпосередньо стосується. До речі, позичальники при укладенні договору попереджаються, що в разі несвоєчасного погашення заборгованості відповідну інформацію буде надано до Реєстру.

З метою підвищення ефективності функціонування системи та для зручності користувачів банки-учасники можуть надавати своїм філіям, обласним дирекціям дозвіл на користування інформаційно-довідковими послугами Реєстру позичальників.

Регламентує діяльність ЄІС Національний банк. Він гарантує її надійність і безпеку, залучає до системи нових учасників, вносить зміни у порядок її функціонування, забезпечує зберігання внесеної до Реєстру інформації (до 3 років у разі погашення заборгованості й до 10 років у протилежному випадку).

Нині з метою розширення бази даних про ненадійних позичальників розроблено порядок надання системі відомостей про боржників банків, що ліквідовуються.

Як уже зазначалося, основні принципи функціонування вітчизняного реєстру боржників тотожні засадам діяльності більшості кредитних бюро. Та є й певні відмінності.

По-перше, ЄІС «Реєстр позичальників», на відміну від більшості бюро, – державна інституція. Українські банки – учасники системи – оплачують лише послуги електронної пошти, яка використовується для передачі інформації до Реєстру та у зворотному напрямку, та розробку відповідного програмного забезпечення. Всі інші витрати (а це значні кошти) бере на себе Національний банк.

По-друге, інформація до Реєстру надсилається не раз на місяць на паперових носіях (як у більшості країн, де діють кредитні бюро), а в міру її появи і електронною поштою, що, на нашу думку, є суттєвою перевагою.

По-третє, українська єдина система істотно відрізняється від кредитних бюро обсягом, видами та структурою інформації, що вноситься до бази даних та надається користувачам.

Зупинимося на цій відмінності детальніше. Реєстр позичальників містить лише агреговану інформацію – про «поганих» позичальників (кредитні бюро можуть містити як негативні, так і позитивні відомості), її надають лише банки та ліквідаційні комісії (кредитним бюро інформацію надсилають переважно банки, а в деяких країнах – і податкові та інші державні органи).

Відомості, що надходять до кредитних бюро, більше характеризують особу позичальника, дані, яких вимагає Реєстр, – насамперед його кредитоспроможність.

Наприклад, кредитне бюро Канади зобов'язує своїх учасників надсилати відомості про позичальника за такими критеріями.

Особиста інформація:

-        ім'я фізичної особи;

-        ідентифікаційний номер, громадянство, номер паспорта;

-        нинішня та попередні домашні адреси;

-        дата народження;

-        номер телефону;

-        сімейний стан (ім'я чоловіка чи дружини);

-        трудовий стаж.

Інформація про кредитний рахунок:

-        характеристика фінансової діяльності (дані про те, як фізична особа виконує свої кредитні зобов'язання);

-        відомості про інші позики, іпотечні кредити, кредитні картки, оренду майна тощо;

-        опис діючих у кредитній сфері норм і стандартів (максимальний обсяг кредиту, розмір місячних виплат тощо).

Інформація із публічних реєстрів:

-        дані про результати розгляду справ у судах;

-        про можливе банкрутство;

-        відомості про звернення стягнення на нерухоме майно;

-        про податкову заставу.

Інформація про реєстрацію:

-        автотранспортних засобів:

-        нерухомого майна;

-        обтяжень (застави) на автотранспортні засоби, на нерухоме майно.

Інша інформація:

-       облік запитів (відомості про фізичних осіб, які офіційно цікавилися позичальником);

-       інформація банківського характеру (відомості про досвід позичальника в користуванні депозитним рахунком, банкоматами тощо);

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5