Розміри індивідуальних страхових платежів (внесків, премій) встановлюються страховиками самостійно шляхом добутку базового платежу та відповідних коригуючих коефіцієнтів.

Базовий платіж та коригуючі коефіцієнти розраховуються МТСБУ актуарним методом на основі статистичних даних та рівня збитковості даного виду страхування в цілому по галузі за останній розрахунковий період, який становить не менш як один рік.

Клієнт, який протягом року не звертався до страхової компанії за одержанням відшкодування, має право на знижки зі страхової премії у розмірі 10% за кожний рік безаварійної експлуатації, але не більше ніж 50%.

Страховик також має право підвищувати розміри страхових платежів власникам транспортних засобів з вини яких сталися страхові випадки, але не більше, ніж 50% розміру страхового платежу.

За додатковими договорами обов’язкового страхування цивільної відповідальності власників транспортних засобів, страхові платежі визначаються на основі діючих тарифних ставках (євро).

У разі укладання додаткового договору страхування, дія якого поширюється на всі країни, що є членами «Зеленої картки», застосовуються страхові платежі, які обчислюються у гривнях за офіційним обмінним курсом, встановленим НБУ на дату укладання договору.

У разі укладання договору, дія якого поширюється на країни східної Європи (Болгарія, Румунія, Молдова та Білорусь), страхові тарифи зменшуються на 50%.

Страхові платежі при страхуванні інших форм відповідальності визначаються за тарифними ставками встановленими страховими компаніями.

9.3 Страхування професійної відповідальності

Виникнення даного вигляду страхування пов'язане з можливістю захисту від пред'явлення претензій від третіх осіб за наслідки помилок, допущених громадянами при виконанні ними професійних обов'язків.

При страхуванні професійної відповідальності виділяють дві групи ризиків:

1. Ризики, що пов'язані з спричиненням третій особі тілесних пошкоджень, шкоди його здоров'ю. Такі випадки виникають в професії лікарів, фармацевтів, водіїв.

2. Ризики, які пов'язані з спричиненням матеріальних збитків. Ці ризики виникають в професії архітекторів, будівників і т.д.

При цьому слід усвідомитися з якої причини відбувся страховий випадок: через неуважність, необережність, при некваліфікованому виконанні своїх обов'язків страхувальником, або це пов’язано з навмисних діями винуватців.

Страховим випадком при страхуванні професійної відповідальності є помилка, допущена страхувальником під час виконання ним своїх обов'язків, яка привела до матеріальних збитків, втрати здоров'я або смерті третіх осіб.

Страхувальником може бути фізична або юридична особа, яка має кваліфікаційний сертифікат (свідоцтво) та ліцензію (дозвіл) на здійснення діяльності по наданню професійних послуг, так як: медичні, аудиторські, експертні, юридичні, журналістські, нотаріальні та інші.

Умови страхування залежать від виду професійної діяльності страхувальника. Ставки платежів встановлюються також в залежності від виду професійної діяльності страхувальника і їх розмір залежить від віку, ризиковості професії, стажу роботи, дати отримання і підвищення кваліфікації, загальної чисельності робітників, що підлягає страхуванню.

У договорі страхування встановлюється ліміт відповідальності. Здебільшого це агрегатний ліміт за весь період страхування, який встановлює максимальне важливе відшкодування протягом усього терміна дії договору. Судові витрати сплачуються страховиком понад обумовлений ліміт.

Страховик повинен виплатити компенсацію (страхове відшкодування) за будь-яким позовом третьої особи за шкоду, заподіяну їй страхувальником через його недбалість, непрофесіоналізм чи помилку. При пред'явленні одному страхувальнику претензій від декількох осіб (причому об'єм збитку перевищує ліміт відповідальності страхувальника за договором) виникає виплата відшкодування, пропорційна відношенню суми заподіяного збитку загальному ліміту відповідальності страхувальника.

Страховиком встановлюється ретроспективна дата – дата до якої позови, щодо завдання шкоди страхувальником, страхова компанія не приймає.

При страхуванні професійної відповідальності часто використовується франшиза, в яку можуть включатися також витрати, пов'язані з роботою незалежних експертів для встановлення суми збитку.

9.4 Страхування кредитних ризиків

У відносинах між кредитором та боржником завжди існує ризик не повернення кредиту та несплати процентів по ньому. Невиконання з різних причин зобов’язань боржника загрожує кредиторові фінансовими збитками. Та одним з способів уникнути цих збитків є страхування ризику неповернення кредиту та процентів по ньому.

Страхування кредитів базується на визнанні ризику неплатежу чи неплатоспроможності позичальників, який формується у процесі кредитування.

Існують наступні форми страхування кредитних ризиків:

делькредерне страхування;

страхування шляхом гарантії.

При страхуванні в формі делькредерного страхування кредитів в ролі страхувальника виступає кредитор (банки, інвестори та інші). При цьому страхувальник може застрахувати всю свою заборгованість загалом до повернення її всіма боржниками, або застрахувати заборгованість кожного позичальника зокрема.

При страхуванні шляхом гарантії страхувальником є позичальник. Предметом страхування при цьому виступає його платоспроможності. Страхуючи свою платоспроможність, позичальник захищає також і інтереси свого кредитора. Таким чином, ця страхова операція є гарантією сплати кредитору боргу за наданим страхувальнику кредитом.

При делькредерному страхуванні у відносини вступають дві сторони – кредитор та страхувальник, а при гарантійному (заставному) страхуванні вже три сторони: кредитор, страхувальник (позичальник) та гарант повернення боргу - страхова організація.

Існує два основних напрями страхування, це:

а) страхування споживчого кредиту;

б) страхування банківського кредиту.

Страхування споживчого кредиту (купівля товарів довгострокового використання) є вигідним для страхувальника, бо продавець через велику кількість продажу практично позбавлений можливості контролювати платоспроможність покупця.

Виділяють такі підвиди страхування кредитних ризиків (способи страхування захисту):

1) страхування ризику неповернення кредиту. Об'єктом страхування виступає відповідальність всіх або окремого позичальника перед банком за своєчасне і повне погашення кредиту, а також сплату процента за його використання;

2) страхування відповідальності позичальника за неповернення кредиту банку або іншому кредитору. Об'єктом страхування виступає відповідальність всіх або окремого позичальника перед банком за своєчасне і повне погашення кредиту, а також сплату процента за його використання. Страхова сума встановлюється пропорційно до визначених в договорі процентів відповідальності страховика до всієї суми заборгованості перед банком. Страхове відшкодування в разі страхового випадку виплачується в розмірі від 50 до 90% непогашених боржником платежів і процентів за них (в залежності від договору).

3) страхування невчасної сплати позичальником процента за кредит. Об'єктом виступає відповідальність позичальника сплатити у встановлений за договором термін процент за користування кредитом. Розмір відповідальності страхувальника визначається пропорційно до загальної суми процентів за кредит (від 50 до 90%);

4) страхування споживчого кредиту.

5) страхування комерційного кредиту (страхування векселів).

Страхування споживчого кредиту та комерційного кредиту відбуваються за тими ж правилами і умовами, що і попередні підвиди. Необхідним тут є встановлення кредитоспроможності позичальника.

Ухвалюючи рішення про кредитування і розмір кредиту на основі аналізу кредитоспроможності, банк встановлює міру ризику для визначення процента відповідальності страхувальника (чим вище ризик, тим вище процент відповідальності).

Тема 10. Перестрахування і співстрахування

10.1 Мета і сутність перестрахування

Для уникнення ризику страховик може відмовити у страхуванні або обмежити свою відповідальність визначеною сумою. У першому випадку страхова компанія може втратити потенційний прибуток, а також знизити свою репутацію. Одним з механізмів обмеження відповідальності виступає перестрахування.

Перестрахування – це система економічних відносин, відповідно до якої страховик, частину відповідальності по прийнятих на страхування ризиків передає на узгоджених умовах іншим страховикам з метою забезпечення власної фінансової стійкості.

В основі перестрахування лежить договір, що укладається між відповідними учасниками.

Учасниками перестрахування є цедент (перестрахувальник) та перестраховик.

Цедент (перестрахувальник) – страхова компанія, яка приймаючи на страхування ризики, частину відповідальності по них передає на узгоджених умовах перестраховикові.

Перестраховик – це страхова компанія, яка приймає в перестрахування частину ризиків від цедента на узгоджених умовах і зобов’язується компенсувати цеденту відповідну суму страхового відшкодування.

Процес, пов’язаний з передачею ризику від цедента до перестраховика має назву перестрахувальна цесія або цедентування ризику.

У залежності від ролі яку відіграє сторона у договорі перестрахування виділяють активне і пасивне перестрахування.

Активним вважається перестрахування, яке веде страховик, що передає ризик в перестрахування. Пасивним - перестрахування для сторони, яка приймає відповідні ризики.

Відповідальність по виплаті страхового відшкодування перед страхувальником при перестрахуванні у повному обсязі несе перший страховик (цедент), незважаючи можливу кількоразову передачу ризиків. Перестраховик не несе ніякої відповідальності перед страхувальником, що уклав договір зі страховою компанією (цедентом). У свою чергу страховик не зобов’язаний інформувати страхувальника про передачу в перестрахування частки прийнятих ризиків.

Після виплати страхового відшкодування страхувальнику у зв’язку зі збитками внаслідок страхового випадку, цедент може звернутися до перестраховика та отримати покриття відповідної частини сплаченого страхового відшкодування відповідно з договором перестрахування.

Цедент за передачу ризиків в перестрахування має право на отримання комісійної винагороди (комісії), а також тантьєми.

Комісійна винагорода (комісія) за перестрахування – це узгоджена з перестраховиком частина понесених цедентом витрат по укладанню договорів страхування зі страхувальниками.

Тантьєма – відрахування з прибутку перестраховика за результатами здійснення укладених договорів перестрахування.

10.2 Методи перестрахування

Методи перестрахування передбачають розподіл можливості та обов’язковості проведення перестрахувальної цесії між цедентом й перестраховиком і обумовлюють види договорів перестрахування.

За методом проведення перестрахувальної цесії перестрахувальні операції поділяються на:

факультативні;

облігаторні;

факультативно-облігаторні;

облігаторно-факультативні.

Характерною ознакою факультативного перестрахування є те, що учасники перестрахувальної цесії мають можливості у прийнятті рішень стосовно передачі та прийняття ризиків в перестрахування на підставі індивідуальної оцінки відповідних страхових ризиків. Відзначений метод характеризується повною свободою сторін договору перестрахування, рішеннями яких можуть бути:

для цедента – передати ризик у визначеному розмірі чи залишити його на власної відповідальності;

для перестраховика – оцінити ризик й прийняти чи не прийняти визначену його частину.

Цедент приймає рішення про доцільність перестрахування, оцінюючий кожен ризик окремо. Перестраховик може відхилити пропозицію цедента, погодитись на участь у перестрахуванні цілком чи частково, або запропонувати свої умови проведення перестрахувальної цесії.

Договір облігаторного перестрахування передбачає обов’язкову передачу цедентом перестраховику узгодженої частини ризиків, прийнятих на страхування та накладає на перестраховика зобов’язання прийняти частки ризиків, запропоновані йому в перестрахування.

Облігаторне перестрахування найбільш вигідне для цедента, оскільки забезпечує автоматичне покриття заздалегідь визначених ризиків, але технічно більш складне. Договір облігаторного перестрахування встановлює такі умови, як територія страхового покриття, ліміт відповідальності перестраховика, розмір страхової премії, що передається в перестрахування, комісія за перестрахування і може бути розірваний по взаємному повідомленню сторін.

На відміну від факультативного, облігаторне перестрахування передбачає передачу не окремих відособлених ризиків, а значну частину страхового портфеля цедента. Відзначений метод перестрахування дозволяє підвищити фінансову стійкість перестрахувальника та дає йому тим самим більшу свободу в проведенні страхових операцій, але вимагає від перестраховика значних фінансових можливостей для проведення перестрахувальної цесії.

Крім відзначених методів перестрахування, використовуються також комбіновані їх варіанти, що передбачають факультативність та обов’язковість для однієї та другої сторони перестрахувальної цесії. До таких методів належать факультативно-облігаторне та облігаторно-факультативне перестрахування.

Перестраховик згідно з факультативно-облігаторним методом зобов’язаний приймати обумовлені договором ризики від цедента. В той же час останній має право передавати в перестрахування чи залишати на власну відповідальність визначені ризики.

Факультативно-облігаторне перестрахування більш переважне для цедента ніж для перестраховика, оскільки збалансованість страхового портфелю останнього в значній мірі залежить від перестрахувальника. Тому перестраховик, який погоджується на укладання договору перестрахування за цим методом повинен в певній мірі довіряти цеденту.

Протилежний вказаному вище методу має назву облігаторно-факультативне перестрахування і використовується, як правило, страховими компаніями, які мають філії.

За цим методом перестраховик має право відбирати найвигідніші ризики, в той час як цедент повинен передавати в перестрахування обумовлену договором частину ризику. Такі умови небажані для незалежного цедента.

10.3 Форми проведення перестрахувальних операцій

Форми перестрахування визначають особливості розподілу страхових ризиків між цедентом (перестрахувальником) і перестраховиком, а також розподіл відповідальності по участі в покритті збитків між відзначеними сторонами внаслідок страхового випадку.

За формами проведення, перестрахування поділяється на дві основні групи: пропорційне й непропорційне.

Рівень страхової суми, яку цедент залишає на своїй відповідальності, має назву власне утримання цедента.

Сутність пропорційної форми перестрахування полягає в тому, що відповідальність між цедентом і перестраховиком в покритті збитків розподіляється пропорційно прийнятим ризикам.

Пропорційне перестрахування містить:

квотне перестрахування;

перестрахування ексцедента суми;

квотно-ексцедентне перестрахування.

Квотне перестрахування передбачає прийом перестраховиком від цедента встановленої квоти (відсотку від страхової суми) ризику.

Перестраховик має право встановити верхню границю величини ризику, що приймається в перестрахування (ліміт відповідальності), виходячи зі своїх фінансових можливостей.

При квотному перестрахуванні величина ризику, який передається в перестрахування визначається квотою перестраховика у вигляді відсотку від страхової суми. Цей відсоток є підставою для визначення відповідальності перестраховика й цедента в покритті збитків внаслідок страхових подій.

Квотне перестрахування вважається найпростішою формою і застосовується, як правило, при необхідності фінансової підтримки страховика у випадках збільшення обсягів страхування, а також при використанні пропорційних ретроцесій.

Перестрахування ексцедента суми передбачає умови, коли сума ризику, що перевищує власне утримання цедента передається в перестрахування. Перестраховик отримує частку ризику, що перевищує встановлену суму власного утримання цедента.

Величина власного утримання в ексцедентному перестрахуванні має назву лінія або частка.

Відповідно, ексцедент – це частка страхової суми, яка перевищує власне утримання перестрахувальника (цедента).

Як і в квотному перестрахуванні, перестраховик може обмежити свою відповідальність й встановити максимальну суму покриття ризиків. Кількість разів перевищення максимальної суми ексцедента над власним утриманням має назву кратність власної участі цедента.

Величина власного утримання цедента і сума ризику, яку покриває перестраховик формують місткість ексцедентного договору.

Участь сторін в покритті збитків визначається пропорційно величинам прийнятих ризиків.

У разі, коли портфель страхувальника є неоднорідним, застосовується форма перестрахування, яка є сполученням двох наведених вище и має назву квотно-ексцедентне перестрахування.

Квотно-ексцедентне перестрахування передбачає передачу частини ризиків на умовах квотного договору, а надлишок – на умовах договору ексцедента суми.

Сутність непропорційної форми перестрахування полягає в тому, що відповідальність в покритті збитків між цедентом і перестраховиком розподіляється відповідно встановленої в договорі величини збітку або збитковості.

Таким чином, на відміну від пропорційного перестрахування у відзначеной формі основою для визначення відповідальності перестраховика в покритті збитків є не визначена частка від страхової суми (відсоток), а перевищення величини збитку над власним утриманням цедента. Тобто, відсутній пропорційний розподіл відповідальності між сторонами.

До непропорційного перестрахування належить:

перестрахування ексцедента збитку;

перестрахування ексцедента збитковості.

Перестрахування ексцедента збитку – це форма проведення перестрахувальної цесії, при якій перестраховик покриває виплачене цедентом страхове відшкодування, яке перевищує встановлену суму власного утримання цедента.

Як і у перестрахуванні ексцедента суми, перестраховик може встановити максимальну величину покриття збитків.

Суть перестрахування ексцедента збитковості полягає в тому, що перестраховик відшкодовує збитки у випадках, коли величина показника норми збитковості цедента за певний термін перевищує відсоток, обумовлений договором перестрахування.

Таку форму перестрахування використовують у випадках, коли розмір передбачених збитків цедента перевищує страхові премії, що надійшли до страховика.

Перестрахування ексцедента збитковості орієнтовано як правило не на окремий збиток чи сукупність збитків, а на окремий вид страхування, що здійснює цедент, або на весь його страховий портфель.

10.4 Сутність та механізм дії співстрахування

Співстрахування – це страхування, при якому два чи більше страховиків беруть участь визначеними частинами у страхуванні одного й того самого ризику.

В співстрахуванні страховики поділяють ризик на декілька частин, укладаючи колективний страховий договір на загальну страхову суму, що відповідає повній вартості об’єктів, прийнятих на страхування. Тобто один і той самий об’єкт страхування може бути застрахований декількими страховиками.

За результатами угоди страховиків страхувальнику виставляється колективний страховий поліс, підписаний усіма страховиками, які називаються співстраховики. Кожен співстраховик несе відповідальність і відшкодовує збитки тільки в межах прийнятої частки страхової суми.

В співстрахуванні як і в перестрахуванні здійснюється розподіл страхових внесків та страхових відшкодувань. Але, принципове розходження між відзначеними формами обмеження відповідальності полягає у тому, що при перестрахуванні страхувальник взаємодіє тільки з одним страховиком, як при укладанні страхового договору, так і страхових виплат при настанні страхового випадку. В той же час, співстрахування характеризується тим, що кількість страхових відносин страхувальника фактично відповідає кількості страхових компаній, які беруть участь у страхуванні відповідного об’єкту.

Також, у взаємовідносинах із страхувальником один із співстраховиків може представляти всіх інших, за наявністю відповідної угоди між співстраховиками і страхувальником. Також при наявності відповідної угоди, співстраховик, який представляє інших, сам розраховується зі страхувальником і після остаточної виплати здійснює взаєморозрахунки з іншими учасниками співстрахування.

Однією з форм співробітництва страхових компаній у сфері співстрахування є створення перестрахувальних пулів (об’єднань, фондів), які являють собою об’єднання страховиків для спільного страхування визначених ризиків. Діяльність пулу будується на принципі взаємності, суть якого полягає в тому, що страхові премії та відшкодування за відповідними ризиками передаються пулу, в якому розподіляється проходження операції між його членами згідно з розміром переданої суми премії. Однак, пул може нормально функціонувати тільки за умов дотримання його учасниками прийнятих правил та обмежень.

Змістовий модуль IV. Фінансова діяльність страхових компаній

Тема 11. Доходи, витрати і прибуток страховика

11.1 Характеристика доходів страховика

Діяльність страхової компанії, як і іншого господарюючого суб’єкту спрямована на отримання доходу.

Доход страховика являє собою збільшення економічних вигід у вигляді надходження активів або зменшення зобов’язань, що призводить до росту власного капіталу.

Послуги, які надають страховики належать до сфери фінансових послуг. На відміну від сфери виробництва, де виручка від реалізації продукції компенсує вже понесені витрати на відповідне виробництво, страхова компанія несе витрати, пов’язані з компенсацією збитків за укладеними договорами страхування після акумулювання коштів, що отримані від страхувальників.

Відзначена особливість страхової діяльності спонукає страховиків приймати активну участь на фінансовому ринку у якості інвестора вільних на деякий час коштів.

Крім того, страхові компанії можуть здійснювати діяльність, що непов’язана зі страховою та інвестиційною (надавати консультації, здійснювати валютні, орендні та інші операції).

Таким чином, залежно від джерел надходження доходи страховика поділяються наступним чином:

доходи від страхової (основної та перестрахувальної) діяльності;

доходи від інвестиційної та фінансової діяльності;

інші доходи, отримані від діяльності, не пов’язаної зі страховою та інвестиційною діяльністю.

Доходи від страхової діяльності є головною метою організації страхового бізнесу й основним джерелом формування доходної бази страховика. З’являючись на страховому ринку й пропонуючи свої послуги страховик прагне отримати саме ці доходи.

Доходи від страхової діяльності містять:

1. Зароблені страхові премії (платежі, внески) за договорами страхування і перестрахування. До відзначеної складової доходу належать страхові премії, отримані за договорами відносно яких не існує ризик настання страхових подій і відповідно виплати страхового відшкодування.

2. Комісійні винагороди за перестрахування. Цей аспект доходу складається з сум комісій, які сплачують страхової компанії перестраховики за укладання з ними договорів перестрахування ризиків (див. тему 10).

3. Частки від страхових відшкодувань, сплачені перестраховиками. Відзначений доход являє собою суми компенсацій, отриманих відповідно договорів перестрахування від перестраховиків за сплаченими страховою компанією відшкодуваннями страхувальникам внаслідок настання страхових випадків.

4. Повернуті суми з централізованих страхових резервних фондів. Такий вид доходу виникає у разі, коли для здійснення певного виду страхової діяльності законодавством передбачено перерахування коштів в централізовані резервні фонди (наприклад при страхуванні цивільної відповідальності власників транспортних засобів) і відповідні суми, що підлягають поверненню з цих фондів страховик має право вважати доходом.

5. Повернуті суми з технічних резервів інших ніж резерв незароблених премій. Ця складова доходу являє собою суми коштів, що за результатами діяльності страховика підлягають поверненню зі страхових резервів, створених страховою компанією за ризиковими видами страхування. Виняток становить резерв незароблених премій.

Особливу уваги слід звернути на визначення величини, так званих, зароблених страхових премій.

Страхові платежі, отримані від страхувальника при укладанні договору страхування не можна вважати відразу доходом страховика, оскільки існує ймовірність страхового випадку, який викликає необхідність сплачувати страхове відшкодування. Тому отримані премії страховик може признати доходом тільки при закінченні строку дії договору страхування.

Таким чином, зароблені страхові премії (платежі, внески) – це страхові премії, отримані за укладеними договорами від страхувальників, по яким практично не існує ймовірність настання страхового випадку внаслідок закінчення (приближення до закінчення) строку дії договору страхування.

За отриманими від страхувальників страховими платежами страховик спочатку формує резерв незароблених премій, після чого визначається величина зароблених страхових премій.

Резерв незароблених премій – це страховий резерв за ризиковими видами страхування, який містить суми страхових премій, отриманих від страхувальників, але не признаних доходом страховика через можливу ймовірність настання страхових випадків.

Величина резервів незароблених премій на будь-яку звітну дату встановлюється залежно від надходжень сум страхових премій виходячи з попередніх дев’яти місяців (розрахунковий період) і обчислюється в такому порядку:

- частки надходжень сум страхових премій за перші три місяці розрахункового періоду помножуються на ¼;

- частки надходжень сум страхових премій за наступні три місяці розрахункового періоду помножуються на ½;

- частки надходжень сум страхових премій за останні три місяці розрахункового періоду помножуються на ¾.

Відповідно вітчизняного законодавства суму зароблених страхових премій можна визначити за формулою:

ЗП = (РНППОЧ – ЧППОЧ) + (СП – ПП) – (РНПКІН – ЧПКІН) (11.1)

де: ЗП — зароблена страхова премія на звітну дату;

РНППОЧ —резерв незароблених премій на початок звітного періоду;

РНПКІН — резерв незаробленої премії на кінець звітного періоду;

СП — страхові премії, що надійшли у звітному періоді;

ПП — страхові премії, передані перестраховикам;

ЧППОЧ — частка перестраховика у резерві незароблених премій на початок звітного періоду;

ЧПКІН — частка перестраховика у резерві незароблених премій на кінець звітного періоду.

Крім доходів від основної діяльночті, страхова компанія може отримувати доходи від інвестиційної діяльності. Ці доходи виникають у наслідок розміщення у реальні й фінансові інвестиції коштів, зібраних у вигляді страхових премій та отриманих з інших джерел. Причому доход від інвестиційної діяльності є похідним від доходу від страхової діяльності й відіграє важливу роль в формуванні фінансових результатів страховика.

Інші доходи виникають внаслідок здійснення страховиком діяльності, яка не пов’язана з основною та інвестиційною. До відзначених доходів можуть належать: доходи від здання майна в оренду, надання консультаційних послуг, списання кредиторської заборгованості, перерахунку іноземної валюти, інші доходи від діяльності, яка не заборонена законодавством.

11.2 Витрати страховика

Діяльність страховика по наданню страхових послуг постійно пов’язана з певними витратами.

Витрати страховика – зменшення економічних вигід у вигляді вибуття активів або збільшення зобов’язань, що призводить до зменшення власного капіталу.

Витрати страхової компанії пов’язані безпосередньо зі здійсненням основної діяльності, а також вкладенням коштів в інвестиції та здійсненням діяльності, яка не пов’язана зі страховою і інвестиційною.

Таким чином, як і доход, витрати страховика залежно від напрямків здійснення поділяються наступним чином:

витрати від страхової (основної) діяльності;

витрати від інвестиційної діяльності (пов’язані з інвестуванням коштів);

інші витрати, що не належать до страховою та інвестиційною діяльністю (пов’язані з відповідними операціями).

До витрат страхової діяльності відносяться:

Витрати на виплату страхових відшкодувань являють собою суми, що сплачені страхувальникам у вигляді компенсації збитків внаслідок страхових подій.

Відрахування в централізовані страхові резервні фонди. Ці витрати виникають у разі, коли для здійснення певного виду страхової діяльності законодавством передбачено перерахування коштів в централізовані резервні фонди.

Відрахування в технічні резерви інші ніж резерв незароблених премій. Ця складова витрат являє собою суми коштів, що спрямовуються на формування страхових резервів, створених страховою компанією за ризиковими видами страхування. Виняток становить резерв незароблених премій.

Витрати на проведення страхування пов’язані з укладанням договорів страхування і перестрахування, регулюванням страхових випадків (оплата судових, юридичних експертних послуг та інше).

Інші витрати, що включаються в собівартість страхових послуг містять статті витрат не відзначені в попередніх складових.

Собівартість страхових послуг – це сукупність витрат страховика, пов’язаних з наданням страхових послуг.

Важливу роль в формуванні собівартості страхових послуг займають витрати, пов’язані з організацією й проведенням страхування, які поділяються наступним чином:

Аквізаційні витрати являють собою витрати, які проводяться з метою укладання договорів страхування. До відзначених витрат належать: комісійні винагороди страховим агентам, витрати на рекламу, витрати на медичний огляд потенційних страхувальників та інші аналогічні витрати.

Інкасаційні витрати – це витрати, що направлені на обслуговування готівкового обігу страхових платежів (премій). До інкасаційних витрат належать: витрати на виготовлення бланків, квитанцій, інших документів, пов’язаних з отриманням готівки; витрати на оплату послуг банків, пов’язаних з інкасацією страхових премій; витрати на оплату праці касових робітників та інше.

Ліквідаційні витрати являють собою витрати, пов’язані з регулюванням страхових випадків, що настали. Відзначена складова витрат містить: витрати на оплату судових, арбітражних, юридичних послуг; витрати на проїзд ліквідаторів та експертів до місць страхових випадків; витрати на кореспонденцію та інші аналогічні витрати.

Управлінські витрати – це витрати спрямовані на утримання адміністративно-управлінського апарата страховика, а також на організацію й управління діяльністю страхової компанії. До управлінських витрат належать: загальні корпоративні витрати страховика, оплата праці адміністративного персоналу, витрати на зв’язок, сплачені податки, збори (обов’язкові платежі) та інші відповідні витрати.

11.3 Прибуток страхової компанії

Страхова компанія в своєї діяльності прагне досягти результату, коли повністю виконуються зобов’язання за договорами страхування, що укладені за певний період часу, та забезпечується перевищення отриманих доходів над витратами. Одним з важливих аспектів оцінки діяльності страховика є його фінансовий результат.

Фінансовий результат страховика являє собою різниці між доходами та відповідними витратами і складається з прибутку або збитку.

Прибуток страховика – сума, на яку доходи, отримані від певного виду діяльності, перевищують відповідні витрати страховика.

Збиток страховика – сума, на яку витрати, понесені в результаті здійснення певного виду діяльності, перевищують відповідні доходи страховика.

Основним джерелом формування прибутку страховика є страхова діяльність. Але, як визначалося раніше, крім діяльності, пов’язаної з наданням страхових послуг, страхова компанія здійснює інші види діяльності (інвестиційну, фінансову та іншу). У випадках, коли фінансовим результатом страхової діяльності є збиток, він може бути компенсований прибутком від інвестиційної та іншої діяльності, і кінцевим фінансовим результатом страховика буде прибуток.

Таким чином фінансовий результат страховика складається з прибутку (збитку) від страхової (основної) діяльності, прибутку (збитку) від інвестиційної діяльності, прибутку (збитку) від іншої діяльності.

При плануванні й організації страхової діяльності, як самостійний елемент ціни на страхові послуги, в страхову тарифну ставку закладається елемент прибутку, який має назву „прибуток в тарифах”. Відзначений елемент прибутку встановлюється у відсотках або у твердій сумі і відіграє важливу роль в формуванні пропозиції страхових послуг та попиту на них.

Показником оцінки рівня прибутковості страхової діяльності є рентабельність страхових операцій. Відзначений показник характеризує відношення суми прибутку від страхової діяльності до величини отриманих страхових премій за окремими видами страхування або страховими операціями в цілому і розраховується за наступною формулою.

(11.2)

де R – рентабельність страхових операцій;

Псд – сума прибутку від страхової діяльності;

СП – сума отриманих страхових премій від страхувальників.

Отриманий протягом звітного періоду прибуток підлягає розподілу на формування резервного фонду страховика та на виплату доходів власників страхової компанії.

Сума прибутку, що залишилась після його розподілу на формування резервного фонду та виплату доходів власників має назву нерозподілений прибуток. Якщо фінансовим результатом діяльності страхової компанії є збиток, він відображається як непокритий збиток.

Формою доходів учасників акціонерного товариства є дивіденди., які можуть виплачуватись в таких формах:

грошовій формі;

не грошовій формі;

змішаній формі.

Стандартною формою виплати є грошова.

Може також прийматися рішення про виплату дивідендів у негрошовій формі: корпоративними правами, іншими фінансовими інструментами, знижками на страхові послуги тощо. Найпоширенішою негрошовою формою є виплата дивідендів у формі додаткових корпоративних прав, зокрема акцій. Специфічною формою виплати дивідендів у негрошовій формі, є дивіденди у формі цінних паперів інших емітентів, які є в інвестиційному портфелі страхової компанії.

Змішана форма виплати дивідендів передбачає комбінацію різних форм виплати винагороди власникам: частково у вигляді грошових коштів, а частково іншими (негрошовими) засобами.

До методів нарахування дивідендів належать:

залишковий метод;

метод стабільних дивідендів;

метод стійкого приросту дивідендів;

метод стабільної та бонусної частини.

Згідно залишкового методу на дивіденди повинна спрямовуватися частина прибутку, що залишилася після здійснення всіх необхідних реінвестицій.

Зміст методу стабільних дивідендів зводиться до того, що ставка дивідендів та їх абсолютна сума на одну акцію тривалий час залишаються незмінними або коливаються в незначних, заздалегідь визначених межах. Сума дивідендів при цьому не прив'язується до фактичних фінансових результатів за звітний період. Для уникнення порушення фінансової рівноваги при використанні цього методу страхова компанія повинна створювати резерв виплати дивідендів, який слід поповнювати у роки з високою прибутковістю і використовувати, коли фінансові результати є недостатніми.

Метод стійкого приросту дивідендів передбачає стабільне їх зростання, як правило, в твердо встановленому проценті приросту до розміру дивідендів у попередні роки. Аналогічно до методу стабільних дивідендів, за цього методу обсяг дивідендів не залежить від прибутку страхової компанії у відповідному періоді.

Слід відзначити, що при застосуванні методів стабільних дивідендів та стійкого приросту страховик додатково створює резерв коштів для покриття ризику несплати доходів його власникам, що в умовах ризикової діяльності страхової компанії може негативно вплинути на її фінансову надійність.

Використовуючи метод стабільної та бонусної частин, страхова компанія регулярно виплачує стабільні невисокі дивіденди плюс додаткові бонуси за наявності високих прибутків чи у разі святкування знаменних подій, ювілейних дат тощо.

Такий метод нарахування дивідендів є найефективнішим для страховика, оскільки дозволяє утримувати належний рівень на фондовому ринку та не викликає додаткових ризиків порушення фінансової надійності.

11.4 Оподаткування прибутку страховика

Отримані страховиком доходи й прибуток підлягають перерозподілу шляхом вилучення їх частини в централізовані державні фінансові фонди, що здійснюється за допомогою податків, зборів (обов’язкових платежів).

Порядок оподаткування доходів і прибутку страховика регламентований Законом України „Про оподаткування прибутку підприємств”.

Об’єктом оподаткування страхової діяльності є валовий доход, який включає суму страхових премій (платежів, внесків), отриманих протягом звітного періоду за укладеними договорами страхування й перестрахування ризиків на території України або за її межами.

До об’єкту оподаткування застосовується система різних ставок податку на прибуток.

Валовий доход від страхової діяльності (крім страхування і перестрахування життя), отриманий резидентом підлягає оподаткуванню за ставкою 3%.

Суми страхових премій, отримані страховиком за договорами страхування і перестрахування життя на території України або за її межами, не підлягають оподаткуванню. При цьому операцією із страхування життя вважається операція, що передбачає страхові виплати у наступних випадках:

смерть застрахованого;

рішення суду про оголошення застрахованого померлим;

дожиття застрахованого до закінчення терміну дії договору страхування або досягнення ним віку, що визначений цим договором.

Якщо договір страхування або перестрахування життя було достроково розірвано і це не пов’язано зі смертю застрахованої особи, в такому разі доходи, отримані страховиком підлягають оподаткуванню за ставкою 6%.

Суми доходів нерезидентів у вигляді страхових премій від перестрахування ризиків (у тому числі ризиків життя) на території України оподатковуються за ставкою 15% у джерела їхньої виплати за рахунок таких виплат. Тобто зазначений податок підлягає сплаті резидентом, який здійснює перестрахування ризику, що виник на території України в іноземній компанії.

Доходу нерезидентів від страхування ризиків на території України, що отримані як страхові премії, підлягають оподаткуванню за ставкою 25% у джерела їхньої виплати за рахунок таких виплат. Тобто цей податок підлягає сплаті страхувальником, що є резидентом (юридичної особою – платником податку на прибуток), який здійснює страхування ризику, що виник на території України в іноземній страховій компанії.

Прибуток, отриманий страховиком з інших джерел, не пов’язаних зі страховою діяльністю підлягає оподаткуванню на основі, яка характерна для всіх суб’єктів підприємницької діяльності, із застосуванням ставки податку у розмірі 25%. Величина прибутку, що підлягає оподаткуванню, визначається як різниця між скорегованим валовим доходом та валовими витратами й сумою нарахованої амортизації відповідно до Закону України „Про оподаткування прибутку підприємств”.

Тема 12. Фінансова надійність страхової компанії

12.1 Поняття й критерії фінансової надійності страховика

Фінансова надійність страховика – це спроможність страховика виконати страхові зобов’язання в умовах будь-якої економічної та політичної ситуації й впливу інших несприятливих чинників в обсязі та формах, прийнятих за договорами страхування й перестрахування.

Виділяють наступні критерії забезпечення фінансової надійності страховика:

1. Розмір власних коштів характеризує обсяг коштів страховика, що вільні від зобов’язань за прийнятими договорам страхування й перестрахування.

2. Цінова політика страховика повинна базуватися на правильності розрахунку тарифних ставок з урахуванням рівня збитковості конкретних видів страхування, ймовірності страхових випадків, дії ринкових та інших факторів. Адекватні актуарні розрахунки є важливим аспектом забезпечення фінансової надійності страховика.

3. Критерієм фінансової надійності виступає наявність збалансованого страхового портфеля, який повинен містити зобов’язання (ризики) з належним рівнем однорідності, диверсифікованості та власним утриманням. Законодавством України передбачено рівень власного утримання страховика в межах не більш ніж 10% сплаченого статутного фонду і сформованих страхових резервів. Перевищення встановленої межі відповідальності повинні бути передані в перестрахування [1].

4. Розмір страхових резервів, що сформовані страховиком повинен бути на рівні достатньому для покриття зобов’язань за укладеними договорами страхування й перестрахування.

5. Тимчасово вільні кошти, що перебувають у розпорядженні страховика у вигляді сформованих страхових резервів, повинні бути інвестовані з метою запобігання їх знецінення під впливом фактору часу й інфляції та для отримання додаткового прибутку. Тому, ефективність розміщення страхових резервів є наступним критерієм фінансової надійності страховика.

6. Перестрахувальні операції (перестрахування) є одним з механізмів обмеження відповідальності страховика та зміцнення його страхового портфелю і, як наслідок, фінансової надійності завдяки передачі частини страхових ризиків іншим страховикам.

Відзначені критерії повинні враховуватися при оцінки фінансової надійності страховика та формуванні й розміщенні його фінансових ресурсів.

12.2 Джерела формування фінансових ресурсів

Фінансові ресурси страховика – це грошові кошти, які формуються страховиком протягом своєї діяльності і підлягають розподілу за цільовим призначенням.

Джерелами формування фінансових ресурсів страховика може виступати власний капітал та зобов’язання.

Власний капітал – це частка активів страховика за винятком його зобов’язань.

Зобов’язання – це заборгованість, яка виникла протягом минулих періодів, через настання страхових випадків, погашення якої призведе до зменшення економічних вигід в майбутньому.

Власний капітал може також розглядатися як зобов’язання страхової компанії перед її власниками, але для вітчизняного сприйняття більш підходить визначене вище тлумачення, тобто сукупність ресурсів, які приносять економічні вигоди (активів), що знаходяться у власності засновників компанії.

Головним елементом власного капіталу, який є основою функціонування будь-якого суб’єкту господарської діяльності є статутний капітал (статутний фонд), який являє собою відображених в статутних документах сукупність внесків засновників в формування капіталу страхової компанії.

Відповідно чинного законодавства, мінімальний розмір статутного фонду страховика, що здійснює страхову діяльність іншу ніж страхування життя, повинен становити не менше 1 млн. євро, а страховика, який здійснює страхування життя – не менше 1,5 млн. євро. Причому, характерною особливістю формування Статутного фонду страхової компанії є те, що її статутний капітал повинен бути сформований на 100% у грошовій формі.

Важливими елементами власного капіталу страховика, які забезпечують його формування і накопичення протягом здійснення діяльності є нерозподілений прибуток та гарантійний фонд.

Сукупність додаткового, резервного капіталу та суми нерозподіленого прибутку має назву гарантійний фонд страховика.

Страхова компанія за рахунок нерозподіленого прибутку може створювати вільні резерви.

Вільні резерви – це частка власних коштів страховика, яка резервується з метою забезпечення його платоспроможності.

Інші складові власного капіталу страховика визначаються відповідно чинного законодавства та порядок їх формування й використання суттєво не відрізняється від інших суб’єктів господарювання.

Зобов’язання страховика складаються із забезпечень наступних витрат та платежів, довгострокових, поточних зобов’язань та доходів майбутніх періодів.

Характерною для страхової діяльності складовою зобов’язань є страхові резерви, сутність й склад яких буде розглянуто нижче.

Фінансові ресурси, сформовані за рахунок зобов’язань можна поділити на позикові та залучені.

Позиковими вважаються ресурси, сформовані на принципах платності й повернення. Тобто джерелом відзначених ресурсів є банківські, комерційні та інші кредити.

До залучених ресурсів належать страхові резерви, кредиторська заборгованість та інші види зобов’язань.

Як й для елементів власного капіталу, порядок визначення складових зобов’язань (крім страхових резервів) відповідає діючому законодавству для суб’єктів господарської діяльності.

12.3 Характеристика страхових резервів

Однією з умов забезпечення фінансової надійності страховика є формування страхових резервів, які виступають найважливішою частиною діяльності страхової компанії.

Страхові резерви являють собою резерви коштів страховика, що утворюються для забезпечення майбутніх виплат страхових відшкодувань.

Страхові резерви створюються у валюті, якою страховик несе зобов’язання перед страхувальниками у розмірі відповідних зобов’язань за договорами страхування.

Страхові компанії, відповідно до чинного законодавства, формують наступні види страхових резервів:

технічні резерви;

математичні резерви.

Технічні резерви являють собою страхові резерви, що сформовані для забезпечення зобов’язань страховика при здійсненні діяльності за ризиковими видами страхування (іншими ніж страхування життя).

Резерви зі страхування життя, медичного страхування та обов’язкових видів страхування формуються окремо від резервів для інших видів страхування. Крім того, забороняється здійснювати виплати за ризиковими видами страхування за рахунок резервів зі страхування життя і медичного страхування.

Відповідно до законодавства України, страховики зобов'язані формувати і вести облік таких технічних резервів за видами страхування (крім страхування життя):

- резерв незароблених премій, що включає частки від сум надходжень страхових платежів (страхових внесків, страхових премій), що відповідають страховим ризикам, які не минули на звітну дату;

- резерв збитків, що включає зарезервовані несплачені страхові суми та страхові відшкодування за відомими вимогами страхувальників, з яких не прийнято рішення щодо виплати або відмови у виплаті страхової суми чи страхового відшкодування.

Страховики можуть прийняти рішення про запровадження з початку календарного року наступних технічних резервів:

- резерв незароблених премій;

- резерв катастроф;

- резерв ризиків;

- резерв коливань збитковості;

- резерв заявлених, але не виплачених збитків;

- резерв збитків, які виникли, але не заявлені.

Відзначені технічні резерви можуть бути поділені на дві групи: резерви премій та резерви збитків.

Резерви премій формуються із сум страхових премій для забезпечення компенсації можливих збитків страхувальникам по страховим випадкам, відносно яких існує ймовірність настання.

Основним із резервів премій є резерв незароблених премій. Крім того, до відзначеної групи резервів належать резерв катастроф й резерв коливань збитковості.

Страховик може формувати як додаток до резерву незароблених премій резерв ризиків, щоб компенсувати можливість заниження тарифу.

Резерв катастроф формується для покриття збитків, що можуть значно перевищити середні розміри і виникають при настанні природних катастроф або техногенних аварій, у результаті яких пошкоджуються численні об’єкти.

Резерв коливань збитковості створюється з метою компенсації витрат страховика, коли фактична збитковість страхових сум за визначеними видами страхування перевищує очікуваний рівень, який було покладено при формуванні цінової політики страховика.

Резерви збитків створюються для забезпечення виплат страхових відшкодувань по збитках, які мали місце, але по яким не прийнято остаточне рішення по відшкодуванню. До визначених резервів належать наступні.

Резерв заявлених, але не виплачених збитків формується для забезпечення зобов’язань по виплаті страхових відшкодувань за збитками, які заявлені страхувальниками, але підлягають проведення певних дій по їх врегулюванню (досліджень фактичних причин збитків, роботу експертів тощо).

Резерв збитків, які виникли, але не заявлені формуються для забезпечення майбутніх зобов’язань у зв’язку з випадками, які сталися, але про які не було повідомлено страховику.

Математичні резерви – це страхові резерви, що сформовані страховиком при здійсненні діяльності, пов’язаної із страхуванням життя.

Кошти математичних резервів не є власністю страховика і мають бути відокремлені від його іншого майна. Страховик зобов'язаний обліковувати кошти резервів із страхування життя на окремому балансі і вести їх окремий облік.

Кошти відзначених резервів не можуть використовуватися страховиком для погашення будь-яких зобов'язань, крім тих, що відповідають прийнятим зобов'язанням за договорами страхування життя, і не можуть бути включені до ліквідаційної маси у разі банкрутства страховика або його ліквідації з інших причин.

До резервів із страхування життя належать:

- резерв довгострокових зобов'язань (математичні резерви);

- резерв належних виплат страхових сум.

Резерви довгострокових зобов’язань (математичні резерви) розраховуються актуарно за кожним договором страхування окремо з урахуванням інфляції і відповідно до затвердженої методики їхнього формування. Резерви довгострокових зобов’язань формуються для покриття збитків із страхування життя.

Резерв належних виплат страхових сум формується за договорами страхування життя, для яких відомі обсяги потрібних до виплат страхових відшкодувань (пенсій тощо) за страховими випадками, які вже настали.

Загальний розмір резерву із страхування життя дорівнює сумі резервів, що розраховані окремо за укладеними договорами страхування життя. Математичні резерви формуються на базі методів, що передбачають відрахування частини страхових премій для забезпечення страхових виплат і урахування частини інвестиційного доходу від розміщення тимчасово вільних коштів страховика.

12.4 Інвестиційна політика страховика

Сукупність цілей і завдань, принципів спрямування капіталу страхової компанії в формування її активів являє собою інвестиційну політику страховика.

Мета інвестиційної політики полягає в розміщені капіталу, яке забезпечує стабільність та прибутковість здійснення діяльності страховика.

Для досягнення визначеної мети повинні бути вирішенні такі завдання:

- визначення обсягу коштів, що підлягають інвестуванню;

- формування складу і структури активів компанії;

- розрахунок оптимального терміну інвестування.

Інвестиційна політика страховика базується на наступних принципах:

Безпечність та надійність передбачає розміщення активів, що забезпечує мінімальний інвестиційний ризик та повернення коштів в повному обсязі.

Відповідно до принципу ліквідності інвестиції повинні бути спрямовані в активи, які забезпечують можливість швидкої конвертації цих активів в грошові кошти без втрати вартості.

Принцип прибутковості передбачає розміщення капіталу, яке забезпечує отримання постійного і достатньо високого прибутку. Іноді, страховик може досягнути позитивного фінансового результату шляхом компенсації за рахунок прибутку від інвестиційної діяльності збитку від надання страхових послуг.

Забезпечення більшої стійкості інвестиційного портфеля страховика здійснюється шляхом розподілу інвестиційного ризику на різноманітні види вкладень, що досягається завдяки диверсифікації.

Чинним законодавством передбачено розміщення страхових резервів з урахуванням відзначених принципів в активи таких категорій:

грошові кошти на розрахунковому рахунку;

банківські вклади (депозити);

нерухоме майно;

цінні папери, що передбачають одержання доходу;

цінні папери, що емітуються державою;

права вимог до перестраховиків;

валютні вкладення згідно з валютою страхування;

інвестиції в економіку України за напрямами, визначеними Кабінетом Міністрів України;

банківські метали;

кредити страхувальникам-громадянам, що уклали договори страхування життя;

готівка в касі в обсягах лімітів залишків каси, встановлених НБУ.

Якщо компанія здійснює ризикові види страхування, кошти отримані від страхувальників перебувають в розпорядженні страховика у вигляді страхових резервів протягом терміну дії договору страхування, який як правило не перевищує один рік. Ці кошти повинні бути розміщені таким чином, щоб у страховика була можливість перетворити в короткий строк активи в гроші для виконання зобов’язань внаслідок страхових випадків. Тобто оптимальним розміщенням коштів страхових резервів за договорами ризикових видів страхування є короткострокові, високоліквідні активи.

Однак, слід відзначити, що кошти, акумульовані в резервах коливань збитковості та катастроф, можуть використовуватися не щороку, а у випадках недостатності поточних надходжень страхових премій. Тому ці кошти можуть бути спрямовані в більш довгострокові активи, але досить ліквідні.

Законодавством України визначені величини окремих категорій активів, в які можуть бути спрямовані кошти технічних резервів (у відсотках до обсягів наявних технічних резервів):

банківські вклади (депозити) - в кожному банку не більш як 30 %;

нерухоме майно - не більш як 10%;

права вимоги до перестраховиків - не більш як 50%;

цінні папери, що передбачають одержання доходів, - не більш як 40%, у тому числі:

акції, які не котируються на фондовій біржі, - не більш як 15%, з них акцій одного емітента - не більш як 2% обсягів технічних резервів;

акції, які котируються на фондовій біржі, - не більш як 5% одного емітента;

облігації - не більш як 5%, з них облігацій одного підприємства - не більш як 2% обсягів технічних резервів.

У разі, коли обсяги страхових резервів, сформованих в іноземних валютах, перевищують 10% від загальної суми активів страховика, не менш як 60% цих резервів мають бути представлені у цих самих валютах активами таких категорій:

- грошовими коштами на розрахунковому рахунку в іноземній валюті;

- банківськими вкладами (депозитами) в іноземній валюті.

Кошти резервів із страхування життя можуть інвестуватися на тривалий термін, оскільки договорами відзначеного виду страхування передбачається достатньо тривалий термін надання послуги і виконання зобов’язань - по закінченню терміну дії договору, або в обумовлений строк. За страховим портфелем по довгостроковим накопичувальним видам страхування компанія з великим ступенем точності може передбачити розміри та строки страхових виплат.

Власний капітал страховика, вільний від зобов’язань, може бути спрямований на формування довгострокових та менш ліквідних активів.

12.5 Оцінка платоспроможності страховика

Одним з показників, що характеризує фінансовий стан страховика є його платоспроможність, що виступає індикатором оцінки можливості виконання зобов’язань завдяки наявних грошових активів. Також показником фінансового стану страховика є його ліквідність, що характеризує можливість конвертації активів в грошові кошти для виконання зобов’язань.

Для оцінки ступеня платоспроможності розраховуються показники її фактичного і нормативного запасів.

Фактичний запас платоспроможності (ФЗП). Визначається за наступною формулою:

ФЗП = А – НМА – З (12.1)

де А – загальна вартість активів;

НМА – вартість нематеріальних активів;

З – загальна вартість зобов’язань (у тому числі страхові резерви).

Нормативний запас платоспроможності (НЗП) страховика, який здійснює види страхування інші, ніж страхування життя, дорівнює більшій з визначених величин, а саме:

НЗП = (СП - 0,5 * ПП) * 0,18 (12.2)

НЗП = (СВ – 0,5 * ВП) * 0,26 (12.3)

де СП – страхові премії за попередні 12 місяців;

ПП – страхові премії, що передані в перестрахування;

СВ – страхові виплати за попередні 12 місяців;

ВП – страхові виплати, що компенсуються перестраховиками.

Нормативний запас платоспроможності страховика, який здійснює страхування життя розраховується множенням суми резерву довгострокових зобов’язань на 0,05.

Страхова компанія вважається платоспроможною коли її фактичний запас платоспроможності перевищує нормативний запас.

До показників оцінки платоспроможності та ліквідності страховика також відносять.

1. Коефіцієнт поточної ліквідності (Кпл) характеризує загальну забезпеченість страховика обіговими коштами і визначається наступним чином:

(12.4)

де ОК – сума оборотних коштів страховика;

Ср – сума страхових резервів за ризиковими видами страхування;

Кк – короткострокові кредити і позики.

Коефіцієнт поточної ліквідності повинен бути не менший 1,5.

2. Коефіцієнт термінової ліквідності (Ктл) визначається як співвідношення активів, що легко реалізуються до величини страхових резервів за ризиковими видами страхування. Цей показник не повинен бути менший за 1. Однак, якщо цей показник занадто великий, це свідчить про, що страховик має більше грошей, чим ефективно використовує. Відзначений показник розраховується наступним чином:

(12.5)

де ОКл – сума ліквідних оборотних коштів страховика;

Ср – сума страхових резервів за ризиковими видами страхування.

3. Коефіцієнт забезпеченості власними коштами (Кзк) характеризує наявність власних обігових коштів у страховика, які необхідні для його фінансової стійкості. Цей показник визначається за наступною формулою:

(12.6)

де ВК – величина власного капіталу страховика;

НА – вартість нематеріальних активів;

ОК – сума оборотних коштів страховика.

Чим вище значення відзначеного показника, тим в більшому ступеню страховик може оборотні активи сформовані за рахунок власних джерел фінансування, що відповідно свідчить про стійкий фінансовий стан.

Перелік основної і додаткової навчально-методичної літератури

Основна література

1. Закон України «Про страхування» від 07.03.96 р. № 85/96-ВР із змінами та доповненнями від 07.07.2005 № 2774-IV.

2. Закон України «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття» вiд 02.03.2000 р. № 1533-III із змінами і доповненнями від 11.06.2009 р. № 1505-VI.

3. Закон України «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності» вiд 23.09.1999 р. № 1105-XIV із змінами і доповненнями від 23.02.2007 р. № 717-V.

4. Постанова «Про прийняття за основу проекту Закону України про внесення змін та доповнень до Закону України "Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів" вiд 06.04.2005 № 2522-IV.

5. Александров А.А. Страхование. – М.: Приор, 1998.

6. Андрусь, О. Страхування на підприємстві: від організації до обліку. – Х.: Фактор, 2006. – 352 с. – ISBN 966-312-623-3.

7. Базилевич, В.Д. Страхова справа. / Базилевич В.Д., Базилевич К.С. – 6-те вид., стер. – К.: Знання, 2008. – 351 с. – ISBN 978-966-346-381-1

8. Безугла, В.О. Страхування: навч. посіб. / Безугла В.О., Постіл І.І., Шаповал Л.П.. – К: Центр учбової літератури, 2008. – 552 с. – ISBN 978-966-364-750-0

9. Горенко В. Страхование коммерческих рисков. //Бизнес (приложение), 1999.- №5.

10. Горенко В. Управление рисками в работе страховых компаний. //Бизнес (приложение), 1998.- №34.

11. Дьячкова, Ю.М. Страхування: навчальний посібник. – К.: Центр учбової літератури, 2008. – 240 с. – ISBN 978-966-364-645-9

12. Ефимов С.Л. Организация управления страховой компанией: теория, практика, зарубежный опыт.- М.: РЮИД, 1995

13. Заруба О.Д. Страхова справа. /Підручн. - К.: Знання, 1998.

14. Ковтун, І.О. Основи актуарних розрахунків: навчальний посібник / І.О. Ковтун, М.П. Денисенко, В.Г. Кабанов – К.: „ВД „Професіонал”, 2008. – 480 с. – ISBN 978-966-370-076-2

15. Куликов С.В. Финансовый анализ страховых организаций [текст]: учебное пособие /С.В. Куликов.- Ростов-на-Дону: Феникс, 2006.-224 с.

16. Лутак Н. Рынок страховых услуг в Украине: состояние и перспективы развития. //Бухучет и аудит, 1998.- №7.

17. Манэс А. Основы страхового дела. – М.: Анкил, 2000.

18. Плиса В.Й. Страхування [текст]: навч.посіб.для студ. вищ.навч.закл./В.Й.Плиса; М-во освіти і науки України 2-ге вид.-К.: Каравела, 2008.-392 с.

19. Редька Н. Бизнес особого риска. Страховой рынок Украины. //Капитал, 1998.- №7-8.

20. Ротова, Т.А. Страхування: навч. посіб. – 2-ге вид. Переробл. Та допов. – К.: Київ. нац. торг.-екон. ун-т, 2006. – 400 с.

21. Страхование в Украине / А.Н. Залетов; Под ред. О.А. Слюсаренко. — К.: ВееZоnе, Логос, 2002. — 450 с.

22. Страховое дело.// Под ред. Рейтмана Л.И. - М.: 2001.

23. Страхування: Навч.-метод, посіб. / За заг. ред О.О. Гаманкової. — К.: КНЕУ, 2000.—120с.

24. Страхування: Навч.-метод, посіб. для самост. вивч. дисц. —Львів: ЛКА, 2002. — 146 с.

25. Страхування: теорія та практика: Навчально-методичний посібник / Внукова Н.М., Успаленко В.І., Временко Л.В. та ін.; За загальною редакцією проф. Внукової Н.М. —Харків: Бурун Книга, 2004,— 376 с.: іл.

26. Страхування: підручник / За ред. В.Д. Базилевича. – К.: Знання, 2008. – 1019 с. – (Київському національному університету імені Тараса Шевченка 175 років). – ISBN 978-966-4-346-449-7

27. Таркуцяк А.О. Страхування: Навч. посіб. — К.: Вид-во Євр. ун-ту фінансів, інф. систем, менедж. і бізнесу, 1999. — 114с.

28. Шахов В.В. Страхование. – М.: ЮНИТИ, 2000.

29. Шелехов К.В., Бігдаш В.Д. Страхування: Навч. посібник, — К.: МАУП, 1998.— 424с.— Бібліогр.: с. 412— 415.— Рос.

30. Яворська, Т.В. Страхові послуги: навч. посіб. – К.: Знання, 2008. – 350 с. – ISBN 978-966-346-317-9

Додаткова література

1. Борисова В.А. Організаційно-економічний механізм страхування —Суми: Довкілля, 2001. — 194с.

2. Бридун Є.В. Страхова справа. — Ірпінь: АДПС України, 2000. — 109 с.

3. Волокушина Л. Головне — здоров'я клієнтів //Урядовий кур'єр. — 2002.—№176.

4. Гвозденко А.А. Основы страхования; Учебник для ВУЗов. — М.: Финансы и статистика, 1998. — 304 с.

5. Гвозденко А.А. Финансово-экономические методы страхования: Учебник. — М.: Финансы и статистика, 2000. — 184с.

6. Гнедыш И. Поименное вскрытие доказало, что Минздрав добился своего // Бизнес. — 2002. — №4.

7. Дементьев, С. Страхование по-европейски //Турбизнес. - 2008. - № 2. - С.62

8. Жук Л. Французькі банки подають руку // Урядовий кур'єр. —2003. — №121.—С.9.

9. Клапків М.С. Страхування кредитів довіри // Фінанси України. — 2001.—№8.—С. 124—130.

10. Клапків М.С. Страхування споживчих кредитів: теорія і практика // Банківська справа. — 2001. — №6.— С. 45—49.

11. Кредитное страхование: Пер. с англ.—М.: Изд.-во СО «АНКИЛ», 1992.—232с.Медичне страхування в Україні //Проблеми біології та медицини. — 1999.—№8—С. 119—123.

12. Медичні, соціально-економічні та юридичні передумови обов'язкового медичного страхування в Україні // Лікарська справа. — 2000.— №6.—С. 114—116.

13. Нагребецька І. Страхова медицина: за і проти // Урядовий кур'єр. -2001.—№42.—С.7.

14. Науменко И. Не надо меня лечить, или заметки о страховой медицине.// Голос Украины. — 2002. — №47. — С.8.

15. Новий клієнт «Укрінмедстраху»// Україна-bussines. — 2002. -№34 — С.З.

16. Нонко В. Тернистый путь реформ в здравоохранении //Финансовые услуги. — 2000. — № 5—6. — С. 28—30.\

17. Остапец Г. Услуг и программ становится все больше //Финансовые услуги, — 2000. — № 5—6. — С. 33—34.

18. Пастухов Б.Й. Современный менеджмент и маркетинг в секторе добровольного медицинского страхования //Финансы. — 1999. №10. — С.41—43.

19. Перші паростки на ниві сільгоспстрахування //Україна-bussines. —№30.—2002.—С.3.

20. Рудень В. Виникнення та функціонування системи медичного страхування // Фінанси України. — 2000. — №1. — С.76—86.

21. Петрова К.Я. Економічні основи страхового ринку —X,: Ун-т внутр. справ, 1999.—100с.

22. Рудой, А. Непреодолимое влечение к рынку: [Страхование недвижимости]

23. //Компаньон. - 2007. - № 25. - С. 32-36

24. Соловьев П.А. Проблемы добровольного медицинского страхования //Финансы. —1999. —№11. —С. 39—41.

25. Страхование путешествующих //Финансовые услуги. - 2008. - № 1/2. - С. 12-29

26. Страхові послуги: Навч.-метод, посіб. для самост. вивч. дисципліни за ред. Т.М. Артюх. — К.: КНЕУ, 2000. — 124 с.

27. Теребус О.М. Страхові послуги: Навч.-мет. матеріали для студ. — Тернопіль: ТАНГ, 2002. — 167 с.

28. Фурман В. Стратегічні альянси страхових компаній та банків: зарубіжний досвід та перспективи створення в Україні // Страхова справа. — №3(7). — 2002. — С. 88—90.

29. Цуканова В.Я. Страховеє дело: Конспект лекций. — X.: ХГЗУ, 2002. — 98 с.

30. Шахов В.В. Страхование: Учебник для ВУЗов. — Москва: ЮНИ-ТИ, 2000.—311 с.

31. Щедрый П. Медицинское страхование идет по пути многогранного зволюционного развития //Финансовые услуги. — 2000. —№3—4. — С.22—27.

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5