“Основою успішного проведення всіх економічних реформ є добре функціонуючий устрій грошового обігу. Саме він дозволяє реалізувати взаємозв’язки між усіма учасниками і складовими частинами господарчого організму” граф Честерфілд XVIII ст.

Банки - це центри де в основному починається і завершується ділове партнерство. Від чіткої, розумної діяльності банків залежить здоров’я економіки. Без розвинутої мержи банків, діючих саме на комерційній основі, прагнення до побудови реального і ефективного ринкового механізму залишиться лише побажанням. А так як кредитування є однією з найголовніших функцій банків, то річ піде саме про цей вид їх діяльності, а точніше - про види кредитів комерційних банків.

Наявність товарного виробництва і грошей об’єктивно зумовлює існування та функціонування кредиту. З розвитком товарного виробництва кредит стає обов’язковим атрибутом господарювання. Кредит співдіє закріленню господарсько-фінансовій діяльності підприємства, так як віш є необхідною умовою кругообігу виробничіх фондів та фондів обертання в умовах розширеного відтворення, дає можливість безперервно здійснювати проце обертання і, як наслідок, сприяє виробництву і реалізації продукції.
Виробництво продуктів як товарів означає, що в процесі відтворення відбувається відрив моменту відчуждення товару від одержання грошового еквівалента, відносно відокремлення руху грошової форми вартості від товарної форми, виконання грішми функції засобу платежу і виникають кредитні відносини. Якщо рух товарних потоків випереджає грошові, тоді споживачі матеріальних цінностей на момент їх оплати не мають достатніх грошових коштів, що може зупинити нормальний рух процесу відтворення. Коли ж рух грошових потоків випереджає товарні, то в учасників виробничого процесу нагромаджуються тимчасово вільні грошові кошти. Виникає суперечність між безперервним вивільненням грошей у кругообігу обігових коштів і потребою у постійному використанні матеріальних і грошових ресурсів в інтересах прискорення процесу відтворення. Ця суперечність може бути усунена за допомогою кредиту, котрий дає можливість отримувати кредитоодержувачам грошові кошти, потрібні для оплати матеріальних цінностей та послуг, або придбати їх з розстрочкою платежу.

Отже, кредит є об’єктивною вартісною категорією, складовою частиною товарно-грошових відносин, а його необхідність викликана існуванням товарно- грошових відносин.

Кредит відіграє важливу роль в економіці України, особливо у період становлення в ній ринкової інфраструктури та здійснення структурної перебудови народного господарства. Він сприяє прискоренню роздержавлення власності, допомагає швидкому перерозподілу грошових коштів, що дає можливість у стислі строки здійснити переорієнтацію виробництва і оздоровити економіку.

Перехiд до регульованого ринку – основне направлення подальшого вдосконалення економiчних вiдносин в нашiй країнi. Криза, що охопила нашу країну, згубно вплинула на всi сфери економiчного життя. Падiння виробництва, безробiття, iнфляцiя – це далеко не всi явища, з якими доводиться зiткатися економiцi України. Щоб вийти iз кризи, доводиться вирiшувати всi цi питання. I банкiвській системi вiдводиться в цьому вирішальна роль.

З прийняттям Закону України “Про банки та банкiвську дiяльнiсть” наша країна перейшла до двохрiвневої банкiвської системи, що розповсюджена в країнах з розвинутою ринковою економікою. I тому сьогоднi необхiдно звернутися до вивчення практики iноземної банкiвської справи.

Побудова нового банкiвського механiзму можлива лише шляхом вiдновлення втрачених рацiональних принципiв функцiонування кредитних установ, що прийнятi у цивiлiзованому свiтi i спираються на багатовiковий досвiд ринкових фiнансових структур. Тому таке велике значення має вдумливе i послiдовне вивчення iноземної практики, прийомiв i форм акумуляцiї грошових ресурсiв, кредитування i розрахункiв, якi є продуктом тривалого iсторичного вiдбору в жорстких умовах конкурентної боротьби, i якi продемонстрували свою високу ефективнiсть.

Необхiдно вiдмiтити, що в теперiшнiй час особливу актуальнiсть набуває розгляд i всебiчне вивчення питань, що стосуються класифiкацiї кредитiв комерцiйних банкiв, аналiзу їх видової структури з метою бiльш ефективного вирiшення питаннь органiзацiї i управлiння своєю дiяльнiстю і найбiльш повного задоволення своїх iнтересiв i iнтересiв суспiльства, отримання якомога бiльшого прибутку. Ефективне вкладення кредитних ресурсiв повинно вплинути не тiльки на банкiвський прибуток, але й на економiчний стан заходiв, що кредитуються, та на економiку всiєї країни.

Мета даної курсової роботи – характеристика видової структури кредитiв комерцiйних банкiв, аналiз сучасного стану кредитування в Українi, пропозиції шляхiв реформування системи надання кредитiв комерцiйними банками фiзичним i юридичним особам.

Предметом дослiдження роботи є тi економiчнi вiдносини, що виникають мiж суб`єктами господарювання, населенням та комерцiйними банками з приводу надання кредитiв на принципах повернення, строковостi i платностi.

Об`єкт дослiдження – саме види кредитiв, що надають комерцiйнi банки своїм клiєнтам і які знаходять своє місце в кредитних портфелях банків
України.

Наприкiнцi роботи розглядаються проблеми, пов`язані з практикою надання комерційними банками України деяких видів кредитів, вказані заходи, впровадження яких допоможе вітчизняним банкам уникнути “небажаних” видів кредитів і підвищити частку кредитів, які сприяють зростанню прибутковості кредитної діяльності банків, покращують їх фінансовий стан.

І. Сутнiсть кредитних операцiй комерцiйних банкiв.

1.1. Поняття про банкiвський кредит i принципи кредитування.

До цього часу в економiчнiй лiтературi немає єдиної думки щодо визначення сутi кредиту. Це пояснюється складнiстю економiчних вiдносин, що виникають з приводу кредиту.

В свiтовiй економiчнiй науцi теорiя кредиту розвивалася за двома основними напрямками. Натуралiстична концепцiя трактувала кредит як засiб перерозподiлу iснуючих цiнностей. Її представники вважали, що кредит не може створювати капiтал, вiн тiльки переносить його вiд кредитора до позичальника.

Пасивну роль кредиту заперечують представники капiталотворчої теорiї.
Вони вважають, що кредит не тiльки переносить, але й утворює капiтал .

Основнi положення даної концепцiї: акумуляцiя вiльних коштiв як кредитних ресурсiв необов'язкова, банки можуть утворювати кредит за допомогою депозитно-чекової емiсiї. Кредит – це економiчнi вiдносини мiж юридичними та фiзичними особами i державами з приводу перерозподiлу вартостi на засадах повернення i, як правило, з виплатою процента” .

За суб’єктами кредитної угоди та їх комбiнацiєю можна видiлити декілька типiв кредитних вiдносин. Це кредитнi вiдносини мiж банками, з одного боку, та пiдприємствами, господарськими органiзацiями i товариствами
– з iншого, мiж банками i державою, кредитнi вiдносини мiж пiдприємствами, органiзацiями та товариствами, мiж банками та населенням, кредитнi вiдносини мiж пiдприємствами, органiзацiями, товариствами, з одного боку, та населенням – з iншого та iншi. В ринкових умовах господарювання основною формою кредиту є банкiвський кредит, тобто кредит, що надається комерцiйними банками рiзноманiтних типiв i видiв.

Надання грошових коштiв на строк пiд письмове зобов’язання клiєнта є вузловою сферою дiяльностi комерцiйних банкiв. Кредитування клiєнтiв комерцiйними банками є основним джерелом їх доходiв. За статистикою комерцiйнi банки отримують вiд кредитних операцiй вiд 60% до 90% свого доходу [21, с. 6].

Банкiвськi операцiї повиннi орiєнтуватися на високiй дохiд. За рядом позицiй, в тому числi за прибутковiстю, кредитнi операцiї можуть претендувати на провiдне мiсце серед активних банкiвських операцiй.

Банкiвський кредит – це економiчнi вiдносини, в процесi яких банки надають фiзичним або юридичним особам грошовi кошти з умовою їх повернення.
Цi вiдносини характеризуються рухом вартостi (позичкового капiталу) вiд банка (кредитора) до позичальника (дебiтора) i в протилежному напрямку.
Економiчнi вiдносини мiж сторонами кредитної угоди виникають пiд час одержання позички, користування нею та її повернення.

Суб’єкт кредитної угоди – це учасник конкретних економiчних вiдносин з приводу надання позики. До них вiдносяться кредитор, позичальник, гарант чи поручитель. Учасником (суб’єктом) кредитної угоди можуть виступати як фiзичнi, так i юридичнi особи; резиденти та нерезиденти. У кредитних вiдносинах завжди бере участь не менше нiж двi сторони: позичальник i кредитор. Кредитор та позичальник утворюють елементи структури кредиту в тому випадку, якщо вони протистоять один одному як учасники кредитної угоди, яка вже вiдбулась.

Кредитором слiд вважати суб’єкт, що добровiльно надав кредит позичальнику за певних умов. Кредитор у своїх iнтересах може визначати умови користування позикою, дуже часто ризикуючи. В свою чергу позичальник є стороною кредитних вiдносин, яка отримала кредит та зобов’язана його повернути, сплативши кредитору вiдповiдну винагороду за його надання. З цього виходить, що позичальник не є власником коштiв, що надаються у позику, а виступає їх тимчасовим користувачем.

Таким чином, економiчнi обов’язки позичальника розширюються: вiн повинен не тiльки забезпечити завершення обiгу позикових коштiв, але й використати запозиченi ресурси з метою отримання доходу, достатнього для повного розрахунку з кредитором й виплати йому позичкового проценту. З цього виходить, що по вiдношенню до кредитора позичальник знаходиться у залежному положеннi, тому що використовує не свiй капiтал, а капiтал кредитора.

Суб'єктами кредитних вiдносин в сферi банкiвського кредиту виступають господарюючi органи, населення, держава i банки. Комерцiйнi банки можуть надавати кредити усiм су’єктам господарської дiяльностi незалежно вiд їх галузевої належностi, форм власностi, але тiльки у разi наявностi у них реальних можливостей та правових форм забезпечення своєчасного повернення кредиту та сплати вiдсоткiв (комiсiйних) за користування кредитом.

В умовах ринкової економiки об’єктом кредитних вiдносин переважно є грошi як загальний ресурс, за допомогою якого можна придбати всi iншi ресурси – матерiальнi, технiчнi, трудовi, природнi тощо. Мобiлiзованi банками ресурси спрямовуються на три укрупненi об’єкти кредитування: на формування основних коштiв суб’єктiв господарювання та iншi iнвестицiйнi цiлi, на формування їх оборотних коштiв та на споживчi цiлi. Забороняється надання кредитiв на покриття збиткiв господарської дiяльностi позичальника, на формування та збiльшення статутного фонду комерцiйних банкiв та iнших господарських товариств, на придбання цiнних паперiв будь-яких пiдприємств.

Банкiвське кредитування фiзичних i юридичних осiб здiйснюється за жорсткими принципами кредитування. Останнi являють собою основу, головний елемент системи кредитування, оскiльки вiдображають сутнiсть i змiст кредиту, а також вимоги об"єктивних економiчних законiв, в тому числi i в галузi кредитних вiдносин.

Банківська система кредитування, що склалася в Україні сьогодні, являє собою кредитну систему, в який зберіглися окремі риси старої схеми і вводяться принципово нові елементи, притаманні сучасному етапу розвитку економіки. При цьому перелік принципів банківського кредитування залишився таким самим, як і до перебудови, але зміст кожного з них набув суттєвих змін.

Принципи кредитування можна роздiлити на двi групи :

1) загальноекономiчнi принципи, що вiдповiдають всiм економiчним категорiям (цiлеспрямованiсть, диференцiйованiсть);

2) принципи, що вiдображають сутнiсть функцiї кредиту (строковiсть, забезпеченiсть, платнiсть).

У Положенні НБК “Про кердитування” перелічені принципи трактуються як умови, що передбачаються кредитним договором, порушення яких розглядається як недоліки кредитної діяльності.

Принцип цілеспрямованості.

Суть принципу цілеспрямованості або цільового використання кредиту полягає в тому, що він має видаватися лише на визначені цілі - на задоволення тимчасової потреби позичальника в додаткових коштах. У цьому відмінність кредитування від фінансування, оскільки останньоє такої конкретної мети не має. Якщо ж припустити, що позичкою покриватимуться потреби, які не маєть тимчасового характеру, то позичені кошти не повернуться до кредитора і кредитування перетвориться на безповоротнє фінансування. На практиці цей принцип здійснюється шляхом надання кредиту на конкретні цілі (об’єкта) і знаходить відбиття у відповідному розділі кредитного договору, що встановлює конкретну мету позики і дозволяє здійснювати банківськй контроль за дотриманням цієї умови позичальником.

Порушення принципу цільового використання кредиту з боку позичальника може бути підставою для дострокового повернення кредиту або застосування штрафного позичкового процента. В умовах ринкової економіки зміст принципу цілеспрямованості дещо змінився - комерційні банки надаюь кредити на нових умовах у нетрадеційній формі. Якщо за централізованої адміністративно- командної системи господарювання мало місце кредитування сукупного об’єкта, що в ході банківської реформи привело до певної уніфікації використання кредиту, то тепер поступово складається система багатоваріантного кредитуваня, коли підприємства і банки застосовують ту його форму, яка, на їх думку, є найдоцільнішою.

Принцип диференцiйованостi.

Диференційованість кредиту - це принцип, який означає зважений підхід з боку комерційного банку до різних категорій потенційних позичальників.
Кредит має надаватися тим суб’єктам господарювання, які спроможні своєчасно його повернути. Ще до недавнього часу застосування диференційованого підходу при кредитуванні означало оцінку підприємств за рівнем виконання ними основних планових показників. Тепер диференційованість кредитування здійснюється на основі показників кредитоспроможності позичальника, які дають змогу оцінити фінансовий стан підприємства і бути впевненим у здатності і готовності позичальника повернути на дану позику в обумовлений договором строк. Ці якості потенційних позичальників визначаються шляхом аналізу їх балансів з точки зору забезпеченності господарства власними джерелами коштів, ліквідності, рівня рентабельності не тільки на дату оформлення кредитної угоди, але й у подальшій діяльності. Такий аналіз оцінки кредитоспроможності позичальника , що здійснюються банками банками заздалегідь (до укладання кредитного договору), дозволяють певною мірою знизити ризик несвоєчасного повернення позички.

Практична реалізація цього принципу залежить від особистих інтересів конкретного комерційного банку і загальної централізованої політики держави. Суттєвою ознакою принципу диференційованості кредитування в сучасних умовах є перехід від кредитування об’єкта до кредитування суб’єкта.

Принцип строковості.

Принцип строковості повернення кредиту відображає необхідність повернення отриманої від кредитора позик у визначений строк, обумовлений кредитною угодою.

У зв’язку з тим, що обіг коштів на кожному підприємстві індивідуальний і залежить від багатьох факторів, здійснювати діловий контроль за поверненням кредиту можна лише за допомогою встановлених строків його погашення. Термін кредитування є граничним часом знаходження позичкових коштів у господарстві позичальника і виражає ту міру за межою якої кількісні зміни у часі перходять у якісні, якщо порушується строк користування позичкою. В цьому разі кредит втрачає своє дійсне призначення, що негативно позначається на стані грошового обігу в державі.

Принцип стрковості поверненя кредиту знаходить соє практичне втілення у погашенні конкретної позички шляхом перерахунку відповідної суми коштів на рахунок кредиторк і забезпечує поновлення його кредитних ресурсів. В умовах централізованої планової економіки існувала позичка, яка не поверталася. Ця форма кредитування була поширена в аграрному секторі господарства, коли державні кредитні установи надавали позички, повернення яких не передбачалося у зв’язку з кризовим становищем позичальника і які за своєю сутністю були додатковою формою бюджетних асигнувань , що здійснювалися через державний банк і, безумовно, ускладнювали кредитний механізм.

В ринкових умовах господарювання принципу строковості повернення кредиту надається особливе значення. Порушення його є для кредитора підставою для застосування до позичальника економічних санкцій у вигляді збільшення процента за кредит, а при подальшій несплаті - пред’явлення фінансових вимог у судовому порядку. Крім того, додержання зазначеного принципу необхідне для забезпечення ліквідності самих комерційних банків, організація діяльності яких не дозволяє вкладати залучені кредитні ресурси у безнадійні договори. Від дотримання принципу строковості повернення кредиту залежить нормальне забезпечення коштами суспільного відтворення і, відповідно, його обсягів і темпів зростання.

Принципи забезпеченності і платності.

З принципом строковості повернення кредиту пов’язані принципи забезпеченності і платності. Забезпеченість кредиту виражає необхідність забезпечення майнових інтересів кредитора при можливому порушенні позичальником взятих на себе зобов’язань. Боргові зобов’язання, які забезпечують повернення кредиту, оформляються разом з кредитним договором і є додатком до нього. Необхідно підкреслити, що в умовах планової економіки цей принцип трактувався досить вузко - вважалося, що забезпеченністю кредиту є наднормативний оплачений залишок товарно-матеріальних цінностей.
Однак практичний досвід показує, що наявність такого матеріального забезпечення ще не дає впевненості у своєчасності повернення кредиту в зв’язку з тим, що підприємство може мати матеріальні запаси, які обертаються досить повільно. З точки зору світової банківської практики надійнішими є заставне право, порука і гарантії, а також в цілому система страхування.

Вибір форм юридичних зобов’язань (однієї чи кількох) забезпечення кредиту передбачає ться сторонами кредитної уоди і обумовлюється в кредитному договорі. Це дає можливість банку зміцнити свою незалежність і тим самим знизити кредитний ризик, що є досить актуальним у період загальної економічної нестабільності.

Згідно з чинним законодавством України в практиці комерційних банків може використовуіатися кілька видів забезпечення виконання зобов’язань у кредитних відносинах. Це - застава, порука та гарантія, штраф (пеня), страхування. Без забезпечення кредит може надаватися лише у тих випадках, коли джерело погашення позики високонадійне. В інших випадках при виборі виду забезпечення по кожній конкретній кредитній угоді необхідний економічний та юридичний аналіз операції, стану і можливостей позичальника.

Зважаючи на світовий досвід банківської діяльості, слід зазначити, що в
Україні не застосовуються такі види забезпечення, як земля, іпотека, закладна (через відсутність чинного законодавства), за рахунок яких можна було б розширити структуру кредитів. Крім того, на сьогоднішній день існує проблема практичної реалізації принципу забезпеченності, що зумовлена недосконалістю правової бази. Це стосується відсутності єдиного реєстру заставленого майна та відпрацьованого механізму його реалізації у разі визнання клієнта неспроможним повернути позичку.

Принцип забезпеченності тісо пов’язан з принципом платності. Цей принцип виражає необхідність прямого повернення позичальником отриманих від банку кредитних ресурсів, але й оплати права на їх використання. Реалізація цього принципу здійснюється через механізм позичкового процента, ставка
(норма) якого визначається співвідношенням суми річного доходу, отриманого на позичковий капітал, та суми наданого кредиту, і за своєю економічною суттю являє собою ціну кредитних ресурсів. Банківський позичковий процент виконує три основні функції: по-перше, економічна суть плати за кредит відображає фактичний перерозподіл між кредитором і позичальником додатково отриманого прибутку; по-друге, з його допомогою здійснюється регулювання виробництва і обігу шляхом розподілу позичкових капіталів на галузевому, міжгалузевому і міжнародному рівнях, і, по-третє, в процесі встановлення розміру банківського процента здійснюється певною міроюантиінфляційний захист грошових нагромаджень клієнта банку в період кризового стану економіки держави.

Платність кредиту має стимулюючий вплив на комерційний розрахунок підприємств, примушуючи їх збільшувати власні кошти і ефективно використовувати позичені. Саме ця стимулююча функція в умовах планової економіки не використовувалася достатньою мірою, оскільки значна частина кредитних ресурсів надавалася державними банками за порівняно низьку плату або на безпроцентній основі. У свою чергу принцип платності кредиту забезпечує банку покриття його витрат і є однією з основних складових прибутку.

Формування ціни на кредит принципово відрізняється від традеційного механізму ціноутворення, в основі якого - суспільно необхідні затрати праці на виробництво продукту. При встановленні процента за кредит комерційні банки враховують цілий ряд факторів. Ці фактори умовно можна розділити на дві групи - зовнішні, що не залежать від комерційного банку, і фактори, які безпосередньпов’язані з його діяльністю і діяльністю позичальнка(див.таб№1).

Як видно з переліку, на розмір позичкового процента впливає досить багато факторів, перед усім кон’юнктурного характеру, що потребує зваженого підходу до управління кредитними ресурсами.
Необхідно наголосити, що процентна політика банків спрямована на поступове зниження дисконтної ставки, і це забезпечує стабільність національної валюти, сприяє розвитку підприємництва за рахунок банківських кредитів.
Однак така ситуація має й іншу сторону - водночас із зниженням рівня середньої процентної ставки за кредитами банків з метою підтримання рентабельності змушені також зиеньшувати рівень сплати по депозитах, що, в свою чергу, негативно впливає на можливість залучення коштів для формування кредитних ресурсів з метою подальших вкладень у народне господарство. Цей приклад свідчить, що реалізація принципу платності являє собою досить складний механізм не тільки кредитної політики окремого комерційного банку, але й загального грошово-кредитного ринку.

Таб. № 1 Фактори, які визначають розмір плати за кредит комерційного банку.

1.2. Джерела формування кредитних ресурсiв комерцiйних банкiв

Специфiка банкiвського закладу як одного з видiв комерцiйних пiдприємств мiститься в тому, що переважна частина його ресурсiв формується не за рахунок власних, а за рахунок позикових коштiв.

Пасиви комерцiйних банкiв є основою для здiйснення ним активних операцiй і визначають масштаби їх розвитку. Одночасно структура i якiсть активiв обумовлюють структуру пасивiв i рiзноманiтнiсть депозитних iнструментiв.

До останнього часу вiтчизняна банкiвська система мала певну своєрiднiсть, що зв’язана з монополiєю спочатку Держбанка, а потiм спецiалiзованих банкiв на кредитнi ресурси. Ця монополiя виражалася у вольовому розподiленнi клiєнтури мiж банками, а вiдповiдно й закрiплення коштiв за тим чи iншим банком. Банки були не зацiкавленi у залученнi вiльних грошових коштiв на свої рахунки, оскiльки розмiри їх активних операцiй визначалися лiмiтами кредитних вкладень, а не реально залученими на рахунки коштами.

В умовах використання на цiлi технiчного переоснащення, розширення, реконструкцiю виробництва, нового будiвництва переважно бюджетних коштiв, а не довгострокових чи середньострокових кредитiв банкiв була вiдсутня потреба в аккумуляцiї строкових вкладiв як джерела середньострокових i довгострокових кредитних вкладень. Перехiд до дворiвневої банкiвської системи, створення економiчно самостiйних комерцiйних банкiв, переведення господарства на принципи самофiнансування визначили проблему формування пасивiв як одну з найактуальнiших у роботi банкiв.

Банки сприяють перетворенню тимчасово вiльних грошових заощаджень у позиковий капiтал. На основi депозитних операцiй формується бiльша частина кредитних ресурсiв банкiв.

Основними джерелами формування банківських кредитних ресурсів є власні кошти банків, залишки на розрахункових та поточних (валютних) рахунках, залучені кошти юридичних та фізичних осіб на депозитні рахунки до запитання та строкові, міжбанківські кредити та кошти, одержані від випуску цінних паперів.

Для оперативного залучення необхідних додаткових коштів комерційні банки використовують можливості міжбанківського ринку ресурсів, на якому здійснюється продаж грошових коштів, що були мобілізовані іншими кредитними установами.

Цьому оперативному за способом залучення коштів джерелу притаманний короткостроковий характер. В банківський практиці міжбанківські кредити рідко виступають як джерело кредитних ресурсів, тому що вони дуже дорогі.
Міжбанківський кредит доцільно залучати, коли є необхідність прокредитувати дуже вигідну угоду чи важливого крупного клієнта.

Комерційні банки також з метою залучення додаткових кредитних ресурсів можуть випускати різноманітні види цінних паперів: акції, облігації, ощадні сертифікати.

Депозити – основне джерело формування банкiвських кредитних та iнвестицiйних ресурсiв. У сукупному капiталi комерцiйних банкiв деяких розвинутих країн запозиченi кошти в 10-100 разiв перевищують власний капiтал.

Депозит вигiдний не тiльки вкладнику, але й банку. Велика кiлькiсть депозитiв здатна створити банку позиковий капiтал, котрий вiн потiм розмiстить на вигiдних умовах у будь-який галузi господарства. Рiзниця в процентах за депозитами i процентах, що банк отримує вiд позичальникiв капiтала, являється винагородою банку за проведену ним роботу по залученню вiльних грошових коштiв i розмiщенню позикового капiталу. Прагнення банкiв збiльшити обсяги цiєї винагороди обумовлює їх бажання розширити свою ресурсну базу шляхом утворення "уявних вкладень", грунтом для появи яких являються рахунки до запитання.

Пiд депозитом розумiють записи у банкiвських книгах, що свiдчать про наявнiсть певних вимог клiєнтiв до банка, чи кошти клiєнтiв в банках у формi вкладiв за депозитними угодами i договорами.

В теперiшнiй час джерела коштiв, що розмiщуються у вклади, дуже рiзноманiтнi. Це кошти на рахунках пiдприємств, рахунках заробiтної плати робiтникiв i службовцiв, рахунках державних установ i пiдприємств, якi тимчасово не використовуються, але повиннi знаходитися на рахунку. З точки зору банкiвської технiки вклади можна роздiлити на три групи: безстроковi
(до запитання), строковi та ощаднi вклади.

Вклади до запитання являють собою кошти на поточних, розрахункових, бюджетних та iнших рахунках. За вкладами до запитання виплачується досить низький процент, а нерiдко за ними зовсiм не виплачується винагорода.
Депозити до запитання призначенi в першу чергу для здiйснення поточних розрахункiв. Щоденнне ведення платiжних операцiй пiдприємств в банках потребує великих витрат. Щоденне за рахунками пiдприємств робиться безлiч бухгалтерських проводок. Однак цi витрати банкiв в бiльшiй або меншiй мiрi компенсуються тим, що при загальному розглядi клiєнти, що володiють рахунками до запитання, не в повнiй мiрi використовують грошовi кошти, що знаходяться на рахунках. Залишається так званий твердий залишок, який використовується банком для своїх комерцiйних цiлей, тобто вiн може бути наданий у позику з метою отримання прибутку. В середньому цей залишок є визначеною очiкуваною величиною. Вiн утворюється внаслiдок того, що багато клiєнтiв банка регулярно знiмають кошти зi своїх поточних рахункiв i поповнюють їх через кiлька днiв чи тижднiв. Але бiльшiсть клiєнтiв для оплати своїх зобов’язань не знимає всiєї суми вклада. Навiть тодi, коли компанiї щоденно використовують свої кошти, на рахунках залишаються певнi грошовi залишки. Такий залишок коштiв може бути використаний для розширення активних операцiй i, отже, для отримання прибутку. Банк без особливих труднощів може видавати за рахунок цих коштiв у певному обсязi короткостроковi кредити, наприклад позики пiд векселі на 90, 120 днiв, чи контокоррентний кредит.

З точки зору управлiння банкiвською лiквiднiстю бiльш вигiдними для банкiв є поточнi та бюджетнi рахунки, рахунки по фiнансуванню капiтальних вкладень, рахунки спецiального призначення, оскiльки характер руху коштiв за ними (суми, строки, перiодичнiсть здiйснення) може бути наперед вiдомi банку.

Вклади до запитання можуть бути розмiщенi на депозитнi чи контокорентнi рахунки. В разi депозитного рахунуку клiєнт може зняти з рахунку тiльки суму фактичного залишку на ньому. Навпаки, на контокоррентному рахунку можливий як вiд’ємний, так й позитивний залишок.
Клiєнт в будь-який час може не тiльки отримати свiй вклад, але й отримати на певний строк кредит. За кредитовим сальдо банк нараховує проценти на користь клiєнта, а за дебетовим – стягує процент на свою користь як за наданою позикою. Причому процент на користь банку нараховується за бiльш високою ставкою. Контокорентний рахунок вiдкривається надiйним клiєнтам, першокласним позичальникам.Тобто контокорентні рахунки суб'єктам господарювання не відкриваються.

Певну подiбнiсть з контокорентним рахунком має поточний рахунок з овердрафтом. Це рахунок, за яким на основi угоди мiж клiєнтом i банком припускається в певному розмiрi перевищення суми списання за рахунком над величиною залишкiв коштiв. Але при овердрафтi на вiдмiну вiд контокоренту такi запозичення вiдбуваються нерегулярно. Крiм того, договiр про овердрафт укладається кожний раз окремо, а наявнiсть поточного рахунку з овердрафтом не виключає вiдкриття клiєнту для проведення окремих операцiй додатково депозитних чи позикових рахункiв, в той час як на контокорентному рахунку зосереджуються всi операцiї, що проводяться банком по вiдношенню до клiєнта. Контокорентнi рахунки вiдкриваються юридичним особам, а рахунок з овердрафтом може бути вiдкритий i неюридичнiй особi, а також фiзичнiй для покриття тимчасових розривiв у надходженнi й використання коштiв.

До депозитiв до запитання вiдносяться кореспондентськi рахунки банкiв, що вiдкритi в НБУ чи банках-кореспондентах з метою здiйснення платежiв та розрахункiв в односторонньому порядку чи за дорученням один одного.
Кореспондентськi рахунки, вiдкритi в iнших банках-кореспондентах, називаються ностро-рахунками, навпаки, кореспондентськi рахунки, вiдкритi банками-кореспондентами в данному банку, називаються лоро-рахунками. Як правило, при встановленнi кореспондентських вiдносин мiж банками сторони передбачають можливiсть утворення овердрафту за цими рахунками. Утворення на лоро-рахунку пасивного (кредитового) сальда означає наявнiсть в оборотi банка додаткових ресурсiв, залучених iз банку-кореспондента, а активного
(дебетового) сальдо – виникнення овердрафту, тобто надання банку- кореспонденту кредиту. Навпаки, за ностро-рахунком кредитовий залишок означає залучення в оборот коштiв iншого банку, а дебетовий – розмiщення частини своїх коштiв в цьому банку-кореспондентi. Таким чином, кредитове сальдо за рахунками ностро та лоро вiдображає в балансi банка ресурси, що надiйшли в його користування вiд банкiв-кореспондентiв.

Основний недолiк депозитiв до запитання для банка – необхiднiсть мати бiльш високий оперативний резерв для пiдтримки лiквiдностi (через потенцiйну можливiсть вилучення грошей з рахункiв до запитання. У бiльшостi комерцiйних банкiв вклади до запитання займають найбiльшу питому вагу в структурi залучених коштiв. Це, як правило, саме дешеве джерело утворення банкiвських ресурсiв. У зв’язку з високою мобiльнiстю коштiв залишок на рахунках до запитання не постiйний. Можливiсть власника рахунку в будь-який момент вилучити кошти потребує наявностi в оборотi банка пiдвищеої долi високолiквiдних активiв (залишку коштiв в касi, на кореспондентському рахунку та iнш.) за рахунок скорочення частки менш лiквiдних активiв, якi приносять значнi доходи. Через цi причини за залишками на рахунках до запитання банки виплачують власникам досить низький процент чи зовсiм не нараховують за ними нiякого доходу.

Відносно строкових вкладiв, то цi депозити, на вiдмiну вiд поточних вкладiв, мають бiльш тривалi строки. Як правило, вони приймаються на строк не менше одного мiсяця. Для вкладника перевага довгострокового вкладання грошей мiститься в отриманнi бiльш високих процентiв. Банк, зi свого боку, також може розраховувати на цi кошти бiльш тривалий час i вiдповiдно збiльшити доходи вiд процентiв. В основному строковi вклади не використовуються для здiйснення платежiв, як це вiдбувається з коштами на поточних рахунках.

Строковi вклади подiляються на саме строковi вклади й строковi вклади з попереднiм повiдомленням про їх вилучення. Саме строковi вклади повертаються власнику у заздалегiдь визначений термiн, до цього моменту вони "заблокованi", не можуть бути вилученi з банку i банк може повнiстю розпоряджатися ними. Якщо сума, спочатку вкладена як строковий вклад, не вилучається власником у встановленний термiн, то в майбутньому вiн може розпоряджатися нею аналогiчно поточному рахунку. Як правило, по вкладах з бiльшим строком зберiгання виплачують бiльш високий процент.

Якщо у випадку саме строкових вкладiв пiсля закiнчення договiрних строкiв клiєнту автоматично надається право їх вилучення в будь-який з наступних днiв, то строковi вклади з попереднiм повiдомленням потребують надходження в банк спецiальної заяви вкладника. Строк надання такої заяви зазделегiдь обумовлюється i в залежностi вiд нього встановлюється величина процентiв за вкладом.

Строковi вклади займають промiжне положення мiж вкладами до запитання й ощадними вкладами. Вони вiдрiзняються вiд ощадних депозитiв тим, що мають вiдносно невеликий, чiтко обумовлений строк, хоча вiн і бiльше, нiж за депозитами до запитання. Крiм того, розмiр строкових вкладiв встановлюється круглими сумами. Той факт, що власник строкового вкладу може розпоряджатися ним тiльки пiсля проходження певного строку, не виключає, що клiєнт в разi необхiдностi може достроково отримати у банка свої кошти. В данiй ситуацiї банк може, наприклад, надати клiєнту кредит, погашення якого вiдбудеться пiсля закiнчення термiну строкового кредиту. Банк може також повернути грошову суму, що знаходиться на строковому рахунку, але при цьому значно знижуються проценти.

Рiзновидом строкових вкладiв є депозитнi сертифiкати. Сертифiкати – це цiннi папери, якi свiдчать, що їх власник внiс кошти в банк на визначений строк з нарахуванням певного проценту. Вони подiляються на такi, якi можна передавати iншим особам, i без права передавання. Сертифiкати з правом обiгу на вторинному ринку мають суттєвi переваги перед строковими вкладами, що оформленi простими депозитними угодами, так як через велику кiлькiсть можливих фiнансових посередникiв у розповсюдженнi й обiгу сертифiкатiв розширюється коло потенцiйних iнвесторiв; на вторинному ринку сертифiкат може бути достроково проданий iншiй особi з отриманням певного доходу й без змiни при цьому обсягiв ресурсiв банка, в той час як дострокове вилучення власником строкового вкладу означає для нього втрату дохода, а для банка – частини ресурсiв.

Отже, перевагою строкових депозитних рахункiв для клiєнтiв є отримання високого проценту, а для банку – можливiсть пiдтримки лiквiдностi з меншим оперативним резервом. В той же час для банка недолiк строкових вкладiв полягає в необхiдностi виплати пiдвищених процентiв за вкладами й зниження таким чином маржі, тобто рiзницi мiж процентами за активними i пасивними операцiями.

Ощаднi депозити застосовують для накопичення чи вкладання грошових заощаджень. Для них характерним є повiльне зростання й те, що використання коштiв часто вiдбувається через кiлька рокiв. При цьому слід вiдмiтити, що грошовi суми, помiщенi на рахунки, якi призначенi для здiйснення платежiв чи на заздалегiдь визначений строк, не вiдносяться до ощадних вкладiв.
Ощаднi депозити мають стiйкий характер у довгостроковому перiодi, тому вони перетворилися зараз в одну з найважливiших операцiй. Цi кошти безпосередньо використовуються для фiнансування великих промислових та торгiвельних компанiй, для надання довгострокових позик, у тому числi i державi. Ощаднi вклади вигiднi банкам тим, що вони, як правило, носять довгостроковий характер і, отже, можуть використовуватися як джерело довгострокових вкладень. Недолiком їх є пiдвладнiсть цих вкладiв рiзноманiтним факторам
(полiтичним, економiчним, психологiчним), що пiдвищує загрозу швидкого вiдтоку коштiв з цих вкладiв.

До останнього часу у вiтчизнянiй банкiвський практицi питанням управлiння депозитами не придiлялася увага. Перед установами банкiв на мiсцях не ставилася задача забезпечення надання коротко- i довгострокових позик в залежностi вiд розмiрiв i специфiки мобiлiзованих ними кредитних ресурсiв. Подiбне положення було викликано надмiрною централiзацiєю управлiння процесами формування i використання позикового фонду страни.

Активи i пасиви банка тiсно пов’язанi мiж собою. Виходячи на ринки кредиту, банки постiйно контролюють стан своїх пасивiв, слiдкують за наявнiстю вiльних ресурсiв, строками запитання депозитiв, вартiстю залучених капiталiв i заощаджень. Якщо приток ресурсiв в банк уповiльнюється й не може бути забезпечений на припустимих умовах, банк буде вимушений переглянути свою полiтику в областi активних операцiй, вiдмовитися вiд вигiдних пропозицiй, погасити частину ранiше наданих кредитiв.

Таким чином, визначення обсягiв, строкiв, цiни мобiлiзованих ресурсiв торкається усього спектру вiдносин в областi управлiння активними операцiями.

Основу ресурсної бази банка складають залученi кошти. За фiксованiстю строкiв залученi ресурси можна подiлити на двi групи: ресурси, якими можна управляти, та поточнi пасиви. До першої групи вiдносяться строковi депозити, та мiжбанкiвськi кредити. До другої групи включаються залишки на розрахункових, поточних рахунках й на корреспондентських рахунках. "Золоте" банкiвське правило говорить, що розмiр i строки фiнансових вимог банка повиннi вiдповiдати розмiрам та строкам його зобов’язань. Кожної групi пасивiв повинен вiдповiдати свiй тип активiв за розмiрами i строками розмiщення. Так, пасиви, якими можна управляти, формують базу для цiльового, програмного кредитування, а поточнi пасиви є основою для операцiй на ринку "коротких грошей". Пiдтримання цього вiдношення мiж джерелами ресурсiв i їх розмiщенням є основою фiнансової стiйкостi банка.
Таким чином, виходячи з принципу збалансованостi структури джерел фiнансування, необхiдно формувати останнi в залежностi вiд економiчної кон’юнктури ринку, об’єктiв кредитування, прибутковостi й обертання активiв.

Страницы: 1, 2