Метою реферату є визначення поняття "ігра" та дослідження ігри як психолого-педагогічного явища. Також ми вважаємо доцільним визначити найпоширеніші проблеми ігор з філософської точки зору.

Словом "ігра" позначаються самі різні, деколи малосхожі між собою явища. Існує сім основних значень цього слова [6; 23]. Це діяльність, заняття дітей і заняття, обумовлене сукупністю певних правил, прийомів, що служить для заповнення дозвілля, для розваги, є видом спорту (спортивні ігри, військова ігра). Це і властивий деяким винам і шипучим напоям рух пухирців газу ("іграє вино"), і швидка зміна плям світла, фарб тощо, блиск, переливи, виразна мінливість. Це виконання музичних творів (ігра на скрипці) і виконання сценічної ролі (акторська ігра). Це навмисний ряд дій, переслідуючих певну мету, інтриги, таємні задуми. Ми говоримо про ігру уяви, ігру природи, ігру слів, ігру випадку, ігру долі... Окрім ігор людей, існують ігри тварин. Польський письменник-фантаст і оригінальний мислитель Станіслав Лем, як би відроджуючи античне космічне розуміння ігри, писав про Велику Ігру між Цивілізацією і Природою. "Теорія ігор" - так називається розділ математики, що досліджує формальні моделі ухвалення оптимальних рішень в конфліктних ситуаціях.

У всіх згаданих випадках слово "ігра" вживається в позитивному або в нейтральному значенні. Але воно і деякі утворювані від нього слова і словосполучення мають і негативне значення: "ігра розуму", "ігра на нервах". Що ж таке ігра? Чи можна у всіх цих багатоманітних значеннях знайти загальний знаменник? Можливо, є щось загальне в тих діях, які називають ігрою? Звичайно, коли слово "ігра" застосовується до неживої природи, це метафора. А ігри тварин? В капітальній праці про поведінку тварин ми читаємо: "Ігра - ще один "важкий" термін, у зв'язку з яким виникають численні суперечності. Котеня, що грає клубком ниток, або собака, що женеться за м'ячем, - звичні приклади ігор у домашніх тварин: аналогічні приклади можна знайти у більшості ссавців і багатьох низьких тварин. Проте чи є в цих ситуаціях щось загальне, що виправдовувало б вживання загального терміну? Відповісти на це питання важко". Разом з тим "у самих різних тварин вдається виділити особливу форму поведінки, що включає рухи, які явно грають важливу роль в інших формах (агресія, докомоція), але тим часом не викликають у спостерігача враження, що вони скоюються "всерйоз" [19; 382-383]. Вчений Р. Хайнд наголошує на таких ознаках ігри тварин, як незавершені послідовності дій, вироблення нових комплексів рухів, змішення функціонально різних типів поведінки, невідповідність інтенсивностей окремих рухів і всієї послідовності в цілому тощо. Хоча "чинники, контролюючі ігрову поведінку, далеко не ясні і, поза сумнівом, вельми складні", "як би там не було, ігрова поведінка існує, і ігнорувати її неможливо".

Є підстава припустити, що необхідність ігрової поведінки пов'язана з таким періодом в розвитку тварини, протягом якої вона повинна підготуватися до "дорослої" життєдіяльності. Значення ігри і полягає в тому, що в процесі неї виробляються і удосконалюються різні здібності, у тому числі здатність психічної регуляції своєї діяльності. Тренувальний характер ігрової діяльності безперечний. Відчуття задоволення, що викликається нею, - основний її стимулятор. Така стимуляція надзвичайно доцільна, оскільки без ігри не змогли б сформуватися навики діяльності і поведінки, необхідні для самого існування тварини [19; 385].

По суті, те, що людина не може не пройти стадію дитинства, пояснює і значення ігри в її розвитку. Не випадково ігра є, за словами Л. С. Виготського, "у відомому значенні провідною лінією розвитку в дошкільному віці" [3]. На одностайну думку психологів, ігра - ведуча діяльність дитини і основа всього подальшого її розвитку, бо саме в ігрі вона спочатку знаходить досвід для життя в суспільстві і розвиває всі ті фізичні і духовні сили і здібності, які їй для цього необхідні. Відмінність між ігрою дитини і ігрою дитинчати тварини така ж, як відмінність між біологічною життєдіяльністю тварини і соціальним буттям людини.

Дитяча ігра - це і є модель ігри як такової. Тут її єство виражено найбільшою мірою. Це та форма ігрової діяльності, по відношенню до якої те, що їй передує, - її генетичні передумови (ігри тварин), а те, що за нею слідує (спортивні ігри, спорт, мистецтво), - її модифікації.

Зачатки ігрової діяльності з'являються тоді, коли дитина, не без впливу дорослих, бере на себе ту або іншу роль, коли один предмет виступає як позначення іншого предмету або істоти. Тоді стає можливим "їхати" або "летіти" на стільці, як на автомашині або літаку, скакати на паличці, як на коні. "В ігрі дитина створює уявну ситуацію", - підкреслює Л. С. Виготський, наголошуючи на надзвичайному значенні в ігрі уяви, яка і дозволяє здійснювати ілюзорну реалізацію нереалізованих бажань [3].

Разом з розвитком дитини, збагаченням її життєвого досвіду розвивається і сама ігра. Вона стає все більш сюжетно організованою. Центр її переміщається від дії з предметами до зображення дій і відносин життя дорослих. Узагальнюючи великий експериментальний матеріал, автор rрунтовної монографії "Психологія ігри" Д. Б. Эльконін приходить до висновку, що "шлях розвитку ігри йде від конкретної наочної дії до узагальненої ігрової дії і від нього до ігрової ролевої дії: істи ложкою; годувати ложкою; годувати ложкою ляльку; годувати ложкою ляльку, як мама, - такий схематичний шлях у ролевій ігрі", а "роль є смисловим центром ігри, і для її здійснення служить і створювана ігрова ситуація, і ігрові дії" [21; 325-340].

Сюжет ігри - це та безпосередня дія, яка проводиться в ігрі, дія, що відтворює житейські відносини або почерпнута з прослуханої казки. Зміст ігри - взаємостосунки в "дорослому" світі. Завдяки цьому і реалізується основна функція ігри - підготовка до серйозного життя в цьому світі.

У чому полягає необхідність ігрової діяльності дитини? Дитина, що росте, за природою своєю діяльна істота, що освоює величезну інформацію завдяки своїй допитливості (всі діти на певній стадії стають "почемучками"). Але вона не здатна своєю діяльністю задовольняти свої насущні потреби в їжі, одязі, житлі. Їй і не потрібно це робити, поки вона знаходиться в світі дитинства. Тому вона може собі дозволити займатися непродуктивною діяльністю, діяльністю заради самої себе, ради того задоволення, яке вона доставляє. А задоволення вона доставляє не тільки процесом рухової активності органів чуття і частин тіла, але і тим, що вона дозволяє (хай ілюзорно) суперечність між потребою діяти, як дорослий, і неможливістю діяти реально, дійсно здійснювати ті операції, які вимагає зміст дії (водити машину, лікувати хворого, готувати обід). "Чи може взагалі дозволятися ця суперечність?"- ставить питання А. Н. Леонтьєв і відповідає на нього таким чином: "Так, вона може дозволятися, але вона може дозволятися у дитини тільки в одному-єдиному типі діяльності, а саме в ігровій діяльності, в ігрі. Це пояснюється тим, що ігра не є продуктивною діяльністю, її мотив лежить не в результаті, а в змісті самої дії. Тому ігрова дія вільна від тієї обов'язкової її сторони, яка визначається реальними умовами даної дії, тобто вільна від обов'язкових способів дії, операцій" [8; 475].

Ігра, таким чином, протистоїть дійсності, реальному життю, трудовій діяльності. Дослідники не раз звертали увагу на двопланність ігри, тобто на те, що іграюча дитина одночасно і вірить і не вірить в реальність ігрової дії. Вона, звичайно, чудово знає, що стілець - це не літак, але в уяві вона переживає реальні почуття, подібні тим, які відчувають, керуючи літаком. Коли зникає один з компонентів ігрової дії - реальність або уявна ситуація, коли припиняється рух між ними, перехід одного в інше, ігра припиняється або перекручується [14; 60].

Для розуміння єства ігри важливо розрізняти суб'єктивне і об'єктивне її значення. Суб'єктивне значення ігри визначається її мотивом, безпосередньою спонукою до ігри, якою є отримання задоволення в самому процесі ігрової діяльності. Якщо судити про природу ігри тільки за цим значенням, то легко дійти висновку, що вона не що інше, як порожня забава. Проте об'єктивне значення ігри, про яке сама дитина і не здогадується і яке безпосередньо не видно, побачивши ігру дітей, а розкривається науковим дослідником ігрової діяльності, істотно інше, ніж суб'єктивне. Це функції ігри в розвитку дитини. Ігра сприяє формуванню фізичних і духовних здібностей підростаючої людини, її пізнавальної діяльності, уяви, волі, владарювання собою. Ігра - це школа спілкування. "Дитина вчиться в ігрі своєму "Я" - пише Л. С. Виготський, але вона в ігрі, опанувавши роль, вчиться розуміти іншого, входити в його становище, що надзвичайно важливе для життя в суспільстві. Тому ігра - дієвий засіб етичного виховання. Ігра - модель "дорослого" життя, і тут дитина не тільки знайомиться з різними професіями, але й вчиться цінувати працю і вперше відчуває гордість бути трудівником, ще не трудившися. І разом зі всім цим ігра, завдяки задоволенню, яке вона привносить, - це відпочинок, розрядка психічної напруженості. Важливо відзначити, всі ці функціональні значення ігри виступають разом, дані в комплексі, пронизуючи одне одного і усилюючи одне через інше [17; 26-29].

Отже, ігра - невимушена діяльність в уявній ситуації за певними правилами. І якщо суб'єктивна мета ігри, її мотив знаходяться в самому процесі діяльності, що приносить задоволення, то об'єктивне значення ігрової діяльності полягає у формуванні і тренуванні фізичних і духовних здібностей, необхідних для здійснення інших видів діяльності і життя особистості в суспільстві. Існує багато різних концепцій ігрової діяльності. Їх різноманіття обумовлено як відмінністю методологічних позицій, з погляду яких визначається ігра (наприклад, позитивізм або фрейдизм), так і складністю і різноманіттям самого феномена ігри і її функціональних значень. Ускладнює розуміння ігри і те, що дитяча ігра має не тільки передумови в тваринному світі, але і переходить в інші види діяльності, в яких зникає ігра, але зберігається ігровий початок [18, 19].

У дитячій ігрі здійснюється психологічна підготовка до трудової діяльності, і лише в цьому значенні ігра - дитина праці. "З погляду окремої особи, ігра, дійсно, старіша за діяльність", - писав Г. В. Плеханов, маючи на увазі те, що в процесі ігри здійснюється система виховання, необхідна для підготовки до цієї діяльності, хоча "з погляду суспільства, діяльність виявляється старшою за ігру". При всьому взаємозв'язку, існуючому між працею і грою, ми їх протиставляємо один одному. Праця - це не ігра, і ігра - це не праця. Отже, праця, що захоплює робітника своїм змістом і способом виконання, тобто праця вільна та творча, є "ігрою фізичних і інтелектуальних сил", доставляє насолоду. Отже, ігра, переходячи в працю, не розчиняється в ній без залишку, але зберігається як ігра фізичних і інтелектуальних стежок, як ігровий початок трудової діяльності [12; 207]. Не дарма людина, що з насолодою віддається захоплюючій її діяльності, може сказати словами поета Франсуа Війона: "Труджуся граючи" [16; 72].

Дитяча ігра переходить в працю дорослої людини, як відзначав відомий грузинський психолог Д. Н. Узнадзе. Сама ігра має розважальну функцію. В розвазі вона домінує. І хоча розвага як форма поведінки відрізняється від ігри (людина може розважатися і спілкуванням з іншими людьми, і спортом, і мистецтвом), в розвазі також зберігається ігровий початок. Цей початок у вищій мірі міститься і в мистецтві як вільній і творчій діяльності [15]. К. Маркс не випадково казав про дійсно вільну працю навіть тоді, коли всюди в суспільстві панувала праця, відчужена від людини і відчужаюча людей [9; 110-221].

РОЗДІЛ І.

Ігра: явище та поняття.

Ігра - одне з найчудовіших явищ життя, діяльність, неначе даремна і разом з тим необхідна. Мимовільно чаруючи і привертаючи до себе як життєве явище, ігра виявилася вельми серйозною і важкою проблемою для наукової думки.

Різні дослідники і мислителі нагромаджують одну теорію ігри на іншу - К. Гроос, Р. Спенсер, К. Бюлер, 3. Фрейд та інші. Кожна з них неначе відображає один з проявів багатогранного, переливчастого явища ігри, і жодна, мабуть, не охоплює справжнього її єства.

Що ж таке ігра - доступна дитині і незбагненна для ученого?

Перш за все ігра, оскільки йдеться про ігри людини і дитини, - це осмислена діяльність, тобто сукупність осмислених дій, з'єднаних загальністю мотиву [4; 167].

Поширене уявлення про те, що ігра є лише функціонуванням, породжується тим самим по собі безперечним фактом, що ігрова дія скоюється не заради практичного ефекту, якого вона надає на обіграваний предмет. Все ж таки людська ігра - це ніяк не просто функціонування доспілих в організмі систем і не рух, який скоюється тільки тому, що усередині організму нагромадився надлишок нерозтраченої енергії. Ігра - це діяльність; це означає, що ігра є виразом певного відношення особи до навколишньої дійсності.

Ігра індивіда завжди найтіснішим чином пов'язана з тією діяльністю, на якій rрунтується існування даного виду. У тварин вона пов'язана з основними формами інстинктивної життєдіяльності, за допомогою яких підтримується їх існування; у людини "ігра - дитина праці".

Цей зв'язок ігри яскраво відображений в змісті ігор: всі вони звичайно відтворюють ті або інші види практичної неігрової діяльності [4; 168].

Нав'язана насилу ігра, проте, ніяк не обмежена виробничо-технічним змістом трудової діяльності і не зводиться до наслідування виробничо-технічних операцій. Істотним в праці як джерелі ігри є її суспільне єство, специфічний характер трудової діяльності, як діяльності, яка, замість того щоб, як життєдіяльність тварин, просто пристосовуватися до природи, змінює її. Ігра пов'язана з практикою, з дією на світ. Ігра людини - породження діяльності, за допомогою якої людина перетворює дійсність і змінює світ. Суть людської ігри - в здатності перетворювати дійсність, відображаючи її. Вперше виявляючись в ігрі, ця сама загальна людська здатність в ігрі вперше і формується. В ігрі вперше формується і виявляється потреба дитини впливати на світ - в цьому основне, центральне і найзагальніше значення ігри [10; 24].

Теорію, згідно якої ігра нав'язана насилу, розвинув Г. В. Плеханов. Ігра, за Плехановим, є породженням праці, виникаючи як би з наслідування трудовим процесам. Але саму працю Плеханов розуміє обмежено, не у всьому її соціальному єстві, не як суспільну практику, а як виробничо-технічну діяльність. В результаті правильне початкове положення про зв'язок ігри насилу призводить до неадекватного уявлення про ігру як наслідування виробничо-технічним операціям [11]. Насправді ігра не обмежується сферою виробничо-технічних процесів і, головне, суть її не в задоволенні від наслідування технічно-виробничої діяльності, а в потребі дії на світ, яка формується у дитини в ігрі на основі суспільної практики дорослих.

Основна відмінність між ігровою діяльністю і трудовою полягає не в яких-небудь приватних проявах, а в загальному відношенні до своєї діяльності. Трудяща людина робить не тільки те, до чого відчуває безпосередню потребу або безпосередній інтерес; суцільно і поряд вона робить те, що їй потрібно або що вона повинна зробити, до чого примушує її практична необхідність або спонукають лежачі на ній обов'язки, незалежно від наявності безпосереднього інтересу або безпосередньої потреби. Гравці в своїй ігровій діяльності безпосередньо не залежать від того, що диктує практична необхідність або суспільний обов'язок. Лікар, зайнятий своєю трудовою діяльністю, лікує хворого, тому що цього вимагають його професійні або службові обов'язки; дитина, іграючи в лікаря, "лікує" оточуючих тільки тому, що це його привертає. В ігрі виражається більш безпосереднє відношення до життя, вона виходить з безпосередніх спонук - безпосередніх інтересів і потреб [15; 109].

Ці безпосередні спонуки, звичайно, по-своєму опосередковані. Вони виходять не з глибин ніби замкнутого в собі індивіда, що розвивається; вони народжуються з його контакту зі світом і опосередковані всіма людськими взаємостосунками, в які із самого початку включена дитина. В процесі її духовного розвитку їй все ширше розкривається світ. Вона бачить багатоманітні дії навколишніх людей, і перш ніж виявиться в змозі оволодіти лежачими в їх основі знаннями і уміннями, всією складною технікою, забезпечуючу практичну ефективність дій, вона вже по-своєму переживає ці дії, і діяльність, що в них виявляється, яка наповнена для нього непереборною привабливістю. Дитині чуждо дуже багато з того, що насправді пов'язане з роллю матері, але вона не може не бачити, як все турбування, яким вона оточена, виходить від матері і все її життя від неї залежить, - і як же дитині не хотіти бути такою всесильною істотою, яка піклується, опікає, карає, милує? Дитина, звичайно, не вміє лікувати, як лікар, їй невідомі всі секрети лікарської латинської науки, але їй чудово відомо, що до слів лікаря особливо прислухаються, що його особливо чекають, коли хто-небудь в будинку хворий, чекаючи від нього допомоги, полегшення і порятунку, - як дитині не бажати опинитися в становищі людини, якої всі, навіть старші, дорослі, слухаються, яка може допомогти, вилікувати, позбавити від болю, від страждань? Дитина, звичайно, не вміє управляти аеропланом, вона не знає всієї складної техніки цієї справи, але як їй не знати в дні, коли вся країна вшановуватиме льотчиків, що вчинили політ на Північний полюс, що льотчики - це люди, на яких зосереджена загальна увага, що вони герої, що вся країна їх вшановуватиме, - як дитині не хотіти теж бути таким героєм і загальним улюбленцем? Дитина живо відчуває привабливість того, що пов'язане з роллю, яку іграють в житті і батьки, і лікар, і льотчик, і воїн, що захищає батьківщину, і управляючий потягом машиніст. З контакту із зовнішнім світом у дитини зароджуються багатоманітні внутрішні спонуки, які безпосередньою для неї привабливістю стимулюють її до дії. Ігрова дія - це і є дія, яка скоюється через безпосередній до неї інтерес [16; 73-76].

Єство ігри полягає в тому, що мотиви ігри полягають не в ефекті речового результату, який звичайно дає дана дія в практичному неігровому плані, але і не в самій діяльності безвідносно до її результату, а в багатоманітних переживаннях, значущих для дитини, взагалі для граючого. Ігра, як і всяка неігрова людська діяльність, мотивується ставленням до значущих для індивіда цілей. Але в неігровій діяльності значущість тієї або іншої мети буває дуже опосередкованою: в практичному, діловому житті людина може бути спонукувана до дії, пряма мета якої за своїм власним внутрішнім змістом позбавлена для індивіда значущості, внаслідок того що за допомогою цієї дії людина може обхідним шляхом досягти задоволення якихось своїх потреб, не пов'язаних безпосередньо із внутрішнім змістом даної дії.

Мотиви ігрової діяльності відображають більш безпосереднє ставлення особистості до оточуючого; значущість тих або інших її сторін переживається в ігровій діяльності на підставі більш безпосереднього відношення до їх власного внутрішнього змісту. В ігровій діяльності відпадає можлива в практичній діяльності людей розбіжність між мотивом і прямою метою дії суб'єкта. Ігрі чужда корислива казуїстика опосередкувань, через які дія спонукає яким-небудь побічним результатом, зовні прямого ставлення до предмету, на який направлена. В ігрі скоюються лише дії, цілі яких значущі для індивіда за їх власним внутрішнім змістом [16; 77]. В цьому основна особливість ігрової діяльності і в цьому її основна чарівність і лише з чарівністю вищих форм творчості порівнянна краса.

З цією початковою особливістю ігри відносно її мотивації пов'язана основна її особливість в способах ігрової операції.

Для здійснення в практичному плані тих дій, які дитина переносить в ігровий план, людство виробило в процесі розвитку науки і техніки необхідні для практичної ефективності складні способи їх здійснення. Оволодіння цією технікою, для адекватного вживання якої потрібні широкі знання, складає задачу учбової діяльності, що включає спеціальну професійну підготовку. Ця техніка, недоступна дитині, виявляється за самим значенням ігри і не потрібна для виконання ігрової дії, оскільки ігрова дія не прагне речового результату. Цим визначається характерна особливість ігри; ігрова дія реалізує багатоманітні мотиви специфічно людської діяльності, не будучи пов'язаною в здійсненні витікаючих з них цілей тими засобами або способами дії, якими ці дії здійснюються в неігровому практичному плані. В ігровій діяльності дії є швидше виразними і семантичними актами, ніж оперативними прийомами. Вони повинні швидше виразити ув'язненого в спонуці, в мотиві значення дії, відношення її до мети, ніж реалізувати цю мету у вигляді речового результату. Такою є функція, призначення ігрової дії. Відповідно до цієї функції дії в ігровому плані при його виконанні зберігається те, що істотно для цієї його функції, і відкидається те, що для неї неістотно. Ігрові дії погоджуються лише з тими наочними умовами, які визначаються мотивом і метою дій, і можуть не погодитися з тими, від обліку яких залежить речовий результат дії в практичній ситуації. Перетворюючись відповідно до цього свого призначення, ігрова дія приходить разом з тим у відповідність і з можливостями дитини. Саме через цю свою особливість ігра є діяльністю, в якій дозволяється суперечність між швидким зростанням потреб і запитів дитини, що визначає мотивацію її діяльності, і обмеженістю її оперативних можливостей. Ігра - спосіб реалізації потреб і запитів дитини в межах її можливостей [21; 326-327].

В ігрі є відхід від дійсності, але є і проникнення в неї. Тому в ній немає відходу, немає втечі від дійсності в ніби особливий, уявний, фіктивний, нереальний світ. Все, чим ігра живе і що вона втілює в дії, вона черпає з дійсності. Ігра виходить за межі однієї ситуації, відволікається від одних сторін дійсності, з тим щоб ще глибше в дієвому плані виявити інші. В ігрі не реальне тільки те, що для неї не істотне; в ній немає реальної дії на предмети, і із цього приводу гравець не має звичайно ніяких ілюзій; але все, що в ній істотне, - в ній достовірно реально: реальні, справжні відчуття, бажання, задуми, які в ній розігруються, реальні і питання, які розв'язуються [21; 329].

Питання про достовірність відчуттів, бажань, задумів в ігрі викликає природний сумнів: чи не є вони відчуттями, бажаннями, задумами тієї ролі, яку розігрує іграючий, а не його власними, і чи не є вони у такому разі для нього уявними, а не реальними, справжніми його відчуттями? Відчуття, бажання, задуми тієї ролі, яку виконує граючий, - це його відчуття, бажання і задуми, оскільки роль, в яку він втілився, - це він сам в нових, уявних умовах. Вигадані тільки умови, в які він себе в думках ставить, але відчуття, які він в цих уявних умовах відчуває, - це справжні відчуття, які він дійсно відчуває.

Коли дитина іграє ту або іншу роль, вона не просто фіктивно переноситься в чужу особу; приймаючи на себе роль і входячі в неї, вона розширює, збагачує, заглиблює свою власну особистість. На цьому ставленні особисточті дитини до її ролі rрунтується значення ігри для розвитку не тільки уяви, мислення, волі, але й особистості дитини в цілому [6; 27-28].

У житті взагалі, не тільки в ігрі, роль, яку особа на себе приймає, функції, які вона через це виконує, сукупність відносин, в які вона таким чином включається, накладають істотний відбиток на саму особу, на весь її внутрішній вигляд.

Як відомо, саме слово "особа" (реrsona - лат.), що запозичено римлянами у етрусків, спочатку означало "роль" (і до того - маску актора); римлянами воно уживалося для позначення суспільної функції особи (реrsona patris, regis, асcusatoris). Перехід цього слова на позначення особи в сучасному значенні цього слова відображає суспільну практику, яка судить про особу по тому, як вона виконує свої суспільні функції, як вона справляється з роллю, накладеною на неї життям. Особа і її роль в житті найтіснішим чином взаємозв'язані; і в ігрі через ролі, які дитина на себе приймає, формується і розвивається її особа, вона сама [6; 28].

Іграє, як відомо, і дорослий (шахи, різні спортивні та інші ігри). Ігра і у дорослого виходить з потреб і інтересів і служить розвитку певних здібностей або сторін його особи. Але в житті дорослого ігра займає вже інше місце і набуває інші форми. Деякі мотиви, які в дитинстві включені в ігру, продовжують у дорослого жити в мистецтві. І здатність людини віддаватися йому і переживати його у всій безпосередній дієвій емоційності залишається проявом і доказом її нев'янучої молодості [7; 207].

РОЗДІЛ ІІ.

Проблеми ігри.

Проблема ігри виникла як доданок проблеми вільного часу і дозвілля людей через багатство тенденцій релігійного соціально-економічного і культурного розвитку суспільства. В стародавньому світі ігри були осередком суспільного життя, їм надавалося релігійно-політичне значення. Стародавні греки вважали, що боги протегують іграм. В Стародавньому Китаї святкові ігри відкривав імператор і сам в них брав участь.

Античний ідеал - досконалість, єдність фізичної сили, духовної краси і творчих досягнень. Найяскравішим зразком організованого дозвілля слід вважати народжені в Стародавній Греції Олімпійські ігри, на період яких, як відомо, припинялися всі війни, встановлювалося перемир'я, в'язнів відпускали на поруки, ніхто не міг бути заарештований, всі мали право на участь у великому святкуванні спорту, мистецтв і ремесел, на участь в самих різних ігрових змаганнях [13; 64].

Ігрова практика втілювала перехідність життя. Про це пише В. Устіменко, вважаючи ігру явищем проміжним, процесом, в якому чергують протилежні явища і в якому постійна лише сама зміна. На її думку, ігра є проміжною і в більш глибокому значенні - як прояв неповної досконалості суб'єкта діяльності: "низькі істоти (амеби) і самі вищі (боги) не грають". Але ми знаємо, що ускладнення знарядь праці витіснило дітей з трудових процесів, і ігра з релігійно-естетичних ритуалів стала власне ігрою для дітей. Активізація вищих духовних зусиль породила особливу форму самоцінності - освіта. В цьому плані ігра стає засобом освіти, залучення до культури, передачі знань [16].

На різних стадіях еволюції соціальний за змістом і формою феномен ігри розвивався на всьому протязі людської історії і залучав в своє єство різні якості і особливе суспільно-культурне значення. Багато дослідників ігри пов'язують її походження з релігійною культурою, наприклад, народні і святкові ігри, що збереглися в духовному житті людей, виниклі з язичницьких релігійних обрядів. Цю точку зору певною мірою підтримують Хейзінга, Соколов, Добринська та інші [20, 6].

Не викликає сумніву, що багато ігор, особливо народні, обрядові, святкові, виникли з язичницьких релігійних актів. Відомо, що саме ігри в стародавньому світі були зосередженням суспільного, релігійно-політичного життя. Стародавні греки вірили, що боги не тільки протегують іграм, але і фактично в них беруть участь, саме тому на період Олімпійських ігор встановлювалося загальне перемир'я. Саме тому, наприклад, імператори Стародавнього Рима, Китаю особисто відкривали Ігри, брали в них безпосередню участь, розуміючи, що спортивні змагання, військові паради, бої гладіаторів, суперництво у сфері музики і танців демонструють потужність держави, авторитет його правителів. Справедливе зауваження Хейзінги про те, що люди стародавніх культур "грають порядок природи", культуру релігії, відображену в їх свідомості. Проте із затвердженням християнства церква проявляла до ігор вороже ставлення. Вважалося, що природа людини гріховна с самого початку і вільне розгортання її сил і потенцій могло б привести до посилення гріху [1; 4-5].

Скоморохи - мандруючі актори Стародавньої Русі - виступали як співаки, музиканти, акробати, дресирувальники, виконавці сценок на побутові теми. Скоморохи виступали і як організатори народних ігор, гулянь. Це були, очевидно, перші "масовики-витівники". Виступи скоморохів відомі з XI століття, особливу популярність вони отримали в XV-XVI століттях. Причина неприязні до них церкві зрозуміла. На противагу іграм, що виконували священну функцію, ігри скоморохів, їх ведмедячі потіхи, побудовані як сатиричні сценки, будили протест, руйнували психологію слухняності, стриманості.

Ігри довгий час були інструментом дії на хід історичних подій в суспільстві і природі, посередником між людьми і божествами. Якщо серйозно-трагічний світогляд християн не завжди гармонував з ігровим світовічуттям, то в католицьких країнах засудження ігри церквою було швидше номінальним. Більш того, служителі культу самі приймали участь в святкуваннях, карнавалах, народних іграх. І лише в епоху Реформації гоніння на ігри як джерело гріху, надмірностей, вільностей стає жорсткою нормою. Духівництво затверджувало догми про початкову гріховність людини, для якої ігри, забави, танці лише "простір гріховності", стимул до непристойностей. Ігри переслідувалися навіть в кримінальному порядку. Церква, особливо протестантська, бачила лише в праці шлях приборкання ігрових пристрастей, шлях до порятунку душі. Звідси хвиля ворожого ставлення, що прокатилася по Європі, до мирських забав, святкувань, відкритого спілкування. То в одній, то в іншій європейській країні піддавалося анафемі, заборонялося те або інше ігрове дозвілля - танці, театр, шахи, карти, кістки, кеглі. За участь в іграх били палицями, батогами, засуджували до ув'язнення. Гріховності, стихійності ігор і забав протиставлялися стриманість, упокорювання, релігійно-етична цінність "очисної праці" [20; 304].

Відзначимо однак, що багато ігор об'єктивно народжено релігійною культурою, культовими традиціями далекого минулого. Релігія - дійсно важливе джерело появи ігор.

Початок розробки загальної теорії ігри слід віднести до праць К. Грооса. Потім значний внесок зробили такі вчені, як: З. Фрейд, Й. Хейзінга, Е. Берн [1, 18; 20, 2].

У вітчизняній педагогіці і психології серйозно розробляли теорію ігри Г. В. Плеханов, С. Л. Рубінштейн, Л. С. Виготський, А. Н. Леонтьєв, Д. Б. Ельконін [11, 12, 13, 3, 8, 21].

Слід зазначити, що для більшості наукових концепцій характерно трактування ігри як переважно дитячої діяльності. Хоча ігри, безперечно, є значущою діяльністю і для підлітків, і для юнацтва, і для дорослих, і взагалі супроводить людині впродовж всього її життя. Багатство ігрового елементу в культурі будь-якого народу може служити одним з критеріїв її гуманістичного розвитку.

Основні наукові підходи до пояснення причинності появи гри наступні: теорія надміру нервових сил (Г. Спенсер, Г. Шурц); теорія інстинктивності, функції вправи (К. Гроос, В. Штерн, Ф. Бейтендейк); теорія рекапітуляції і антіціпації (Е. Геккель, Г. Ходл, А. Балон); теорія функціонального задоволення, реалізація природжених ваблень (К. Бюлер, З. Фрейд, А. Аддер); теорія релігійного початку (Й. Хейзінга, Е. Соколів, Є. Добринська); теорія відпочинку в ігрі (Г. Штейнталь); теорія духовного розвитку дитини в ігрі (Ж. Піаже, А. Макаренко, Л. Виготський, В. Сухомлинський, Д. Ельконін); теорія дії на світ через ігру (С. Рубінштейн, О. Леонтьєв, Д. Узнадзе); зв'язок ігри з мистецтвом і естетичною культурою (Платон, Ф. Фребель); праця як джерело появи ігри (В. Вундт, Г. Плеханов); теорія абсолютизації культурного значення гри (Й. Хейзінга, Г. Гессе) [5].

Проблема ігри століттями привертала до себе увагу дослідників. Особливою популярністю користується теорія К. Грооса. Гроос убачає єство ігри в тому, що вона служить підготовкою до подальшої серйозної діяльності; в ігрі дитина, вправляючись, удосконалює свої здібності. В цьому, за Гроосом, основне значення дитячої ігри; у дорослих до цього приєднується ігра як доповнення до життєвої дійсності і як відпочинок [1; 6-7].

Основна гідність цієї теорії, яка завоювала їй особливу популярність, полягає в тому, що вона пов'язує ігру з розвитком і шукає значення її в тій ролі, яку вона в розвитку виконує. Основним недоліком цієї теорії є те, що вона указує лише "значення" ігри, а не її джерело, не розкриває причин, що викликають ігру, мотивів, спонукаючих іграти. Гроос намагається вказати джерела ігри, він, пояснюючи ігри людини так само, як ігри тварин, помилково зводить їх цілком до біологічного чинника, до інстинкту. Розкриваючи значення ігри для розвитку, теорія Грооса по суті своїй антіісторична.

Фрейдистські теорії ігри бачать в ній реалізацію витиснених з життя бажань, оскільки в ігрі часто розігрується і переживається те, що не вдається реалізувати в житті [18]. Адлерівське розуміння ігри виходить з того, що в ігрі виявляється неповноцінність суб'єкта, що біжить від життя, з яким він не в силах оволодіти. Таким чином, круг замикається: з прояву творчої активності, що утілює красу і чарівність життя, ігра перетворюється на звалище для того, що з життя витиснене; з продукту і чинника розвитку вона стає виразом недостатності і неповноцінності, з підготовки до життя вона перетворюється на втечу від неї [14; 61].

У нашій літературі спроби дати свою теорію гри зробили Д. Н. Узнадзе і Л. С. Виготський.

Виготський і його учні вважають початковим, визначаючим в ігрі те, що дитина, іграючи, створює собі уявну ситуацію замість реальної і діє в ній, виконуючи певну роль, згідно тим переносним значенням, які вона при цьому додає навколишнім предметам [3; 297].

Перехід дії в уявну ситуацію дійсно характерний для розвитку специфічних форм ігри. Проте створення уявної ситуації і перенесення значень не можуть бути встановлені в основу розуміння ігри.

Основні недоліки цього трактування ігри такі: 1. Вона зосереджується на структурі ігрової ситуації, не розкриваючи джерел ігри. Перенесення значень, перехід в уявну ситуацію не є джерелом ігри. Спроба тлумачити перехід від реальної ситуації до уявної як джерело ігри може бути зрозумілою лише як відгук психоаналітичної теорії ігри. 2. Інтерпретація ігрової ситуації як виникаючої в результаті перенесення значення і тим більше спроба вивести ігру з потреби іграти значеннями є суто інтелектуалістичною. 3. Перетворюючи, хоча і істотний для високих форм ігри, але похідний, факт дії в уявній ситуації, початковий і тому обов'язковий для всякої ігри, ця теорія, неправомірно звужуючи поняття ігри, довільно виключає з неї ті ранні форми ігри, в яких дитина, не створюючи ніякої уявної ситуації, розігрує яку-небудь дію, безпосередньо витягнуту з реальної ситуації (відкриття і закриття дверей, укладання спати). Виключаючи такі ранні форми ігри, ця теорія не дозволяє описати ігру в її розвитку.

Д. Н. Узнадзе бачить в ігрі результат тенденції вже доспілих і не одержаних до вживання в реальному житті функцій дії [15; 400]. Знову, як в теорії ігри від надміру сил, ігра виступає як плюс, а не як мінус. Вона представляється як продукт розвитку, притому випереджаючого потреби практичного життя. Серйозний дефект цієї теорії в тому, що вона розглядає ігру як дію зсередини доспілих функцій, як відправлення організму, а не діяльність, що народжується у взаємостосунках з навколишнім світом. Ігра перетворюється, таким чином, у формальну активність, не пов'язану з тим конкретним змістом, яким вона якось зовні наповнюється. Таке пояснення "єства" ігри не може пояснити реальної ігри в її конкретних проявах. Таким чином, і досі не розроблено повної та вичерпаної концепції виникнення, дії та потреб в ігрі, але праці вищеперелічених вчених, безумовно, допоможуть майбутнім дослідникам зробити те, що досі ховається поза зоною уваги.

ВИСНОВКИ

Ігра - це життєво важливий і необхідний елемент в розвитку як індивіда, так і суспільства в цілому. За складністю характреру ігор можна судити про побут, права і навички даного суспільства.

Для дитини в ігрі надається можливість відрекомендувати себе в ролі дорослого, копіювати побачене колись або дії і тим самим придбати певні навички, які можуть стати їй в нагоді в майбутньому. Діти аналізують певні ситуації в іграх, роблять висновки, зумовлюючи свої дії в кожних ситуаціях в майбутньому.

У руках дитини палиця в легко перетворюється на коня, стілець - на автомобіль, ігра абстагує мислення дитини. Іншим важливим чинником є їх розвиток. Більш того, ігра для дитини - величезний світ, причому світ власне особистий, суверенний, де дитина може все, що захоче. Все, що їй забороняється дорослими.

Ігра зберігає і передає у спадок величезну гаму духовних, емоційних цінностей і людських проявів. Традиційні форми ігрової діяльності народів, що склалася в культурах минулого, практично звиродніли і вичерпалися, що спричинило за собою загострення, зубожіння соціально-психологічних процесів спілкування, відчуженість людей.

У феномен ігри слід особливо виділити наступні моменти.

1. Перша культура, яку створила людина, - це ігрова культура, заснована на традиціях праці, соціальної діяльності. Її створювали і споживали діти і дорослі сумісно в сім'ях і суспільних об'єднаннях. Виховання дітей - найзаплутаніший і складний вид творчості людини. Він вимагає створення системи проінформованої, гуманізованої культури батьківства, наставництва, цивілізованої школи, в якій необхідно знайти місце перетворюючій ігрі, що береже духовний потенціал загальнолюдських цінностей.

2. Усобиці і розбори - це ролеві ігри людей. Політичні ігри стали нормою. Сучасне суспільство проявляє особливу ігрову свідомість: ігрові раунди розігруються як на політичній арені, так і в повсякденному житті. Викид психічної енергії в ігрі величезний і безмежний.

3. Що стосується різних теорій походження ігри, її призначення в житті дитини, то нам думається, що має рацію К. Гроос, затверджуючий, що ігра - це форма підготовки до майбутньої діяльності; має рацію З. Фрейд, вважаючий, що ігра - це спосіб символічного задоволення дитиною його реально незадоволених бажань. Існує висока правда Л. Виготського, який вважав, що ігра зростає з суперечності між соціальними потребами і практичними можливостями дитини. Мають рацію всі дослідники, що доводять, що проблема ігри - одне з найважливіших і найскладніших психологічних і педагогічних питань, від правильного рішення якого залежить весь процес виховання дітей [1, 18].

4. Ігра - прерогатива дитинства. Діти грають, як дихають. Саме дитячі ігри виховують щедрих, чесних, високоморальних осіб. Ігра - особлива, суверенна сфера життя дитини, яка компенсує їй всі обмеження і заборони, стаючи педагогічним полігоном підготовки до дорослого життя і універсальним засобом розвитку, що забезпечує етичне здоров'я, різносторонність виховання дитини. Особливе значення має ігра для величезної кількості збиткових, нерозвинених дітей, яких необхідно виховувати сьогодні, оскільки завтра буде пізно.

5. Ігра одночасно - розвиваюча діяльність, принцип, метод і форма життєдіяльності, зона соціалізації, захищеності, самореабілітації, співпраці, співдружності, співтворчості з дорослими, посередник між світом дитини і світом дорослого.

6. Сучасна гуманістична школа націлена на індивідуальний і міжособовий підходи до кожної дитини. Ігра - неоцінимий в цьому помічник. В ігрі дитина - автор і виконавець і практично завжди творець, що переживає почуття захоплення, задоволення, які звільняють його від дисгармонії. Ігри безкорисливі, через них йде нескінченний потік інформації, яку діти в ігрі збагатили, і тому їх фантазія стає більш насиченою, змістовною, цікавою. В рівній мірі важлива наявність ігор індивідуального, парного (дуетного), групового, командного і масового характеру, ігор самобутніх і комплексних.

7. Ігри колективні, комунікативні, в них, як в любові, все "наше" - "наші іграшки", "наші пісочниці", "наші двори", бо ігра - сумісна творчість і збагнення миру, і вона слухняна голосу совісті дитини. Осмислення дійсності в іграх йде через реальне і умовне, через нонсенс і парадокс, в яких експериментально дітьми вивіряються істинне, пародійне і навіть як би безглузде (безглуздості, мовні забави, розиграші). В будь-якій гуманітарній сфері, включаючи ігру, відсутні абсолютні істини. Тут також все вирішують міра, диференційована цінність, інструментування кожного ігрового сеансу.

8. Ігри цінні автономно, але перш за все в системі їх використовування. Системність ігрової практики - це періодичність і тривалість використовування цілеспрямованих програм (груп, комплексів, "ланцюжків") ігор, орієнтованих на рішення конкретних виховних задач, на конкретні життєві ситуації.

9. Принциповим є вживання власне ігор, рівно як використовування ігрових форм праці, пізнання, художньої творчості, спорту, змагань; використовування елементів ігор в поєднанні з неігровою діяльністю в пропорціях, відповідних різним віковим категоріям.

10. Створити якийсь ідеальний комплекс ігор, ідеальну модель ігри, які можна б було рекомендувати всім дитячим установам, дитячим колективам різного типу, дітям різних віків і на всі часи, неможливо. Ігра стихійна. Вона вічно обновлюється, змінюється, модернізується. Кожний час народжує свої ігри на сучасні і актуальні сюжети, які цікаві дітям по-різному. Види і сюжети ігор мають і певну стабільність, і вічно змінну динаміку і діалектику.

11. Ігра - реальна і вічна цінність культури дозвілля, соціальної практики людей в цілому. Вона на рівних стоїть поряд з працею, пізнанням, спілкуванням, творчістю, будучи їх кореспондентом. В ігровому світовідчуванні дітей присутні істини конгеніального характеру, не менш важливі, ніж настановні погляди на реальності світу. Ігри учать дітей філософії осмислення складнощів, суперечностей, трагедій життя, учать не поступаючись ним, бачити світле і радісне, підійматися над неладами, жити з користю і святково, "граючи".

Мистецтво ігри - важлива частина життєвої стратегії людей, що відчувають унікальність і неповторність життя.

Суб'єктивне розуміння ігри, онтогенез ігрових форм, історичний розвиток ігрової культури ми намагалися розглянути в єдності, відповідаючи на вічні питання, що таке гра і яке місце вона займає в житті сучасної людини.

Ігрова поведінка є однією з найважливіших складових побутової поведінки людини. Людина як би носить декілька театральних масок, залежно від ситуації в яку вона потрапляє, коло осіб, з яким вона спілкується. Залежно від настрою, який людиною володіє, ігра стає універсальним адаптером індивідуума до реальності, способом пристосування людини до навколишнього світу.

Це на наш погляд специфіка сучасної ролі ігри, яка виходить за межі тієї ролі, що звичайно існує у дітей: навчання, пізнання навколишнього світу. Це пов'язано з все більш розширеним соціальним спектром ролей, які вимушена іграти сучасна людина.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ І ЛІТЕРАТУРИ

1. Groos K. Die Spiele der Menschen. -- Wien, 1899. - S. 4 - 7.

2. Берн Э. Игры, в которые играют люди. Психология человеческих взаимоотношений; Люди, которые играют в игры. Психология человеческой судьбы. - СПб.: Лениздат, 1992. - 243 с.

3. Выготский Л. С. Психология развития ребенка. - М.: Эксмо, 2003. - 512 с.

4. Григорьев С. В. Проблемы научного анализа народного психологического опыта в изучении игры как формы активности // Активность и жизненная позиция личности. -- М., 1988. -- С. 167 - 168.

5. Григорьев С. В. Самовыражение и развитие личности в игре (на материале традиционных народных игр). Диссертация. -- М., ИП РАН, 1991.

6. Добринская Е. И., Соколов Э. В. Свободное время и развитие личности. - Иркутск: Искра, 1989. - С. 23 - 28.

7. Коган М. С. Человеческая деятельность. - М.: Политиздат, 1974. С. 207.

8. Леонтьев А. Н. Проблемы развития психики. - М.: Смысл, 2004. - С. 475.

9. Маркс К., Энгельс Ф. Сочинения. Комплект из 4-х томов (1, 2, 10, 11 тт.). Т. 4. Ч. II - М.: Государственное издательство, 1923. - С. 110 - 221.

10. Петровский А. В. Развитие личности и проблема ведущей деятельности // Вопросы психологии. - 1987. - № 1. - С. 24

11. Плеханов Г. В. Письма без адреса: Письмо третье. Собрание сочинений. Т. XIV. - М.: Государственное издательство, 1924. - 638 с.

12. Плеханов Г. В. Эстетика и социология искусства. В 2-х тт. - Т. I. - С. 207.

13. Рубинштейн С. Л. Основы общей психологии. В 2-х тт. Т. II -- М., 1989. -- С. 64.

14. Спикаковская А. С. Нарушение игровой деятельности. - М.: Академия, 1980. - С. 60 - 61.

15. Узнадзе Д. Н. Общая психология. - СПб.: Смысл, 2004. - 416 с.

16. Устименко В. Ф. Место и роль игрового феномена в культуре // Филосовские науки. - 1980. - №2. - С. 69 - 77.

17. Фабри К. Э. Игры животных и игры детей. Сравнительно-психологический анализ // Вопросы психологии. -- 1982. -- №3. -- С. 26 - 34.

18. Фрейд З. Психология бессознательного. - М.: Просвещение, 1990. - 448 с.

19. Хайнд Р. Поведение животных. - М.: Наука, 1975. - С. 382 - 383, 385.

20. Хейзинга Й. Homo Ludens. В тени завтрашнего дня. -- М.: Академия, 1992. - 686 с.

21. Эльконин Д. Б. Психология игры. -- М.: Республика, 2003. -- 774 c.