Рефераты

Фінансові важелі управління державним боргом

У рамках такої еволюції можна зрозуміти роботу МВФ і з Україною. Тут працюють обидва елементи. По-перше, Україна як держава на сьогодні не має реального доступу на міжнародні фінансові ринки. Зовнішнє фінансування Україна може отримати тільки з офіційних джерел. А головне офіційне джерело - це МВФ. І навіть те можливе однобічне фінансування від таких країн як США, Японія, як правило, пов'язано з домовленостями з Фондом.

По-друге, політика Фонду, яка проводиться в Україні і пов'язана з грошовою підтримкою, спрямована на стабілізацію в Україні. Тобто не на спроби якось звести обмінний курс українського балансу або ввести цей курс у певну обмінну систему, а - на досягнення фінансової стабілізації в Україні.

Європейський банк реконструкції та розвитку засновано в 1991 році. Мета діяльності банку - фінансове сприяння переходу країн Центральної і Східної Європи, включаючи країни колишнього Радянського Союзу, до ринково орієнтованої економіки та демократичних принципів врядування. До акціонерів Банку входять 59 країн-учасників Європи та Америки, Європейська Спільнота, Європейський Інвестиційний Банк, а також країни операцій ЄБРР. Основний капітал Євробанку складає 10 млрд. ЄВРО. Найбільший акціонер ЄБРР - США, частка якого становить 1 млрд.ЕКЮ. Внесок України як акціонера дорівнює 80 млн. ЄВРО. [30 , c.47 ]

Основні функції ЄБРР - сприяння переходу до ринкової економіки через фінансування життєздатних проектів у державному та приватному секторах економіки, а також сприяння в здійсненні державних програм структурної перебудови та приватизації.

Банк відіграє роль каталізатора економічних змін, сприяє залученню іноземних та місцевих інвестицій, а також допомагає іншим установам державного та приватного секторів. ЄБРР є унікальним поєднанням комерційного банку та інвестиційного банку розвитку. За Статутом не менше ніж 60% обсягу фінансування Банку повинні бути спрямовані на реалізацію проектів у приватному секторі. Хоча Банк також розглядає і фінансує комерційно життєздатні проекти в державних галузях економіки.

Діяльність ЄБРР в Україні та її ефективність значною мірою залежить від економічних реформ і приватизації в Україні. В 1993 році було фінансовано 3 проекти загальною сумою 7,7 млн. ЕКЮ, у 1994 р. 2 проекти на суму 141,4 млн. ЕКЮ, а в 1995 році - 12 проектів на суму 1514,77 млн. ЕКЮ. Взагалі, ефективність значно залежить від стану економічних реформ. Пріоритетними для ЄБРР в Україні є, насамперед, такі напрямки:

розвиток фінансових установ. Без них економіка України не зможе розвиватися;

розвиток сільського господарства. В Україні є надзвичайні потужності і можливості значно поліпшити ефективність цього важливого сектора не тільки для українського ринку, але й на експорт;

реструктуризація енергетичного сектора і впровадження передових технологій; проекти енергозбереження;

розвиток і відновлення інфраструктури виробництва для поліпшення загальних умов розвитку суспільства та приватного сектора;

фінансування зростаючого приватного сектора, особливо приватизованих великих підприємств, які стали рентабельними.

Банк зорієнтований на такі важливі сектори як транспорт, система транспортування та розподілу природного газу, впровадження передових технологій у металургійну, хімічну та нафтопереробну і харчову промисловість.

Надання Міжнародним валютним фондом кредитів країнам, що трансформуються, пов'язується з виконанням країнами-дебіторами певних політико-економічних умов. Цей порядок отримав назву принципу “обумовленості” (conditionality) і випливає він із статуту МВФ. Із статутних положень випливають вимоги забезпечити повну впевненість в тому, що використання країнами - членами Фонду наданих їм фінансових ресурсів буде знаходитись “у відповідності з положеннями статей Угоди про створення МВФ та політики, що її провадить Фонд”.

Формально, як відомо, ця політика зводиться до “пом'якшення та усунення труднощів в зовнішніх платежах”. З цією метою МВФ надає тимчасові кредити державам-членам для можливості на протязі 3-5 років ліквідувати порушення платіжного балансу, здійснювати виплати боргових зобов'язань (після відповідної реструктуризації).

Надання кредитів Міжнародним валютним фондом супроводжується Меморандумами економічної політики уряду. Невиконання країною своїх зобов'язань, що знайшли відображення в Меморандумах, призводить до негайного припинення подальшої допомоги з боку МВФ.

Усе це цілком стосується і України. Визначальним для неї є те, що після проголошення в 1991 році свого національного суверенітету соціально-економічна ситуація в країні різко погіршилась і системно-структурна криза набула хронічного характеру.

В Україні в системі зовнішніх платежів виник значний платіжний дефіцит, який із року в рік збільшувався. Це спричинило до того, що Україна втратила можливість виконувати зобов'язання стосовно вже накопичених боргів, які зростали.

Дефіцит платіжного балансу негативно відбивався на стані державного бюджету, дефіцит якого також стрімко зростав. Ці диспропорції, що виникли в платіжній та бюджетній сферах призвели, до того, що Україна дедалі більше втрачала свій міжнародний статус.

Всі ці обставини стали причиною того, що Україна почала втрачати шанси на отримання пільгових кредитних ресурсів Фонду, а також не могла розпочати реалізації програми інвестиційних проектів зі Світовим банком, які могли бути спрямовані на здійснення структурних реформ.

Характеристика ситуації з зовнішніми боргами України мало чим відрізнялася від боргової ситуації в інших незалежних країнах, що утворилися в результаті розпаду колишнього СРСР. Усі ці країни з точки зору існуючих норм міжнародної класифікації належать до країн з порівняно невеликою заборгованістю.

Найбільшими боржниками офіційних та приватних кредиторів є країни, що розвиваються. Як свідчать статистичні дані, що наводяться в щорічнику МВФ в 1995 році загальна сума зовнішнього боргу країн, що розвиваються становила 1748,6 млрд. доларів [67]

Переважна частина боргу - 1437,2 млрд. доларів в 1995 році припадає на довгострокові борги, решта 311,4 - це короткострокова заборгованість. За типами кредиторів боргові зобов'язання країн, що розвиваються, розподіляються в такий спосіб: офіційним кредиторам країни, що розвиваються, заборгували 725,3 млрд. доларів, комерційним банкам - 575,7 млрд. доларів, іншим приватним позичальникам заборгованість становить 447,6 млрд. доларів.

Допомога Заходу країнам, що трансформуються спричиняє зростання заборгованості цих країн. Так, за даними МВФ з 1991 року по 1995 рік заборгованість країн перехідного періоду зросла з 177,3 до 215,5 млрд. доларів.

Необхідно зауважити, що накопичення боргу в колишніх соціалістичних країнах Східної Європи почалося ще задовго до краху світового соціалізму. Так, в колишніх соціалістичних країнах Східної Європи ще в 1981 році валовий борг країнам Заходу становив 52,4 млрд. доларів. В 1986 році сумарний борг країн становив 124,5, а в 1990 - вже 171,4 млрд. доларів.

В 1990 році Польща та Болгарія випереджали по зовнішньому боргу більшість країн, що розвиваються. Угорщина також мала значний зовнішній борг (в 1990 році він досяг 21,3 млрд. доларів).

Для Чехословаччини проблеми зовнішнього боргу фактично не існувало, оскільки вона не вдавалася до отримання боргів від західних країн. Так, в 1990 році в Чехії зовнішній борг становив 4,4 млрд. доларів, а в Словаччині - 1,5 млрд. доларів.

Існують різні способи застосування іноземних кредитів: [38, c.34]

на покриття дефіцитів бюджету та платіжного балансу;

на розвиток національного виробництва;

на ввезення товарів особистого споживання тощо.

Лише у другому варіанті відкриваєть-ся можливість повернення кредитів при обов'язковій наявності спеціального меха-нізму їх отримання і використання. Причому, особливого значення набирає креди-тування провідних галузей економіки країни, що відповідає й потребам її структу-рної трансформації і створення умов для ринкової економічної рівноваги.

Аналізуючи стан зовнішнього державного боргу України, який виник в результаті заборгованості за позиками, наданими міжнародними організаціями економічного розвитку необхідно відмітити, що сума заборгованості, починаючи з 1996 року зросла з 2,211 млрд.доларів до 4,508 млрд.доларів на початок вересня 2000 року, тобто більш ніж у два рази. З них кредити МВФ - на 131%, СБ, ЄС та ЄБРР - в три рази. (див.табл.3.1).

Серед міжнародних фінансових організацій найбільші запозичення надійшли в Україну від МВФ - 45,4% усіх кредитів МФО на 1.09.2000 року. Хоча в порівняні з початку 1996 року, коли їх частина становила 70,8%, вона і зменшилась, в першу чергу, за рахунок значного зростання частки СБ, ЄС та частково ЄБРР. Обсяг одержаних кредитів МВФ склав на 1.09.2000 року 2,048 млрд.доларів США.

З характеристики цільових призначень цих запозичень, їх практичного використання та умов повернення випливають і наслідки від них на перспективу. Із всієї суми кредитів Міжнародного валютного фонду, як видно з таблиці 3.2, на системну трансформаційну позику (STP) припадає 513,0 млн.доларів на резервний кредит (Stand-by) - 609,3 млн.доларів. Ці величезні суми призначені для використання на покриття дефіцитів платіжного балансу і державного бюджету країни, а також на консультативно-технічну допомогу. А це значить, що вони не працюють в економіці країни, її виробництві. Тому в такій формі кредити МВФ є тягарем для економіки країни. [44, c.21]

Такі кредити, як доводить вже не лише досвід країн, що розвиваються, а й самої неза-лежної України, стають на перешкоді розвиткові країни. Кредити SТF та Stand-by могли бути доцільно для позичальника використані (при катастрофічному cтані економіки країни та неотриманні кредитів з інших зарубіжних джерел) на самому початку залучення позик МВФ. В даний час навіть в позиках МВФ альтернативними відзначеним вище є кредити розширеного фінансування (ЕFF), функції яких розширені у порівнянні з кредитами Stand-by, бо вони призначаються також і для кредитування національного бізнесу з метою структурних перетворень.

Позики Світового банку за цільовим призначенням поділяються на: 1) інституційні; 2) реабілітаційні; 3) на розвиток певних галузей економіки; 4) на їх структурну перебудову. Загальна сума кредитів, що надійдуть від СБ за угодами з урядом України складе 1975,8 млн.доларів, з них 1410 млн.доларів, тобто 71,6% були спрямовані на покриття дефіциту платіжного балансу країни, а не за перерахованими групами призначення. [47, c.7]

До групи інституційних кредитів відноситься позика Світового банку на реформи та розвиток державного управління фінансами і економікою, яка складає 1,4% кредитів СБ. До другої групи можна віднести позики СБ на підтримку критичного імпорту, бюджету, платежів по зовнішньому боргу (25,3%) та на ГЕС і системи контролю енергопостачання (5,8%). Реабілітаційні позики складають 31,1% до всіх кредитів Світового банку. До третьої групи відносяться кредити на розвиток: 1) насінництва (1,6%); 2) підприємств (15,2%); 3) ринку електроенергетики (16,0%); 4) експорту (3,5%) -всього 36,3% кредитів СБ. А до четвертої групи належать такі проекти структурної перебудови, як: 1) експериментальний проект у галузі вугільної промисловості (0,8%); 2) вугільної галузі в цілому (15,2%); 3) сільського господарства (15,2), - всього з кредитів СБ 31,2%.

Кредити СБ мають багато варіантів в своїх альтернативах. В своїй основній частині вони можуть використовуватись на розвиток економіки. Щоправда їх переважна частина не прямо використовується на такий розвиток, а через фінансування імпорту. Це знижує їх ефективність для економіки України, бо зобов'язує наші підприємства на іноземних постачальників товарів, а не на національне виробництво їх аналогів.

Кредити ЄБРР мають помітно гірші за МВФ та СБ умови отримання та повернення, але вони мають іншу цілеспрямованість. Вони можуть безпосередньо використовуватись на розвиток національного виробництва та інфраструктури, а також на об'єкти які визначаються доцільними нашою країною при визначенні банком їх потенційної окупності

Обсяг кредитів ЄБРР які надаються Україні на підставі міжнародних договорів під гарантії уряду наведено в таблиці 3.3. Найбільшу питому вагу - 91,3% від усіх позик ЄБРР Україні складають кредити на розвиток приватних малих і середніх підприємств, це єдиний проект, який повністю фінансується за рахунок кредиту Банку. На реконструкцію міжнародного державного аеропорту «Бориспіль» частка ЄБРР становить 0,7 %, на будівництво української частини лінії зв'язку - 7,4%. Така система кредитування дає змогу активно використовувати надані кредити, що забезпечує їх повернення.

Отже, аналіз кредитів Міжнародних фінансових організацій з точки зору їх повернення та наслідків для економіки України загалом свідчить про наступне. Кожен кредит має чітко означені певні строки. В МВФ вони більш короткі, а суми значні. У СБ підхід більш м'який - 17 років з 5-річними канікулами - від-строчками початку сплати позики. ЄБРР визначає строки повер-нення кредитів в залежності від обсягу наданих сум. Співпраця з МФО розширила можливості за-лучення кредитів з інших джерел. Так, зростає частка кредитів СБ, а також ЄБРР і зменшується частка МВФ.

В структурі зовнішнього державного боргу України збільшується частка кредитів зарубіжних країн, оформле-них через кредитні лінії під гарантії уряду України. З даного джерела запозичень було отримано майже 2 млрд.доларів, основними кредиторами стали ФРН, США та ЄС.

Усі розрахунки за кредити зарубіжних країн через кредитні лінії під гарантії уряду України, повернення яких із сплатою процентів завершено до 1997 року, відбулися за рахунок державних коштів. Хоча планувалося сплатити з бюджетних коштів при погашенні зазначених кредитів (враховуючи основний борг, проценти та комісійні) - 71,4% загальної суми по угодах, а решта суми повинна була бути сплачена на основі самоокупності позичальників.

На нашу думку, залучені кредити потрібно направляти не на отримання готових засобів виробництва за кордоном, а на закупі-влю обладнання і технологій для їх виготовлення в Україні. Це зменшить на май-бутнє залежність країни від зарубіжних поставок, а разом з тим і кредитів для їх отримання. Що дійсно потрібно на перспективу для економіки України, так це не зовнішня допомога, а зовнішня торгівля, зовнішній обмін кадрами, ідеями, проек-тами. А в процесі зовнішньоекономічних зв'язків міжнародний кредит є загально-світовою практикою.

В цілому ж кредити з іноземних країн та ЄС із спрямуванням у виробничу сферу мають інвестиційний ефект і дають можливість розраховуватися за них на основі отриманих прибутків. Але для цього потрібно суворо дотримуватися прин-ципу самоокупності цих кредитів позичальниками їх під контролем відповідних органів держави.

Розглядаючи державний зовнішній борг України, на нашу думку, потрібно приділити увагу питанню правонаступництва щодо зовнішнього державного боргу та активів колишнього СРСР. Зараз важко дати однозначну оцінку обгрунтованості спрощеного, “нульового” підходу до проблеми врегулювання союзних зовнішніх боргів і активів, так як існують реальні складності і умовності при спробі більш точно і справедливо поділити їх між колишніми союзними республіками. Але при необхідності (наприклад, якщо б активи в багато разів відрізнялись від боргу) такого розподілу навряд чи можна було б уникнути.

На сьогоднішній день стан справ щодо врегулювання питань, пов`язаних з передачею Україні майна колишнього Союзу, має свої історичні аспекти. На виконання постанови Президії Верховної Ради України від 30 серпня 1991 року “Про розподіл фінансових ресурсів та боргів між Україною та Союзом РСР” розпорядженням Кабінету Міністрів України від 31.10.91 №323 була створена Урядова Комісія. Комісії було доручено разом з відповідними міністерствами і відомствами, Національним банком розробити проект спеціальних угод з повноважними органами колишнього Союзу РСР з питань розподілу внутрішнього та зовнішнього боргу СРСР, алмазного, валютного фондів та золотого запасу СРСР та визначення частки України у статутному, резервному, позичковому та інших фондах колишньої банківської системи СРСР. Комісії не вдалось отримати об'єктивної інформації від російської сторони про реальний розмір зовнішнього боргу та активів СРСР на момент правонаступництва, не було отримано і інформації про вартість закордонної власності.

За даними російської сторони, майно СРСР за кордоном складає 3,5 млрд. рублів. Наведена ціна є балансовою і на декілька порядків нижча, ніж реальна. За даними російської преси ціна закордонних об'єктів, які були на балансі Міністерства закордонних справ Російської Федерації в 1991 році, становила від 300 - 400 млрд. доларів США. [45, c.26]

Загальна заборгованість третіх країн по кредитах колишнього СРСР оцінюється орієнтовно в 170 млрд. доларів. Якщо враховувати, що більша частина кредитів виражена в колишніх інвалютних рублях і їх перерахунок в сучасні долари пов'язаний із великими складностями і протиріччями, тому інколи пропонується вважати, наприклад, більш правильним, що борг по цих кредитах складає приблизно 47,9 млрд. перевідних рублів і 74 млрд. доларів. Найбільші суми були надані таким країнам, як Куба (біля 20% всіх кредитів), Монголія, В'єтнам, КНДР, із країн, що розвиваються - Індії, Сірії, Іраку, Афганістану, Ефіопії, Алжиру, Анголі.

Що стосується розмірів алмазного фонду та золотого запасу СРСР, то за даними російської сторони на 1 січня 1989 року золотий запас дорівнював 577 тоннам, на 1 січня 1990 року - 784 тоннам, а на кінець 1991 року - 259 тонн; на кінець 1990 року запас платини становив 60 тонн. Лише у 1991 році було продано 10 мільйонів карат алмазів і 500 тисяч карат діамантів.

Інформація про суму активів СРСР є розрахунковою і неповною, оскільки не враховано обсяги резервного валютного фонду та алмазного фонду, інвестиції СРСР за кордоном та валютні кредити, надані іншим банкам.

Згідно з договором про правонаступництво щодо державного боргу та активів колишнього Союзу РСР від 4 грудня 1991 року, Україна в особі уряду взяла на себе зобов'язання обслуговувати 16,37% сукупного зовнішнього боргу Союзу РСР та прийняла право власності на такі ж проценти його активів. При цьому визнавалось, що розподіл власності у відношенні до нерухомості, яка використовувалась дипломатичними, консульськими та іншими представниками колишнього СРСР, а також нерухомості, пов'язаної з обслуговуванням цих представництв, повинен був здійснюватись у пріоритетному порядку.

Після розвалу Союзу РСР, окрім матеріальних цінностей (тобто активів), залишилися ще й пасиви - зовнішні борги розвинутим країнам. Свого часу було вирішено борговий тягар розділити адекватно між колишніми братніми союзними республіками. Розрахункова, на кінець 1991 року, сума зовнішнього державного боргу СРСР склала 81,0 млрд. доларів США. Крім того, додатково рахувалась заборгованість: за ленд-лізом - 0,8 млрд. доларів, за кредитами, залученими безпосередньо радянськими організаціями - 1,0 млрд. доларів; заборгованість країнам РЕВ - 17,3 млрд. перевідних рублів.

Виходячи з наданої інформації, частка України в боргах та активах колишнього СРСР мала б скласти: борг - 13 млрд. доларів та 2,8 млрд. перевідних рублів; активи - 12,1 млрд. доларів, 7,8 млрд. перевідних рублів, майна на 0,6 млрд. рублів по балансовій вартості (49 млрд. доларів по реальній вартості); золото - 42,1 тонн.

У вступній частині Договору між державами - колишніми суб'єктами СРСР про розподіл зовнішнього боргу СРСР, золотого запасу СРСР, валютного та алмазного фондів СРСР, майна СРСР за кордоном і активів СРСР у вигляді боргів іноземних держав була зафіксована норма неможливості гарантій погашення зовнішнього боргу СРСР без вирішення питання по поділу активів СРСР. Проте ця норма не була реалізована.

Треба зазначити, що Україна - єдина з країн колишнього СРСР, яка й досі не ратифікувала “нульовий варіант”, тому що ратифікація Угоди по так званому “нульовому варіанту” повністю позбавляє Україну права на частку закордонної власності колишнього СРСР.

Підписання 9 грудня 1994 року Угоди між Україною та Російською Федерацією про врегулювання питань правонаступництва щодо зовнішнього державного боргу і активів колишнього Союзу РСР, що передбачає “нульовий варіант” врегулювання, було зумовлене несприятливою для України міжнародною ситуацією щодо реалізації нею свого статусу правонаступника щодо закордонних активів та зовнішніх боргів колишнього СРСР, а також важкою економічною ситуацією та пов'язаною з нею відсутністю фінансових ресурсів для обслуговування зовнішнього державного боргу.

Можна зробити наступні висновки про фінансово-економічні наслідки набуття чинності угодою з урядом Російської Федерації про врегулювання проблеми правонаступництва стосовно зовнішнього державного боргу та активів колишнього Союзу РСР на основі “нульового варіанту”.

По-перше, підписання цієї угоди надало можливість досягти у І кварталі 1995 року домовленості з урядом Російської Федерації щодо реструктуризації заборгованості по державних кредитах, внаслідок чого фактичне фінансування російським урядом дефіциту платіжного балансу і бюджету України склало лише у 1995 році близько 1,1 млрд. доларів США.

По-друге, відкрився шлях до переоформлення частини заборгованості Укргазпрому перед РАТ “Газпром” за поставлений у 1994 році природний газ, що стало додатковим джерелом фінансування дефіциту платіжного балансу України.

По-третє, Україні необхідно поновити переговори на підставі Угоди про реалізацію права на закордонну власність колишнього СРСР для цілей дипломатичних, консульських та торговельних представництв від 3 серпня 1992 року з тим, щоб уточнити перелік об'єктів нерухомості колишнього СРСР, які Російська Федерація повинна передати Україні

Отже, важливою ланкою входження України до світогосподарського простору є її участь в міжнародному русі капіталів, в тому числі на даному етапі особливо через залучення іноземних кредитів, які закономірно ведуть до утворення зовнішнього державного боргу. Потреба в іноземних кредитах не викликає сумніву, так як міжнародний рух позичкового капіталу в формі іноземних кредитів є нормальною функцією у світовій економіці. В той же час гостро стоїть проблема їх ефективного використання з точки зору розбудови незалежної України.

3.2. Застосування нововведень в управлінні і обслуговуванні державним зовнішнім боргом.

Високий розмір зовнішнього боргу України як в абсолютному, так і в відносному виразі, велика кількість ресурсів, які відвертаються на його обслуговування, надають особливу гостроту вирішення проблеми управління зовнішньої заборгованості. Ефективне управління зовнішнім боргом неможливе без постановки чітких цілей і створення механізму для їх реалізації. Це можна вважати однією з пріоритетних задач економічної політики, вирішення якої дозволило б зменшити навантаження на бюджет по обслуговуванню зовнішньої заборгованості і оптимізувати політику залучення нових запозичень.

Управління зовнішнім боргом є одним із елементів макроекономічної політики. Ефективне використання зовнішнього боргу може стати потужним фактором економічного росту, який дасть додаткові фінансові ресурси. Стабільна позиція країни на міжнародному ринку капіталу, своєчасне виконання боргових зобов'язань - усе це сприяє зміцненню міжнародного авторитету і забезпечує додатковий приплив інвестицій на більш вигідних умовах. Крім того, зростає довіра до її валюти, зміцнюються зовнішньоторговельні зв'язки. З іншого боку, зовнішній борг може стати серйозним негативним фактором не лише економічного, але і політичного значення. Непомірно високі виплати із державного бюджету по боргах відвертають кошти від фінансування соціальних, економічних, оборонних і інших програм уряду.

Основні цілі управління державним боргом в найбільш загальному вигляді можна розділити на декілька груп.

До економічних цілей відносяться перш за все мінімізація вартості зовнішніх запозичень, які привертаються, покращення умов рефінансування і, (або) переоформлення зоборгованості, зниження загальних витрат по обслуговуванню зовнішнього боргу, підвищення ефективності використання залучених ресурсів. В цю групу можна включити також бюджетні цілі, такі, як згладжування нерівномірності податкових надходжень і фінансування поточних бюджетних витрат. В цілому економічні цілі визначаються ступенем обтяженості країни зовнішнім боргом.

Політичні цілі управління зовнішнім боргом - підтримка стабільності функціонування політичної системи.

До соціальних цілей відносяться перш за все своєчасне фінансування соціальних програм, забезпечення соціальної стабільності.

Управління зовнішнім боргом - процес циклічний і багатостадійний. Цикл управління зовнішнім державним боргом, як і кожним боргом взагалі, включає три стадії: залучення, розміщення (використання) і погашення (виплата процентів і основної частини боргу). Відповідно система управління зовнішнім державним боргом означає управління всіма стадіями циклу.

Управління залученням зовнішнього боргу може базуватись як на прямому державному управлінні, так і на побічних методах, які включають державні гарантії і нормативно-адміністративне регулювання залучення негарантованих кредитів приватними фірмами. Проте державне управління залученням зовнішнього боргу, як правило, здійснюється в контексті бюджетного процесу, який визначає граничні розміри зовнішніх державних запозичень і державних гарантій на поточний бюджетний рік.

Необхідно підкреслити, що політика, яку проводить український уряд, орієнтується на значні зовнішні запозичення.

З 1992 по 2001 роки Україна залучила ресурсів більше як на 11 млрд. доларів, і приріст нового боргу йде надзвичайно високими темпами. [52, с. 29]

Управління розміщенням зовнішнього боргу характеризується як ключовий активний елемент системи управління зовнішнім боргом. Можна виділити три способи можливого використання залучених ресурсів:

фінасове розміщення, коли із зовнішнього джерела здійснюється фінансування інвестиційних проектів і розвитку економіки. Даний спосіб є найбільш прогресивним видом використання зовнішнього боргу. При цьому надзвичайно важливим є відбір конкурентних високоефективних інвестиційних проектів, які забезпечували б повернення одержаних ресурсів;

бюджетне використання, при якому за допомогою залучених ресурсів фінансуються поточні бюджетні витрати, в тому числі на обслуговування зовнішньої заборгованості. Цей спосіб використання ресурсів, які залучаються з міжнародного ринку, - найменш ефективний з існуючих;

змішане бюджетно-фінансове розміщення, коли запозичення використовуються як на фінансування поточних бюджетних потреб так і на розвиток економіки в цілому.

В українській практиці велике розповсюдженя, на жаль, отримав найменш ефективний спосіб - нові запозичення направляються на фінансування поточних витрат бюджету, включаючи і обслуговування існуючого зовнішнього боргу.

Погашення зовнішнього боргу проводиться із трьох основних джерел: із бюджету; за рахунок золотовалютних резервів, приватизації власності; із нових запозичень. В українській практиці нові запозичення відіграють суттєву роль в обслуговуванні заборгованості.

Необхідно відмітити, що методи погашення заборгованості шляхом конвертації її в акції підприємств, які широко використовуються в міжнародній практиці, в нашій країні практично не використовувались.

Проблема зовнішнього боргу - добре відоме в світовій практиці явище. Світова криза заборгованості, яка вибухнула в кінці 70-х - початку 80-х років, дозволила накопичити значний досвід по управлінню борговим тягарем. Відпрацьований комплекс заходів має інтернаціональний характер і може бути ефективно використаний і в нашій країні.

В світовій практиці використовуються різні напрямки реструктуризації зовнішньої заборгованості. Мова йде зокрема про

а) реструктуризацію боргу по лінії Паризького клубу;

б) реструктуризація боргу комерційними банками;

в) конверсія боргу в активи;

г) зворотний викуп боргових зобов'язань;

д) конверсія боргу в облігації;

ж) списання всього боргу або його частини. [62, c.91]

Реструктуризація зовнішнього боргу здійснюється в залежності від типів кредиторів і боржників. Використовується декілька її варіантів, які пропонуються різноманітними кредиторами. Один з них - реструктурування міжурядових позик і позик, які гарантовані урядом в рамках Паризького клубу офіційних кредиторів. Воно базується на так званому меню, яке передбачає вибір між зменшенням боргу чи скороченням його обслуговування. Важливою умовою реалізації цих схем є погодження з МВФ країною-кредитором програми економічного розвитку і наявності достатньо переконливого платіжного балансу, який підтверджував би, що подальшої реструктуризації заборгованості не потребується.

В червні 1988 року були прийняті перші умови переоформлення заборгованості в рамках Паризького клубу, які називались Торонтськими - по місцю підписання угоди. Дані умови дозволяли боржникам або провести списання боргу на одну третину, або використовувати понижені процентні ставки (на 3,5 процентних пункта нижче ринкової, чи половина ринкової ставки). З використанням Торонтських умов 20 країн - боржників реструктуризували зовнішню заборгованість об?ємом 5,9 мільярдів доларів.

Торонтські умови були замінені Лондонськими умовами в грудні 1991 року, які дозволяли боржникам списання 50% боргу чи зниження процентної ставки таким чином, щоб обслуговування боргу скорочувалось на 50%. Запровадження Лондонських умов дало можливість зрівняти надходження від боржника між кредиторами. Важливим досягненням цих умов є встановлення трьохрічного періоду, після якого кредитори фіксують чіткість виконання програми МВФ країною-боржником, а також порядок заключення угод з іншими кредиторами на умовах не гірше існуючої домовленості по переоформленню заборгованості офіційним кредиторам. Кредитори повинні також впевнитись, що проведення зниження боргу не потребує додаткової реструктуризації. Лондонські умови примінялись до грудня 1994 року, в період терміну їх дії 23 країни реструктуризували свій борг на загальну суму 9,1 мільярдів доларів.

Сучасний варіант програми, який пропонується в рамках Паризького клубу країнам з низьким рівнем доходу, регламентується Неапольськими умовами, які вступили в силу в грудні 1994 року. Важливим нововведенням цих умов стало створення таких схем реструктуризації, які дозволяють суттєво змінити об?єм боргового тягаря у дуже обтяжених боргами бідних країнах. Програма реструктуризації передбачає одержання боржником відстрочки виплати основної частини боргу терміном до трьох років.

В категорію країн-боржників, на які розповсюджуються ці умови, відносяться ті які мають середньорічний ВВП на душу населення менше 500 доларів США або відношення боргу до експорту на рівні 350%. Неапольські умови дозволяють їм списувати загальну величину боргу або процентних виплат по ньому на величину до 67%. Інші країни, обтяжені боргом, можуть провести 50 - процентне списання боргу або еквівалентне списання вартості його обслуговування.

По лінії Паризького клубу з 1989 року засновується спосіб реструктуризації боргів комерційних банків. Банки йдуть на реорганізацію деякої частини боргу (як правило, це зниження процентів). Реорганізація боргу здійснюється лише в тому випадку, якщо уряд такої країни-боржника приступить до здійснення більш радикальної програми макроекономічних та структурних перетворень в своїй країні.

Кожний банк-кредитор цілком вільний у виборі тих чи. інших методів реструктуризації боргу. Ці методи, як правило, обумовлюються в умовах договору.

Застосування тих чи інших методів реструктуризації боргів, виданих по лінії приватних кредиторів як і сама проблема їх повернення взагалі вирішується на засіданні Паризького клубу. Власне кажучи, повернення боргів - це головна ціль і завдання, що його ставлять на. своїх зустрічах члени-учасники Паризького клубу.

Останнім часом реорганізація боргів в Паризькому клубі здійснюється на основі ряду прецидентів, які мали місце в світовій кредитній практиці. Зокрема, згідно рішення головних кредиторів Заходу -- а це "сімка" провідних індустріально-розвинених країн (США, Нїмеччина, Франція, Велика Британія, Японія, Італія, Канада) пільги були надані африканським країнам, що знаходяться на південь Сехеля, всім країнам з низьким доходом: ("умови Торонто"), країнам з більш низьким середнім рівнем доходів (так звані "умови Х'юстона"). Згідно задуму, "умови Торонто" (прийняті в 1991 році) застосовуються лише до найбідніших країн, які мають ВВП на душу населення в 75 доларів США та найвищий рівень зовнішньої заборгованості. Такі умови передбачають дві можливості змін умов повернення зовнішніх боргів. Перша - скорочення обслуговуваних боргів на 50 % від загального обсягу або друга умова - скорочення на 50 % витрат по обслуговуванню боргу. [65, c.49; 151]

Умови Торонто застосовуються в тому разі, коли країна-кредитор не бажає або не в змозі списати частину боргу або скоротити вимоги по його обслуговуванню. В такому випадку повернення боргу кредитору розтягується більш як на 25 років, при цьому виплати процентів здійснюються за ринковою ставкою з канікулами на перші 16 років. На вересень 1994 року на таких умовах був реорганізований борг для 23 країн.

Умови Х'юстона були опрацьовані в м. Х'юстоні (США) в вересні 1990 року і торкалися, як вже говорилося, країн з більш низьким середнім рівнем доходу. Ця категорія країн знаходиться в градації країн, де ВВП на душу населення не перевищує 1345 доларів США і де існує високий рівень заборгованості. Згідно х'юстонським умовам, країнам, що одержують офіційну допомогу на розвиток (25% кредиту на розвиток дається у вигляді грантів), повернення боргу розтягується на 20 років, проценти не виплачуються протягом перших 10 років. Решті інших країн, строк погашення боргу продовжуєтся до 15 років, з яких проценти не виплачуються протягом 8 років.

Однією із інтегральних частин управління зовнішнім боргом є конверсія боргів. Першою країною з високим рівнем боргового навантаження, яка прийняла програму конверсії боргів, стала Чілі (травень 1985 року). З цього часу багато країн-боржників почали використовувати подібну схему переоформлення заборгованості. Активізація операцій виникла після посилення зацікавленості комерційних банків до даної програми починаючи з травня 1987 ріку. Пік популярності схем конверсії боргів припадає на початок 90-років.

Найбільшу питому вагу серед конверсійних операцій має схема викупу боргу із вторинного ринку нижче ринкових цін (40% всіх операцій) і конверсія в акції корпоративних підприємств (34% всіх операцій). Механізм переводу боргу в акції являє собою конвертацію боргу приватним кредиторам в акції компанії країни-боржника. Інвестори купують борг на вторинному ринку, потім він трансформується центральним банком країни в відповідні інструменти в національній валюті для подальшої купівлі акцій. Максимальний об'єм заключення подібних угод припадає на 1989-1990 роки, вони активно використовувались при переоформленні заборгованості таких країн-боржників, як Чілі, Аргентина і Мексика. Але до 1991 року їх об'єм значно скоротився в основному тому, що з початку 90-х років ціни боргів на вторинних ринках зросли і зацікавленість інвесторів в подібних операціях зменшилась. Операції по конверсії боргу в акції підприємств іноземними інвесторами були прибутковими до тих пір, поки їх національна вартість була нижче світової.

В останні роки поступово зростає зацікавленість кредиторів до конверсії боргів в розвиток національних економік-боржників (в національну валюту). Ця угода фактично являє собою безоплатну допомогу. Держави-кредитори розробили програми конверсії боргів в національні валюти з ціллю довгострокового фінансування проектів розвитку. Виділяється три види таких програм: борг для охорони природи, борг для охорони здоров'я, борг для освіти. Механізм операції зводиться до того, що міжнародна неурядова організація купує борг на вторинному ринку із значним дисконтом. Потім борг обмінюється на національну валюту, часто щоб уникнути інфляційних стрибків національної валюти на закуплену суму боргу випускаються спеціальні облігації в національній валюті, які потім використовуються для фінансування програм розвитку.

Таким чином, для різних видів зовнішнього боргу існують різноманітні концепції управління реструктуруванням для країн з низьким і середнім рівнем доходу на душу населення. З врахуванням класифікації, яку використовує Світовий банк (градація по рівню доходу на душу населення і ваги боргового тягаря), найбільш репрезентативним для України може стати досвід управління зовнішнім державним боргом в латиноамериканських державах. З середини 80-х до середини 90-х років було заключено біля двох десятків угод про зниження боргу і його обслуговування на загальну суму, що перевищує 120 млрд. доларів. При цьому загальна сума боргу була зменшена майже наполовину, а для ряду країн - Болівії, Чілі, Мозамбіку, Філіппін і інших - борг був списаний майже повністю.

Досвід країн, що розвиваються, свідчить, що обов'язково настає час, коли обслуговування зовнішнього боргу починає систематично перевищувати нові надходження зовнішніх фінансових ресурсів у країну, якщо борги спрямовувалися не на виробничі потреби, які ведуть до одержання прибутку і зростання ВВП. Така картина спостерігається і в Україні, про що свідчать дані таблиці 3.2, у якій подано характеристику динаміки обслуговування зовнішнього державного боргу в видатках держбюджету України.

Таблиця 3.2

Динаміка обслуговування зовнішнього боргу в видатках

Державного бюджету України

Роки

Грошова одиниця

Видатки Держбюджету

Надходження із джерел зовнішнього фінансування

Обслуговування зовнішнього державного боргу

Сума

% бюджету

Сума

% бюджету

1993

млн.крб.

5 615 726,7

81 984,3

0,1

1994

млн.крб.

468 103 556,3

8 500 000,0

1,8

1995

млн.крб.

1 772 693 593,4

87 566 974,9

4,9

273 183 257,5

15,4

1996

млрд.крб.

2 852 610,1

204 550,0

7,1

275 872,5

9,7

1997

тис.грн.

27 411 474,5

2 400 000,0

8,8

2 510 000,0

9,2

1998

тис.грн.

24 481 773,9

5 850 300,0

24,1

3 600 000,0

14,6

1999

тис.грн.

29779335,6

7085405,2

16,4

4850012,5

8,4

2000

тис.грн.

38654275,4

8040511,3

12,7

6916730,9

7,6

2001

тис.грн.

35129486,2

9156417,5

11,5

8517310,4

4,9

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6


© 2010 Современные рефераты