Терміни і поняття. Регіональна політика, регіональна економічна політика, завдання економічної регіональної політики, нові форми регіонального розвитку продуктивних сил.

Змістї

1. Сутність, цілі та завдання регіональної економічної політика.

2. Концепція державної регіональної економічної політики в Україні та її реалізація.

3. Актуальні проблеми регіональної політики України та їх розв'язання.

1. Сутність, цілі та завдання регіональної економічної політика.

Регіональна політика - сфера діяльності суспільства, яка реалізує інтереси держави щодо регіонів і внутрішні інтереси самих регіонів з урахуванням природи сучасних регіональних процесів, а також цілей і завдань розвитку суспільства.

Об'єктом державної регіональної політики є регіон, соціально-економічна сутність якого відображає система суспільних відносин із забезпечення відтворювальних процесів у межах конкретної території. У зв'язку із цим регіоном може бути й спеціальна вільна економічна зона та інші законодавчо визначені територіальні утворення. Суб'єктами державної регіональної політики є органи державної влади, представницькі органи та органи місцевого самоврядування. Засобом реалізації державної регіональної політики є управління, одна із галузей якого - управління регіональною економікою.

Регіональна політика - складова державної політики, сукупність організаційно-правових та економічних заходів, здійснюваних державою у сфері регіонального розвитку. Вона має сприяти раціональному використанню природно-ресурсного, людського, виробничого, інвестиційно-інноваційного та інших потенціалів, створювати умови для врахування особливостей кожної території (природно-географічних, історичних, ресурсних, виробничих, соціальних, демографічних та ін.) в контексті загальнодержавних інтересів. (Стеченко, с. 4). Регіональна політика за структурою досить складна і відображена на рисунку.

Однією з найважливіших складових регіональної політики держави в цілому є економічна регіональна політика, з якою безпосередньо пов'язані і всі інші види регіональної політики. Зокрема, соціально-культурна політика покликана забезпечувати передумови для успішного господарського розвитку регіону через підвищення продуктивності праці, активності й ініціативи населення, культури праці та використання духовного, фізичного потенціалу населення. Формування екістичних систем у межах регіону спрямоване на підвищення рівня та якості життя населення, підвищення соціальної, екологічної, економічної ефективності функціонування регіону. В екологічній політиці пріоритетним є раціональне використання природних ресурсів. Науково-технічна політика має на меті цілеспрямовану зміну структури, перепрофілювання промислових підприємств, технічне його переоснащення на базі новітніх технологій, підвищення кваліфікації та перепідготовку кадрів. Разом з тим організація соціально-культурного життя в регіоні, природокористування, науково-технічної діяльності та інших сфер тісно пов'язана з економічними передумовами.

За визначенням, яке подане у законопроекті „Про Концепцію державної регіональної економічної політики”, який розглядався у вересні 1999 року і був схвалений Указом Президента України від 25 травня 2001 року № 341, державна регіональна економічна політика - це сукупність організаційних, правових та економічних заходів, які здійснюються державою у сфері регіонального розвитку країни відповідно до її поточних і стратегічних цілей.”

На окремих етапах розвитку для кожної країни цілі регіональної політики різні. Однак Мустафін В.І. стверджує, що для регіональної політики практично всіх без винятку країн притаманні такі цілі:

- створення і украплення єдиного економічного простору і забезпечення економічних, соціальних, правових і організаційних основ державності;

- відносне зрівняння умов соціально-економічного розвитку регіонів;

- пріоритетний розвиток регіонів, що мають особливо важливе стратегічне значення для держави;

- максимальне використання природних ресурсів;

- запобігання забрудненню навколишнього середовища.

У кожній країн цілі та завдання регіональної економічної політики різні. Зокрема головні напрямки регіональної політики західноєвропейських держав переважно пов'язані з долею проблемних регіонів: депресивних старопромислових, слаборозвинених та ін. У країнах, що розвиваються, регіональна політика вимагає залучення в господарський обіг нових територій і ресурсів, інтеграції різних просторів в єдиний національний ринок, пом'якшення суперечностей між містом і селом, регулювання процесу урбанізації та інше.

Для України в умовах перехідного типу економіки й ті, й інші проблеми повинні бути у центрі уваги регіональної економічної політики. У зв'язку з цим на думку Стеченка Д.М. (с. 35, Упр. рег. розв.) важливим у реалізації політики регіонального розвитку є виявлення і обґрунтування проблемних регіонів для розробки системи заходів і стимулів, специфічних для кожного типу виділених територій. Зокрема, для розробки диференційованої регіональної політики слід виділяти регіони таких типів: екологічно несприятливі, з високою концентрацією населення і виробництва; індустріально слаборозвинуті сільськогосподарські; промислові депресивні; резервні; рекреаційні.

Для регіонів з високою концентрацією виробництва, екологічно несприятливих з диверсифікованою структурою господарства, найвищим рівнем прибутку на одного жителя потрібна розробка економічних заходів щодо запобігання надмірній господарській активності і концентрації населення, оздоровлення природного середовища, стимулювання ресурсозбереження і ресурсозабезпечення. Щодо регіонів із значною концентрацією виробництва, високою часткою прибутку на одного жителя також потрібна жорстка політика ресурсозбереження і оздоровлення природного середовища. Однак поряд з високими нормативами плати за регіональні ресурси повинні передбачатися і певні субвенції з вищерангового бюджету на реалізацію названих програм. Для регіонів, які умовно можна віднести до промислово депресивних (з низькими темпами зростання обсягів виробництва, високим рівнем інвестицій у їх розвиток і низькою віддачею, невисоким рівнем прибутку на особу), необхідна розробка програм переорієнтації на розвиток нових передових, технологічно високих і екологічно чистих виробництв, реалізація програм по перекваліфікації кадрів.

Цілі регіональної економічної політики можна класифікувати за такими ознаками:

1) За змістом: економічні цілі (закріплюють систему економічних відносин); соціальні цілі (відображають стан населення і рівень його життя); політичні цілі, ідеологічні цілі (характеризують програмні вимоги тих чи інших партій і суспільних організацій, які переважають в органах регіональної влади); релігійні цілі (охоплюють етичні і моральні проблеми віруючого населення регіону) тощо.

2) За терміном дії: стратегічні цілі, тактичні цілі, оперативні цілі.

3) За ознакою рівня управління: народногосподарські, міжгалузеві, галузеві, регіональні, а також цілі підприємств і організацій різних форм власності та їх структурних підрозділів.

Визначення цілей регіональної економічної політики на сьогодні є одним з найважливіших питань практики. Причиною цього є те, що регіон ніколи у нас не виступав суб'єктом формування цілей управління на території (за винятком спроби з раднаргоспами). Йому тільки відводилася роль засобу реалізації державних цілей, причому в умовах, коли про ціну їх досягнення ніхто не турбувався. У Концепції державної регіональної політики визначені головна мета і завдання державної регіональної політики:

- збільшення національного багатства країни шляхом ефективного використання природно-ресурсного і науково-технічного потенціалу кожного регіону та тісного співробітництва між регіонами;

- послідовне здійснення заходів щодо поступового підвищення рівня соціально-економічного розвитку регіонів та ефективності територіального поділу праці, раціоналізації систем розселення;

- врахування економічних, соціальних, історико-культурних та інших особливостей регіонів під час проведення економічних реформ на місцях;

- дотримання внутрішньорегіональної збалансованості соціально-економічного розвитку, екологічного стану, соціально-демографічного і суспільно-політичного процесу.

Серед економічних цілей у вказаному документі визначено:

- досягнення економічно і соціально виправданого рівня комплексності та раціоналізації структури господарства регіонів, підвищення життєзабезпечення галузей виробництва у ринкових умовах;

- створення сприятливих умов для розвитку підприємництва та ринкової інфраструктури, активного проведення приватизації державного майна, земельної реформи, реформи у галузі державного оподаткування та інших ринкових перетворень;

- формування і розвиток спеціальних (вільних) економічних зон з визначенням насамперед локальних територій для їхнього розміщення, а також облаштування кордонів і налагодження на новій основі системи зв'язків між прикордонними регіонами;

- удосконалення економічного районування країни.

Серед головних цілей і завдань у соціальній сфері вказано:

- підвищення рівня добробуту і забезпечення єдиних мінімальних соціальних стандартів та соціального захисту населення незалежно від економічних можливостей регіонів;

- стабілізація рівня життя населення, створення міцних засад для його підвищення в усіх регіонах;

- гарантування продовольчого забезпечення регіонів, створення високопродуктивних галузей в агропромисловому виробництві, вихід на продовольчі ринки світу;

- гарантування соціальних прав громадян, встановлених Конституцією України, забезпечення зайнятості населення шляхом удосконалення функціонування ринків праці та регулювання міграційних процесів;

- запобігання погіршенню демографічної ситуації, гострим проявам депопуляції населення;

- здійснення заходів економічного і соціального характеру, спрямованих на збільшення тривалості життя та природного приросту населення у регіонах;

- формування раціональної системи розселення шляхом збереження існуючих та створення нових населених пунктів, активізації функціонування сіл та малих міських поселень, регулювання розвитку великих міст і сприяння якісним перетворенням у них.

В екологічній сфері цілі державної економічної політики такі:

- регулювання господарської збалансованості регіонів;

- запобігання забрудненню довкілля, ліквідація наслідків його забруднення;

- ефективне використання та відтворення природних ресурсів;

- впровадження економічного механізму природокористування;

- збереження генетичного фонду;

- екологічно обґрунтоване розміщення продуктивних сил регіонів.

Особливо важливим є визначити стратегічні цілі, які пов'язані з якістю економічної системи, її збереженням чи перетворенням. Вони у свою чергу трансформуються у тактичні, які фіксують крупні блоки дій з досягнення стратегічних, а тактичні - в оперативні, які визначають щоденні конкретні дії з досягнення перших і других.

Отже, необхідно мати чітке і продумане визначення стратегічних цілей, щоб потім сформувати конкретну програму їх перетворення у часі і у просторі в реальність. Неправильне формування цілей може призвести до формування нереальних планів регіонального розвитку.

До стратегічних завдань регіонального розвитку України належать (Стеченко, с. 12).:

- реконструкція економіки промислових регіонів і великих міських агломерацій через конверсію оборонних та цивільних галузей, модернізацію інфраструктури, оздоровлення екологічної ситуації, роздержавлення і приватизацію;

- подолання депресивного стану аграрно-промислових регіонів, відродження сіл і малих міст. прискорене відновлення втраченої життєдіяльності в сільській місцевості, розвиток місцевої та соціальної інфраструктур, підвищення ефективності використання сільськогосподарських та інших угідь;

- стабілізація соціально-еконмоічного становища в регіонах з екстремальними природними умовами і переважно сировинною спеціалізацією;

- продовження формування промислових вузлів і центрів з пріоритетним розвитком виробництва, пов'язаних з комплексним використанням видобувної сировини установлених екологічних стандартів;

- стимулювання розвитку експортних та імпортозамінюючих виробництв у районах, що мають для цього найбільш сприятливі умови;

- формування регіональних економічних ринків, вільних економічних зон, а також технополісів як регіональних центрів впровадження досягнень вітчизняної і світової науки, прискорення економічного та соціального прогресу;

- переспеціалізація окремих прикордонних регіонів, створення тут нових робочих місць і прискорений розвиток соціальної інфраструктури з урахуванням можливої передислокації військових частин;

- розвиток міжрегіональних і регіональних систем (транспорту, зв'язку, інформатики), які забезпечували б і стимулювали б структурні зрушення та ефективність регіональної економіки;

- подолання надмірного розриву в рівнях і якості життя населення окремих областей.

Для того, щоб економічна регіональна політика могла реально здійснюватися на практиці, цілі необхідно ранжувати відповідно до пріоритетів соціально-економічного розвитку з урахуванням виробничо-економічних і ресурсних можливостей регіону.

У сфері матеріального виробництва та в невиробничій сфері Стеченко М.Д. виділяє такі пріоритети:

1. Загальноекономічні пріоритети. Це пріоритетний розвиток у певний період однієї із сфер господарства країни (матеріального виробництва або невиробничої сфери), одного з його підрозділів (виробництво засобів виробництва або предметів споживання). До загальноекономічних належать також пріоритети у окремих фазах відтворювального циклу (виробництво, розподіл, обмін і споживання) або міжгалузеві.

2. Галузеві пріоритети виявляються у випереджаючих темпах зростання однієї або кількох галузей. Наприклад, у сучасних умовах пріоритетним є розвиток усіх видів транспорту, оскільки він відіграє важливу роль у розвитку сучасної економіки, забезпеченні матеріального обміну між галузями, задоволенні потреб населення в перевезеннях.

3. Внутрішньогалузеві пріоритети - переважно зростання окремих підгалузей і виробництв у межах певної галузі. У промисловості насамперед швидкими темпами розвиваються базові галузі (паливно-енергетичний комплекс, металургія, машинобудування, хімічна промисловість).

4. Внутрішньовиробничі пріоритети пов'язані з прискореним розвитком внутрішньовиробничих об'єднань і підприємств, зокрема науково-технічних підрозділів. прикладом внутрішньовиробничих пріоритетів є також випереджальні темпи розвитку обслуговуючого та допоміжного виробництва.

5. Територіальні пріоритети пов'язані з випереджаючим соціально-економічним розвитком одних регіонів щодо інших. Установлення територіальних пріоритетів зумовлене різними рівнями соціально-економічного розвитку країни, що склалися історично, та необхідністю їх зближення. Як уже зазначалося вище, комплексний розвиток господарств всіх регіонів з метою подолання диспропорцій соціально-економічного розвитку - одне із сучасних завдань економіки України. Важливими передумовами виділення територіальних економічних пріоритетів є наявна ресурсна база (природні ресурси, трудові ресурси). Одна вони не є вирішальними на сучасному етапі. При їх дефіциті пріоритети можуть будуватися довкола інформаційних ресурсів, доброго інфраструктурного забезпечення регіону, розвитку невиробничої сфери тощо з урахуванням у ринкових умовах споживчого фактору.

Для оцінки господарських пріоритетів використовують комплекс показників, серед яких, наприклад, обсяг виробництва, якісні параметри продукції і послуг, рівні соціальних стандартів (так звані соціально-економічні орієнтири), що дають можливість конкретизувати цілі; це показники наявності та використання ресурсів та показники ефективності, які відображають синтез цілей - співвідношення затрат та результатів.

У згадуваній Концепції наголошується, що першочерговими поточними завданнями державної регіональної політики передбачається прискорене розв'язання таких проблем:

- створення нормативно-правової та інформаційно-методичної бази управління розвитком регіонів відповідно до положень законодавства України;

- забезпечення стабілізації виробництва та відновлення економічного потенціалу в кожному регіоні, підвищення на цій основі рівня добробуту населення;

- здійснення заходів щодо соціального відродження села шляхом державної підтримки розвитку соціально-культурної і побутової сфери, формування повноцінного життєвого середовища;

- сприяння формуванню в усіх регіонах багатоукладної економіки, регіональних ринків товарів, праці, капіталу, а також розвиток підприємництва та ринкової інфраструктури;

- розв'язання пріоритетних наукових проблем регіонів з метою виробництва конкурентоспроможної продукції;

- переведення працівників, які вивільняються, на підприємства галузей господарства, що розвиваються, у сфері обслуговування і торгівлі, організація професійної підготовки кадрів для нових прогресивних виробництв;

- створення сприятливих організаційних та правових умов для функціонування спеціальних (вільних) економічних зон у відповідних регіонах;

- сприяння широкому розвитку прикордонної торгівлі, міжрегіонального та міжнародного співробітництва регіонів;

- створення умов для залучення іноземних інвесторів до розвитку виробництва конкурентоспроможних товарів, розширення обсягів будівельних робіт, в яких зацікавлена українська економіка;

- розроблення державних програм соціально-економічного розвитку окремих регіонів, які потребують державної підтримки для комплексного вирішення багатьох господарських та соціальних проблем, та їхнє бюджетно-фінансове забезпечення.

При системному оцінюванні цілей регіональної політики та при обґрунтуванні напрямів її реалізації необхідно також враховувати регіональні інтереси, які можуть виступати як база оцінки щодо цілей.

На різних регіональних рівнях тісно переплітаються економічні, політичні, екологічні та інші інтереси, причому чим вищий рівень, тим більше суб'єктів вступає у відносини, тим ширше коло інтересів.

Територіальні (регіональні) інтереси - це відносини між індивідами і соціальними групами з огляду на забезпечення умов свого існування та розвитку на територіальній одиниці. Натомість галузеві інтереси пов'язані із забезпеченням умов конкретного виробництва. Якщо провідниками галузевих інтересів є певні міністерства, відомства, асоціації, профспілки, то відстоювати регіональні інтереси повинні передусім органи місцевого самоврядування.

Галузеві та територіальні інтереси взаємопов'язані та можуть збігатися повністю, частково або зовсім не збігатися. Наприклад, інтерес до охорони навколишнього середовища нині є одним з головних на будь-якому рівні.

Регіональні інтереси охоплюють не весь спектр інтересів населення, підприємств тощо. Керівники підприємств мають певні інтереси щодо функціонування цих підприємств, однак усі вони та члени їх сімей є ще місцевими жителями. Тому вони залежні від рівня і способу життя населення регіону, місцевого бюджету, місцевої виробничої і соціальної інфраструктури, політичного мікроклімату тощо. А це означає, що всі вони (хоч і різною мірою) є носіями регіональних інтересів.

У регіоні тісно переплітаються різні інтереси - особисті й колективні, колективні і суспільно-господарські, відомчі і територіальні та інші. Саме тому керуватися лише галузевими інтересами при управлінні у сьогоднішніх умовах неможливо.

Первинний загальнорегіональний інтерес полягає у гарантованій реалізації на кожній території конституційних прав та умов для цього. На основі їх реалізації формуються інтереси, зумовлені прагненням стабілізувати відтворення тих чи інших умов регіонального життя, які позитивно оцінюються населенням, суб'єктами господарювання. Стабільна основа регіональних інтересів є природною, оскільки регіон не може як, наприклад, підприємство, ліквідуватися, саморозпуститися. Регіональні інтереси - це зацікавленість у стабільному відтворенні та примноженні соціального, природно-ресурсного, демографічного, господарського потенціалу регіону. Якщо це порушується, то регіон переходить до рангу депресивного і без державної допомоги вийти з цього стану не може.

Також існують суттєві відмінності між регіональними та державними інтересами. Так, держава як суб'єкт господарювання зацікавлена у максимальному видобутку і переробці сировини і ресурсів. У цьому є певні інтереси і регіону: він зацікавлений у виділенні інвестицій та матеріально-технічних ресурсів, створенні нових робочих місць, розвитку інфраструктури. Проте як суб'єкт природокористування регіон не менше зацікавлений у екологічних обмеженнях і навіть забороні збільшення видобутку і переробки ресурсів у зв'язку із зниженням техніко-екологічної безпеки і погіршення якості довкілля. Проведення певної господарської політики на території конкретної адміністративно-територіальної одиниці має відповідати державним інтересам. Однак лише невелика частина регіональних інтересів автоматично реалізується через загальнодержавну політику. Саме тому регіональна економічна політика повинна зайняти чільне місце серед засобів управління економікою держави.

2. Концепція державної регіональної економічної політики в Україні та її реалізація.

Територія України відрізняється своїми розмірами та значною просторовою диференціацією природних умов, рівнів економічного та соціального розвитку, спеціалізації промислового та сільськогосподарського виробництва. Не можна не враховувати й суттєві історичні, демографічні, культурні, релігійні та інші відмінності. Слід взяти до уваги й виникнення на заході держави спільного кордону з Європейським Союзом, який проводить активну регіональну політику та багато інших факторів. Данилишин Б.М., Олійник Я.Б., Нудельман В.І., Романюк С.А., Філіпенко А.С., Балабанов В.Г., Олещенко В.І. Актуальні проблеми регіональної політики в Україні та шляхи їх розв'язання. //Україна: географічні проблеми сталого розвитку. Зб. наук. праць. В 4-х т. - К.: ВГЛ Обрії, 2004. - Т. 1. - с.10-19.

Саме тому є важливим як теоретичний так і прикладний аспекти формування обґрунтованої регіональної економічної політики України.

Основні принципи сучасної державної регіональної політики викладені у згадуваній Концепції державної регіональної політики. З метою провадження її положень в Україні розроблено і прийнято низку законодавчих актів:

Бюджетний кодекс України,

Земельний кодекс України,

Закон України „Про транскордонне співробітництво”,

Закон України „Про розмежування земель державної і комунальної власності”,

Генеральну схему планування території України,

Загальнодержавну програму розвитку малих міст,

Програму державної підтримки розвитку місцевого самоврядування України.

Триває обговорення й інших важливих документів на державному рівні. Фахівці зазначають, що визначальною рисою сучасного етапу розвитку регіональної політики є перехід від етапу зупинення кризових явищ до стійкого економічного зростання на основі активної структурно-інноваційної політики, розширенні фінансових та матеріальних можливостей держави до вирішення завдань різного рівня у різних сферах життєдіяльності. Регіональна політика в Україні здійснюється на основі таких принципів:

- системність, згідно з яким у процесі формування та реалізації державної регіональної політики мають враховуватися у взаємному зв'язку загальнодержавні, регіональні та місцеві інтереси, завдання щодо розвитку усіх сфер суспільного життя, його оптимальної територіальної організації, усі суттєво значущі фактори;

- географічна обґрунтованість, згідно з яким формування та реалізація державної регіональної політики мають спиратися на географічні знання про території, їх природні, економічні, історичні, демографічні та інші особливості, етнічні і культурні традиції з метою збереження самобутності окремих частин країни та ефективного використання ресурсного потенціалу регіонів;

- конституційність та законність, за якими реалізація політики здійснюється відповідно до Конституції та законів України, інших актів законодавства та на основі чіткого розподілу завдань, повноважень та відповідальності між органами державної влади та органами місцевого самоврядування;

- пріоритетності забезпечення прав і свобод людини і громадянина, максимальне наближення послуг, що надаються органами державної влади та органами місцевого самоврядування, до безпосередніх споживачів громадян, підприємств, установ та організацій;

- забезпечення унітарності України та цілісності її території, включаючи єдність економічного простору на всій території держави, її грошово-кредитної, податкової, митної, бюджетної системи;

- субсидіарність, створення належних умов для поєднання централізації та децентралізації у здійсненні держаної влади, розвитку місцевого самоврядування;

- диференційованість надання державної підтримки регіонам з урахуванням рівнів їх соціально-економічного розвитку, природно-ресурсного потенціалу та інших факторів відповідно до умов, критеріїв та строків, визначених законодавством;

- стимулювання тісного співробітництва між органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування для об'єднання їх зусиль з метою розроблення та реалізації заходів, які становлять спільний інтерес; створення економічних, правових та інших умов та стимулів для укрупнення і прискорення формування економічно та фінансово спроможних сільських територіальних громад, розвитку співробітництва між органами місцевого самоврядування, їх добровільного об'єднання в асоціації, спілки, союзи та інші об'єднання для розв'язання проблем, що становлять спільний інтерес. У разі їх створення слід передбачити делегування їм певних повноважень.

3. Актуальні проблеми регіональної політики України та їх розв'язання.

Територіальною основою реалізації регіональної політики, державного управління та місцевого самоврядування в Україні має бути відповідна система адміністративно-територіального устрою. Проведений за участю провідних вчених та фахівців центральних органів виконавчої влади аналіз свідчить, що основними проблемами у цій сфері можуть бути визначені такі Данилишин Б.М., Олійник Я.Б., Нудельман В.І., Романюк С.А., Філіпенко А.С., Балабанов В.Г., Олещенко В.І. Актуальні проблеми регіональної політики в Україні та шляхи їх розв'язання. //Україна: географічні проблеми сталого розвитку. Зб. наук. праць. В 4-х т. - К.: ВГЛ Обрії, 2004. - Т. 1. - с.14-15.:

- законодавча неврегульованість правового статусу адміністративно-командних одиниць, порядку вирішення питань у сфері адміністративно-територіального устрою (до цього часу питання вирішуються на основі Положення про порядок вирішення питань адміністративно-територіального устрою Української РСР, затвердженого Президією Верховної Ради Української РСР 12 березня 1981 року);

- невідповідність Конституції України та внутрішня неузгодженість існуючої багаторівневої системи адміністративно-територіального устрою, збереження всупереч Основному Закону України таких категорій адміністративно-територіальних одиниць як селище міського типу, сільрада, а також селищна, міська рада, хоча вони не належать до територіально-адміністративних одиниць, а за Конституцією України є органами місцевого самоврядування;

- розташування у багатьох випадках на території міст інших міст, а також сіл, селищ, які мають статус окремих адміністративно-територіальних одиниць, що створює умови для конфліктів повноважень, порушення інтересів громадян, законності у діяльності органів місцевого самоврядування;

- недосконалість класифікації міст, відсутність чітких критеріїв для установлення районів, а також віднесення населених пунктів до категорії сіл, селищ, міст, порядку утворення районів у містах;

- відсутність у багатьох випадках на планово-картографічних матеріалах установлених відповідними уповноваженими органами меж адміністративно-територіальних одиниць, зокрема, обласних та районних центрів, невинесення їх в натуру, встановлення значної частини меж таких одиниць без урахування місцевих природних, історичних та інших факторів, перспектив розвитку регіонів і населених пунктів;

- надмірна подрібненість адміністративно-територіальних одиниць на рівні села, селища.

Зазначені та інші проблеми в цій сфері негативно впливають на вирішення питань соціально-економічного розвитку, державного управління, виконання органами виконавчої влади та місцевого самоврядування покладених на них повноважень, наповнення відповідних місцевих бюджетів, реалізацію прав власності, вирішення земельних питань, задоволення на належному рівні потреб людей, проведення виборів тощо. Для вирішення цих проблем за дорученням Президента було розроблено Концепцію вдосконалення адміністративно-територіального устрою України та законопроект „Про адміністративно-територіальний устрій України”, які на сьогодні узгоджуються та обговорюються, після чого можуть бути внесені на прийняття.

Важливим фактом підвищення обґрунтованості та дієвості регіональної політики стало затвердження Верховною Радою України Генеральної схеми планування території України 7 лютого 2002 року. Різні частини території вирізняються притаманними тільки їм сполученнями суспільних потреб, ресурсних можливостей, екологічних обмежень, всіх тих особливостей, які впливають на територіальний устрій країни. Чим повніша відповідність таких особливостей фактичному використанню території, тим вища ефективність розвитку, комфортніші умови життя людей. Генеральна схема планування території України розроблена з а дорученням Президента України та на виконання спеціальної постанови Кабінету Міністрів України. Замовник Генеральної схеми - Держбуд України. Головний розробник - інститут „Діпромісто”.

Генеральна схема відображає перш за все інтереси території. Тому це по суті бізнес-паспорт країни, першооснова всієї подальшої містобудівної документації. Це важлива складова національної системи стратегічного прогнозування економічного і соціального розвитку.

Використання території України характеризується значними диспропорціями, зокрема:

надзвичайно високим, економічно та екологічно необґрунтованим рівнем господарського (передусім сільськогосподарського) освоєння території;

значними площами та низькою щільністю забудови виробничих територій;

нераціональним розміщенням виробничих та житлових територій;

малою часткою територій природоохоронного, рекреаційного, оздоровчого, історико-культурного призначення;

наявністю значних територій, використання яких законодавчо обмежується та вимагає спеціального охоронного режиму господарювання (територія радіаційного забруднення внаслідок аварії на Чорнобильській АЕС, санітарно-захисні та охоронні зони підприємств промисловості, транспорту та зв'язку, об'єкти природно-заповідного фонду та історико-культурного призначення, курорти, річки, моря, озера, водосховища та інші водойми, водозабори);

територіальною невідповідністю розміщення водоємних виробництв місцевим водним ресурсам.

Санітарно-епідемічний та екологічний стан території України, рівень природно-техногенної безпеки характеризується:

деформованою структурою господарського комплексу при переважанні виробництв з ресурсозатратними, екологічно небезпечними технологіями та значним зношенням основних фондів;

високим рівнем забруднення навколишнього природного середовища багатьох регіонів, недостатнім розвитком екологічної інфраструктури;

наявністю значних територій, що зазнають постійного впливу небезпечних геологічних процесів.

Внаслідок цього територія України відзначається надмірним техногенним навантаженням на довкілля, високим ступенем його забруднення та природно-техногенної небезпеки.

До недоліків функціонування систем розселення належать:

неузгодженість соціального, економічного, містобудівного та екологічного аспектів розвитку населених пунктів та прилеглих територій;

надмірна концентрація населення і виробництва у великих містах;

уповільнений розвиток більшості середніх і малих міст, селищ та сіл;

ексцентричне територіальне розташування більшості обласних центрів, недостатній розвиток у центрах внутрішньообласних систем розселення (особливо міжрайонних, районних) об'єктів соціально-культурного обслуговування населення прилеглих територій та транспортних зв'язків, що не дає змоги забезпечити створення для кожного громадянина (незалежно від місця його проживання) рівних умов доступності до цих об'єктів;

недостатній рівень розвитку соціальної та інженерно-транспортної інфраструктури населених пунктів.

Основною причиною цих недоліків є відсутність науково обґрунтованої загальнодержавної стратегії ефективного використання території країни.

Всі ці недоліки можна подолати з огляду на передумови використання території України, що сприяють її соціально-економічному розвитку:

вигідне геополітичне розташування в центрі Європи, на перетині комунікаційних зв'язків "захід - схід" та "північ-південь";

достатньо сприятливі природно-кліматичні умови;

наявність територій з природним станом ландшафтів;

якісний стан та висока продуктивність земельних угідь;

значні запаси мінеральних ресурсів;

розвинутий інтелектуальний та науково-технічний потенціал;

потужна багатогалузева виробнича база;

розвинута мережа населених пунктів;

наявність територій з високим потенціалом соціально-економічного розвитку;

розвинута інженерно-транспортна інфраструктура та значна її щільність;

унікальний історико-культурний, туристичний та рекреаційний потенціал;

початок формування єдиної територіальної системи національної екологічної мережі.

Одним із найважливіших досягнень Генеральної схеми є розроблене зонування території України. Для створення повноцінного життєвого середовища та сприятливих умов розвитку економіки, забезпечення ефективного використання потенціалу територій із збереженням їх природної та історичної самобутності на підставі результатів оцінки природних і антропогенних чинників (вид та щільність забудови, екологічний стан тощо) визначено за видами та режимами переважного використання:

1) території з інтенсивною, переважно промисловою, міською житловою та громадською забудовою (зона урбанізації), в тому числі:

з критичним рівнем виробничо-містобудівного освоєння (центральна частина Донбасу, міста з населенням понад 500 тис. чоловік, а також міста Севастополь, Сімферополь та Херсон, їх приміські зони);

з високим рівнем виробничо-містобудівного освоєння (приміські зони Києва, Черкас, Чернігова, Житомира, Вінниці, Полтави, Сум і Кіровограда, райони, що оточують центральну частину Донбасу);

із середнім рівнем виробничо-містобудівного освоєння (Красноперекопський, Керченський промислові райони Автономної Республіки Крим, Нікопольський марганцеворудний басейн та Західний Донбас; території, що прилягають до решти обласних центрів та розвинених промислових центрів з населенням понад 50 тис. чоловік, які відіграють роль переважно міжрайонних центрів розселення);

2) території переважно агропромислового виробництва та сільської забудови (зона сільського господарства);

3) території та об'єкти природно-заповідного фонду, ліси, водно-болотні угіддя, землі водного фонду, рекреаційного та оздоровчого призначення, інші природні території, важливі для збереження біологічного та ландшафтного різноманіття (зона національної екологічної мережі);

4) території (зона) радіаційного забруднення, в тому числі відчуження та безумовного (обов'язкового) відселення, гарантованого добровільного відселення, посиленого радіоекологічного контролю.

Передбачається на територіях:

зони урбанізації, в тому числі:

з критичним рівнем виробничо-містобудівного освоєння - жорстке регулювання містобудівного розвитку з першочерговою реструктуризацією економічної бази та екологічним оздоровленням територій;

з високим рівнем виробничо-містобудівного освоєння - регулювання містобудівного розвитку з модернізацією економічної бази та екологічним оздоровленням територій;

із середнім рівнем виробничо-містобудівного освоєння - регламентація містобудівного розвитку із стимулюванням розбудови сучасної економічної бази та стабілізацією техногенних навантажень;

зони сільського господарства - забезпечення сталого розвитку агропромислового комплексу та сільських населених пунктів (з урахуванням характеру розселення та регіональної специфіки проживання населення), створення нових робочих місць шляхом організації малих підприємств з переробки сільськогосподарської продукції, підвищення рівня забезпеченості соціальною та інженерною інфраструктурою, розвитку інфраструктури ринку сільськогосподарської продукції, створення інтегрованих структур з виробництва, переробки, зберігання та реалізації сільськогосподарської продукції, виведення з інтенсивного використання малопродуктивних земель, здійснення заходів з консервації та охорони земель;

зони національної екологічної мережі - забезпечення формування єдиної територіальної системи природоохоронних територій і додержання їх режиму, невиснажливого використання рекреаційних, оздоровчих та інших ресурсів;

зони радіаційного забруднення, в тому числі:

відчуження та безумовного (обов'язкового) відселення - заборона всіх видів господарської діяльності, забезпечення додержання суворого природоохоронного режиму та безумовного відселення жителів;

гарантованого добровільного відселення - заборона будівництва нових та розширення діючих підприємств, курортно-рекреаційних об'єктів, обмеження сільськогосподарського виробництва;

посиленого радіологічного контролю - заборона будівництва нових та розширення діючих екологічно небезпечних підприємств, запровадження обмеження на будівництво закладів відпочинку.

При вивченні курсу „РПС і регіональна економіка” з даним документом варто детально ознайомитися у Відомостях Верховної Ради (ВВР), 2002, N 30, ст.204, або у мережі Internet на сайті www.rada.gov.ua.

Ще однією важливою проблемою України є подолання міжрегіональних соціально-економічних диспропорцій. Основними причинами цього явища стали утвердження ринкової конкуренції, що спричинили поділ регіонів за їх конкурентними перевагами та недоліками, різний рівень адаптованості регіонів до умов ринку, що спричиняється структурою економіки та різною спроможністю місцевих владних органів до втілення реформ на регіональному рівні. Так, якщо у 1996 році співвідношення мінімального і максимального значення валової доданої вартості (ВДВ) на особу в регіонах становило 2,7 раз, то у 2001 році уже 5,9 раз. За обсягами інвестицій в основний капітал на особу співвідношення у 1997 році становило 4,2 рази, то у 2002 році 8,1 разу. На сьогодні співвідношення між мінімальним і максимальним показниками рівня заробітної плати - 2,5 рази, а обсягу доходів місцевих бюджетів на одного сільського жителя сягає 50 раз. З огляду на таку ситуацію важливим є прийняття закону „Про стимулювання розвитку регіонів”, проект якого розглядається. Широко обговорюються пропозиції про створення Міністерства з питань регіонального та місцевого розвитку.

Проблемою у регіональній політиці України є розвиток прикордонних областей держави, які часто характеризуються низьким економічним розвитком внаслідок свого периферійного положення. Дієвим елементом регіональної політики стала підтримка державою створення та функціонування єврорегіонів, як об'єднань територіальних громад та органів влади сусідніх держав. За період з 1993 року створено єврорегіони „Буг”, „Нижній Дунай”, „Верхній Прут”, Карпатський єврорегіон, до функціонування яких з української сторони залучені Волинська, Чернівецька, Закарпатська, Одеська, Івано-Франківська та Львівська області, а від прикордонних іноземних держав - адміністративно-територіальні одиниці Польщі, Білорусі, Румунії, Словаччини, Угорщини, Молдови, Австрії, Німеччини, Франції. У квітні 2002 Кабінет Міністрів затвердив Програму розвитку єврорегіонів, а у 2003 році - утворив єврорегіони „Дніпро” за участю Чернігівської області та відповідних регіонів Російської Федерації та Білорусі, а також „Слобожанщина” у складі Харківської та Білгородської областей. Основними напрямами співробітництва єврорегіонів є поєднання зусиль відповідних органів державної влади та органів місцевого самоврядування в економічній сфері, розбудові соціальної, інформаційної, виробничої інфраструктури, будівництві та модернізації інфраструктури кордону, розвитку транспортної мережі, науковій та культурній співпраці, охороні навколишнього природного середовища, обміні досвідом між відповідними органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування, взаємній допомозі в ліквідації наслідків надзвичайних ситуацій, боротьбі із злочинністю і нелегальною міграцією.

У вересні 2003 року за участю уповноважених представників України, Угорщини, Румунії, Словаччини та Югославії досягнуто згоди щодо спільної реалізації Ініціативи сталого просторового розвитку басейну Тиси, яка передбачає розроблення в перспективі єдиної схеми територіального планування цієї території, координацію проведення наукових досліджень та інших заходів, спрямованих на реалізацію положень цієї схеми. Є підстави вважати, що у подальшому ця Ініціатива може стати основою утворення ще одного єврорегіону.

Особливо з огляду на входження до Європейського Союзу сусідніх з Україною держав розвитку єврорегіонів повинна бути наділена особлива увага. Це створює умови не тільки для отримання за рахунок відповідних фондів ЄС додаткових коштів на розвиток єврорегіонів, а й доступ вітчизняних підприємств до новітніх технологій, європейських і світових ринків. Мають бути розширені контакти з керівниками та експертами Програми регіонального розвитку Європейського Союзу INTERREG, яка на період до 2006 року виконує вже третій свій етап, значною мірою зорієнтований на вирішення проблем прикордонних з Європейським Союзом територій.

В Україні мають бути впроваджені також відповідні міжнародні документи, зокрема „Основоположні принципи сталого просторового розвитку Європейського континенту”, ухвалені Конференцією міністрів, відповідальних за територіальний розвиток у Ганновері, ФРН, 2000, Європейська хартія регіонального просторового планування (Торремолінос, Іспанія, 1983).

Література

1. Долішній М.І. Актуальні проблеми формування регіональної політики в Україні // Регіон. економіка. - 1999. - №3(13).

2. Іщук С.І. Розміщення продуктивних сил (теоретико-методологічні основи). - К.: УФІМБ, 1997. - 98 с.

3. Кулік О.О. Перспективи регіональної економічної політики на межі ХХ та на початку ХХІ століть // УГЖ. - 1999. - №1.

4. Розміщення продуктивних сил України: Підручник / Є.П. Качан, М.О. Ковтонюк, М.О.Петрика та ін. - К.: Вища школа, 1997. - 375 с.

5. Стеченко Д.М. Управління регіональним розвитком: Навч. посібник. - К.: Вища шк.., 2000.

6. Чумаченко М.Г. Регіональна політика в Україні. - Донецьк, 1993. - 68 с.

7. Шевчук Л. Розміщення продуктивних сил. Навч. посібник. - Львів, 2001. - 150 с.

Додаток