Рефераты

Геологічна та рельєфоутворююча діяльність льодовиків

а початкових етапах пізнання картографічний метод - метод картографування - використовується як метод відображення об'єктивної реальності. Карта служить специфічною формою фіксації результатів спостережень, накопичення і зберігання географічної інформації.

Своєрідним протоколом польових спостережень є карта фактичного матеріалу, подальший аналіз якої дозволяє створити первинну тематичну (спеціальну) карту. Легенда до карти є результатом класифікації зображених на ній об'єктів. Таким чином, в створенні тематичної карти використовується не тільки картографічний, але і порівняльний метод, застосування якого дозволяє провести класифікацію фактичних даних, виявити певні закономірності і на їх основі виконати ту, що генералізує, тобто перейти від конкретного до абстрактного, до формування нових наукових понять.

На основі карти фактичного матеріалу може бути складений цілий ряд спеціальних карт (А. А. Відіна, 1962), головній з яких служить ландшафтно-типологічна карта - підсумок польового ландшафтного картографування.

Ландшафтна карта, що є зменшеним генералізованим зображенням ПТК на площині, - це, перш за все, просторова знакова модель природних територіальних комплексів, одержана по певних математичних законах. І як всяка модель вона сама служить джерелом нової інформації об ПТК. Картографічний метод дослідження якраз і направлений на отримання і аналіз цієї інформації з метою глибшого пізнання об'єктів і явищ [7].

Джерелом інформації в цьому випадку служить не сама об'єктивна реальність, а її картографічна модель. Результати таких опосередкованих спостережень у вигляді різноманітних якісних або кількісних даних фіксуються у вигляді словесного опису, таблиць, матриць, графіків і т.д. і служать матеріалом для виявлення емпіричних закономірностей за допомогою порівняльного, історичного, математичних і логічних методів.

Удосконалюються не тільки картографічні методи і карти, що складаються, але і методи їх аналізу. У недалекому минулому основним і чи не єдиним прийомом аналізу карт був візуальний аналіз. Його результат - якісний опис об'єктів з деякими кількісними характеристиками, які могли бути прочитані з карти або оцінені окомірно і представлені у вигляді окремих показників, таблиць, графіків. Важливо при цьому не обмежуватися простим викладом фактів, а постаратися розкривати зв'язки і причини, давати оцінку об'єктам, що вивчаються. Потім з'явився і став широко застосовуватися графічний аналіз, який полягає в складанні за даними, одержаними з карт, різних профілів, розрізів, графіків, діаграм, блок-діаграм і т.д. і подальшому їх вивченні. Графоаналітичні прийоми аналізу карт (А. М. Берлянт, 1978) полягають у вимірюванні по картах кількісних просторових характеристик об'єктів: довжин ліній, площ, кутів і напрямів. На підставі результатів вимірювань розраховуються різноманітні морфоаналітичні показники. Графоаналітичні прийоми часто називають картометрією, або картометричним аналізом.

Картографічний метод дослідження особливо широко використовується на початкових етапах пізнання (при зборі і фіксації результатів спостережень в природі і їх систематизації), а також для віддзеркалення виявлених в процесі вивчення емпіричних закономірностей і отримання з готових карт нової інформації, переробка якої за допомогою інших методів дозволяє не тільки одержувати нові емпіричні закономірності, але і формувати теорію науки. Картографування результатів досліджень - невід'ємна частина комплексних ландшафтних досліджень.

Історичний метод пізнання природи також один з традиційних методів географічних досліджень, хоча він сформувався значно пізніше за порівняльний і картографічний методи і значною мірою спирається на них.

Виникнення історичного методу стало можливим лише в XVIII сторіччі, коли розповсюдилося уявлення про мінливість природи поверхні Землі. Основоположниками його були німецький учений І. Кант і наш великий співвітчизник М. В.Ломоносов. Всім відоме чудовий вислів Ломоносова в його праці "Про шари земних" (1763): "І, по-перше, твердо пам'ятати повинно, що видимі тілесні на Землі речі і весь світ не в такому стані були з початків від створення, як нині знаходимо; але великі відбувалися в ньому зміни, що показують Історія і стародавня Географія, з нинішньою знесена...".

Визнання мінливості природи Землі вимагало її вивчення. Спроби використовувати для вирішення цієї проблеми вже існуючі методи привели до їх трансформації у зв'язку з появою нових аспектів їх застосування, рішенням нових задач і використанням нових прийомів, внаслідок чого і сформувався історичний метод [12].

Сучасний історичний метод базується на положенні діалектичного матеріалізму про безперервний рух і розвиток матерії. Історичний метод грає вирішальну роль у всіх випадках, коли досліджувані об'єкти і процеси вимагають свого розгляду в розвитку і становленні, тому він є одним з основних методів комплексної фізичної географії. Ще в 1902 р. Д. Н.Анучин писав, що "уявлення об еволюції, про хід розвитку, про процеси і сили, якими цей розвиток викликався і обумовлювався", необхідно мати "для більш осмисленого розуміння сьогодення". Історичний метод дозволяє "пізнати сьогодення в його розвитку" (К.к.Марков, 1948. - С. 85), є ключем до розуміння сучасних закономірностей природи і допомагає дати прогноз її розвитку в майбутньому.

Завдання історичного аналізу в комплексних фізико-географічних дослідженнях - прослідкувати становлення сучасних рис природи Землі, встановити початковий стан того або іншого ПТК і ряд його конкретних перехідних станів (стадій розвитку), вивчити сучасний стан як результат змін, що відбулися, виявити рушійні сили і умови процесу розвитку. Проте при історичному аналізі частіше всього використовуються не самі стани природних комплексів, а різноманітні "сліди" колись існуючих станів. Ретроспективний аналіз, заснований на вивченні "слідів станів" ПТК, дає можливість пізнати взаємозв'язки між різними компонентами і комплексами в історичному аспекті, тобто створити просторово-часову характеристику ПТК.

При комплексних фізико-географічних дослідженнях і ретроспективний аналіз повинен бути достатньо комплексним, тобто повинен включати не тільки літогенні, але і біогенні компоненти, які фіксують найбільш пізні етапи становлення ПТК і тому дають цінний матеріал для встановлення тенденцій подальшого розвитку комплексів. Наскільки глибоко такий аналіз може проникнути в минуле ПТК і наскільки достовірний і детальний він буде, залежить від віку, великої кількості і різноманітності таких "слідів станів".

Разом з ретроспективним аналізом структури сучасних ПТК для палеогеографічних реконструкцій використовується ряд інших методів: спорово-пилковий, фауністичні аналізи, вивчення похоронених грунтів і кори вивітрювання, археологічний, радіовуглецевий, стратиграфічний, мінералогічний, гранулометричний і т.д.

Частіше всього палеогеографічний аналіз застосовується для вивчення четвертинної (антропогенної) історії, але може застосовуватися і для віддаленіших періодів.

В даний час все частіше історичний метод, використовується в поєднанні з геофічним і геохімічним методами для дослідження найбільш простих і динамічних комплексів, для вивчення самих комплексів і чинників, що формують або що формували їх в недалекому минулому. Таке вивчення базується на безпосередніх спостереженнях за сучасними процесами, що протікають в ПТК, або на аналізі картографічних і аерофотоматеріалів [14].

Методи досліджень, використовувані з 30 -50-х рр. XX ст. З цих методів особливо велику популярність одержали аерометоди - дослідження території за допомогою літальних апаратів. Вони підрозділяються на аеровізуальні і різні види зйомок, з яких у фізико-географічних дослідженнях знаходить застосування аерофотознімання.

Аеровізуальні спостереження є оглядом місцевості з літака або вертольота з метою вивчення природних особливостей території і ступеня зміни її людиною. Вони застосовуються для рекогносцировки (особливо в труднодоступних районах), для картографування і дешифрування аерофотознімків. У останньому випадку аеровізуальні спостереження поєднуються з наземними на ключових ділянках. Вельми ефективні аеровізуальні спостереження для вивчення сезонних змін природи в просторі (Н.л.Беручашвілі, 1979).

Аерофотознімання - це фотографування місцевості з літальних апаратів. Результат зйомки - аерофотоматеріали, представлені у вигляді знімків, репродукцій накидного монтажу, фотосхем і фотопланів. Перші аерофотознімання для виробничих цілей (лісовпорядження, землеустрою, дорожнього будівництва) були проведені в нашій країні в 1924 р. У 30-х рр. XX в. аерозйомкою вже були покриті величезні простори, її матеріали використовувалися для топографічних цілей, вивчення Арктики і лісів. Були перші досліди застосування їх для вивчення рельєфу, боліт, річок. Все більш очевидним ставала велика наукова цінність аерофотознімання, проте до закінчення Великої Вітчизняної війни тривав період широкого, але недостатньо глибокого використання матеріалів аерофотознімання. Вивчалися лише ті об'єкти, які знаходили безпосереднє відображення на аерофотоматеріалах.

Лише у післявоєнні роки підвищився інтерес до методів дешифрування аерофотозображень. Географи побачили в аэрофото-методах новий багатообіцяючий спосіб швидкого збору інформації на великій території. Аерофотометоди стали використовувати у всіх географічних науках і у ряді суміжних наук. Цьому сприяла поява нового вигляду аерофотознімання: чорно-білій спектро-зональний, кольоровій і кольоровий спектро-зональний, а також вдосконалення методів дешифрування аерофотозображень.

Радянські географи виробили свій, вельми ефективний метод дешифрування аерофотознімків - ландшафтний (Р. В. Господінов, 1960). Суть його полягає в тому, що "шляхом аналізу фотозображення того або іншого географічного комплексу в цілому встановлюється його складова частина, яка безпосередньо на аерофотознімках не відобразилася" (С. П. Альтер, В 1959. - С. 104). Ландшафтний метод поступово стає основним при різних територіальних дослідженнях з застосуванням аерофотоматеріалів.

Дешифрування грунтується на аналізі прямих дешифрувальних ознак: тону (або кольору), структури, форми і розміру фотозображення, а також відбитої об'єктами тіні. Але по прямим ознакам можуть бути віддешифровані лише компоненти, безпосередньо зображені на знімках (рослинність, рельєф на безлісих ділянках, водні об'єкти, незадерновані гірські породи), проте і для них ці ознаки дозволяють одержувати вельми мізерні дані.

Значно зростає об'єм інформації, що одержується з аерофотознімків, при використанні непрямих дешифрувальних ознак. Такими ознаками є взаємозв'язки об'єктів і явищ в просторі і в часі [8].

Непрямі ознаки різноманітні і більшість з них має місцеве значення, тому виявлення їх вимагає знання природних умов досліджуваного району, уважного вивчення взаємозв'язків між окремими компонентами ПТК. Непрямі ознаки звичайно виявляються шляхом наземного дешифрування аерофотознімків на ключових ділянках, а потім використовуються при камеральному дешифруванні знімків на решту території. Наприклад, рослинний покрив служить для визначення глибини залягання грунтових вод в пустелі, а в лісовій зоні перехід від заплавних лугів і до соснових лісів свідчить про зміну заплави терасою і т.д.

Поєднання методів якісного аналізу аерофотоматеріалів з кількісними (фотометричним, фотограмметричним) є якнайкращим варіантом застосування аерофотометоду, що дозволяє повністю використовувати багатий зміст аерофотознімків.

Аерометод - це метод виключно першого етапу пізнання - збору фактичного матеріалу і отримання інформації про природні комплекси. Подальша обробка зібраних даних проводиться вже із застосуванням інших методів: математичних, порівняльного, історичного і т.д. Проте не дивлячись на це, значення його в географічних дослідженнях надзвичайно велике.

Подальший розвиток і вдосконалення аерометодів йде по шляху автоматизації дешифрування, а також в рамках аерокосмічних методів.

Геофизичний метод майже такий же старий і традиційний, як порівняльний і картографічний, проте відноситься до нових точних методів дослідження. Річ у тому, що довгий час географія і геофізика розвивалися як одна наука. Геофизичні методи в географії використовувалися лише при вивченні найбільш динамічних компонентів - повітря і водних мас. Застосування їх до вивчення таких складних динамічних систем, що включають різні рівні організації матерії, як природні територіальні комплекси і географічна оболонка, в цілому стало якісно новим етапом в розвитку геофизичного методу в географії.

Геохімічний метод, навпаки, досить молодий. Він зародився лише на початку XX ст. на стику хімічних наук і наук про Землю. Обидва ці методу активно упроваджуються в сучасні комплексні фізико-географічні дослідження, тому надалі вони будуть розглянуті детальніше.

Методи досліджень, вживані з 60 -80-х рр. XX ст. Космічні методи географічних досліджень почали розвиватися на базі аерометодів з 1960 р., коли був запущений перший метеорологічний супутник і одержаний перший космічний знімок Землі. Володіючи основними достоїнствами аерометодів, космічні методи мають перед ними перевагу в тому, що дають можливість одержувати в короткі терміни зіставну глобальну інформацію про земну поверхню. Це дозволяє реально перейти до цілісного вивчення географічної оболонки Землі і що складають її компонентних оболонок, а також до встановлення глобальних географічних закономірностей [8].

Як і аерометоди, космічні методи відносяться до дистанційних методів дослідження. В даний час проводиться декілька різних видів космічних зйомок (фотографічна, телевізійна, спектрометрична, мікрохвильова і ін.). Використання багатооб'єктивних камер робить доступним отримання багатозональних знімків.

Головною відмінністю космічних знімків від аерофотознімків є їх набагато більша обзорність, залежно, як відомо, від висотного положення літального апарату. Якщо зйомка з висотних літаків проводиться з висоти 10 - 20 км, то за допомогою ракет вона ведеться вже з висоти 80 - 250 км. Оптимальна висота фотографування Землі з супутників - 200-1500 км. Перше глобальне зображення Землі (півкуля в цілому) було одержано штучним супутником "Блискавка" з висоти 20- 40 тис. км.

За допомогою космічних методів одержують інформацію гранично об'єктивну, масову, різноманітну, синхронну по обширних ділянках географічної оболонки. Це дає можливість вивчати просторово-часові зміни георгафічної оболонки, сучасну структуру і динаміку ПТК планетарного (глобального) і регіонального рівнів. Ретельний аналіз космічних знімків дозволяє не тільки пізнавати емпіричні закономірності, але і піднятися на рівень теоретичних узагальнень.

Космічні методи найтісніше зв'язані в своєму використанні з картографічним і математичними методами. Метеорологія і геологія поки що залишаються головними споживачами інформації з Космосу. У комплексній фізичній географії також поступово накопичується досвід застосування космічних методів (В.а.Ніколаєв, 1979). Поза сумнівом, що космічні методи розвиватимуться далі і широко використовуватися в географії. Проте однією з складних проблем їх використання є величезний, буквально лавинний потік інформації що вимагає обробки і осмислення.

Об'єктивні труднощі застосування математичних методів до вивчення ПТК полягають в складності структури об'єктів дослідження, в надзвичайно слабкій формалізації ландшафтних понять і недостатній математичній підготовці географів. Відомо, що ПТК є складними динамічними системами з безліччю прямих і зворотних зв'язків як усередині комплексу (між його складовою частинами), так і з навколишньої ПТК середовищем. Розвиток нових розділів математики, спеціально призначених для вивчення складних динамічних систем, і накопичений досвід їх використання в біології і геології полегшили впровадження математичних методів в географію.

2.2 Методи історико-ландшафтних досліджень

Антропогенно-ландшафтна структура є одним з параметрів структурно-функціональної організації ландшафтно-господарських систем. Звідси випливає, що антропогенно-ландшафтну структуру досліджуваного регіону на певні часові зрізи може бути розкрито шляхом визначення локалізації, структури та динаміки ландшафтно-господарських систем. Тому конкретні методи і системи методів історико-ландшафтних досліджень спрямовані головним чином на картографічні реконструкції природно-антропогенної структури ландшафтно-господарських систем досліджуваної території на певні історико-ландшафтні зрізи, визначення антропогенної перетвореності ландшафтів, історико-ландшафтне районування.

Для визначення природно-ландшафтної структури регіону в період давнього природокористування використовуються основи сучасних типологічних ландшафтних карт, дані палеогеографії та палеоландшафтознавства, історичні матеріали (описові та картографічні) та топоніміка. Крім того, проводяться польові дослідження на ключових ділянках. Обстежуються ґрунти, поховані під фортифікаційними спорудами городищ, курганними насипами, делювіальними і алювіальними відкладами. Здійснюється відбір зразків для палінологічного аналізу, перевіряються та дешифруються сліди давнього природокористування за матеріалами аерофотозйомки [3].

Методика антропогенно-ландшафтних реконструкцій суттєво відрізняється для зрізів різної інформативної забезпеченості. Для документованого періоду використовуються давні картографічні матеріали, з яких на ландшафтну основу переносяться межі ділянок природної рослинності, сільськогосподарських угідь, населених пунктів та інших типів господарського використання ландшафтів. Такий підхід застосовується переважно для великомасштабного картографування на ключових ділянках. При середньо- і дрібномасштабному картографуванні великих регіонів у ландшафтних контурах подаються дані про типи й площі антропогенних ландшафтів або загальна оцінка антропогенної перетвореності ландшафтів. Цей процес пов'язаний з картометричними роботами на давніх картах або з ландшафтною інтерпретацією статистичних, кадастрових та інших матеріалів.

Визначення ареалів природокористування за часовими зрізами, а також параметрів їх ландшафтної та антропогенно-ландшафтної структури здійснюється шляхом послідовного застосування низки спеціальних методів картографічного моделювання.

На історико-ландшафтних картах відображується процес освоєння і змін ландшафтів: на аналітичних - зміни лісистості, розораності, поширення реліктових фітоценозів та ін.; на синтетичних - ландшафти різного таксономічного рівня, систематизовані за ступенем зміненості. Ландшафтна основа подається кольоровим фоном. Різною штриховкою позначається ступінь зміненості ландшафтів. Для якісної характеристики В.С.Жекулін (1982) пропонує таку градацію:

окультурені - сільськогосподарські угіддя займають всю територію;

дуже змінені - сільськогосподарські землі займають більше 70% території;

змінені - на сільськогосподарські угіддя припадає 50% і більше;

слабко змінені - сільськогосподарські землі займають менше 30%;

не змінені - сільськогосподарські землі зустрічаються окремими "острівками".

Дослідження ареалів природокористування передбачає аналіз територіальної диференціації освоєності в кожному зрізі, визначення середніх і максимальних значень, а також фіксацію давніх ядер освоєння і їх успадковуваність від зрізу до зрізу. Зміна площ і конфігурацій ареалів надає можливість районувати регіон відповідно до критерію часової структури природокористування. Відносно тривалості та послідовності господарських функцій регіон доцільно районувати за наступними часовими структурами природокористування: постійне, переважне, періодичне, нетривале, відсутнє.

Отже, історико-ландшафтне районування вирішує два основні завдання: регіональна систематика ландшафтів за ступенем їх освоєності для певного етапу природокористування; поділ території за віком і характером освоєння її ландшафтів.

На заключній стадії дослідження за картами антропогенних модифікацій ландшафтів усіх часових зрізів діахронічний аналіз природокористування досліджуваного регіону провадиться [3].

Діахронічний підхід (від грецького АІА - префікс, що означає наскрізний рух, проникнення, завершеність тощо, та ХРСЖОЕ- час) є розвитком загальнонаукового історичного підходу при застосуванні його до географічних об'єктів, явищ та процесів. В історичному ландшафтознавстві - це виявлення тенденцій природно-антропогенного розвитку ландшафтів за історичний час, тобто аналіз послідовності змін їх структури та станів в процесі становлення, поширення і ускладнення господарських функцій з урахуванням глобальної ритміки, сукцесійної динаміки біоценозів в періоди ренатуралізації, інтенсивності фізико-географічних процесів тощо. Встановлення трендів цього процесу на окремих етапах природокористування і в цілому за досліджуваний період повинно створити основу для прогнозування змін ландшафтів у майбутньому. Процес реалізації діахронічного підходу в конкретному регіоні має назву діахронічного аналізу.

Історична глибина діахронічного аналізу визначається початком господарського використання території. Так, історію формування антропогенних ландшафтів Середземномор'я чи Українського Лісостепу слід починати з неоліту, в той час як північно-тайгові антропогенні ландшафти мають порівняно недавнє походження.

Залежно від завдань дослідження об'єктом діахронічного аналізу можуть бути природно-територіальні комплекси будь-якого рангу - від ландшафтних зон і їх сполучень до окремих урочищ та фацій, детальність і глибина аналізу яких суттєво відрізняються. У першому випадку може аналізуватись весь період природно-антропогенного розвитку ландшафтів, в другому - тільки час від появи певних господарських функцій, що обумовили виникнення цього антропогенно-ландшафтного комплексу. У будь-якому разі діахронічний аналіз мусить спиратися на послідовні характеристики природно-антропогенної структури території та стану її ландшафтів на певні моменти часу.

Географічний об'єкт, що існує і розвивається у часі і просторі, займає у будь-який відрізок часу певну просторову область в чотиривимірному просторово-часовому континуумі, впродовж всього періоду існування - часовий ряд просторових областей, а в кожний момент часу - перпендикулярний до часової осі переріз, який називають часовим зрізом. Серія зрізів, що характеризує об'єкт в певному часовому проміжку, має назву системи часових зрізів.

Будь-яка географічна карта відтворює ситуацію на певний момент часу і в кращому разі може репрезентувати часовий інтервал, в межах якого зміни об'єктів не перевищують детальності картографування. Карти, що відбивають просторову динаміку об'єктів, фактично є сполученням декількох карт, які складені на певні моменти часу. Таким чином, уявлення про розвиток та динаміку географічних об'єктів може дати тільки серія карт часових зрізів, до того ж від частоти зрізів залежить детальність дослідження (обернено пропорційно до тривалості інтервалів між зрізами).

Частота зрізів визначається властивостями об'єкта та метою дослідження. Тривалість інтервалів між ними залежить бід предмета, об'єкта та завдань дослідження. Для аналізу високочастотних змін геосистем інтервал між зрізами вимірюється добами, годинами, хвилинами (стаціонарні дослідження геосистем), а для низькочастотних змін може досягати мільйонів років (дослідження геологічних структур).

Для історико-ландшафтного аналізу кожен з етапів природокористування досліджуваної території повинен характеризуватись, як мінімум, одним зрізом. Отже, обґрунтування періодизації взаємодії природи і суспільства повинно передувати обґрунтуванню системи часових зрізів. У той самий час остаточну періодизацію може бути встановлено тільки на одному із заключних етапів дослідження. Виходом з цього протиріччя могла б бути система зрізів з частотою, достатньою для того, щоб "спіймати" будь-який з інтервалів, що нас цікавить. Але такий шлях з огляду на витрати праці та часу, а також неповноту інформативного забезпечення, явно є не раціональним, з іншого боку, фрагментарність вихідних даних та відсутність надійних хронологічних прив'язок (для дописемного періоду) у більшості випадків виключають такий підхід.

Залишається єдиний вихід - визначити систему часових зрізів на основі вже існуючих періодизацій: біокліматичної, палеогеографічної, археологічної, історичної тощо. Можна стверджувати, що основні етапи природокористування відповідають основним етапам розвитку суспільства. Крім того, можна передбачити таку ж відповідність для всіх вищеперелічених періодизацій, що ґрунтується на закономірностях функціонування ландшафтно-господарських систем. У той самий час треба підкреслити, що ніяка інша періодизація не може замінити періодизацію природокористування, але для попереднього орієнтовного визначення основних етапів взаємодії природи і суспільства та обґрунтування системи часових зрізів використання існуючих періодизацій є цілком доцільним. У цьому разі необхідно зіставити всі відомі періодизації та взяти за основу найбільш детальну з них [5].

В ідеальному випадку часовий зріз повинен характеризувати певний момент часу, але фрагментарність і нечітка часова прив'язка вихідного матеріалу призводять до необхідності залучати матеріал всього етапу, що характеризує зріз, шляхом його усереднення і узагальнення.

У подальшому аналіз вихідних даних здійснюється в межах кожного зрізу (просторові закономірності) або в їх зіставленні від зрізу до зрізу (часові закономірності). Те ж саме стосується і результатів аналізу.

Для історико-ландшафтних досліджень мають значення кілька принципів виконання історико-ландшафтних зрізів:

виявлення і дослідження провідних взаємозв'язків між природою, населенням і господарством, що притаманні даному історичному періоду. Так, при вивченні історії ландшафтів найбільш суттєвими є взаємозв'язки між особливостями природокористування, що обумовлені рівнем розвитку продуктивних сил, з одного боку, та станом ландшафту, з іншого;

синхронності аналізу всієї інформації, яка відноситься до певного етапу природокористування, що представлений історико-ландшафтним зрізом;

територіальної цілісності регіонів, в яких виконуються історико-ландшафтні зрізи. Цей принцип передбачає можливість зіставлення одержаних результатів між усіма зрізами.

одномасштабності картографічних матеріалів для всіх історико-ландшафтних зрізів, узгодженості їх змісту й детальності.

Інформаційна забезпеченість історико-ландшафтних зрізів залежить від їх історичної глибини. Історична ІС надає, матеріли для антропогенно-ландшафтних реконструкцій (описові, актові, статистичні, кадастрові, картографічні тощо) порівняно близького до сучасності періоду природокористування. В Україні цей документований період охоплює найближчі 200-300 років.

Далі від сучасності кількість та інформативність історичних документів поступово зменшується. Так, перші історичні документи (літописи часів Київської Русі, а також доби Середньовіччя) мало інформативні щодо господарських функцій ландшафтів. Відомості про системи землеробства та інші галузі господарства, їх продуктивність дуже неконкретні. Згадки про кліматичні, гідрологічні та інші екстремальні несприятливі для господарства явища - фрагментарні. Тому ландшафтна інтерпретація інформації цього мало документованого періоду без широкого залучення даних інших ІС практично не можлива.

Недокументований період для регіонів давнього природокористування є набагато тривалішим порівняно з документованим і мало документованим. Інформаційне забезпечення цього періоду здійснюється археологічною ІС, яка охоплює також значну частину мало документованого періоду.

Дані етнологічної ІС використовуються для реконструювання всіх етапів природокористування, але для недокументованого періоду провідну роль відіграють теоретичні етнологічні розробки, аналогії та ретроспективи з ближчих до нас часів. На більш пізніх етапах використовуються дані конкретних етнографічних описів і регіональних узагальнень.

Топонімічна ІС обслуговує всі етапи природокористування, хоч для найдавніших з них вона не є досить інформативною. Найдавнішими є лише гідроніми, які свідчать про приналежність до певних мовних спільностей стародавнього населення регіону.

Оскільки інформаційна забезпеченість історико-ландшафтних зрізів різних етапів природокористування в регіонах давнього освоєння принципово відрізняється в залежності від приналежності до документованого, мало документованого або недокументованого періодів, то й методологічні підходи до їх антропогенно-ландшафтного реконструювання принципово відрізняються.

РОЗДІЛ 3. ГЕОЛОГО-ГЕОМОРФОЛОГІЧНІ ОСОБЛИВОСТІ ЧЕРНІГІВСЬКОГО ПОЛІССЯ

3.1 Геолого-історичне минуле території Чернігівського Полісся

Велику роль в геологічній будові Дніпровсько-Донецької западини відіграють відклади мезозойської системи. Тріас представлений різноколірними глинами і пісками загальною товщиною від 50 до 200 м. На ньому залягають юрські відклади на глибині від 100 до 500 м. Юрські відклади перекриваються крейдовими, які залягають суцільною потужною товщею і в східній частині Полісся відслонюються. Вони представлені крейдою, мергелем з прошарками кременю і пісками. Наявність розчинних порід в складі крейди, її високе залягання та тріщинуватість обумовили розвиток карстових процесів в окремих районах Чернігівського Полісся.

Протягом палеогену в Дніпровсько-Донецькій западині переважав морський режим, що призвело до накопичення піщаних і глинистих відкладів потужністю понад 100 м. Тут відомі канівські, бучацькі, київські, харківські й полтавські відклади.

В окремих місцях Чернігівського Полісся по долинах річок палеогенові відклади залягають вище від базису ерозії і беруть участь у будові сучасного рельєфу. Поверхня палеогенових відкладів інтенсивно розминалась у наступні періоди і тому дуже нерівна. На ній залигають неогенові, а в деяких місцях безпосередньо антропогенові (четвертинні) відклади. Неогенові відклади мають континентальне походження, швидко змінюються як у вертикальному, так і в горизонтальному напрямі. Представлені вони різноманітними пісками та глинами загальною товщиною від 5 до 20--30 м.

За походженням на Поліссі розрізняють льодовикові, водно-льодовикові, алювіальні, озерні, еолові, елювіальні, делювіальні та органогенні відклади [5].

Найбільш давні антропогенові відклади -- дольодовикові -- на Поліссі зустрічаються порівняно рідко [19]. Вони збереглися переважно в зниженнях рельєфу і відомі, головним чином, по свердловинах. Дольодовикові відклади представлені суглинками і пісками товщиною в кілька метрів. Викопні грунти та спорово-пилкові спектри з дольодовикових відкладів (басейн Ірші) вказують на широкий розвиток лісостепових ландшафтів у межах сучасного південного Полісся [16].

Значний розвиток на Поліссі мають льодовикові та водно-льодовикові підклади. Льодовикові відклади (морена) мають важливе значення для поділу антропогенових відкладів на дольодовикові та післяльодовикові.

Льодовикові відклади представлені валунними суглинками і пісками червоно-бурого та жовто-бурого кольорів. Середня товщина морени від 2 до 4 м. Характерною рисою морени є несортованість матеріалів, що входять до її складу. Серед суглинків і пісків зустрічаються різного розміру валуни кристалічних (граніти, габро, базальти), метаморфічних (кварцити, кремінь) та осадових (пісковики, вапняки) порід. Серед них є валуни не тільки з місцевих порід, а й з порід, принесених з інших районів. Найбільші розміри валунів досягають 1--1,5 м. Льодовикові відклади в межах Українського Полісся збереглися лише в окремих районах. Характерно, що льодовикові відклади зустрічаються в найвищих частинах південного Полісся. Зокрема, вони є на Волинському пасмі, у східній частині Житомирського Полісся (на Словечансько-Овруцькій височині), у північній частині Київського Полісся та збереглися окремими островами на Чернігівському Поліссі. У придніпровській частині Полісся в складі морени переважають валунні суглинки, а в західній частині -- валунні піски.

Поширення льодовикових відкладів свідчить про те, що переважна більшість території Українського Полісся в час максимального (дніпровського) зледеніння була покрита льодовиком.

Межу поширення морени на Поліссі проводять так: Торчин -- Рожи-ще -- Колки -- Старий Чорторийськ (Волинська область) -- Бережни-ця -- Глинне (Ровенська область) -- Лучанки -- Шщаниця -- Білки -- Черевки -- Веледники -- Жеревці -- Лугини -- Кривотин -- Королівна -- Ганнівка -- Давидівка -- Крученець -- Клітище-- Черняхів --Горбаші-- Житомир -- Івниця -- Гардишівка -- Павелки -- Вчорайше і далі на південь за межі Полісся [4].

Уся територія лівобережного Полісся України повністю знаходиться в межах поширення льодовикових відкладів. Відсутність морени в басейні Уборті та Південної Случі (так звана безвалунна область Тутковсько-го), очевидно, пов'язана з інтенсивним розмиванням льодовикових відкладів.

У літературі панує думка, що на Українському Поліссі є один горизонт морени. Дослідження останніх років припускають наявність двох горизонтів морени [21]. Нижній горизонт відносять до дніпровського зледеніння, а верхній -- до московської стадії зледеніння [9]. Це питання потребує дальшого вивчення. На території Польщі па цих широтах встановлено два горизонти морени [3].

Водно-льодовикові (флювіогляціальні) відклади вкривають значні площі Полісся і представлені переважно пісками, рідше супісками, галечниками та суглинками. На відміну від льодовикових відкладів вони мають шарувату будову. За умовами залягання їх поділяють на підмо-ренні та надморенні. Перші з них, як правило, більш крупнозеряисті. Товщина водно-льодовикових відкладів у середньому дорівнює 2--5 м. Переважна більшість водно-льодовикових відкладів Полісся утворилася в результаті діяльності вод дніпровського зледеніння. Води валдайського льодовика, який не переходив через Балтійсько-Чорноморський вододіл, стікали на Поліссі, в основному, річковими долинами, утворюючи алювіальні та флювіогляціальні відклади [8].

У сучасних і давніх річкових долинах поширені алювіальні відклади, представлені різнозернистим піском з галькою та суглинками. За походженням виділяють заплавний, русловий та старичний алювій. За віком алювіальні відклади можуть належати до всіх відділів антропогену. Дав-ньоалювіальні відклади збереглися лише в дольодовикових долинах.

Більш молоді алювіальні відклади складають тераси сучасних річкових долин. Середньоантропогенові відклади беруть участь у будові другої надзаплавної тераси, верхпьоантропогенові-- в будові першої надзаплавної тераси і сучасні -- в будові заплав. Товщина алювіальних відкладів коливається від 3--5 м до 20--30 м.

В алювіальних відкладах Полісся зустрічаються розсипи корисних копалин.

Озерні відклади на Поліссі представлені суглинками, прісноводними мергелями та органогенними відкладами (никшпшми торфяниками). Потужність озерних відкладів становить в середньому 4--6 м.

На алювіальних та зандрових рівнинах Полісся розвинуті еолові відклади. Вони представлені пісками і не мають шаруватості. Товщина їх незначна -- 1--2 м.

Елювіальні відклади на Поліссі утворилися внаслідок вивітрювання докембрійських кристалічних порід, крейдових і тротипних відкладів.

Біля підніжжя схилів, долин, горбів, валів в потужні делювіальні відклади.

Серед піщаних просторів Полісся зустрічаються ділянки лесовидних суглинків. В окремих місцях вони утворюють великі острови, значно змінюючи рельєф, грунти і рослинність.

Інші частини південного Полісся знаходяться в області підняття з амплітудою до 50 м (22). Як свідчать дані повторного нівелювання, більша частина Полісся і тепер переживає підняття.

Позитивні рухи земної кори обумовили незначну товщину (10--20 м) антропогенових відкладів у південному Поліссі. Весь південний схил Поліської низовини характерний високим заляганням корінних порід різного віку, які поступово опускаються в північному напрямі. Товщина антропогенових відкладів Поліської низовини продовжує зростати в північному напрямі і досягає свого максимуму не в її осьовій частині (вздовж долини Прип'яті), а на північному (білоруському) схилі.

На Білоруському пасмі, яке обмежує Полісся з півночі, товщина антропогенових відкладів досягає 150--200 м. Таким чином, північний край Поліської низовини, на відміну від південного, має акумулятивне походження. Але зона акумуляції в значній мірі обумовлена тектонічними рухами. Північно-східна межа Поліської низовини відповідає тектонічній лінії Паричі -- Слуцьк, яка обмежує Прип'ятський прогин на північному сході. Північна межа Полісся збігається, в основному, з південним краєм Білоруського кристалічного масиву, де також відбувалася інтенсивна акумуляція антропогенових відкладів, переважно льодовикового походження.

3.2 Загальний характер геологічної будови території

Велику роль в сучасних фізико-географічних умовах Полісся відіграють антропогенові (четвертинні) відклади, що мають майже суцільне поширення. Вони беруть безпосередню участь в будові рельєфу, містять корисні копалини, є материнською породою для грунтів, впливають на режим ґрунтових вод і рослинний покрив. В антропогенових відкладах закладають фундаменти гідротехнічних споруд, заводів, фабрик і житлових будинків, проводять осушувальні канали, прокладають газопроводи, лінії зв'язку, будують шляхи сполучення.

Вивчення антропогенових відкладів має також важливе значення для розуміння сучасних фізико-географічних умов. У їх будові зафіксовані основні події наймолодшого геологічного періоду, палеогеографічні умови якого передували сучасним [7].

Однією з найважливіших особливостей антропогенових відкладів Полісся є розвиток пісків. Цим Полісся дуже відрізняється від інших рівнинних частин України, де панівними відкладами є лесовидні суглинки. У складі антропогенових відкладів Полісся, крім пісків, зустрічаються суглинки, глини, органогенні відклади, але питома вага їх незначна.

Таким чином, південна і північна межа Полісся в значній мірі визначені тектонічними умовами, але на півдпі межа має денудаційне (переважно ерозійно) оформлення, а на півночі -- акумулятивне (льодовикове і водпо-льодовикове). Будова схилів вказує на те, що виникли вони в антропогені. Відмінність у будові південного і північного схилів Поліської низовини і височин, що її оточують, накладає відбиток на геоморфологічну будову і в цілому на фізико-географічні умови південного і північного Полісся.

Питання про походження сучасного рельєфу Полісся вчені розв'язували по-різному і при цьому висловлювали цілком протилежні погляди. Відомий дослідник Полісся П.А.Тутковський, який вивчав його в кінці XIX і в перші десятиріччя XX ст., вважав, що головну роль у формуванні рельєфу Полісся відіграла діяльність вітру, і розглядав Полісся як "викопну" пустелю льодовикової епохи. Пізніше проф. Б. Л. Лічков [8], протилежно поглядам П.А.Тутковського, відводив головну роль у формуванні сучасної поверхні Полісся діяльності вод. Він розглядав Полісся як тераси Прип'яті та її приток. Погляди Б. Л. Лічкова були значним кроком уперед в пізнанні походження Полісся.

Більш детальні геологічні і геоморфологічні дослідження, проведені останніми роками, показали значну складність будови поверхні Полісся. У формуванні рельєфу Полісся брали участь як ендогенні, так і екзогенні сили. Положення Українського Полісся в межах різних геострук-турних областей, складність палеогеографічних умов антропогену та своєрідність сучасних фізико-географічних процесів обумовили значну різноманітність генетичних типів і форм рельєфу.

Велику роль у геоморфологічній будові Українського Полісся відіграють корінні породи, які в багатьох місцях виходять на денну поверхню. Поширення тих або інших відкладів тісно пов'язане з геологічною структурою території.

На Волинському Поліссі велике значення мають крейдові і, частково, палеогенові відклади, що беруть безпосередню участь у будові сучасного рельєфу. У межах Житомирського Полісся, яке займає поліський блок Українського кристалічного щита, велику роль в будові рельєфу відіграють кристалічні породи. У Київському Поліссі по окремих річкових долинах відслошоються третинні відклади. На лівобережному Поліссі, яке займає частину Дніпровсько-Донецької западини, в будові рельєфу беруть участь третинні, а на сході -- крейдові відклади.

У межах Українського Полісся розвинуті такі типи і форми рельєфу: водно-генетичні (давні і сучасні річкові долини, в окремих районах яри), льодовикові і водно-льодовикові, еолові, денудаційні й карстові.

Важливе значення в рельєфі Полісся відіграють річкові долини. Річок на Поліссі багато, долини їх досить широкі, займають значні площі. Долинні ландшафти відіграють велику роль у сучасних фізико-географічних умовах Полісся. Вони відрізняються своєрідністю материнських порід, мікрокліматичними умовами, незначною глибиною залягання ґрунтових вод, характером грунтів і рослинності. Саме в межах річкових до-лия розміщені основні площі боліт і заболочених земель, які є однією з характерних рис природи Поліської низовини. Поліські долини широко використовуються в сільському господарстві. У долинах поліських річок проводять гідротехнічне будівництво, добувають окремі види корисних копалин.

Вивчення річкових долин допомагає встановити основні етапи розвитку рельєфу даної території. Загальний план річкової сітки Поліської низовини пов'язаний з геологічною структурою території. Долина Дпіпра в межах Українського Полісся на значному підрізку огинає Чернігівське підземне підняття, а південніше пристосована, в основному, до межі між Диіпровсько-Доткчімсою западиною і схилом Українського кристалічного щита.

Вздовж східпого краю Чернігівського підняття йде долина Десни. Прип'ять починається в районі Ратнінеі.кого виступу докембрія, а її середня і нижня течія знаходиться у осьовій частині Прип'ятського прогину. Більшість приток Прип'яті беруть початок на Волино-Поділь-ській плиті, Українському кристалічному щиті, Білоруському кристалічному масиві і мають переважно субмеридіональний напрям.

Важливим вододільним елементом південного Полісся є Український кристалічний щит, який обумовив існування в межах Житомирського Полісся радіального типу річкової сітки. Всі річки (Південна Случ, Уборть, Уж, Тетерів та ін.) течуть із території кристалічного щита в різних напрямах і жодна з них не тече на щит.

Геологічна структура і найновіші тектонічні рухи вплинули не тільки на загальний план річкової сітки, а, головне, відбились на самій будові долини (ширина, кількість терас, їх висота і характер). Долина однієї і тієї річки може мати різну будову залежно від того, в яких гео-структурних областях вона знаходиться. Долина Тетерева в межах Українського кристалічного щита вузька (ширина заплави 0,3--0,5 км), а в окремих місцях (Дениші, Житомир, Коростишев), прориваючись через кристалічні породи, має каньйоноподібний характер, висота схилів досягає 20--30 м. За межами щита долина Тетерева різко розширюється, береги нижчають, ширина заплави зростає до 2--3 км, а в пригирловій частині -- до 4--5 км. Подібні зміни долини характерні і для Південної Случі, Уборті, Словечни, Ужа, Ірпеня тощо. Будова річкових долин тісно пов'язана з історією їх розвитку. Формування сучасної річкової сітки Полісся розпочалося ще з відступу палеогенових морів, що покривали переважну більшість просторів Поліської низовини. Неогенові моря досягали лише південних окраїн Полісся і були поширені в межах сучасного Волино-Поділля. Стік з Полісся відбувався в південні моря [18].

Розміщення карстових форм рельєфу на Волинському Поліссі зв'язане з тектонікою, гідрогеологічними умовами та будовою сучасної поверхні.

На Чернігівському Поліссі карстові форми рельєфу відомі в північно-східній частині (Холминський, Семенівський райони), де крейдові відклади залягають високо. Тут зустрічаються лійки (діаметром 10-- 20 м, глибиною -- 10--15 м), молоді карстові провали, які утворилися в 1950, 1954 і 1955 роках. Карстові процеси можуть негативно позначатись на шляховому, гідротехнічному й промисловому будівництві, водопої тачаїші, добуванні корисних копалин. При проведенні цих робіт необхідно враховувати наявність карстових форм рельєфу.

Своєрідний рельєф розвивається на лесових островах Полісся. Частина з лих (Словечансько-Овруцька височина, Новоград-Волинський, Ліонський, Нонгород-Сіверський лесові острови) різко виділяється в рельєфі її ід нищеннями, тут інтенсивно розвиваються яри і балки. У цих районах необхідно посилити протиерозійні заходи -- обвалувешш верхів'я ярів, відведення води під час танення снігу та при зливах, будівництво перепадів на дні ярів, залісення ярів, закріплення схилів.

Лівобережне Полісся займає розташовану на схід від Дніпра частину зони мішаних лісів України, яка характеризується складністю ландшафтної структури. Ландшафти Лівобережного Полісся відносяться до рівнинного класу з двома підкласами. Таксономічна система поширених тут природних комплексів має такий вигляд: типи (підтипи) ландшафтів -- їх класи (підкласи), види (підвиди) -- місцевоjті (типи місцевості). Ця система витримана при складанні карти Лівобережного Полісся (додаток 1).

У ландшафтній структурі Лівобережного Полісся переважають комплекси змішано-лісового типу (76,7%). Характерною особливістю території є проникнення сюди лісостепових ландшафтів (23,3%), які в межах Лівобережного Полісся утворюють своєрідну несуцільну смугу. Поширення їх тут пов'язане з історією розвитку цієї території в антропогені. Формування південної межі Лівобережного Полісся закінчилося під час наступання валдайського льодовика, талі води якого стікали по долинах рік, відкладаючи алювіально-флювіогляціальну товщу пісків. Останні разом з льодовиковими і водно-льодовиковими пісками, супісками і суглинками дніпровського віку, що вкривають вододіли, складають літогенну основу змішанолісових ландшафтів. Зональний тип ландшафтів представлений, таким чином, двома основними видами: 1) вододільними моренно-зандровими та зандровими рівнинами і 2) терасовими рівнинами з дерново-підзолистими ґрунтами і змішаними лісами.

В межах досліджуваної території чітко виділяються дві фізико-географічні області, які характеризуються переважанням одного чи двох видів ландшафтів. Видові відмінності їх пов'язані зі змінами тектонічної будови і літології корінних порід, історії розвитку в антропогені. Ці відмінності проявляються в характері сірими опідзоленими ґрунтами на крупнопилуватих лесових породах

РОЗДІЛ 4. СУЧАСНИЙ РЕЛЬЄФ ЧЕРНІГІВСЬКОГО ПОЛІССЯ - ЯК РЕЗУЛЬТАТ ДІЯЛЬНОСТІ ЛЬОДОВИКІВ І ВОДНОЛЬОДОВИКОВИХ ПОТОКІВ

4.1 Сучасний рельєф Чернігівського Полісся

Чернігівське Полісся дренують річка Десна і її притоки Білоус, Снов, Сейм, Остер. Дніпро в його межах приймають лише декілька маленьких лівобережних приток (Вир, Вертеч, Пакулька). Водний режим річок характеризується весняною повінню, літньою і зимовою межінню. Повінь на малих річках триває всього декілька днів. Взимку річки замерзають на 3-3,5 місяця. У заплавах Дніпра і Десни велика кількість дрібних озер. На окремих ділянках надзаплавних терас зустрічаються залишкові озера, які в даний час інтенсивно замулюються і заростають (Святе, Волове).

Кліматичні, гідрологічні і геолого-геоморфологічні умови сприяють місцевому формуванню ґрунтових вод. Їх глибина залягання коливається від 1-3 м на терасах до 5-7 м на вододільних рівнинах. На терасах і в замкнутих пониженнях вододільних рівнин ґрунтові води живлять болота і беруть участь у формуванні ґрунтів, обумовлюючи їх заболоченість. У долинах великих річок горизонт ґрунтових вод алювіальних і водно-льодовикових відкладень має зв'язок з харківським горизонтом підземних вод. Підземні води харківського горизонту підживляють такі великі болота як Паристе, Видра і частково Замглай.

Різноманітність літогенної основи і місцевих умов поверхневого і підземного стоку викликала велику строкатість ґрунтового покриву і природної рослинності [6].

Більше половина території Чернігівського Полісся займають дерново-слабо- і середньопідзолисті ґрунти на суглинках валунів, водно-льодовикових і алювіальних супіщаних і піщаних відкладах. Вони сформувалися під змішаними хвойно-широколистяними лісами. Значно поширені дерново-підзолисті ґрунти в комплексі з дерново-глеєвими і болотними. На лесових легко- і середньо суглинистих відкладеннях утворилися у минулому під широколистяними лісами світло-сірі, сірі і темно-сірі лісові ґрунти. По слабодренованим вододільним і терасним пониженням лесових "островів" зустрічаються луги і солончакові ґрунти в комплексі з болотними. На розчленованих схилах вододільних рівнин ґрунту значною мірою еродовані. Великі площі займають заплави з алювіальними луговими і болотними ґрунтами.

Своєрідність ландшафтно-типологічної структури Чернігівського Полісся визначається перш за все тим, що разом з місцевостями поліського значне розповсюдження мають природні комплекси, властивості яких мають риси лісостепового походження. Так, місцевості поліського складають близько 63,0% всієї площі, місцевості лісостепового типу ландшафту займають 18,6% площі. Другу особливість ландшафтної структури складає абсолютна перевага долинних типів місцевостей, що займають більше 85% всієї території. Зокрема заплави долин річок складають 18,4% від загальної площі.

За характером поєднань і площі розповсюдження типів місцевостей і їм властивих урочищ в межах Чернігівського Полісся виділяються 13 фізико-географічних районів. Поширення їх тут пов'язане з історією розвитку цієї території в антропогені. Формування південної межі Лівобережного Полісся закінчилося під час наступання валдайського льодовика, талі води якого стікали по долинах рік, відкладаючи алювіально-флювіогляціальну товщу пісків. Останні разом з льодовиковими і водно-льодовиковими пісками, супісками і суглинками дніпровського віку, що вкривають вододіли, складають літогенну основу змішанолісових ландшафтів. Зональний тип ландшафтів представлений, таким чином, двома основними видами: 1) вододільними моренно-зандровими та зандровими рівнинами і 2) терасовими рівнинами з дерново-підзолистими ґрунтами і змішаними лісами.

4.2 Ландшафти Чернігівського Полісся

У відповідності до фізико-географічного районування України (Физико-географическое районирование, 1968) північно-західна частина Чернігівської області відноситься до Чернігівського Полісся - фізико-географічної області Українського Полісся. Її площа - 16,8 тис. кв. км.

Виділення Чернігівського Полісся як фізико-географічної області обумовлено своєрідним поєднанням на даній території комплексу ландшафтоутворюючих чинників.

В геоструктурному відношенні Чернігівське Полісся знаходиться в межах трьох структурних утворень: східного схилу і підніжжя Українського кристалічного щита (УКЩ), західного схилу Воронезького кристалічного масиву і розташованої між ними Дніпровське-Донецької западини (ДДЗ). Кристалічний фундамент тут залягає на глибині від 0,5 км на сході області до 3-4 км на заході. Перехід від УКЩ до ДДЗ відмічається глибинним структурним уступом на схід від лінії Ковпита - Смолин - Носівка, а перехід від Воронезького кристалічного масиву до ДДЗ - уступом на захід від лінії Холми - Понорниця. Схил ДДЗ до Воронезького масиву встановлений на схід від лінії - гирло р.Сож - Тупичів - Березна - Бахмач. Поверхня кристалічного фундаменту розчленована поздовжніми і поперечними розломами, ускладнена Чернігівським виступом Брагінсько-Лоєвським валоподібним підняттям (Кирилов, Быков, 1960).

Тектонічні структури, що в цілому визначили орографію Чернігівського Полісся і будову її гідросітки, істотно вплинули на основні ландшафтоутворюючі процеси. Проте цей вплив має переважно опосередкований характер, оскільки докембрійський фундамент території перекритий товщею осадових відкладів різної потужності (від 0,5 до 3-4 км), літології і генезису. Осадова товща Чернігівського Полісся представлена відкладами палеозою (нижньопалеозойськими, девонськими і карбоновими), мезозойськими (тріас, юра, крейда) і кайнозойськими (третинними і четвертинними) товщами. В цілому ЧП має характер акумулятивної низовинної рівнини, більша частина якої в сучасному рельєфі відповідає Придніпровській низовині (Бондарчук). М.Г.Волков і І.Л.Соколовський вважають, що континентальний етап формування сучасної поверхні Чернігівської області почався наприкінці палеогену з відступу пізньопалеогенового моря. Тривалий час після цього тут була низовинна рівнина з широко меандруючими безрусловими потоками, що відкладали піщані відклади (полтавська серія). Вище відклалася товща строкатокольорових глин, які складають основу відкладів четвертинного періоду. Антропогенні відклади тут представлені потужними товщами нижнього (Q1), середнього (Q2) і верхнього (Q3) антропогену.

Сучасний ландшафтний вигляд Чернігівське Полісся, яке знаходиться в зоні зледеніння, почав створюватись в процесі переформування її поверхні в середньо- і пізньочетвертинну епоху. Під дією зледеніння відбувалась перебудова дольодовикового рельєфу і гідросітки, формувались флювіогляціальні форми поверхні і відкладів. Переважаючими генетичними типами поверхневих відкладів Чернігівського Полісся є льодовикові, водно-льодовикові і озерно-льодовикові підкоренні, моренні і надморенні відклади - піски, супіски, суглинки, глини, поширені повсюди, окрім річкових заплав і днищ балок. В останніх відкладаються сучасні алювіальні, делювіальні і пролювіальні піски, супіски і суглинки різної потужності. На межиріччі Дніпра і Десни зустрічаються підвищені рівнини, складені з поверхні воднольодовиковими лесовидними суглинками, підстеленими воднольодовоковими пісками та супісками або дочетвертинними породами. Фрагментарне поширені на межиріччях і терасах еолові піски, у пониженнях, западинах межиріч і річкових заплав - органогенні відклади [9].

В загальному плані Чернігівське Полісся являє собою територію зі слаборозчленованими заболоченими і розчленованими еродованими горбисто-хвилястими залісеними і безлісними моренними, моренно-зандровими, зандровими міжрічковими і алювіальними терасовими рівнинами, розділеними сучасними річковими і давніми воднольодовиковими долинами. Тут розташовано декілька ерозійно-розчленованих лесових височин - Михайло-Коцюбинська, Любецька, Седнів-Тупичівська, Ріпкинська.

П.Г.Шищенко (1964, 1966), провівши ландшафтні дослідження і ландшафтне картографування Лівобережного Полісся України, в межах ЧП виділив три типи місцевостей і один тип ландшафтів. Ним виділено:

а) заплавні низинні місцевості з чотирма типами урочищ;

б) місцевості прохідних недренованих долин з шістьома типами урочищ;

в) місцевості борових терас з чотирма типами урочищ;

г) мішано-лісовий тип ландшафтів, що поділяється на ландшафти низьких акумулятивних рівнин і ландшафти підвищених ерозійно-акумулятивних рівнин. Серед перших ландшафтів виділяють підтипи: ландшафтів моренно-зандрових і зандрових рівнин з потужним антропогенним покривом, з трьома типами місцевостей; ландшафтів алювіальних рівнин на палеогеновій основі з чотирма типами місцевості: ландшафти моренно-зандрових і зандрових рівнин з відносно малопотужним антропогенним покривом на палеогенових І крейдяних породах з трьома типами місцевостей; ландшафти алювіальних рівнин на крейдяній основі з двома типами місцевості.

У 1981 - 1985 рр. О.М. Петренко і Р. Ф. Зарудна здійснивши середньомасштабні ландшафтні дослідження й картування природно-територіальних комплексів (ПТК) Чернігівської області виділили вісім генетичних систем природно-територіальних комплексів - міжрічкових, схилових, терасових, заплавних, ерозійної сітки, давньодолинних понижень, карстових і суфозійних западин, дюноподібних підвищень. Всі ПТК об'єднані у вісім видів ландшафтів - складне функціонально-динамічне поєднання урочищ (простих і складних) і місцевостей різного фізико-географічного характеру [10].

В цілому у Чернігівському Поліссі прослідковується такі ландшафтно-структурні закономірності: в межах схилу УКЩ розвинені ландшафти алювіальних рівнин з терасовими місцевостями; в межах ДДЗ переважають ландшафти вододільних моренно-зандрових, зандрових і лесових рівнин на потужній товщі антропогенових відкладів. На схилі Воронезького кристалічного масиву розвинені ландшафти моренно-зандрових і зандрових рівнин на малопотужній антропогеновій товщі з близьким заляганням крейдяних порід. Тут же - і ландшафти лесових еродованих рівнин. До тектонічних розломів приурочені долинні ландшафти.

У ландшафтній структурі Лівобережного Полісся переважають комплекси змішано-лісового типу (76,7%). Характерною особливістю території є проникнення сюди лісостепових ландшафтів (23,3%), які в межах Лівобережного Полісся утворюють своєрідну несуцільну смугу. Поширення їх тут пов'язане з історією розвитку цієї території в антропогені. Формування південної межі Лівобережного Полісся закінчилося під час наступання валдайського льодовика, талі води якого стікали по долинах рік, відкладаючи алювіально-флювіогляціальну товщу пісків. Останні разом з льодовиковими і водно-льодовиковими пісками, супісками і суглинками дніпровського віку, що вкривають вододіли, складають літогенну основу змішанолісових ландшафтів. Зональний тип ландшафтів представлений, таким чином, двома основними видами: 1) вододільними моренно-зандровими та зандровими рівнинами і 2) терасовими рівнинами з дерново-підзолистими ґрунтами і змішаними лісами.

В межах досліджуваної території чітко виділяються дві фізико-географічні області, які характеризуються переважанням одного чи двох видів ландшафтів. Видові відмінності їх пов'язані зі змінами тектонічної будови і літології корінних порід, історії розвитку в антропогені. Ці відмінності проявляються в характері сірими опідзоленими ґрунтами на крупнопилуватих лесових породах.

ВИСНОВКИ

1.
Площа сучасних льодовиків 16 млн. км2. Серед них розвиті материкові і гірські льодовики. Передгірні льодовики являють собою гірські льодовики, що злилися, вихідні в передгір'я. Рух льодовиків пов'язаний, із пластичним або в`язкопластичним плином льоду. При русі льодовиків відбувається інтенсивна екзарація (руйнування) гірських порід підлідного ложа. Одночасно з екзарацією відбувається перенос і акумуляція. До льодовикових відкладень відносяться морени, серед яких розрізняють донні, абляціонні, кінцеві. До водно-льодовикових відкладень відносяться ози, Ками, камові тераси, а в прильодникових областях - зандри, лимногляціальні (озерні) відкладення і леси.

2. З характеристики природних умов Українського Полісся видно його неоднорідність і різноманітність. Одні частини Полісся відрізняються від інших геологічною будовою і рельєфом, помітна різниця в кліматичних умовах між вологою західною частиною і більш континентальною східною, поступово зменшується з півночі на південь величина стоку, одні типи грунтів і рослинності змінюються іншими. Перелічені компоненти природи знаходяться між собою в тісному взаємозв'язку, і тому зміна одного з них викликає зміни другого. В результаті їх тісної взаємодії формуються певні природні комплекси (ландшафти), які характеризуються спільними властивостями.

3. Формування і розвиток комплексів ускладнюються тим, що кожний компонент природи має свої закономірності розвитку. Основні риси рель-сфу тісно пов'язані з геологічною структурою, клімат формується під впливом сонячного тепла, руху атмосфери та властивостей підстилаючої поверхні. Гідрологічний режим визначається як кліматичними умовами, так і характером рельєфу. Ґрунтовий і рослинний покриви, які тісно між собою пов'язані, залежать від клімату, рельєфу і материнських порід. Таким чином, одні компоненти (клімат, грунти, рослинність) змінюються в зональному напрямі, а другі (рельєф, материнські породи) не підлягають зональним закономірностям. Крім того, велику роль у формуванні природних компонентів відіграли палеогеографічні умови. Все це значно ускладнює розподіл природних комплексів по території Полісся.

4. Полісся являє собою своєрідну фізико-географічну провінцію зони мішаних лісів Східно-Європейської рівнини. Значна частина Полісся знаходиться в межах Білоруської РСР і має свої специфічні риси природи. Полісся можна поділити на три підпровінції, що відрізняються фізико-географічними умовами: північну (лівобережжя Прип'яті), південну (правобережжя Прип'яті і Дніпра) і східну (лівобережжя Дніпра). Українське Полісся охоплює майже повністю південну підпровінцію і південну частину східної підпровінції.

5. У ландшафтній структурі Лівобережного Полісся переважають комплекси змішано-лісового типу (76,7%). Характерною особливістю території є проникнення сюди лісостепових ландшафтів (23,3%), які в межах Лівобережного Полісся утворюють своєрідну несуцільну смугу. Основну роль у геологічній будові Волинського Полісся відіграють крейдяні відклади, які на більшій частині території області служать основою для антропогенових відкладів, а в ряді місць і відслонюються. Тільки в північній і північно-східній частині крейдові відклади перекриваються палеогеновими пісками і глинами. В межах досліджуваної території чітко виділяються дві фізико-географічні області, які характеризуються переважанням одного чи двох видів ландшафтів. Видові відмінності їх пов'язані зі змінами тектонічної будови і літології корінних порід, історії розвитку в антропогені. Ці відмінності проявляються в характері сірими опідзоленими ґрунтами на крупнопилуватих лесових породах.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1.
Бондарев В.П. Геология. Практикум. - М., 2002. - 280 с.

2. Борголов И.Б. Курс геологии (с основами минералогии и петрографии). - М., 1989. - 215 с.

3. Васильев Ю.М. Отложения перигляциальной зоны Восточной Европы. М, 1980. - 204 с.

4. Гурский Б.Н., Гурский Г. В. Геология. - Минск, 1985. -

5. Джон Б., Дербишир Э., Яне Г., Фейрбридж Р., Эндрюс Дж. Зимы нашей планеты/ Пер. с англ. - М., 1982. - 302 с.

6. Иванова М.Ф. Общая геология с основами исторической геологии. - М., 1980. - 350 с.

7. Иванова М.Ф. Общая геология с основами исторической геологии. - М.: Высшая школа, 1980. С. 439.

8. Ковальчук І.О. Лабораторний практикум із загальної геології. Львів, 1997.

9. Кожевников А.В. Антропогенез гор и предгорий (генетический анализ). - М., 1985. - 265 с.

10. Короновский Ю.П., Якушова А.Р. Основи геологии. - М., 1995. - 260 с.

11. Костенко Н.П. Геоморфология. - М., 1985. - 380 с.

12. Куровець М., Гунька Н. Основи геології. Львів, 1997. - 795 с.

13. Лаврушин Ю.А. Строение и формирование основных морен материковых оледенений. - М., 1976. - 174 с.

14. Лаврушин Ю.А., Чугунный Ю.Г. Каневские дислокации. - М., 1982. - 130 с.

15. Левков Э.А. Гляциотектоника. - Минск, 1980. - 250 с.

16. Леонтьев О.К., Рычагов Г.И. Общая геоморфология. - М., 1988. - 320 с.

17. Маринич А.М., Пащенко В.М., Шищенко П.Г. Природа Украинской ССР: Ландшафты и физико-географическое районирование. - К., Наукова думка, 1985. - 224 с.

18. Маринич О.М. Українське Полісся. Фізико-географічний нарис. - К., "Радянська школа", 1962. - 200 с.

19. Мильничук В.С., Арабаджи М.С. Общая геология. - М.: Недра, 1989. - 205 с.

20. Проблемы континентального литогенеза. - М., 1980. - 225 с.

21. Свинко Й.М., Сивий М.Я. Геологія. - К., "Либідь", 2003. - 200 с.

22. Смішко Р.М. Геологія з основамі геоморфології. Навч. посібн. - Львів: видавничий центр ЛНУ імені Івана Франка, 2004. - 101 с.

23. Шанцер Е.В. Генетические типы четвертичных отложений// Четвертичная система. Полутом 1. - М., 1982. С. 61-95.

24. Якушова А.Ф. Геология с элементамы геоморфологии. - М.: Изд-во Москов. ун-та, 1983.

25. Якушова А.Ф., Хаин В.Е., Славин В.И. Общая геология. - М.: Изд-во Москов. ун-та, 1988. - 230 с.

ДОДАТОК

(легенда карти)

Мішано-лісовий тип ландшафтів

Ландшафти низовинних акумулятивних рівнин:

Ландшафти моренно-зандрових і зандрових рівнин з потужним антропогеновим покривом: 1 -- вододільні добре і помірно дреновані моренно зандрові рівнини з дерново-підзолистими і супіщаними ґрунтами, переважно розорані; 2 -- еродовані моренно-зандрові рішити з дерново-підзолистими змитими ґрунтами, балками та ярами з виходами палеогенових порід; 3 -- зандрові і добре і помірно дреновані рівнини з дерново-підзолистими піщаними ґрунтами під боровими і суборовими лісами, частково розорані.

Ландшафти алювіальних рівнин на палеогеновій основі: 4 -- терасові помірно дреновані піщано-суглинкові рівнини з дерново-підзолистими супіщаними ґрунтами, переважно розорані, частково під сугрудками; 5 -- терасові помірно дреновані рівнини з дерново-підзолистими піщаними ґрунтами, розорані або під боровими і суборовими лісами; 6 -- давні недреновані долини з комплексами дерново-підзолистих і дернових глейових ґрунтів, низинних боліт і торфовищ; 7 -- рівнинні і рівнинно-гривисті різною мірою дреновані лісо-лучні заплави.

Ландшафти підвищених, акумулятивних і ерозійно-акумулятивних рівнин:

Ландшафти моренно-зандрових і зандрових рівнин з відносно малопотужним антропогеновим покривом на палеогенових і крейдових породах: 8 -- вододільні горбисті добре дреновані моренно-зандрові рівнини з дерново-підзолистими супіщаними і суглинковими ґрунтами, з палеогеновими і крейдовими денудаційними останцями; 9 -- еродовані моренно-зандрові рівнини зі змитими дерново-підзолистими ґрунтами, балками та ярами з виходами крейдових порід; 10 -- зандрові добре і помірно дреновані рівнини з дерново-підзолистими піщаними ґрунтами, переважно під суборовими лісами, частково розорані, з карстовими явищами. Ландшафти алювіальних рівнин на крейдовій основі: 11 -- терасові помірно дреновані піщані та піщано-суглинисті рівнини з дерново-підзолистими ґрунтами, переважно під боровими і суборовими лісами, місцями з карстовими процесами; 12 -- лісолучні заболочені заплави.

Лісостеповий тип ландшафтів

Ландшафти низовинних акумулятивних рівнин:

Ландшафти лесових рівнин з потужним антропогеновим покривом: 13 -- вододільні добре і помірно дреновані рівнини: а -- з чорноземами опідзоленими і глибоковилугованими, темно-сірими опідзоленими ґрунтами на крупнопилуватих лесових породах, б -- з сірими опідзоленими ґрунтами на піщанистих лесових породах, розорані; 14 -- еродовані лесові рівнини зі змитими опідзоленими ґрунтами, балками та ярами з виходами палеогенових порід.

Ландшафти алювіальних рівнин з лесовим покривом: 15 -- терасові помірно дреновані рівнини: а -- з темно-сірими опідзоленими ґрунтами і частково з опідзоленими чорноземами на крупнопилуватих лесових породах; б -- з сірими опідзоленими ґрунтами на піщанистих лесових породах, переважно розорані.

Ландшафти підвищених ерозійних рівнин:

Ландшафти розчленованих лесових рівнин з відносно-малопотужним антропогеновим покривом на палеогенових і крейдових породах: 16 -- вододільні добре дреновані рівнини: а -- з темно-сірими опідзоленими ґрунтами на крупнопилуватих лесових породах, б -- з сірими опідзоленими ґрунтами на піщанистих лесових породах, розорані; 17 -- дуже еродовані підвищені лесові рівнини з розвинутою яружною сіткою, виходами крейдових порід.

Страницы: 1, 2


© 2010 Современные рефераты