Стаття 55 Конституції України проголошує, що права та свободи людини і громадянина захищаються судом, а тому кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб [1].

Соціальний, правовий, економічний захист громадян, забезпечення прав и свобод людини та громадянина - це найважливіша конституційна функція держави. Реалізація цього положення значною мірою залежить від державного управління та адміністративного судочинства. А, враховуючи, що завданням адміністративного судочинства, відповідно до ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин, розробка питання адміністративного судочинства є надзвичайно важливою.

В даний період часу Україна знаходиться на етапі впровадження у практику нормативно регламентованих положень у сфері адміністративного судочинства. Конституція надає всі можливості для створення дійсно демократичної та незалежної судової системи, яка, в свою чергу забезпечує захист прав людини на державному рівні, тобто реалізує головні принципи будь-якої правової держави.

Питанням адміністративного судочинства значну увагу приділяли такі вчені як Н. Саліщева, В. Сорокін, Б. Лазарєв, Ю. Козлов, Ю. Старилов. Нові тенденції відображені у працях В. Авер'янова, А. Селіванова, В. Стефанюка, Ю. Педько, І. Бородіна, О. Кузьменка, В.Г. Перепелюка, М.М. Тищенка та ін..

Метою даного дослідження являється теоретико-методологічне та практичне обґрунтування мети та завдань адміністративного судочинства в Україні.

Виходячи з мети, завданнями дослідження є:

1) загальна характеристика історії становлення інституту адміністративного судочинства;

2) визначення поняття адміністративного судочинства з точки зору сучасних українських вчених;

3) виявлення завдань та функцій адміністративного судочинства;

4) аналіз поглядів доктора юридичних наук, професора Анатолія Олександровича Селіванова на сутність адміністративного судочинства.

Об'єктом дослідження виступає теоретично-правовий аспект адміністративного судочинства.

Предметом дослідження являються адміністративно-правові відносини, які виникають у зв'язку із провадженням адміністративних справ.

У ході дослідження застосовувалися такі методи дослідження: історичний, порівняльно-правовий метод, метод системного аналізу, узагальнення та систематизації.

Сьогодні проблеми становлення і розвитку адміністративного судочинства як складової адміністративного процесу є предметом активних дискусій, що безперечно свідчить про актуальність даної теми.

РОЗДІЛ 1. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ІНСТИТУТУ АДМІНІСТРАТИВНОГО СУДОЧИНСТВА

Адміністративне судочинство є формою здійснення адміністративної юстиції. Інститут адміністративної юстиції являє собою один з найбільш демократичних інститутів адміністративного права, засіб захисту прав громадян притаманний правовим демократичним державам, до співтовариства яких прагне Україна.

1.1 Історія розвитку інституту адміністративного судочинства в Україні

Наша держава вже протягом досить тривалого часу намагається сформувати таку систему державного управління, яка стане близько до потреб людини, а пріоритетом її діяльності буде служіння народу, національним інтересам.

Ще Гетьман України Пилип Орлик, у своїй праці «Пакти і Конституції законів і вольностей Війська Запорізького»(1710 р.), заклав ідею природного права і договірного походження держави, згідно з якою народ України укладає договір з гетьманом, передаючи йому частину своїх прав свобод заради забезпечення внутрішньої злагоди і зовнішньої безпеки держави. У документі сформульовано засади розподілу представницької і виконавчої влади та незалежності суду, який має підкорятися лише закону. Пізніше ідеї справедливості, свободи, рівності і братерства звучали в документах Кирило-Мефодіївського товариства (1845-1847). Наступні кроки до гармонійного суспільства зробили великі українці Михайло Драгоманов та Михайло Грушевський.

Першим кроком на шляху створення системи адміністративної юстиції України було прийняття у 1992 році Концепції судово-правової реформи. З 1996 року, робочою групою на чолі з Першим заступником Голови Верховного Суду України В. Стефанюком, почалась підготовка проекту Адміністративно-процесуального кодексу. Наукове обґрунтування цього важливого документу, забезпечували такі видатні українські вчені і фахівці своєї справи, як В.Б. Авер`янов, В.І Андрєйцев, Ю.П. Битяк, Р.А. Калюжний, В.К. Колпаков, В.В. Копєйчиков, В.Г. Перепелюк та інші. Своїми дослідженнями, через огляд історичного становлення суті адміністративного судочинства, фахівці створили теоретичну базу інституту адміністративного судочинства в Україні як нової галузі права [2; с. 86].

Тривалий час основна дискусія виникала з приводу доцільності запровадження в Україні системи адміністративного судочинства. Проте після прийняття Закону України від 7 лютого 2002 р. „Про судоустрій України”, який визначив систему адміністративних судів в Україні, акценти цієї проблеми змістилися у напрямі дослідження процесуальних питань, які потребують вирішення, аби механізм адміністративного судочинства запрацював [3; с. 16]. Результатом багаторічної творчої діяльності колективу суддів, вчених-юристів, адвокатів, котрі були членами групи Кабінету Міністрів України з розробки першого Адміністративно-процесуального кодексу України, став остаточно підготовлений проект закону, який було внесено народними депутатами України на розгляд Верховної Ради України, за підсумками якого 6 липня 2005 р. його прийнято як Кодекс адміністративного судочинства України. Кодекс набрав чинності з 1 вересня цього ж року. З прийняттям цього нормативно-правового акта фактично завершився перший етап процесу правового забезпечення діяльності адміністративних судів України [2; с. 88].

1.2 Погляди сучасних українських вчених на сутність адміністративного судочинства

Серед гілок влади, які приймають участь у реалізації такої державної функції як забезпечення й захист прав і свобод людини, підкреслює Ю.М. Грошевий, центральне місце в усьому правозахисному механізмі відводиться суду. Реальність судового захисту, продовжує вчений, обумовлена справжньою самостійністю судової влади й незалежністю суддів як основи гарантій прав і свобод громадян.

В Україні питанням адміністративної юстиції взагалі, та адміністративного судочинства зокрема, присвячені праці таких науковців і практиків як: А.Б. Авер'янов, О.Ф. Андрійко, Г.В. Атаманчук, Ю.П. Битяк, В.Д. Бринцев, І.І. Веремеєнко, І.П. Голосніченко, С.Т. Гончарук, В.М. Горшенев, Ю.М. Грошевий, С.В. Додін, Р.А. Калюжний, С.В. Ківалов, А.П. Клюшніченко, Л.В. Коваль, В.В. Копейчиков, А.П. Коренєв, Є.Б. Кубко, В.М. Марчук, Н.Р. Нижник, В.Ф. Опришко, О.І. Остапенко, І.М. Пахомов, П.М. Рабінович, В.І. Ремньов, А.О. Селіванов, В.М. Селіванов, В.Ф. Сіренко, В.Д. Сорокін, В.С. Стефаник, В.Я. Тацій, Ю.А. Тихомиров, М.М. Тищенко, В.В. Цвєтков, В.М. Шаповал, Ю.С. Шемшученко, В.І. Шишкін та інші вчені.

Щодо функціонального призначення адміністративної юстиції, то у літературі в залежності від змісту і характеру виокремлюють:

- основні й додаткові функції адміністративної юстиції - до перших відносять правозахисну, до другої - правоохоронну;

- допоміжні - найвагомішою допоміжною функцією називають контрольну. Поряд з цим виокремлюють також право поновлювальну, превенційну, виховну і юрисдикційну;

- факультативні та специфічні - до них відносять консультативну, правотворчу, управлінського спрямування й політичну.

В.В. Скітович піддає сумніву, що у адміністративної юстиції є функція правосуддя. Інші автори не виключають існування цієї функції, хоча, все ж таки, саме в судовому контролі бачать специфіку адміністративного судочинства.

На думку більшості вчених, в першу чергу органи адміністративної юстиції (або такі, що виконують її функції) мають забезпечувати захист прав громадян і юридичних осіб, шляхом розв'язання адміністративно-правових спорів, чим, нарешті, забезпечується законність у сфері державного управління. Вони оцінюють правомірність актів та дій, застосовують право до встановлених юридичних фактів і виносять рішення щодо прав, свобод і законних інтересів осіб, а шляхом визнання акта незаконним і його скасування здійснюють контроль за діяльністю органів виконавчої влади й органів місцевого самоврядування.

Можливість здійснювати обидві функції - правосуддя і контролю - при чому у специфічній сфері - сфері державного управління й місцевого самоврядування - і обумовлює специфіку адміністративного судочинства. Адміністративне судочинство слугує як інтересам окремих осіб, так і інтересам держави, суспільства в цілому.

Сьогодні не виникає питання бути чи не бути адміністративній юстиції в Україні та щодо її організаційної форми. Найбільш проблемним і маючим найвагоміше значення залишається процесуальний аспект цього інституту.

Правова проблема, що безпосередньо стосується адміністративної юстиції, яку має сформувати держава, зазначає А.О. Селіванов, полягає у виборі необхідних правил процесуального характеру (це головна риса і відмінність адміністративно-судового розгляду).

Зміст інституту адміністративної юстиції, підкреслює Ю.С. Педько, передбачає відповідне судове провадження, в якому у визначеному законом процесуальному порядку здійснюється розгляд адміністративних спорів.

Роль і місце адміністративної юстиції в правовій системі надзвичайно істотна. Проблема наукового дослідження сутності адміністративної юстиції має нині велике теоретичне і практичне значення: вона концентрує у собі не тільки історичні та суто юридичні, а й сучасні соціально-політичні аспекти вітчизняної юридичної науки.

Відомо, що результатом юридичної наукової творчості є, насамперед, теоретичні ідеї про суд і судову діяльність. Вони впливають на праворозуміння категорії судового права, але не на розвиток законодавства про судовий устрій та організацію судової влади. Для доктрини судового права принципове значення мають її дієвість, визнання, обсяг розповсюдження і впливу на суспільні відносини, що визначає самодостатність цього явища.

Доктрина за змістом і метою -- схвалене наукою вчення, яке асоціюється із поняттям «школа правової думки (концепції)» або з авторитетним юристом. Тому наука є джерелом доктрини. Під час здійснення правосуддя судді звертаються до авторитетних наукових джерел (науково-практичних коментарів Конституції України, кодексів галузевого права, процесуальних законів), що формує їх суддівське уявлення у конкретних справах щодо правових явищ, правовідносин, правового статусу суб'єктів права тощо. Юридична наука значною мірою впливає на судову діяльність, але не може сприйматись як вирішальна у праворозумінні через дискусійність. Принципи та ідеї мають для судової діяльності важливе методологічне значення, тому що вони пов'язані з аналогією права, але доктрина завжди базується відповідно до волі законодавця на юридичній силі норм, які мають бути застосовані судом. Саме тому доктринальний підхід у судовій діяльності (щодо предмета судового права) повинен мати свою методологічну базу.

У сучасному вітчизняному правознавстві створено передумови для формування нових поглядів вчених-юристів на зміст і форми судової діяльності, контрольні функції судової влади, застосування доктринальних підходів у здійсненні правосуддя як форми правозастосування і правотворчості, а спрямування змісту судових актів пропонується розглядати як виконання безпосередньо регулюючої функції стосовно учасників (сторін) судового процесу [4; с. 10].

РОЗДІЛ 2. СУТНІСТЬ АДМІНІСТРАТИВНОГО СУДОЧИНСТВА З ТОЧКИ ЗОРУ ПРОФ. СЕЛІВАНОВА А.О.

Досліджуючи Кодекс адміністративного судочинства України (далі - КАС), проф.. Селіванов А.О. звертає увагу на те, що вже сама назва Кодексу відображає теоретико-правову концепцію, що активно розвивалася протягом останнього десятиріччя у вигляді форм і засобів функціонування адміністративної юстиції, зокрема, адміністративного процесу як складного судового явища. Йдеться про наявні у ньому складові: адміністративне судочинство, адміністративне провадження (за складами адміністративних правопорушень) та адміністративно-процесуальний розгляд справ. Сучасні наукові уявлення про адміністративне судочинство відрізняються від традиційних концепцій адміністративної юстиції, яка становить фундамент юридичної ваги у структурі адміністративного процесу [5]. На відміну від позиції російських вчених, які досліджують проблеми адміністративної юстиції (Ю.М. Старилов та інші), ми розрізняємо вказані категорії, оскільки головний смисл і завдання адміністративного судочинства -- забезпечити дотримання принципу верховенства права у відносинах між публічними органами державної влади та місцевого самоврядування з людиною і громадянином, при цьому враховувати міжнародні зобов'язання України та практику Європейського суду з прав людини [6; с. 107]. Нормативні положення Конституції України про здійснення судової влади за допомогою адміністративного судочинства є конституційно-правовим базисом, на основі якого відбуватиметься формування адміністративної юстиції в Україні як організаційно-правової форми здійснення права на судовий захист незалежним і неупередженим судом.

Отже, адміністративне судочинство слід визначити як систему принципів та адміністративно-процесуальних норм, які зумовлюють і регламентують порядок розгляду судом справ щодо публічно-правових спорів, котрі виникають у сфері адміністративно-правових відносин між суб'єктами права (фізичні та юридичні особи) у сфері здійснення владних управлінських функцій. З цього випливає, що сучасне адміністративне судочинство стає, у певному розумінні, важливою формою захисту публічних прав та свобод людини і громадянина, а також законних інтересів публічних осіб. Таким чином, законодавець з прийняттям КАС відкрив шлях становленню нового процесуального судочинства у сфері судового контролю за публічним управлінням, втілюючи в життя пріоритет конституційних гарантій захисту прав і свобод людини і громадянина.

Адміністративний процес згідно з визначенням, яке міститься у п. 5 ст. 3 Кодексу, становлять правовідносини, що складаються під час здійснення адміністративного судочинства. Однак, на думку проф. Селіванова А.О., через це не дуже вдале з правової точки зору формулювання обмежується простір для науково-практичної перспективи щодо формування складної концепції адміністративного процесу, зважаючи на значний нормативний обсяг регулювання у майбутньому адміністративно-правових (публічних) відносин.

Перший висновок, який одразу слід зробити, з'ясовуючи сутність адміністративного судочинства, це позбавлення його деліктної складової, коли юрисдикційна діяльність з метою застосування заходів примусу до фізичних або юридичних осіб (точка зору I.П. Голосніченка) при вирішенні індивідуально-конкретних справ не належить до його компетенції, оскільки може здійснюватись, як правило, чисельним складом уповноважених на це посадових осіб [7; с. 120].

Другий висновок, який спонукає до запровадження адміністративної юстиції, стосується підвищення ефективності правосуддя, коли можна оскаржити до суду всі рішення (нормативно-правові акти чи правові акти індивідуальної дії), дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень (органів влади і місцевого самоврядування та їх посадових осіб), що дає впевненість громадянам та юридичним особам, що їхні права і свободи, можливості у сфері здійснення повноважень, права економічного і соціального характеру, виборчі права та інші можна захистити в суді. Отже, у сфері виконавчо-розпорядчої діяльності (державного управління) захист законних прав та інтересів здійснює судова влада, яка є кінцевою інстанцією у вирішенні спорів про право.

Третій висновок стосується нових можливостей, які надає адміністративна юстиція у забезпеченні доступу до правосуддя громадянам, які отримали процесуальну можливість звертатися за захистом своїх прав до суду як кінцевої ланки у застосуванні впливу на бюрократію. Але саме в цьому може бути небезпека, якщо неефективність роботи суду блокуватиме проведення адміністративної реформи і боротьбу з адміністративним свавіллям (корупція, адміністративні перепони тощо). Якщо таке станеться в адміністративному судочинстві, то це негативно позначиться на довірі до органів правосуддя, що гальмуватиме розвиток позитивних суспільних відносин. Коли ж адміністративна юстиція швидко подолає шлях до свого становлення, це дасть змогу державі забезпечити правову, конституційну безпеку громадянам, суспільству і державі, оскільки спори з органами влади вирішуватимуть з позицій верховенства права, що усуває соціальну базу для виникнення конфліктів, протистоянь, непокори людей владі. Отже, відомий постулат про те, що без належної, чесної адміністративної юстиції влада легко перетворюється у деспотію, нині все ще актуальний [5].

Запровадження адміністративного судочинства викликає появу нових поглядів на теорію адміністративного процесу, що зумовлено загальними тенденціями у розвитку управлінської правової системи, а це стосується і розвитку системи правових галузей. У цьому сенсі можна лише підкреслити, що за останні 15 років активно і доволі успішно провадиться обговорення в Україні, а особливо в Росії, щодо проблем формування в правових системах нових галузевих інституцій (галузей і підгалузей права). Однак практика засвідчила, що до числа найактуальніших проблем теорії правових інституцій належить, насамперед, теорія юридичного процесу, його розуміння відповідно до рис та характеристики, структурної побудови та основних видів.

Якщо проаналізувати структурну будову нового КАС, то можна впевнено стверджувати, що з його появою розпочинається стадія принципового оновлення і змін всього процесуального законодавства.

Щодо адміністративного судочинства, то слід уважно проаналізувати і виокремити його головну спрямованість, що полягає не у вирішенні правоохоронних і процедурних завдань, а має судову правозахисну сутність адміністративного судочинства в структурі адміністративного процесу. Це дає можливість визначити його спеціальне призначення -- процесуально-контрольна діяльність судів у сфері публічної влади. Російські вчені, зокрема, Ю.М. Старилов, схиляються саме до такої точки зору, відмічаючи, що на інститут адміністративного процесу необхідно зважати, як на адміністративне судочинство (адміністративну юстицію). Таким чином, судова влада, беручи до уваги конституційний принцип розподілу влад, існує у своїй процесуальній формі, коли здійснюється юридичний процес.

При цьому різні за предметом розгляду спори (цивільні, кримінальні, справи про адміністративну відповідальність) безпосередньо пов'язані з юридичним процесом: цивільним, кримінальним, адміністративним провадженням, що безпосередньо стосується судочинства. Водночас саме адміністративне судочинство у сфері публічного управління залишалося без законодавчого регулювання і за його відсутності громадяни змушені були звертатися до відповідних норм (глави 31, 31-А ЦПК у редакції 2004 р.), оспорюючи дії чи бездіяльність та акти органів виконавчої влади і місцевого самоврядування, їх посадових осіб. Більше того, до адміністративного процесу з невідомих причин належало дисциплінарне провадження, що жодним чином не можна пояснити з позицій правосуддя у сфері публічного управління.

На погляд проф. Селіванова А.О., вагомою обставиною, що стосується діяльності суб'єктів владних повноважень, які діють в сфері публічного управління, є врахування специфіки адміністративного судочинства. Предметом спору є рішення, дії чи бездіяльність органу публічної влади, тому важливо було б встановити, що як відповідач (сторона) у справі може залучатися судом не тільки певний державний орган або його посадова особа, а й Україна як держава загалом. Це випливає і з практики Європейського суду з прав людини. За нинішніх умов це цілком можливо, оскільки у вітчизняному судочинстві передбачено предметну підсудність у спорах, пов'язаних із порушенням виборчих прав громадян, правом на участь у референдумі, надання громадянства і виду на проживання, у спорах про визнання громадянина інвалідом, учасником бойових дій на захист Вітчизни, про надання пенсійних пільг, вилучення майна для державних потреб тощо.

Можна констатувати, що поява адміністративної юстиції у вигляді судів (суддів), апеляційної інстанції та Вищого адміністративного суду України забезпечена правилами адміністративного судочинства і цей вид судового контролю за публічною владою вже певним чином розвивається. Проте однією з основних проблем у цьому процесі є формування судового корпусу із авторитетних, незалежних від влади суддів, які б мали спеціальні знання, належну теоретичну і практичну підготовку в сфері застосування закону при вирішенні спорів, пов'язаних з адміністративно-правовими відносинами. Спеціалізований адміністративний суд -- це вимога життя щодо існування окремої судової ланки.

У справді демократичному суспільстві громадянин вправі судитися з владою, із самою державою. Кілька десятиліть тому такий «спір» міг бути тільки у формі скарги до вищестоящого органу тієї ж самої влади. Створювалися офіційні бюро скарг, прийматися політичні рішення про роботу з листами, скаргами трудящих. Позитивних моментів в такому порядку дійсно було чимало, оскільки існував спеціальний закон, але все це було знову пов'язано з чиновниками публічної адміністрації, що породжувало протекціонізм, хабарництво, пряму залежність громадянина від органу державного управління.

Поява КАС дає можливість створити повноцінні процедури розгляду позовів, а не скарг громадян, в ньому визначені основоположні загальні принципи і порядок здійснення судочинства, передбачені норми, якими регулюються права та обов'язки осіб, котрі беруть участь у процесі, порядок апеляції і касації, а також судового нагляду Верховним Судом України щодо перегляду судових рішень адміністративних судів за винятковими обставинами. Це сприяє виробленню такого механізму, який передбачав би доступ кожного громадянина до правосуддя, тобто до судового вирішення його спору з владою [5].

Таким чином, головним висновком, що випливає з аналізу адміністративного судочинства як важливого інституту здійснення судової влади, є те, що розвиток цього інституту перебуває у взаємозв'язку з проведенням судової реформи, яка охоплює питання судоустрою і здійснення судочинства. Формування адміністративних судів відповідає потребам побудови правової держави, в якій мають бути встановлені та забезпечені публічні інтереси, що означатиме необхідність піклування держави про судово-правовий захист суб'єктивних публічних прав і свобод громадян і юридичних осіб.

ВИСНОВКИ

Наша держава вже протягом досить тривалого часу намагається сформувати таку систему державного управління та судочинства, яка стане близько до потреб людини, а пріоритетом її діяльності буде служіння народу, національним інтересам.

З набранням чинності з 1 вересня 2005 року Кодексом адміністративного судочинства України розпочалося практичне функціонування національної системи адміністративної юстиції.

Сучасні українські вчені визначають адміністративне судочинство як систему принципів та адміністративно-процесуальних норм, які зумовлюють і регламентують порядок розгляду судом справ щодо публічно-правових спорів, котрі виникають у сфері адміністративно-правових відносин між суб'єктами права (фізичні та юридичні особи) у сфері здійснення владних управлінських функцій.

Завданням адміністративного судочинства, відповідно до ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин. Ці завдання співпадають із загальними завданнями правосуддя як одного з різновидів державної влади в системі розподілу влад. Безпосереднім завданням адміністративної юстиції є вирішення адміністративно-правових спорів у сфері державної влади та управління. Спрямованість адміністративного судочинства визначає його сферу та об'єкт судового захисту у межах цього судочинства, а також відокремлює дане судочинство від інших його форм. Отже, виокремивши його головну спрямованість, що полягає не у вирішенні правоохоронних і процедурних завдань, а має судову правозахисну сутність адміністративного судочинства в структурі адміністративного процесу, можна дійти висновку щодо функціонального призначення адміністративного судочинства, більшість вчених вбачають його специфіку саме у функції судового контролю, але й не виключають існування функції правосуддя.

Особливістю адміністративного судочинства, на відміну від цивільного, є те, що тягар доказування в спорі покладається на відповідача -- орган публічної влади (посадову особу)

Відповідно до ч. 2 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України, до адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Конституція України: за станом на 1 вересня 2010 р. / [Електронний ресурс] : http//www.rada.gov.ua

2. Перепелюк В.Г. Адміністративне судочинство: проблеми практики / В. Перепелюк. - К.: Конус-Ю, 2003. - 272 с. - с. 86-88

3. Янюк Н. Щодо адміністративного судочинства: адміністративний позов чи адміністративна скарга? / Наталя Янюк // Право України. - 2003. - №8. - с. 16

4. Селіванов А.О. Судове право: нова галузь права чи теоретична думка? / А.О. Селіванов // Вісник Верховного Суду України. -- 2008. -- № 6. - с.10

5. Селіванов А.О. Адмiнiстративне судочинство - новий інститут реалiзацiї судової влади. Проблеми судово-правової реформи / А.О. Селіванов // [Електронний ресурс] : http://www.viaduk.net/clients/vs.nsf/0/1F84B04D473311CEC32570BD00232346?OpenDocument&CollapseView&RestrictToCategory=1F84B04D473311CEC32570BD00232346&Count=500&

6. Старилов Ю.М. Административная юстиция (теория, история, перспективы) / Ю.М. Старилов. - М. - 2001. - с.235. - с.107, 108

7. Голосніченко І.П., Стахурський М.Ф. Адміністративний процес: Навч. посіб. / За заг. ред. Голосніченка І.П. -- К.: ГАН, 2003. -- 256 с. - с. 120-122