Велика кількість різних за галузевою належністю норм встановлюють заходи правової охорони особистого життя, що умовно можна об'єднати в міжгалузевий правовий інститут охорони особистого життя. Його підвалини закладають загальні норми Конституції України і міжнародно-правових актів у галузі прав людини, а основою є конкретні норми цивільного, кримінального, кримінально-процесуального, цивільного процесуального, інформаційного законодавства, законодавства про боротьбу зі злочинністю, охорону здоров'я, нотаріат тощо. Встановлені особливості галузево-правових заходів охорони особистого життя, а також їх зв'язок із заходами, передбаченими цивільним законодавством.

До складу цивільно-правового інституту охорони особистого життя фізичних осіб, відносяться: норма-принцип неприпустимості свавільного втручання у сферу особистого життя людини, норми, що встановлюють особисті немайнові права, спрямовані на охорону особистого життя, і відповідні їм юридичні обов'язки, а також норми, що встановлюють обмеження й заходи захисту цих прав.

Принцип неприпустимості свавільного втручання у сферу особистого життя означає, що цивільне законодавство, не регулюючи відносини у сфері особистого життя, гарантує кожній фізичній особі можливість не лише мати особисте життя, а й вільно визначати його, свою поведінку в ньому та захищатися від незаконних посягань.

Неприпустимість свавільного втручання у сферу особистого життя людини означає вимогу забезпечення свободи особистості, яку іноді іменують «суверенітетом особистості», вкладаючи в це поняття можливість індивіда визначати тип і характер поведінки, своє місце в суспільстві в системі цивільних правовідносин і т.п. за власним розсудом.

Основну частину цивільно-правового інституту охорони особистого життя складають норми, що закріплюють особисті немайнові права, спрямовані на охорону особистого життя, а саме: право на особисте життя, сімейне життя, недоторканність житла, таємницю кореспонденції, власне зображення, індивідуальність, особисті папери. Наведений перелік є орієнтовним, оскільки включає лише ті права, що є найвагомішими, на погляд дисертанта, для цивільно-правової охорони особистого життя.

Також аналізувалося сімейне законодавство, в результаті чого було встановлено, що відповідно до ч. 4 ст. 4, ч. 5 ст. 5 та ч. 4 ст. 7 СК України особисте і сімейне життя є об'єктами сімейно-правової охорони.

2.3 Цивільно-правовий захист особистого життя від неправомірних втручань

Права людини є важливим інститутом, за допомогою якого визначається і регулюється правовий статус особи, визначаються засоби впливу на неї встановлюються гарантії реалізації та захисту прав і свобод.

Прагнення створити демократичне суспільство, необхідність всебічного запезпечення прав і свобод людини виявилися у Декларації про державний суверенітет України. Задовго до цієї події вперше цивілььно - правовий захистчесті і гідності бело врегульовано в ст. 7 Основ цивільного законодавства Союзу РСР та союзних республік у 1961р.

Визнання та захист прав і свобод сьогодні є спільною турботою держав, які розглідають їх як загальнокультурну цінність, обєкт міжнародно - правового регулювання. Україна зобовязана додержуватися загальноприйнятих міжнародних принципів у галузі прав людини,які закріплено в Міжнородному пакті про економічні, соціальні та культурні права від 16 грудня 1966 р., Загальній декларації прав людини, прийнятої Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1984р., у Європейській конвенції про захист прав і основних свобод людини від 4 листопада 1950 р та Декларації глав держав - учасниць Співдружності незалежних держав про міжнародні зобовязання у сфері прав людини і основних свобод від 24 вересня 1993 р., Законі України «Про повноваженого Верховної Ради України з прав людини» від 23 грудня 1997 р та Постанові Кабінету Міністрів України «Про уповноваженого у справах дотримання конвенції про захист прав і основних свобод людини» від 23 квітня 1998 р. Ці злбовязання відповідають членству України в міжнародному та європейському співтоваристві, зокрема Раді Європи Яворицький Д. Правове регламентування захисту особистих прав громадян//Український часопис.-2000-№№.-с. 18-20.

Важливим законодавчим актом у названій сфері є також Закон України «Про ратифікацію Крнвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 р., першого протоколу і протоколів №2, 4, 7 і 11 до конвенції» від 17 липня 1997р. Інституту прав і свобод людини належить центральне місце в Конституції України 1996 р., якій значну кількість статей становить розділ 2 « Права, свободи та обовязки людини і громадянина» . зміни, що відбулися протягом останніх років в Україні, дали можливість розробити проект ЦКУ, в якому є спеціальна книга - « Особисті немайнові права фізичної особи». Боброва Д.В. Цивільне право україни: підручник 2-кн..-К.:Юрінком Інтер,1999.-864с.

Це , у свою чергу, відкриває переспективи розвитку України як держави, основаної на цінностях прав людини, зобовязує до перебудови своєї правової системи. Для цього вже існує конституцієне підгрунтя, але потребує вдосконалення і чинне законодавчтво. Неповне регулювання особистих немайнових відносин, не повязаних з майновими перешкоджає охороні особистих прав та інтересів громадян. Стаття 55 Конституції України проголошує: «Права і свободи лидини і громадянина захищаються судом». Будь - яка заінтересована особа має право в порядку, встановленому законом, звернутися до суду за захистом порушеного або оспорюваного права чи охоронюваного законом інтересу відповідно до ст. 4 ЦПКУкраїни. Реалізація права на захист здійснюється особою шляхом оскарження правомірних дій, у результатіяких бело порушено її права та свободи, в судовому порядку; звернення за захистом своїх прав до уповноваженого Верховної Ради України з прав людини; звернення за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ чи до відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна, у разі використання всіх інших можливиз національних засобів правового захисту. Право кожної осби звернутися до суду за захистом свого особистого чи майнового права або інтересу закріплено в ч. 1 ст15 проекту ЦКУкраїни. Право на захист особа здійснює на свій розсуд ( ст. 19 проекту ЦК).

Особисті немайнові права, які названо у проекті, на думку законодавців, не залишаються декларацією завдяки ефективним засобом їх захисту. Крім загальних засобів захисту, відомих цивільному законодавству протягом багатьох років, таких як можливість особи, яка постраждала у разі порушення особистих немайнових прав, вимагати відшкодування збитків та компенсації за моральну шкоду, проект передбачає ряд нових.

По- перше, порушник зобовязаний негайно вчинити дії, які для поновлення права. Невиконання ним цього додаткового обовязку може бути підставою для вжиття за рішенням суду примусових заходів такого поновлення.

По- друге, пропонується нова для цивільного права міра відповідальності, яку нині передбачає адміністративне і кримінальне законодавство, - громадська догана. Вона може бути винесена особі (фізичній або юридичній), з вини якої відбулося порушення особистого немайнового права і як не вжила своєчасно заходів для усуненя цього порушення.

По- третє, способом захисту інтересів особи, про яку порушили неправдиву інформацію, є її спростування. Тобто у проекті ЦКУкраїни прямо передбачено презумпцію неправдивості негативної інформації, яка поширена про особу.

Крім того, запровадження ведення такої санкції, як заборона випуску у світ твору, яким порушуються особисті права, і навіть вилучення і знищення всього тиражу Яворицький Д. Правове регламентування захисту особистих прав громадян//Український часопис.- 2000.-№3.- с. 18-20..

Усі названі санкції є мірою цивільної відповідальності, яка може бути як майнового, так і немайнового характеру, у разі порушення особистого майнового права.

Як вже зазначалося раніше, цивільне право відстає від конституційного з приводу захисту особистих немайнових прав. Так, право на імя, на особисту недоторканість, особисту свободу, охорону здоровя, на таємницю особистого життя і спілкування, а також право на недоторканість житла гарантується Конституцією України та іншими міжнародно - правовими актами, ратифікованими Україною. Але відсутність процедури ( способів) захисту цих прав, окрім загального положення, що вони «можуть бути захищені всудовому порядку», призводить до їх порушення і не можливості відстояти11 .

В Україні нормативного закріплення дістало лише право на захист честі, гідності та ділової репутації. Згідно зі ст. 7 ЦКУ громадянин або організація мають право вимагати за судом спростування відомостей, що не відповідають дійсності або викладені неправдиво, порочать їх честь і гідність чи ділову репутацію або завдають шкоди їх інтересам, якщо той хто поширює такі відомості, не доведе, що вони відповідають дійсності. Вирішуючи цивільні справи про захист честі і гідності та ділової репутації, суди керуються постановою Пленуму Верховного Суду України «Про застосування судами законодавства, що регулює захист честі, гідності і ділової репутації громадян та організацій» від 28 вересня 1990 р. №7.

Зміст цивільно-правового захисту честі, гідності та ділової репутації становлять правовідносини, в яких морально по -перше сторона наділяється правом вимагати за судом спростування відомостей, які порачать її честь, гідність та ділову репутацію, а друга сторона, яка такі відомості поширила, зобовязана дати спростування, якщо не доведе, щ відомості відповідають дійсності. Згідно з п. 1 ч. 1 ст. 5 ЦПК України позов про спростування відомостей, що порочать честь і гідність, може бути предявлено:

Особою, про яку поширено такі відомості;

Близькими родичами цієї особи, коли відомості прямо чи посередньо їх порочать;

Заінтересована особа має право на судовий захист у зазначеному порядку також у разі поширення таких відомостей щодо члена її родини або іншого родича;

Батьками, усиновителями, опікунами, піклувальниками, а також прокуром щодо відомостей, поширених щодо неповнолітніх осіб абоосіб, визначених у судовому порядку недієздатними;

Юридичною особою у разі поширення відомостей, що принижують її репутацію.

Така можливість базується на положеннях ч.4 ст. 32 Крнституції Україн, відповідно до яких кожен має право вимагати в судовому порядку спростуваннянедостовірної інформації, що порочить честь і гідність членів його смї.

Відповідачем у справі про захист честі і гідності може бути:

1. фізична або юридична особа, яка поширила відомості, що рочать позивача;

2. редакція, агенство або інший орган мсової інформації, що здійснив випуск інформації;

3. організація або службова особа, які надали оспорювані позивачем відомості;

4. при опублікувані таких відомостей без зазначення автора( наприклад, у редакційній статті) відповідачем у справі виступає орган, що здійснив випуск масової інформації, а у позовах про спростування відомостей, викладених у характеристиках , довідкх та інших документах, відповідачами визнаються особи, які їх підписали,та підприємства, установи, організації від імені яких видано документ. За умови, якщо автор дасть згоду нарозкриття свого імені, він притягується до участі у справі як співвідповідач.

Відповідно до ст.7 ЦКУ обовязок позивача у цмвільній справі - довести лише сам факт поширення відповідачем відомостей, що його порочать, особою, до якої предявлено позов. Крім того, позивач має право подати докази невідповідності дійснсті таких відомостей. Обовязок доведеня того, що поширені відомості відповідають дійсності, покладається на відповідача.

Під поширенням відомостей слід розуміти поширеня їх засобами масової інформації, викладення у характеристиках, заявах, листах адресованих іншим особам, повідомлення у публічних висткпах, вивішування у громадських місцях плакатів, лозунгів, інших творів, а також само розповсюдження серед людей листівок, що за своїм змістом або формою порочать честь і гідність громадянина або організації.

До відомостей, що порочать особу, слід віднести ті з них, які принижують честь і гідність громадянина або організації у громадській думці чи думці окремих громадян з точки зору дедеоження законів, загальновизнаних правил співжиття та принципів людської моралі.

Відповідно до ст.7 ЦКУ громадянин або організація, відносно яких поширено відомості, що не відповідають дійсності і завдають шкоди їхнім інтересам, честі, гідності або діловій репутації, мають право поряд із спростуванням цих відомостей вимагати відшкодування майнової іморальної шкоди, завданої їх поширенням. Строк позовної давності щодо вимог про спростування цих відомостей та компенсацію моральної шкоди - один рік.

Відості, які порочать честь, гідністьчи ділову репутацію повинні містити інформацію щодо конкретних фактів поведінки певної особи або конкретних обставин її життя; стосуватися певної сфери життя чи діяльності громадянина або організації, а саме інтимної сфери, професійної діяльності; містити загальну оцінку поведінки особи або конкретних обставин такої поведінки.

Засобом захисту честі і гідності та ділової репутації є спростування відомостей, які порочать честь і гідність чи ділову репутацію людини або організації, які встановлюються законом або судом.

За загальним правилом, відомості, що порочать особу, мають спростуватися у спосіб, найбільш близький до способу їх поширення.

Захист за законом - відповідно до ч.2 ст. 7 ЦКУ, якщо відомості були поширені через засоби масової інформації, вони мають бути спростовані у тому сомому друкованому виданні, аналогічній - чи телеперадачі або іншими адекватним способом. Якщо відомості, які не відповідають дійсності і завдають шкоди інтересам, честі, гідності або ділової репутаціїгромадянина чи організації, містить документ, що виходить від організації, такий документ підлягає замінні або відкликається.

Захист у судовому порядку - спростування в уіх інших випадках такими засобами: спростування у відповідному колективі відомостей, поширених на зборах; публічне вибачення позивачем; направлення письмових спростувань в організацію, в якій були повідомлені названі відомості.

Суд може зобовязати редакцію (видавництво) опублікувати спростування у спеціальній рубриці або на тій самій шпальті і тим самим шрифтом, що й спростовуване повідомлення; в газеті - не пізніше місяця з дня набрання рішення законної сили, в інших переіодичних виданнях - у черговому випуску.

При спростуванні відомостей по радіо чи телебаченню суд можее зажадати від органу масової інформації, щоб резолютивна частина рішення була зачитана диктором у тій самій програмі або циклі передач і в той самий час - не пізніше місяця з дня набрання рішенням законної сили. Неприпустимим вважається вільне редагування органом масової інформації тексту рішення або коментар до нього, які за змістом є оспорюванням рішення.

Розгляд справ про захист честі і гідності надає широкі можливості в підвищенні культури спілкування між людьми, дає змогу глибше зясуватипричини поширення неправдивих вигадок та приниження людської гідності.

РОЗДІЛ 3. МІЖНАРОДНІ СТАНДАРТИ ЗАХИСТУ ОСОБИСТОГО ЖИТТЯ ФІЗИЧНОЇ ОСОБИ

3.1 Характеристика міжнародних правових актів щодо захисту особистого життя фізичної особи

З огляду на особливу важливість прав і свобод людини, що містяться в міжнародних актах, та їхнє наступне закріплення в конституційному і поточному законодавстві України у формі прав і свобод людини і громадянина, представляється доцільним провести порівняльну характеристику сприйняття Україною міжнародних стандартів прав і свобод людини.

Такий аналіз вважається актуальним не тільки з пізнавальної точки зору (що є дуже важливим, з огляду на соціальну апатію наших громадян), але і з метою усвідомлення кожним громадянином України демократичності Основного Закону держави, його спрямованості на забезпечення і реалізацію прав і свобод людини і громадянина і виконання ними обов'язків у практично повній відповідності з найвищими міжнародними мірками.

Рівність прав і свобод людини і громадянина означає насамперед рівність усіх перед законом і судом.

«Всі люди рівні перед законом і мають право без усякої дискримінації на рівний захист закону. У цьому відношенні всякого роду дискримінація повинна бути заборонена, і закон повинний гарантувати всім особам рівний і ефективний захист проти дискримінації за будь-якою ознакою, як-от: раси, кольору шкіри, статі, мови, релігії, політичних та інших переконань, національного або соціального походження, майнового становища, народження або іншої обставини» (стаття 26 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права). Міжнародний пакт про громадянські і політичні права Міжнародний пакт ратифіковано Указом Президії Верховної Ради Української РСР N 2148-VIII ( 2148-08 ) від 19.10.73 )

«1. Всі особи рівні перед судами і трибуналами. Кожний має право при розгляді будь-якого карного обвинувачення, пред'явленого йому, або при визначенні його прав і обов'язків у будь-якому цивільному процесі на справедливий і публічний розгляд справи компетентним, незалежним і безстороннім судом, створеним на підставі закону.

Преса і публіка можуть не допускатися на весь судовий розгляд або частину його із міркувань моралі, суспільного порядку або державної безпеки в демократичному суспільстві або коли того вимагають інтереси приватного життя сторін, або -- у тій мірі, у якій це, на думку суду, строго необхідно, -- при особливих обставинах, коли публічність порушувала б інтереси правосуддя; проте будь-яка судова постанова по карній або цивільній справі повинна бути публічною, за винятком тих випадків, коли інтереси неповнолітніх вимагають іншого або коли справа стосується матримоніальних суперечок або опіки над дітьми» (стаття 14 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права).

«Громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом. Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками» (чч. 1, 2 статті 24 Конституції України).

«Усі люди є вільні і рівні у своїй гідності та правах. Права і свободи людини є невідчужуваними та непорушними» (стаття 21 Конституції України).

Рівність усіх перед законом означає: що закон, його розпорядження рівною мірою обов'язкові для усіх; що суд рівною мірою доступний для всіх і повинний керуватися тільки законом, а не якимись сторонніми міркуваннями; що не приймаються до уваги не передбачені законом особливості особи, яка звертається за судовим захистом або відповідає перед судом за свої дії. Обов'язок притримуватися закону, його виконання, право використовувати закон у своїх інтересах, а також юридична відповідальність перед законом за його порушення є рівним для всіх громадян.

Рівність прав і свобод людини і громадянина означає, що вони признаються за всіма людьми рівною мірою, не припускається дискримінація в користуванні правами на яких-небудь підставах, що залежить від природних особливостей особистості і її соціального статусу. Конституція України фіксує широкий перелік таких підстав, що не носить остаточний характер.

Рівність прав і свобод признається за людиною незалежно від статі, раси, національності, мови, походження, майнового і посадового становища, місця проживання, відношення до релігії, переконань, приналежності до суспільних об'єднань, а також інших обставин. У залежності від перерахованих вище й інших особистих і соціальних ознак людини їй не можуть бути надані які-небудь привілеї або допущено обмеження в правах у порівнянні з іншими.

Рівність прав і свобод містить у собі рівноправність чоловіка і жінки. Треті статті Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права і Міжнародного пакту про громадянські і політичні права вказують на те, що держави, котрі беруть участь у даних пактах зобов'язуються забезпечити рівне для чоловіків і жінок право екористуватися всіма економічними, соціальними, політичними, громадянськими і культурними правами, передбаченими в пактах.

«Рівність прав жінки і чоловіка забезпечується: наданням жінкам рівних з чоловіками можливостей у громадсько-політичній і культурній діяльності, у здобутті освіти і професійній підготовці, у праці та винагороді за неї; спеціальними заходами щодо охорони праці і здоров'я жінок, встановленням пенсійних пільг; створенням умов, які дають жінкам можливість поєднувати працю з материнством; правовим захистом, матеріальною і моральною підтримкою материнства і дитинства, включаючи надання оплачуваних відпусток та інших пільг вагітним жінкам і матерям» (ч. З статті 24 Конституції України).

Специфіка захисту прав жінок на рівність обумовлюється рядом чинників. Справа в тому, що коло груп населення, що мають потребу у підтримці з боку суспільства, держави і навіть міжнародного співтовариства, достатньо велике. Це, зокрема, молодь і пенсіонери, інваліди і безробітні, біженці, представники національних меншин та ін. И тут особливої уваги вимагають жінки, оскільки саме вони нарівні з чоловіками набагато частіше бувають обмежені у використанні своїх конституційних прав. Відповідно до міжнародної Конвенції «Про ліквідацію усіх форм дискримінації у відношенні до жінок» 1979 року, учасником якої є Україна, дискримінація у відношенні до жінок означає будь-яке розрізнення, виключення або обмеження за ознакою статі, що направлене на ослаблення або зводить нанівець визнання, користування або здійснення жінками, незалежно від їхнього родиного стану, на основі рівноправністі чоловіків і жінок, прав людини й основних свобод у політичній, економічній, соціальній, культурній, цивільній або будь-якій іншій галузі.

Вкрай загострюється це питання в умовах переходу до ринкової економіки, коли становище жінок ускладнюється. Зараз уже добре відомі такі визначення, як «фемінізація безробіття», «фемінізація бідності». Можна зазначити і зменшення кількості шлюбів, різке падіння народжуваності, велику дитячу і материнську смертність і т.д. Тому в ч.З статті 24 Конституції України перерахована достатньо велика кількість вимог, умов і пільг, що, на думку законодавця, можуть допомогти розв'язати вкрай складне становище, у якому виявилася жінка в нашому суспільстві.

Рівність прав і свобод людини і громадянина Конституція розуміє як рівність можливостей, а не як фактичну рівність, що у житті реально недосяжно. Кожна людина в силу суб'єктивних і об'єктивних причин і обставин по-різному реалізує свої можливості, розкриває свій творчий потенціал, тому що має неоднакові здібності до ініціативної, самостійної діяльності, що забезпечує відповідний рівень життя.

Зрозуміло, держава повинна використовувати правові засоби для зменшення різкої різниці в прибутках громадян. У цих цілях застосовується диференційована система податків. Найважливіше значення в цьому плані має ефективна боротьба з кримінальними джерелами прибутків, що мають широке поширення в житті суспільства на даному етапі. Проте ця боротьба ведеться дуже слабко і неефективно, що призводить до невиправданого збільшення розшарування населення за прибутками і матеріальним забезпеченням.

Законодавство може закріплювати особливі права для тієї або іншої категорії громадян. Держава надає переважне сприяння тим, хто з різних причин не в змозі нарівні з іншими використовувати свої права і свободи (діти, пенсіонери, інваліди, учасники війни та ін.). Надані цим верствам і категоріям громадян переваги природні і ні в якій мірі не порушують принципу рівності прав і свобод людини і громадянина.

Гарантованість прав і свобод особи. Цей принцип одержує правове вираження в різноманітних формах -- і як спільний початок, властивий реалізації всього обсягу прав і свобод особи, і за допомогою закріплення конкретних гарантій. Як загальна підстава правового статусу зазначений принцип закріплений у ряді статей Конституції.

Стаття 3 Конституції України встановлює в якості однієї з основ конституційного ладу обов'язок держави за затвердженням і забезпеченням прав і свобод людини. У ч.2 статті 22 Конституції України також установлено, що «Конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані».

Ці загальні принципи конкретизовані через конституційну вимогу неможливості звуження змісту й обсягу існуючих прав і свобод. Конституція категорично забороняє внесення в неї змін, що порушують права і свободи громадян (стаття 157 Конституції України). У випадку представлення у Верховну Раду законопроекту про внесення в Конституцію змін, що стосуються прав і свобод людини і громадянина, на Конституційний Суд України покладений обов'язок з надання висновку стосовно конституційності такого законопроекту. При відсутності позитивного висновку Конституційного Суду законопроект відхиляється. Крім цих загальних норм про гарантії, закріплення фактично кожного конкретного права і свободи людини і громадянина супроводжується вказівкою на умови і засоби гарантій його реалізації.

Суо'єктом, на котрого насамперед покладаються гарантії здійснення прав і свобод, є держава. Ці гарантії здійснюються через усю систему державних органів. Частина 2 статті 102 Конституції України закріплює, що «Президент України є гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина». Верховна Рада України здійснює захист прав і свобод, закріплення їхніх гарантій за допомогою законодавчої діяльності. Відповідно до ч. З статті 55 Конституції України «Кожен має право звертатися за захистом своїх прав до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини». Кожен громадянин України або інша особа, яка знаходиться на законних підставах в Україні, має право звертатися за захистом своїх прав до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, який здійснює парламентський контроль за дотриманням конституційних прав і свобод людини і громадянина (див. статтю 101 Конституції України).

Відповідну діяльність у забезпеченні гарантій прав і свобод здійснює Кабінет Міністрів України й інші державні органи. Проте передбачена Конституцією державна система, що покликана забезпечити гарантії прав людини, не завжди спрацьовує. Причиною тому є: відсутність необхідних механізмів і умов для реалізації багатьох конституційно закріплених прав і свобод громадян; відсутність у ряді випадків необхідної законодавчої бази; бюрократизм державного апарату, що до-сяг величезних розмірів; непрофесіоналізм багатьох його працівників та ін.

Завдання зі створення умов реалізації прав і свобод виконують не тільки державні структури. У систему такого роду суб'єктів входять і органи місцевого самоврядування. Свою роль грають суспільні об'єднання і, насамперед, профспілки, творчі спілки, жіночі, молодіжні, ветеранські організації. Конституція України розширила рамки участі і самої людини в захисті своїх прав і свобод. Статтею 62 Конституції України гарантується принцип презумпції невинності. Підозрюваний, обвинувачуваний або підсудний не зобов'язаний доводити свою невинність, усі сумніви в справі тлумачаться на його користь. Обвинувачення не може грунтуватися на доказах, отриманих незаконним шляхом. Підозрюваний, обвинувачуваний або підсудний вважаються невинними, поки їхня провина не буде доведена в судовому порядку і встановлена судовим вироком, що вступив у силу. Ніхто не може бути засуджений інакше ніж за вироком суду. У випадку скасування судового рішення як неправосудного, держава відшкодовує матеріальний або моральний збиток тим, кому він заподіяний.

Право громадян на юридичний захист від незаконних дій посадових осіб і державних органів

Кожна держава, що бере участь у дійсному Пакті зобов'язується: a) забезпечити будь-якій особі, права і свободи якої, визнані в дійсному Пакті, порушені, ефективний засіб правового захисту, навіть якщо це порушення було зроблено особами, що діяли в офіційній якості; b) забезпечити, щоб право на правовий захист будь-якої особи, яка потребує такого захисту, установлювалося компетентними судовою, адміністративною або законодавчою владою або будь-яким іншим компетентним органом, передбаченим правовою системою держави, і розвивати можливості судового захисту; c) забезпечити застосування компетентною владою засобів правового захисту, коли вони надаються» (п. З статті 2 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права).

«Права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб» (чч. 1,2 статті 55 Конституції України)

«Кожен має право після використання всіх національних засобів правового захисту звертатися за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ чи до відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна.\

Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань» (чч. 4, 5 статті 55 Конституції України).

Серед засобів захисту суб'єктивних прав і свобод людини і громадянина дуже важлива роль належить суду. Конституцією передбачено, що права і свободи людини і громадянина захищаються судом. У залежності від характеру порушень захист може здійснюватися в порядку конституційного, цивільного, карного або адміністративного судочинства.

Вперше в Конституції України передбачене і гарантується право на оскарження в суді рішень, дій або бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування і посадових осіб. Цим самим створений реальний механізм відповідальності держави перед людиною за свою діяльність, здійснення нею обов'язків по визнанню, забезпеченню, реалізації й охороні прав і свобод людини.

З моменту вступу України в Раду Європи громадянам України стало доступно, після повного використання національних засобів захисту своїх суб'єктивних прав і свобод, використання міжнародного механізму, що уже довгий час застосовується в країнах -- членах Ради Європи. Це можливість звертання в Європейський суд з прав людини.

Проте право кожного на захист своїх прав і свобод не обмежується тільки європейськими регіональними спостережними, правозахисними інститутами. Існують різні форми захисту і на глобальному міжнародному рівні. Крім судового захисту на національному та міжнародному рівнях, особа має можливість захищати свої права і свободи від порушень і протиправних зазіхань також іншими, не забороненими законами засобами, зокрема звертанням до громадськості, використовуючи засоби масової інформації.

У положеннях Конституції України виявляється тенденція підвищення ролі самої людини в забезпеченні максимально повного використання своїх прав, збільшення її самостійності в їх реалізації і захисті. Це є наслідком затвердження нових початків взаємовідносин людини і держави, відмови від оцінювання держави як патрона, що направляє діяльність пасивної особистості. Нові орієнтири в цій сфері спрямовані на розвиток творчого потенціалу кожної людини, подолання соціального утриманства, що є важливою умовою історичного прогресу.

Гарантії прав і свобод людини і громадянина, звичайно, не обмежуються їхнім конституційним закріпленням. Реальне втілення прав і свобод потребує багатьох умов, у тому числі таких, що знаходяться за рамками права.

Прийнято розрізняти соціально-економічні, політичні, юридичні гарантії прав і свобод.

Соціальноекономічні гарантії передбачають відповідне середовище і матеріальну основу, що забезпечують вільне використання прав і свобод. У числі цих умов -- соціальна стабільність, економіка, що ефективно розвивається, наявність відповідних виробничих потужностей, широкої соціальної інфраструктури -- системи різних установ, що дають можливість обслуговувати усі види соціальних потреб суспільства.

Під політичними гарантіями розуміються: відповідним чином орієнтована політика держави, її спрямованість на створення умов, що забезпечують гідне життя і вільний розвиток людини; стійкість політичних структур, їхня здатність до досягнення громадянської згоди, виключення чинників дестабілізації в суспільстві; належний рівень політичної культури громадян.

Юридичні гарантії охоплюють усі правові засоби, що забезпечують здійснення й охорону прав і свобод людини і громадянина. До них належать насамперед конституційне закріплення як загального принципу гарантій прав і свобод людини і громадянина, так і конкретних гарантій кожного права і свободи. В усіх галузях діючого права ці гарантії одержують детальне обгрунтування. В охороні правових розпоряджень важливу роль відіграють правоохоронні органи і, насамперед, суд.

3.2 Порядок розгляду спорів з захисту особистого життя людини

Сучасний політичний і соціально-економічний розвиток України визначається удосконаленням законодавства, яким закріплено правове становище громадян, організацій та їх об'єднань і встановлюються гарантії реалізації й захисту їх прав, свобод і обов'язків, визначених Конституцією й іншими законами України. Конституційні норми, в яких вони закріплені, виступають основою деталізації в галузевому законодавстві регулювання всіх аспектів їх дій, визначення юридичних гарантій їх реалізації, встановлення процесуального порядку (процесуальних форм) захисту суб'єктивних майнових і особистих немайнових цивільних прав, охоронюваних законом інтересів і свобод, у тому числі й засобами цивільного процесуального права.

Конституція України, на реалізацію положення Загальної декларації прав людини, прийнятої Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1948 р,1 , про те, що кожна людина має право на ефективне поновлення у правах компетентними національними судами (ст. 8), визначає, що права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.

Кожен має право використання всіх національних засобів правового захисту звертатися за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ чи до відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасницею яких є Україна (ст. 55 Конституції). Зокрема, громадяни України можуть звертатися за захистом в Європейський Суд з прав людини.

Захист прав і свобод людини являє собою правове явище. Застосування заходів захисту, які, як правило, переслідують право-відновні мети, не обумовлено фактичним станом провини.

Захист права - це державно-примусова діяльність, спрямована на відновлення порушеного права, забезпечення виконання юридичного обов'язку.

Конституція України як форм захисту прав і свобод людини передбачає:

1) державний захист

2) захист прав і свобод органами місцевого самоврядування;

3) захист прав і свобод громадськими об'єднаннями та професійними спілками, правозахисними організаціями;

4) самозахист прав громадянина, що включає наступне:

- Цивільно-правову та кримінально-правовий захист

- Публічні виступи громадян:

5) міжнародно-правовий захист

Державний захист прав і свобод людини і громадянина виступає головною формою захисту в конституційному механізмі захисту. Це обумовлено тим, що особистість і державна влада - органічно взаємопов'язані явища. Державна влада безпосереднім чином впливає на становище особистості, стан її прав і свобод, а особистість бере участь у формуванні державної влади. Тому помилково протиставляти права і свободи ідеї державності і, тим більше, допускати порушення балансу між ними. Важливу роль у захисті прав і свобод особистості відіграють органи місцевого самоврядування. Місцеві органи мають досить великі повноваження в галузі забезпечення та захисту трудових, житлових, соціальних та інших прав і свобод. Формування в місцевих спільнотах єдиної системи захисту прав і свобод, яка базувалася б на поєднанні державних і муніципальних інститутів, має для Росії важливе значення. Органи місцевого самоврядування є найбільш наближеними з усіх органів влади до населення, що проживає на даній території. Тому вони в змозі приймати всі необхідні заходи, спрямовані як на недопущення порушень прав громадян (превентивний захист), так і на захист і відновлення вже порушених прав. На наш погляд, превентивний захист має найбільше значення, тому що дозволяє не тільки не допустити самого порушення чийогось права, а й забезпечити стабільність і ненарушаемость прав громадян усього муніципального освіти.

Наступною ланкою в ланцюзі конституційного механізму захисту особистих прав є захист прав і свобод громадськими об'єднаннями, професійними спілками та правозахисними організаціями. Праву звертатися до громадських об'єднань за захистом відповідає обов'язок здійснювати її, яка закріплюється в статутах громадських об'єднань. Стефанчук Р.О. Цивільна правоздатність та дієздатність як необхідні передумови здійснення особистих немайнових прав фізичних осіб // Університетські наукові записки. -- 2006. -- № 3-4 (19-20). -- С. 114-123.

Не менш важливу роль в системі захисту прав громадян грають професійні спільноти адвокатів. Адвокатська діяльність - це кваліфікована юридична допомога, що надається на професійній основі особами, які отримали статус адвокатаю Вона не є підприємницькою і спрямована на захист прав, свобод та інтересів громадян, на забезпечення доступу їх до правосуддя.

Адвокатура як інститут громадянського суспільства не входить в систему органів державної влади та місцевого самоврядування. Однак з метою забезпечення доступності для населення юридичної допомоги та сприяння адвокатської діяльності органи державної влади забезпечують гарантії незалежності адвокатури, здійснюють фінансування діяльності адвокатів, що надають юридичну допомогу громадянам безоплатно у випадках, передбачених законом.

Судовий захист особистих прав гарантується кожному. У теорії права судовий захист розглядається як складова частина правоохоронної функції держави.

Проте закономірне в правовій державі посилення впливу судової влади, її відокремлення від правоохоронних органів, виділення в самостійну гілку державної влади неминуче приводять до переростання судового захисту прав і свобод громадян у самостійну державну функцію.

Ненормативний акт державного органу або органу місцевого самоврядування, а у випадках, передбачених законом, також нормативний акт, що не відповідають закону або іншим правовим актам і порушують цивільні права та охоронювані законом інтереси громадянина чи юридичної особи, можуть бути визнані судом недійсними.

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5