Держава — головний інститут політичної системи суспільства

Похідним від поняття «парламент» є поняття «парламентаризм». За визначенням українського правознавця В. М. Шаповала, парламентаризм -- «це система взаємодії держави і суспільства, для якої характерними є визнання провідної або особливої і досить істотної ролі у здійсненні державно-владних функцій загальнонаціонального колегіального постійно діючого представницького органу».

Парламентаризм означає не просто наявність парламенту, а його верховенство у сфері законодавчої влади і провідне становище в системі вищих органів державної влади. Парламентаризм не може існувати без парламенту, його основою є саме сильний і повновладний парламент. Але парламентаризм водночас є такою властивістю парламенту, якої він може й не мати. Парламент може існувати без істотних елементів парламентаризму, що є характерним для авторитарних і тоталітарних політичних режимів.

Юридичними проявами парламентаризму є розмежування законодавчої і виконавчої влади, контроль парламенту за діяльністю органів виконавчої влади, привілейований статус депутатів та їх юридична незалежність від виборців (вільний мандат). Парламентаризм передбачає наявність у країні впливових політичних партій, досконалого виборчого законодавства, чітку політичну структурованість парламенту, формування у ньому сталої більшості, жорстку партійну дисципліну. За відсутності необхідних умов становлення парламентаризму парламент може перетворитися на безплідну говорильню, а депутатський мандат використовуватиметься ніким не контрольованими депутатами для вирішення особистих справ.

Парламенти були і є ареною для узгодження соціальних інтересів, розв'язання наявних у суспільстві соціальних і політичних суперечностей. Вони активно використовуються політичними партіями для пропаганди й реалізації своїх програм та демократичної боротьби за владу.

Уряд -- це колегіальний орган виконавчої влади держави, наділений загальною компетенцією зі здійснення керівництва державним управлінням.

Найпоширеніші назви урядів -- «рада (кабінет) міністрів», «державна рада», «федеральна рада» тощо -- відбивають їхній колегіальний характер.

Залежно від форми державного правління та обсягу повноважень парламенту щодо формування уряду розрізняються дві основні моделі формальної процедури створення уряду: парламентська і позапарламентська. У країнах з парламентарними і змішаною республіканською формами правління застосовується парламентський спосіб, за якого парламент безпосередньо здійснює ті чи інші відповідні процедури. Повноваження на формування уряду має та партія чи партійна коаліція, яка за результатами виборів отримала більшість місць у парламенті. Процедури формування уряду передбачають спільні дії парламенту і глави держави, хоча характер і послідовність їхніх дій бувають різними.

За політичним складом уряд може бути однопартійним, коаліційним і безпартійним. Однопартійним уряд буває тоді, коли одна з політичних партій отримала в результаті виборів абсолютну більшість місць у парламенті чи його нижній палаті й може сформувати уряд. Коаліційним уряд буває за умови, коли жодній із партій у результаті виборів не вдалося отримати в парламенті чи його нижній палаті абсолютної більшості місць, і формування уряду є результатом згоди між партіями про спільну урядову програму. Безпартійний уряд створюється в тому разі, коли політичним партіям у парламенті не вдалося домовитися про створення коаліції, а розпускати парламент (нижню палату) небажано. Такий уряд включає фахівців, які можуть бути членами тієї чи іншої партії, але їхня партійна належність значення не має. Безпартійний уряд називається ще службовим, діловим або чиновницьким. Можливе створення й уряду меншості, який спирається на вибіркову підтримку неурядових партій у парламенті. Він може бути однопартійним чи коаліційним, але в будь-якому разі партії, які входять в уряд, більшості в парламенті не мають.

Позапарламентський спосіб формування урядів застосовується в президентських республіках, де уряд формується президентом. Роль парламентів при цьому навіть юридичне є незначною. Глава держави формує уряд, як правило, з представників своєї партії, хоча іноді в тих чи інших політичних цілях він включає в уряд окремих представників інших партій.

До складу уряду, крім його глави, звичайно входять державні міністри, міністри, міністри без портфеля, державні (статс)-секретарі. Інститут глави уряду, якого в більшості країн називають прем'єр-міністром, тобто першим міністром (від франц. Premier -- перший), існує лише за парламентарних чи змішаних республіканських форм правління, оскільки в президентських республіках його функції виконує глава держави. Повноваження глави уряду досить широкі. Він керує діяльністю уряду, відповідає за національну оборону, забезпечує виконання законів, призначає на військові й цивільні посади тощо. У країнах зі змішаною республіканською формою правління роль центру урядової організації та діяльності розподіляється між главою уряду і президентом.

Назва «державний міністр» є досить невизначеною. В одних країнах ранг державного міністра вищий від звичайного, в інших -- нижчий, у третіх -- державними міністрами називаються всі члени уряду. В деяких країнах, крім міністра, для керівництва міністерством призначається державний статс-секретар (від нім. Staat -- держава), який або виконує функції заступника міністра, або відає певною ділянкою роботи всередині даного відомства. Міністри без портфеля не керують якими-небудь відомствами, але на засіданнях уряду мають право вирішального голосу. Іноді вони виконують окремі доручення прем'єр-міністра, координуючи роботу групи міністерств і відомств.

Структурними одиницями уряду є міністерства. У значній більшості країн структура й кількісний склад уряду жорстко не фіксуються. Вони визначаються кожного разу при створенні нового уряду або його реорганізації. Існує певний «класичний» перелік міністерств, які обов'язково входять до складу уряду. Це насамперед міністерства внутрішніх і закордонних справ, оборони, фінансів, юстиції.

Обсяг повноважень уряду значною мірою залежить від форми державного правління. Однак за будь-якої форми він виконує такі основні функції: 1) управління державним апаратом; 2) виконання законів; 3) нормовстановлююча діяльність; 4) складання і виконання бюджету; 5) здійснення зовнішньої політики.

2.2 Поділ державної влади

У демократичних суспільствах функціонування державної влади відбувається на засадах її поділу.

Поділ влади -- це система організації і функціонування державної влади, в якій функції законодавчої, виконавчої і судової влади здійснюються різними державними органами.

Ідея поділу влади висувалася ще античними (Арістотель) та середньовічними (Марсилій Падуанський) філософами. Як самостійне вчення вона була обґрунтована в середині XVIII ст. Ш.-Л. Монтеск'є. Він доводив, що політична свобода можлива лише там, де виключена можливість зловживання владою, для чого в державі необхідно здійснити поділ влади на законодавчу, виконавчу і судову. Основна мета поділу її полягає в тому, щоб уникнути зосередження влади в одних руках і зловживання нею. Необхідно, щоб різні гілки влади могли взаємно стримувати одна одну.

Принцип поділу влади вперше і найбільш послідовно був утілений в Конституції США 1787 р., де три гілки влади не тільки розділені, а й контролюють одна одну через так звану систему стримувань і противаг. За цієї системи законодавча, виконавча і судова гілки влади розділені не тільки організаційно, а й формально і цілком незалежні одна від одної. Водночас кожна з гілок наділена повноваженнями, які дають їй можливість контролювати й обмежувати інші гілки. Ці повноваження і складають систему стримувань і противаг. Жодна з гілок влади не має ні формального, ні фактичного верховенства над іншими.

Законодавча влада у США зосереджена в конгресі -- парламенті, який складається з двох палат: Палати Представників і Сенату. Виконавча влада передана президенту країни як главі держави і одночасно главі уряду, а судова влада -- верховному суду, а також судам, створеним конгресом. Конгрес приймає закони, на які президент може накласти вето. Президент призначає міністрів, інших вищих посадових осіб, суддів верховного суду, послів, але «за порадою і згодою» Сенату. Він наділений правом укладати міжнародні договори, які підлягають схваленню Сенатом. Конгрес має право оголосити імпічмент президенту у разі скоєння ним антиконституційних дій. Верховний суд наділений функцією конституційного контролю і може оголосити неконституційними акти конгресу і президента.

Поділ влади, який характеризується формальною ізольованістю кожної з її гілок і відсутністю між ними тісних функціональних відносин, визначається як «жорсткий». Найповніше він проявляється у президентській республіці. Інший характер має поділ влади за парламентарних форм правління, де різниця між законодавчою й виконавчою владою не має суттєвого значення, оскільки тією й іншою володіє партія парламентської більшості, лідер якої одночасно керує урядом і контролює цю більшість. Реальний поділ державної влади тут відбувається всередині парламенту між сформованим партією чи коаліцією партій парламентської більшості урядом та опозицією.

Відокремленість судової гілки в системі поділу державної влади проявляється передусім у принципах незалежності судів і суддів та підпорядкування Їх лише конституції і законам, безстроковості (довічності) обрання або призначення суддів та їх недоторканності. Формування суддівського корпусу відбувається з участю вищих органів законодавчої і виконавчої влади.

Поділ державної влади є необхідною умовою демократичного політичного режиму. Авторитарні, особливо тоталітарні, політичні режими заперечують поділ влади. Комуністична ідеологія відкидає його навіть теоретично, обґрунтовуючи принцип єдності влади, відповідно до якого мандат на здійснення якої-небудь державної функції є похідним від представницької влади. Вважається, що адміністративні та судові дії держави виконуються за дорученням представницьких органів державної влади і як такі є не владою, а лише функцією, здійснюваною від її імені. Практична реалізація в соціалістичних країнах принципу єдності влади призвела до зосередження всієї повноти державної влади навіть не у формально, представницькому органі, а в руках апарату комуністичної партії і небачених зловживань владою.

Поділ влади -- це лише один з багатьох елементів механізму демократичного здійснення державної влади і сам по собі не є гарантією демократії. Більше того, за незбалансованої системи стримувань і противаг жорсткий поділ влади може спричинити протистояння гілок влади. Особливої гостроти протистояння законодавчої та очолюваної главою держави виконавчої гілок влади набуває за президентської та змішаної форм республіканського правління у періоди так званого розділеного правління, коли президент і парламентська більшість представляють різні партійно-політичні сили. Іноді це протистояння доходить до відкритої збройної конфронтації, як це сталося, наприклад, у 1993 р. в Росії.

Ефективність державної влади залежить не тільки від її поділу, а й від багатьох інших елементів механізму здійснення влади, які у своїй сукупності характеризуються поняттям «форма держави».

3 ФОРМИ ДЕРЖАВИ

Єдина за своїми сутнісними характеристиками (територія, населення, політична влада, апарат, суверенітет тощо) держава існує в багатоманітних конкретних формах.

Форма держави -- це сукупність найбільш загальних ознак держави, зумовлених інституціональними, територіальними і функціональними способами організації влади.

У політології є три основних категорії, які розкривають форму держави: «форма державного правління» (інституціональні характеристики організації влади), «форма державного устрою» (територіальні характеристики організації влади) і «політичний режим» (функціональні характеристики організації влади). Аналіз форм держави має особливо важливе значення, оскільки дає ключ до розуміння конкретних форм організації державної влади і здійснення політики.

3.1 Форми державного правління

Форма державного правління -- це спосіб організації державної влади, зумовлений принципами формування і взаємовідносин вищих органів держави.

Йдеться про систему формування і взаємовідносин інституту глави держави, вищих органів законодавчої і виконавчої влади. Залежно від правового статусу глави держави й порядку формування цього вищого органу державної влади розрізняються дві основних форми державного правління -- монархія і республіка.

Монархія (грец. monarchia -- єдиновладдя, від monos -- один, єдиний і arche -- влада) -- це така форма правління, за якої верховна державна влада юридичне належить одній особі -- монарху (королю, імператору тощо) і передається в порядку престолонаслідування.

Влада монарха не є похідною від будь-якої іншої влади, органу чи виборців. Монарх формально виступає джерелом державної влади, усіх державно-владних повноважень. У республіці глава держави -- президент -- є виборним і змінюваним, а його влада виступає похідною від представницького органу (парламенту) або виборців.

У сучасному світі зберігаються два історичних типи монархії -- абсолютна і конституційна. Абсолютна монархія характеризується зосередженням усієї повноти державної влади в руках монарха, відсутністю будь-яких представницьких установ. Уряд призначається монархом, виконує його волю. Нині абсолютна монархія зберігається у Саудівській Аравії, Катарі, Омані, Об'єднаних Арабських Еміратах та ін.

Конституційна монархія називається ще обмеженою, оскільки у ній влада монарха обмежується конституцією. Конституційна монархія існує у двох видах -- дуалістичної і парламентарної, які відрізняються ступенем обмеження влади монарха. Дуалістична монархія характеризується наявністю одночасно двох політичних установ -- монархії і парламенту, які поділяють між собою державну владу. Цей поділ проявляється у тому, що монарх юридичне і фактично незалежний від парламенту у сфері виконавчої влади. Він призначає уряд, який несе відповідальність лише перед ним. Парламент наділяється законодавчими повноваженнями, але ніякого впливу на формування і діяльність уряду не має. Дуалістична монархія не знає інституту парламентської відповідальності уряду, парламент не може відправити уряд у відставку. Законодавчі повноваження парламенту істотно обмежуються на користь монарха. Він користується правом абсолютного вето, яке парламент подолати не може, а також правом розпуску парламенту та призначення до його верхньої палати. Нині дуалістична монархія зберігається в Йорданії, Кувейті, Марокко та ін.

У парламентарній монархії влада монарха істотно обмежена у сфері як законодавчої, так і виконавчої влади. Він, як кажуть, «царює, але не править». Юридичне за монархом можуть зберігатися значні повноваження, але фактично далеко не всіма ними він може користуватися. Так, формально за ним зберігається право призначення глави уряду й міністрів, але зробити це він може лише відповідно до пропозицій лідерів партії чи коаліції партій парламентської більшості, бо сформований іншим чином уряд не отримає вотуму довіри у парламенті й не утвердиться.

Формально уряд вважається урядом монарха, проте ніякої відповідальності перед монархом він не несе. Уряд формується парламентським шляхом і несе відповідальність за свою діяльність лише перед парламентом. Саме політична відповідальність уряду перед парламентом за свою діяльність є основною відмінною ознакою парламентарної монархії. Звичайно це повноваження парламенту врівноважується правом уряду запропонувати монархові розпустити парламент і призначити нові вибори. Глава держави вимушений прийняти й виконати цю пропозицію, тому що в противному разі парламентська більшість, на основі якої сформовано уряд, заблокує роботу парламенту. У випадку висловлення парламентом вотуму недовіри урядові останній або йде у відставку, або через главу держави розпускає парламент і призначає позачергові вибори.

Ще одним правовим засобом впливу уряду на монарха є контрасигнування (від лат. contrasignature -- міністерський підпис), тобто скріплення його актів підписом глави уряду та (або) окремого міністра, без якого вони не набувають юридичної сили. Тим самим глава уряду або міністр беруть на себе відповідальність за даний акт монарха, оскільки сам монарх відповідальності за свої дії не несе.

На відміну від дуалістичної монархії у парламентарній монархії центральне місце в системі органів державної влади посідає не монарх, а уряд, який не тільки здійснює повноваження та прерогативи монарха, а й контролює і спрямовує (через парламентську більшість) всю діяльність парламенту. Парламентарна монархія нині існує у ряді розвинених країн -- Австралії, Бельгії, Великобританії, Данії, Іспанії, Канаді, Нідерландах, Новій Зеландії, Норвегії, Швеції, Японії та ін.

Специфічні риси має монархічна форма правління в тих країнах, які в минулому були домініонами Великобританії, а пізніше увійшли до британської співдружності націй -- Австралії, Канаді, Новій Зеландії та ін. Власних монархів вони не мають. Главою держави в кожній з цих країн формально вважається монарх Великобританії, а фактично його функції здійснює генерал-губернатор, котрий призначається британським монархом за поданням уряду країни з числа її жителів.

Хоча в сучасних розвинених країнах монархія є здебільшого слабкою політичною установою, яка не відіграє істотної ролі у здійсненні державної влади, загалом на сьогодні вона існує в 44 країнах світу, в тому числі 11 європейських. У 1978 р. було поновлено монархію в Іспанії. На референдумі, проведеному 1999 р. в Австралії, виборці висловилися на користь збереження монархічної форми правління.

Одна з основних причин збереження монархії та, що в багатьох країнах інститут монархії, особа монарха є символом єдності і верховним арбітром нації, запорукою непорушності політичної системи, оскільки влада монарха не залежить від гри політичних сил. За відсутності в парламенті чітко визначеної більшості монарх може відіграти вирішальну роль у її утворенні та формуванні уряду. Монархи забезпечують наступництво в політичному розвитку, оберігають традиції й політичну культуру країни.

Республіка (лат. respublica, від res -- справа, publica -- суспільний) -- це така форма державного правління, за якої всі вищі органи державної влади або обираються, або формуються загальнонаціональною представницькою установою (парламентом).

Республіка -- найпоширеніша форма правління. Нині зі 190 держав світу -- членів 00Н більш як 140 держав є республіками. Існують три основних різновиди республіканської форми правління: президентська республіка, парламентарна республіка і республіка змішаного типу. Основна відмінність між ними полягає у способі формування та функціонування уряду. У президентській республіці уряд формує і очолює президент, який одночасно виступає главою держави і главою уряду. Сформований позапарламентським шляхом, уряд не несе за свою діяльність відповідальності перед парламентом.

У парламентарній республіці уряд формується парламентським шляхом, несе перед парламентом політичну відповідальність і зобов'язаний піти у відставку в разі висловлення йому парламентом вотуму недовіри. Сформований із представників партій парламентської більшості, уряд через цю більшість фактично контролює і спрямовує діяльність парламенту.

За змішаної форми державного правління -- парламентарно-президентській чи президентсько-парламентарній -- уряд формується спільно президентом і парламентом, а та чи інша назва змішаної форми правління визначається тим, у кого з них більше повноважень щодо формування та функціонування уряду.

Розглянемо особливості кожного з цих різновидів республіканської форми правління докладніше.

Основними ознаками президентської республіки є: 1) дотримання формальних вимог жорсткого поділу влади й запровадження збалансованої системи стримувань і противаг; 2) обрання президента на загальних виборах; 3) поєднання повноважень глави держави і глави уряду в особі президента й відсутність посади прем'єр-міністра; 4) формування уряду президентом лише за обмеженою участю парламенту; 5) відсутність політичної відповідальності уряду перед парламентом; 6) відсутність права глави держави на розпуск парламенту; 7) відсутність інституту контрасигнування, тобто скріплення актів президента підписами міністрів, які б несли за них відповідальність6.

Класичною президентською республікою вважаються США. Президентсько-республіканська форма правління впроваджена також у ряді країн Латинської Америки, Африки та деяких інших. Класичному варіанту президентської республіки притаманна наявність двох центрів влади -- президента і парламенту, між якими немає тісних функціональних відносин, тому ця форма правління називається ще дуалістичною республікою. У президентській республіці виконавча влада має порівняно невеликі можливості для впливу на законодавчу владу, тоді як остання наділена певними засобами контролю за діяльністю першої. Однак при цьому обидві гілки влади залишаються незалежними одна від одної, що в разі досконалої системи стримувань і противаг забезпечує демократичне здійснення державної влади.

Парламентарна республіка характеризується проголошенням принципу верховенства парламенту, перед яким уряд несе політичну відповідальність за свою діяльність. Ознаками парламентарної республіки є: 1) здійснення повноважень глави держави і глави уряду різними особами, наявність посади прем'єр-міністра; 2) обмеженість владних повноважень глави держави і водночас віднесення реальної компетенції у сфері виконавчої влади до уряду та його глави; 3) формування уряду парламентом за участю глави держави, яка зазвичай є майже номінальною; 4) формальна політична відповідальність уряду (колективна та індивідуальна) перед парламентом; 5) право глави держави розпустити парламент, котре, як правило, ефективно контролює уряд; 6) контрасигнування актів глави держави главою уряду та (або) відповідним міністром.

Парламентарно-республіканська форма правління досить поширена в розвинених країнах. На європейському континенті парламентарна республіка існує в Албанії, Греції, Естонії, Італії, Латвії, Словаччині, Угорщині, Чехії, ФРН та Югославії. На відміну від президентської республіки за парламентарно-республіканської форми правління президент обирається не на загальних виборах, а парламентом або спеціальною колегією, яка в основному складається з депутатів того ж парламенту.

У парламентарних республіках, як і в парламентарних монархіях, фактичним центром здійснення державної влади виступає не президент і не парламент, а уряд, глава якого фактично стає першою особою в державі. Усі важелі реальної влади тут знаходяться в руках керівників тих політичних партій, яким належить більшість місць у парламенті і які формують уряд. Тому в політологічній літературі парламентарні форми правління нерідко визначаються як «правління партій».

Однією з сучасних форм державного правління є так звана змішана -- парламентарно-президентська, або президентсько-парламентарна -- форма республіканського правління, яку іноді не зовсім вдало називають «напівпрезидентською республікою». Типовою ознакою такої форми правління є поєднання елементів президентської і парламентарної республік, сильної президентської влади та ефективного контролю парламенту за діяльністю уряду. Як і в президентській республіці, тут глава держави обирається, як правило, на загальних виборах і юридичне та реально наділяється великими повноваженнями, особливо у сфері виконавчої влади, іноді навіть очолює її. Уряд формується, як і в парламентарній республіці, за участю тією чи іншою мірою парламенту й несе політичну відповідальність як перед президентом, так і перед парламентом. Подвійна політична відповідальність уряду -- основна ознака змішаної республіканської форми правління.

Ще однією важливою ознакою цієї форми правління є дуалізм виконавчої влади: президент здійснює загальне керівництво урядом, який очолює прем'єр-міністр. За змішаної республіканської форми правління президент має більше повноважень, ніж глава держави у президентській республіці. Він наділяється, зокрема, ще й правом розпуску парламенту за настання певних обставин і правом законодавчої ініціативи, чого немає у президентській республіці.

Класичним зразком змішаної республіканської форми правління є Франція за конституцією 1958 р. В Європі ця форма впроваджена також в Австрії, Болгарії, Ірландії, Ісландії, Македонії, Польщі, Румунії, Словенії, Фінляндії і Хорватії. Змішану форму правління мають також більшість країн, що утворилися на теренах колишнього Радянського Союзу. Окремі країни, наприклад Австрія, Ірландія, Ісландія, Словенія, мало чим відрізняються від парламентарних, інші -- Польща, Румунія -- від президентських республік.

Кожній із трьох основних форм республіканського правління притаманні певні переваги й недоліки порівняно з іншими формами. Так, президентська республіка є досить гнучкою формою правління, яка легко пристосовується до різних умов. Вона дає можливість сформувати сильну виконавчу владу, забезпечує стабільність функціонування уряду, який перебуває поза сферою безпосереднього впливу парламенту й не залежить від розкладу у ньому політичних сил. Парламент має більш реальні повноваження, ніж у парламентарних країнах, оскільки не залежить ні від глави держави, ні від уряду.

Однак президентській, особливо змішаній (президентсько-парламентарній) формам правління властиві й істотні недоліки. Таке правління постійно тяжіє до авторитаризму обраного на загальних виборах і наділеного великими повноваженнями глави держави і, по суті, ставить суспільство в залежність від особистих якостей однієї особи. Притаманний цим формам жорсткий поділ влади може спричинити протистояння законодавчої та виконавчої гілок влади, яке загострюється в періоди розділеного правління. Наділення президента нормотворчими повноваженнями породжує так зване указне право, підвищує ризик одноосібного прийняття не виважених політичних рішень, які мають силу закону. Невиправдано велику роль у керівництві державою відіграє безпосереднє оточення (апарат, адміністрація) президента. Не передбачаючи дієвого впливу політичних партій на формування й діяльність уряду, президентська і президентсько-парламентарна форми правління не сприяють формуванню в країні впливових політичних партій, без яких неможливе демократичне здійснення державної влади. Недоліки президентської форми республіканського правління особливо наочно проявляються у так званих суперпрезидентських республіках Латинської Америки й монократичних республіках Африки, де майже вся державна влада зосереджена в руках президента. Не уникли цих недоліків і більшість колишніх радянських республік, що стали незалежними державами.

Тут постає питання про те, чому ж тоді США вдається уникати більшості іманентне притаманних президентсько-республіканській формі правління недоліків, зокрема авторитаризму глави держави? Відбувається це завдяки дії в країні низки демократичних чинників політичного життя. По-перше, досконала система стримувань і противаг, яка урівноважує різні гілки влади. По-друге, жорсткий правовий нагляд за діяльністю всіх ланок законодавчої і виконавчої влади з боку судової влади. По-третє, розвинена двопартійна система, яка забезпечує потужну опозицію президентові з боку однієї з партій. По-четверте, демократична політична культура американського суспільства. Це суспільство не знало станового поділу і сформувалося з вільних і рівних громадян, які не терплять найменших зазіхань на їхні права і свободи й не сприймають будь-якої диктатури. Опозиція розглядає діяльність президента, осіб з його оточення і навіть їхнє особисте життя, образно кажучи, крізь збільшувальне скло. Навіть найменші прорахунки президента, відхилення від правових чи моральних норм, не кажучи вже про його відверті зловживання владою, негайно стають не лише надбанням громадськості, а й предметом судового розгляду.

Парламентарна форма республіканського правління позбавлена зазначених недоліків президентської форми, проте вона ефективна лише за наявності у країні розвиненої системи політичних партій і представництва в парламенті небагатьох із них. У разі коли в парламенті представлено багато політичних партій, гостро постають проблеми визначення парламентської більшості, формування на її основі уряду й забезпечення стабільності його діяльності. Відсутність у парламенті чітко визначеної і сталої більшості, слабкість і нетривалість партійних коаліцій зумовлюють нестабільність уряду, а у зв'язку з цим -- і самого парламенту, який може бути розпущений з ініціативи уряду. Міністерські пости стають об'єктом виснажливого й не завжди чесного міжпартійного торгу, іноді їх обіймають далекі від професіоналізму у відповідній галузі партійні функціонери. Внаслідок особливостей розкладу в парламенті партійно-політичних сил невиправдано велику роль у здійсненні державної влади можуть відігравати другорядні політичні партії, як, наприклад, у ФРН. Наочним прикладом урядової нестабільності може бути Італія, де за повоєнні роки змінилося більш як півсотні урядів. У сприятливій соціально-економічній обстановці часті зміни урядів не викликають важких негативних наслідків, однак у кризових ситуаціях урядова нестабільність може спричинити дезорганізацію державного управління і руйнування владних структур.

Змішана форма республіканського правління може уникати деяких із зазначених недоліків президентської і парламентарної республік. А може й поєднувати в собі недоліки обох цих форм, не використовуючи їх переваги, що нерідко буває, особливо в країнах з нерозвиненими демократичними традиціями. Ідеальної форми державного правління немає. Стабільність політичної системи, ефективність державної влади залежать не стільки від форми правління, скільки від досконалості та узгодженості всіх елементів механізму здійснення державної влади аж до найдрібніших деталей парламентського регламенту й виборчої системи.

3.2 Форми державного устрою

Форма державного устрою -- це спосіб територіальної організації держави, що визначається принципами взаємовідносин держави як цілого і її територіальних складових.

Якщо форма державного правління -- це відносини між вищими органами держави, то форма державного устрою -- це відносини між різними органами влади, що існують у територіальних одиницях держави, з центральними органами державної влади.

Хоча форми державного устрою різноманітні і в кожній країні мають свої особливості, розрізняють дві основних форми -- унітарну і федеративну.

Унітарною (франц. unitaire -- єдиний, від лат. unitas -- єдність) є така держава, територія якої складається з адміністративних або політика-адміністративних одиниць.

Відмінність між адміністративними й політико-адміністративними одиницями полягає в тому, що останні мають ті чи інші ознаки власної державності і виступають як автономні утворення. За своєю юридичною природою автономія є самоврядуванням населення на частині території держави, що виявляється у наданні органам автономії законодавчих повноважень з питань місцевого значення. Правовий статус автономних одиниць відмінний від статусу звичайних адміністративно-територіальних одиниць. Найчастіше цей статус надається лише окремим частинам держави, хоча існують і такі країни, вся територія яких складається з автономних утворень (Іспанія, Італія).

У кожній автономії утворюються представницькі органи, які виконують законодавчу функцію в межах своєї компетенції. Представницькі органи автономій формують виконавчі органи, які несуть перед ними політичну відповідальність. Діяльність таких органів контролюється центральними органами державної влади. Зміст та обсяг повноважень органів автономій у різних країнах неоднакові.

З урахуванням історичних і географічних чинників автономії можуть утворюватися за адміністративним та національним принципами. В Іспанії, наприклад, більшість автономних областей утворено за адміністративним принципом, а Басконію й Каталонію -- за національним. Національні автономії існують також у Молдові, Узбекистані та деяких інших державах.

За ознакою централізації політичної влади унітарні держави поділяються на децентралізовані, відносно децентралізовані і централізовані. У децентралізованих унітарних державах існує конституційний розподіл повноважень між центральною владою й територіальними одиницями вищого рівня. Відносно децентралізованими унітарними державами є такі, в яких вищі територіальні одиниці мають винятково або головним чином адміністративний характер, а самоврядний характер мають лише низові одиниці. У централізованих унітарних державах місцевої автономії немає взагалі, а функції влади на місцях здійснюють тільки призначені центральною владою адміністратори.

З особливостями територіального устрою пов'язані інші ознаки унітарної держави. Це, по-перше, єдина конституція, норми якої застосовуються на всій території країни без будь-яких вилучень або обмежень. По-друге, єдина система вищих органів державної влади, юрисдикція яких також поширюється на територію всієї країни. По-третє, єдина система права. Місцеві органи управління зобов'язані застосовувати у відповідних адміністративних і політико-адміністративних одиницях нормативні акти, які приймаються центральними органами державної влади. Їхня власна нормовстановлююча діяльність має суто підлеглий характер. По-четверте, єдина судова система, яка здійснює правосуддя на всій території країни, керуючись єдиними нормами права; судові органи, що створюються в територіальних одиницях, є ланками єдиної централізованої судової системи. По-п'яте, єдине громадянство. Населення унітарної держави має єдину політичну належність. Ніякі адміністративно-територіальні одиниці власного громадянства мати не можуть.

Унітарна форма державного устрою є переважаючою у світі. Унітарні, зокрема, більшість держав Європи, Латинської Америки та Африки.

Федерація -- це союзна держава, територія якої складається з державних утворень, наділених юридичною і певною політичною самостійністю.

Головна відмінність між унітарною та федеративною державами полягає в тому, що територія унітарної держави складається з тією чи іншою мірою самоврядних адміністративних чи політико-адміністративних одиниць, які не мають політичної самостійності, тоді як федеративну державу складають державні утворення з певною політичною самостійністю, а сама федеративна держава виступає як союз цих утворень. Тому унітарні держави називаються ще простими, а федеративні -- складними.

Федеративна форма державного устрою існує більш ніж у 20 країнах: Австралії, Австрії, Аргентині, Бразилії, Венесуелі, Індії, Канаді, Малайзії, Мексиці, Нігерії, Росії, США, ФРН, Швейцарії та ін. Державні утворення, які складають федерацію, є її суб'єктами і мають свої органи влади і власний адміністративно-територіальний поділ. Території суб'єктів федерації мають різні назви: штати (Австралія, Бразилія, Венесуела, Індія, Малайзія, Мексика, Нігерія, США), провінції (Аргентина, Канада, Пакистан), землі (Австрія, ФРН), республіки (Росія, Югославія), кантони (Швейцарія).

Федеративна форма державного устрою має такі характерні ознаки:

1. Територія федеративної держави в політико-адміністративному плані не є єдиним цілим. Вона складається з територій суб'єктів федерації. У деяких федераціях поряд з державними утвореннями наявні такі територіальні одиниці, які не є суб'єктами федерації і не входять до їх складу. Прикладом може бути федеральний округ Колумбія в США з розташованою у ньому столицею держави Вашингтон.

Державні утворення, які складають федерацію, не є державами у повному розумінні слова, оскільки вони не мають такої обов'язкової ознаки держави, як суверенітет, тобто верховенства на своїй території і незалежності у зовнішніх зносинах. Верховенство на території суб'єктів федерації мають центральні (федеральні) органи державної влади. Суб'єкти федерації не можуть мати власної грошової одиниці, армії, виступати суб'єктом міжнародного права. У разі порушення загальнофедеральної конституції або загальнофедерального законодавства центральна влада має право застосування примусових заходів стосовно суб'єктів федерації. За суб'єктами федерації не визнається право одностороннього виходу (сецесії) з союзу (виняток становили лише СРСР і ЧССР, конституції яких таке право передбачали, проте правового механізму виходу не існувало).

2. У більшості федеративних держав поряд із загально-федеральною конституцією і загальнофедеральними законами діють конституції і закони суб'єктів федерації. При цьому забезпечується верховенство федеральної конституції і федеральних законів. Суб'єкти федерації наділяються правом видання законодавчих актів у межах конституційне встановленої для них компетенції. Ці акти діють лише на території суб'єкта федерації й повинні відповідати федеральному законодавству.

3. У федеративній державі поряд із федеральною системою органів законодавчої, виконавчої та судової влади існують системи органів законодавчої, виконавчої та судової влади суб'єктів федерації. Порядок їх організації і компетенцію визначають, як правило, конституції суб'єктів федерації. Загальною закономірністю є те, що організація органів влади суб'єктів федерації майже завжди копіює федеральну форму правління.

4. Відмінною ознакою федеративного державного устрою є двопалатна структура союзного парламенту. В минулому були однопалатні парламенти при федеративному державному устрої. Нині двопалатна структура парламенту прийнята майже в усіх федеративних державах. При цьому верхня палата забезпечує представництво суб'єктів федерації.

5. У більшості федерацій поряд з федеральним громадянством існує і громадянство суб'єктів федерації. Тут ідеться не про подвійне громадянство, а про два рівні громадянства однієї держави. Передумовою отримання громадянства суб'єкта федерації є наявність, загальнофедерального громадянства. Наявність громадянства суб'єкта федерації впливає на зміст правового статусу громадянина всередині країни, але в міжнародно-правовому плані всі громадяни федеративної держави мають єдиний статус.

Федеративна держава може утворюватися: 1) в результаті договору між незалежними суб'єктами про створення нового державного об'єднання з перетворенням учасників договору у суб'єктів федерації (так були утворені США); 2) шляхом приєднання до держави нових територій і наділення їх правами суб'єкта федерації (так, до США в результаті завоювання був приєднаний штат Техас, шляхом купівлі -- штати Луїзіана та Аляска) або утворення нових суб'єктів федерації на частині території раніше існуючої держави (наприклад, утворення п'яти нових німецьких земель на території колишньої НДР); 3) в результаті підвищення статусу регіональних утворень і перетворення їх на суб'єкти федерації (Бельгія); 4) шляхом еволюції конфедерації у федеративну державу з перетворенням колишніх незалежних держав у суб'єктів федерації (так були утворені Швейцарія та Об'єднані Арабські Емірати).

Утворення конфедерації є одним з найбільш реальних шляхів переходу до федеративного державного устрою.

Конфедерація -- це форма союзу держав, за якої держави зберігають свій суверенітет у повному обсязі.

Конфедерація, отже, є не особливою формою державного устрою, а формою об'єднання суверенних держав.

У різний час конфедераціями були: Австро-Угорщина до 1918 р., Швеція і Норвегія до 1905 р., США з 1781 до 1787 р., Швейцарія з 1815 до 1848 р., Германський союз з 1815 до 1867 р., з 1958 до 1961 р. конфедерацію Об'єднана Арабська Республіка складали Єгипет і Сирія, з 1982 по 1989 р. Сенегал і Гамбія утворювали конфедерацію Сенегамбія. Хоча нині Швейцарія офіційно називається конфедерацією, реально за своїм устроєм вона є федерацією. Своєрідною формою конфедерації в умовах монархічного правління є унія -- об'єднання двох держав під спільним правлінням одного монарха. У XIX ст. унія існувала між Нідерландами і Люксембургом, з 1814 до 1905 р. -- між Швецією і Норвегією, з 1918 до 1944 р. -- між Данією та Ісландією. Нині відоме тільки одне об'єднання держав з ознаками конфедерації -- Європейський Союз, до складу якого входять 25 європейських держав. Деякі ознаки конфедерації наявні у Співдружності Незалежних Держав, хоча вона не є конфедеративним утворенням.

Конфедеративна форма об'єднання держав характеризується такими основними ознаками: 1) конфедерація утворюється на основі відповідних договорів; 2) суб'єкти конфедерації мають право вільного виходу з неї; 3) суверенітет у конфедерації належить державам, які входять до її складу; 4) до предмету відання конфедерації входить невелике коло питань: війни і миру, зовнішньої політики, формування єдиної армії, системи комунікацій тощо; 5) у конфедерації утворюються тільки ті державні органи, які необхідні для вирішення завдань, особливо виокремлених за договірними актами; 6) постійно діючі державні органи конфедерації позбавлені владних повноважень; 7) суб'єктам конфедерації належить право відмови у визнанні або в застосуванні актів союзної влади та ін.

Досвід історій конфедерацій свідчить про те, що ця форма є перехідною або до повного розпаду союзу, або до федеративної форми державного устрою. Іншими словами, розвиток міждержавних відносин може відбуватися у напрямі переходу суверенних держав спочатку до союзу держав (конфедерації), а потім до союзної держави (федерації), як це було у США і Швейцарії. Можливий також рух у зворотньому напрямі: спочатку від федерації до конфедерації, а потім до цілком незалежних держав. Нарешті, можливий перехід від унітарної держави до федеративної (Бельгія) і навпаки.

Для ряду країн, наприклад Німеччини, США, Швейцарії, федерація була історично необхідною як форма подолання політичної роздрібненості. Становлення федеративного устрою було в них тривалим і поступовим процесом, а політико-територіальний поділ не пов'язувався з національним складом населення. Такі федерації виявилися найбільш стійкими і життєздатними. Менш стійкими виявилися федерації, побудовані за національним принципом (СРСР, СФРЮ, ЧССР); вони розпалися. Протягом останніх десятиліть від федеративної форми з різних причин відмовилися Індонезія, Камерун, Лівія та деякі інші країни. У країнах, що розвиваються, а також у країнах Латинської Америки федеративна форма державного устрою має значною мірою штучну природу, оскільки федерації там звичайно утворювалися за рішенням центральних органів влади. При цьому форму державного устрою змінювали іноді по кілька разів (Аргентина, Мексика). В результаті деякі з таких федерацій мало чим відрізняються від унітарних держав з поділом на автономії (Іспанія, Італія).

Федерації є відносно молодими утвореннями. Історично передували імперії.

Імперія (від лат. imperium -- влада, панування) -- це велика держава, яка містить у своєму складі території інших народів і держав.

Імперії створювалися з головної держави -- метрополії і кількох або багатьох приєднаних, у тому числі шляхом завоювання, країн чи народів, які не встигли створити власну державність або втратили її. Імперія має монархічну форму правління, її главою є імператор.

Імперії відомі в усі історичні епохи. Хоча деякі з них існували тривалий час (наприклад, Римська, Візантійська, Російська, стародавні східні імперії), в цілому вони виявився нестійкими утвореннями і припинили своє існування. Причини розпаду імперій багатоманітні: зовнішні завоювання, внутрішній соціальний розклад, формаційні соціально-економічні перетворення тощо. Паралельно з існуванням імперій і на основі їх розпаду відбувався процес утворення національних держав. Нині імперських утворень у світі не існує. Однак хоча час імперій безповоротно закінчився, проблема адекватності державного, національного й соціально-економічного розвитку залишається актуальною для багатонаціональних і навіть однонаціональних держав із компактно розселеними національними меншинами. Загострення цієї проблеми, особливо пов'язане з тим чи іншим видом соціальної нерівності, породжує сепаратизм, який є найбільшою загрозою єдності країни.

ВИСНОВКИ

Центральним елементом політичної системи суспільства, основним носієм політичної влади виступає держава. Тому воно є головним суб'єктом і одночасно головним об'єктом політичної діяльності і політичних відносин.

Держава з моменту своєї появи грає величезну роль в житті суспільства, в регулюванні класових взаємин і суперечностей, в забезпеченні має рацію і свобод особи. Звідси зрозуміла та увага, яка приділяється проблемі держави у філософській, соціологічній, політологічній літературі. Різні погляди висловлені вченими з питань походження і суті держави, співвідношення суспільства і держави, діяльності державного апарату, взаємовідношення особи і держави і ін.

Держава - це форма організації класового суспільства, що є по своєму пристрою багатоаспектною соціальною освітою. Воно з'являється на певному етапі історичного розвитку разом з виникненням приватної власності, розшаруванням первісного суспільства на класи і соціальні групи з різними інтересами, розподілом праці, що ускладнився, і необхідністю регулювання відносин, що з'явилася, в суспільстві між соціальними групами і особами, налагодження владного, примусового управління. Однією з важливих причин появи держави є необхідність зміцнення і охорони форм власності, перш за все тих засобів виробництва і багатств, які з'явилися у незначної, але вельми впливової частини суспільства.

Слід зазначити і такий чинник, як істотні зміни у відтворенні самої людини і в регулюванні статевих відносин. Таким чином, держава виникла тоді, коли відтворення самої людини і матеріальних основ його життя переросло рамки замкнутої в собі общини. Походження держави - це не одноразовий акт, а тривалий процес розпаду первісного самоврядування.

У нашій країні держава, зосередивши в своїх руках основну масу засобів виробництва і вироблюваного продукту, різко обмеживши демократичні інститути, затулило собою цивільне суспільство, підпорядкувало його інтересам правлячої партійно-бюрократичної еліти. В даний час найважливішим завданням є відтворення цивільного суспільства, забезпечення демократичної форми його функціонування. Пріоритет повинен бути відданий не державі, а суспільству, особі. Ще Дж. Локк писав, що суспільство набагато важливіше держави і переживе його. Розпад держави не спричиняє за собою розпад суспільства. Якщо ж зникне суспільство, ніякій державі напевно не встояти. Ця думка перекликається з виведенням марксизму про відмирання держави в комуністичному суспільстві.

ПЕРЕЛІК ПОСИЛАНЬ

1) Шляхтун П. П. “Політологія” (теорія та історія політичної науки): Підручник.-К.: Либідь, 2002.

2) Політологія: Підручник для студентів вищих навчальних закладів/ За ред. О. В. Бабкіної, В. П. Горбатенька. - К: “Академія”, 2001.

3) Політологія: Навчальний посібник / За ред. С.А.Матвеєва. - Х.: “Одисей”, 2004.

4) Політологія: Підручник // За загальною редакцією проф.. Кременя В.Г., проф. Горлач М.І. - Харків “Єдиноріг”, 2001.

5) Политология: Учебник для вузов / Под ред. проф. В. Н. Лавриненко. - М.: ЮНИТИ-ДАНА, 2002.

6) Политология: Учеб. пособ. / Н.И.Азаров, Г.С.Андрияш, Т.В.Бакулина и др.; Под ред. Б.И.Кретова. - М.: Высш. шк., 2001.

Страницы: 1, 2