Договір як регулятор сімейних майнових відносин

За відсутності згоди між батьками щодо утримання їх дитини (дітей) один із батьків, з яким проживає дитина, має право на звернення до суду. За рішенням суду кошти на утримання дитини (аліменти) присуджуються у частці від доходу її матері, батька і (або) у твердій грошовій сумі (п. 3 ст. 181 Сімейного кодексу України, п.1 ст.83 Сімейного кодексу Російської Федерації).

У кожному випадку частка заробітку (доходу) матері, батька, яка буде стягуватися як аліменти на дитину, визначається судом. У випадку, коли аліменти стягуються на двох і більше дітей, суд визначає єдину частку від заробітку (доходу) матері, батька на її утримання. Вона буде стягуватися з платника аліментів до досягнення повноліття найстаршою дитиною.

Якщо після досягнення повноліття найстаршою дитиною ніхто з батьків не звернувся до суду з позовом про визначення розміру аліментів на інших дітей, аліменти стягуються за вирахуванням тієї рівної частки, що припадає на дитину, яка досягла повноліття (п. З ст. 183 Сімейного кодексу України).

Ст.81 Сімейного кодексу Російської Федерації гласить, що при відсутності згоди про виплату аліментів в судовому порядку знімаються з батьків аліменти в розмірі: на одну дитину - 1/4 на двох дітей - 1/3, на трох і більше дітей - половину заробітку і (або) іншого доходу батьків.

Якщо платник аліментів має нерегулярний, мінливий дохід (п.1 ст 184 Сімейного кодексу України, п.1 ст.83 Сімейного кодексу Російської Федерації), частину доходу одержує в натурі, а також за наявності інших обставин, що мають істотне значення, суд за заявою платника або одержувача може визначити розмір аліментів у твердій грошовій сумі. Розмір аліментів, визначений судом у твердій грошовій сумі, підлягає індексації відповідно до закону.

У будь-якому випадку суд, визначаючи розмір аліментів, враховує: 1) стан здоров'я та матеріальне становище дитини;

2) стан здоров'я та матеріальне становище платника аліментів;

3) наявність у платника аліментів інших дітей, непрацездатних чоловіка, дружини, батьків, дочки, сина;

4) інші обставини, що мають істотне значення (п. 1 ст. 182 Сімейного кодексу України).

Отже, розмір аліментів у кожному випадку визначає суд, беручи до уваги різні обставини, у тому числі й матеріальне становище дитини. Закон не встановлює верхньої межі розміру аліментів на дитину, а називає лише мінімальний їх розмір (нижню межу). Так, у п. 2 ст. 182 Сімейного кодексу України зазначено, що розмір аліментів на одну дитину за жодних обставин не може бути меншим, ніж 30 відсотків прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку.

За рішенням суду аліменти на одну дитину присуджуються від дня пред'явлення позову. Суд встановлює виплати одного з батьків на майбутнє. Наприклад, громадянин В. не сплачував аліменти з березня 2000 р. Позов про стягнення аліментів пред'явлений до нього громадянкою Ю. у квітні 2002 року. Розглянувши справу і задовольнивши позов, суд присудив аліменти дитині з квітня 2002 року.

За минулий час аліменти можуть бути присуджені, якщо позивач надасть суду докази того, що він вживав заходів щодо одержання аліментів у відповідача, але не міг їх одержати у зв'язку з ухиленням останнього від їх сплати. У цьому разі відповідно до правила ст. 191 Сімейного кодексу України суд вправі присудити аліменти за минулий час, але не більш як за три роки.

Якщо вимога про стягнення аліментів пред'являється одночасно з позовом про встановлення батьківства, то, згідно російського законодавства, при задовільненні позову про встановлення батьківства аліменти присуджуються з дня пред'явлення позову, як і по всіх справах про стягнення аліментів. Однак при цьому виключається можливість стягнення аліментів за минулий час, оскільки раніше відповідач не був визнаний батьком дитини (п. 8. Постанови Пленуму Верховного Суду Російської Федерації від 25 жовтня 1996 р. № 9).

Визначений за рішенням суду або за домовленістю між батьками розмір аліментів з часом можна змінити (зменшити або збільшити). Це можливо лише за рішенням суду. З позовом про зменшення або збільшення розміру аліментів до суду має право звернутися як платник аліментів, так і їх одержувач у разі зміни матеріального становища або сімейного стану когось із них, погіршення або поліпшення їх здоров'я. Розмір аліментів може бути зменшено, якщо дитина перебуває на утриманні держави, територіальної громади або юридичної особи (п. 2 ст. 192 Сімейного кодексу України). Згідно п.2 ст.81 Сімейного кодексу Російської Федерації розмір аліментів може бути зменшений з урахуванням матеріального або сімейного становища.

Відповідно до ст. 74 Закону України "Про виконавче провадження", а також п.4 ст. 181 Сімейного кодексу України з осіб, зобов'язаних сплачувати аліменти, у разі їх виїзду для постійного проживання у країни, з якими Україна не має договорів про надання правової допомоги, стягнення аліментів провадиться на час виїзду за рішенням суду за весь період до досягнення дитиною повноліття.

З осіб, які працюють за контрактом в іноземних державах і одержують заробітну плату тільки за кордоном, аліменти стягуються в порядку та розмірах, передбачених законом.

Батьки зобов'язані містити не тільки своїх неповнолітніх дітей, але і непрацездатних нужденних у допомозі повнолітніх дітей (ст. 85 Сімейного кодексу Російської Федерації та ст.198 Сімейного кодексу України). Цей обов'язок може виконуватися добровільно без якого-небудь оформлення на підставі угоди про сплату аліментів і на підставі рішення суду.

Непрацездатними є інваліди I і II груп і особи, що досягли пенсійного віку. Інваліда III групи суд може визнати непрацездатним, якщо він не може одержати роботу відповідно до стану здоров'я і рекомендаціями МСЕК. У ст. 87 Сімейного кодексу Російської Федерації та ст.202 Сімейного кодексу України закріплений обов'язок працездатних повнолітніх дітей по утриманню своїх непрацездатних, нужденних у допомозі батьків.

Згідно українського та російського законодавств діти можуть бути звільнені від обов'язку по утриманняу своїх непрацездатних, нужденних у допомозі батьків, якщо судом буде встановлено, що батьки ухилялися від виконання батьківських обов'язків.

Отже, майнові правовідносини між батьками та дітьми займають важливе місце у галузі права. З цього випливє, що діти мають майнові права, як і дорослі. Це право на утримання, на майно. Крім прав, це також обов'язок - утримувати своїх батьків.

Розділ 3. Немайнові правовідносини та обов'язки членів сім'ї

3.1 Немайнові правовідносини між подружжям

З усього розмаїття відносин, що виникають у сім'ї між подружжям, підлягають правовому регулюванню тільки ті, які, на думку законодавця, є найбільш важливими як для кожного із подружжя, членів його сім'ї, так і для суспільства в цілому. Серед інших правовому регулюванню підлягають і деякі особисті немайнові відносини, які є стрижнем подружнього життя, причому їх регулювання є одним із завдань законодавства держав (ст.1 Сімейного кодексу України та ст.2 Сімейного кодексу Російської Федерації).

Метою регулювання особистих немайнових відносин є: зміцнення сім'ї як соціального інституту і як союзу конкретних осіб; побудова сімейних відносин на паритетних засадах та почуттях взаємної любові та поваги, взаємодопомоги і підтримки в різноманітних життєвих ситуаціях.

У регулюванні особистих відносин між подружжям право до останнього часу виходило з принципу, що чоловік є главою родини, і тим самим вирішувало багато питань сімейного життя -- дружина була зобов'язана йти слідом за чоловіком, а у випадку її відмови шлюб міг бути розірваний по позову чоловіка. Юридично місце проживання (доміцилій в Англії і США) визначалося місцем проживання чоловіка, навіть якщо подружжя разом не проживали; дружина могла займатися професійною діяльністю тільки за згодою чоловіка; чоловіку належало безроздільне право одноособового вирішення всіх питань сімейного життя.

До особистих немайнових прав подружжя Сімейний Кодекс України та Російської Федерації відносить:

право на материнство та батьківство; право на повагу до своєї індивідуальності; право на духовний розвиток; право на вибір прізвища при реєстрації шлюбу і зміні його, перебуваючи у шлюбі; право на розподіл обов'язків та сімейне вирішення питань життя сім'ї; право на особисту свободу. Кожен із подружжя зобов'язаний турбуватись про сім'ю.

Аналізуючи перелічені в главі 6 Сімейного кодексу України та главі 6 Сімейного кодексу Російської Федерації права та обов'язки подружжя, можна дійти висновку, що законодавець при їх визначенні враховує як загальні цивільно-правові положення щодо визначення особистих немайнових прав громадян незалежно від шлюбу, так і закріплює порядок виникнення, здійснення та припинення таких прав та обов'язків у осіб, що перебувають у зареєстрованому шлюбі. Це можна пояснити тим, що кожному громадянинові від народження або за законом належить певне коло особистих немайнових прав та обов'язків. Більшістю з таких прав особа володіє довічно. Вступ до шлюбу суттєво не впливає на ці права. Вони продовжують належати кожному з подружжя як громадянинові.

До таких прав належать: право на життя, право на охорону здоров'я, право на безпечне для життя і здоров'я довкілля, право на свободу та особисту недоторканність, право на недоторканність особистого життя, право на повагу до гідності та честі, право на таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції, право на свободу літературної, художньої, наукової і технічної творчості та деякі інші особисті права.

Аналізуючи ст. 49 та деякі інші статті Сімейного кодексу України та ст.31 Сімейного кодексу Російської Федерації, можна дати наступне визначення материнства в праві.

Материнство - це забезпечена законом можливість жінки здійснювати репродуктивну функцію (народжувати здорових дітей), належним чином утримувати їх та виховувати в дусі поваги до прав та свобод інших людей, любові до своєї сім'ї та родини, свого народу, своєї Батьківщини [ гопанчук ].

Право на материнство - це не тільки сімейно-правовий інститут, а явище більш широке. Зміст цього права становлять не лише сімейно-правові норми, а й норми конституційного, цивільного, трудового, адміністративного, кримінального та інших галузей права.

Водночас зі змісту інших пунктів ст. 49 Сімейного кодексу України можна зробити висновок, що право на материнство - це, перш за все, сімейно-правовий інститут. Саме в такому вузькому розумінні право на материнство як суб'єктивне сімейне право жінки може здійснитись тільки в сімейних правовідносинах. Зміст цього особистого немайнового права подружжя становлять правомочності дружини з приводу прийняття рішення про те, мати чи не мати дитину. Якщо дружина забажає мати дитину, а чоловік буде проти цього або виявиться нездатним до зачаття дитини - це може бути причиною розірвання шлюбу.

Право на материнство як сімейне право включає в себе також певні обов'язки іншого з подружжя. Вагітній дружині мають бути створені у сім'ї умови для збереження її здоров'я та народження здорової дитини.

Дружині-матері мають бути створені у сім'ї умови для поєднання материнства із здійсненням нею інших прав та обов'язків.

Право на батьківство. Батьківство в праві визначається як факт походження дитини від певного чоловіка, юридичне посвідчений записом в державних органах РАЦСу про народження.

Право на батьківство, як і право на материнство, є юридичним правом людини. Тому ці особисті немайнові права подружжя, хоч і регулюються різними статтями Сімейного кодексу, але фактично виступають єдиним правом подружжя. Ст. 50 Сімейного кодексу України та ст.31 Сімейного кодексу Російської Федерації, у яких закріплено право на батьківство, має багато спільного з правом на матноинство. Якихось суттєвих відмінностей, крім тих, що зумовлені фізіологічними особливостями жінки та чоловіка і соціальним станом жінки-матері, не існує. Що ж до практики розірвання шлюбу за мотивом бездітності, то у зв'язку з тим, що такі шлюби розриваються, як правило, в органах РАЦСу, судова практика щодо таких спорів незначна.

Право дружини та чоловіка на повагу до своєї індивідуальності. Індивідуальність особи - це неповторна своєрідність людини. Така повага вважається природною і не потребує повсякденного нагадування. Стаття 51 Сімейного кодексу України, в якій зазначено, що дружина та чоловік мають рівне право на повагу до своєї індивідуальності, своїх звичок та уподобань, по своїй суті затверджує стан сім'ї, в якій відсутня любов між подружжям.

У тих сім'ях, де немає взаєморозуміння, де кожен із подружжя живе своїм індивідуальним життям, виникає потреба в праві на повагу до своєї індивідуальності, своїх звичок та уподобань.

Глава 6 Сімейного кодексу Російської Федерації, яка регулює особисті права та обов'язки подружжя досить стисло описує їх. І право на індивідуальність там не згадується, лише вказується, що ці права здійснюються на основі рівності між подружжям.

Право дружини та чоловіка на фізичний та духовний розвиток. Фізичний розвиток - це процес, спрямований на зміцнення здоров'я, гармонійне удосконалення форм і функцій організму людини. Такий розвиток може відбуватись завдяки заняттям фізичними вправами, гігієні праці та побуту тощо.

Здійснюючи закріплене в ст. 52 Сімейного кодексу України рівне право на фізичний розвиток, подружжя має створювати в сім'ї належні умови для такого розвитку. Це - не тільки заняття спортом, а й дотримання чистоти в оселі, удосконалення знарядь праці і побуту, спрямовування зусиль на позбавлення негативних звичок, здійснення інших заходів щодо зміцнення фізичного розвитку кожного з подружжя.

Духовний розвиток можна розуміти як діяльність, спрямовану на пізнання духовних багатств, накопичених людством. Можуть бути різні напрямки такого пізнання - це і здобуття загальної та спеціальної освіти, удосконалення природних здібностей, поглиблення релігійного світогляду тощо.

Маючи право на фізичний та духовний розвиток, подружжя повинно ці питання вирішувати на засадах рівності, взаємоповаги і підтримки одне одного.

Право на вибір прізвища та на його зміну. До особистих немайнових прав подружжя, які виникають у зв'язку зі вступом до шлюбу, закон відносить право на вибір прізвища. Це право виникає ще до реєстрації шлюбу. Стаття 35 Сімейного кодексу України та ст. 32 Сімейного кодексу Російської Федерації, регулюють відносини, пов'язані з вибором прізвища майбутнім подружжям. Згідно них наречені мають право обрати прізвище одного з них як спільне прізвище подружжя або надалі іменуватися дошлюбними прізвищами. Питання про вибір прізвища вирішується на засадах рівності сторін. Якщо при виборі прізвища між нареченими виникнуть непорозуміння, то працівник органу РАЦСу залишає подружжю їх дошлюбні прізвища.

Пункт 2 ст. 35 Сімейного кодексу України та п.1 ст.32 Сімейного кодексу Російської Федерації надає право нареченим приєднати до свого прізвища прізвище нареченого, нареченої. Якщо вони обоє бажають мати подвійне прізвище, за їхнім бажанням визначається, з якого прізвища воно буде починатися.

Згідно Сімейного кодексу України складання більше двох прізвищ не допускається, якщо інше не випливає із звичаю національної меншини, до якої належить наречена і(або) наречений. Про це не згадується в Сімейному кодексі Російської Федерації.

Якщо на момент реєстрації шлюбу прізвище нареченої (нареченого) вже є подвійним, вона (він) має право замінити одну із частин свого прізвища на прізвище другого (п.3 ст.35 Сімейного кодексу України). П.2 ст.32 Сімейного кодексу Російської Федерації забороняє з'єднання прізвищ, якщо дошлюбне прізвище хоча б одного з подружжя є подвійним.

Поновити дошлюбне прізвище особа вправі при розірванні шлюбу. Крім того, на підставі ст. 53 Сімейного кодексу України дружина чи чоловік, якщо при реєстрації шлюбу вони зберегли дошлюбні прізвища, мають право подати до органу РАЦСу, який зареєстрував їхній шлюб, або відповідного органу за місцем їхнього проживання заяву про обрання прізвища одного з них як їхнього спільного прізвища або про приєднання до свого прізвища прізвища другого з подружжя. П.3 ст.32 Сімейного кодексу Російської Федерації подружжя має право зберегти шлюбне прізвище або повернутися до дошлюбного.

У разі зміни прізвища орган РАЦСу видає нове Свідоцтво про шлюб.

Відбулися зміни в регулюванні таких особистих прав подружжя, як право на вибір прізвища при реєстрації шлюбу. В Франції жінка має право взяти прізвище чоловіка або зберегти своє дівоче прізвище. У Федеративній Республіці Німеччини можна заявити, яке прізвище він (вона) буде носити.

В Англії і США питання про вибір подружжям прізвища при реєстрації шлюбу в законодавстві не врегульований, а історично склалося так, що кожна людина може вибрати собі ім'я і прізвище самостійно, незалежно від подружнього статусу.

В даний час у результаті проведених реформ у країнах положення істотно змінилося. Правове регулювання відносин подружжя виходить із принципу рівності чоловіка і дружини. Так, Цивільний кодекс Франції більше не містить поняття глави родини, і, згідно ст. 213 у її новій редакції, подружжя разом забезпечують матеріальне і моральне керівництво родиною. Місце проживання подружжя визначається по взаємній згоді подружжя (ст. 215 Цивільного кодексу Франції). Аналогічні положення існують і в цивільних кодексах Федеративної Республіки Німеччини, Швейцарії, Італії.

У законодавстві Франції, Федеративної Республіки Німеччини, Швейцарії не міститься більш норм, що обмежують право замужньої жінки на вибір професії і сфери діяльності.

Право дружини та чоловіка на розподіл обов'язків та спільне вирішення питань життя сім'ї. До особистих немайнових прав подружжя ст. 54 Сімейного кодексу України та ст.31 Сімейного кодексу Російської Федерації відносить право дружини та чоловіка розподіляти обов'язки та спільно вирішувати питання життя сім'ї. Закон формулює зазначені в названій статті особисті немайнові права подружжя, виходячи з принципу рівності прав та обов'язків чоловіка і жінки у шлюбі. Принцип рівності чоловіка і жінки є одним із основних принципів регулювання сімейних відносин, він ґрунтується на визнанні рівних цінностей подружжя у шлюбних відносинах. Практичною стороною цього принципу є те, що кожен з подружжя має рівні правові можливості при набутті, здійсненні та захисті своїх прав. Правозастосовчі органи при вирішенні спорів між подружжям мають неодмінно дотримуватись рівності прав та обов'язків учасників спору.

Право дружини та чоловіка на особисту свободу. Згідно зі ст. 56 Сімейного кодексу України та ст.31 Сімейного кодексу Російської Федерації змістом особистої свободи кожного з подружжя є право:

- на вибір місця свого проживання;

- на припинення шлюбних відносин;

- на вжиття заходів, які не заборонені законом і не суперечать моральним засадам суспільства, щодо підтримання шлюбних відносин.

Право подружжя на вибір місця проживання законом віднесено до особистих немайнових прав кожного із подружжя. Хоча за звичайних умов сімейного життя подружжя проживає сумісно. Саме сумісне проживання створює необхідні передумови для розвитку сім'ї та здійснення її функцій (ведення спільного господарства, виховання дітей, вирішення інших немайнових та майнових питань, що виникають під час шлюбу). Виходячи з цього, закон України не передбачає інституту роздільного проживання подружжя (на відміну від закону Російської Федерації), хоча кожному з них надає право вибору місця свого проживання. Цим самим законодавець заперечує будь-яку можливість примусу подружжя до сумісного проживання і підкреслює, що шлюб не звужує кола особистих прав громадян і не обмежує їх правоздатності.

У США правове регулювання внутрісімейних відносин у більшості штатів здійснюється аналогічно англійському праву.

Особисті відносини подружжя в Англії і США, на відміну від країн континентальної Європи, врегульовані досить своєрідно. Подружжя зобов'язані створити подружню спільність життя -- консорціум [ ]. Хоча точного і вичерпного визначення консорціуму ні в законодавстві, ні в судовій практиці не існує, одним із загальновизнаних його елементів є обов'язок подружжя жити разом. Порушення консорціуму дає чоловіку право на пред'явлення одного з деліктних позовів: 1) про спокусу, 2) про приховування, 3) про стягнення збитків у результаті адюльтеру, 4) про втрату консорціуму. Можливість пред'явлення перших трьох видів позовів була скасована в Англії законом у 1970 році, і в даний час покинутий чоловік може пред'явити тільки позов про втрату консорціуму, оскільки він, як установлено прецедентним правом, має право на товариство і послуги дружини, а в 1973 році законом був встановлений самостійний доміцилій замужньої жінки, що не залежить від доміцилію чоловіка.

Поряд з особистими немайновими правами кожний із подружжя має й особисті обов'язки. Перш за все, ці обов'язки пов'язані з турботою про сім'ю. Так, згідно зі ст. 55 Сімейного кодексу України та п.3 ст.31 Сімейного кодексу Російської Федерації дружина та чоловік зобов'язані спільно піклуватися про побудову сімейних стосунків між собою та іншими членами сім'ї на почуттях взаємної любові, поваги, дружби, взаємодопомоги.

Кожен із подружжя зобов'язаний утверджувати в сім'ї повагу до матері та батька. Дружина та чоловік відповідальні один перед одним, перед іншими членами сім'ї за свою поведінку в ній, зобов'язані спільно дбати про матеріальне забезпечення сім'ї.

Загальним обов'язком кожного з подружжя є утримання від дій, спрямованих на примушування до припинення шлюбних відносин, їх збереження, в тому числі - примушування до статевого зв'язку за допомогою фізичного або психічного насильства (п. 4 ст. 56 Сімейного кодексу України).

Підбиваючи підсумки загальної характеристики особистих немайнових прав та обов'язків подружжя, необхідно підкреслити, що ці права виникають у зв'язку з укладанням шлюбу. Більшість з них діє у вигляді законодавчих принципів побудови сім'ї. Захист цих прав не завжди має реально-правовий характер. Невиконання будь-ким із подружжя обов'язку не порушувати особистих немайнових прав іншого з подружжя може бути підставою розірвання шлюбних відносин. Посадові особи правоохоронних органів мусять знати правову природу особистих немайнових прав подружжя і використовувати їх в діяльності, пов'язаній з профілактикою правопорушень.

3.2 Немайнові правовідносини батьків та дітей

Згідно зі ст. 145 Сімейного кодексу України та ст.58 Сімейного кодексу Російської Федерації прізвище дитини визначається за прізвищем батьків. Якщо мати, батько мають різні прізвища, прізвище дитини визначається за їхньою згодою. Батьки, які мають різні прізвища, можуть присвоїти дитині подвійне прізвище, утворене шляхом з'єднання їхніх прізвищ. Спір між батьками щодо прізвища дитини може вирішуватися органом опіки та піклування або судом. Розірвання шлюбу або визнання його недійсним не зумовлює зміни прізвищ дітей.

У разі зміни прізвища обома батьками змінюється прізвище дитини, яка не досягла семи років, з її згоди. У разі зміни прізвища одного з батьків прізвище дитини може бути змінене зі згоди обох батьків та за згодою дитини, яка досягла семи років.

Коли є заперечення одного з батьків щодо зміни прізвища дитини, спір щодо такої зміни може вирішуватися органом опіки та піклування або судом. При вирішенні спору беруться до уваги виконання батьками своїх обов'язків щодо дитини, а також інші обставини, які засвідчують відповідність зміни прізвища інтересам дитини (ст.148 Сімейного кодексу України).

По спільному проханню батьків до досягнення дитиною віку чотирнадцяти років орган опіки і піклування, виходячи з інтересів дитини, вправі дозволити змінити ім'я дитині, а також змінити привласнен їй прізвище на прізвище іншого батька.

Зміна імені і (чи) прізвища дитини, що досягла віку десяти років, може бути зроблено тільки з її згоди (ст.59 Сімейного кодексу Російської Федерації).

Вибір імені дитини - це особисте право батьків, яке здійснюється за їх взаємною згодою. Згідно зі ст. 146 Сімейного кодексу України ім'я дитини, народженої жінкою в шлюбі, у разі відсутності добровільного визнання батьківства визначається матір'ю дитини. Дитині може бути дано не більше двох імен, якщо інше не випливає зі звичаю національної меншини, до якої належить мати і (або) батько. Спір між батьками щодо імені дитини може вирішуватися органами опіки та піклування або судом.

По батькові дитині присвоюється в усіх випадках за іменем особи, яка записана батьком дитини. Згідно зі ст. 147 Сімейного кодексу України та п.5 ст.58 Сімейного кодексу Російської Федерації по батькові дитини, народженої жінкою, яка не перебуває у шлюбі, за умови, що батьківство щодо дитини не визнано, визначається за іменем особи, яку мати дитини назвала її батьком. У разі, якщо батько змінив своє ім'я, по батькові дитини, яка досягла чотирнадцяти років, змінюється з її згоди.

Відповідно до Закону України від 18 січня 2001 р. "Про громадянство України" громадянство дітей визначається за громадянством їх батьків.

Дитина, яка народилася на території України від батьків, які є іноземцями, і набула за народження громадянство іншої держави або держав, яке було припинене, реєструється громадянином України за клопотанням одного з батьків або опікуна чи піклувальника.

Дитина, яка є іноземцем або особою без громадянства, батьки якої перебувають у громадянстві України, реєструється громадянином України за клопотанням одного з батьків.

У разі встановлення батьківства дитини, мати якої є іноземкою або особою без громадянства, а батьком визнається громадянин України, дитина незалежно від місця її народження та постійного проживання стає громадянином України.

Виховання в сім'ї є першоосновою розвитку особистості дитини. На кожного з батьків покладається однакова відповідальність за виховання, навчання та розвиток дитини.

Батьки або особи, які їх замінюють, мають право і зобов'язані виховувати дитину, піклуватися про її здоров'я, фізичний, духовний і моральний розвиток, навчання, створювати належні умови для розвитку її природних здібностей, поважати гідність дитини, готувати її до самостійного життя та праці згідно із законом України від 26 квітня 2001 р. "Про охорону дитинства" (ст. 12).

Законодавство України, а саме ст. 150 Сімейного кодексу України та ст.63 Сімейного кодексу Російської Федерації, визначає, що батьки зобов'язані виховувати дитину у дусі поваги до прав і свобод інших людей, любові до своєї сім'ї та родини, свого народу, своєї Батьківщини. Батьки зобов'язані піклуватися про здоров'я дитини, її фізичний, духовний та моральний розвиток, забезпечити здобуття дитиною повної загальної середньої освіти, зобов'язані поважати дитину, готувати її до самостійного життя.

Законодавчо встановлений принцип повної рівності обох батьків у питаннях виховання дітей, і жоден із них не має будь-яких переваг. Питання щодо виховання дитини вирішується батьками спільно. Той із батьків, хто проживає окремо від дитини, зобов'язаний брати участь у її вихованні і має право на особисте спілкування з нею. Той із батьків, з ким проживає дитина, не має права перешкоджати тому з батьків, хто проживає окремо, спілкуватися з дитиною та брати участь у її вихованні, якщо таке спілкування не заважає нормальному розвиткові дитини (ст.159 Сімейного кодексу України та ст.66 Сімейного кодексу Російської Федерації).

Мати, батько та дитина мають право на безперешкодне спілкування, зокрема якщо хтось із них перебуває у надзвичайній ситуації (лікарні, місці затримання та позбавлення волі тощо).

Згідно ст.156 Сімейного кодексу України неповнолітні батьки мають такі ж права та обов'язки щодо дитини, як і повнолітні, й можуть їх здійснювати самостійно, а по досягненні неповнолітніми батьками чотирнадцяти років мають право на звернення до суду за захистом прав та інтересів своєї дитини. Неповнолітні батьки у суді мають право на безоплатну правову допомогу.

Згідно ст.62 Сімейного кодексу Російської Федерації неповнолітні батьки, що не є в шлюбі, у випадку народження в них дитини і при встановленні їхнього материнства і (чи) батьківства вправі самостійно здійснювати батьківські права після досягнення ними віку шістнадцяти років. До досягнення неповнолітніми батьками віку шістнадцяти років дитині може бути призначений опікун, що буде здійснювати її виховання разом з неповнолітніми батьками дитини.

Ст.67 Сімейного кодексу Російської Федерації та ст.159 Сімейного кодексу України гласить, що при вчиненні перешкод у спілкуванні з дитиною, це питання може розглядатися у судовому порядку.

У разі ухилення від виконання рішення суду особою, з якою проживає дитина, суд за заявою того з батьків, хто проживає окремо, може передати дитину для проживання з ним. Особа, яка ухиляється від виконання рішення суду, зобов'язана відшкодувати матеріальну та моральну шкоду, завдану тому з батьків, хто проживає окремо від дитини (ст.159 Сімейного кодексу України).

Позбавлення батьківських прав є крайнім засобом сімейно-правового характеру, який застосовується до батьків, що не забезпечують належне виховання своїх дітей. Такий засіб може застосовуватись тільки за рішенням суду. Закон встановлює ряд підстав, з яких батьки можуть бути позбавлені батьківських прав.

Згідно ст.69 Сімейного кодексу Російської Федерації мати, батько можуть бути позбавлені судом батьківських прав, якщо вона, він:

ухиляються від виконання обов'язків батьків, у тому числі при злісному відхиленні від сплати аліментів;

відмовляються без поважних причин взяти свою дитину з пологового будинку (відділення) або з іншої лікувальної установи, виховної установи, установи соціального захисту населення чи з інших аналогічних установ;

зловживають своїми батьківськими правами;

жорстоко поводяться з дітьми, у тому числі здійснюють фізичне чи психічне насильство над ними, вчиняють замах на їхню статеву недоторканність;

є хворими хронічним алкоголізмом чи наркоманією;

учинили навмисний злочин проти життя чи здоров'я своїх дітей або проти життя чи здоров'я чоловіка (жінки).

Згідно ст.164 Сімейного кодексу України такими підставами є -

1) не забрали дитину з пологового будинку або з іншого закладу охорони здоров'я без поважної причини і протягом шести місяців не виявляли щодо неї батьківського піклування;

2) ухиляються від виконання своїх обов'язків по вихованню дитини;

3) жорстоко поводяться з дитиною;

4) є хронічними алкоголіками або наркоманами;

5) вдаються до будь-яких видів експлуатації дитини, примушують її до жебракування та бродяжництва;

6) засуджені за вчинення умисного злочину щодо дитини.

Отже, роблячи висновок з вищесказаного, ми можемо стверджувати, що батьки мають рівні права та обов'язки щодо дитини, і тут шлюб не відіграє ніякої ролі. Перебувають вони в шлюбі чи проживають окремо, цей факт не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє їх від обов'язків щодо дитини. У свою чергу діти теж мають рівні права та обов'язки щодо батьків.

Висновки

У процесі дослідження ми виконали основне завдання нашої роботи - ознайомилися з поняттям “сім'я”, охарактеризували майнові права та обов'язки членів сім'ї, а саме детальніше розібралися з легальним та договірним статусом майна подружжя і аліментними зоов'язаннями подружжя та батьків і дітей, а також з особистими немайновими правами та обов'язками членів сім'ї.

Правове регулювання у цілому -- цілеспрямований вплив на поведінку людей і суспільні відносини за допомогою правових (юридичних) засобів. Основними цілями правового регулювання майнових відносин у сім'ї, окрім їх впорядкування, є: всебічне задоволення майнових інтересів членів сім'ї; встановлення юридичної рівності членів сім'ї у майнових відносинах, незалежно від походження, соціального чи майнового стану, расової та національної належності, статі, освіти тощо; поєднання майнових інтересів кожного члена сім'ї із загальносімейними інтересами; підвищений захист майнових інтересів неповнолітніх і недієздатних членів сім'ї; надання членам сім'ї широких можливостей самостійно встановлювати для себе майнові права та обов'язки.

Майнові правовідносини подружжя являють собою складний комплекс взаємопов'язаних дій стосовно володіння, користування та розпорядження майном. Право визначає основні параметри поведінки подружжя в майновій сфері: закріплює, яке майно перебуває у власності обох чоловіка та дружини або когось з них, встановлює обсяг прав і обов'язків подружжя щодо цього майна, умови їх реалізації, порядок набуття й відчуження майна, відповідальність подружжя за спільними та особистими зобов'язаннями тощо.

Правовий режим майна подружжя визначається в залежності від того, ким він встановлений - законодавцем чи самими учасниками майнових відносин - подружжям. У зв'язку з цим можна казати про законний та договірний правовий режим подружнього майна. Законний режим вказує, що комплекс подружніх прав та обов'язків щодо майна, порядок набуття майна та його відчуження, право володіти і його використовувати, а також розмір відповідальності подружжя за спільними та особистими боргами визначаються чинним законодавством. У випадку виникнення спору між сторонами законний режим розглядається у відповідності до чинного цивільного та сімейного законодавств. Подружжя може визначити договірний режим майна шляхом укладання спільної угоди - шлюбного контракту, мова про який піде нижче. Якщо виникає спір між сторонами, він має вирішуватися як на основі діючого законодавства, так і з урахуванням положень шлюбного контракту, укладеного сторонами.

Насамперед використання договірної форми регулювання дозволяє врахувати численні потреби людей і різноманітні обставини, які впливають на життя конкретної сім'ї. Тільки у разі укладення, зміни, розірвання договорів можна найкращим чином врахувати інтереси кожної подружньої пари. Намагатися сконструювати законний режим майна подружжя, який задовольнив би інтереси всіх без винятку подружніх пар, неможливо, оскільки законодавче регулювання об'єктивно не завжди може врахувати різноманіття людських інтересів та життєвих обставин. Тому вихід є найбільш оптимальним -- поряд із законним режимом майна та аліментним обов'язком, що відповідають інтересам більшості людей, одночасно надається можливість по-іншому врегулювати майнові відносини за допомогою договорів. При цьому договори дозволяють зберегти сили суспільства у сфері законотворчості та пошуках оптимальної для всіх моделі регулювання майнових відносин подружжя.

Отже, мета шлюбного контракту -встановити певні права та обов'язки, які відрізняються від тих, що їх передбачено чинним законодавством. Законний режим виникає автоматично, в силу самого припису закону, а договірний являє собою результат вольових дій подружжя, які зафіксовані нотаріусом.

Досліджуючи проблему немайнових правовідносин, ми дійшли до такого висновку:

По-перше, особисті немайнові права подружжя виникають не від народження, а у зв'язку зі вступом у шлюб, зареєстрований в установленому порядку. Вони діють лише в сімейних відносинах.

По-друге, особисті немайнові права подружжя є не абсолютними, як у цивільному праві, а відносними. Вони можуть бути порушені не будь-ким, а лише іншим із подружжя.

По-третє, особисті немайнові права подружжя є визначальними в сімейних правовідносинах. Саме з цих прав виникають усі інші права подружжя. В їх основі лежать одвічні духовні цінності, без яких неможливо створити міцну, щасливу сім'ю.

По-четверте, здійснення особистих немайнових прав одним із подружжя можливе не тільки за умови погодження своїх дій з іншим із подружжя, а й з урахуванням інтересів сім'ї в цілому (дітей, батьків, інших її членів).

По-п'яте, припинення особистих немайнових прав відбувається разом із припиненням шлюбу. Припинення шлюбу може відбутись не тільки з настанням смерті одного з подружжя, а й з інших підстав. Тому особисті немайнові права подружжя на відміну від особистих немайнових прав інших громадян припиняються як природним шляхом, так і з волі учасників шлюбних відносин - шляхом розірвання шлюбу.

Підсумовуючи викладене, можна дати наступне визначення поняття особистих немайнових правовідносин з участю подружжя: це - врегульовані нормами сімейного права відносини з приводу особистих немайнових благ та інтересів осіб, що перебувають у шлюбі. В основі особистих немайнових правовідносин подружжя лежить правовий статус кожного з подружжя.

Особисті немайнові права становлять лише частину правового статусу подружжя, але ця частина має суттєве значення, бо є фундаментом для створення міцної сім'ї.

Список використаної літератури

1. Сімейний кодекс України від 10 січня 2002 р.

2. Закон України “Про страхування“ від 4 жовтня 2001 р.

3. Закон України “Про охорону дитинства“ від 26 квітня 2001 р.

4. Закон України “Про громадянство України“ від 18 січня 2001 р.

5. Закон України “Про виконавче провадження“ від 21 квітня 1999 р.

6. Закон України “Про внесення змін і доповнень до Кодексу про шлюб і сім'ю України“ від 23 червня 1992 р.

7. Закон України “Про власність“ від 7 лютого 1991 р.

8. Постанова Кабінету Міністрів України “Про порядок укладення шлюбного контракту” від 16 червня 1993 р. № 457.

9. Збірник постанов Пленуму Верховного Суду України. - Ч.І. - К., 1995. - 453с.

10. Відомості Верховної Ради України. - 1999. - №24. - с.207.

11. Відомості Верховної Ради України. - 1996. - №34. - с.160.

12. Відомості Верховної Ради України. - 1991. - №20. - с.249.

13. Ариванюк Т.О. Правове регулювання відносин між подружжям: Автореф. канд. юрид. наук. - К., 2002. - 20с.

14. Дзера О.В. Особисті і майнові правовідносини подружжя. - К., 1997. - 323с.

15. Заїка Ю. О., Гопанчук В. С. Юридичний довідник. - Київ, 1996. - 290с.

16. Індиченко С. П., Гопанчук В. С. Сімейне право України. - Київ, 1997. - 327с.

17. Ромовська З.В. Сімейний кодекс України: Науково-практичний коментар. - К., 2003. - 532с.

18. Сімейне право України / За ред. В.С. Гопанчука. - Київ: Істина, 2002. - 273с.

19. Сімейне право України / За ред. О.В. Дзери. - Київ: Вентурі. - 1997. - 354с.

20. Фединяк Г.С. Міжнародне приватне право (у запитаннях та відповідях). Навчальний посібник. - К.: Атіка, 2000. - 336с.

21. Антошкіна В. Договірне регулювання майнових відносин подружжя // право України. - 2005. - №3. - С.95-97.

22. Антошкіна В. Договір про поділ майна подружжя, що є об'єктом права спільної сумісної власності // Право України. - 2005. - №8. - С.75-78.

23. Бартошко О.А. Майнові правовідносини між подружжям // Науковий вісник Чернівецького університету. - 2002. - № 147. - С.65-67.

24. Безсмертна Н., Демченко Л. Особливості здійснення права власності подружжя в нотаріальному процесі // Право України. - 2006. - №8. - С.31-32.

25. Дзера О.В. Деякі проблеми врегулювання відносин власності подружжя в новому СК України // Юридична Україна. - 2003. - №1. - С.56-58.

26. Жилінкова І.В. Правовий режим нерухомої роздільності майна подружжя // Нотаріат. - 2004. - № 12. - С.2.

27. Жилінкова І.В. Регулювання майнових відносин подружжя // Право України. - 1994. - № 11-12. - С.45-49.

28. Маломуж О. Шлюбний договір // Право України. - 2005. - №1. - С.73-75.

29. Семейный кодекс Российской Федерации от 8 декабря 1995 г.

30. Постановление Пленума Верховного Суда Российской Федерации от 25 октября 1996 г. №9.

31. Антокольская М.В. Семейное право: Учебник. - М.: Юристь, 2001. - 366с.

32. Бошко В.И. Очерки советского семейного права. Перераб. и доп. д.ю.н., проф. В.А. Рясенцевым. - К., 1952. - 251с.

33. Граве К.А. Имущественные отношения супругов. - М., 1960. - 115с.

34. Гражданское и торговое право капиталистических государств: Учебник, ч.2 / Под ред. проф. Р.Л. Нарышкиной. - М.: Международные отношения, 1984. - 304с.

35. Гражданское право: Учебник: В 3 томах. - Т.3. / Под ред. А.П. Сергеева, Ю.К. Толстого. - М., 2003. - 784с.

36. Жилинкова И.В. Право собственности супругов. - Харьков, 1997. - 256с.

37. Жилинкова И.В. Правовой режим имущества членов семьи. - Харьков, 2000. - 398с.

38. Жилинкова И.В. Брачный контракт. - Харьков, 1995. - 128с.

39. Кузьмичева Л.А., Жилинкова И.В. Личные права и обязаности родителей и детей. - К., 1991. - 201с.

40. Муратова С.А. Семейное право: Учебное пособие. Нормативные акты. - М., 2001. - 362с.

41. Оридорога М.Т. Брачные правоотношения. - К., 1971. - 279с.

42. Рабинович Н.В. Личные и имущественные отношения в советской семье. - М., 1952. - 241с.

43. Рыбченко А., Яценко И. Брачный контракт. - М., 1996. - 112с.

Страницы: 1, 2, 3