Відповідно до ст. 7 СК сімейне законодавство включає в себе сам Сімейний кодекс України та інші нормативно-правові акти. Зведення сімейного законодавства виключно до цих нормативно-правових актів не можна вважати новим для українського законодавства, бо традиційно терміном «сімейне законодавство» охоплювалася вся сукупність нормативних актів, які містили норми сімейного права. Між тим, у самому СК вказується і на інші джерела, які складають сімейне законодавство, які аж ніяк не можна віднести до нормативно-правових актів. Так, ст. 9 СК передбачає можливість урегулювання сімейних відносин за домовленістю (договором) сторін, а ст. 11 СК допускає врахування звичаїв при врегулюванні сімейних відносин, якщо вони не суперечать СК, іншим законам та моральним засадам суспільства. Звідси і договір, і певні звичаї теж слід відносити до джерел сімейного права. Стаття 13 СК визнає частиною національного сімейного законодавства України міжнародні договори, згоду на обов'язковість яких дано Верховною Радою України, а ст. 291 вказує, що сімейне законодавство (закони) іноземних держав застосовується в Україні, якщо воно не суперечить загальним принципам регулювання сімейних відносин, встановлених СК України.

Ряд норм сімейного права міститься і в новому ЦК України. Так, відповідно до ч. З ст. 368 майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом. До того ж, ст. 8 СК допускає субсидіарне застосування відповідних норм ЦК.

Конституція України в системі джерел сімейного законодавства

Конституція має найвищу юридичну силу, а всі закони, включаючи і СК, і інші нормативно-правові акти, приймаються на її основі і повинні їй відповідати. Виходячи з цього, якщо будь-який нормативний акт суперечить Конституції, він не тільки повинен бути відміненим Конституційним Судом, а й взагалі не може застосовуватися.

Конституція містить цілий ряд норм, які визначають зміст сімейного законодавства. Такі норми знаходяться в розділі II Конституції, наприклад, ч. З ст. 24 забезпечує жінкам та чоловікам рівні права, гарантує створення жінкам умов для можливості поєднання роботи з материнством тощо.

Особливо важливе значення мають положення статей 51 і 52 Конституції, які встановлюють основні принципи регулювання сімейних відносин і знаходять своє втілення в нормах СК та інших нормативно-правових актів. Відповідно до ст. 51 Конституції сім'я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою. Шлюб ґрунтується на вільній згоді жінки і чоловіка, тобто не може бути ніякого примусу щодо взяття шлюбу. Незгода батьків, опікунів не має значення при взятті шлюбу, укладенні шлюбу -- це справа тих, хто його бере для створення сім'ї, і тому вирішальним є їх бажання. І ця, стаття також встановлює, що кожен з подружжя має ріпні права і обов'язки у шлюбі та сім'ї, батьки зобов'язані утримувати своїх неповнолітніх дітей, а повнолітні діти зобов'язані піклуватися про своїх непрацездатних батьків.

Відповідно до СТ. 52 Конституції діти рівні у своїх правах незалежно від походження, а також від того, народжені вони у шлюбі чи поза ним. Таким чином відтворюється загальне правило, за яким взаємні права та обов'язки батьків і дітей ґрунтуються на походженні дітей, засвідченому у встановленому законом порядку. Законом закріплено дві рівнозначні за своєю правовою силою підстави виникнення батьківських правовідносин. Якщо батьки дитини перебувають у зареєстрованому шлюбі, то її походження визначається на підставі запису про шлюб батьків. Наявність зареєстрованого шлюбу є передусім підставою для презумпції (припущення) батьківства чоловіка матері дитини. Тобто жінка, яка перебуває у шлюбі на час зачаття чи народження дитини, звільняється від обов'язку доводити походження дитини від свого чоловіка і може записати його батьком дитини незалежно від волі останнього. Припущення батьківства дає право і чоловікові зареєструвати себе батьком дитини, народженої у шлюбі, без згоди матері. Походження дитини від батьків, які не перебувають між собою у шлюбі, встановлюється шляхом подачі спільної заяви батька і матері дитини до державних органів реєстрації актів цивільного стану (далі -- РАЦС). За відсутності спільної заяви батьківство може бути встановлене у судовому порядку.

Стаття 52 Конституції встановлює також, що будь-яке насильство над дитиною та її експлуатація переслідуються за законом. За жорстоке поводження з дітьми батьки можуть бути позбавлені батьківських прав.

Частина 3 ст. 52 покладає на державу обов'язок щодо утримання та виховання дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування. Держава заохочує і підтримує благодійницьку діяльність щодо таких дітей.

Сімейний кодекс України -- основне джерело сімейного законодавства України

СК складається з семи розділів, які містять 292 статті. Структура його, порівняно з Кодексом законів про шлюб та сім'ю, який було прийнято ще 20 червня 1969 р. (далі -- КЗпШС)2, зазнала суттєвих змін.

По-перше, такі розділи як «Акти цивільного стану» (розділ V) та «Опіка та піклування» (розділ IV) вилучено з нього. Більшість норм про опіку та піклування міститься тепер у новому ЦК (глава, хоча окремі норми, наприклад ті, що регулюють опіку і піклування над дітьми, як одну з форм влаштування дітей, позбавлених батьківського піклування, залишено в СК (статті 243--251). Що ж стосується норм, які регулюють реєстрацію актів цивільного стану (раніше назва була дещо іншою -- акти громадянського стану), то вони повинні ще знайти своє втілення, за прикладом РФ, у спеціальному законі «Про акти цивільного стану». До тих нір розділ V «Акти громадянського стану» КЗпШС зберігає свою чинність у частині, що не суперечить СК. З нового СК вилучена глава 3 «Позовна давність», хоча залишилася стаття «Застосування позовної давності до вимог, що випливають із сімейних відносин» і введена стаття «Обчислення строків, встановлених у цьому кодексі».

По-друге, в кодексі з'явилися нові глави, наприклад такі, як глава 10 «Шлюбний договір» (статті 92--103), глава 20 «Патронат над дітьми» (статті 252--256).

Розділ І -«Загальні положення»- містить 2 глави: «Сім'я. Регулювання сімейних відносин (статті 1--13) і «Здійснення сімейних прав та виконання сімейних обов'язків. Захист сімейних прав та інтересів(статті 14--20). В СК вперше дається законодавче визначення ознак сім'ї: це спільне проживання осіб, зв'язаність їх спільним побутом, наявність взаємних прав та обов'язків. До підстав створення сім'ї законодавець відніс шлюб, кровне споріднення, усиновлення, а також інші підстави, які не заборонені законом і не суперечать моральним засадам суспільства (ст. З СК).

До новел у цьому розділі слід віднести, наприклад, встановлення обов'язку батьків неповнолітніх надавати допомогу у здійсненні останніми батьківських прав та виконанні батьківських обов'язків (ст. 16 СК); надання дитині, якій виповнилося чотирнадцять років, цивільної процесуальної дієздатності (ч. 1 ст. 18 СК); можливість відшкодування матеріальної шкоди (збитків) та моральної шкоди тим, хто порушив сімейні права особи у випадках, передбачених СК або договором (ч. 2 ст. 18 СК).

Розділ П «Шлюб. Права та обов'язки подружжя містить 9 глав: «Загальні положення* (статті 21--26), «Державна реєстрація шлюбу* (статті 27--37), «Недійсність шлюбу* (статті 38--48), «Особисті немайнові права* (статті 49--56), «Право особистої приватної власності* (статті 57--59), «Право спільної сумісної власності подружжя* (статті 60--74), «Права та обов'язки подружжя по утриманню» (статті 75--91), «Шлюбний договір"(статті 92--103), «Припинення шлюбу»

(статті 104--120). У цьому розділі вперше на законодавчому рівні дається поняття шлюбу, яке до цього часу давалося тільки у навчальній і науковій літературі. Шлюб -- це сімейний союз жінки та чоловіка, зареєстрований у державному органі РАГС (ст. 21)'. Підхід законодавця залишився незмінним у цьому питанні, породжує правові наслідки лише шлюб, зареєстрований у встановленому законом порядку. В зв'язку з цим викликає подив поява ст. 74 СК, яка поширила на майно, набуте жінкою та чоловіком, що проживають однією сім'єю, але не перебувають у шлюбі між собою, правовий режим, що виникає на майно у подружжя, а саме право спільної сумісної власності. Таким чином фактичним шлюбним відносинам надано значення юридичного факту, який служить підставою для поширення на них сімейно-правового регулювання, що ввійшло в протиріччя з ч. 2 ст. 21 СК, відповідно до якої проживання однією сім'єю жінки та чоловіка без шлюбу не є підставою для виникнення у них прав та обов'язків подружжя. Винятки з цього правила законодавець не встановив. Вважаємо, що слід погодитися з тими правниками, які підкреслюють, що фактичні шлюбні відносини -- це відносини, що стосуються тільки особистого життя людини, вони залежать від волі людини і від того, як вона їх будує, тому втручання держави за встановленим нею правовим регулюванням відносин за типом сім'ї тут недоречні та необґрунтовані. Так звані фактичні шлюбні відносини -- це відносини окремих людей, що ґрунтуються на підставах, які вони самі для себе встановлюють і погоджують. Отже, правове регулювання їхніх особистих, майнових і житлових прав має відбуватися на підставах загального цивільного регулювання2.

У СК розширено коло осіб, які не можуть перебувати у шлюбі між собою. Це стосується двоюрідних братів та сестер, рідних тіток, дядьків та племінників, племінниць. Між тим, за рішенням суду може бути надано право на шлюб між рідною дитиною усиновлювача і усиновленою ним дитиною, а також між дітьми, які були усиновлені ним.

Розширено в СК також коло обставин, які дають можливість у судовому порядку визнати шлюб недійсним. Так, приховання тяжкої хвороби, а також хвороби, небезпечної для другого з подружжя, їхніх нащадків, може бути підставою для визнання шлюбу недійсним (ч. 5 ст. ЗО СК). Легалізовано представництво при подачі заяви про реєстрацію шлюбу. Якщо жінка і (або) чоловік не можуть через поважні причини особисто подати заяву про реєстрацію шлюбу до державних органів РАЦС, таку заяву, нотаріально посвідчену (ст. 28 СК), можуть подати їх представники. Між тим, залишилася незмінною норма, відповідно до якої реєстрація шлюбу через представника неможлива (ст. 34 СК). Причому шлюб, зареєстрований за відсутності нареченої і (або) нареченого, вважається неукладеним, що тягне анулювання запису про такий шлюб у державному органі РАЦС (ст. 48 СК). Введено інститут заручин (с. 31 СК). Розширено можливість для укладення шлюбу. Так, місцем укладення шлюбу може бути не лише місце проживання однієї з осіб, що одружуються, а, за заявою наречених, це може бути й інше місце (наприклад, місце надання стаціонарної медичної допомоги) (ст. 33 СК). Уперше введена норма, яка закріпила одну із правових презумпцій -- презумпцію правозгідності (дійсності) шлюбу (ст. 37).

Розділ ПІ «Права та обоє'язки матері, батька і дитини» містить 6 глав: «Визначення походження дитини» (статті 121-- 140), «Особисті немайнові права і обов'язки батьків та дітей» (статті 141--172), «Права батьків і дітей на майно» (статті 173--179), «Обов'язок матері, батька утримувати дитину та його виконання» (статті 180--197), «Обов'язок батьків утримувати повнолітніх дочку, сина та його виконання» (статті 198--201), «Обов'язок повнолітніх дочки, сина утримувати батьків та його виконання» (статті 202--206). До новел цього розділу слід віднести наступне: визначається походження дитини від батька у разі реєстрації повторного шлюбу з її матір'ю (ст. 124 СК); при визнанні батьківства за рішенням суду, тобто у випадку народження дитини в незареєстрованому шлюбі, на відміну від ст. 53 КЗпШС законодавець не визначає якісь конкретні підстави встановлення батьківства. Частина 2 ст. 128 СК закріплює, що підставою для визнання батьківства можуть бути будь-які відомості, що засвідчують походження дитини від певної особи; СК передбачив можливість встановлення не тільки батьківства, а й материнства (ст. 131 СК), а також встановлення факту материнства за рішенням суду (ст. 132 СК); СК, передбачивши можливість оспорювання батьківства особою, яка записана батьком дитини, не пов'язує її зі смертю матері або позбавленням її батьківських прав (ст. 136); ст. 143 СК уперте на законодавчому рівні закріпила обов'язок батьків забрати дитину з пологового будинку або з іншого закладу охорони здоров'я.

До новел слід віднести норму, яка вирішує долю доходу від майна дитини (ст. 178 СК), відповідно до якої дохід, отриманий від використання майна малолітньої дитини (орендна плата за будинок, що належить дитині на праві власності, дивіденди, відсотки за користування банком вкладом тощо), батьки мають право використовувати не тільки для задоволення потреб самої дитини, а також на виховання та утримання інших дітей та на невідкладні потреби сім'ї. Неповнолітня дитина розпоряджається доходом від свого майна. Вперше на законодавчому рівні врегульовано питання стосовно власності на аліменти, які один з батьків одержує на дитину. Відповідно до ст. 179 ці аліменти є власністю того з батьків, на ім'я якого вони виплачуються і тільки в разі смерті останнього аліменти переходять до власності дитини. Важко погодитися з таким вирішенням питання1. Аліменти -- кошти особливого призначення, вони повинні передаватися у власність дитини, а батько (матір) мали б право на розпорядження ними, як і будь-яким майном (ст. 177). Цілковито необхідним являється і введення ст. 190, яка вперше на законодавчому рівні вирішує питання припинення права на аліменти на дитину у зв'язку з набуттям права власності на нерухоме майно. СК вводить і норми про обов'язок батьків утримувати повнолітніх дітей, які продовжують навчання до досягнення останніми двадцяти трьох років за умови, якщо батьки спроможні надавати матеріальну допомогу (ст. 199).

СК розширив коло осіб, які повинні піклуватися про непрацездатних, немічних батьків, вказавши на те, що таке зобов'язання покладається і на дітей, які не досягли віку 18 років.

Розділ IV «Влаштування дітей, позбавлених батьківського піклування» містить 3 глави: «Усиновлення»' (статті 207-- 242), «Опіка та піклування над дітьми» (статті 243--251), «Патронат над дітьми» (статті 252--256). Дитина, яка тимчасово або постійно позбавлена сімейного оточення або яка в її власних якнайвищих інтересах не може залишатися в такому оточенні, має право на особливий захист і допомогу, що забезпечується передачею її на виховання, усиновлення або за необхідності направлення до відповідних установ із догляду за дітьми. СК встановлює умови, порядок та правові наслідки усиновлення, визнання його недійсним, скасування, а також позбавлення усиновлювача батьківських прав. До новел СК слід віднести встановлення можливості за виняткових обставин усиновити повнолітню особу (ст. 208 СК); встановлення різниці у віку усиновлювача і усиновленого. Так усиновлювач обов'язково повинен бути старшим за дитину, яку він бажає усиновити, не менш як на п'ятнадцать років, а при усиновленні повнолітньої особи різниця у віці не може бути меншою, ніж вісімнадцять років. Дещо по-іншому вирішується доля рідних братів і сестер. Так, якщо на обліку для можливого усиновлення перебувають рідні брати і сестри, вони не можуть бути роз'єднані при їх усиновленні, за винятком обставин, що мають істотне значення (наприклад один з братів має фізичну ваду). Згоду на це обов'язково дає орган опіки та піклування. Причому, якщо усиновлення для дитини не є таємним, брат і сестра мають право знати про нове місце ЇЇ проживання (ст. 210). Встановлена нова підстава припинення усиновлення -- позбавлення усиновлювача батьківських прав.

Законодавець виходить з того, що опіка та піклування -- цивільно-правовий інститут і залишає в СК лише норми про опіку і піклування над дітьми як правову форму влаштування дітей, позбавлених батьківського піклування.

У СК відновлено інститут патронату, за яким патронатний вихователь виконує свої договірні відносини, а саме забезпечує дитину житлом, одягом, харчуванням, створює їй належні умови для навчання, фізичного та духовного розвитку, захищає дитину, ЇЇ права та інтереси на оплатних засадах (статті 254, 255).Розділ V «Права та обов'язки інших членів сім'ї та родичів» містить 2 глави «Особисті немайнові права та обов'язки інших членів сім'ї та родичів" (статті 257--264), «Обов'язок по утриманню інших членів сім'ї та родичів» (статті 265-- 274). СК розширив коло осіб, які віднесено до «інших» членів сім'ї та родичів (прабаба, прадід), а також сферу відносин за їх участю за рахунок врегулювання особистих немайнових відносин (право на виховання внуків та правнуків бабою та дідом, прабабою та прадідом; право на захист внуків; прана братів і сестер на спілкування тощо).

Розділ VI«Застосування Сімейного кодексу України до іноземців та осіб без громадянства. Застосування законів іноземних держав та міжнародних договорів в Україні» (статті 275--292), містить норми, які встановлюють права і обов'язки іноземців та осіб без громадянства у сімейних відносинах та застосування законів іноземних держав при укладенні договорів, які стосуються сімейних відносин, а також при вирішенні судом сімейного спору.

Розділ VII «Прикінцеві положення» встановлює термін вступу СК у дію та правові наслідки цього.

Закони та інші нормативно-правові акти в системі сімейного законодавства

Для регулювання сімейних відносин велике значення має Конвенція державної сімейної політики, схвалена Постановою БРУ від 17.09.1999 р.; закони «Про попередження насильства в сім'ї» від 15.11.2001 р., «Про державну допомогу сім'ям з дітьми» від 22.03.2001 р., «Про охорону дитинства» від 26.04.2001 р.; Указ Президента України від 4 серпня 2000 р. «Про соціально-економічну підтримку становлення та розвитку студентської сім'ї»; Положення про прийомну сім'ю, затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 2.03.1998 р., Положення про дитячий будинок сімейного типу, затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 27.04.1994 р. тощо. Окремі положення вказаних нормативно-правових актів знаходять своє втілення в нормах СК.

Цивільний кодекс України в системі сімейного законодавства

Питання співвідношення цивільного і сімейного права вже давно входить до кола дискусійних проблем1. При цьому слід погодитися з тим, що ця проблема ніколи не була і не може бути тільки теоретичною, бо від визнання або невизнання існування сімейного права як окремої галузі права залежить питання про можливість або неможливість застосування до сімейних відносин цивільно-правових норм. Наявність кодифікованого законодавства, в даному випадку -- СК, не знімає цього питання, бо є окремі підгалузі цивільного права, норми яких зібрані в кодекси, виходячи з міркувань законодавчої техніки3, зокрема Житловий кодекс, Повітряний кодекс, Кодекс торгового мореплавства тощо. Стаття 8 СК закріпила правило, відповідно до якого майнові відносини між подружжям, батьками та дітьми, іншими членами сім'ї та родичами, не врегульовані цим Кодексом, регулюються відповідними нормами ЦК, якщо це не суперечить суті сімейних відносин. Частина 1 ст. 9 ЦК теж містить норму, відповідно до якої положення його застосовуються і до врегулювання сімейних відносин, якщо вони не врегульовані іншими актами законодавства. Стаття 20 СК встановлює загальне правило, відповідно до якого до вимог, що випливають із сімейних відносин, позовна давність не застосовується, крім випадків, передбачених ч. 2 ст. 72, ч. 2 ст. 129, ч. З ст. 138, ч. З ст. 139. Причому в цих випадках позовна давність застосовується судом відповідно до ЦК, якщо інше не передбачено СК. Таким чином створюється можливість для субсидіарного застосування цивільного законодавства до сімейних відносин. Це новий підхід, бо відповідно до ч. 2 ст. 2 ЦК УРСР сімейні відносини регулювалися лише сімейним законодавством, а це означало, що цивільне законодавство могло застосовуватися до сімейних відносин лише у випадках, прямо передбачених у законі. Підхід, запропонований у новому СК, знімає це питання, і щодо таких сімейно-майнових інститутів, як право спільної сумісної власності подружжя, права батьків та дітей на майно тощо, а вони є змішаними інститутами, можуть застосовуватися норми цивільного права. Між тим, таке застосування можливе лише до майнових відносин членів сім'ї та родичів. Що ж стосується особистих немайнових відносин членів сім'ї, то застосовувати до їх врегулювання норми ЦК неможливо.

До речі, новий СК містить спеціальну ст. 10 «Застосування аналогії закону та аналогії права», яка встановлює: якщо певні сімейні відносини не врегульовані цим Кодексом або домовленістю (договором) сторін, до них застосовуються норми цього Кодексу, які регулюють подібні відносини (аналогія закону). Таким чином, прогалина в законі може бути заповнена у конкретних правовідносинах договірним регулюванням, а якщо учасники сімейних правовідносин цього не зроблять, то буде застосована відповідна норма СК до регулювання інших подібних відносин. Якщо ж до регулювання сімейних відносин неможливо застосувати аналогію закону, вони регулюються відповідно до загальних засад сімейного законодавства (аналогія права), тобто тих засад, які сформульовані в ст. 7 СК.

Договір як джерело сімейно-правових норм

Результатом сучасної реформи сімейного законодавства України є збільшення диспозитивних норм, які надають можливість учасникам сімейних відносин самостійно визначати зміст своїх правовідносин за допомогою шлюбних, аліментних або інших угод. Визнається, що імперативно-дозвільний метод регулювання сімейних відносин поступився диспозитивному регулюванню, а це зайвий раз підкреслило, за словами М. В. Антокольської, зближення сімейного і цивільного права1. Вважаємо, що з цим погодитися можна тільки частково: дійсно спостерігається збільшення диспозитивних норм у сучасному сімейному праві, але це не ознака процесу зближення сімейного і цивільного права, а ознака, яка характерна для галузей приватного права: цивільне право має свій інструмент диспозитивного методу регулювання -- цивільно-правовий договір, сімейне право -- сімейний договір2 (деякі з правників називають його подружнім договором3), трудове право -- трудовий договір.

Можливість регулювання сімейних відносин за допомогою договору передбачалася ще в КЗпШС, коли ст. 27і (відповідне доповнення з'явилося в Кодексі у 1992 р.) закріпила право подружжя укладати між собою шлюбні договори. Але чи можна вважати, що така згода -- цивільно-правовий договір? Вважаємо більш виваженою позицію Ю. С. Червоного, який виходить з того, що згода між чоловіком і жінкою спрямована на створення сім'ї, а не на виникнення, зміну або припинення цивільних правовідносин4, а це означає, що домовленість про вступ до шлюбу не може розглядатися як цивільно-правовий договір.

Звичаї як джерело сімейно-правових норм

Юридичний (правовий) звичай -- це правова норма, яка встановилася без втручання публічної влади внаслідок тривалого і регулярного застосування одних і тих самих правил до однорідних випадків життя5. Звичаєве право, яке складалося зі звичаїв, було історично першою, найтісніше пов'язаною з життям формою позитивного права. Між тим, найбільш розвиненими формами все ж вважається право суддів і право законодавця, на базі яких склалися дві типові системи права: прецедентна система (у вигляді загального права -- Велика Британія, США) і законодавча в своїй основі система країн континентальної Європи (у вигляді романо-германських) права - права Франції, Німеччини тощо)1. Звичай, як правило, за сучасних умов не вважається джерелом права. Але в сучасному сімейному прані, як і в цивільному, певний звичай розглядається як джерело права. Відповідно до ст. 11 СК при вирішенні сімейного спору суд, за заявою заінтересованої сторони, може врахувати місцевий звичай, а також звичай національної меншини, до якої належать сторони або одна з них, якщо вони не суперечать вимогам цього Кодексу, інших законів та моральним засадам суспільства.

До речі, такий звичай, як заручини, в СК набув правового значення (ст. 31). Зарученими вважаються особи, які подали заяву про реєстрацію шлюбу. Подання її не створює обов'язку взяти шлюб. Це зобов'язує лише до відшкодування збитків, завданих відмовою від шлюбу. Той, хто відмовився від нього, зобов'язаний компенсувати другій стороні витрати, пов'язані з приготуванням до весілля, а також повернути подарунки, які вона отримала, хоча існують і певні винятки з цього правила.

Міжнародні договори України в системі сімейного законодавства

Відповідно до Конституції чинні міжнародні договори, згоду на обов'язковість яких дано Верховною Радою України (далі -- ВРУ), є частиною національного законодавства України (ст. 9). Це повністю відповідає положенню ч. 1 ст. 17 Закону від 22 грудня 1993 р. «Про міжнародні договори України». На необхідність урахування міжнародних договорів, які не суперечать Конституції, вказує і Пленум Верховного Суду України від 1 листопада 1996 р. «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя», підкреслюючи, що суд не може застосувати закон, який регулює відносини, що розглядаються, інакше, ніж міжнародний договір.

Частиною національного сімейного законодавства України визнаються багатосторонні міжнародні договори -- Конвенції та двосторонні угоди про надання правової допомоги у цивільних та сімейних справах, які укладаються Україною з іншими державами за наявності на це згоди ВРУ1.

Серед конвенцій, які на сьогодні ратифіковані ВРУ і мають значення для регулювання сімейних відносин, слід вказати на Конвенцію про права дитини від 20 листопада 1989 р., яка була підписана Україною 21 лютого 1990 р., ратифікована ВРУ 27 лютого 1991 р. і набула чинності для України 27 вересня 1991 р.; Конвенцію про захист прав людини та основних свобод (Рим, 4 листопада 1950 р.), яка була ратифікована ВРУ 17.07.97 р.; Конвенцію про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах держав--членів СНД, ратифіковану ВРУ 10 листопада 1994 р. Положення вказаних конвенцій знаходять своє втілення в законодавстві України. Так, ст. 12 Конвенції про захист прав людини та основних свобод «Право на шлюб», відповідно до якої чоловіки та жінки, які досягли шлюбного віку, мають право на шлюб і створення сім'ї згідно з національними законами, що регулюють здійснення цього права, знайшла своє закріплення у ч. 1 ст. 23 СК «Право на шлюб». Стаття 1 Конвенції про права дитини, відповідно до якої дитиною є кожна людська істота до досягнення 18-річного віку, знайшла своє закріплення в ст. 6 СК, згідно з якою правовий статус дитини має особа до досягнення нею повноліття.

Між тим, більшість конвенцій так і не ратифіковані ВРУ. До них слід віднести такі, як Європейська конвенція про здійснення прав дітей (Страсбург, 25 січня 1996 р.), Конвенція про захист дітей та співробітництво в галузі міждержавного усиновлення (документ Ради Європи, прийнятий сесією Гаазької конференції з міжнародного приватного права 29 травня 1993 р.), Конвенція про стягнення за кордоном аліментів (документ Організації Об'єднаних Націй від 20 червня 1956 р.) та деякі інші.

Між тим, кількість двосторонніх угод про надання правової допомоги у цивільних та сімейних справах, які укладає Україна з іншими державами, постійно зростає. На 1 січня 2003 р. було укладено 12 таких угод.

Норми сімейного права іноземних держав у системі сімейного законодавства України

Сімейне законодавство іноземних держав може застосовуватися в Україні, якщо воно не суперечить основним засадам регулювання сімейних відносин, що встановлені в ст. 7 СК. Тобто сімейне законодавство іноземних держав регулює сімейні відносини на засадах справедливості, добросовісності та розумності, відповідно до моральних засад суспільства, з урахуванням рівних прав і обов'язків жінки та чоловіка у сімейних відносинах, шлюбі та сім'ї, з урахуванням права на таємницю особистого життя їх учасників, їхнього права на особисту свободу та недопустимості свавільного втручання у сімейне життя, з забезпеченням можливості здійснення прав дитини тощо. Це законодавство не повинно містити привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, статі, політичних, релігійних та інших переконань.

Вважається, що ст. 291 СК допускає застосування іноземного сімейного законодавства при укладенні договорів, які стосуються сімейних відносин, а також при вирішенні судом сімейних спорів.