В юридичній літературі висловлюється точка зору, що критерієм ефективності правових норм є міра досягнення цілей, поставлених перед ними. Цілі правового регулювання передбачають закріплення існуючих суспільних відносин, які потребують такого закріплення, стимулювання і розвиток тих відносин, які на даний момент відповідають вимогам суспільства та створення умов для розвитку і закріплення нових суспільних відносин [18, с. 4].

Кисель О.М. ціль розуміє як ідеальну, відображену в свідомості модель цінності [4, с. 29]. Це дає підставу стверджувати, що критерієм ефективності є ступінь досягнення відповідних цінностей.

Цілі правового регулювання класифікують за певними критеріями: за значимістю (головні та другорядні), за часом (перспективні та найближчі), за результатами (кінцеві та безпосередні).

Цілі правового регулювання стосуються не тільки окремих суб'єктів, а й забезпечують закріплення та стимулювання розвитку суспільних відносин, створюють умови для виникнення нових суспільних відносин, запобігають виникненню суспільно шкідливих відносин.

Досягнення цілей правового регулювання здійснюється за допомогою певних засобів, що є шляхами юридичного впливу на поведінку суб'єктів. Ці засоби є різними за своєю природою та функціональним призначенням.

Дія правових норм у процесі досягнення цілей може мати різний характер, а саме [4, с. 31]:

інформаційний, ідеологічний, загальновиховний;

реалізація норм права через дотримання, виконання і використання - безпосередня реалізація права;

це державно-владна діяльність компетентних органів по забезпеченню впровадження правових норм - так звана правозастосовча реалізація.

Таким чином, в одних випадках ефективність норми забезпечується лише за рахунок її власної дії, в інших - у результаті дії системи: норма плюс її застосування.

Заслуговує на увагу точка зору, що соціальна цінність та ефективність співвідносяться як процес і результат. У цьому розумінні соціальна цінність відповідає на запитання, які саме інтереси нею задовольняються, а ефективність правового регулювання - яким чином це зроблено та якою мірою ці інтереси задоволені.

Критерієм оцінки ефективності правового регулювання за Рабіновичем П.М. є співвідношення мети правового регулювання та реальних результатів правового регулювання [15, с. 161]. Цей експерт розрізняє юридичну та загальну ефективність правового регулювання. Юридична ефективність має місце, коли в результаті прийняття нормативно-правового акта настають саме юридичні наслідки, що пов'язані з внесенням змін до правового становища окремого суб'єкта чи групи осіб. Загальна ефективність правового регулювання передбачає реальні зміни у різних сферах суспільних відносин, які мають місце в результаті впровадження нормативно-правового акта в практичній діяльності. Загальна ефективність правового регулювання забезпечується певними чинниками, а саме [15, с. 161]:

ефективністю самого нормативно-правового акта;

ефективністю процедурно-процесуального механізму застосування нормативно-правового акта;

ефективністю діяльності щодо застосування і реалізації нормативно-правового акта.

На думку В.Ф. Сіренко [18, с. 10], під час вивчення ефективності важливо звертати увагу не на цілі законодавства, а на інтереси. Визначивши інтерес як співвідношення між необхідністю задоволення потреб різних соціальних груп, класів, окремих верств населення і можливістю задоволення цих потреб, маємо модель, складові якої можна розглядати як елементи ефективності, а саме:

соціальні потреби, які необхідно задовольнити за допомогою конкретного нормативного акта;

правові засоби, їх кількість та якість;

здатність правових засобів задовольняти соціальні потреби, закріплені в нормативному акті;

перспективність напрямків удосконалення законодавства з метою задоволення соціальних потреб за допомогою правових засобів.

Рабинович П.М. виділяє ряд передумов досягнення ефективності правової норми. До загальносоціальних передумов ефективності юридичної норми (ефективності правотворчості) слід віднести [15, с. 161]:

- відповідність норми об'єктивним законам (закономірностям) існування й розвитку людини та суспільства;

відповідність норми конкретно-історичним умовам її функціонування, реальним можливостям її здійснення (матеріальним, духовним, часовим, кадровим та ін.);

відповідність юридичної норми реальним потребам та інтересам тих суб'єктів, відносини між якими вона має регулювати;

відповідність юридичної норми стану правосвідомості й моралі, рівню загальної культури, громадській думці згаданих суб'єктів;

відповідність норми права висновкам тих наук (суспільних, природничих, технічних), які «предметно» вивчають об'єкти, що перебувають у сфері правового регулювання;

відповідність юридичної норми загальним закономірностям самоорганізації системних явищ (їх вивчає наука синергетика) і цілеспрямованої організації таких явищ (їх вивчає, зокрема, кібернетика).

До юридичних (спеціально-соціальних) передумов ефективності юридичної норми належать [18, с. 11]:

правове закріплення домінуючих потреб суспільства;

предметна визначеність діяльності правотворчого органу;

визначеність меж правового регулювання;

зумовленість правотворчої діяльності об'єктивними умовами розвитку суспільства;

зміна сфери і типу правового регулювання;

особливості правотворчості як результату творчого процесу;

системність законодавства;

якість законодавства;

досконалість юридичної техніки;

чітке визначення видів юридичної відповідальності, що настає за порушення нормативних приписів, механізму її реалізації.

Чи можлива кількісна оцінка соціальної ефективності має рацію?

Така оцінка можлива, коли як початковий момент при визначенні ряду основних параметрів соціальної ефективності права використовується показник, який з фактичного боку свідчить про те, досягли чи ні дані норми потрібного ефекту. В цьому випадку йдеться про фактичну ефективність, яка виражається співвідношенням між фактично досягнутим, дійсним результатом і тією безпосередньою, найближчою метою, для досягнення якої були прийняті відповідні норми. Тут безпосередня, найближча мета правових норм є еталоном оцінки їх ефективності [18, с. 12].

Зіставляючи безпосередні цілі правових норм з фактичним результатом їх діям, можна кількісно зміряти їх ефективність. Причому отриманий кількісний результат може бути як позитивним, так і негативним. Останній свідчить про відсутність соціальної ефективності має рацію.

Результативність правового регулювання багато в чому залежить від ефективності правових актів. Включені в механізм правового регулювання, ці акти покликані забезпечити його чітку роботу. Правові акти є важливим засобом для досягнення тієї мети (конкретних і перспективних), яка стоїть перед нормою має рацію.

Ефективність регулятивних функцій права тісно пов'язана з результативністю соціально-економічних, політичних заходів, що вдягаються в правову форму. Тут кількісне вимірювання ефективності може отримати вираз в точних економічних і інших соціальних показниках. Необхідно тільки вичленувати з цих показників той ефект, який досягнутий саме за допомогою юридичних засобів. Дані, отримувані в результаті вивчення ефективності правового регулювання є основою для його подальшого вдосконалення.

В юридичній літературі висловлюється точка зору щодо створення синтетичної теорії ефективності правового регулювання, яка б включала всі правові засоби та всі варіанти процесу правового регулювання у їх взаємозв'язку [13, с. 338].

Таким чином, юридичні норми дієві тоді, коли вони відповідають об'єктивним умовам і закономірностям розвитку суспільства, в якому вони функціонують, коли їх зміст відповідає суспільній свідомості населення, в першу чергу принципам моральності і рівню правосвідомості, і коли норми даної галузі права діють погоджено з нормами має рацію інших його галузей. Термін «ефективність», який означає результат, наслідок того чи іншого явища притаманний і для правового регулювання. При цьому критерієм оцінки ефективності правового регулювання є співвідношення мети правового регулювання та реальних результатів правового регулювання.

2.2 Аналіз основних напрямів вдосконалення системи законодавства в Україні

Проголошуючи державний суверенітет України, Верховна Рада Української РСР виражала прагнення народу України створити демократичне суспільство, побудувати правову державу [1, с. 3]. Ці положення знайшли своє відображення у Конституції України, зокрема, у ст. 1 Україна проголошувалася «суверенною і незалежною, демократичною, соціальною, правовою державою [2]». Прийняття Конституції України стало реалізацією положень Постанови Верховної Ради УРСР «Про проголошення незалежності України» та Акта проголошення незалежності України від 24 серпня 1991 p., схваленого 1 грудня 1991 р. всенародним голосуванням, які задекларували появу нової держави - України. День проголошення незалежності України формально можна вважати початком формування правової держави.

Система законодавства є зовнішнім вираженням системи права, і навпаки - система права є важливим фактором побудови та розвитку системи законодавства.

Основним способом об'єктивації (джерелом права) в Україні є нормативно-правовий акт, створення якого відбувається в процесі правотворчої діяльності. Закон повинен містити нормативні моделі майбутніх правових відносин, часто випереджаючи при цьому існуючий рівень розвитку суспільних відносин Це, звичайно, не завжди сприяє його ефективності, дієвості в силу об'єктивного відставання правової свідомості суб'єктів, їх консерватизму чи інертності мислення. Новоприйнятий закон повинен мати відповідну фінансову, організаційно-технічну, інформаційну та іншу забезпеченість, відповідати об'єктивно існуючим умовам [6, с. 19].

Реформа законодавства, яка розгорнулася в Україні з 1991 р, супроводжувалась інтенсифікацією законотворчої діяльності, розширенням сфери приватноправового регулювання, запровадженням загальнодозвільного принципу правового регулювання, спостерігалось різке зростання питомої ваги законів серед нормативно-правових актів 3 часом кількість законів хоча й зростала, але в основному вони стосувались внесення змін та доповнень (часто - невеликих за обсягом), а також - надання згоди Верховною Радою на обов'язковість міжнародних договорів Зростання рівня підзаконних актів, які нерідко трактують положення закону на догоду відомчим інтересам, як правило, з'являються в результаті надмірної декларативності законів, відсутності чітко відпрацьованого механізму дії їх приписів. Крім цього, як у законах, так і в інших нормативно-правових актах спостерігається надмірне дублювання норм. Роль та значення підзаконних нормативно-правових актів не можна недооцінювати. Усім підзаконним нормативно-правовим актам притаманна спільна риса вони видаються в межах компетенції відповідного правотворчого органу та повинні конкретизувати його [12, с. 5].

Значною мірою впорядкованості підзаконних нормативно-правових актів сприяло видання Указу Президента України від 3 жовтня 1992 р №493/92 «Про державну реєстрацію нормативно-правових актів міністерств та Інших органів виконавчої влади», в розвиток якого Кабінет Міністрів прийняв Постанову від 28 грудня 1992 р №731 «Про затвердження Положення про державну реєстрацію нормативно-правових актів міністерств та Інших органів виконавчої влади». Однак визначений Указом Президента та Постановою Кабінету Міністрів порядок реєстрації поширюється не на всі підзаконні нормативно-правові акти, а лише, по-перше, на акти центральних та місцевих органів виконавчої влади (включаючи акти структурних підрозділів місцевих державних адміністрацій) і органів господарського управління та контролю, а по-друге, - на ті з них, що зачіпають права, свободи та законні Інтереси громадян або мають міжвідомчий характер [12, с. 6].

На впорядкованість нормативно-правових актів України мав вплив також Указ Президента України від 10 червня 1997 р №503/97 «Про порядок офіційного оприлюднення нормативно-правових актів та набрання ними чинності», видання якого було зумовлено відсутністю закону про нормативно-правові акти, адже саме на рівні закону мають бути врегульовані такі питання Указ передбачав, що офіційне оприлюднення нормативно-правових актів України здійснюється після включення їх до Єдиного державного реєстру нормативних актів та присвоєння їм реєстраційного коду Указ визначив процедуру оприлюднення та набрання чинності нормативно-правових актів декількох суб'єктів - Верховної Ради України, Президента України та Кабінету Міністрів України [24, с. 331].

Стосовно актів інших суб'єктів правотворчості ці питання регулюються іншими нормативно-правовими, зокрема законодавчими, актами (наприклад, Законом України «Про місцеве самоврядування в Україні» [19, с. 72].

З метою усунення колізій у цій сфері необхідним є встановлення чіткої регламентації процедури прийняття, офіційного оприлюднення та порядку набрання чинності всіх видів нормативно-правових актів в Україні у єдиному законодавчому акті. Частина цих та інших проблем порушувалася у проекті Закону України «Про закони та законодавчу діяльність». Проте це не єдина проблема в системі національного законодавства. Зокрема, потребує свого вирішення й питання визначення місця та ролі так званих специфічних юридичних актів, які можуть набувати нормативно-правового значення за законодавством України (актів прямого волевиявлення населення, ухвалених на референдумах, актів делегованої або санкціонованої державою правотворчості, актів делегованої правотворчості органів місцевого самоврядування тощо) [20, с. 49].

Ефективне правове регулювання може бути забезпечене на основі поєднання відображення в праві досягнутого рівня розвитку суспільних відносин з прогностичними цілями. Досить чітко прогностичні, програмні установки, що мають перспективний характер і суспільне значення, відображені в Основному Законі держави - Конституції. Прогностичні положення містяться також і в інших законах і підзаконних актах, у преамбулах та вступних статтях до них [20, с. 50].

У найзагальнішому вигляді проблема забезпечення ефективності права може бути вирішена на таких основних підставах [20, с. 51]:

- приймаючи законодавчий акт, особливу увагу слід приділяти додержанню методології прийняття закону, як і будь-якого іншого нормативно-правового акта, вимог так званого «ланцюга ефективності», а саме: потребі і соціальному інтересу в такому законі;

- цілям, які досягатимуться за допомогою закону; достатності засобів, якими запроваджується закон, з точки зору досягнення поставлених цілей; визначенню конкретних адресатів закону; системі контролю за його виконанням;

- панівна у суспільстві правосвідомість без будь-яких застережень має визнавати принцип верховенства закону, послідовно реалізувати його в існуючій правовій системі, а також у практичних діях усіх ланок державного апарату;

- закони мають бути спрямовані на реалізацію головних положень Конституції України, вирішення найважливіших проблем, які ставить суспільству життя. При цьому слід враховувати, що не тільки норми Конституції України, а й більшість чинних законів є нормами прямої дії, тому слід звести до мінімуму нормативні акти, які приймаються «на розвиток закону», що досить часто змінює зміст вимог та правил, ним встановлених;

- необхідно забезпечити цілковиту відповідність між законами та процесом їх реалізації. Нею мають бути охоплені, насамперед, права та обов'язки суб'єктів, закріплені законом;

- національне законодавство повинно відповідати загальновизнаним принципам та нормам міжнародного права, демократичній міжнародній практиці;

- закони мають відповідати загальному напряму проваджуваних реформ, а також меті економічного, політичного, соціального розвитку, забезпечувати цілісність і чітку структуру законодавства, мобільність і універсальність його галузей.

Процес забезпечення ефективності передбачає існування і виділення певної сукупності принципів, що охоплюють основні істотні моменти цього процесу і які мають послідовно здійснюватись у практичній діяльності. До них належать [20, с. 52]:

- принцип послідовності, який вимагає, щоб реалізація закону була безперервною, тобто охоплювала усі стадії його дії (інформування про його зміст, засвоєння останнього виконавцями, безпосередня реалізація вимог закону, контроль за нею, оцінка ефективності виконання закону, планування заходів з вдосконалення цієї діяльності);

- здійснення принципу комплексності є можливим лише за умови його забезпечення матеріальними, юридичними, організаційними та іншими заходами. Ігнорування будь-якого заходу перешкоджатиме використанню повною мірою потенціалу закону;

- принцип системності передбачає, що для забезпечення ефективності конкретного закону необхідно враховувати й вимоги норм та інших законів і нормативних актів, що регулюють однорідні суспільні відносини. У зв'язку з цим слід погоджувати заходи з їх виконання. Ізольована реалізація лише одного закону, без урахування особливостей всього правового поля, може зашкодити ефективності правового регулювання в цілому;

- принцип загальності означає, що в реалізації закону мають брати участь усі суб'єкти, передбачені його нормами, а саме: державні органи, підприємства і установи, об'єднання громадян, окремі особи, засоби масової інформації тощо.

Виходячи з викладеного, можна зробити висновок, що ефективна реалізація законів є можливою лише за умови забезпечення певної послідовності їх дій.

2.3 Напрями національної конституційної реформи

Процес демократизації суспільства потребує подальшого розвитку системи права. Політична структуризація громадянського суспільства, яка стала закономірним наслідком конституційних процесів 2004-2008 років, поступове утвердження принципів верховенства права та подальший розвиток демократичних інституцій в Україні призвели до ситуації, коли суспільні відносини, які регулюються чинною Конституцією України, почали випереджати її нормативний зміст.

Діючий Основний Закон, зберігаючи свою правову інерційність, поступово перестав виправдовувати високі суспільні запити і сподівання щодо стимулювання процесів національного державотворення та правотворення. До того ж, нині в суспільстві об'єктивно назріла нагальна потреба в проведенні цілої низки правових реформ, які впродовж майже п'ятнадцяти останніх років незалежності України залишаються здебільшого предметом наукових дискусій, але не отримують свого належного законодавчого забезпечення. Йдеться передовсім про реформу публічного адміністрування, адміністративно-територіальну, судово-правову, а також про реформування місцевого самоврядування в Україні. Зволікання або компроміси у цій сфері гальмують розвиток Української держави, продукують її відставання від держав Європейського Союзу, породжують правовий нігілізм у суспільстві та зневіру громадян у своєму європейському майбутті [10, с. 15].

Проведення зазначених правових реформ видається малоефективним без здійснення конституційної реформи в Україні, яка б дозволила якісно оновити Основний Закон нашої держави. У цьому сенсі цілком логічною є правова позиція Президента України, який Указом від 27 грудня 2007 року №1294 створив Національну конституційну раду [9, с. 16].

Нижче наведено принципово нову конституційну модель президенціоналізму, яка ґрунтується на загальних засадах європейського класичного конституціоналізму, що нині знаходить свій розвиток у сучасних конституційних концепціях державотворення європейської спільноти.

В основу конституційної доктрини покладено три висхідні ідеї, зміст яких передбачає [10, с. 18].

- по-перше, модернізацію системи стримувань та противаг між гілками влади

- по-друге, забезпечення єдності виконавчої влади при збереженні її формування парламентом за результатами загальнонаціональних виборів

- по-третє, розвиток народовладдя в Україні.

Названі вище доктринальні ідеї та положення знаходять своє втілення в Концепції системного оновлення конституційного регулювання суспільних відносин в Україні, представленій широкому загалу 23 квітня 2008 року. Ця Концепція має стати теоретико-методологічною основою оновлення Конституції України. Розглянемо коротко суть положень даної доктрини.

Удосконалення системи стримувань і противаг (балансів) набуває у доктрині особливого значення, як об'єктивна потреба з огляду на політичну незавершеність та недостатню зрілість української демократії, відсутність прямих кореляцій між інтересами громадян, нації, держави та корпоративними цінностями і завданнями політичних партій, слабкий вплив громадянського суспільства на владні інституції. Ця ідея реалізується шляхом розвитку інституту президенціоналізму, утворенням верхньої палати українського парламенту - сенату, роз'єднанням джерел формування основних гілок влади, насамперед судової. При цьому Президент, який обирається всенародно, має виступити основним елементом в системі стримувань і противаг за рахунок надання (збереження) йому права дострокового припинення повноважень нижньої палати парламенту - Національних зборів - з політичних мотивів; скасування актів уряду з питань національної безпеки, оборони, зовнішньої діяльності; права вето на закони, ухвалені парламентом; призначення безстроково на посади і звільнення з посад суддів (за поданням Вищої ради юстиції України) та внесення до парламенту подань щодо призначення усього складу Конституційного Суду України; призначення на посади (за згодою верхньої палати парламенту) та звільнення з посад усього кола посадових осіб, що виконують контрольно-наглядові, регуляторні, незалежні і спеціальні функції та завдання [10, с. 18].

Друга мета - єдність виконавчої влади та її цілісність як умова відповідального політичного урядування силами, що перемогли на загальнонаціональних виборах, - забезпечується: єдністю джерела формування усього складу уряду без виключення; виведенням із системи виконавчої влади місцевих державних адміністрацій і перетворення їх в органи (префектури), які представляють Президента на місцях і виконують контрольно-наглядові функції (дотримання законодавства органами виконавчої влади); ліквідацією інституту зупинення актів уряду.

Третя ідея - розвиток народовладдя та удосконалення форм безпосередньої демократії - досягається шляхом запровадження інститутів народної законодавчої ініціативи і народного вето, надання громадянам права на конституційне звернення, широке застосування референдної демократії, особливо для вирішення питань місцевого значення.

Важливим завданням теперішньої конституційно-правової реформи в Україні є удосконалення системи прав і свобод людини та громадянина, а також їх гарантій; формування дієвих інститутів безпосередньої демократії. Для цього необхідне зосередитись на проблемах удосконалення механізмів державної влади у новій Конституції України. Системне оновлення механізму державної влади в Україні та принципів її взаємовідносин iз місцевим самоврядуванням передбачає вдосконалення конституційно-правового статусу вищих органів державної влади в Україні та модернізацію і приведення у відповідність до європейської конституційної практики системи стримувань і противаг між гілками влади. Відповідні процеси передбачають ґрунтовні зміни до розділів Основного Закону, які регулюють правовий статус Верховної Ради України, Президента України, Кабінету Міністрів України, інших органів держави.

У розділі, присвяченому Верховній Раді України, найбільш істотних змін має зазнати процедура висування кандидатури прем'єр-міністра України і формування Кабінету Міністрів України. Йдеться також про доцільність відмови від конституційної регламентації суто політичної практики утворення парламентської коаліції. Натомість пропонується нормативне закріплення прав парламентської меншості з питань організації та діяльності Верховної Ради України, насамперед у здійсненні парламентського контролю за діяльністю уряду.

Вимагає подальшого удосконалення конституційно-правовий статус народного депутата України, в тому числі і шляхом відмови від інституту імперативного мандату. Йдеться також про оптимізацію положень чинного Основного Закону про депутатську недоторканність. З огляду на позитивний конституційний досвід країн - членів ЄС і рекомендації Венеціанської комісії, було б доцільним обмежити депутатську недоторканність конституційною вимогою щодо надання згоди Верховною Радою України на затримання та арешт народного депутата України. Утім, вищенаведені конституційні новації самі по собі не сприятимуть удосконаленню якісних параметрів українського парламентаризму. Реалізації цієї мети сприяли б введенню в матерію Конституції України інститутів бікамералізму та консигнатури, що в свою чергу обумовлює необхідність запровадження іншої виборчої системи, яка б дозволила забезпечити у парламенті представництво як політичних партій, так і політичної волі та легітимних інтересів територіальних громад і регіональних еліт. Політико-правові реалії сьогодення засвідчують перспективність закріплення в Основному Законі бікамеральної моделі парламентаризму. Існуюча нині система формування депутатського корпусу за закритими виборчими списками політичних партій та їхніх блоків ставить під сумнів реалізацію принципів представницької демократії в українському парламенті, позбавляючи представництва у парламенті інтереси територіальних громад на загальнонаціональному рівні. Зазначене яскраво ілюструє діяльність Верховної Ради України V і VI скликань [10, с. 17].

Вимагає належної уваги та переосмислення конституційно-правовий статус всенародно обраного глави держави - Президента України. Новітня конституційна історія України свідчить, що Президент України залишається обмеженим у своїх повноваженнях щодо реалізації покладених на нього Основним Законом функцій.

В Основному Законі також слід передбачити ефективні механізми гарантування місцевого самоврядування. У першу чергу слід збільшити територіальні громади та удосконалити матеріальну і фінансову основу місцевого самоврядування. Зокрема, надати територіальним громадам можливість отримання прямих бюджетних трансферів, право формувати місцеві бюджети за рахунок податку на нерухомість тощо. існуючий нині дуалізм виконавчої влади зберігається не лише на загальнодержавному, а й на місцевому рівні. Виконавча влада на місцях на сьогодні здійснюється місцевими державними адміністраціями, територіальними органами ЦОВВ, виконкомами місцевих рад, що породжує численні колізії та конфлікти між відповідними суб'єктами, а також невиправдану їхню конкуренцію і взаємне дублювання функцій у сфері виконавчих повноважень. До того ж, подвійне підпорядкування місцевих державних адміністрацій Президенту України і Кабінету Міністрів України фактично гальмує їхню діяльність, особливо у тих випадках, коли два вищенаведені владні інститути представляють різні політичні сили чи конкурують між собою. У зв'язку із цим доцільним було б перерозподілити функції місцевих державних і територіальних органів ЦОВВ, а також виконкомів місцевих рад [10, с. 19].

Таким чином, процес демократизації українського суспільства потребує подальшого розвитку системи права. Діючий Основний Закон, зберігаючи свою правову інерційність, поступово перестав виправдовувати високі суспільні запити і сподівання щодо стимулювання процесів національного державотворення та правотворення. В основу конституційної доктрини покладено три висхідні ідеї, зміст яких передбачає по-перше, модернізацію системи стримувань та противаг між гілками влади, по-друге, забезпечення єдності виконавчої влади при збереженні її формування парламентом за результатами загальнонаціональних виборів і по-третє, розвиток народовладдя в Україні.

Висновки

В процесі вирішення завдань курсової роботи були зроблені наступні висновки.

1. Позитивне право володіє властивостями і механізмами, що забезпечують його реалізацію в житті суспільства. Правове регулювання - це цілеспрямована дія на поведінку людей і суспільні відносини за допомогою правових (юридичних) засобів. Правотворчі норми повинні враховувати, що коли сфера правового регулювання звужена в суспільстві виникає загроза свавілля, хаосу, навпаки коли сфера правового регулювання невиправдано розширена, особливо за рахунок централізованої державно-владної дії, створюються умови для зміцнення тоталітарних режимів, Предметом правового регулювання є суспільні відносини, то правове регулювання обумовлено деякими об'єктивними та суб'єктивними чинниками (рівень економічного розвитку, соціальної структури, тощо.).

Розглянуті найважливіші елементи правового регулювання, до них належать сфера, межи і механізм правового регулювання. З'ясовано, що сфера правового регулювання - це сукупність суспільних відносин, яку можна і необхідно впорядкувати за допомогою права і правових засобів Межі правового регулювання - межі владно-вольового впливу держави в особі її органів на суспільні відносини, поведінку людини. Особливість правового регулювання полягає в тому, що воно має специфічний механізм і використовується в розкритті взаємодії різних елементів правової системи. Кожний елемент виконує специфічну роль у регулюванні суспільних відносин.

Правове регулювання потребує конкретні заходи юридичного впливу, до таких відносять первинні методи правового регулювання, це централізоване імперативне регулювання (метод субординації) і децентралізоване, диспозитивне регулювання (метод координації). При цьому головні прийоми (заходи) правового регулювання це дозвіл, зобов'язання і заборона. Трьом способам правового регулювання (дозволянню, зобов'язуванню, забороні) відповідають три різновиди норм права. Юридична практика і теорія розрізняють також види правового регулювання - це нормативне (загальне) та індивідуальне регулювання.

2. Юридичні норми дієві тоді, коли вони відповідають об'єктивним умовам і закономірностям розвитку суспільства, в якому вони функціонують, коли їх зміст відповідає суспільній свідомості населення, в першу чергу принципам моральності і рівню правосвідомості, і коли норми даної галузі права діють погоджено з нормами має рацію інших його галузей. Термін «ефективність», який означає результат, наслідок того чи іншого явища притаманний і для правового регулювання. При цьому критерієм оцінки ефективності правового регулювання є співвідношення мети правового регулювання та реальних результатів правового регулювання.

Ефективна реалізація законів є можливою лише за умови забезпечення певної послідовності їх дій. процес демократизації українського суспільства потребує подальшого розвитку системи права.

Діючий Основний Закон, зберігаючи свою правову інерційність, поступово перестав виправдовувати високі суспільні запити і сподівання щодо стимулювання процесів національного державотворення та правотворення. В основу конституційної доктрини покладено три висхідні ідеї, зміст яких передбачає по-перше, модернізацію системи стримувань та противаг між гілками влади, по-друге, забезпечення єдності виконавчої влади при збереженні її формування парламентом за результатами загальнонаціональних виборів і по-третє, розвиток народовладдя в Україні.

Список джерел

1. Декларація про державний суверенітет України, прийнята Верховною Радою Української РСР 16 липня 1990 р. - К.: Україна, 1990. - С. 3.

2. Конституція України // Відомості Верховної Ради України. - 1996. - №30. - Ст. 141.

3. Актуальні проблеми теорії держави. Тимченко С.М., Бостан С.К., Легуша С.М та ін. - К: КНТ. - 2007. - 288 с.

4. Кисель О.М. Функціональне призначення правового регулювання // Держава і право: Збірник наукових праць. Юридичні і політичні науки. Випуск 10. - К., Інститут держави і права ім. В.М. Корецького НАН України, 2001. - с. 27-35.

5. Котюк В.О. Загальна теорія держави та права. - К.: Атіка, 2005. - 592 с.

6. Лисенков С.Л. Загальна теорія держави та права. - К., 2006. - 355 с.

7. Лисенков С.Л., Колодій А.М., Тих Теорія держави і права. - К: Юринком. -2005. - 448 с.

8. Общая теория государства и права: Академический курс: в 2_х т. / Под ред. М.Н. Марченко. - Т. 2. Теория пра-ва. - М.: Зерцало, 1998. - С. 456-457.

9. Онищенко Н.М., Бобровник С.В. Соціальна та юридична ефективність законодавства // Законодавство: проблеми ефективності. - К., 1995. - C. 19.

10. Оніщук М. Нотатки не стороннього: до доктрини конституційних змін в Україні // День. - №63. - 2008.-с. 15-19.

11. Олійник А.Ю та ін. Теорія держави і права: Навч. посіб. / А.Ю. Олійник, С.Д. Гусарєв, О.Л. Слюсаренко. - К.: Юрінком Інтер, 2001. - 176 с.

12. Оніщенко Н.М. Правове регулювання та правовий вплив: поняття, взаємозумовленість та відмінність // Держава і право: Збірник наукових праць. Юридичні і політичні науки. Випуск 25. - К.: Ін-т держави і права ім. В.М. Корецького НАН України, 2004. - с. 3-7.

13. Пендюра. Теорія держави і права України - К: Сплайн. - 2008. -192 с.

14. Приходько О. Ефективність феміди // Дзеркало тижня. - №48. -2007. С. 5-7.

15. Рабінович П.М. Основи загальної теорії держави і права. - К.: Атіка, 2001. - С 158-161.

16. Руденко С.В. Щодо питання визначення поняття «межі правового регулювання» // Вісник. - Запоріжжя, 2002. - №3 (20). - с. 30-39.

17. Сарновська С.О. Сучасний стан та подальший розвиток вчення про механізм правового регулювання // Держава і право: Збірник наукових праць. Юридичні і політичні науки. Випуск 22. - К.: Ін-т держави і права ім. В.М. Корецького НАН України, 2003. - с. 68-79

18. Сіренко В.Ф. Визначення ефективності законодавства: методологічні аспекти // Законодавство: проблеми ефективності. - К., 1995. - С 3-13.

19. Теорія держави і права: Навч. посіб. / А.М. Колодій, В.В. Копєйчиков, С.Л. Лисенков - К.: Юрінком Інтер, 2003. - C. 264-265.

20. Тарахонич Т.І. Місце правових відносин в системі елементів механізму правового регулювання // Правова держава. - К., 2003. - Вип. 14. - с. 45-55

21. Теорія держави і права. Проблеми теорії держави і права: Навчальний посібник. / Автор-упорядник Кравчук М.В. - 3-є вид., змін. й доп. - Тернопіль: Карт-бланш, 2002. - 247 с.

22. Теорія держави і права: Навч. посіб. / А.М. Колодій, В.В. Копєйчиков, С.Л. Лисенков та ін.: За заг. ред. С.Л. Лисенкова, В.В. Копейчикова. - К.: Юрінком Інтер, 2002. - 368 с.

23. Тімченко І. Розвиток конституційної реформи в Україні на сучасному етапі. // Дзеркало тижня. - №54. -2008. С. 5-8.

24. Цвік М.В., Ткаченко В.Д., Богачова Л.Л., Петришин О.В., Олейников С.М. Загальна теорія держави і права: Підручник для студ. юрид. спец. вищ. навч. закладів освіти / Національна юридична академія України ім. Ярослава Мудрого / М.В. Цвік (ред.). - Х.: Право, 2002. - 432 с.

25. Цуркан М. Проблеми судової влади в Україні // Юридична практика. - №57. -2007. с. 18-20.

Страницы: 1, 2