Цивільне право за самою своєю ідеєю передбачає наявність багатьох окремих автономних центрів, між якими зав'язуються найрізноманітніші господарські відносини. Усі такі центри господарського життя, клітинки того чи іншого суспільства і називаються суб'єктами цивільного права.

Цілком зрозуміло, що кінцевою метою всіх правових установ є сама людина як особа, як індивід. Метою об'єднання людей в союзи і держави, створення різноманітних правових інститутів було якнайкраще забазпечити їхні індивідуальні інтереси, поліпшити їх існування. Природно, що основну масу цивільно-правових центрів суб'єктів прав становлять люди, громадяни в загальноприйнятому розумінні - так звані фізичні особи.

У Римі особа позначалась терміном persona. Проте не всі люди у Римській державі визнавались особами - суб'єктами права. Інтереси панівного класу рабовласників не допускали рівності всіх людей, тому такий великий клас людей, як раби, не визнавався суб'єктом права, а був об'єктом права.

Пам'ятки римського права як джерела пізнання не тільки правд, але й історії і культури Стародавнього Риму, свідчать, що тільки вільна людина є носієм прав і обов'язків і в цьому розумінні вона є особою, здатною до права.

Римські громадяни. Згідно з головним принципом древньоримського права, тільки римський громадянин - civis Romanus - користувався захистом права. Тому тільки civis Romanus міг бути членом римського суспільства і суб'єктом прав. Кожного негромадянина, кожного іноземця найперше вважали ворогом, який стоїть поза правовим спілкуванням і якого можна захопити в полон і перетворити в раба. Певний захист він міг мати у вигляді так званої клієнтели, про що мова йтиме далі. Таке відсторонення іноземців від правового спілкування торкалося не тільки прав політичних, але й цивільних. Правовим захистом користувалася лише та особа, яка була римським громадянином. Ось чому стан громадянства для римських юристів був неодмінною умовою повної цивільної правоздатності.

Статус римського громадянина набували діти, народжені від шлюбу римських громадян. Народжена в такому шлюбі дитина набувала статусу свого батька в момент зачаття. Дитина народжена поза шлюбом, згідно з римськими законами, поділяла статус матері. Римське громадянство набувалося також шляхом звільнення римським громадянином свого раба, усиновлення іноземця, дарування імператором іноземцю громадянства за особливі заслуги перед Римом, а також шляхом надання римського громадянства цілим общинам в період імперії.

Римське громадянство втрачали в таких випадках: зі смертю особи, через продаж у рабство, особи, узяті в полон, засуджені до тяжкого кримінального покарання або вигнання з Риму.

Римські громадяни володіли всією повнотою цивільних прав: тільки вони могли володіти res mancipi - речами, які становили економічну основу рабовласницького суспільства, укладати різні угоди, звертатися до суду за захистом порушених прав. Тільки римські громадяни володіли jus connubii - правом вступати в шлюб і jus commercii - правом торгувати.

Поруч з володінням повною правоздатністю в сфері цивільно-правових відносин римські громадяни посідали привілейоване становище в публічно-правовій сфері. Вони мали право брати участь і голосувати в народних зборах, займати найвищі виборні посади магістратів, з них комплектувалася армія. Це сфера політичних прав, які не залежали від сімейного стану особи.

Латини. Правове становище латинів не було однаковим. За своїм станом до римських громадян наближалися так звані древні латини (latini veteres) - вільне населення общин Лаціуму, котре колись разом з Римом становило латинський союз, який припинив своє існування ще в IV ст. до н.е. Древні латини користувалися обмеженими правами в публічно-правовій сфері. Вони користувалися лише правом голосу, проте не могли займати виборні посади магістратів. Однак вони мали такі ж jus commercii і jus connubii, як і римські громадяни. Латини колоніальні володіли лише jus commercii, a jus connubii -тільки в тому випадку, якщо воно було спеціально надано окремим особам або населенню цілої общини. Право на звернення до суду за розв'язанням майнових спорів, а також порядок судочинства був для всіх латинів таким же, як і для римських громадян.

За певних обставин римлянин досить легко зміг змінити своє громадянство на становище латина з метою одержання земельного наділу в приєднаних до Риму провінціях. Разом з тим і латин за певних умов міг стати повноправним римським громадянином. Зокрема, римське громадянство набували древні латини, переїхавши на постійне проживання до Риму. Проте такі міграційні процеси привели до різкого зменшення чоловічого населення в містах Лаціуму, тому держава змушена була вживати заходів до їх обмеження. Було встановлено правило: латин, який мав намір переїхати до Риму на постійне проживання, зобов'язаний залишити на місці попереднього проживання чоловіче потомство. Згодом такий спосіб набуття римського громадянства був скасований. Деяким латинам римське громадянство надавали, якщо вони займали певні виборні посади в своїх общинах або за заслуги перед Римською державою.

За законом Юніана до становища латинів прирівнювались деякі види вільновідпущеників, яких називали за назвою закону - latini Juniani. Однак їх юридична правоздатність мала одну суттєву відмінність: на випадок смерті вони не мали права розпоряджатися своїм майном за заповітом, ані передавати його своїм дітям у спадщину за законом - їхня спадщина переходила до попереднього рабовласника.

Незадоволення латинів своєю нерівноправністю порівняно з громадянами Риму призвело до так званої союзницької війни (90 і 89 pp. до н.е.), після якої майже вся Італія здобула право римського громадянства. Поняття "латиняни" як історичне явище зникло, але воно збереглося як певна юридична категорія, як певна сукупність прав і в такому розумінні застосовується аж до Закону Каракали (212 р. н.е.), який перетворив усіх жителів Римської імперії в громадян (civis), а відтак зникли і латини колоніальні, проте не зникли латини Юніані, які проіснували аж до Юстиніана.

Перегрини. Серед вільних людей, проте не громадян Риму, найнижчу сходинку соціального становища в Стародавньому Римі посідали перегрини. Питання їхнього історичного походження ще й на сьогодні невирішене. Більшість дослідників вважають їх громадянами іноземних держав, котрі якимось чином потрапили на територію Риму, або ж громадянами капітульованих перед Римом держав (так звані капітульовані перегрини).

У стародавні часи перегрини жодними правами не користувалися. З розвитком товарно-грошових відносин такий стан вступив у суперечність з економічними потребами римського пануючого класу - адже розвиток торговельних відносин можливий лише на засадах рівноправності всіх учасників. Не випадково вже з найстародавніших часів у Римі з'являється інститут клієнтели. Цей інститут відомий у багатьох народів і поява його зумовлена тим загальним для стародавнього світу переконанням, що суд і право кожного народу існують тільки для захисту членів власного суспільства. Іноземець принципово вважається ворогом і, отже, істотою безправною. Тому, щоб забезпечити собі хоча б якийсь захист у середовищі чужого племені, іноземець повинен знайти собі покровителя серед місцевого повноправного населення. Цим пояснюється особиста залежність клієнта від патрона. Клієнт входив до складу сім'ї патрона, був зобов'язаний йти за ним на війну, надавати йому матеріальну і моральну підтримку. Деякі клієнти одержували від патрона землю для обробітку, за що віддавали йому частину доходу. Якщо клієнт не залишав заповіту, то після смерті все його майно переходило до патрона.

На клієнта поширювалася влада домовладики, і у випадку непослуху клієнт за рішенням суду міг бути повернутий в рабство. У свою чергу патрон зобов'язаний був турбуватися за долю клієнта, захищати його інтереси перед третіми особами, оскільки клієнт цивільної правоздатності не мав; він не міг набувати майно, вступати в договори тощо. Домагатися своїх прав судовим порядком він теж не міг. Юридичний захист він одержував тільки через патрона. Якщо патрон нехтував своїми обов'язками, то він піддавався не світському покаранню, а релігійному осудові.

Отже, перегрини спершу не користувалися ні політичними, ні цивільними правами римських громадян. І це значно перешкоджало нормальному розвиткові цивільного обороту між ними і римськими громадянами. В усуненні цієї перешкоди значну роль відіграв перегринський претор, який у творчому союзі з міським претором ретельно вишукував найцінніший досвід правової культури народів, які приїжджали до Риму, узагальнив його і впровадив у практичну діяльність у вигляді права народів -jus gentium. Це одне з наймудріших джерел культури, відображене в правотворчій діяльності преторів.

Отож із спливом часу, змінами в соціально-економічному житті римського суспільства іноземці поступово утворюють самостійну групу вільного населення і здобувають правовий статус перегрина.

Статус перегрина набувала дитина, народжена в сім'ї перегринів або перегринкою поза шлюбом. За деякі кримінальні злочини римський громадянин позбавлявся свого статусу і висилався в місця проживання перегринів, де і одержував їх статус. Одночасно і деяким перегринам за особливі заслуги перед Римом дарувався статус римського громадянина. Керуючись певними політичними, економічними та іншими міркуваннями Римська держава спеціальним актом часто надавала його цілим групам перегринів.

Бурхливе зростання товарного обороту зумовило у майбутньому тенденцію не тільки до надання окремим іноземцям (перегринам) певного правового статусу, але й до поступового зближення всіх перегринів з правовим статусом римських громадян. Це сталося в 212 р. н.е., коли імператор Каракала поширив статус римського громадянина на всіх підданих Великої Римської імперії.

Раби. Правове становище рабів не було завжди однакове. У ранній період історії їх правове становище випливало з наявності так званого домашнього патріархального рабства. Рабство в цей час ще не було прямою основою виробництва. Раб на правах молодшого члена входив до складу великої патріархальної сім'ї. Влада домовладики над рабом освячувалася релігією. Вбивство раба вважалося справою негідною. За заподіяння тілесних пошкоджень рабові, так само як і вільному, накладався штраф, різниця була лише в розмірі. Щоправда, власник міг віддати раба у найм, закласти, продати. Таким же правом домовладика володів стосовно інших членів родини -жінки, дітей. Особливістю раннього рабства було те, що влада домовладики над рабом була пожиттєвою.

У кінці республіканського періоду і з початком принципату раб з члена великої патріархальної сім'ї, хоч і обмеженого в правах, перетворюється в просту власність, зачислюється до інвентаря, майна рабовласника. Його правове становище визначається формулою: "раби є речами" - servi res sund. 3 того часу раб уже не суб'єкт, а об'єкт права, його дії не мають юридичного значення. Тепер раб не міг за своєю волею мати сім'ю, власність, право звертатися до суду, служити в армії. Фактично становище рабів було надзвичайно важким. Усім добре відомий сенатусконсульт, прийнятий при Августі (10 р. н.е.), за яким усі раби, котрі в момент убивства їх господаря перебували на відстані, що дає змогу почути крик, і не прийшли йому на допомогу, піддавалися тортурам і смертній карі. Влада рабовласників над рабами була безмежна і характеризувалася повним свавіллям.

Жорстока експлуатація рабів призводила до повстань, які розхитували економічні устої римського рабовласницького суспільства. Це змусило державу, особливо в післякласичний період, під впливом філософії стоїків, а також християнської релігії вживати заходів щодо визнання за рабами хоч якоїсь подоби на правоволодіння. Державою встановлюються певні рамки відносин між рабовласниками і рабами, зокрема: 1) за безпідставне вбиство власного раба рабовласник ніс таке ж покарання, як за вбиство чужого раба; 2) віддати раба в гладіатори рабовласник міг лише з дозволу магістрату; 3) раб, якого поки- нув власник через старість або хворобу, набував свободу; 4) від нестерпної жорстокості рабовласника раб міг знайти притулок у храмі, і якщо така жорстокість підтверджувалась, то власника змущували продати раба іншому господарю.

Зрозуміло, що подібні заходи були зумовлені не милосердям римських правителів, а потребами самого панівного класу з метою захисту його інтересів.

Поряд із заходами, скерованими на обмеження жорстокості рабовласників щодо рабів, вишукуються способи більш ефективної експлуатації праці і здібностей рабів. А відтак потрібно було піднести зацікавленість рабів у результатах своєї праці. З цією метою у Римі вже в республіканський період установився звичай надавати рабу певну майнову самостійність, щоб він міг розвивати свою господарську діяльність, безумовно, на користь господаря. Рабовласники, зберігаючи право власності, виділяли рабу землю, давали необхідний інвентар, надавали повну самостійність з умовою сплачувати господарю відповідний оброк. Таке майно було відоме в Стародавньому Римі під назвою пекулія (peculium).

Проте експлуатувати пекулій і одержувати доходи було неможливо без вступу раба у правовідносини з іншими особами, і таке право рабу було надане. Однак, оскільки пекулій юридично залишався майном рабовласника, то останній ніс відповідальність за договорами, укладеними рабом тільки в межах пекулія. Якщо у договорі раб вийшов за межі пекулія, то рабовласник від відповідальності усувався.

Досить часто раби наділялися функціями керуючого маєтком, казначеєм тощо. Природно, що коло повноважень рабів при цьому розширювалось. За свідченнями римських юристів, праця таких рабів зміцнювала становище рабовласників.

Рабовласники прагнули всіляко прив'язати раба до дому, навіть створюють йому щось на зразок сім'ї. А згодом сімейні відносини рабів починають визнаватися і в праві. Зокрема, Ульпіан у коментарях до закону про повернення продавцю раба, хворобу-якого він приховав від покупця, писав: "Часто через хворих рабів повертають і здорових, якщо їх не можна роз'єднати, не погрішивши проти благочестя. Хіба можна віддати сина і затримати батьків або навпаки? Так само треба вчиняти стосовно братів і осіб, які живуть у фактичному шлюбі".

Говорячи про поширення правоздатності рабів, важливо брати до уваги й те, що ставлення деяких рабів до засобів виробництва поступово змінюється. Уже в II -1 ст. до н.е. в середовищі міських рабів відбувається диференціація. У привілейованому становищі перебувають раби 83 цінних професій, освічені раби, наприклад, висококваліфіковані кухарі, педагоги, ювеліри, поети, художники, юристи і ін. Перелічені професії майже повністю були монополізовані греками. Володарі цих рабів їх оберігали, оскільки вартість їх була дуже високою.

Державний апарат імперії комплектувався здебільшого з рабів і вільновідпущеників імператора.

В умовах кризи рабовласницького ладу вкрай загострюються соціальні протиріччя і, боячись повстань з боку рабів, правителі знову почали до них застосовувати найжорстокіші покарання. Жорстоко каралася втеча раба від рабовласника, за надання втікачеві-рабу притулку з винного стягувався штраф, рівний вартості раба.

Борючись з виступами рабів, уряд вдавався не тільки до репресій, але й змушений був йти на деякі поступки. Була встановлена, наприклад, кримінальна відповідальність за умисне вбивство раба. По-друге, раб одержує право самостійно, не виставляючи замість себе представника, виступати в суді у справах про свободу.

Прагнення рабовласників піднести зацікавленість рабів у результатах праці привело, як вже. було зазначено, до виділення пекулія. Проте права володільця пекулія були вже розширені. У III ст. н.е. було встановлено, що раб своїм пекуліем за борги господаря не відповідає. Крім того, раб наділявся правом відчуження пекулія, передачі у спадщину, повністю сам відповідав за свої зобов'язання, у тому числі і подавати позов до свого господаря.

Раби, які володіли пекулієм, часто досягали значної матеріальної самостійності і мали своїх рабів. Усе це приводило до зміни їх правоздатності. Такі раби викуповувалися на волю, що свідчить про розклад античного рабства.

У Римі відомі різні способи обернення в рабство, серед яких найдавнішим було захоплення у полон воїнів ворожої Риму держави. У рабство могли бути обернені й іноземці, які виявилися на території Риму і не користувалися ніякими правами чи привілеями. Рабом ставала дитина, народжена рабинею, навіть якщо батько був вільним. Правовий статус батька набували лише діти від законного шлюбу. А оскільки вступати в шлюб з рабом було заборонено, то й дитина вважалася народженою поза шлюбом і набувала статусу матері. За певних умов у рабство могла бути обернена й вільна людина, піддана Римської держави. Так у стародавній час глава сім'ї міг продати в рабство підвладного сина або дочку за непослух. Боржник міг бути проданий в рабство кредитором. Аналогічно міг учинити і потерпілий зі злодієм.

І тільки з розвитком товарно-грошових відносин, коли центр ваги перемістився з особи боржника на його майно, продаж боржника було замінено заставою майна і перестала бути джерелом рабства.

У рабство оберталися особи, засуджені до пожиттєвих каторжних робіт, а також вільні жінки, які вступали в зв'язок з рабами всупереч заборони власника.

Раби здобували свободу різними способами. Магістрат оголошує раба вільним після урочистої заяви рабовласника перед магістратом про свою волю звільнити раба. Звільнення раба могло відбутися за заповітом або шляхом уявного процесу, коли раб викриє вбивство громадянина, а також внаслідок досягнення сану єпископа. Звільняли з рабства шляхом простого оголошення при свідках. Проте якщо звільнення спричинило шкоду кредиторам, то воно визнавалося недійсним.

У Римі були певні обмеження відпуску рабів на волю. Не можна було відпускати на волю раба віком до 30 років, а коли власник мав трьох рабів, то відпустити на волю двох; власник, який мав до десяти рабів - не більше ніж половину; з тридцяти рабів дозволялося звільнити не більше ніж третину; з п'ятисот - одну п'яту, а взагалі - не більше ніж сотню рабів. За законодавством Юстиніана, ці обмеження були дещо обмежені, проте вже не могли врятувати Римської імперії, загибель якої невблаганно наближалася.

Вільновідпущеники. Відпущений на волю раб називався вільновідпущеником (libertini). За загальним правилом вільновідпущеник набував правового статусу особи, яка дарувала йому волю, тобто залежно від того, хто був його попереднім власником. Якщо це був перегрин, латин чи римський громадянин, то й вільновідпущеник набував статусу, який відповідав становищу перегрина, латина або римського громадянина.

Вільновідпущеники були вільними, але обмеженими в своїй правоздатності. Звільнений з рабства не поривав повністю зв'язки зі своїм попереднім господарем, який виступав як його патрон, і якщо у вільновідпущеника не було дітей і він не залишав заповіту, то все його майно переходило до патрона.

Вільновідпущеник зобов'язаний був поважати патрона, а прояв неповаги міг призвести до втрати свободи й повернення в рабство. За потребою вільновідпущеник і далі був зобов'язаний надавати патрону різні послуги, а також матеріальну допомогу. Він також не мав права звертатися до свого патрона з штрафним позовом.

У перші століття нашої ери відпущення на волю рабів набуває значних розмірів, оскільки рабська праця не сприяла прогресивному способу виробництва. Більш вигідною стає праця вільновідпущеників, через яких господар міг мати подвійну вигоду: він. звільнявся від обов'язку утримувати своїх рабів і, навпаки, вільновідпущеники зобов'язані були в разі потреби надавати патрону матеріальну допомогу.

У сфері публічних правовідносин вільновідпущеники обмежувалися в праві служити в римських легіонах, а в І ст. втратили право брати участь у роботі народних зборів і голосувати.

Колони. У період принципату поряд з рабським господарством розвивається і фермерське господарство. Внаслідок повстань рабів і масових страт, а також припинення притоку як військової здобичі їх кількість значно зменшується, і володільці латифундій починають розуміти, що більш вигідно здавати свої землі дрібними ділянками вільним орендарям - так званим колонам. Римському праву відомі дві категорії колонів: орендарі за договором, серед яких були й крупні наймачі, які використовували працю рабів, та орендарі, які з покоління в покоління сиділи на землях великих власників.

У І ст. ще переважала орендна плата в грошах, але вона підривала господарства дрібних наймачів, заборгованість яких зростала і призводила до повного розорення. Тому замість грошової оренди встановлюється орендна плата у вигляді певної долі натуральних продуктів.

На цій стадії колон ще юридично вільний: так само як землевласник може відмовити колону в продовженні орендного договору, так і колон може піти з орендної ділянки - навіть несплата оренди його не прив'язувала до ділянки. Землевлансик міг тільки стягнути з нього недоїмку звичайним цивільним порядком.

Зрозуміло, що фактично така недоїмка значною мірою зв'язувала колонів, а становище їх було здебільшого досить важким. Дрібні орендарі були переважно біднішими елементами населення. Уже з самого початку господарювання, відчуваючи потребу в певному капіталі, вони змушені були вдаватися до позик, звичайно, в того ж таки землевласника, а відтак відразу потрапляли у цілковиту залежність від нього.

Важкі умови господарського життя дуже часто не давали змоги не тільки погасити позику, але й навіть сплатити повністю оброк. Поступово недоїмка в сплаті оброку зростала і ставала хронічною. За таких умов залишити колону орендовану ділянку і перейти на інше місце стає дуже важко. Тому, природно, що більшість колонів залишалася фактично на тих же ділянках.

Ця фактична прив'язаність до своїх ділянок поступово перетворюється в юридичну. Нова податкова політика, проведена імператорами, привела до того, що землевласники почали дорожити колонами - звідси нерідкі випадки заманювання колонів і переховування втікачів. Щоб попередити подібні явища, імператор Костянтин указом від 332 р. приписав у таких випадках примусово повертати колонів назад. Внаслідок цього колон позбавлявся своєї колишньої свободи переходу, юридично закріплювався до тієї землі, до якої він приписаний. Подальше законодавство розвивається у тому ж напрямку і надає колонату його остаточного вигляду. Так закон 357 року забороняє землевласнику продавати землю без колона, який сидить на ній.

У результаті колони із вільних (нехай формально чи юридично) людей перетворюються на кріпаків, рабів землі. У колонат переростало іноді користування пекулієм з боку рабів, які прикріплювалися в подібних випадках до земельної ділянки. Ці обставини ще більше стерли різницю між рабом і кріпосним колоном. Колон хоч і стає вільною особою, проте дуже близькою за своїм соціальним і юридичним становищем до раба. Колон має право вступати в шлюб, мати власне майно, однак він прикріплений до землі і не тільки особисто: діти його теж стають колонами.

Отже, на заміну рабству приходить інша форма експлуатації - колонат, якій судилося стати основною формою експлуатації у феодальному суспільстві.

2. Правоздатність і дієздатність у РЦП

Здатність особи бути суб'єктом цивільних прав, здатність мати право називається правоздатністю, а здатність своїми діями набувати певні права і нестивідповідні обов'язки називається дієздатністю. Хоча повнота якості суб'єкта передбачає наявність того й іншого, однак для самого поняття суб'єкта суттєвішою є правоздатність.

Здатність бути суб'єктом цивільних прав римські юристи позначали терміном caput. Людина стає правоздатною з моменту народження, проте цього ще недостатньо. Для виникнення людської особи необхідно, щоб дитина народилася живою. Зародок, який міститься в череві матері, ще не є людина, але якщо народиться живим, то стає правоздатним і його юридичне становище відноситься до моменту зачаття. Це має важливе значення для права на спадкування. Так дитина має право на успадкування майна батька, який помер до її народження.

Правоздатність особи припиняється з її смертю. Від припинення правоздатності однієї особи дуже часто залежить право інших осіб. Тому факт і момент смерті, як стверджують римські юристи, повинен бути завжди точно встановленим, що не завжди вдається зробити, а іноді й просто неможливо. Для розв'язування складних випадків у римському праві допускалась презумпція щодо тих, які помирали одночасно. Суть цієї презумпції полягала в тому, що коли траплялись нещасливі події (наприклад, корабельна аварія, пожежа) і разом гинуло декілька осіб, але не доведено, хто з них помер раніше, то припускається, що всі вони померли одночасно. Але коли разом померли висхідні і низхідні родичі, то припускалося, що повнолітні низхідні пережили своїх висхідних родичів, а неповнолітні низхідні померли раніше.

Отже, правоздатність людини виникає з моменту народження і припиняється з її смертю. Римське право прирівнювало до смерті продаж у рабство, полон, засудження до пожиттєвого ув'язнення (довічна каторга). Якщо людина, продана в рабство, знову набувала свободу, то її правоздатність відновлювалась, хоч і не завжди в попередньому обсязі.

У Римській державі вже на початку республіки проживало багато людей, які прибули з різних країн, і всі вони користувалися певною мірою правоздатності. Однак для того щоб володіти повною правоздатністю в усіх галузях політичних, майнових і сімейних відносин, особа повинна відповідати таким трьом станам:

1) стану свободи - status libertatis:

2) стану громадянства - status civitates:

3) сімейному стану - status familiae. За станом свободи розрізнялися вільні і раби. За станом громадянства - римські громадяни та інші вільні особи, але не громадяни. За сімейним станом - домовладики і підвладні особи.

Отже, повна правоздатність передбачала свободу, громадянство і самостійне становище в сім'ї'. Таке становище в сім'ї займав тільки домовладика - глава сім'ї. Він був особою власних прав, усі підвладні йому члени сім'ї спочатку були майже безправними, повністю підкорялися його владі. Лише згодом, у міру розвитку товарно-грошових відносин, члени сім'ї поступово стали наділятися певними правами, проте ніколи не досягай того правового становища, в якому перебував глава сім'ї.

Зрозуміло, що регламентація правоздатності не була однаковою у всі періоди Римської держави і для інших вільних людей. З розвитком економічних відносин йшов розвиток і правоздатності вільних людей.

Як відомо з попереднього розділу, в міру перетворення Риму з невеликої сільськогосподарської общини у світову державу, з розвитком зовнішньої торгівлі відмінності в правоздатності окремих груп вільного населення почали згладжуватися, хоч безодня між рабами і вільним зберігалася. Врешті-решт на початку III ст. н.е. усі відмінності в правовому становищі різних категорій населення втратили своє значення. У 212 р. імператор Каракала поширив статус римського громадянина на всіх підданих великої території.

З початку III ст. усе вільне населення Риму користувалося всією повнотою правоздатності у сферах політичного, майнового і сімейного життя. У даному випадку важливо з'ясувати зміст цивільної правоздатності, з яких конкретних цивільних прав вона складається.

Цивільна правоздатність римського громадянина складається з двох основних елементів: 1) jus connubii - права вступати в шлюб, в якому діти набувають статус римських громадян; 2) jus commercii - права торгувати, яке охоплює право бути власником всякого майна, здійснювати будь-які цивільно-правові правочини, зокрема дарувати, міняти, право бути спадкоємцем, вести цивільно-правові спори в суді.

Нам уже відомо, від чого залежить повна правоздатність особи в Римі, а також ми ознайомлені зі змістом цивільно-правової правоздатності. Проте юридичне становище людини як суб'єкта прав і члена суспільства внаслідок певних обставин може бути або зовсім знищене, або ж тією чи іншою мірою послаблене чи зменшене. Таке зменшення цивільної правоздатності залежно від зміни в особистому стані особи на мові римських класичних юристів називається capitis dominutio - втрата правоздатності.

Оскільки повнота цивільної правоздатності зумовлюється потрійним станом особи - станом свободи, станом громадянства і сімейним станом, то відповідно до цього і зменшення правоздатності може полягати у втраті стану свободи (але разом з тим неминуче втрачається і стан громадянства й сімейний стан), або у втраті стану громадянства, або у втраті тільки сімейного стану. З огляду на це класичні римські юристи розрізняють і три ступеня зміни правоздатності - maxima (максимальна), media (середня), minima (мінімальна). Розглянемо випадки зміни правоздатності та її наслідки дещо детальніше.

Повна втрата правоздатності - capitis dominutio maxima. Вона наступала щоразу, коли людина втрачала свободу. Наприклад, римський громадянин потрапив у полон чи проданий в рабство за борг. Проте в період республіки подібні випадки відпали. З часом натомість з'являються інші причини втрати свободи - з тих чи інших причин громадянин Риму ставав рабом всередині держави. Наприклад, дехто дозволив себе продати як раба; жінка, яка вступала у зв'язок з рабом, незважаючи на перестороги.

Загальним юридичним результатом capitis dominutio maxima була повна втрата прав як особистих, так і майнових. Майно особи, яка повністю втратила правоздатність, переходило у власність держави або до певних приватних осіб, зокрема: до кредитора, який продав боржника, до господаря раба, з яким жінка вступала в зв'язок.

Середня втрата правоздатності - capitis dominutio media наступала тоді, коли особа зберігала свободу, проте втрачала право римського громадянина. Наприклад, римський громадянин стає перегрином або латином з метою одержання землі на периферії. В імператорський період громадянство втрачалося у випадку заслання. Особа, піддана capitis dominutio media, втрачала свої цивільні права, але зберігала відносини jus gentium.

Мінімальна втрата правоздатності - capitis dominutio minima відбувалась зі зміною сімейного стану особи, що траплялося в таких випадках: а) особа власних прав перетворювалась в особу чужих Прав; б) сімейно самостійна особа всиновлювалась іншою особою; в) жінка, яка не перебувала ні під чиєю владою, одружується та ін. Результатом capitis dominutio minima - це повний розрив попередніх сімейних зв'язків з усіма правами, які з них випливали (спадкування тощо). Усі перелічені фактори тісно пов'язані з правоздатністю особи в Римській державі.

Отже, юридичне становище людини як суб'єкта права внаслідок певних обставин може змінюватися і таким чином стати предметом спору. Оскільки цей спір мав значення для публічних справ, він вирішувався відповідною владою в порядку адміністративного розгляду: якщо, наприклад, дехто хотів виставити свою кандидатуру в магістрати, а хтось заявить про те, що канидат - libertinus (вільновідпущеник), то з'ясувати істину було справою магістрата, який керував виборами. Однак, якщо спір про status мав значення для тих чи інших цивільних правовідносин, він підлягав компетенції суду.

Якщо спір про статус громадянства як самостійний спір підлягав вирішенню магістратом у порядку адміністративного розгляду, то ж в цивільному суді він міг виникнути як інцидент у процесі вирішення питання, чи мали місце ті чи інші цивільні відносини.

Спір про сімейний стан можливий лише в тому випадку, коли хтось претендував на роль домовладики, а тим часом інша особа також цього домагалась. Спори такого роду траплялися, однак, зрідка.

Наявність правоздатності - тільки одна сторона правосуб'єктності. Для того, щоб повною мірою користуватися благами права, однієї правоздатності замало. Адже правоздатність - це лише наявність прав, а користуватися ними самостійно особа може тільки за наявності дієздатності.

Римське право не знало категорії дієздатності, проте в Римі за кожним громадянином визнавалася здатність здійснювати дії з юридичними наслідками, які становлять зміст поняття дієздатності.

Дієздатність завжди і скрізь визначалась віком людини, оскільки розуміння смислу вчинених дій і здатність володіти собою та зважено приймати рішення залежало головно від віку. За віковим цензом дієздатність громадян поділялася на три групи.

До першої групи відносили дітей віком до 7 років, які були повністю недієздатними.

Друга група - це частково дієздатні. До них належали дівчатка віком до 12 і хлопці - до 14 років. Такі особи могли здіснювати лише дрібні правочини: робити незначні покупки, приймати невеликі подарунки, проводити дрібний обмін речей тощо. У випадку здійснення правочину, спрямованого на припинення прав або встановлення якоїсь повинності, необхідний був дозвіл опікуна, який давав його в момент вчинення правочину. В іншому випадку такий пра-вочин зобов'язував неповнолітнього лише у випадку і в межах збагачення, одержаного за цим правочином.

До третьої групи відносилися особи жіночої статі віком з 12, а чоловічої з 14 і до 25 років, які визнавалися як неповнолітні, але дієздатні. Такі особи мали право укладати різного роду цивільно-правові угоди, проте, уклавши явно невигідну для себе угоду, могли просити претора визнати її недійсною і повернути сторони у стан до укладення угоди, тобто провести реституцію.

У зв'язку з розвитком виробництва і цивільного обороту залучення до ділового життя недосвідчених, а іноді й необачних людей, які не досягли 25 років, підривало стійкість цивільно-правових відносин. Тому, починаючи з II ст. особам, які не досягли 25 років, почали призначати кураторів, що обмежувало їх дієздатність. Тепер вони могли здійснювати важливі правочини тільки з (згоди) дозволу куратора. Разом з тим за ними зберігалося право самостійно розпоряджатися майном на випадок смерті, а також вступати в шлюб. Досягнувши 25 років, такі особи позбавлялися будь-яких обмежень дієздатності.

На дієздатність особи в Римі впливав її фізичний стан. Зокрема, глухонімі не могли укладати такі угоди, як стипуляція, виступати в суді під час дії легі-сакційного процесу, в якому необхідно було проголошувати формули, тощо. Душевно хворі та недорозвинуті на час хвороби визнавалися повністю недієздатними. Обмеженими в дієздатності були марнотратники - особи, нездатні розумно розпоряджатися своїм майном. Таким особам призначали піклувальників, які були зобов'язані піклуватися про їхній майновий стан. Післяпризначення піклувальника особа-марнотратник самостійно здійснював лише такі правочини, які були спрямовані на набуття майна, а не відчуження, і ніс особисту відповідальність за вчинені правопорушення. Деякі обмеження дієздатності залежали від постійного місця проживання.

Крім вищеназваних факторів, повнота цивільної дієздатності і правоздатності передбачає ще стан громадянської честі. Окремі особи, з тих чи інших причин знеславлення, піддавалися громадянському збезчещенню, а отже, і обмеженню в правоздатності. В історії римського права громадянське безчестя відоме в декількох видах.

Повне позбавлення честі в результаті покарання судом, пов'язане з втратою громадянства.

Приниження честі зазнавали у формі jnfamia (ганьба) або turpitudo (аморальність).

Infamia - безчестя якого зазнавали внаслідок засудження за кримінальний злочин, порушення договору доручення, товариства, збереження, де вимагалася надзвичайна чесність; в результаті порушення деяких правових норм, наприклад, якщо вдова вступала в новий шлюб, не дотримавши року жалоби. Infamia зазнавали в результаті преторського едикту або судового рішення. Особа, яка зазнала infamia, позбавлялася права бути обраною на громадські посади (наприклад, у місцеві декуріони), права опікунства, виступати на суді як представник за інших тощо.

Безчестя у формі turpitudo зазнавали ті особи, певні дії яких, їх спосіб життя вважалися аморальними (наприклад, проституція). Ця форма безчестя була суттєвим обмеженням у,таких галузях як спадкування, одруження та ін.

Римське право знало ще одну форму приниження честі - intestabilis. Закони XII таблиць постановляли: "Хто буде свідком під час укладення угоди і згодом відмовиться від свого свідчення (на випадок спору), нехай зазнає безчестя". Це означало, що така особа надалі взагалі не могла бути свідком і до себе не мала права нікого запрошувати у свідки. А оскільки майже всі угоди стародавнього права здійснювалися за участю свідків, то таке обмеження майже повністю позбавляло винну особу дієздатності. Однак з поступовим зникненням старих формальних угод ця форма приниження честі втратила своє значення.

Не були рівноправними і обмежувалися в дієздатності в Римі жінки. Тривалий час вони перебували під опікою чоловіка, батька або іншого родича. Проте вже за часів принципату доросла жінка, яка не була під постійною опікою батька або чоловіка, мала право приймати самостійно рішення з приводу свого майна. Однак вона не могла приймати на себе відповідальність за чужі борги. Лише за законодавством Юстиніана була послаблена правова нерівність чоловіка і жінки. Чи впливала релігія на праводієздатність особи в Римі? Язичницька релігія не мала на неї впливу, але після появи християнства язичники і єретики певної мірою обмежувались у дієздатності.

У Римі серед корінного населення розрізняли римських громадян, латинів, перегринів, рабів, вільновідпущеників і колонів. Розглянемо правове становище кожного розряду названих категорій римського населення.

3. Юридичні особи в РЦП

Часто людські інтереси потребують, щоб у ролі самостійного центру господарського життя була визнана не та чи інша окрема фізична особа, а певна сукупність осіб (наприклад, цех, корпорація, підприємства усіх форм власності) або незалежна від них установа (лікарня, притулок). У такому випадку з'являються певні організації, яких називають юридичними особами.

Створення ідеї юридичної особи, як самостійного суб'єкта цивільного права, самостійного центру господарського життя є безсумнівною заслугою римського права. Тільки через нього ця юридична форма увійшла в обіг нового європейського права. Але в самому Римі ця форма союзної організації вироблялася повільно і протягом усієї римської історії.

Безперечно, вже давньоримському побуту відомі союзи й утворення, зовні подібні до юридичних осіб (спільне майно, внутрішня організація тощо), але зовнішні ознаки зовсім не свідчать про те, що ці союзні утворення розглядаються вже під кутом зору цивільних юридичних осіб. Ідея юридичної особи для примітивного правового мислення недосяжна. Старе римське квіритське право передбачало у ролі носіїв квіритських прав тільки окремих осіб, окремих квіритів.

Разом з тим уже в стародавні часи відомі в Римі різні приватні корпорації, зокрема союзи релігійного характеру, професійні союзи різних ремісників. Подібні приватні корпорації уже згадують Закони XII таблиць. Такі приватні корпорації створювалися без дозволу держави, аби їх діяльність не суперечила діючому праву, і в період республіки їх вже було чимало, наприклад корпорації нижчих службовців при магістратах, корпорації взаємодопомоги (похоронні корпорації). Ці корпорації звичайно мали певну організацію, певне спільне майно - загальну касу, проте майно юридично розглядалося або як власність усіх окремих членів у певних долях, або як майно одного з них -того, хто був скарбником. Однак названі корпорації як єдність, як окрема юридична особа не виступали, і треті особи мали справу тільки з їхніми окремими членами.

Отже, ті потреби, які в розвинутому праві задовольняються за допомогою фігури юридичних осіб, у стародавні часи, за нерозвинутого цивільного обороту, задовольняються іншими засобами. Але поступово ці засоби виявляються недостатніми: з розвитком економічного життя відчувається необхідність створити якийсь єдиний економічний центр, відокремлений від тих чи інших окремих фізичних осіб і наділений здатністю до самостійної юридичної діяльності.

Тривалі й наполегливі пошуки фігури юридичної особи знайшли, нарешті, і перше вирішення. У період другої половини республіки, як відомо, у складі Римської держави виявилося багато нових одиниць, за якими було визнано право на внутрішнє самоуправління. Це - міські общини, муніципії, які раніше були самостійними державами, а згодом приєднані до Римської держави і їхні мешканці наділені правами римського громадянства. За муніципіями визнавалась також господарська самостійність, часто це були високорозвинуті міста, які володіли своїм великим майном і складним господарством. Можливо, десь, наприклад у грецькому праві, ці міста вже розглядалися в майновому обороті як особливі юридичні особи.

У всякому випадку корпорація з наданням їй господарської самостійності поставила перед римським правом питання про те, як організувати участь общин у цивільному обороті, якому суду їх підпорядкувати, тощо. Це було вирішено так: усі корпорації підпорядковували звичайному цивільному праву і звичайному цивільному суду. Претор у своєму едикті визнавав за муніципіями право позивати і відповідати на суді через своїх представників - муніципальних магістратів або спеціальних представників, які призначалися декретом муніципального сенату. Цим була визнана в принципі цивільна і процесуальна правоздатність муніципій як особливих суб'єктів прав, самостійної юридичної єдності, здатної нарівні з приватними особами володіти правами і захищати їх у звичайних формах суду.

Рішучий крок був зроблений - юридична особа була створена, хоч на перших порах вона ще не володіла усіма атрибутами, які набула згодом. Вироблений у застосуванні до муніципій, принцип юридичної особи згодом переноситься на різні приватні корпорації, які починають наділятися цивільною правоздатністю на зразок муніципій. Першим кроком і тут було визнання за ними в преторському едикті права позивати і відповідати на суді через своїх представників. За першим кроком були зроблені і наступні, хоч правоздатність корпорацій в деяких окремих випадках все ж залишалася більш вузькою, ніж правоздатність муніципій. Наприклад, муніципії вже з давніх часів могли одержувати майно за заповітними відписами (легатами), іншим організаціям це право було надано значно пізніше. Усе це, однак, були лише окремі обмеження. В принципі корпорації трактувалися як особлива юридична особа, яка може мати права і вступати в юридичні відносини. Усі корпорації в Римі мали назву universitas.

У той час як у римському праві вироблялося визнання юридичної особистості корпорацій, Римська держава зіткнулася зі складним питанням про свободу союзів. Упродовж першого періоду республіка не знала ніяких обмежень щодо цього. Як уже зазначалось, для створення союзів непотрібний був дозвіл держави. Користуючись свободою, римляни створили багато таких союзів.

Однак у І ст. до н.е. почали застосовуватися заходи, спрямовані проти колегій, оскільки вони в умовах загальної політичної і соціальної кризи, деморалізації ставали осередками для політичної демагогії, а іноді місцем, де під прикриттям релігійного культу здійснювалися протиправні дії. На підставі Акта сенату 64 р. до н.е. багато колегій було розпущено, але в 58 р. до н.е. ці колегії були поновлені. А в 56 р. до н.е. сенат знову постановив розпустити колегії, оскільки вони перетворилися в політичні клуби.

Зрозуміло, що такі розпуски не вирішували питання стосовно умов заснування нових корпорацій, потреба в яких була очевидною. З огляду на це імператор Августин видав закон, згідно з яким для утворення союзів потрібний був дозвіл сенату. Колегія, яка діставала такий дозвіл, набувала права юридичної особи.

Отже, період пізньої республіки і на початку імперії муніципії та приватні корпорації були визнані як юридичні особи. Щодо державної казни (фіска), то процес'її перетворення в юридичну особу був ще складнішим і тривалішим. Справа в тому, що на перших порах фіск розглядався як особисте майно принцепсів і тому підлягав нормам звичайного цивільного права.

Зважаючи, однак, на таке принципове визнання принцепса цивільно-правовим суб'єктом фіскального майна, все ж у багатьох випадках особлива, державна, природа цього майна виявлється в різних відступах для нього від звичайного цивільного права, зокрема майно фіска не підлягало давності, вимоги фіска задовольнялися першочергово. Тому в пізніші часи висловлювалося припущення, що фіскальне майно є майном держави. Проте посилення монархічної влади відкинуло це припущення, внаслідок чого в римському праві ми не знаходимо чітко вираженої теорії про державу як окрему юридичну особу. Практично державна казна постає" як юридична особа, однак в теорії вона втілюється в особі імператора.

Не менш повільно і важко формувалася думка про самостійність юридичної правоздатності іншого виду юридичних осіб - установ. Установ у такому розумінні не знає не тільки римське право республіки, але й класичних юристів. Лише з поширенням християнства і визнанням його в 325 р. державною релігією була створена основа для виникнення самостійних установ. Насамперед були наділені цивільною правоздатністю церковні установи; окремі церкви мали право набувати майно і одержувати за заповітами, бути кредиторами, виступати стороною на суді.

Згодом від церков правоздатність переноситься і на різні приватні благодійні установи - лікарні, притулки та ін, оскільки всі вони перебували під наглядом церковних властей. Усі ці благодійні установи були самостійними юридичними суб'єктами, але теоретичних розробок про них у римському праві було обмаль.

Із сказаного випливає, що правоздатність юридичної особи в Римі обмежувалася тільки майновими правами, однак ці права не для всіх юридичних осіб були однаковими; не. кожна юридична особа могла одержати спадщину, таке право належить тільки державній казні. Юридичні особи існують самостійно і незалежно від зміни їх особового складу. Суб'єктом права і обов'язків є юридична особа, тому за правочином вона дістає права і несе відповідальність за себе; за особисті борги своїх членів корпорація відповідальності не несе, а члени корпорації не відповідають за її борги. Вищим органом управління корпорацій були загальні збори, справи вирішувалися більшістю голосів.

Юридичні особи в Римі не мали власної дієздатності. Ця нездатність самостійно здійснювати свої права і обов'язки компенсувалася представництвом фізичних осіб, діям яких право надавало такого ж значення, як діям самої юридичної, особи. Функції господарської діяльності могли бути розподілені між декількома або однією особою.

Діяльність юридичної особи припинялася в таких випадках: 1) після досягнення мети, яка ставилася перед нею; 2) за розпорядженям державної влади, якщо її діяльність набувала незаконного характеру; 3) якщо втрачено майно; 4) після вибуття всіх її членів.

Такі короткі відомості про юридичні особи містяться в римському праві. Отож юридичні особи в Римі не досягли повного розвитку. Це пояснюється ще не досить розвиненими соціально-економічними відносинами, і все ж не тільки ідея юридичної особи була створена римським правом, але й надано їй основний практичний вираз; були вироблені поняття правоздатності, незалежної від особи фізичної, прийоми штучної дієздатності і навіть основні типи юридичних осіб. Новому Світові був переданий досить тонкий юридичний спосіб, за допомогою якого найрізноманітніші соціальні утворення могли бути введені в нормальне життя суспільства, і Новий світ широко скористався ним.

4. Казус

Спадкодавець і спадкоємець однаковою мірою долі були обтяжені боргами на користь кредиторів. Претор дозволив кредиторам спадкоємця задовольнити свої претензії тільки після того, як буде виплачена заборгованість кредиторам спадкодавця. Останні, не отримавши свого, стали вимагати відшкодування із власного майна спадкоємця.

Питання

1. Чи законна ця вимога?

2. Що залишається кредиторам самого спадкоємця?

Використовуючи давньоримські джерела правоутворення, дайте відповідь на питання, поставлені в цьому казусі.

Відповідь:

1. Вимога законна.

Згідно статті 98 Книги ІІ Інституції Гая, майно спадкодавця перейшло до спадкоємця. На підставі цього, статтею 9б таблиці V (Закони XII таблиць) борги спадкодавця безпосередньо перейшли до спадкоємця.

Таким чином, кредитори спадкодавця за дозволом претора мають задовольнити свої претензії першими.

2. Кредитори самого спадкоємця будуть діяти за законами Таблиці ІІІ (Закони XII таблиць): накладуть на боржника руку, відведуть до одного з кредиторів та накладуть на нього кайдани. Якщо через 60 днів боржник не розрахується з боргом, його жде страта.

Список використаних джерел

1. Бабичева Н.Т., Боровский Я.М. Словарь латинских крылатых слов. - М., 1982.

2. Галанза П.Н. Государство и право Древнего Рима. - М., 1989.

3. Дроников В.К. Римское частное право.

4. Косарев А.Н. Римское право. - М., 1986.

5. Милан Бартошек. Римское право: понятие термины, определения. - М., 1989.

6. Новицкий И.Б. Основы римского гражданского права. - М., 1972.

7. Основи римського приватного Права: Навчальний посібник - Львів: Ред.-вид. відділ Львів, ун-ту, 2000. - 238с

8. Основи римського цивільного права: Методичні вказівки для самостійної роботи / Уклад. В.П. Приходько. - Суми: Ініціатива. - 2001. ? 39 с.

9. Підопригора О.А. Основи римського приватного права: Підручник для студентів юрид. Вузів та факультетів. - К.: Вен турі., 1997. - 336 с.

10. Підопригора О.А. Римське приватне право: Підручник для студентів юрид.спец. вищих навч. Закладів: Вид.3-є, перероб. Та доп. - К.: Видавничий Дім „Ін Юре”, 2001. -440с.

11. Подопригора А.А. Основы римского гражданского права. - К., 1990.

12. Ребро К. Римское право. - Брянск, 1980.

13. Савельев В.А. История римского частного права. - М., 1986.

14. http://pravo.biz.ua.

15. http://pravoznavec.com.ua.