Гармонізація національного законодавства України з нормами Європейського товариства в сфері захисту прав людини і громадянина

Поняття прав різних поколінь використовується у сучасному міжнародному праві тільки в історичному контексті. Що ж торкається сутності тих чи інших прав, то використовується термін “категорія прав людини”.

Основою норм та принципів в галузі прав людини є природне право, яке відносять до ідеї свободи, справедливості, рівності усіх перед законом, визнання народу як єдиного джерела влади. Ідея природного права пронизують увесь зміст Всезагальної декларації прав людини. Пізніше вони були закріплені у Пактах людини та стали позитивним правом у системі норм Міжнародного права. Правова система кожної держави повинна закріплювати ці принципи та норми. До їх числа відносять, по-перше, фундаментальні права та свободи, що зафіксовані у Всезагальній декларації та Пакту про права людини; по-друге, демократичні принципи та норми організації та діяльності будь-якої державної влади - народовладдя, розподіл влади, верховенство права та наявність незалежних від влади органів правосуддя. Усі ці принципи є загальновизнаними всіма державами - учасниками міжнародних відносин.

Міжнародні узгодження, що діють в сучасному світі, утримують систему принципів та норм, що відносяться до прав людини. Ці узгодження слід розділити на 3 групи. В першу входять такі міжнародні документи, як Всезагальна декларація прав людини, Пакти про права людини та інше, які утримують принципи та норми. що торкаються прав людини в основному в умовах миру.

В другу групу входять міжнародні конвенції про захист прав людини в період озброєних конфліктів. Сюди відносяться головним чином окремі положення Гаазьких конвенцій 1893 та 1907 рр. про закони та правила ведення війни, а також чотири Женевські конвенції 1949 р. про захист жертв війни доповнюючі протоколи до них, що прийняті в 1977 р. Та на кінець, третю групу складають міжнародні документи, в яких регламентується відповідальність за злочинне порушення прав людини як в мирній час та і в період озброєних конфліктів.

До цієї групи відносяться головним чином Нюрнберзький устав та приговори Міжнародних військових трибуналів в Нюрнбергзі та в Токіо, Конвенція про незастосування терміну давності до військових злочинів та злочинів проти людства і конвенція про скоєння злочинів апартеїду та покарання за нього, проект Кодексу злочинів проти миру та безпеки людства. Багато випадків, відносно принципу відповідальності за порушення прав людини є своєрідна правова ситуація при яких здійснюються злочини державою проти своїх громадян чи осіб, що проживають на цій території. Тому у цім узгодженні передбачається створення Міжнародного кримінального трибуналу.

Права людини, як галузь Міжнародного права складаються з сукупності принципів та норм, що закріпленні в усіх трьох групах перелічених міжнародних документах, які визначають обов'язки держав по забезпеченню та додержанню основних прав та свобод людини без усякої дискримінації як в мирний час, так і в період озброєних конфліктів, а також встановлюючих відповідальність за злочинне порушення цих прав.

Це галузь займає особливе місце серед інших галузей міжнародного права, що визначається специфікою об'єкта чи характерними рисами метода правового регулювання, тісного зв'язка із внутрішньодержавного правового значення у системі сучасних міжнародних відносин та багатьма іншими особливостями. Характерними рисами цієї галузі є створення та функціонування міжнародного механізму, що здійснює нагляд за втіленням в життя зобов'язань, узятих державами у міжнародному спілкуванні.

Існує безліч різних визначень систем, які пропонують вчені -- філософи, соціологи, юристи. Узагальнивши їх, можна зробити висновок, що система -- це упорядкована сукупність елементів, взаємопов'язаних і взаємодіючих один з одним, яка має відносну самостійність і органічну єдність, характеризується внутрішньою цілісністю і автономністю функціонування.

Перераховані ознаки притаманні і правовій системі, хоча поняття останньої "означає набагато більше, ніж просто явище, що формально підпадає під ознаки будь-якої системи" [25; с. 64]. З цієї точки зору під правовою системою пропонується розуміти єдність відповідних компонентів (частин), які обумовленим способом об'єднані між собою (за змістовими і формальними критеріями) та які залежно від їх природи й характеру зв'язку між ними (об'єктивного, природного або суб'єктивного, довільного) складають відносно стабільну організацію [25; c. 74].

Відповідно до позиції більшості вітчизняних правознавців ми підійшли до такого етапу, коли можна аналізувати наявні факти вітчизняного правового життя з дещо інших, ніж раніше, позицій: не з формально юридичних, соціологічних, психологічних, а через призму національно-історичної, культурно-типологічної природи вітчизняного правового світу на користь пізнання конкретної цілісності і системності.

Пізнання сутності та ролі права в житті суспільства потребує широкого підходу до розуміння правових явищ з урахуванням всієї їх багатоманітності та аспектів взаємодії, а також з урахуванням функціональних властивостей правових явищ стосовно людини, держави та суспільства. Для досягнення цієї мети юридична доктрина виробила поняття "правова система". Однак і сучасні вчені не можуть дійти згоди щодо формального визначення цієї категорії.

Правова система -- поняття складне і багатогранне, що містить у собі цілий комплекс компонентів, справляє нормативно-організаційний вплив на суспільні відносини. Елементи правової системи об'єднані спільною метою, завданнями, виконують деякі загальні функції, що між іншим не свідчить про однорідність і ідентичність останніх.

Для того щоб правильно визначити структуру правової системи, необхідно визначити критерії відбору її елементів. Основними вимогами в даному випадку будуть їх внутрішня упорядкованість (організаційний критерій), правове спрямування діяльності (правовий критерій), який має бути виражений нормативно у відповідних законодавчих актах, положеннях, що відображають мету створення правової системи, сферу діяльності, характер її основних завдань та функцій, особливості їх реалізації, специфічні принципи організації і діяльності тощо (програмний критерій).

Звичайно, ми не можемо забувати того факту, що в сучасній юридичній літературі таке ж розмаїття понять правової системи, яке склалося у визначенні самого поняття права як суспільного явища. Тобто майже кожний теоретик виробляє своє бачення цього феномена, хоча в принципі існуючі теоретичні позиції мають і певні спільні риси.

Так, переважна більшість авторів вказує на те, що поняття правової системи є більш широким, ніж поняття права [29].

Окрім того, більшість дослідників згодні з висновком, що правова система є комплексною, інтегруючою категорією, яка відбиває всю правову (і не лише правову) організацію суспільства [29,216], історію його розвитку, його історичні та національні відмінності, особливості та традиції. Розглядаючи правову систему у такий спосіб, деякі автори навіть запропонували використовувати поняття правової системи для більш адекватного розкриття поняття права. Однак при цьому більшість теоретиків не погоджується з таким підходом, оскільки він звужує поняття правової системи і може призвести до зникнення самостійності такої категорії, як "право". Іншими словами, поняття "правова система суспільства" не охоплюється і не може бути охоплене поняттям "право" навіть у найбільш широкому соціологічному сенсі, подібно до того, як політична система суспільства не може бути охоплена лише поняттям держави, хоча і мусимо зауважити, що характеристика правової системи і засновується на визначенні сутності та змісту такого феномена, як правовому ми цілком погоджуємося з М.І. Матузовим, який саме виникнення категорії "правова система" пов'язує з компромісом між послідовниками широкого і вузького розуміння права як суспільного регулятора, а також одним з найвідоміших теоретиків права С.С.  Алексєєвим, який зазначав, що нерідко в процесі висвітлення правових явищ ми говоримо про право, маючи на увазі правову систему і навпаки [8]. Таким чином, правова система -- це більш широке поняття, яке охоплює не лише право як нормативну систему, його джерела, а й правосвідомість, юридичну науку, юридичну практику, що включає правотворчість, систематизацію законодавства, правозастосування, тлумачення, договірну, нотаріальну та слідчу практику. Поняття правової системи надає можливість охопити всі правові явища не лише в їх сукупності, а й у взаємодії та взаємовпливі [8]. Аналіз лише правових норм не надає повної характеристики права, оскільки важливим є і те, як воно формується, систематизується, реалізується та ідеологічно обґрунтовується.

В наш час кількість національних правових систем наближається до 200. Всі вони, з одного боку, мають дещо спільне як правові системи, з другого -- відрізняються різноманітними ознаками.

Отже, правомірно зазначити, що правова система -- це ніщо інше як історично-визначена система внутрішньо узгоджених, взаємопов'язаних юридичних явищ, за допомогою яких держава (а отже, і "публічна влада") здійснює владно-регулятивний вплив на суспільство. На нашу думку, таке визначення найбільш повно відображає характерні риси такого явища, як правова система, оскільки вона формується впродовж історичного процесу і її розвиток не припиниться доти, доки існує потреба у державному регулюванні суспільних відносин; вона характеризується структурою як система, елементи якої (тобто юридичні явища) є взаємопов'язаними та такими, що співвідносяться як форма і сутність, частина і ціле, причина та наслідок; призначенням цього феномена є регулювання процесу життєдіяльності суспільства, який забезпечується державою. Визначення ж суспільства як певним чином організованої системи потребує розгляду самої правової системи як постійно взаємодіючої сукупності правових явищ та категорій, що найбільш повно та ефективно забезпечує порядок у суспільстві.

Системність правових явищ дає підстави говорити про наявність структури правової системи. Вона визначається як сукупність взаємодіючих елементів, що характеризуються певними функціями, метою, завданнями. Причому зрозуміло, що поряд із загальними функціями кожний компонент правової системи виконує тільки йому притаманні, специфічні функції, що не заважає їм, однак, перебувати в логічному зв'язку один з одним. Правова система, за висловом французького вченого Ж. Каборньє, являє собою "вмістилище й зосередження різних юридичних явищ, що існують у суспільстві водночас на одному й тому ж просторі" [26].

Взаємозв'язок елементів правової системи, їх функціонування обумовлює саме існування правової системи, оскільки ізольовано, в розрізненому вигляді вона існувати не може. Тому при дослідженні даної категорії доцільно застосовувати системно-структурний підхід до вивчення правової системи як у цілому, так і частинами. Системний підхід у даному випадку є одним із інструментів дослідження об'єкта як складного явища, що містить елементи, взаємозв'язок між якими забезпечує їх цілісність.

Однак неможливо зрозуміти ціле, не вивчаючи індивідуальної особливості його частин. З цього приводу Регель писав, що ціле за своїми характеристиками є те, що містить у собі частини. Але якщо воно буде розділене, то воно перестане бути цілим [26].

Дослідження окремих компонентів правової системи необхідно поєднувати з вивченням різноманітних внутрішніх процесів, що дають змогу осягнути цілісність правової системи, виявити її внутрішні й зовнішні зв'язки. Водночас правову систему не можна зводити лише до формальних якостей системного утворення, хоча вона і виступає такою. В неї необхідно вкладати більш глибокий, соціальний, конкретно-історичний та політичний зміст.

Істотність правової системи полягає в тому, що вона відображає баланс інтересів різних соціальних груп, класів суспільства. Ці інтереси отримують відображення в праві, законах та інших частинах системи у вигляді державної волі, яка спирається на можливість владного примусу до відповідної поведінки і покарання порушників юридичних приписів. Правова система є важливим стабілізуючим і організуючим чинником.

Цієї мети вона досягає за допомогою всіх своїх структурних елементів, найбільш суттєві з яких будуть розглянуті далі.

Всі елементи правової системи мають той чи інший ступінь нормативності, оскільки багато з них похідні від права, правових норм, їх складових. Нормативністю володіють і неправові явища, однак найбільш характерна ця ознака все ж таки для права. Тому цілком справедливим вважається, що право -- нормативна основа всієї правової системи.

Право є центральною ланкою правової системи. Норми права породжують правовідносини. Правовідносини слугують формою реалізації юридичних норм. Правомірна поведінка учасників правовідносин складає сутність законності та правопорядку, які є наслідками функціонування правової системи, що свідчить про ефективність останньої.

С.С.Алексєєв включає в поняття правової системи саме право, судову, а також іншу юридичну практику, правову ідеологію, правотворчість та правозастосовчу діяльність, індивідуальні державно-владні розпорядження (укази), правовідносини, юридичні санкції, систему законодавства, суб'єктивне право та інше. Останнім часом він запропонував виділити серед елементів правової системи:

- власне об'єктивне (позитивне) право як сукупність загальнообов'язкових норм, виражених у законі, інших формах позитивного права;

- правову Ідеологію _ активну складову правосвідомості;

- судову (юридичну) практику (практичну діяльність).Саме через правову систему, її елементи відбувається зв'язок позитивного права з державою, з її органами, зі всією політичною структурою даного суспільства.

В науковій літературі запропоновано визначення правової системи як сукупності внутрішньоузгоджених, взаємопов'язаних, соціально-однорідних юридичних засобів, за допомогою яких держава справляє необхідний нормативно-організуючий вплив на суспільні відносини (закріплення, регулювання, охорона, захист). [29]

Як елементи правової системи виділяють: 1) право як сукупність створених і охоронюваних державою норм; 2) законодавство як кризові явища і піднести її на якісно новий рівень. Від якості нормативних актів, що регулюють відносини в сфері економіки, від їх своєчасності та доцільності залежить досягнення поставленої мети, перетворення господарського механізму на ефективну і гнучку систему управління.

Правову систему загалом можна розглядати як певну нормативну основу всіх інших соціальних систем: політичної, економічної, культурної тощо, оскільки багато з її елементів (але, звичайно, не всі) мають нормативний характер і слугують загальними орієнтирами для відповідних видів діяльності. Зрозуміло, ступінь нормативності у різних правових явищ різний.

Крім того, правова система слугує значним стабілізуючим чинником суспільного життя, вона охороняє, закріплює і захищає інтереси держави, суспільства, громадян. Д.А. Керимов зазначає, що правова система може бути визнана замкнутою лише відносно, оскільки визначається соціально-економічною системою в цілому, залежить від неї та розвивається разом з нею. Правова система має внутрішньо системні та між системні зв'язки як прямого, так і зворотного порядку: вона закріплює економічні, політичні і соціальні системи, впливає на них за допомогою своєї загальнообов'язкової нормативно-регулюючої властивості, деякою мірою визначає їх рух, зміни і розвиток. Будучи пов'язаною з іншими частинами суспільної системи багатосторонніми зв'язками, правова система одночасно має спільні риси з політичною, культурною та іншими системами. Всі вони визначаються економічними, культурними та іншими факторами, мають ряд загальних принципів та цілей. Хоча специфічність правової системи виявляється у тому, що саме вона, відображаючи нормативну основу інших підвалин суспільства, впливає на існуючі суспільні відносини, забезпечує їх стійкість та стабільність, гарантує від порушень.

Поняття правової системи має суттєве значення для характеристики права тієї чи іншої конкретної країни. Право як частина світової культури є нерівнозначним для держав різних типів, форм, режимів. Для кожної держави сучасного світу характерний той чи інший тип права. Його сутність та зміст мають вирішальне значення для характеристики правової системи, притаманної цій державі. Звичайно, в даному випадку йдеться про національну правову систему.

Структурно правова система може бути розглянута в двох аспектах: статичному та динамічному. В статичному розрізняють, по-перше, нормативну сторону -- це сукупність норм, принципів та інститутів права; по-друге, організаційну сторону -- сукупність правових установ; по-третє, ідеологічну сторону як сукупність правових поглядів, ідей, уявлень, притаманних даному суспільству. Динамічний аспект виявляється у взаємодії процесів, що надають правовій системі рухливості, гнучкості та ефективності. Серед цих елементів називають правотворчість та правореалізацію; виникнення, зміну та припинення правовідносин і всі ті явища, що охоплюються категорією "юридична практика".

Близькою до цієї точки зору, хоча і досить своєрідною, є характеристика елементів правової системи, що визначена американським юристом Л. Фрідменом який виділив три основні елементи правової системи: "принципи, сутність та правову культуру". Принципи, на думку Фрідмена, є константами, що забезпечують цілісність системи і напрями її розвитку. Оскільки правова система не є статичною, тобто постійно змінюється, то принципи і слугують основним засобом утримання від надмірних коливань. Він вважає, що одні й ті ж принципи "були притаманні системі завжди, навіть у минулих сторіччях, і будуть залишатися незмінними ще протягом тривалого часу" [29].

Така тривала історія принципів права є гарантом їх сталості і виразом їх загальновизнаності. Саме на цих якостях принципів правової системи і базуються закономірності її розвитку.

Другим елементом системи є "сутність". Під цим поняттям розуміється сукупність діючих правил, норм і зразків поведінки суб'єктів у самій системі. Це передусім конкретний закон, яким і визначається, на думку Фрідмена, сутність права.

Однак це поняття є надто вузьким і його необхідно розширити, вказавши на те, що конкретний закон є сутністю не лише права, а й системи законодавства, яка співвідноситься з системою права як своєрідний зовнішній вираз категорії загального.

Третім елементом правової системи є "правова культура", яка є "барометром" суспільного ставлення до права як регулятивної системи! Це суспільне ставлення є основною рушійною силою правотворчого процесу Правової системи без правової культури не існує. "У сучасній доктрині існує аналогічний підхід до визначення елементів правової системи. Більшість теоретиків також виділяють трьохчленну систему складових елементів. Одним із найхарактерніших є визначення (дуже близьке, до речі, до ідей Фрідмена) професора М.М. Марченка. Згідно з його доктриною правова система складається з нормативної сторони, тобто юридичних принципів, норм І Інститутів; організаційної сторони, до якої належить сукупність правових установ і правової культури". Виділення такої трьохчленної структури є найбільш адекватним з точки зору вдалості віддзеркалення складності і комплексності поняття правової системи.

Правова система України

Своєрідність правової системи України, на нашу думку, визначається особливостями прояву та взаємодії складових елементів її структури. Вивчення структури системи права передбачає застосування системного підходу, який дає змогу виділити п'ять рівнів правової системи: суб'єктивно-сутнісний; нормативно-регулятивний; інтелектуально-психологічний; організаційно-діяльнісний та соціально-результативний.

Визначимо особливості правової системи України з точки зору її функціональної структури.

Суб'єктивно-сутнісний рівень підкреслює значення суб'єкта права як системостворюючого фактора правової системи. Саме людина, що має права та юридичні обов'язки, є реальним елементом правової системи. Важливе значення при цьому мають суб'єктивні права та правовий статус.

Суб'єктивні права визначають належність встановлених державою можливостей певному суб'єкту. Це право гарантується як обов'язком інших осіб, так і можливістю судового захисту з боку держави. Саме держава нормативно закріплює суб'єктивні права, гарантує їх можливістю звернення за захистом та охороняє шляхом встановлення та призначення юридичної відповідальності.

Реальність належних суб'єктам прав гарантується виконанням юридичного обов'язку, який визначає міру необхідної поведінки та забезпечується мірами примусового впливу з боку держави. Права та обов'язки характеризуються взаємодією і складають основний зміст правового статусу як невід'ємної характеристики суб'єкта права. [8]

Його ефективність залежить від умов, які значною мірою відбиваються і на процесі функціонування правової системи. Це:

- подолання декларованості суб'єктивних прав;

- їх чітка визначеність та зрозумілий зміст;

- в наявність системи організаційних, економічних, правових та судових гарантій прав суб'єктів;

- нормативне закріплення механізмів реалізації прав;

- чіткість та вичерпність юридичних обов'язків;

- виховання у громадян потреби добровільного виконання обов'язку;

- наявність досконалих механізмів забезпечення виконання обов'язку;

- наявність ефективних засобів юридичного впливу на порушників, що забезпечує поновлення суб'єктивних прав та покарання винних суб'єктів.

Реалізація вищезгаданих умов та завдань забезпечить підвищення ефективності та дієвості національної правової системи України.

Іншим структурним рівнем правової системи є нормативино-регулятивний. Він визначає місце і роль правових категорій та явищ у процесі правового впливу держави на суспільство.

Нормативна сторона правової системи України надає можливість визначити правові норми як основний системоутворюючий фактор правового регулювання. Саме норми права об'єктивують Ідеальні уявлення людей про справедливість та несправедливість, а також важливість стимулювання розвитку тих чи інших суспільних відносин. Правові норми входять до системи як елемент, з яким взаємодіють всі інші компоненти системи. Правові норми одночасно є і акумулятором державної волі народу. Завдяки своєму універсальному значенню норма права поширює свої властивості й на інші рівні системи, є одиницею виміру правової матерії.

Поняття права та правової системи співвідносяться як частина та ціле. Якщо під правом традиційно розуміють вихідні від держави загальнообов'язкові норми, то правова система є більш широкою реальністю, що охоплює всю сукупність внутрішньоузгоджених, взаємопов'язаних, соціальне однорідних юридичних засобів, за допомогою яких офіційна влада справляє регулятивний та стабілізуючий вплив як на поведінку людей, так і на суспільство в цілому. Однак право є ядром і нормативною основою правової системи, її цементуючою ланкою. Саме за характером права в даному суспільстві легко можна говорити про сутність всієї правової системи суспільства. Юридичні норми, будучи обов'язковими еталонами суспільне необхідної поведінки, спираючись на можливість державного примусу, виступають інтегруючим засобом. Однак не будемо забувати, що право є теж системним утворенням. Це базова система в системі. Будучи первинними клітинами правової системи, юридичні норми і складають її першооснову. Саме через ці норми досягається основна мета правового регулювання.

Право домінує у правовій системі, всі інші елементи є фактично похідними від права і будь-які зміни в ньому неминуче породжують зміни в усій правовій системі. Однак правова система суспільства не охоплюється поняттям права навіть у найбільш широкому значенні. Безумовно, для характеристики правової системи вирішальне значення мають сутність та зміст права, однак це не означає, що будь-яку правову систему достатньо ототожнити з правом [8; с. 109]. Саме обґрунтування правової системи об'єктивно стало своєрідним компромісом між прибічниками вузького та широкого розуміння права. С.Алексєєв зазначає, що коли при розгляді правових явищ говориться про право, то у багатьох випадках передбачається цілісна правова система.

Соціально-результативний рівень правової системи визначає міру засвоєння правової дійсності людиною. Він виявляється передусім у сфері культури. Результатом їх взаємодії є правова культура, яка являє собою систему встановлених поглядів, уявлень, що визначають поведінку і діяльність людей у правовій сфері.

Сьогодні помітно зростає роль культурного чинника в житті українського суспільства. На цьому тлі чітко виділяється необхідність розширення спектра дії правової культури, підвищення вимог до діяльності законотворчих, правозастосовчих та правоохоронних органів, поліпшення якості законодавчих актів та необхідність постійного інформування населення про новації у праві. Право, як зазначав В.Н. Синюков, є різновидом духовної творчості народу. Його просто "сприймати" не можна. Це призводить до поверхового прикрашання законодавства без належного впливу на правосвідомість населення та посадових осіб. Українська правова система має втілювати вітчизняні культурні цінності.

Правова система взаємопов'язана з системою моралі. Найбільш яскраво це відображається у співвідношенні моральних і правових норм. І ті й інші невід'ємно пов'язані між собою, відображають залежність людини від суспільства. Право має моральне підґрунтя, виходячи із морального досвіду, і знаходить своє відображення у свідомості людини.

Правосвідомість -- це ставлення людей до права. Позитивне право як критерій правомірності поведінки діє завжди в певному середовищі - економічному, політичному, моральному. Суттєве значення має тут суб'єктивно-психічне середовище, що відбиває ставлення людей до права. Квінтесенцією правосвідомості є усвідомлення людьми цінностей права і водночас уявлення про чинне позитивне право, про те, наскільки воно відповідає вимогам розуму і справедливості, правовим цінностям та ідеалам.

Однак правосвідомість є дещо більше, ніж психічно або соціальне орієнтоване відображення юридичних інститутів. Зведення правосвідомості лише до такого відображення означає заміщення цього явища соціальне-економічними і формально-юридичними феноменами. Йдеться не про переформулювання поняття правосвідомості, а про доповнення категоріального апарату таким поняттям, яке дало б змогу виявити і залучити в правове дослідження новий пласт правової духовності, яка не зводиться до процесів психофізичного відбиття тих чи інших позитивних продуктів правопорядку. Вивчення правової свідомості в Україні потребує врахування складної морфології суспільної та індивідуальної свідомості, яка включає все - як позитивні, знакові, так і непозитивні, образні, символічні та Інші феномени правової культури. [7; с. 43] Такою категорією є поняття правового менталітету, української правової ментальності.

Порівняно з поняттям правосвідомості, до того ж у його вище означеному сталому тлумаченні, категорія ментальності відображає більш глибокий пласт суспільної свідомості. Ментальність у загальновживаному значенні -- своєрідний розумовий і духовний склад народу, його духовна інваріанта. Будучи категорією новою для нашого суспільствознавства, вона далека, звичайно, від змістовної однозначності і загальновизнаності. Існує багато визначень і великих суперечностей у тому, що розуміється під ментальністю -- „Чи то суперечлива цілісність картини світу, чи то дорефлектний пласт свідомості, чи то соціокультурні автоматизми свідомості індивідів та груп, чи то глобальний всеохоплюючий "ефір" культури, яким охоплені всі члени суспільства. За всієї невизначеності цих дефініцій зрозуміло, що вчені звернулись до більш глибоких "пластів залягання" -- ментальності, побачивши в ній систему образів і уявлень соціальних груп, всі елементи якої тісно взаємозв'язані і стиковані один з одним і функція якої-- бути регулятором їх поведінки і буття в світі. Не викликає сумніву методологічна цінність категорії ментальності для правової науки. Ця цінність пов'язана передусім із виходом дослідження правової свідомості та культури з вузько державно-законодавчого тлумачення в більш широке поле поза позитивних правових елементів. Крім того, категорія ментальності дає змогу залучити до дослідження певні аспекти правосвідомості, які до цього були поза увагою, а саме: етнокультурні та конкретно-історичні особливості правового розвитку України. Тому вивчення явища правової ментальності може розглядатися як додатковий напрям теорії правосвідомості, тісно пов'язаний з типологічною Ідентифікацією вітчизняної правової культури, і передусім такого її феномена, як правова система
[6; с. 48]. Для доктрини правової системи України поняття ментальності виступає дійсно методологічним, бо дає змогу поєднати в єдине духовне ціле досі політичне та ідеологічно роз'єднані етапи правової історії України, окремі її джерела, інститути, механізми, зберігаючи, однак, упродовж тривалих Історичних періодів "наскрізні" правові архетипи. Останні ідентифікують українську правову систему і правову свідомість як цілісні культурно-історичні феномени, які розвиваються поза формаційними політико-режимними поділами. Категорія ж правосвідомості, більш прив'язана до конкретно позитивних продуктів суспільних та індивідуальних відносин людей, скоріше слугує інструментом диференціації людської свідомості "всередині" правової культури, відображаючи її соціально-групові, професійні, класові та інші структури.

Звичайно, все це найперші початкові підходи до проблеми. Розвинутої теорії правової ментальності України поки що не створено. В даному дослідженні йдеться про початкові, вихідні аспекти доктрини вітчизняного правового менталітету, яка потребує систематичного дослідження своїх багатопланових, у тому числі спеціально-юридичних, етнокультурних і конкретно-соціологічних вимірів.

І, нарешті, четвертий рівень правової системи -- організаційно-діяльнісний, охоплює всі юридичне оформлені зв'язки та відносини, форми реалізації права, тлумачення та правозастосовчу діяльність держави. Реальність правової системи визначається ступенем регулятивного впливу права на різноманітні сфери життєдіяльності суспільства. Процес регулювання суспільних відносин передбачає поширеність норми права на визначених суб'єктів чи певні життєві обставини, тобто реалізацію права. Як відомо, реалізація правової норми здійснюється в чотирьох формах, які визначаються особливостями суб'єкта правореалізаційної діяльності та способом правового регулювання. Сучасна юридична практика України не свідчить і про повну безпроблемність цього процесу. Його вдосконалення, на нашу думку, залежить від виконання таких умов:

- чітка визначеність різновиду норми, що реалізується; -

- нормативне закріплення випадків, що визначають обов'язкову необхідність застосування права;

- визначеність повноважень суб'єктів прав о застосування як державно-організованої форми реалізації права;

- визначеність принципів та нормативне закріплення процесу правореалізації.

Особливо важливого значення для реалізації права має визначеність змісту правових приписів. Однак не завжди правова норма через свою лаконічність, неперсоніфікованість та формалізм має зрозумілий завершений зміст. Реалізація такої норми потребує тлумачення, що в свою чергу є важливою складовою частиною правової системи України. Це пояснюється недосконалістю законодавства, і. наявністю значної кількості колізій, складністю та численністю нормативного масиву, а також невідповідністю актів вимогам юридичної техніки. [8; с. 132] Однак і сам процес тлумачення потребує значного вдосконалення. Насамперед це стосується таких аспектів тлумачення, як:

- чітке визначення суб'єктів тлумачення;

- в дослідження способів тлумачення та можливостей їх використання;

- розмежування роз'яснення та уяснення як елементів змісту тлумачення;

- визначення випадків, коли тлумачення є обов'язковим;

- нормативне закріплення процесу офіційного тлумачення;

- визначення юридичної природи інтерпретаційних актів;

- встановлення кола випадків, коли застосування інтерпретаційних актів є обов'язковим у процесі правореалізації.

Підвищення ролі права в процесі соціального регулювання, розширення сфери правового регулювання, поява нових політичних і державних інститутів зумовлюють активне функціонування основних елементів правової системи.

Тільки узгодження дії всіх її елементів, їх результативність дадуть змогу протистояти негативним тенденціям, що створюють реальну загрозу демократії і правопорядку. Це -- беззастережна умова вирішення соціальних, економічних, культурних та Інших завдань, які постали перед українським суспільством.

Зближення правових систем, як загальноєвропейський процес

Невід'ємною складовою загального інтеграційного процесу є процес світової та європейської правової інтеграції, що передбачає поступове зближення і гармонізацію національних правових систем.

Європейський Союз існує як співтовариство держав, об'єднаних на основі права. Уперше в історії Європи її намагаються об'єднати не силою, а виключно правовими засобами. Право здобуває перемогу там, де "кров і залізо" зазнавали поразки за поразкою протягом століть. Лише союз, заснований на цілковито вільному волевиявленні його членів, може сподіватися на тривале існування, особливо якщо його головними цінностями є свобода і рівність, які впроваджуються в життя та гарантуються, знову ж таки, виключно правовими засобами. Усе це знайшло відображення в установчих договорах, на основі яких було створено Європейський Союз.

Існування Європейського Союзу, спільне економічно та соціальне життя його держав-членів і громадян, кожний з яких має свої, інколи й протилежні, інтереси, виконання фундаментальних завдань і досягнення фундаментальних цілей стало можливим лише завдяки створенню спільної правової системи, яка дала змогу гармонічно поєднати ці інтереси та забезпечити їх реалізацію.

Сприятливий інвестиційний клімат, нормальні умови для розвитку торгових і підприємницьких відносин між суб'єктами права різних країн можуть бути створені лише за наявності принципової узгодженості національних правових систем партнерів. Для того щоб відносини держав-членів у рамках Європейського Союзу стали максимально корисними, вони мали запровадити широкомасштабні зміни в існуюче комерційне та економічно законодавство і суттєво змінити політику управління.

Отже, правова система Європейського Союзу складається з національних законодавств кожної окремої держави та Із спільного для них усіх законодавства Європейського Союзу, яке забезпечує гармонізацію або зближення окремих законодавств. Головним завданням законодавства ЄС є забезпечення існування спільного ринку, а досягається це шляхом гармонізації або зближення І пристосування національних правових норм держав-членів, приведення їх у відповідність із загальноєвропейськими стандартами. Верховенство права ЄС у відношенні до національних правових норм є найважливішим елементом законодавчої гармонізації. [55]

Укладаючи договір про вступ до європейського співтовариства, держави-члени ЄС добровільно обмежили свої суверенні права щодо правового регулювання не тільки зовнішньоекономічних відносин між собою в рамках ЄС, але й будь-яких "внутрішніх" відносин, що можуть стосуватися існування внутрішнього ринку ЄС, включаючи соціальні, екологічні та інші сфери правового регулювання. Вони взяли на себе зобов'язання не приймати "дискримінаційних" у відношенні одна до одної законів і підзаконних актів, а натомість приймати у деяких сферах правового регулювання тільки таке законодавство, що слугуватиме цілям подальшого зближення та інтеграції в рамках ЄС. Як відомо, розвиток права ЄС вимагає навіть внесення відповідних змін до національних конституцій держав-членів ЄС.

Результатом цього стало те, що законодавство ЄС напряму застосовується при розгляді справ у національних судах держав-членів ЄС, маючи пріоритет відносно до національних норм. Понад те, держави-члени ЄС навіть можуть бути притягнуті до Європейського суду на тій підставі, що вони порушили законодавство ЄС, прийнявши невідповідне європейським правовим стандартам національне законодавство. І в такій справі Європейський суд може прийняти жорстке рішення, відповідно до якого держави-члени ЄС не тільки будуть зобов'язані скасувати таке законодавство, але й відшкодувати громадянам чи підприємствам цієї або будь-якої Іншої країни завдані такими діями збитки. [9]

Процес зближення національних правових систем на основі економічної і правової моделі Європейського Союзу триває в Європі вже майже п'ятдесят років, але протягом останнього десятиріччя він став дійсно загальноєвропейським. Це сталося завдяки суттєвому прискоренню процесу розширення ЄС на схід.

Усе більша кількість європейських країн приймають рішення про намір вступити до Європейського Союзу і беруть на себе зобов'язання здійснювати відповідні кроки для підготовки до інтеграції з іншими державами-членами ЄС. Важливим елементом такої інтеграції та обов'язковою передумовою вступу до ЄС є законодавче наближення до правових стандартів, що відображені в законодавстві ЄС.

На відміну від держав-членів ЄС на території країн-кандидатів на вступ до ЄС законодавство ЄС не має прямої дії, але ці країни добровільно обмежують свої суверенні права щодо внутрішнього правового регулювання заради підготовки до майбутнього членства в ЄЄ. Обсяги і темпи законодавчого зближення в країнах-кандидатах є значно нижчими, ніж у державах-членах, і суттєво різняться між собою залежно від готовності окремих країн до цього. Але в будь-якому разі країни-кандидати можуть розраховувати па вступ до ЄС лише толі, коли повністю, на сто відсотків, пристосують своє законодавство до законодавства ЄС. Це повною мірою стосуватиметься в майбутньому й України.

Причини адаптації правової системи України до Європейської правової системи

Страницы: 1, 2, 3, 4