- преюдиціальні запити, які подаються національними судами на предмет тлумачення установчих договорів і нормативних актів ЄС або з метою перевірки відповідності актів інститутів установчому договору Європейського співтовариства.

Переважна більшість справ Суд розглядає на підставі Договору про установу Європейського співтовариства. У рамках другої "опори" Європейського Союзу (загальна зовнішня політика й політика безпеки) юрисдикція в Суду відсутній, а в рамках третьої "опори" (співробітництво поліцій і судових органів у кримінально-правовій сфері) досить обмежена.

В 1986 році Єдиним Європейським Актом був утворений Суд першої інстанції, що почав діяти з 1989 року. Його створення було викликано різким збільшенням обсягу роботи Європейського Суду. Відповідно до формулювання Акту Суд першої інстанції був ''доданий'' Суду, тобто формально він не вважається самостійним інститутом, навіть розташовується він у тім же будинку, що суд, і служби забезпечення, включаючи бібліотеку, у них загальні. [17]

Суд першої інстанції включає 27 суддів - по одному від кожної країни-члена (генеральних адвокатів тут нема, хоча введення їхнього інституту можливо в майбутньому) і розглядає по першій інстанції позови, що подаються до інститутів Союзу фізичними і юридичними особами, справи, пов'язані з порушеннями частками, юридичними особами й союзними країнами рішень і законів Співтовариств, справи, пов'язані з порушенням правил конкуренції й ін. Рішення Трибуналу в касаційному порядку можуть бути оскаржені в Суді протягом двох місяців.

Рішенням Ради ЄС від 2 листопада 2004 року був створений трибунал по справах цивільної адміністрації Європейського Союзу. У його компетенції перебувають службові суперечки за участю осіб, що складаються на цивільній службі в Європейських співтовариств. Справи в Трибуналі розбираються 7 суддями, призначуваними на шість років. У Трибуналу по справах цивільної адміністрації ЄС є свій реєстратор також, що також входить до складу суду. Рішення Трибуналу можуть бути (але не у всіх випадках) оскаржені в Суді першої інстанції. Ніццський договір 2001 року на додаток до двох існуючих на той момент судам дозволив створювати судові органи Європейського Союзу спеціальної юрисдикції - "судові палати". Судові палати будуть засновуватися Радою Європейського Союзу. Кількість судових палат не обмежується. На рішення судових палат можна буде подавати касаційні скарги в Трибунал.

Європейська Рахункова палата була заснована відповідно до положень другого бюджетного договору 1975 р. і стала функціонувати в повному обсязі в жовтні 1977 р.

На момент свого створення Рахункова палата не була включена в число інститутів Співтовариства. Це відбулося тільки після прийняття Маастрихтського договору 1992 р. Включення Рахункової палати в число інститутів Європейського співтовариства було викликано не зміною її повноважень, а бажанням підвищити її статус, дорівнявши цей орган до інших інститутів Співтовариства. [16]

Європейська Рахункова палата виконує контрольну функцію й не належить ні до однієї з галузей влади ЄС. Відзначимо, що таке правове положення поза традиційною системою поділу влади характерно для більшості незалежних рахункових палат миру. Виключення становлять рахункові палати тих деяких країн, у яких прийнято виділяти окрему, контрольну галузь влади (Швеція).

Описуючи місце Європейської Рахункової палати серед інститутів Європейського Союзу, необхідно згадати про досить складних взаєминах, що зложилися між Рахунковою палатою й іншими інститутами Союзу. Як відзначалося деякими дослідниками, тверда позиція Рахункової палати у відносинах з Комісією дає привід обвинуватити неї в тім, що вона займає "некоммунітарну" позицію. Однак взаємини між Комісією й Рахунковою палатою, що досягли найбільш критичні крапки до середини 90- х рр., поступово нормалізуються.

Відповідно до змін, внесеними в ст. 247 Договору Ніццьким договором 2001 р., кожне з країн-членів повинне бути представлене в Рахунковій палаті одним своїм громадянином. [16]

Строк повноважень аудиторів дорівнює шести рокам, що є відносно коротким строком для аудиторів рахункових палат Західної Європи. Строк їхніх повноважень може бути продовжений, що нерідко й відбувається.

Для того, щоб стати аудитором Рахункової палати, кандидати повинні відповідати певним вимогам. Вони закріплені в п. 2 ст. 247 Договору. Насамперед аудитори повинні бути громадянами країн-членів. Крім того, існують досить тверді вимоги до професійної їхньої підготовки. До свого призначення на посаду аудиторів Рахункової палати вони або повинні мати досвід роботи в "органах зовнішнього аудита" у своїх країнах-членах, або "мати достатню кваліфікацію для заняття цієї посади". Крім того, "їхня незалежність не повинна викликати сумнівів".

Після свого призначення на посаду аудитори Рахункової палати зобов'язані дотримувати цілого ряду твердих вимог, що втримуються в п. 4 і 5 ст. 247 Договору про Європейське співтовариство, і загальних з вимогами до вищих посадових осіб Комісії, Суду й ЄЦБ. Так, аудитори Рахункової палати повинні зберігати свою незалежність від органів країн-членів і Співтовариства. Вони не мають права одержувати або просити вказівок у таких органів. Крім того, протягом строку своїх повноважень аудитори не мають права займатися якою-небудь іншою діяльністю, оплачуваної чи ні. Нарешті, вони повинні "утримуватися від будь-яких дій, несумісних з їхніми обов'язками".

Після відходу аудитора зі свого поста на його діяльність як і раніше залишаються досить тверді обмеження, установлені п. 5 ст. 247 Договору про Європейське співтовариство. Зокрема, після відходу зі свого поста аудитори повинні "проявляти педантичність і обережність у тім, що стосується згоди зайняти певні посади або одержати певні вигоди". У випадку порушення колишніми аудиторами цього зобов'язання й здійснення вчинків, що входять у конфлікт інтересів з їхньою діяльністю на пості аудиторів Рахункової палати, порушники на підставі п. 7 ст. 247 Договору про Європейське співтовариство можуть бути позбавлені своєї пенсії рішенням Суду за заявою Рахункової палати. [15]

Розглянемо, яка внутрішня організація Рахункової палати. Цей інститут очолюється головою. Відповідно до п. 3 ст. 247 ЄС голова Рахункової палати обирається самими аудиторами зі свого складу. Строк повноважень голови - три роки, тобто половина від загального строку повноважень аудиторів. Договір дозволяє переобирати голови на новий строк.

До обов'язків голови ставиться координація й контроль за діяльністю Рахункової палати. Крім того, голова контролює роботу юридичної служби Рахункової палати. Голова представляє Рахункову палату при роботі з інститутами ЄС, а також у міжнародних організаціях.

Внутрішня організація палати визначається Договором (відносно голови Рахункової палати) і внутрішнім регламентом палати, прийнятим Рахунковою палатою й затверджуваною Радою. Ніццький договір 2001 р. вніс зміни в ст. 248 Договору про ЄС, що закріпила існування регламенту Рахункової палати й процедуру його прийняття. Він приймається Рахунковою палатою після одержання згоди Ради, що дає його кваліфікованою більшістю голосів.

Внутрішня організація Рахункової палати виходить із того, що вся контрольно-ревізійна діяльність цього інституту здійснюється аудиторами. За кожним з аудиторів закріплене підлегле йому напрямок. Аудитори об'єднані в чотири основних аудиторських групи, очолюваних старшим аудитором групи.

Перша аудиторська група складається із трьох аудиторів і здійснює контроль за витратою засобів Співтовариства із цільового бюджетного Європейського сільськогосподарського фонду орієнтації й гарантій, тобто витрат Співтовариства на здійснення Загальної аграрної політики.

Друга аудиторська група складається із чотирьох аудиторів і здійснює контроль за витратою засобів Співтовариства в рамках структурних фондів. Ця група вивчає витрату грошей з бюджету ЄС у таких сферах, як соціальна політика, внутрішні політики, наукові дослідження, фінансовані Співтовариством, загальна політика в області рибальства, політика по розвитку сільських районів, регіональна політика, а також витрата засобів з фонду зближення. [10]

Третя аудиторська група складається із трьох аудиторів. Вона контролює витрату засобів, виділених на всілякі міжнародні програми Співтовариства по наданню допомоги іншим країнам.

Нарешті, четверта аудиторська група, що складається із трьох аудиторів, контролює дохідну частину бюджету співтовариства, а також витрата засобів на потреби інститутів і органів Європейського Союзу.

Предмети контролю Рахункової палати закріплені в п. 1 і 2 ст. 248 ДЄС, які, по суті, є докладною "розшифровкою" завдання існування Рахункової палати, закріпленої в ст. 246 і, що зводиться до здійснення аудита.

Насамперед, Рахункова палата перевіряє звіти про виконання всіх дохідних і видаткових статей бюджету Співтовариства. Крім того, палата перевіряє звіти про витрати й доходи всіх органів, заснованих Співтовариством, за винятком тих, у чиїх установчих документах прямо зазначено на неможливість такої перевірки. Наприклад, Рахункова палата здійснює тільки часткову аудиторську перевірку ЕЦБ у частині визначення ефективності діяльності по керуванню самим банком. Це викликано тим, що ст. 27.2 Статуту європейської системи центральних банків і Європейського центрального банку виключає можливість інших аудиторських перевірок діяльності ЄЦБ із боку Рахункової палати.

Рахункова палата також перевіряє правильність ведення бухгалтерської звітності Співтовариства, а також законність і правильність операцій, що лежать в, основі такої звітності.

Палата перевіряє законність і правильність доходів, а також здійснених ЄС витрат. Нарешті, Рахункова палата досліджує питання про сумлінність керування фінансами ЄС.

Коло об'єктів контролю з боку Рахункової палати дуже широкий. По суті, у нього попадають будь-які юридичні або фізичні особи, що мають відношення до доходів або витрат Співтовариства. Відповідно до п. 3 ст. 248 ДЄС Рахункова палата має право перевіряти інші інститути Співтовариства, будь-які органи Співтовариства й країн-членів, що розпоряджаються доходами або витратами за Співтовариство, будь-які юридичні або фізичні особи, що одержують виплати з бюджету Співтовариства. Природно, що всі вони підлягають перевірці з боку Рахункової палати лише в частині, що стосується засобів з бюджету ЄС.

Для здійснення своїх контрольних функцій Рахункова палата наділена цілим рядом повноважень, закріплених у п. 3 ст. 248 ДЄС. Так, Рахункова палата має право здійснювати свої контрольно-ревізійні заходи як у власних приміщеннях, так і в приміщеннях організацій, що перевіряються.

Палата також має право одержувати по своїх запитах всю необхідну інформацію від "інших інститутів Співтовариства, будь-яких органів, що розпоряджаються доходами або витратами за Співтовариство, будь-яких юридичних або фізичних осіб, що одержують виплати з бюджету, національних аудиторських установ або, якщо останні не володіють

Такі повноваження Рахункової палати дозволяють їй одержувати необхідну інформацію для здійснення своїх перевірок, включаючи зустрічні.

2.3 Юридична природа актів органів Євросоюзу
В основу правопорядку ЄЕС - ЄС були покладені міжнародні нормативні акти, які, у свою чергу, визначили правові засади діяльності ЄЕС, включаючи джерела права. Істотним при цьому є те, що ставилося завдання максимально тісного співробітництва як держав - членів ЄЕС, так і народів. А в правовому плані завданням було створити новий юридичний порядок міжнародного права, в ім'я якого держави обмежили свої суверенні права, хоча й у певних областях, а суб'єктами якого є не тільки держави-члени, але і їхні громадяни.

Мова йшла про міжнародний правопорядок, співробітництво держав у сферах, вузько обкреслених Римським Договором. Відповідно, що могло служити джерелом права? Те, що взагалі властивийо міжнародному праву: міжнародний договір; міжнародний порядок, що склався у взаєминах між державами ЄЕС; рішення міжнародної організації (ЄЕС) у межах своєї компетенції й, як допоміжне джерело, рішення ЄСП.

Хоча не можна не визнати, що це "допоміжне" джерело стало, як ми пізніше побачимо, навряд чи основним.

Не можна не відзначити: право ЄС коріннями своїми йде в національні правопорядки, а значить дивним було б, якби як джерело європейського союзного права ми не назвали внутрішнє право держав - членів ЄС.

Внутрішнє право взагалі може якось співвідноситися з міжнародним, але джерелом його не є. Схоже, що цей підхід у випадку з ЄС невірний. Узгодження волевиявлень держав при розробці норм міжнародного права має на увазі насамперед відповідність даних норм внутрішнім правопорядкам, від яких залежить позиція представників держави на форумі, де проекти міжнародних норм піддаються узгодженню. І багато держав у своїх конституціях без трудазакріпили положення про примата міжнародних правових норм над внутрішніми, оскільки вони розуміли, що такі норми, належним чином прийняті, ніяк не можуть суперечити внутрішньому правопорядку. [14]

Справа, однак, у тім, що в нашім випадку мова йде не просто про міжнародний правопорядок у звичайному змісті. В 1963 р., тобто 30 років тому або через 6 років після створення ЄЕС, багато чого бачилося інакше. Тоді європейським лідерам і в голову не могло прийти, що інтересам правлячих класів, в основі своїй космополітичним, вигідно буде відмовитися від національного суверенітету й спробувати перемішати європейські народи в єдиному котлі. Маємо також на увазі, що в той час голлізм як національне політичне явище домінував у Франції.

Із часом, особливо з початку 70-х років, мова зайшла про можливість політичного об'єднання держав-членів у єдину сверхкраїну.

Але об'єднатися політично, навіть при високому ступені економічної інтеграції, не виробивши звички підпорядковуватися рішенням якоїсь центральної, вненаціональної влади, не можна. У рамках ЄЕС такими були дві влади: виконавча - в особі ЄК і судова - ЄСП. Перша була правочинна за Римським Договором приймати необхідні юридичні акти - постанови, директиви й рішення, обов'язкові до виконання в державах-членах. Але наскільки строгою була б ця обов'язковість? Адже зазначені юридичні акти повинні були застосовуватися в рамках внутрішніх правопорядків і за допомогою їхніх правових механізмів. Як забезпечити, і потрібно чи, цю обов'язковість? До переходу до політичної інтеграції це питання не стояло гостро, але, коли був визначений курс переходу ЄЕС у ЄС, необхідним стало знайти відповідний механізм. Таким став ЄСП, якому негласно й у робочому порядку були дані максимально високі повноваження. Його абсолютну юрисдикцію визнали як всі інститути ЄЕС, так і держави-члени, що породили ЄСП. За ЄСП визнавалося останнє слово у будь-якій справі.

Що стосується джерел права ЄС, то в цей час безперечними й визнаними офіційно західними правовими авторитетами є:

1. Договори (Treaties);

2. Постанови (Regulations);

3. Директиви (Directives);

4. Рішення (Decisions);

5. Рішення ЄСП і спільні принципи права. У статті 189 Римського Договору згадуються також "рекомендації" і "думки", але, не заперечуючи важливості цих актів, їх не можна визнати джерелами права, оскільки вони не є юридично обов'язковими.

Випадає начебто б і міжнародний порядок. Але він скоріше просто не помічений, хоча не можна не бачити, що той же Римський Договір при його створенні закріпив сформовані зв'язки між західноєвропейськими державами в порядку звичаю. Приміром, та ж відсутність реальних кордонів. Їх знищила війна й режим спільної західної тристоронньої (США, Великобританія, Франція) окупації ФРН. Із часом визначилася перевага "прозорих" кордонів, що закріпилося в договорі про створення Співтовариства вугіллями стали, а потім і в Римському Договорі.

Або взяти проблеми рибальства. Рибалки країн первісної "шістки" ЄЕС звичайно вільно промишляли в прилягаючих водах до сусідніх територіальних вод, ширина яких 3 милі. І ця воля перекочувала в документи Співтовариства.

Більшість міжнародних угод фіксують те, що у звичайному порядку вже склалося між державами. А в ЄЕС багато звичаїв приймалися в увагу ЄСП при розгляді конкретних справ. Як не дивно, у західних дослідженнях чомусь взагалі недооцінюється роль звичаю як джерело права ЄС. Хоча в загальній теорії міжнародного права цими ж авторами звичай як джерело права висувається поперед договору.

Договори виносяться на перший план по формально юридичних міркуваннях. За аналогією із внутрішнім правом для ЄС - це закон. Але відомо, що в житті, подобається нам це чи ні, підзаконні акти часто мають більше значення. Закон, особливо якщо він викладений занадто в загальній формі, - може підправлятися на практиці до невпізнанності.

Договори в ЄС укладають держави-члени, це - міжнародне право, а їхнє тлумачення й застосування стосується компетенції інститутів ЄС, а це вже внутрішнє право Союзу. [7]

Основним договором, свого роду Конституцією ЄС, залишається Римський Договір 1957 р. про створення ЄЕС. У ньому викладені основні принципи й механізм функціонування ЄЕС, позначені мети створеного Загального ринку.

Стаття 119 Договору передбачала, що в країнах ЄЕС чоловіка й жінки повинні за рівну роботу одержувати рівну зарплату.

В 1965 р. був укладений Договір про об'єднання. Як пам'ятаємо, в 1951 р. було утворено Європейське Об'єднання вугілля й стали, а в 1957 р. разом з Римським Договором сторони дійшли згоди про створення Європейського об'єднання по атомній енергетиці. Згаданим Договором 1965 р. ці об'єднання були приєднані до ЄЕС.

В 1973 р. був укладений договір про вступ у ЄЕС Великобританії, Ірландії й Данії; в 1981 р.- про приєднання Греції; а в 1986 - Іспанії й Португалії.

В 1986 р., як би підбиваючи підсумок діяльності ЄЕС і у зв'язку зі збільшенням числа членів до дванадцяти, сторони уклали Єдиний Європейський Акт, яким всі вони зобов'язалися завершити створення єдиного Загального ринку до 31 грудня 1992 р.

В 1992 р. був укладений Договір про Європейський економічний простір, відповідно до якого економічний режим ЄЕС поширювався на територію країн "зони вільної торгівлі" - Австрія, Ісландія, Ліхтенштейн, Норвегія, Швейцарія, Швеція, Фінляндія.

Згадані вище договори становлять правову базу і є основним джерелом права. Будучи споконвічно міжнародними договорами, вони набули характеристики державного (конституційного) права того державного утворення, яким є ЄС.

З іншого боку, не можна не бачити, що як тільки на міжнародній конференції держави - члени ЄЕС приймали на себе відповідні зобов'язання, органи ЄЕС для їхнього розвитку й закріплення видавали постанови, директиви або рішення, іншими словами, норми внутрішнього права, поява яких визначалося й було обумовлено міжнародними актами.

Сказане стосується не тільки ЄС. Кожне цілком незалежна суверенна держава є під впливом міжнародного правопорядку. І не тільки тих інструментів, у яких воно бере безпосередню участь. Загальні принципи й норми міжнародного права мають не менший прямий ефект.

Практично будь-який законопроект у національному парламенті проходить свого роду перевірку на відповідність міжнародному стандарту. Особливо це відноситься до сфери прав людини і його основних свобод. [5]

А якщо держава офіційно взяла участь у міжнародному правовому акті, то норми цього акту найчастіше мають пряма дія в рамках внутрішнього правопорядку. Для ЄС це тим більше вірно, оскільки конституції країн, його тридцятилітніх, визнають примат права міжнародного над внутрішнім.

Таким чином, говорячи про джерела майже будь-якої галузі внутрішнього права, варто визнати такими загальні принципи й певні норми міжнародного права. Природно, далеко не всі погодяться з подібною точкою зору, але не можна не бачити тенденцію в цьому напрямку. І дійсно, загальна світова інтеграція країн і народів не може не впливати самим прямим образом на розвиток внутрішніх правопорядків у цих країнах і народи.

Постанови - це акти, видавані СМ і ЄК "відповідно до положень" Договору 1957 р. (ст. 189). Мають пряме застосування на всій території ЄС. Іншими словами немає необхідності приймати додатково які-небудь внутрішні акти в державах - членах ЄС, якщо сама постанова не пропонує цього. Постанови з моменту їхнього видання вже є частиною внутрішнього права членів ЄС.

З іншого боку, відзначене зовсім не означає, що постанова повинна обов'язково застосовуватися у всіх державах ЄС. Вона застосовується в міру необхідності. Якщо такої не спостерігається, то юридична чинність постанови відкладена.

Договір 1957 р. ст.ст. 190 і 191 передбачає дотримання ряду формальностей, необхідних для набрання постановою чинності. А саме: постанова повинна бути опублікована в Офіційному журналі ЄЕС; повинні бути наведені міркування, що обумовили видання її; до неї повинна бути додана фраза: "Сьогодення Постанова є повністю обов'язковою і має пряме застосування у всіх державах-членах".

Здавалося б, все ясно. Але бували випадки, коли держави йшли на видання власних правових актів як би в розвиток прийнятої постанови, але маючи на увазі щось іншому, вигідне національному бізнесу. А нам відомо, як шляхом підзаконних актів можна серйозно спотворити волю законодавця. Відповідно ЄСП у справі ЄК проти Італії в 1973 р. виніс рішення, що "всі методи імплиментації, які мають як результат створення перешкод прямому застосуванню Постанови Співтовариства й ставлять під загрозу його одночасне й однакове застосування на всій території Співтовариства, не відповідають Договору".

До питання прямого застосування правових норм ЄЕС ЄСП звертався й у багатьох інших випадках. І справа начебто б для розуміння не складна, але суть у тім, що держави-члени ЄЕС в особі їхніх органів дуже неохоче позбавляли себе повноважень із питань, як здавалося, їхньої внутрішньої компетенції.

Директиви - це правові акти, які у відповідності зі ст. 189 Договору ЄЕС можуть видавати СМ і ЄК Союзу. Кожний такий акт "має обов'язкову чинність для досягнення результату в державі-члені, до якого він адресований, але національні влади зберігають вибір форми й методу його застосування".

Таким чином, на відміну від постанови директива, що не має прямої дії, припускає дію з боку держави-члена. Держава зобов'язана вжити заходів протягом певного часу. Нормативні акти держави не обов'язково відтворюють формулювання директиви. Головне - забезпечити її повне виконання. Передбачається, що державні акти дадуть громадянам і юридичним особам ясне представлення про їхні права й обов'язки у зв'язку з директивою, а національним судам - основу для розгляду конкретних справ.

Рішення - це окремі акти ЄК, пов'язані з конкретними діями осіб (фізичних, юридичних) або держав - членів ЄС. Вони обов'язкові відносно адресата й не вимагають додаткових заходів з боку національних органів. Для національних судів рішення ЄК - це норма права.

Приклади рішень: ЄК неодноразово вказувала державам-членам на неприпустимість сприяння національним підприємствам у порушення ст.ст. 85 і 86 Римського Договору про справедливу конкуренцію. У такий же спосіб вказівка може бути звернене до конкретної компанії, що, на думку ЄК, порушує зазначені статті Римського Договору. [11]

Основних правових актів (договорів), що лежать в основі ЄС, усього сім.

До них відносяться у вигляді своєрідних додатків і доповнень ряд нормативних актів, що деталізують і розвивають їх. Але основні акти містять все-таки положення, досить загальні за формою. Звідси випливає велика роль тієї інстанції, що покликана їх інтерпретувати, добиваючись однакового розуміння й застосування їх у державах - членах ЄС. Такою інстанцією є ЄСП. Причому так уже виходить, що в силу об'єктивних обставин ЄСП повинен був не обмежуватися вузькою інтерпретацією написаного тексту нормативного акту, а в окремих випадках вийти за його рамки. І це не було свавіллям ЄСП, оскільки такі дії в загальній формі передбачені Римським Договором 1957 р.

Отже, основні принципи права наступні:

1. Пропорційність. Цей принцип, безперечно, загальний для всіх систем права. Змінюються тільки формулювання й документи, у яких він закріплений. У Конституції Німеччини записано, що на громадянина державний орган може покладати зобов'язання тільки до рівня, абсолютно необхідного для досягнення мети в інтересах суспільства. Якщо ж цей рівень перевищений, то зобов'язання анулюється.

2. Рівність (недискримінація). Цей принцип включений у сам текст договору ЄЕС. Так, у ст. 7 говориться про неприпустимість дискримінації по ознаці національності, а ст. 119 говорить про рівну оплату праці. Але ЄСП пішов далі зазначеного в Договорі. Фактично він установив, що в рамках ЄЕС не може бути ні в якій формі дискримінації між будь-якими соціальними й іншими групами й особами. Він підтвердив це в ряді розглянутих справ.

3. Захист законних очікувань.

4. Захист основних прав людини. Як основний, цей принцип був закріплений у ряді рішень ЄСП.

5. Забезпечення процедурних прав включає право на справедливий процес і право викласти в ході процесу свою думку. Необхідність у цьому принципі викликається тим, що в п'ятнадцяти державах ЄС різні як правопорядки, так і правові традиції. Десь вони розвинуті в силу історичних особливостей більше, десь менше. Завдання союзного права згладити ці розходження, привівши їх до єдиного знаменника.

3. Перспективи розвитку ЄС
3.1 Огляд Лісабонської угоди
Договір реформування або Лісабонська угода -- нова базова угода щодо принципів функціонування Європейського Союзу. Офіційно іменується Проект договору, що поліпшує Договір про Євросоюз і Договір про становлення Європейського Співтовариства" (англ. Draft Treaty amending the Treaty on European Union and the Treaty establishing the European Community).

Конституційний комітет Європейського парламенту дав "зелене світло" процесу ратифікації Лісабонської угоди. Передбачається, що дана угода спростить механізм прийняття рішень в ЄС. Разом з тим, норми Євросоюзу не стануть більш чіткими та зрозумілими для його громадян.

Європарламентарі наполягають на необхідності ратифікації Лісабонської угоди усіма країнами-членами до кінця цього року. Це дасть змогу громадянам ЄС отримати чітке уявлення про інституційну структруру Євросоюзу та усвідомлено проголосувати на виборах до Європейського парламенту у червні 2009 року. [19]

Саме тому конституційний комітет 23 січня політично "благословив" доповідь представників Європарламенту - іспанського правоцентриста І. Мендеса де Віго та британського лейбориста Р. Корбетта (20 голосами "за" та 6 "проти").

Лісабонська угода демократизує Євросоюз завдяки посиленню ролі Європарламенту та національних парламентів, а також удосконаленню механізмів захисту прав людини через приєднання до угоди Хартії фундаментальних прав ЄС.

Разом з тим, депутати Європарламенту критикують особливі умови для Великобританії та Ірландії в сферах візової та іміграційної політики, а також незастосування положень Хартії фундаментальних прав на території Великобританії та Польщі.

Також європарламентарі шкодують, що Лісабонська угода не набула форми конституції на зразок Європейської конституційної угоди (яка не була ратифікована на референдумах у Франції та Нідерландах у 2005 році).

Представники Європарламенту вважають норми Лісабонської угоди менш чіткими та зрозумілими за норми Європейської конституції. [23]

Для вирішення цієї проблеми парламентарі пропонують урядам країн підготувати свою коротку доступнішу версію Лісабонської угоди у межах інформаційного забезпечення процесу ратифікації.

Новий договір повинен замінити європейську конституцію, прийняття якої практично провалилося. Угода містить положення про інституційну реформу в Євросоюзі. Передбачається створення посади президента ЄС, який обиратиметься на 5 років і презентуватиме ЄС на міжнародних заходах. Договір містить положення про скорочення кількості єврокомісарів і депутатів Європарламенту. [20]

Європейські керівні інституції отримають більшу повноту влади у вирішенні загальних питань. До них відносять безпеку, боротьбу зі зміною клімату та міграційні проблеми. Всі дипломатичні функції опиняться в руках верховного представника Євросоюзу з зовнішньої політики.

Формально новий договір не є конституцією -- у ньому немає згадки про гімн чи прапор. Але документ зберіг всі ключові постанови про реформи, що були в первинному документі -- євроконституції. Договір повинен допомогти врегулювати кризу, що почалася в 2005 році, після того, як Франція та Нідерланди на своїх національних референдумах не підтримали європейську Конституцію. Для введення в дію нової Лісабонської Угоди провести референдум планує лише Ірландія. [22]

Офіційне підписання Лісабонської сталось 13 грудня 2007 року, після чого документ повинен бути ратифікований національними парламентами 27 держав Євросоюзу.

3.2 Інституційні зміни в Євросоюзі відповідно до Лісабонської угоди
Розглянемо основні положенні, що були покладені в основу Лісабонської угоди і таким чином змінили інституційну будову ЄС.

По-перше, в ЄС вводяться посади президента і вищого представника із закордонної політики і спільної безпеки з адміністративними повноваженнями, з метою єдиного представництва і єдності поглядів ЄС на зовнішній арені.

У той же час, згідно з процедурою прийняття рішень в сфері зовнішньої політики кожна країна-член може заблокувати будь-які зовнішньополітичні кроки ЄС. [21]

За умови гіпотетичної участі України в ЄС такий чинник є сприятливим для нашої держави: Польща, наприклад цього року використала право вето, заблокувавши переговорний процес ЄС з Росією через заборону експорту в РФ польського м'яса.

А цей чинник може стати перешкодою на шляху прийняття рішення про членство України в ЄС, оскільки в образі нашої країни ЄС може отримати додатковий головний біль в зовнішній політиці, з огляду на ряд проблем в українсько-російських відносинах, в першу чергу в енергетичній сфері. А енергетика для ЄС є "ахіллесовою п'ятою".

По-друге, голосування за кваліфікованою більшістю (необхідно мати 55% країн-членів, які представляють не менше 65% населення ЄС для прийняття рішення) почнеться з 2014 року, з урахуванням "компромісу Іоанніна", який дозволяє до 2017 року будь-якій групі країн-членів ЄС (не менше чотирьох) вимагати нового обговорення текстів офіційних документів. [22]

Нова система голосування буде поширена на 50 додаткових сфер, включаючи поліцейське і юридичне співробітництво, боротьбу проти тероризму, освіту, економічну політику.

Президент Європейської Комісії також буде призначатись Європейською Радою на основі кваліфікованої більшості з врахуванням результатів європейських виборів на термін 2,5 роки.

Правило абсолютної єдності залишиться для сфер зовнішньої політики, оборонної політики, соціальної безпеки, фінансової сфери і культури.

Приєднання України до Європейської співдружності значно вплинуло б на процес прийняття рішень з її майже 9% від існуючої кількості населення Європейського Союзу - за даними Державного комітету статистики на 1 вересня 2007 року населення України складає 46,46 млн. осіб. [19]

Більшість нових країн-членів ЄС є вихідцями із колишнього соціалістичного табору і мають схожі проблеми зі вступом до ЄС, але населення переважної більшості цих країн є невеликим. Десять колишніх соціалістичних країн з населенням 102,52 млн. чоловік (21,2% чисельності ЄС) представляють 37% загальної кількості країн-членів ЄС.

Очевидно, що всі рішення після 2014 року будуть прийматись практично одноосібно старими членами ЄС, в першу чергу Францією, Італією, Німеччиною, Іспанією, Великобританією, не зважаючи на підходи до цих рішень з боку інших, нових країн-членів. [21]

Не дивно, що з червневого 2007 року саміту ЄС Польща вимагала перенесення терміну введення в дію системи голосування за кваліфікаційною більшістю. Польщі вдалось скористатись правом вето і перенести початок її дії практично на 2017 рік.

Фактор великої чисельності населення України є сприятливим для нашої країни, за умови вступу до ЄС, і несприятливим для старих країн-членів, оскільки збільшується вірогідність блокування рішень новими країнами-членами.

По-третє, посилюється роль національних парламентів. Законодавчі пропозиції ЄС ("зелені книги", "білі книги", комунікації і законодавчі програми) будуть направлятися в національні парламенти для їх детального вивчення і тільки після цього виноситись на прийняття в ЄС.

По-четверте, кількість депутатів Європейського Парламенту має зменшитись з 785 до 750, починаючи з 2009 року, тобто після виборів до Європарламенту. Кількість депутатів визначаються за коефіцієнтом від кількості населення країн-членів. [21]

Україна є п'ятою за населенням після Німеччини (82,54 млн. чоловік), Франції (59,9 млн. чоловік), Великої Британії (59,33 млн. чоловік) та Італії (57,48 млн. чоловік).

Україна могла б отримати близько 65 місць в Європарламенті, тоді як на сьогодні Польща має 51 місце, а європейські лідери відповідно: 96 - у Німеччини, 74 - у Франції і по 73 у Великої Британії і Італії.

По-п'яте, Європейська група набуває статусу офіційного органу ЄС, який буде наділений функцією координації економічних політик країн-членів зони євро. З одного боку, Україні ще далеко до вирішення цього питання, а з іншого боку, в новій угоді Україна - ЄС наша держава прагне прописати економічну інтеграцію, яка має реалізуватись в зоні вільної торгівлі, що неможливо зробити без набуття членства в Світовій організації торгівлі.

Здається, Україна вже долає останню перешкоду на шляху до СОТ, оскільки 24 жовтня делегація Киргизії на неофіційному засіданні робочої групи зі вступу України до СОТ в Женеві прилюдно визнала необґрунтованість вимог Бішкека до Києва обнулити імпортні мита на сільськогосподарську продукцію і пообіцяла підписати двосторонній протокол. [19]

Однак тут існують і інші проблеми. У сфері економічних відносин з найближчими сусідами, депутати Європейського парламенту 9 жовтня цього року привернули увагу української влади на те, що деякі положення угоди про Єдиний економічний простір (ЄЕП) можуть, у випадку імплементації, завадити намірам створення зони вільної торгівлі між Україною та ЄС.

І в такій ситуації перед Україною стоїть непростий вибір: ЄС чи ЄЕП, адже за січень-серпень 2007 року доля ЄС у загальному обсязі експорту України становила 29,9%, а доля країн ЄЕП - 31,6%, по імпорту ЄС - 35,1%, ЄЕП - 33,8%.

По-шосте, в Європейському Суді буде створено три додаткові посади генеральних адвокатів, з яких одну буде займати представник Польщі, що було зроблено за вимогою останньої. Це створило прецедент, який автоматично може перенестись на Україну, за умови її членства в ЄС.

По-сьоме, Хартія фундаментальних прав, яка вступить в силу в усіх країнах-членах ЄС, окрім Великої Британії і Польщі, визначає обов'язковість дотримання прав людини. Україна ж в цьому плані ще має ряд серйозних недоліків, що стосується і рівності перед законом, і захисту інтелектуальної власності, і боротьби з корупцією.

По-восьме, стосовно контролю за іміграцією в проекті договору вказано, що ЄС розвиває політику, спрямовану на "забезпечення контролю осіб і ефективне спостереження пересікання зовнішніх кордонів".

З урахуванням цього, для ЄС в сьогоднішній ситуації вигідніше мати Україну - сусіда, ніж Україну - члена, оскільки Україна як сусід може стати чудовим фільтром для міграційних потоків із Сходу, які становлять загрозу внутрішній ситуації в країнах - членах ЄС. [22]

Одночасно зростатимуть і вимоги та більш прискіпливе ставлення ЄС до нових кандидатів, прикладом чого є затягнутий переговорний процес із Туреччиною. [23]

У таких умовах, Україна, дотримуючись незворотного шляху на поглиблення європейської інтеграції, повинна спрямовувати основні зусилля на виконання домашнього завдання із проведення внутрішніх реформ, які, якщо і не виллються в безпосереднє членство в ЄС, то значно покращать життєдіяльність нашої держави і наблизять її до європейських стандартів.

Висновки
Європейське право - великий і розгалужений комплекс (фахівці користуються нерідко поняттям "правовий масив"), що включає норми, що відносяться до різних галузей права. Тут переплітаються норми публічного й приватного права, традиційних і нових галузей права. Європейське право відрізняється й тим, що нерідко відмовляється від стандартних, звичних підходів і йде власним шляхом. До його аналізу часто важко підходити зі сталими критеріями й поданнями, тому що його принципова з вимагає серйозного перегляду багатьох колишніх поглядів. З відомою часткою умовності можна говорити нс тільки про комплексний, але й про "гібридний" характер європейського права, що, розвиваючись, вбирає в себе все прогресивне, досягнуте в самих різних галузях права сучасного світу. Одночасно європейське право сміло заглядає в майбутнє, створює й перевіряє на практиці нові інститути, процедури, традиції. Європейське право в певному змісті є збірним поняттям, що охоплює хоча й близькі й часом взаємозалежні, але проте різні правові феномени. Строго говорячи, одного, єдиного європейського права в природі не існує. Щораз, коли ми говоримо про європейське право, необхідно уточнювати, про що, власне, мова йде, що саме мається на увазі. Ситуація ускладнюється нерідко неоднаковим підходом до європейського права в різних країнах, що найчастіше відбиває принципові розходження відносно політичного керівництва тієї або іншої країни до інтеграції. Право Європейського Союзу утворює складну систему не тільки у своїх зовнішніх проявах, але й у внутрішніх взаємозв'язках. У першому випадку використовується термін правова система, що покликана підкреслити той факт, що право Союзу є самостійне правове явище стосовно інших систем (тобто до національного й міжнародного публічного права).

У західній доктрині стосовно до права Європейського Союзу окраїн широке поширення функціональний підхід. У цьому випадку як критерій побудови системи права Союзу беруться причини прийняття конкретних норм і їхнє призначення. Відповідно в системі його права виділяють два тридцятилітні: гак називане інституційне (або "інституціональне") право й право "матеріальне" (або "змістовне"). До "інституційного права" відносять норми, покликані закріпити пристрій і компетенцію організації Європейський Союз, статус її інститутів і інших органів. "Питома вага" норм різних галузей і інститутів у системі права Союзу неоднакова. З урахуванням історичного розвитку цієї організації, цілком природно, найбільший розвиток одержали норми, що регулюють економічні й пов'язані з ними відносини.

Керівні органи, наділені, як правило, владними повноваженнями, іменуються в праве Європейського Союзу інститутами. Саме на інститути покладене здійснення завдань Європейських співтовариств і Союзу в цілому, саме в особі своїх інститутів Європейський Союз реалізує ті суверенні права, які були делеговані йому країнами-членами. Інститутів у Європейських співтовариств спочатку було чотири, нині їх п'ять: Європейський парламент, Рада, Комісія, Суд і Рахункова палата.

У західноєвропейській доктрині Рада, незважаючи на склад, традиційно характеризується як головний законодавчий орган Європейського Союзу. Характеристика Ради як законодавця нині прямо відбита в установчих договорах, хоча поряд із законодавчим він здійснює багато інших повноважень, у тому числі й з виконавчої влади. Рада по загальних питаннях, що засідає в складі міністрів закордонних справ або міністрів по "європейських справах" (така посада нині існує в урядах деяких країн-членів). Рада по загальних питаннях приймає рішення зовнішньополітичного характеру, тобто в сфері відносин Співтовариств і Союзу із третіми країнами, а також з питань, що зачіпають Європейський Союз у цілому ("загальні питання"), наприклад, про скликання конференції по перегляду установчих договорів. Рада по загальних питаннях також координує роботу й розподіляє компетенцію між різними "формаціями" галузевої Ради, інакше називаного спеціальним.

Європейський парламент включає 732 члена (депутатів), що обираються в кожній країні-члені у відповідність із чисельністю населення, але не строго пропорційно (представництво невеликих країн завищене). Кількість депутатських місць для кожної країни зафіксовано безпосередньо в Договорі про Європейське співтовариство, тобто є "твердою" нормою. Ніццький договір, переглянув існуючі раніше квоти убік скорочення, щоб після прийому нових країн-членів (і, відповідно,обрання додаткових депутатів) чисельність Європарламенту не стала надмірно великою. Представницький характер Парламенту обумовлює наділення його депутатів вільним мандатом: вони не зв'язані наказами своїх виборців (тому що представляють всі народи ЄС, а не тільки свій округ), не можуть бути відкликані й голосують у відповідності зі своєю совістю й переконаннями.

З 1967 р. Комісія - єдиний орган для ЄЕС, ЕОВС і Євратому - Комісія європейських співтовариств. Комісія в західній літературі й засобах масової інформації традиційно характеризується в якості головного виконавчого органа Союзу, а іноді навіть як його "уряд".

Європейський Суд являє собою незалежний правовий орган, необхідний для того, щоб через тлумачення й застосування цього Договору дотримувалося право Європейського Союзу. Справи в суд передаються трьома способами: 1. Національними судами відповідно до процедур; 2. Позовами Європейської Комісії проти країн-членів; 3. Позовами, збудженими одною країною-членом проти іншого.

Європейська Рахункова палата була заснована відповідно до положень другого бюджетного договору 1975 р. і стала функціонувати в повному обсязі в жовтні 1977 р. Європейська Рахункова палата виконує контрольну функцію й не належить ні до однієї з галузей влади ЄС.

Лісабонська угода, привнесла в інституційну будову ЄС наступні зміни:

· вводяться посади президента і вищого представника із закордонної політики і спільної безпеки з адміністративними повноваженнями, з метою єдиного представництва і єдності поглядів ЄС на зовнішній арені

· голосування за кваліфікованою більшістю (необхідно мати 55 % країн-членів, які представляють не менше 65 % населення ЄС для прийняття рішення) почнеться з 2014 року, з врахуванням «компромісу Іоанніна», який дозволяє до 2017 року будь-якій групі країн-членів ЄС (не менше чотирьох) вимагати нового обговорення текстів офіційних документів

· посилюється роль національних парламентів. Законодавчі пропозиції Європейського Союзу («зелені книги», «білі книги», комунікації і законодавчі програми) будуть направлятися в національні парламенти для їх детального вивчення і тільки після цього виноситись на прийняття в ЄС.

· кількість депутатів Європейського Парламенту має зменшитись з 785 до 750, починаючи з 2009 року, тобто після виборів до Європарламенту. Кількість депутатів визначаються за коефіцієнтом від кількості населення країн-членів.

· Європейська група набуває статусу офіційного органу ЄС, який буде наділений функцією координації економічних політик країн-членів зони євро.

· в Європейському Суді буде створено три додаткові посади генеральних адвокатів, з яких одну буде займати представник Польщі, що було зроблено за вимогою останньої.

· Хартія фундаментальних прав, яка вступить в силу в усіх країнах-членах Європейського Союзу, окрім Великої Британії і Польщі, визначає обов'язковість дотримання прав людини.

· стосовно контролю за імміграцією в проекті договору вказано, що ЄС розвиває політику, спрямовану на «забезпечення контролю осіб і ефективне спостереження пересікання зовнішніх кордонів».

Список використаної літератури
1. Арах М. Европейский Союз. Видение политического объединения. М., 2005.

2. Барановский В.Г. Политическая интеграция в Западной Европе. М., 2003.

3. Документы Европейского союза. Т. I--V. М., 1993--2004.

4. Евратом: правовые проблемы / Отв. ред. А.И. Иойрыш. М., 2002.

5. Европа в меняющемся мире. Международные связи Европейского сообщества / Под ред. Ю.А. Борко. М., 2005.

6. Европа на пороге XXI в.: ренессанс или упадок. М., 2000.

7. Европейская интеграция: правовые проблемы. Книга первая / Отв. ред. Б.Н. Топорнин. М., 2002.

8. Европейский союз на пороге XXI века: выбор стратегии развития / Под ред. Ю.А. Борко и О.В. Буториной. М., 2001.

9. Европейский Союз. Путеводитель / Под ред. Ю.А. Борко и О.В Буториной. М., 2005.

10. Европейское право. Учебник / Отв. ред. Л.М. Энтин. М., 2005.

11. Капустин А.Я. Европейский союз: интеграция и право М., 2004.

12. Каргалова М.В. От социальной идеи к социальной интеграции. М., 2003.

13. Конкурентная политика Европейского Союза. М.: Право, 2005.

14. Основы права Европейского Союза: Учебное пособие / Под ред. СЮ. Кашкина. М, 2004.

15. Право Европейского Союза: Документы и комментарии / Под. ред. СЮ. Кашкина. М., 2002.

16. Право Европейского Союза: правовое регулирование торгового оборота: Учебное пособие / Под ред. В.В. Безбаха, л.Я. Капустина, В.К. Пучинского. М., 2003.

17. Топорнин Б.Н. Европейские сообщества: право и институты. М., 2002.

18. Топорнин Б.Н. Европейское право. Учебник. М., 2006.

19. http://maidan.org.ua/static/news/2007/1192799429.html

20. http://www.pravda.com.ua/news/2007/10/29/66017.htm

21. http://eu.prostir.ua/news/8576.html

22. Приходько К.С. Дебати щодо Лісабонської угоди // Персонал + № 3 (255) 24 - 30 січня 2008 року.

23. Капанін О.П. Нова угода ЄС: усі за одного, а не кожен за себе. // Європейський простір № 16 02.05.2008

Страницы: 1, 2, 3