1.1. Теоретичні, практичні і правові аспекти реорганізації кримінально-виконавчої системи в Україні.................................………………………………….................................................. 9

1.2. Європейські пенітенціарні правила як основа кадрового забезпечення кримінально-виконавчої системи України.................…………………………........................................... 20

РОЗДІЛ 2. ПІДГОТОВКА СПЕЦІАЛІСТІВ ДЛЯ ПЕНІТЕНЦІАРНОЇ СИСТЕМИ.

2.1. Обґрунтування мети і змісту підготовки фахівців для пенітенціарної системи.............................................................................................…………......................... 26

2.2. Соціально-психологічна адаптація курсантів та слухачів у вищому навчальному закладі пенітенціарного профілю.....................................…………………………………..…........... 35

2.3. Шляхи попередження та подолання професійної деформації працівників установ виконання покарань.....................................................................…………………....…......... 42

РОЗДІЛ 3. ПСИХОЛОГІЧНА СЛУЖБА ЯК ОДИН ІЗ ЧИННИКІВ ПІДВИЩЕННЯ ПРОФЕСІЙНОГО І ПСИХО-ЕМОЦІЙНОГО СТАНУ ПЕРСОНАЛУ СИСТЕМИ ВИКОНАННЯ ПОКАРАНЬ.

3.1. Психологічна служба пенітенціарної установи у третьому тисячолітті.…….…….... 48

3.2. Психотехніка саморегуляції в роботі психологічної служби установ виконання покарань....................................................................................………………………............ 52

3.3. Психологічний стрес, як фактор, що впливає на психогенний стан персоналу і шляхи його подолання.........................................................………………………………............... 55

ВИСНОВКИ.....................................................................................................………............ 60

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ.....................................................………........ 66

ДОДАТКИ.........................................................................................................………............ 71

ВСТУП

Актуальність даної теми дослідження обумовлена реформою кримінальне - виконавчої системи України, яка здійснюється у нашій державі з липня 1991 року [ 1 ]. Прийняті раніше зусилля не вивели систему виконання покарань з кризового стану. За останні роки у місцях позбавлення волі відзначається високий рівень злочинності та злісних правопорушень, що у свою чергу призводить до критичних ситуацій у деяких із них і значно ускладнює оперативну обстановку. Так, у 1999 році було порушено 429 кримінальних справ, що на 5.93% більше у порівнянні з 1998 роком, при цьому 40.4% злочинних діянь вчинено особами, які відбували покарання в колоніях суворого режиму, тобто неодноразово судимими.

Пенітенціарна система не в змозі виконувати свої завдання, якщо не буде мати кваліфікаційних і необхідним чином орієнтованих кадрів. Ресоціалізація засуджених, які знаходяться в стані фрустрації і розчарування, потребує відповідних зусиль від персоналу для формування у засуджених навиків і здібностей для законослухняної поведінки після звільнення. Військова організація управління місцями позбавлення волі не сприяє досягненню даної мети. Приналежність тюремних працівників до силових структур викликає в них при контактах з засудженими відчуття загрози і породжує упереджене ставлення до проблем останніх. Аналогічна свідомість формується у засуджених по відношенню до персоналу: вони не можуть сприйняти, що люди, які їх охороняють і карають, можуть одночасно їх підтримувати і виховувати. Делікатним є і становище персоналу. Знаходячись між свободою і несвободою, ці люди не хочуть просто виконувати чужу волю. Вони прагнуть конструктивно брати участь в ресоціалізаційному процесі, який має на меті не тільки здійснення державної політики по відношенню до засуджених, але й участь у її формуванні.

Роль потенційної адміністрації в протистоянні злочинності суттєво відрізняється від ролі міліцейських органів. Об'єктом діяльності в місцях позбавлення волі є особи, які вже викриті у вчиненні злочинів і покарані. Тому ефективність діяльності місць позбавлення волі, на нашу думку, визначається у першу чергу профілактикою і попередженням рецидиву з боку засуджених.

Очевидним є те, що діяльність пенітенціарної адміністрації безпосередньо не впливає на криміногенну ситуацію в країні, для цього створені міліцейські органи. Відокремлення пенітенціарного персоналу від міліцейських структур знижує негативний вплив кон'юнктурних обставин на діяльність місць позбавлення волі. Ми це розцінюємо як особливо важливий аспект, оскільки такий поділ сприяє формуванню стійкого ресоціалізаційного пріоритету пенітенціарної системи.

Реформа кримінально-виконавчої системи України є однією з важливих завдань побудови нашої незалежної держави. Сьогодні ця система складається зі 183 установ, в яких утримуються 230.5 тисяч осіб, в тому числі в 128 виправно-трудових установах - 3.5 тисячі підлітків, в 32 слідчих ізоляторах - 43.4 тисячі засуджених. В 12 лікувально-трудових профілакторіях 3.8 тисячі осіб проходять лікування від алкоголізму [ 2 ].

Аналіз нормативної та відомчої бази, а також наукової літератури, свідчить про те, що мало хто бачить прямий причинний зв'язок між кадровим забезпеченням діяльності пенітенціарної системи в Україні і похідними злочинності ( ріст, рецидивність, відродження так званих "злодійських традицій" та іншими подібними явищами ), хоча ці речі очевидні і мають своє підтвердження у реальному житті. Так, в Україні у 1998 та наступних роках виявлено 217 фактів заборонених стосунків персоналу установ виконання покарань із засудженими, у тому числі атестованих працівників ВТК - 90, вільнонайманих - 63, військовослужбовців ВВ УМВС - б, що є наочним підтвердженням вищезазначеного висновку [З].

Об'єктом дослідження у даній роботі є проблема реформування пенітенціарної системи в Україні, яка включає теоретичні, практичні і правові аспекти реорганізації кримінально-виконавчої системи України. Ця проблема не єновою. На її вирішення спрямовують реальні зусилля як практики [ 4 ], так і вчені

[5].

Предметом виступають засоби, знаряддя та організація процесу підбору, вивчення, комплектування та використання спеціалістів пенітенціарної системи, їх підготовка, соціально-психологічна адаптація та шляхи попередження і подолання професійної деформації покарань.

Мета даної дипломної роботи полягає в аналізі всіх можливих шляхів оптимізації результатів реформ пенітенціарної системи в Україні, у тому числі через площину реалізації забезпечення органів виконання покарань кваліфікованим персоналом.

Відповідно до мети дипломної роботи ставились такі завдання:

1) проаналізувати теоретичні, практичні і правові аспекти реорганізації кримінальне -- виконавчої системи України;

2) дослідити Європейські пенітенціарні правила, як фактичний кодекс практичної діяльності по управлінню пенітенціарними установами та основу кадрового забезпечення кримінальне - виконавчої системи України;

3) обґрунтувати мету і зміст підготовки фахівців для пенітенціарної системи;

4) вивчити соціальне - психологічну адаптацію курсантів та слухачів у вищому навчальному закладі пенітенціарного профілю;

5) з'ясувати шляхи попередження та подолання професійної деформації працівників установ виконання покарань;

6) визначити місце психологічної служби, як одного з чинників підвищення професійного і психоемоційного стану персоналу системи виконання покарань реалізації засуджених;

7) ознайомитись з психотехнікою саморегуляції в роботі психологічної служби установ виконання покарань, яка застосовується до персоналу установ виконання покарань (УВП);

8) на основі аналізу існуючої практики підбору, вивчення, комплектування та використання кадрів для роботи в УВП та теоретичних підходів вчених з цих питань розробити ряд науково обгрунтованих рекомендацій щодо удосконалення роботи у цьому напрямку.

Огляд раніше здійснених досліджень по даній проблематиці показує, що більшість із них проводилися в умовах функціонування органів і установ виконання покарань в системі Міністерства внутрішніх справ України (далі МВС) і, як правило, вченими держав близького зарубіжжя (І. Башкатовим, М.Стручковим, М. Якушиним). При цьому, переважна більшість досліджень проведена фрагментарне. Українськими ж вченими питання підбору, вивчення, розміщення та використання кадрів кримінально-виконавчої системи в монографічному плані взагалі не розглядались. Вивчення раніше виконаних досліджень також показало, що переважну більшість із них було здійснено відносно співробітників органів внутрішніх справ ( ОВС ), в систему яких входили працівники УВП. У той же час безумовним є те, що умови роботи, особливості даного виду державної служби та інші аналогічні відмінності є проблемами специфічного характеру, які повинні розглядатися через призму функціонування даної структури виконавчої влади, тобто через систему завдань та правовий статус даної державної структури, які витікають з чинного кримінально-виконавчого законодавства та положення про Державний департамент України з питань виконання покарань (далі ДДУПВП) [б]. Такий висновок принаймні обумовлюється трьома головними обставинами, а саме:

- більшість країн цивілізованого світу та Ради Європи на службу в органи і установи виконання покарань приймають осіб, правовий статус яких визначається правовими актами про державну службу, тобто вони є державними службовцями [7] . Україна як член Ради Європи взяла зобов'язання привести національне законодавство у відповідність з міжнародним;

- в основі кримінально-виконавчої політики більшість країн світу та Європи покладені ідеї каяття злочинців ( так звана пенітенціарна система ), суб'єктами

реалізації якої є не особи силових структур воєнізованого характеру, а психологи, педагоги, соціологи, психіатри та тому подібні категорії працівників, які займаються людинознавством та вирішенням їх проблем;

- відокремлення органів виконання покарань від системи МВС потребує відповідного законодавчого, фінансового, соціального, ідеологічного та тому подібного забезпечення, яке може здійснити як практичні зусилля відповідних структур держави та суспільства, так і наукові ідеї, пропозиції, розробки, дослідження тощо.

Тому успішне вирішення проблем реформування кримінально-виконавчої системи України не можливе без наукового обґрунтування та застосування максимальних можливостей держави та інститутів у цьому напрямку.

Методологія дослідження базується на теорії наукового пізнання, концептуальних положеннях. Конституції України, законах України, комплексної цільової програми боротьби зі злочинністю в Україні, Указах Президента України, сучасної науки про людину, працях в галузі пенології, кримінології, кримінального і кримінально-виконавчого законодавства, пенітенціарної педагогіки і психології, а також на міжнародних нормах та угодах, що визначають порядок і умови утримання ув'язнених під вартою.

Загальним методом дослідження є діалектичний метод пізнання соціальних процесів у їх взаємозв'язку та взаємообумовленості.

У процесі розробки проблеми використовувались теоретичні та емпіричні методи дослідження: системний, функціональний, логічний, історико-правовий, порівняльно-правовий, статистичний, психолого-педагогічний.

У спеціальній літературі міститься багато досліджень, теоретичних положень, в яких наукові працівники і юристи-практики висловлюють аргумент свого бачення вирішення даної проблеми. Яскраво виділяються наукові публікації В.Синьова, Г.Радова, О.Сєвєрова, О.Джужи, М.Клімова, М.Супруна, О.Іванової, Т.Кушнірової, І.Штанька, О.Пташинського, В.Сулицького, Д.Ніколенка, В.Медведєва, Г.Тарасова, І.Яциної, А.Галая, М.Корнієнка, А.Степанюка, С.Скокова, О.Колба та інші. Положення, висновки та рекомендації викладені в даній дипломній роботі базуються на широкому науково-теоретичному, нормативному, а також практичному матеріалі. Сформульовані висновки та пропозиції спираються на дослідженнях провідних криміналістів-пенітенціаристів, таких як М.Мелентєв, М.Ліненко, С.Фаренюк, В. Корчинський та інші.

Наукова новизна даної теми полягає в тому, що автор узагальнив і систематизував дані вищезгаданих наукових досліджень і запропонував ряд науково-обгрунтованих пропозицій щодо вирішення проблем реформування пенітенціарної системи в Україні через призму вдосконалення, підбору, вивчення, комплектування та використання персоналу органів виконання покарань.

Структура роботи визначається її метою, завданням і складається із вступу, трьох розділів, дев'яти параграфів, висновків, списку літератури та додатків.

РОЗДІЛ 1. ПРОБЛЕМИ РЕФОРМУВАННЯ ПЕНІТЕНЦІАРНОЇ СИСТЕМИ В УКРАЇНІ

1.1. Теоретичні, практичні і правові аспекти реорганізації кримінально-виконавчої системи в Україні

У своєму становленні існуюча система виконання покарань пройшла тернистий шлях і розвивається нині, не дивлячись на всі труднощі, в тому числі і економічні. Історично кримінально-виконавча система України веде свій відлік впродовж 74 літ в рамках правового поля колишнього Радянського Союзу. Ряд дослідників умовно виділяють декілька етапів її розвитку в контексті організаційної побудови і підпорядкування:

1) з жовтня 1917 року по жовтень 1922 року місця ув'язнення знаходились у підпорядкуванні Наркомату юстиції та Наркомату внутрішніх справ (у квітні 1919 року були створені табори примусових робіт, які належали до системи НКВС),

2) з 12 жовтня 1922 року постановою НКЮ і НКВС місця позбавлення волі були передані у підпорядкування Наркомату внутрішніх справ, який здійснював керівництво ними до грудня 1930 року,

3) постановою ЦВК і РНК від 15 грудня 1930 року, у зв'язку із скасуванням НКВС, місця ув'язнення підпорядковуються Наркомату юстиції,

4) У липні 1934 року, після утворення НКВС в його відання в інтересах централізованого управління передані всі місця позбавлення волі,

5) 15 березня 1953 року ЦК КПРС, РМ СРСР, ПВР СРСР прийняли спільну постанову про заходи щодо реалізації партійного і державного керівництва в країні. При цьому виправно-трудові табори і колонії були передані у відання Міністерства юстиції України, а МВС підпорядковані тюрми, слідчі ізолятори та трудові колонії для неповнолітніх,

6) з січня 1954 року всі існуючі на той час установи пенітенціарної системи знову повністю були підпорядковані МВС,

7) Восени 1956 року було визнано недоцільним подальше існування виправно-трудових таборів. Вони були реорганізовані у виправно-трудові колонії і передані у відання Міністерства освіти України,

8) Наступного року, а саме з квітня 1957 року, місця позбавлення волі знову повернуті до системи МВС [8],

9) 22 квітня 1998 року Президент України видав Указ "Про створення Державного Департаменту України з питань виконання покарань (у подальшому ДДУПВП)", чим вивів установи пенітенціарної системи з системи Міністерства Внутрішніх Справ України (додаток №1). [9].

Починаючи з 1964 року, створені нині існуючі заклади виконання покарань з виробничою базою та інфраструктурою. Ця робота була виконана на засоби, зароблені установами по виконанню покарань. У 1963 році прийнято Основи виправно-трудового законодавств СРСР, а в 1970 році -Виправно-трудовий кодекс України (ВТК).

За роки незалежності нашої держави одночасно з процесами демократизації, гуманізації суспільства серйозні зміни сталися в установах кримінально-виконавчої системи. На державному рівні було переосмислено доктрину виконання покарань, яка була створена і діяла в умовах централізму, адміністративного механізму управління і не в повній мірі забезпечувала виконання покладених завдань.

Використовуючи надані Радою Європи можливості для ознайомлення з європейськими тюремними системами, з урахуванням їх досвіду, були розроблені концепції основних напрямків реформування кримінально-виконавчої системи. При розробці цих концепцій, які були затверджені урядом України відповідно в 1991 [10] і в 1996 [11] роках враховувалася проблема визначення місця органів і установ виконання покарань в системі державних органів України. У відповідності до зобов'язань України при вступі в Раду Європи (частина 7 пункту II Заключення Паризької Асамблеї Ради Європи (далі ПАРЄ) № 190/1995) про вступ України в Раду Європи) було зазначено, що відповідальність за управління пенітенціарною системою і за виконання судових рішень буде надана Міні-стерству юстиції до закінчення 1998 року.

Вирішення проблеми підпорядкованості такої складної, важливої у всіх відношеннях системи, якою є кримінально-виконавча, вимагало всесторонньої оцінки і зваженого підходу. Ми мали можливість не тільки скопіювати іноземні державні структури, а й реформувати та підвищити рівень і ефективність функціонування національної пенітенціарної системи. Після прийняття України в Раду Європи, її експерти в 1996 році на протязі майже двох місяців провели вивчення діючого законодавства, інших нормативних актів, які гарантували виконання покарань і практики їх використання в Україні. Були глибоко і кваліфіковано перевірені 22 установи кримінально-виконавчої системи 6 областей. За результатами аналізу Радою Європи була зроблена і поширена доповідь "Оцінка тюремної системи України" [12] з рекомендаціями для приведення її до відповідності з загальноєвропейськими стандартами, в якій підкреслювалась необхідність створення пенітенціарної служби як автономної соціальної організації [ІЗ].

Як відмічалось вище, 22 квітня 1998 року Президент України Л.Д. Кучма видав Указ "Про створення Державного Департаменту України з питань виконання покарань" як центрального органу державної виконавчої влади. За дорученням Президента України Міністерством внутрішніх справ і Міністерством юстиції України були розроблені і подані важливі документи, а саме: "Положення про Державний Департамент України з питань виконання покарань", яке було затверджене Указом Президента 31 липня 1998 року [14] і проект закону України "Про внесення змін і доповнень в деякі законодавчі акти України в зв'язку з утворенням Державного Департаменту України з питань виконання покарань", який Кабінетом Міністрів України ще 14 липня 1996 року був направлений у Верховну Раду України. Після розгляду даного законопроекту в Комітеті з питань законодавчого забезпечення правоохоронної діяльності і боротьби з організованою злочинністю Верховної Ради, він був прийнятий парламентом як закон [15], все це створило об'єктивні передумови поглиблення реформування, підняття рівня служби виконання покарань, надало можливість соціальне переорієнтувати діяльність Департаменту як центрального органу виконавчої влади на якісно нову роботу з врахуванням міжнародного досвіду, принципів гуманізму, законності, демократизму, справедливості, диференційованого індивідуального впливу на засуджених, виключаючи можливість негативного впливу на процес виконання судових рішень з боку силових структур.

Реформування системи виконання покарань здійснювалося за такими основними напрямками.

Перший - це створення якісно нової законодавчої і нормативної бази. Другий - розвиток і зміцнення матеріально-технічної бази місць позбавлення волі, створення належних умов для утримання засуджених. Третій - вивчення досвіду зарубіжних країн, розробка і втілення нових форм і методів виховної корекційної роботи з засудженими. Четвертий - підготовка і залучення до роботи в системі відданих справі висококваліфікованих спеціалістів.

За період з 1998 по 2000 рік Верховною Радою і Президентом України було прийнято 22 законодавчих акти, Кабінетом Міністрів - 17 постанов і розпоряджень з різних питань удосконалення діяльності системи виконання покарань, у тому числі і особливо важливі постанови від 05.08.92р № 446 "Про покращення діяльності установ кримінально-виконавчої системи[16], від 01.26.94р. № 31 "Про програму приведення умов тримання засуджених, які відбувають покарання у місцях позбавлення волі, а також осіб, що тримаються у слідчих ізоляторах і лікувально-трудових профілакторіях, у відповідність з міжнародними стандартами" [17], від 12.02.96р. № 1454 "Про невідкладні заходи щодо залучення до праці осіб, які відбувають покарання в місцях позбавлення волі"[18] та інші, які сприяли гуманізації відбування покарання, зміцненню законності і стабілізації ситуації.

З урахуванням міжнародного досвіду розроблений і схвалений міністер-ствами і відомствами проект кримінально-виконавчого кодексу України, який

також пройшов експертизу в Швейцарії. На нашу думку, по своїх параметрах це буде якісно новий законодавчий акт, який відповідає потребам сьогодення, міжнародним нормам і правилам поводження з засудженими. Зокрема, цим кодексом передбачається новий підхід до розприділення засуджених по виправних установах. Це питання буде вирішуватися спеціальними розподільчими комісіями на основі вироку суду і класифікації засуджених з урахуванням характеру і суспільної небезпеки здійсненого злочину. Принципово новою, на наш погляд, є класифікація закладів. Передбачена їх диференціація і по рівнях безпеки: максимальний, середній і мінімальний. Визначається нова система структурних відділів виправних установ, переведення засудженого з одного відділу в інший буде залежати від поведінки, відношення до праці і т.п.

Необхідно відмітити, що з отриманням Україною незалежності була знята завіса таємності з пенітенціарної системи, сьогодні тюрма насправді відкрита, її можуть відвідувати представники будь-якої зареєстрованої партії, суспільної організації, колективу, видавництва тощо. Системою стало проведення брифінгів для засобів масової інформації, зустрічі з журналістами, працівниками радіо і телебачення, з подальшим висвітленням для широкої громадськості різноманітних питань діяльності місць позбавлення волі.

У відповідності до статті 9 Європейської Конвенції з прав людини [19], статті 35 Конституції України розроблені спеціальні програми співробітництва з 21 релігійною конфесією для залучення засуджених до витоків духовної культури і морального виховання. Майже в кожному закладі обладнані молитовні кімнати, а у деяких навіть побудовані церкви [20]. Така практика звісно дає позитивні результати.

З ціллю залучення європейського досвіду і практики роботи системи виконання покарань українські колеги плідно співпрацюють з правозахисними організаціями міжнародного рівня, з Директоратом прав людини Ради Європи. Під егідою Ради Європи був проведений семінар "Нова концепція пенітенціарної системи" [21]. Спеціалісти пенітенціарної системи України познайомилися з діяльністю пенітенціарних закладів ряду Європейських країн, умовами утримання ув'язнених і робочого персоналу.

Заклади України вивчались експертами Ради Європи, їх висновки про стан наших закладів: вони ще не відповідають європейським стандартам за комунально-побутовими умовами утримання ув'язнених та іншими параметрами [22].

Ось деякі із висновків:

- так сталося, що за роки Радянської влади в Україні було побудовано тільки 2 слідчих ізолятори з 32. Решта побудовані від 100 до 300 років тому [23]. Майже всі виправно-трудові колонії в основному реконструйовані з старих будівель. Урядом України затверджена спеціальна програма, яка направлена на приведення умов утримання засуджених до відповідності з міжнародними нормами, але її виконання, на жаль, стримується сьогодні через відсутність необхідних засобів.

Як свідчить аналіз, протягом останніх 5 років кількість засуджених в місцях позбавлення волі щорічно зростала на 11%, що, звичайно, загострює питання їх розміщення, забезпечення працею і медичним обслуговуванням. З метою покращення ситуації, ДДУПВП відкрито 35 закладів на 25,2 тисячі місць, в тему числі 4 слідчих ізолятори на 2 тисячі місць [24].

Тільки за шість місяців 2000 року загальна кількість спецконтингенту в установах кримінально-виконавчої системи зросла на 5,2 тис. осіб: станом на 01.07.2000 року в 180 установах відбували покарання 233,3 тис. осіб, у тому числі у 33 слідчих ізоляторах та тюрмах 46,9 тис. осіб. У 128 виправно-трудових колоніях знаходяться майже 170 тис. засуджених, в 11 виховно-трудових колоніях - 3,3 тис. неповнолітніх, у 8 ЛТП -- 3,2 тис. осіб. Понад наявності місць утримувалося 9,7 тис. осіб [25].

Протягом 1-го півріччя 2000р. у виправних колоніях було вчинено 224 злочини, що на 6-7 % менше, порівняно з 1999р. [26]. При деяких позитивних тенденціях у динаміці злочинності, у її структурі практично не зменшується кількість тяжких злочинів. Умисні вбивства допущені у ряді виправно-трудових колоній.

За вказаний раніше період, промисловими підприємствами кримінально-виконавчої системи виготовлено продукції на суму 150,8 млн. грн. В цілому по системі протягом трьох останніх років зберігається стала тенденція нарощування обсягів виробництва. Однак ріст залишків готової продукції на складах, висока частка бартерних операцій при взаєморозрахунках із споживачами призвели до утворення заборгованості по заробітній платі виробничому персоналу, яка станом на 01.07.2000р. становить 11,5 млн. грн. Це означає, що заробітна плата для засуджених та виробничого персоналу із числа вільнонайманих осіб не виплачувалася в середньому майже 7 місяців.

Продовжує загострюватись проблема трудової зайнятості засуджених на підприємствах установ виконання покарань. При збільшенні чисельності спецконтингенту на 5,3 тис. осіб вивід на оплачувані роботи в цілому по системі збільшився тільки на 5,7 тис. і склав 65,2 тис. осіб, а 64,5 тис. залишаються незабезпеченими роботою [27]. Незважаючи на збільшення заробітку за один відпрацьований людинодень з 1 грн. 18 коп. до 1 грн. 53 коп. рівень виконання завдання по отриманні доходів від працевикористання склав 36,7 %.

Значно збільшилась кількість порушень трудової дисципліни серед засуджених.

Безумовно, вирішення цих проблем не можливе без кваліфікованих енергійних кадрів. Станом на 01.01.2001р. персонал кримінально-виконавчої системи складав 44,1 тисячі чоловік, з яких 34,6 тисяч утримувалось за рахунок бюджету, решту - за рахунок власного виробництва. Середньомісячна заробітна плата атестованого складу складала 175 гривень, а найманих працівників -- 155 гривень. Існує ряд негативних явищ у роботі працівників установ виконання покарань: збільшилась кількість порушень законності серед особового складу на 36 %, зареєстровано 3317 випадків порушень дисципліни, звільнено 214 чол., у тому числі на 1-му році служби 131 чол., що є прямими збитками для держави, оголошено сувору догану 2466 чол., понижено в посаді 47 чол. З різних підстав відмовлено в присвоєнні спеціальних звань 231 працівнику. Все це свідчить про незадовільну виховну та профілактичну роботу з кадрами [28].

Для вирішення сьогоденних питань системи виконання покарань спільно з Радою Європи створений керівний комітет з реформування тюремної системи України, яким визначені і послідовно втілені організаційно-практичні заходи для подальшого реформування пенітенціарної системи України, реалізуються спеціальні програми і проекти.

В Україні розроблені програми, що направлені на удосконалення штатного розкладу і організаційної структури, підбору і підготовки персоналу, розміщення і класифікації ув'язнених, поводження з ув'язненими, засудженими на довгі терміни ув'язнення, а також такі, як спорідненні тюрми, споріднені учбові заклади і проведення стажувань викладачів. На сучасному етапі в Україні визначені такі основні пріоритети і напрямки діяльності системи виконання покарань, які вимагають, на думку ряду фахівців і ми ї поділяємо, подальшого реформування і державної підтримки:

продовження роботи по виконанню програми приведення умов утримання засуджених і ув'язнених у відповідність до міжнародних стандартів;

надання системі податкових і митних пільг;

економічне стимулювання її ділових партнерів;

забезпечення пріоритетного розміщення на підприємствах системи замовлень на виробництво продукції, надання послуг для державних потреб;

розробка загальнодержавної програми підготовки засуджених до звільнення з місць позбавлення волі і їх подальшої соціальної адаптації в суспільстві;

проведення з залученням зарубіжних спеціалістів експерименту по втіленню нових форм і методів ресоціалізації засуджених на сучасному етапі;

реорганізація системи соціально-психологічної служби;

розробка концепції підбору і підготовки кадрів для роботи в органах системи виконання покарань [29].

Не вдаючись в цілому в глибинний аналіз цих підходів, слід зауважити, що вони в основному відображають реальний стан існуючих проблем реформування системи ДДУПВП в Україні. Необхідно відмітити, на наш погляд і те, що ДДУПВП плідно працює над юридичними аспектами реорганізації кримінально-виконавчої системи України. Так, 10 вересня 1999 року був виданий цим Департаментом наказ "Про затвердження Положення про порядок і умови укладення контракту щодо проходження служби в органах і установах виконання покарань рядовим і молодшим начальницьким складом кримінально-виконавчої системи" (додаток № 2). Щодо вищезгаданого положення, то тут міститься пе-релік вимог до кандидатів, які бажають проходити службу в органах і установах виконання покарань. А саме: на службу за контрактом можуть бути прийняті чоловіки віком до ЗО років, які є громадянами України, мають загальну середню освіту, закінчили строкову службу у Збройних силах..., а в необхідних випадках і жінки. З такими особами укладається контракт на строк не менше трьох років, а після закінчення цього строку служба може бути продовжена за новим контрактом на строк не менше як п'ять років. Під чає укладення контракту угодою сторін може бути обумовлене випробування з метою перевірки відповідності особи службі, яку вона проходитиме. Строк випробування не може перевищувати шести місяців.

Інший наказ Департаменту від 15 травня 2000 року стосується затвердження Інструкції про порядок добору, вивчення, оформлення кандидатів на посади рядового і начальницького складу та проведення спеціальної перевірки осіб, які приймаються на службу /роботу/ до кримінально-виконавчої системи України (додаток№ 3).

Згідно до цієї інструкції були розроблені такі важливі питання як ви-значення потреби в працівниках, заміщення посад рядового і начальницького складу, професійно-психологічний добір кандидатів на посади рядового і начальницького складу, вивчення кандидатів на посади рядового і начальницького складу та розстановка працівників, порядок проведення спеціальної перевірки кандидатів. Так, зокрема, цією інструкцією було запропоновано передбачати призначення на посади середнього та старшого начальницького складу випускників вищих навчальних закладів ДДУПВП, інших навчальних закладів, які, як правило, мають кваліфікаційний рівень "спеціаліст", або "магістр". Проте, ці документи не пройшли до кінця юридичного оформлення і так і залишилися декларативними.

Висновок, на нашу думку, очевидний - необхідні зміни у тому стані речей, що склалися з питань механізму захисту прав, свобод і гарантій персоналу кримінально-виконавчої системи. Крім цього, у даному напрямку слід якнайшвидше прийняти нормативні акти, які б визначали статус персоналу установ виконання покарань.

Ми поділяємо погляди тих вчених, які вважають, що цей документ повинен регулювати наступні аспекти:

порядок проходження служби рядовим і начальницьким складом органів і установ виконання покарань;

внесення змін у чинний ВТК, де б закріплювалося право персоналу кримінально-виконавчої системи на захист у судовому порядку честі, гідності та ділової репутації, як право на самооцінку і соціальне значиму оцінку моральних, ділових та інших рис і властивостей громадянина, від якого залежить його положення у суспільстві;

створення професійної спілки атестованого персоналу УВП для захисту його прав, свобод і гарантій [ЗО].

Це і конституційне право людини і громадянина, і необхідність сьогоднішнього дня, бо персонал органів і установ не має ні своєї відомчої правової бази, ні механізмів захисту своїх прав.

На думку західних дослідників (і автор даної роботи поділяє її), "не варте нічого те суспільство, у якому люди не дотримуються прийнятих у ньому норм і не поважають його цінностей" [ЗІ], а такою найвищою соціальною цінністю за Конституцією України є людина, а у площині розглянутих нами проблем -персонал кримінально-виконавчої системи.

1.2. Європейські пенітенціарні правила як основа кадрового забезпечення кримінально-виконавчої системи України.

Однією з умов успішного розв'язання завдань пенітенціарної політики в Україні, ефективної діяльності пенітенціарних установ щодо утримання та проведення соціально-корегуючої роботи із засудженими є подальше покращення професійної підготовки пенітенціарного персоналу, на підставі всебічного і широкого знайомства з позитивним досвідом зарубіжних країн, міжнародно-правовим механізмом забезпечення позитивної виправно-виховної ролі пенітенціарних служб, спрямованої на повернення засуджених до нормального життя в суспільстві. У зв'язку з цим, особливо важливе значення в цьому відношенні, на нашу думку, має глибоке вивчення міжнародних правових актів з прав людини, які є основою професійних стандартів для працівників пенітенціарних установ. Сюди слід віднести, у першу чергу, такі документи Організації Об'єднаних Націй, як:

- Загальна декларація прав людини, прийнята 10 грудня 1948 року;

- Міжнародний пакт про громадянські і політичні права, прийнятий 16 грудня 1966 року;

- Кодекс поведінки посадових осіб у підтриманні правопорядку, прийнятий 17 грудня 1979 року;

- Мінімальні стандартні права поводження з в'язнями, прийняті 25 травня 1984 року;

- Мінімальні стандартні правила 00Н, що стосуються правосуддя по відношенню до неповнолітніх, ("Пекінські правила"), прийняті 29 листопада 1985 року;

- Основні принципи поводження з в'язнями, прийняті 14 грудня 1990 року, та інші [32].

А оскільки Україна прагне стати європейською державою не тільки згідно до географічного розміщення, але й у відповідності до політичних принципів, то європейський досвід у формуванні пенітенціарних установ є для України корисним. Цей досвід базується на наступних документах Ради Європи:

- Європейській конвенції з прав людини, прийнятій 4 листопада 1950 року;

- Європейських пенітенціарних правилах, прийнятих 12 лютого 1987 року;

- Віденській декларації, прийнятій 9 жовтня 1993 року, і т.д. [33]. На нашу думку, серед всіх цих документів на окрему увагу заслуговують Європейські в'язничні правила (ЄВП) (додаток № 4), які набули широкого міжнародного визнання як фактичний кодекс практичної діяльності по управлінню пенітенціарними установами. Характерною рисою Європейських в'язничних правил є те, що порівняно з мінімальними стандартними правилами поводження з ув'язненими, у них значно змінені акценти та пріоритети і вони відбивають глибокі зміни у свідомості людей та практиці пенітенціарних установ, що сталися у другій половині XX століття. Основні підходи ЄВП визначені в шести головних принципах першої частини, які визначають ідеологію і мораль Правил. Ці визначальні принципи втілюють у собі поняття гуманізму, поваги людської гідності, соціальної орієнтації й ефективного управління пенітенціарними установами, заборони дискримінації засуджених тощо. Вони зумовлюють чітке і ефективне функціонування сучасних пенітенціарних систем, надають їм усіх необхідних атрибутів етичної соціальної орієнтації, які відіграють особливо важливу роль для забезпечення адекватного утримання засуджених, підтримки статусу персоналу і справдження сподівань цивілізованого суспільства в сучасних умовах. Досить змістовною та практично значущою, на нашу думку, є третя частина ЄВП, у яких мова йде про персонал пенітенціарних установ, підбір кадрів, їх підготовку і виконання службових обов'язків у відповідності до вимог конкретних стандартів.

Стаття 51 наголошує, що важливість першочергової уваги адміністрації в'язниць до персоналу обумовлена вирішальною роллю в'язничного персоналу у належному управлінні установами по досягненню їхніх організаційних та виправних цілей. В'язничний персонал повинен постійно заохочуватись за допомогою професійної підготовки, консультацій та ефективних методів управління до людяного поводження із в'язнями, підвищення ефективності роботи та відданості своїм обов'язкам, а в'язнична адміністрація повинна постійно інформувати громадськість про роль в'язничної системи та роботу її персоналу з метою поглиблення розуміння громадськістю важливості внеску в'язничної системи в суспільство (статті 52; 53; 55; п. 2 ст. 63 ).

Отже, громадськість (читай-держава, як найвища форма організації суспільства, [34] і є тим гарантом захисту прав, свобод персоналу установ виконання покарань.

Відомо, що формування статусу працівника в пенітенціарних установах починається з підбору кадрів. Ця складна і клопітка робота є обов'язком в'язничної адміністрації. Як ми вважаємо, пріоритетами в цьому напрямку є оцінка таких людських якостей, як сумлінність і людяність, і таких особистісних критеріїв, як професійний рівень підготовки і придатність до роботи. Важливим є положення про те, що професійний в'язничний персонал має статус цивільного службовця і отримує заробітну плату, достатню для утримання чоловіків і жінок. Враховуючи важкий характер роботи, - зазначено у п. 2 ст. 54 ЄВП, -пенітенціарні працівники мають право на службові пільги та сприятливі умови праці. Як закріплено в п. 4 ст. 55, окрім фахової підготовки і перепідготовки, співробітники пенітенціарної системи повинні вивчати вимоги та порядок застосування ЄВП та Європейської конвенції з прав людини.

Страницы: 1, 2, 3