Співучастю, відповідно до ч.1 ст.19, визнається умисна спільна участь двох або більше осіб у вчиненні злочину. Обов`язковими умовами співучасті є: 1)наявність двох або більше осіб (співучасників); 2) спільність дій співучасників у вчиненні одного і того самого злочину; 3) наявність умислу всіх учасників на вчинення такого злочину;4) наявність причинного зв`язку між діями кожного співучасника і єдиним злочинним результатом. За сукупності цих умов настає кримінальна відповідальність осіб, які спільно вчинили злочин, за правилами про співучасть і за статтею Особливої частини Кодексу, яка передбачає відповідальність за конкретний злочин. У ч.2 ст.19 говориться, що “співучасниками злочину, поряд з виконавцями, визнаються організатори, підмовники, і пособники”.

§ 55. Форми співучасті.

§ 56. Види співучасників.

У ст.19 дається визначення окремих видів співучасників: виконавця, організатора, підмовника і пособника. В основу такого поділу: 1) ступінь участі (інтенсивність діяння кожної з осіб); 2) характер участі (функціональна роль співучасника у злочині). Виконавцем злочину визнається особа, яка безпосередньо виконала злочин., тобто дії якої містять склад конкретного злочину, передбаченого Особливої частиною КК, той, хто безпосередньо спричинив злочинний результат. Організатором визнається особа яка організувала вчинення злочину або керувала його вчиненням. Організатором є особа, яка не тільки викликала в інших бажання вчинити злочин, але й об`єднує їх, розробляє план вчинення злочинних дій, розподіляє ролі між учасниками або здійснює безпосереднє керівництво вчиненням діяльності, спрямованої на досягнення злочинного результату. Підмовником відповідно до ч.5 ст.19 вважається особа, яка схилила до вчинення злочину. Він свідомо викликає у іншої особи рішучість або зміцнює намір вчинити злочин, який виник у неї раніше. Пособником є особа, яка сприяла вчиненню злочину, тобто давала поради, вказівки, надавала засоби для вчинення злочину, усувала перешкоди для його вчинення, обіцяла сховати злочинця, знаряддя або засоби вчинення злочину, сліди злочину, предмети, добуті злочинним шляхом (ст.19).

§ 57. Особливості кваліфікації дій співучасників та призначення їм покарання.

Виконавець несе відповідальність за законом, передбачену за вчинений ним злочин. Дії організатора, підмовника і пособника кваліфікуються, як правило, за статтею, за якою кваліфіковано злочин виконавця, з посиланням на відповідну частину ст.19. якщо є дії організатора чи підмовника злочину дістають вияв також і в його співвиконавстві, то вони кваліфікуються без посилання на ст.19. у випадках, коли виконавцем злочину є спеціальний суб`єкт (посадова особа - у посадових злочинах, військовослужбовець - у військових злочинах), дії співучасників, які не є спеціальними суб`єктами, мають кваліфікуватися за тим законом, за яким кваліфікуються дії виконавця злочину, як правило, з посиланням на відповідну частину ст.19. Іноді співучасники одного злочину несуть відповідальність за різними законами, залежно від змісту та обсягу їх умислу та деяких інших обставин. Зокрема дії підмовника, організатора чи пособника можуть кваліфікуватися за одними статтями чи частинами статті Особливої частини КК, а дії виконавця - за іншими. Це можливе, зокрема, в таких випадках: 1) при вчиненні певних злочинів, коли одні з учасників досягли 16-річного віку, а інші - ні, напр. 15-ти річна особа. Що брала участь у бандитському нападі і вчинила вбивство або умисне тяжке тілесне ушкодження, буде відповідати не за бандитизм, а за ст.93 або ст.101; 2) пособник надав допомогу виконавцю, який раніше вже вчинив крадіжку майна, у вчиненні розкрадання державного майна шляхом крадіжки, виконавець - ч.2 ст.81 (за повторністю), пособник - ч.6 ст.19 і ч.1 ст.8; 3) у разі вчинення виконавцем злочинних дій, що не охоплювались умислом інших учасників злочину, тобто коли має місце так званий ексцес виконавця. При визначенні покарання за злочин, вчинений у співучасті, враховуються характер і ступінь фактичної участі кожного співучасника у вчиненні такого злочину, значення цієї участі для досягнення мети злочину та розмір заподіяної (можливої) шкоди. При добровільній відмові виконавця від вчинення злочину дії пособника тягнуть відповідальність як за готування до злочину. У разі недоведення виконавцем злочину до кінця з незалежних від його волі причин пособник несе відповідальність за пособництво в замаху на злочин. У разі добровільної відмови організатора і підмовника від подальшої участі в злочині ці особи не притягуються до кримінальної відповідальності, якщо вони вчинили дії, які відвернули розвиток злочину і настання злочинного результату.

§ 58. Причетність до злочину та її форми.

У КК термін “причетність” не вживається. Причетність до злочину - це різновид суспільно небезпечної поведінки особи, що не містить ознак співучасті у злочині вчиненому чи такому, що вчиняється іншою особою, але знаходиться з ним у певному зв`язку і тим самим об`єктивно сприяє вчиненню цього злочину чи перешкоджає його виявленню або розкриттю. Відповідно до КК причетність до злочину може виявитися в одній із двох форм: 1) заздалегідь не обіцяне приховування злочину (ст.20); 2) недонесення про злочин (ст.21). Теорія кримінального права знає і третю форму - потурання вчиненню злочину. Причетність до злочину - родове поняття. Воно охоплює встановлену у загальному вигляді (ст.20, 21) і в конкретних статтях ОЧ КК відповідальність за заздалегідь не обіцяне приховування злочинів (ст.186) і за недонесення про достовірно відомі підготовлювані або вчинені злочини (ст.187). Заздалегідь не обіцяне приховування злочину може виявлятися у: 1) переховуванні злочинця; 2) приховуванні знарядь і засобів вчинення злочину, слідів злочину або предметів, здобутих злочинним шляхом. Правова відповідальність за недонесення про злочин закріплена в ст.21. у ній говориться, що недонесення про достовірно відомий підготовлюваний або вчинений злочин тягне кримінальну відповідальність лише у випадках, спеціально передбачених ст.187 КК. У ст.187 дається вичерпний перелік злочинів, недонесення про які є караним. До таких злочинів належить, зокрема, значна кількість злочинів проти держави, розкрадання державного або колективного майна в особливо великих розмірах, розбій, умисне вбивство, згвалтування за особливо обтяжуючих обставин, одержання хабара за обтяжуючих обставин. Недонесення про інші не перелічені в ст.187 злочини не визнається злочином. Об`єктивна сторона недонесення - бездіяльність. Ст.21 не визначає терміну, протягом якого слід донести про злочин, обов`язок виникає з моменту вчинення злочину, повідомлення в будь-якій формі: усній, письмовій. Факт недонесення утворює склад закінченого злочину. Недонесення не може бути визнано співучастю в злочині. Суб`єктивна сторона недонесення: наявність прямого умислу. Суб`єктом недонесення може бути особа від 16 років. Посадова особа, якщо вона за своїм посадовим становищем мала вжити заходів для недопущення злочину або для затримання злочинця, відповідає за недонесення при наявності усіх інших, необхідних для цього ознак, за ст.165 КК. У КУ ст.63 - особа не несе відповідальності за відмову давати показання або пояснення щодо себе, членів своєї родини чи близьких родичів, коло яких визначається законом. На підставі цього такі близькі та родичі не підлягають кримінальній відповідальності, якщо вони не повідомили про злочин, вчинений кимось з родичів. Потуранням вчиненого злочину прийнято вважати неперешкоджання вчиненню злочину особою, яка була зобов`язана і мала можливість відвернути злочин. Відповідальність за потурання вчиненню злочину настає лише за ті конкретні злочини, об`єктивна сторона яких може бути виражена в невиконанні особою спеціальних або професійних обов`язків: зловживання владою або посадовим становищем (ст.165), і такі склади злочинів, які передбачені ст.91 та ст.167 КК. Потурання злочину не створює окремої правової інституції, оскільки: 1) потурання злочину не передбачено кримінальним законом; 2) немає закону (і недоцільно мати його) про обов`язок громадянина перешкоджати вчиненню протиправних дій, які вчиняються в його присутності, окремі такі випадки охоплюються поняттям недонесення про злочин; 3) потурання злочину може мати місце лише з боку посадової особи, яка зобов`язана йому перешкоджати (ст.165). потурання вчиненого злочину - умисне діяння, тому до нього не можуть бути віднесені необережні дії, що входять до складів злочинів, які передбачені ст.91 та ст.167.

§ 59. Множинність злочинів.

У загальній формі множинність злочинів може бути визначені як вчинення особою двох і більше злочинів, кожний з яких певною мірою впливає на “сукупну” кримінальну відповідальність цієї особи. Юридична характеристика множинності злочинів. Обов`язковими ознаками поняття множинності злочинів є такі особливості: 1. Поняття множинності злочинів охоплює суспільно небезпечну поведінку однієї і тієї самої особи. Це може бути одне діяння, ряд послідовних і взаємопов`язаних діянь чи кілька окремих діянь, що вчиняються в різний час і нічим, крім суб`єкта, не пов`язані між собою. 2. Суспільно небезпечна поведінка особи у поєднанні з іншими фактичними обставинами відповідає юридичним складам принаймні двох окремих злочинів і тим самим утворює разом із цими обставинами принаймні два окремих фактичних склади злочинів. Це можуть бути склади різнорідних, однорідних чи тотожних злочинів, але саме злочинів, а не інших правопорушень. 3. Суспільно небезпечна поведінка особи, що в поєднанні з іншими обставинами утворює фактичні склади двох або більше злочинів, з кримінально-правової точки зору не може розглядатись як одиничний (єдиний) злочин. Необхідність відмежування множинності злочинів від одиничного злочину виникає, зокрема, при вчиненні складного злочину (розбій), складеного злочину (бандитизм), злочину з кількома альтернативними діяннями у своєму складі (носіння, виготовлення або збут холодної зброї без дозволу), злочину, в складі якого є основні і похідні наслідки (тілесне ушкодження, що потягло смерть), продовжуваного злочину (частинами протягом кількох днів), триваючого злочину (незаконне зберігання). 4. Фактичний склад кожного злочину, що вчинила особа, відіграє (чи відіграв - при рецидиві злочинів) роль самостійної основної фактичної підстави кримінальної відповідальності. 5. Щодо кожного з вчинених особою злочинів зберігаються певні кримінально-правові наслідки, які певною мірою впливають на зміст або обсяг “сукупної” кримінальної відповідальності.

Множинність злочинів - це різновид суспільно небезпечної поведінки однієї і тієї самої особи, що у поєднанні з іншими фактичними обставинами утворює два або більше окремих фактичних складів злочинів, кожний із яких, відіграючи роль самостійної фактичної підстави кримінальної відповідальності, тою чи іншою мірою впливає на її обсяг чи зміст.

§ 60. Повторність злочинів та її різновиди.

Повторність злочинів як окрема форма їх множинності характеризується такими специфічними ознаками: 1) злочини вчиняються особою кількома окремими діяннями; 2) зазначені діяння вчиняються особою у різний час. Фактичну повторність можна визначити як таку форму їх множинності, яка полягає у вчиненні кількома окремими діяннями в різний час кількох злочинів, за жоден з яких - на момент вчинення останнього злочину - особа не була засуджена. Повторність злочинів не має свого законодавчого визначення в КК. Основними формулюваннями, що “представляють” повторність злочинів у чинному кримінальному законодавстві України, є: 1) вчинення злочину особою, що раніше вчинила якийсь злочин (п.1 ст.41); 2) вчинення злочину “повторно” (напр., ч.2 ст.81-83, ч.2 ст.140, ч.2 ст.144); 3) “зґвалтування, вчинене особою, яка раніше вчинила такий злочин” та інші подібні формулювання (напр., ч.2 ст.117, ч.2 ст.86, п.”з” ст.93); 4) “ті ж дії, вчинені… особою, яка раніше вчинила один із злочинів, передбачених ст.229-2-229-5, 229-15, 229-19, 229-20 цього Кодексу” та інші подібні формулювання (ч.2 ст.229-1, ч.2 ст.229-2, ч.2 ст.229-3); 5) “спекуляція, вчинена неодноразово” (ч.2 ст.154); 6) “те саме діяння, вчинене систематично” (ч.2 ст.162); 7) “дії, передбачені ч.3 цієї статті, вчинені у вигляді промислу” (ч.4 ст.213). Із наведених формулювань перші 4 охоплюють із повторність злочинів у власному розумінні (фактичну), так і рецидив злочинів, останні 3 “представляють” лише фактичну повторність. При кваліфікації злочинів повторність відображається по-різному, ці тенденції можна згрупувати в 3 варіанти: 1) повторність злочинів не знаходить свого відображення ні у формулі кваліфікації, ні в юридичному формулюванні звинувачення (напр., кваліфікація за ст.98. ч.1 ст.101); 2) повторність злочинів знаходить своє відображення як у формулі кваліфікації, так і в юридичному формулюванні звинувачення (повторність є обтяжуючою обставиною); 3) повторність злочинів не знаходить свого відображення у формулі кваліфікації, але обов`язково зазначається в юридичному формулюванні звинувачення (у складі повторність - обтяжуюча, інші обставини - особливо обтяжуючі). Повторність різнорідних злочинів - це повторність злочинів, які різняться між собою змістом безпосереднього об`єкта, характером і змістом діяння чи формами вини (порушення правил про валютні операції і необережне вбивство; державна зрада і наклеп; крадіжка і блокування транспортних комунікацій). Повторність однорідних злочинів - це повторність злочинів, які посягають на однакові чи подібні безпосередні об`єкти і вчиняються в межах однієї і тієї самої форми вини (повторність в якості обтяжуючої обставини у кваліфікованому складі злочину: напр., корисливі посягання на приватну власність примітка до ст.140, ч.2 ст.142). повторність тотожних злочинів - це повторність злочинів одного й того самого виду незалежно від того, чи мають ці злочини один і той самий юридичний склад (напр., два розбої ч.2 ст.143, згвалтування дорослої жінки без обтяжуючих обставин та згвалтування неповнолітньої ч.1 ст.117 та ч.3 ст.117). Кримінально-правові наслідки повторності: 1) особа визнається винної у вчиненні кількох злочинів; 2) у ряжі випадків спеціальна повторність (повторність однорідних і тотожних злочинів) передбачена в якості обтяжуючої обставини в кваліфікованих складах злочинів, т.ч., вона безпосередньо впливає на кваліфікацію злочинів; 3) повторність злочинів передбачена як одна з обставин, що обтяжують відповідальність, безпосередньо впливає на призначення покарання, а також обрання інших заходів кримінально-правового впливу; 4) повторне вчинення злочину за певних умов перебиває перебіг давності притягнення до кримінальної відповідальності за попередній злочин (ч.2 ст.48).

§ 61. Реальна та ідеальна сукупність злочинів. Розмежування кваліфікації діяння за правилами сукупності та конкуренції норм.

Сукупність злочинів - це така форма їх множинності, при якій поведінка особи у поєднанні з іншими фактичними обставинами відповідає двом або більше різним юридичним складам злочинів і за жоден із цих злочинів на час вчинення останнього особа не була засуджена. Ознаки: 1) різні юридичні склади злочинів; 2) за жоден зі злочинів особа не була засуджена. Сукупність необхідно відрізняти від конкуренції кримінально-правових норм (при сукупності кваліфікація здійснюється за двома складами, при конкуренції - за якимось одним). У КК не вжито термін “сукупність злочинів”, її “представляють” інші формулювання: “вчинення кількох злочинів” (ст.42), “двох або більше злочинів, передбачених різними статтями кримінального закону, ні за один з яких її не було засуджено” (ч.1 ст.42), інші формулювання. Постанова Пленуму ВС від 22.12.95 №22 “Про практику призначення судами кримінального покарання” п.15: “передбачені законом правила призначення покарання за сукупністю злочинів застосовуються у випадках самостійної кваліфікації вчиненого як за різними статтями, так і за різними частинами або пунктами однієї статті кримінального закону, якими передбачена відповідальність за окремі склади злочинів і які мають самостійні санкції. В такому ж порядку призначається покарання в разі вчинення особою дій, одні з яких кваліфікуються як закінчений злочин, а інші як готування, замах або співучасть у злочині”. Сукупність злочинів має місце тоді, коли ці злочини кваліфікуються: 1) за різними статтями ОЧ КК; 2) за однією й тією самою статтею ОЧ КК, але за різними її частинами (пунктами), що мають самостійні санкції; 3) за однієї й тією самою статтею або однією й тією самою частиною (пунктом) статті ОЧ КК, але в одному випадку - з посиланням на ст.17 чи ст.19 КК, а в іншому - без такого посилання, тобто коли в одному випадку злочин був закінчений, а в іншому мало місце готування до такого злочину чи замах на нього, або коли в одному випадку особа була виконавцем (співвиконавцем) злочину, в іншому - іншим співучасником такого злочину; 4) за однієї й тією самою статтею або однією й тією самою частиною (пунктом) статті ОЧ КК, але в одному випадку - з посиланням на ст.17 (ст.17, 19) КК, а в іншому - з посиланням на ст.19 (ст.19, 17) КК, тобто коли в одному випадку з боку особи мали місце готування або замах на злочин, а в іншому - співучасть у такому злочині; 5) за однієї й тією самою статтею або однією й тією самою частиною (пунктом) статті ОЧ КК, якщо змінювалася редакція цієї статті чи цієї частини (пункту) статті і ці зміни призвели до створення нового за суттю юридичного складу злочину (напр., перший за ч.2 ст.89 КК в редакції від 17.06.92, а другий - за ч.2 ст.80 КК в редакції від 28.01.94). Види сукупності - ідеальна, реальна, реально-ідеальна. Ідеальна сукупність - особа одним діянням вчиняє два або більше злочини, що мають різні юридичні склади. Окремим проявом ідеальної сукупності буде також вчинення одного закінченого злочину, яке водночас є готуванням до іншого злочину чи замахом на іншій злочин (умисне вбивство потерпілого з метою угону автомобіля). Реальна сукупність - особа окремим діяннями і різний час вчиняє два або більше злочини, що мають різні юридичні склади (вчинення злісного хуліганства, а потім чинити опір при затриманні працівнику міліції). Як реальну сукупність злочинів треба розглядати і вчинення у різний час двох окремих крадіжок - спочатку крадіжки державного майна, а потім - приватного. При цьому проміжок часу значення не має - хвилини чи роки. Реально-ідеальна сукупність - кілька злочинів, що мають різні юридичні склади, особа вчиняє кількома діяннями, і принаймні одне з цих діянь одночасно передбачене кожним із зазначених складів (напр., вбивство потерпілого під час угону автомобіля). Кримінально-правове значення сукупності злочинів: 1) особа визнається винною у вчиненні кількох злочинів; 2) у формулі кваліфікації при сукупності злочинів кожний юридичний склад злочину відображається окремо; 3) кримінальним законом (ст.42 КК) передбачений особливий порядок призначення покарання при сукупності злочинів; 4) при реальній сукупності злочинів факт вчинення особою кількох злочинів може розглядатись як обставина, що обтяжує відповідальність (п.1 ст.41 КК).

§ 62. Суть і мета покарання.

Покарання - найбільш суворий захід кримінально-правового впливу, який, будучи основною формою кримінальної відповідальності особи за вчинений нею злочин, признається судом, призначається судом від імені держави в обвинувальному вироку і полягає в передбачених кримінальним законом позбавленнях чи обмеженнях її прав і свобод, а також тягне особливий кримінально-правовий стан особи - судимість. Місце покарання в системі заходів кримінально-правового впливу зумовлене тим, що: 1) покарання - це захід кримінально-правового впливу, що застосовується в межах кримінальної відповідальності особи; 2) покарання є основною формою кримінальної відповідальності особи; 3) за своїм змістом покарання є (має бути) найбільш суворою формою кримінальної відповідальності. Основні ознаки покарання: 1) покарання завжди є примусовим заходом з боку держави (застосовується відповідним державним органом до особи незалежно від її волі); 2) покарання - конкретні його види - передбачене лише в кримінальному законі; 3) покарання може бути передбачене лише за діяння, яке кримінальним законом визначене як злочин (інші правопорушення не тягнуть такого примусового заходу); 4) покарання за своїм змістом полягає у позбавленні або обмеженні певних прав і свобод особи, яка вчинила злочин (може стосуватися окремих особистих, політичних, майнових та інших прав і свобод людини і громадянина, передбачених КУ та іншими законами); 5) покарання має особистий характер (позбавлення чи обмеження стосуються лише певних прав і свобод фізичної особи і не повинні поширюватись на інших осіб); 6) покарання призначається лише судом в обвинувальному вироку від імені держави (жоден інший орган не може); 7) покарання тягне особливий кримінально-правовий стан особи - судимість. Ст.22 “Мета покарання” - покарання не тільки є карою за вчинений злочин, але й має на меті виправлення і перевиховання засуджених у дусі чесного ставлення до праці, точного виконання законів, поважання правил співжиття, а також запобігання вчиненню нових злочинів як засудженими, так і іншими особами. Цілі безпосередньо із змісту статті: 1) виправлення і перевиховання; 2) запобігання вчиненню нових злочинів засудженим; 3) запобігання вчиненню нових злочинів іншими особами. Ч.2 ст.22 - не може бути цілями покарання спричинення фізичних страждань засудженому або приниження його людської гідності. Виправлення і перевиховання передбачає досягнення певних змін у особистості засудженого. Виправлення - утримання від вчинення нових, принаймні умисних злочинів. Перевиховання - чесне ставлення до праці, точне виконання законів, поважання правил співжиття. Запобігання вчиненню нових злочинів засудженим (спеціальна превенція) - засуджений під час перебування покарання значною мірою обмежується в можливостях скоєння нових злочинів. Запобігання вчиненню нових злочинів іншими особами (загальна превенція) - покарання особи, винної у вчиненні злочину, певною мірою утримує від вчинення злочинів інших осіб - принаймні якусь їх частину. Соціальна ефективність покарання з точки зору загальної превенції невисока, але залишається одним із реальних, хоча і не основних засобів боротьби зі злочинністю. Позбавлення чи обмеження прав злочинця має відповідати тяжкості скоєного ним злочину. В багатьох випадках застосування покарання більшість його цілей може бути досягнуто одночасно (крім смертної кари).

§ 63. Перелік основних і додаткових покарань.

У відповідності зі ст.23 КК до осіб, що скоїли злочин, можуть застосовуватися наступні основні покарання: 1) позбавлення волі, 2) виправні роботи без позбавлення волі, 3) позбавлення права займати певні посади чи займатися певною діяльністю, 4) штраф, 5) громадський осуд. До військовослужбовців термінової служби може застосовуватися покарання у виді напрямку в дисциплінарний батальйон.

Крім основних покарань, до засудженого можуть застосовуватися наступні додаткові покарання: 1) конфіскація майна, 2) позбавлення військового чи спеціального звання, рангу, 3) позбавлення батьківських прав.

Позбавлення права займати певні посади чи займатися певною діяльністю і штраф можуть застосовуватися не тільки в якості основних, але і як додаткові покарання.

Ст.23 дає вичерпний перелік покарань, розташовуючи їх послідовно від більш тяжких до менш тяжкого. Таке розташування в науці кримінального права прийнято називати системою покарань.

Основні види покарання завжди зазначені в санкціяї статей КК. Якщо в санкції статті зазначено кілька основних покарань, то суд вправі застосувати тільки одне з них. Наприклад, у ст.130 КК як можливе покарання за порушення недоторканності житла громадян передбачене позбавлення волі на термін до одного року, чи виправні роботи на той же термін, чи штраф до 40 мінімальних зарплат, чи громадський осуд. Це так називана альтернативна санкція, що дає суду можливість застосувати одне з названих покарань, що найбільше повно відповідає ступеня провини підсудного.

Штраф, конфіскація майна як додаткові міри покарання застосовуються тільки у випадках, спеціально зазначених у законі (ст.81 розкрадання державної чи колективної власності, 93 навмисне вбивство, 201 незаконне підняття державного прапора на судні й ін.).

§ 64. Позбавлення волі (характеристика).

Позбавлення волі - це ізоляція засудженого від суспільства шляхом поміщення у визначені законом заклади зі спеціальним режимом тримання для його виправлення і перевиховання, а також з метою попередження здійснення їм нових злочинів. Позбавлення волі застосовується до небезпечних злочинців, виправлення і перевиховання яких щонайкраще може бути досягнуте в специфічних умовах ізоляції від суспільства. Позбавлення волі як міру покарання передбачається в санкціях значного числа статей Особливої частини КК.

У багатьох статтях кодексу позбавлення волі розглядається як альтернатива поряд іншими більш м'якими видами покарання. Це свідчить про прагнення законодавця обмежити застосування позбавлення волі у відношенні осіб, виправлення яких може бути досягнуте без ізоляції їх від суспільства. У випадках, коли по обставинах справи виправлення осіб, що зробили злочини, можливо без застосування позбавлення волі, суди повинні ширше застосовувати покарання, не зв'язані з позбавленням волі.

Визначаючи термін позбавлення волі за конкретний злочин, суди керуються межами, установленими ст.25 КК і санкцією статті Особливої частини КК. За загальним правилом, позбавлення волі встановлюється на термін від трьох місяців до 10 років. Суди не вправі виходити за ці межі. Позбавлення волі на рядків понад 10 років може бути призначено тільки за особливо тяжкі злочини й особливо небезпечним рецидивістам у випадках, передбачених статтями Особливої частини КК. Максимальний термін позбавлення волі в цих випадках не може перевищувати 15 років і по кожнім виді злочинів передбачається особливо, хоча в окремих випадках цей термін може бути і великим, але не більш 20 років. При призначенні покарання особі, що не досягла 18 років, максимальний термін позбавлення волі, незалежно від тяжкості скоєного злочину не може перевищувати 10 років.

У відповідності зі ст.25 позбавлення волі за вироком суду призначається у виправно-трудових колоніях загального, посиленого, строгого й особливого чи режиму у в'язниці, а також у виховально-трудових колоніях загального і посиленого режиму.

Відбування покарання у виправно-трудових колоніях призначається чоловікам: засудженим уперше до позбавлення волі за злочини, що не є тяжкими, - у колоніях загального режиму; засуджені вперше до позбавлення волі за тяжкі злочини, - у колоніях посиленого режиму; засудженим за особливо небезпечні державні злочини, і особам, що відбували покарання у виді позбавлення волі, - у колоніях строгого режиму; визнаним особливо небезпечними рецидивістами, - у колоніях особливого режиму.

Засудженим до позбавлення волі жінкам відбування покарання у виправно-трудових колоніях призначається: визнаним особливо небезпечними рецидивістками, а також засудженим за особливо небезпечні державні злочини - у колоніях строгого режиму, іншим засудженої до позбавлення волі жінкам - у колоніях загального режиму.

Неповнолітні відбувають покарання у виховально-трудових колоніях. Неповнолітнім чоловічої статі, засудженим уперше до позбавлення волі за злочини, що не є тяжкими, а також неповнолітні жіночої статі, що раніше відбували покарання у виді позбавлення волі, а також засуджені до позбавлення волі за тяжкі злочини, відбувають покарання в колоніях посиленого режиму.

У залежності від характеру і ступеня суспільної небезпеки зробленого злочину, особистості винної й іншої обставин справи суд може призначити відбування позбавлення волі засудженим, не визнаним особливо небезпечними рецидивістами, у виправно-трудових колоніях будь-якого виду, крім колоній особливого режиму, а засудженим неповнолітньої чоловічої статі - у виховально-трудових колоніях загального режиму замість колоній посиленого режиму.

Позбавлення волі у в'язниці на весь термін, передбачений вироком суду, чи на частину його може бути призначено особам, що зробили тяжкі злочини, а також особливо небезпечним рецидивістам.

Два і більш злочини, за кожне з яких суд призначив винному позбавлення волі на термін до п'яти років, не можуть вважатися тяжкими і тоді, коли загальний термін позбавлення волі і по сукупності цих злочинів перевищує п'ять років. Реальна сукупність ряду злочинів не змінює характеру кожного з них окремо.

§ 65. Виправні роботи (характеристика, відповідальність за ухилення від відбування цього покарання).

Виправні роботи без позбавлення волі призначаються на строк від двох місяців до двох років і відбуваються відповідно до вироку суду або за місцем роботи засудженого, або в інших місцях, визначених органами, що відають застосуванням виправних робіт, але в районі місця проживання засудженого.

З заробітку присудженого до виправних робіт без позбавлення волі в доход держави утримується визначена сума в розмірі, установленому вирокам суду, але не понад 20%.

Особам, визнаним непрацездатними, а також особам, що стали непрацездатними після вироку суду, суд замість виправних робіт призначає чи штраф громадський осуд.

Для виправних робіт як міри покарання характерні дві основних ознаки: 1) залучення засудженого до обов'язкової праці за місцем колишньої роботи чи в інших місцях, обумовлених органами, що відають застосуванням виправних робіт, у сполученні з утриманням у доход держави визначеної частини заробітку, 2) виховання засудженого в процесі праці, суспільне виховний вплив на нього колективу, у якому він працює.

Виправні роботи є реальною мірою покарання з метою виправлення і перевиховання засудженого тільки в суспільстві, де всім громадянам забезпечене право на працю, де праця - є справу честі кожного громадянина. У виправних роботах більш, ніж в інших видах покарання, сполучаються елементи державного примуса із суспільним впливом на правопорушників, у силу чого виправні роботи стають на ряді з іншими видами покарань, не зв'язаними з позбавленням волі, основною формою впливу на правопорушників.

Виправні роботи передбачаються більш ніж у 120 санкціях статей КК як у виді єдиної міри покарання, так і в якості альтернативної з позбавленням волі чи штрафом. Виправні роботи застосовуються за здійснення незначних по характері і ступеню суспільної небезпеки злочинів. Разом з тим, закон передбачає можливість застосування виправних робіт і за більш небезпечні злочини, якщо ступінь суспільної небезпеки конкретного злочинного діяння й особи, що його скоїла, не вимагають обов'язкової ізоляції винного від суспільства для його виправлення і перевиховання.

У ст.29 передбачені два види виправних робіт без позбавлення волі: за місцем роботи засудженого й в інших місцях, визначених органами, що відають застосуванням виправних робіт, але в районі місця проживання засудженого. Вид виправних робіт без позбавлення волі визначається вироком суду. Порядок, умови і місце відбування цього виду покарання встановлюється законодавством.

Засуджені до виправних робіт першого виду відбувають покарання за місцем роботи й на колишній посаді, за винятком тих випадків, коли залишення засудженого в колишній посаді недоцільно, про що повинно бути спеціально зазначене у вироку суду, наприклад, по деяких посадових, господарських і інших злочинах.

Виправні роботи другого виду, як правило, застосовуються до винних, що не має постійного місця роботи. Такі особи відбувають покарання в місцях, визначених органами, що відають застосуванням виправних робіт (інспекцією і відділами виправних робіт МВС), але обов'язково в районі місця проживання засудженого. Під районом місця проживання розуміється, як правило, той адміністративний район, де, наприклад, розташовані великі промислові чи с/г підприємства і де звичайно працюють багато жителів з місцевості, у якій живе засуджений.

Час відбування виправних робіт, у тому числі і за місцем роботи засудженого, не зараховується у виробничий стаж для одержання надбавки за вислугу років, пенсії й інших пільг, зв'язаних з виробничим стажем. У період відбування виправних робіт чергова відпустка не дається, за винятком відпустки через хворобу, вагітності і родам.

З заробітку засудженого до виправних робіт утримується визначена частина доходу. При визначенні цієї частини (не більш ніж 20%) суд враховує матеріальне становище засудженого і його родини. Вирахування не робляться з виплат по непрацездатності, преміальних винагород усіх видів, командировочних і т.д.

Особи, засуджені до виправних робіт, при заклику їх на термінову службу звільняються з дня заклику від подальшого відбування покарання. До військовослужбовців виправні роботи не застосовуються. (ст.34 КК).

Термін відбування виправних робіт обчислюється з того дня, коли почали вироблятися утримання з його заробітку. Час попереднього висновку зараховується в термін відбування виправних робіт з розрахунку один день за три дні виправних робіт (ст.47 КК).

Виправні роботи без позбавлення волі можуть застосовуватися як міру покарання у випадках, передбачених статтями КК, по яких кваліфікований злочин винного, а також у порядку ст.44 КК при призначенні більш м'якого покарання, чим передбачено конкретною статтею закону. При цьому виправні роботи без позбавлення волі можуть застосовуватися замість позбавлення волі. Застосування виправних робіт не допускається у відношенні осіб, визнаних у встановленому порядку непрацездатними.

У випадку злісного відхилення засудженого від відбування виправних робіт без позбавлення волі суд може замінити невідбутий термін виправних робіт позбавленням волі на той же термін (ст.30 КК).

Невідбута частина терміну виправних робіт обчислюється з дня фактичного припинення засудженим роботи. Однієї з форм відхилення засудженого від виправних робіт є систематичні прогули без поважної причини, відмовлення від надходження на роботу, відмовлення від дорученої роботи. Невідбута частина терміну виправних робіт у таких випадках визначається шляхом відрахування з терміну, призначеного вироком суду, фактично проробленої частини, тобто без обліку днів прогулів.

Питання про заміну виправних робіт у випадку злісного відхилення від їхнього відбування зважується по клопотанню інспекції виправних робіт судом, що ухвалив вирок. Якщо вирок приводиться у виконання за межами району суду, що ухвалив вирок, це питання дозволяється районним (міським) судом, а у відношенні осіб, засуджених військовими трибуналами, - військовим трибуналом по місцеві виконання вироку.

§ 66. Позбавлення права займати певні посади або займатися певною діяльністю (характеристика).

Позбавлення права займати певні посади чи займатися певною діяльністю може бути призначено судом на термін до п'яти років у якості основного чи додаткового покарання. Це покарання може бути призначене у випадках, коли по характері зроблених винним злочинів за посадою чи при занятті певною діяльністю суд визнає неможливому зберегти за ним право займати певні посади чи займатися певною діяльністю. При призначенні цього покарання в якості додаткового до позбавлення волі воно поширюється на увесь час відбування позбавлення волі і, крім того, на термін, установлений вироком суду. Якщо ж позбавлення права займати певні посади чи займатися певною діяльністю призначено в якості додаткового до іншого виду покарання, то термін обчислюється з моменту початку відбування основного покарання (ст.31 КК).

Заборона займати певні посади чи займатися певною діяльністю може піти не тільки у випадку зловживань за посадою чи навмисним використанням професійних навичок для здійснення злочину, але й у випадку відсутності достатньої уважності й обачності, у силу чого настають шкідливі наслідки (необережні злочини, наприклад, чи недбалість порушення правил безпеки руху й експлуатації транспорту).

Забороняючи займати певні посади чи займатися певною діяльністю можуть бути застосовані у виді основний мір покарання у випадках, прямо передбачених санкцією відповідної статті КК, наприклад санкціями ст.132, 134, чи в порядку призначення більш м'якого покарання, чим передбачено законом, у відповідності зі ст.44. Застосування цього покарання в якості додаткового спеціально не регламентовано законом: зазвичай воно застосовується по розсуду суду, наприклад, при встановленні систематичного обкрадання покупців (ст.155 КК), при проведенні незаконного аборту лікарем (ч.1 ст.109) і ін. В усіх випадках термін позбавлення права займати певні посади чи займатися певною діяльністю не може перевищувати п'яти років.

§ 67. Штраф, як міра покарання (характеристика).

Штраф - це грошове стягнення, що накладається судом у випадках і в межах, установлених законом. Розмір штрафу встановлюється в залежності від ваги зробленого злочину з урахуванням майнового положення винного (ст.32 КК).

Штраф як міра покарання встановлюється законом за здійснення менш небезпечних злочинів проти власності, проти особистості, господарських і деяких інших видів злочинів, чинених, як правило, з корисливих мотивів чи при завданні майнових збитків. Штраф може бути призначений у виді як основного (ст. 106, 107, 135, 136, 137, 179 і ін.), так і додаткового покарання, але тільки у випадках, спеціально передбачених санкціями відповідних статей, або при призначенні більш м'якого покарання, чим передбачено законом, у порядку ст.44.

Межі розміру штрафу в КК установлені від 10 до 400 мінімальних зарплат, а за корисливі злочини - у межах 1000 мінімальних зарплат. У виняткових випадках, визначених законом, можуть застосовуватися і великі суми штрафу (ст.32 КК). Щораз ці межі визначаються в залежності від ваги зробленого злочину по санкціях конкретних статей Особливої частини КК. При призначенні штрафу суд враховує, крім того, майнове положення винного - число працездатних членів родини, розмір заробітку винного й інші дані для того, щоб сума штрафу була реальної для сплати у випадку стягнення в примусовому порядку.

Якщо засуджений ухиляється від сплати штрафу, він стягується в примусовому порядку, причому стягуватися можуть як кошти, так і майно засудженого. Однак у цьому випадку предмети, що не підлягають конфіскації, не можуть бути вилучені і при стягненні штрафу. При неможливості стягнути штраф через відсутність у засудженого майна, на яке може бути звернене стягнення, штраф з дозволу суду заміняється виправними роботами з розрахунку один місяць виправних робіт за 4 розміри мінімальної зарплати, але для того, щоб загальний термін виправних робіт не перевищував двох років.

По прямій забороні закону штраф не може бути замінений позбавленням волі ні прямо, ні побічно, наприклад, шляхом заміни позбавлення волі виправними роботами, призначеними замість штрафу в порядку ст.32. Рівною мірою не допускається заміна позбавлення волі штрафом, тому що така заміна суперечить природі цих покарань. Якщо суд призначає покарання по декількох вироках, то в цих випадкам вироку до позбавлення волі і штрафу приводяться у виконання самостійно (ст.43).

Від неможливості стягнення штрафу варто відрізняти таке положення, коли обчислювальна сума штрафу, що підлягає сплаті, у даний момент або в повній сумі може створити для засудженого або членів його родини особливі ускладнення в силу яких-небудь виняткових обставин (пожежа, стихійне лихо, важка хвороба, і т.д.). У цих випадках на підставі ст.405 КПК суд може відкласти чи сплату надати винному розстрочку терміном до одного року з дня вступу вироку в законну силу.

Штраф як міра кримінального покарання відрізняється від адміністративного штрафу, головним чином, своєю природою і юридичними наслідками. Штраф, будучи мірою карного покарання, призначається судом за злочин, передбачений карним законом; він, як і всяке покарання, спричиняє судимість винного, чого немає при адміністративному штрафі.

§ 68. Конфіскація майна (характеристика).

Конфіскація майна складається в примусовому безоплатному вилученні у власність держави усього чи частини майна, що є особистою власністю засудженого. Конфіскація майна може бути призначена тільки за державні і тяжкі корисливі злочини у випадках, зазначених у законі. Суд повинний вказати у вироку, чи конфіскується все майно засудженого чи частина його; в останньому випадку суд повинний указати, яка частина майна конфіскується, чи перелічити предмети, що конфіскуються. Не підлягають конфіскації предмети, необхідні для засудженого, членів його родини й обличчя, що знаходяться на його утриманні, відповідно до переліку, даному в додатку до кодексу (ст.35 КК).

Конфіскація майна є мірою покарання, що ущемляє, насамперед, майнові права засудженого. Однак, на відміну від штрафу, що призначається завжди в грошовому вираженні і з урахуванням матеріального положення винного, конфіскація як покарання поширюється на всяке майно засудженого, приналежне йому на праві особистої власності, на грошові суми й інші цінності, предмети одягу, домашнього побуту і т.п., крім майна, на яке не може бути звернена конфіскація.

У випадку конфіскації частки засудженого в загальному майні розмір його частки визначається після виключення з цього майна того, що не підлягає конфіскації. Конфіскації по вироку суду підлягає як майно, що цілком належить засудженому, так і його частка в загальній власності, наприклад, на будинок, автомашину і т.д.

Розрізняються два види конфіскації, застосовуваної як карне покарання: повна і часткова.

Повна конфіскація майна складається в примусовому безоплатному вилученні у власність держави всього майна, що є особистою власністю засудженого, а також його частки в загальній власності, у чому б вона не виражалася і де б вона не знаходилася, за винятком предметів необхідності, перерахованих у додатку до КК. Повна конфіскація поширюється також на майно засудженого, котре з метою приховання від конфіскації оформлено по фіктивних угодах на ім'я інших осіб. При повній конфіскації майна повинні бути враховані права і законні інтереси членів родини засудженого, проживаючого разом з ним.

Часткова конфіскація майна складається в безоплатному вилученні у власність держави точно визначеної судом частини майна, що є особистою власністю засудженого. Щоб уникнути непорозумінь, що можуть виникнути при виконанні вироку, суди зобов'язані точно вказувати, яка саме частина (половина, третина і т.д.) усього майна засудженого підлягає конфіскації, чи конкретно перелічити предмети, що конфіскуються. Заміна конфіскації майна стягненням грошової суми, рівної вартості цього майна, не допускається.

Якщо в процесі попереднього розслідування на майно винного був накладений арешт, то суд, розглядаючи справу, повинний перевірити, чи дотримані вимоги ст.35 КК у відношенні майна, не підмета конфіскації. Якщо таке майно було включено в опис, суд зобов'язаний своїм визначенням виключити його з опису і зняти арешт.

Конфіскація майна відрізняється від вилучення майна, придбаного в результаті необґрунтованого збагачення, по-перше, тим, що вилучення такого майна і звертання його в доход держави не є мірою карного покарання і тому не створює судимості; по-друге, тим, що це майно може бути вилучено не тільки в засудженого, але, наприклад, у його родичів, що необґрунтовано збагатилися, і в третіх осіб (конфіскація майна в засудженого виробляється тільки по вироку суду); по-третє, тим, що при вилученні майна держава ніякої відповідальності по боргах особи, в якої вилучається майно, не несе (при конфіскації майна держава несе відповідальність по всіх боргах і зобов'язанням засудженого, виниклим до прийняття слідчими чи судовими органами заходів для охорони майна, в обсязі, не перевищуючий актив конфіскованого майна); по-четверте, таке майно вилучається в будь-якої особи цілком (конфіскація ж майна поширюється тільки на особисте майно засудженого чи на його частку в загальному майні).

Відрізняється конфіскація і від відшкодування заподіяної шкоди. Речовинні докази і речі, добуті злочинним шляхом, не можуть включатися в майно, що конфіскується. Вони повертаються їхнім законним власникам. Це ж правило поширюється і на речовинні докази, що належать третім особам (ст.330 УПК).

Якщо третя особа подало позовну заяву про виключення майна з числа конфіскованого і поверненні його, суд зобов'язаний розглянути заяву в порядку цивільного судочинства з залученням як відповідача тієї організації, який було передане майно (де воно знаходиться), за участю прокурора.

Речі, що не є речовинними доказами в справі, повинні бути повернуті їх законному власнику (ст.330 УПК). Суд, що виніс вирок, незалежно від прохання засудженого, при одержання визначення вищестоящого суду зобов'язаний направити копію визначення фінансовому органу, у розпорядження якого надійшло конфісковане розпорядження майно, для виконання - повернення чи майна відшкодування його вартості.

При конфіскації майна держава не відповідає за обтяжуючі майно борги і зобов'язання, якщо вони виникли після прийняття слідчими чи судовими органами заходів для охорони майна і притім без згоди цих органів. Держава відповідає за обтяжуючі конфісковане майно борги і зобов'язання тільки у визначених випадках, точно передбачених ст.36 КК, і в порядку, установленому цивільним і цивільно-процесуальним законодавством.

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5