3. Роль ООН у захисті прав і свобод людини.
Організація Об'єднаних Націй (ООН), згідно зі ст. 13 Статуту ООН, покли-кана сприяти міжнародному співробітництву в галузі прав людини і основних свобод для всіх, незалежно від раси, статі, мови і релігії. ООН приймає реко-мендації, ухвалює рішення, скликає міжнародні конференції, готує проекти конвенцій, здійснює дослідження, надає консультативну та технічну допомо-гу окремим країнам. Фактично усі головні і значна частина допоміжних орга-нів ООН тією чи іншою мірою займаються питаннями прав людини.

У грудні 1949 р. Генеральна Асамблея прийняла постанову про заснуван-ня Управління Верховного комісара ООН з прав біженців. Це управління надає допомогу понад 21 мільйону біженців у різних регіонах. На 48-й сесії 20 грудня 1993 р. Генеральна Асамблея ухвалила резолюцію про запровадження посади Верховного комісара ООН з прав людини. Він вважається посадовою особою ООН і під керівництвом та егідою Генераль-ного секретаря несе основну відповідальність за діяльність Організації Об'єднаних Націй у сфері прав людини. Фактично ж Верховний комісар ООН з прав людини здійснює загальне керівництво діяльністю Центру з прав людини. Він забезпечує ділове співробітництво між органами ООН і конвенційними контролюючими механізмами.

Функції контролю за дотриманням міжнародних договорів виконують ще п'ять органів: Комітет з питань ліквідації расової дискримінації (1970); Комітет з прав людини (1977); Ко-мітет з питань ліквідації дискримінації щодо жінок (1982); Комітет з еконо-мічних і культурних прав (1985); Комітет проти катувань (1988); Комітет з прав дитини (1990) та ін.

Однією з найважливіших форм захисту прав людини є право звертатися до судових і несудових органів і таким чином незалежно від держави захи-щати свої права. Такий механізм передбачений як універсальними, так і ре-гіональними міжнародними угодами. Економічна і соціальна рада за реко-мендацією Комісії з прав людини 27 травня 1970 р. спеціальною резолюцією визначила процедуру розгляду повідомлень щодо порушень прав людини й основних свобод.

2. Захист прав людини на регіональному рівні.

Поряд із системою міжнародного співробітництва держав у сфері прав людини така діяльність здійснюється і на основі регіональних угод. Відповідно до ст. 52 та ст. 53 Статуту ООН регіональні організації повин-ні були створюватися для мирного розв'язання «місцевих суперечок», а та-кож для застосування примусових заходів під керівництвом Ради безпеки. Але після прийняття Статуту ООН почали виникати й організації, мета яких полягає в захисті прав і свобод людини на регіональному рівні.

Спеціальні структури захисту прав людини існують в Європі, Африці, Ла-тинській Америці. Винятком є лише Азія.

Найдавнішою і найефективнішою регіональною міжнародною організа-цією є Рада Європи, створена 1949 р. У Римі 4 листопада 1950 р. її члени прийняли Європейську конвенцію з прав людини і основних свобод, яка вступила в силу 3 вересня 1953 р. Через 25 років учасниками конвенції ста-ли всі члени Ради Європи. Держави-учасники цієї конвенції зобов'язалися гарантувати кожній людині, яка підлягає їхній юрисдикції, права і свободи, чітко визна-чені в першому розділі. Крім Європейської конвенції з прав людини і основних свобод, най-більш відомими є Європейська соціальна хартія, Європейська конвенція щодо запобігання тортур і тілесних ушкоджень та жорстокого поводження і приниження людської гідності, Європейська конвенція з питань культури.

Європейська конвенція Ради Європи з прав людини і основних свобод передбачають громадянські та політичні права, а також механізм і процедуру їх захисту та контролю. Проте основна цінність конвенції полягає в тому, що на її основі були створені два органи -- Європейська комісія з прав людини та Європейський суд з прав людини. Комісія наділена повноваженнями для розгляду скарг як дер-жав про те, що інша держава порушує положення конвенції, так і окремих осіб.

Отже, інтеграційні процеси в рамках Європейського континенту сприя-ють створенню і відносно успішному функціонуванню регіональної систе-ми, яка забезпечує надійний захист прав і свобод людини та громадянина. Створений правовий механізм забезпечення цих прав, що своєю чергою прискорює аналогічні процеси на Латиноамериканському і Африканському континентах. Проте різнорідність політичних і правових систем та різний рівень соціально-економічного розвитку, не дають можливості створити дієвий меха-нізм захисту прав людини на цих континентах. Поза полем дії такого меха-нізму перебувають Азія та мусульманський Схід. Спеціалізовані установи й органи ООН, покликані захистити права і свободи людини та громадянина у всесвітньому масштабі, мають недостатню ефективність.

3. Права і свободи людини на Україні.
Чинна Конституція України проголосила права і свободи людини найви-щою цінністю. Це зобов'язує державу виконувати функції головного гаран-та їх дотримання і захисту.

Суб'єктивне юридичне право громадянина може виникати лише за умови закріплення його в законодавстві. Зміст основних прав і свобод у норматив-но-правових актах -- конституції та законах -- формулює законодавчий ор-ган держави. Конституція України 1996 р. (ст. 92) закріпила положення про те, що вик-лючно законами України визначаються:

- права і свободи людини та громадянина, їх гарантії, основні обов'язки громадянина;

- громадянство, правосуб'єктність громадян;

- права корінних народів і національних меншин;

- основи соціального захисту, форми і види пенсійного забезпечення;

- засади регулювання праці і зайнятості, шлюбу, сім'ї, охорони дитинства,
материнства, батьківства;

- питання виховання, освіти, культури, охорони здоров'я;

- проблеми екологічної безпеки.

13 листопада 1997 р. Верховна Рада України прийняла Закон «Про Упов-новаженого Верховної Ради України з прав людини», що діє на підставі ві-домостей про порушення прав і свобод людини, які надходять від громадян України, а також з власної ініціативи. Звернення розглядаються відповідно до Закону України «Про звернення громадян».

Гарантом дотриман-ня Конституції України, прав і свобод людини та громадянина є Президент України. Кабінет Міністрів України як найвищий орган у системі органів виконав-чої влади, згідно з Конституцією України, вживає заходів щодо забезпечен-ня прав і свобод людини та громадянина. Проблемами прав і свобод людини і громадянина займаються також міс-цеві державні адміністрації, які здійснюють виконавчу владу в областях і ра-йонах, містах Києві та Севастополі, а також органи місцево-го самоврядування та їхні виконавчі органи.

Особливу роль серед органів системи виконавчої влади, що займаються захистом прав і свобод людини, відіграють правоохоронні органи -- міліція та служба безпеки. До компетенції міліції входить захист життя, здоров'я, прав і свобод, власності громадян, інтересів суспільства і держави від про-типравних посягань. Органи міліції забезпечують особисту безпеку грома-дян, попереджають правопорушення, охороняють громадський порядок, розкривають злочини, розшукують злочинців, піклуються про безпеку до-рожнього руху, захищають власність, виконують кримінальні покарання. Служба безпеки України також стоїть на сторожі прав гро-мадян. Діяльність цієї служби запобігає актам те-роризму, корупції, організованої злочинності.

Сприяти захистові прав та представляти інтереси громадян України, іно-земних держав, осіб без громадянства, юридичних осіб, надавати їм іншу юридичну допомогу покликана адвокатура -- добровільне професійне об'єд-нання, її діяльність групується на принципах верховенства закону, незалеж-ності, демократизму, гуманізму та конфіденційності.

Однією із форм захисту прав і свобод людини є діяльність неурядових правозахисних організацій. В Україні діють декілька впливових організацій, та-ких як Український центр прав людини, заснований при Українській Правничій фундації, групи міжнародної амністії, що об'єдналися в Українську асоціацію, Українсько-американське бюро захисту прав людини, Харківсь-ка правозахисна група та ін.

Отже, за короткий час Україна створила чітку, більш-менш ефективну сис-тему захисту й забезпечення прав і свобод людини та громадянина, правова основа якої -- це передусім чинна Конституція, нормативно-правові акти на-ціонального законодавства, а також міжнародні угоди, укладені Україною.

Проте стан справ у сфері дотримання та захисту прав і свобод ще далекий від бажаного. За даними першої щорічної доповіді, оприлюдненої 28 листо-пада 2000 р. у парламенті, до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини омбудсмена зверталося 100 тис. осіб. Загалом 56% заяв стосу-валися порушень громадянських, 20% -- економічних, 16% -- соціальних прав. Причини такого становища ховаються в глибокій соціально-економічний і політичній кризі, у зниженні загального рівня культури й моралі. Неабияке значення має недовіра громадян до інститутів державної влади, недостатня структурованість суспільства, відсутність у на-селення досвіду використання найважливішого органу захисту прав і свобод людини -- суду.

Поглинання громадянського суспільства державою, одержавлення усіх сфер життя відбувається там, де права людини відсутні або мають деклара-тивний характер. Ступінь демократичності будь-якого суспільств визнача-ється не декларуванням, а насамперед повнотою забезпечення прав і свобод людини, функціонуванням ефективного механізму їх захисту. Україна, як і всі посттоталітарні держави, робить спробу практично забезпечити увесь спектр прав і свобод людини, проголошених Конституцією і законодав-ством.

4. Роль судової влади в державі та захист прав і свобод людини.
Одним із основоположних принципів демократичного суспільства, безза-перечною цінністю людського буття є справедливість, її забезпеченню й дотриманню у демократичних державах має слугувати судова влада -- специ-фічна гілка державної влади, що чинить правосуддя уповноваженими на те державними органами (судами) шляхом спра-ведливого розв'язання правових конфліктів між громадянами, між громадя-нами та органами влади й організаціями. Захист громадянських прав і сво-бод -- визначальна характеристика судочинства у правовому суспільстві.

Перші згадки про діяльність судів на теренах теперішньої України належать до княжої доби (X-XIV ст.). Обов'язок чинити суд, розсуджувати підданих вважався головною місією володаря.

Судова влада покликана не допускати неправомірних дій держави щодо її громадян. Правосуддя забезпечує дотримання прав і свобод громадян та захист їх у випадку порушення, є гарантом законності й поряд-ку у суспільстві. Значення судових органів у сучасних державах полягає ще й у тому, що вони виступають своєрідним регулятором стосунків у суспільстві, яке скла-дається з різних, часто-густо конфліктуючих груп та індивідів з різними цін-ностями, сподіваннями, інтересами. Система правосуддя має розв'язувати конфлікти, що виникають між окремими громадянами, між групами грома-дян (асоціаціями, організаціями, об'єднаннями), між окремим громадяни-ном та державою.

Винятковість судової влади характеризується низкою властивостей. По-перше, це означає, що жодний інший орган державної влади й управління не має права брати на себе повноваження судової влади. По-друге, винесен-ня рішення у конкретній справі є прерогативою суду і це положення під-креслює винятковість судових рішень. Держава тільки суду надає право ви-користовувати примусові повноваження державної влади, а саме: в установ-леному законом порядку застосовувати цивільно-правові санкції у цивіль-ній справі, визнавати особу винною у скоєнні злочину та призначати пока-рання у кримінальній справі. По-третє, винятковість судової влади характе-ризується особливим порядком формування суддівського корпусу і за пот-реби притягнення суддів до відповідальності. Вимоги, що ставляться до суд-ді, його обов'язки при здійсненні правосуддя і поза судовою діяльністю специфічні і чітко окреслені у законах. По-четверте, зазначена ознака стосуєть-ся й особливого правового становища учасників судового процесу. Саме в стадії судового розгляду права та обов'язки учасників процесу детально регламентовані й забезпечені відповідними гарантіями. Наприклад, грома-дянин вважається невинним у вчиненні злочину і не може бути підданий кримінальному покаранню, доки його вину не буде доведено у встановлено-му законом порядку.

Моделі судових систем. Судова система кожної країни залежить від істо-ричних, правових традицій, національних особливостей, політичної систе-ми. Структура судових органів визначається й тим, який устрій має держа-ва -- унітарний чи федеративний. Серед розмаїття судових систем виділя-ються дві основні моделі: система країн континентального або романо-германського права (більшість європейських країн, що історично зазнали впливу римського права) та система країн загального або англо-американського права (Велика Британія, США, Канада та інші країни, правові систе-ми яких будувалися під впливом британських традицій).

Правові системи країн континентальної сім'ї побудовані на писаних за-конах, у той час коли загальне право ґрунтується на судових рішеннях (пре-цедентах), що мають силу норми права. Саме це визначає роль судових ор-ганів у системі державних органів та загальні засади здійснення судового провадження. Отже, провадження у судовій справі в країнах континенталь-ної системи права є слідчим, а у країнах загального права -- змагальним.

Такі форми здійснення судового провадження впливають також на роль суду і учасників у справі. Так, за континентальною моделлю сторони є па-сивними, а суд -- активним учасником процесу, за англо-саксонською мо-деллю, навпаки, сторони -- активні, а суд -- пасивний.

Останнім часом спостерігається тенденція конвергенції різних форм здій-снення правосуддя, про що свідчить посилення ролі прецедентів та суддів у судовому процесі у країнах-членах Європейського Союзу.

Судова система та захист прав людини. Права і свободи людини, гарантії щодо них визначають зміст та спрямованість діяльності держави. Ст. 55 Конституції України проголошує: «Права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожному гарантується право на оскарження в суді рі-шень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого са-моврядування, посадових і службових осіб».

Безперечно, забезпечити надійний захист прав і свобод людини та грома-дянина може тільки судова система, яка діє виключно на засадах законнос-ті, рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом, гласнос-ті судового процесу, змагальності сторін, додержання презумпції невинува-тості тощо, в умовах незалежності і недоторканності суддів. Тому серед пра-вових засобів захисту суб'єктивних прав і свобод людини та громадянина одним із найефективніших є судовий захист. Залежно від характеру пору-шень захист може здійснюватись у порядку конституційного, цивільного, кримінального або адміністративного судочинства.

Питання захисту прав людини тісно пов'язане з обсягом повноважень су-ду -- єдиного органу в державі, до компетенції якого Конституцією віднесе-но здійснення правосуддя.

Європейська спільнота, заклавши фундаментальні основи прав людини, постійно вдосконалює і розширює теоретичні засади та механізми практич-ної реалізації, які стають обов'язковими і для України. Україна ратифікува-ла Конвенцію про захист прав і основних свобод людини 1950 p., що стала складовою частиною правової системи. Таким чином, Україна визнала юрисдикцію Європейського суду з прав людини. У зв'язку з цим виникла потреба звернути більшу увагу на ті аспекти діяльності національної судової системи, які можуть викликати негативні рішення Європейського суду з прав людини щодо державних органів.

Література.

1. Андріанов К. До питання про юрисдикцію Європейського суду з прав людини // Право України. -- 2000. -- № 8.

2. Антонович М. Україна в міжнародній системі захисту прав людини. -- Київ, 2000.

3. Гель А.П., Цвігун Д.П. Судова система України: Короткий конспект лекцій. -- Київ, 1999.

4. Дженіс М., Кей P., Бредлі Е. Європейське право в галузі прав людини: Джерела і практика застосування: -- Київ, 1997.

5. Карпачова Н.І. Стан дотримання та захисту прав і свобод людини в Ук-раїні: Перша щорічна доповідь Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини. -- Київ, 2000.

6. Конституція України. -- Київ, 1996.

7. Конституція України: Коментар законодавства України про права та свободи людини і громадянина: Навч. посібн. -- Київ, 1999.

8. Международные акты о правах человека: Сборник документов. -- Москва, 1999.

9. Мельник П.В., Цимбал П.В. Судова система України. -- Ірпінь, 2000.