Вступ
Прогресуюча інтенсифікація розширення і поглиблення різноманітних економічних відносин між народами, державами і континентами обумовила появу і стрімке формування порівняно нової галузі сучасного міжнародного права - міжнародного економічного права. Як поняття, воно являє собою сукупність принципів і норм, які регулюють різноманітні економічні відносини, що носять міжнародний характер. Цей об'єкт дуже складний за структурою тому, що він охоплює торговельні, транспортні, виробничі, валютні, кредитні, науково-технічні та інші господарські відносини. До складу суб'єктів міжнародного економічного права входять як держави, так і різноманітні юридичні та фізичні особи.

Найбільш важливими є міждержавні економічні відносини, хоча останнім часом усе більше і більше розширюються економічні відносини за участю приватних юридичних і фізичних осіб.

Принципи міжнародного економічного права за своєю юридичною природою засновуються і випливають із змісту основних принципів сучасного міжнародного права. Найбільш наочно це виявляється при аналізі таких принципів, як принцип суверенної рівності держав, принцип співробітництва держав, принцип сумлінного виконання міжнародних зобов'язань, принцип невтручання у внутрішні справи держав та ін.

1. Поняття та система принципів МЕП
Система принципів міжнародного економічного права включає дві їх групи:

основні (загальні) принципи міжнародного економічного права;

спеціальні принципи міжнародного економічного права.

До основних (загальних) принципів міжнародного економічного права належать принципи, які одночасно є загальними принципами міжнародного права в цілому. Найважливішими з них є:

принцип суверенної рівності держав;

принцип співробітництва держав;

принцип невтручання у внутрішні справи держави;

принцип сумлінного виконання міжнародних зобов'язань.

Серед спеціальних принципів міжнародного економічного права можна виділити:

принцип недискримінації;

принцип (режим) найбільшого сприяння;

принцип національного режиму;

принцип взаємної вигоди;

принцип преференційного режиму.

Принцип недискримінації в його юридичному розумінні означає зобов'язання не погіршувати для певної країни своїх нормально діючих, загальних для усіх інших країн умов.

Принцип (режим) найбільшого сприяння з юридичної точки зору означає зобов'язання держави надавати державі-партнерці (звичайно, на основі взаємності) пільгових (найбільш сприятливих) умов, які діють або можуть бути введені для будь-якої третьої країни. Сфера застосування режиму найбільшого сприяння визначається в конкретному застереженні в тому чи іншому міжнародному договорі.

Принцип національного режиму, зафіксований у деяких міждержавних угодах, передбачає, як правило, прирівнювання, на основі взаємності, в правах іноземних юридичних і фізичних осіб до власних національних суб'єктів [5, с. 52].

Принцип взаємної вигоди є одним з тих, яким найчастіше керуються у міжнародних економічних відносинах. Його застосування дозволяє учасникам міжнародних економічних відносин домогтися справедливого розподілу вигод і зобов'язань.

Принцип преференційного режиму означає торговельні пільги, насамперед, щодо митних зборів, які діють поміж окремими державами або серед групи держав. Особливість преференційних пільг полягає в тому, що вони застосовуються лише щодо тих країн, яким їх надано, і не поширюються на інші країни.

Принципи МЕП є основоположними засадами або базовими правилами здійснення міжнародної економічної діяльності. Знаходячи своє закріплення у міжнародно-правових документах, вони визначають закономірності правового регулювання міжнародних економічних відносин.

2. Основні принципи МЕП
Принципу суверенної рівності держав наука достеменно не встановила. Науковці виводять окремі елементи принципу із звичаїв, які функціонували понад три тисячі років тому.

Історично принцип суверенної рівності склався і розвивався на основі двох нормативно-правових начал: поваги суверенітету всіх держав та їх рівноправності у міжнародних відносинах. Обидва правові начала вважаються базовими в інституті міжнародної правосуб'єктності щодо визначення статусу держави як суб'єкта міжнародного права. Саме це дає підставу багатьом ученим розглядати його як «двоєдиний принцип» або традиційно -- як два окремі принципи.

Тут варто йти за практикою, а не всупереч їй. Практично обидва правові начала міжнародно-правового статусу держави у середині XX ст. оформилися в один принцип міжнародного права. Як правові начала принцип поваги державного суверенітету і принцип рівноправності держав сформувалися ще в період буржуазних революцій [3, с. 198].

Статут ООН (п. 1 ст. 2) закріплює його вже як один принцип: «Організація заснована на принципі суверенної рівності всіх її Членів». Згодом існування цього принципу підтверджується Декларацією про принципи міжнародного права, що стосуються дружніх відносин та співробітництва між державами відповідно до Статуту ООН 1970 р. У Заключному акті Наради з питань безпеки та співробітництва у Європі (1975) також ідеться про один принцип, щоправда, в дещо розширеному формулюванні: принцип суверенної рівності, поваги прав, властивих суверенітету. Тлумачення принципу суверенної рівності держав розкривається в Підсумковому документі Мадридської зустрічі представників держав -- учасниць Наради з питань безпеки та співробітництва у Європі 1983 р.. Підсумковому документі Віденської зустрічі НБСЄ 1989 р.. Паризької хартії для нової Європи 1990 р. та інших документах.

На сьогодні принцип суверенної рівності держав надає останнім такі права: 1) право кожної держави на юридичну рівність; 2) право на територіальну цілісність; 3) право на свободу і політичну незалежність; 4) право вільно вибирати і розвивати свої політичні, соціальні, економічні та культурні системи; 5) право встановлювати свої закони та адміністративні правила; 6) право визначати і здійснювати на власний розсуд свої відносини з іншими державами відповідно до міжнародного права; 7) право змінювати кордони згідно з міжнародним правом мирним шляхом і за домовленістю; 8) право належати або не належати до міжнародних організацій; 9) право бути чи не бути учасником двосторонніх або багатосторонніх міжнародних угод; 10) право бути чи не бути учасником союзних договорів; 11) право на нейтралітет [4, с. 58].

Зазначеним правам кореспондуються відповідні обов'язки держав, а саме: поважати правосуб'єктність інших держав виконувати добросовісно й сповна свої міжнародні зобов'язання, жити в мирі з іншими державами, не нав'язувати групових правил поведінки іншим державам тощо.

Таким чином, принцип суверенної рівності держав функціонально забезпечує: а) оптимальне співвідношення їхніх прав та обов'язків; б) статус держав як суб'єктів міжнародного права; в) засади правомірного прийняття рішень; г) основні засади правового регулювання міждержавних відносин.

Аналіз правового змісту принципу дає також підставу для висновку, що він визначає порядок участі держав у вирішенні міжнародних проблем, які торкаються їхніх законних інтересів.

Принцип суверенної рівності держав не слід ідеалізувати, тобто виходити за межі його теперішнього нормативного забезпечення. Правова норма (а особливо, коли йдеться про принцип) має братися такою, якою вона є на період застосування.

Нині рівність держав за міжнародним правом більшою мірою стосується рівності в застосуванні права, а не в його створенні. Адже очевидно, що, як правило, великі держави в основному здійснюють правотворчі функції у сфері роззброєння, встановленні режиму космічного простору, розв'язанні інших глобальних проблем сучасності. Ясна річ, такої норми, що забороняла б іншим державам брати участь у вирішенні вказаних проблем, немає.

Більше того, існує інша норма, яка сформульована в Хартії економічних прав та обов'язків держав (1974) так: «Усі держави є юридичне рівноправними і як рівноправні члени міжнародного співробітництва мають право повністю і ефективно брати участь у міжнародному процесі прийняття рішень». Але правова активність різних держав є різною. Це приводить до того, що окремі держави наділені більшим обсягом прав і, відповідно, несуть більше обов'язків, тим часом як інші -- меншим. На практиці складається ситуація різних юридичних можливостей [1, с. 188].

Певну різницю закріплено й самим міжнародним правом, як, наприклад, статус постійних членів Ради Безпеки ООН.

Не однаково активно держави беруть участь в укладанні міжнародних договорів. Одні держави пов'язані зобов'язаннями, що випливають із сотень міжнародних договорів, інші уклали не більше десятка міжнародних угод. Саме тому Міжнародний суд ООН констатував це як нормальне правове становище: «Суб'єкти права в будь-якій правовій системі не обов'язково ідентичні за обсягом своїх прав». Коли йдеться про рівність держав, то слід також мати на увазі юридичне рівні потенційні можливості щодо розв'язання питань у неврегульованих сферах міжнародних відносин. Фактично такі можливості далеко не рівнозначні.

Історія становлення принципу невтручання є досить тривалою і неоднозначною. Вона характеризується зростанням зацікавленості в ньому та цілковитим ігноруванням, досягненням певних результатів і повною втратою набутого. Саме на прикладі принципу невтручання можна побачити певну різницю між просто нормою міжнародного права і принципом.

Як норма міжнародного права невтручання відоме було понад тисячоліття тому. В Київській Русі князі часто вдавалися до укладання угод про невтручання. За Ніштадтським мирним договором (1721) Росія зобов'язувалась не втручатися у внутрішні справи Швеції, а за Кючук-Кайнаджирським (1774) Росія і Туреччина -- у внутрішні справи Кримського ханства. Таких договорів, всупереч думці деяких учених (І. І. Лукашук, М. О. Ушаков та ін.), можна вказати достатню кількість. Слабкість їх полягала не в тому, що їх було мало, а в тому, що вони діяли нетривалий час.

Двосторонні зобов'язання не могли сформувати правових засад для створення принципу міжнародного права. В період буржуазних революцій принцип невтручання проголошується як норма конституційного права. Суттєво на його визнання вплинула Французька революція кінця XVІІІ ст. та підтримка США. Згодом принцип невтручання обґрунтовується доктринами, в тому числі офіційними. Досить красномовним підтвердженням визнання принципу невтручання є доктрина президента США Дж. Монро, викладена ним 2 грудня 1823 р [6, с. 97].

До XX ст. вчені міжнародного права не могли визначитися однозначно щодо вказаного принципу. Одні авторитети права допускали можливість втручання, інші -- заперечували.

На рівні двосторонніх договорів держави продовжували включати норму про невтручання у внутрішні справи. На VII Конференції американських держав (Монтевідео, 26 грудня 1933 р.) вдалося підписати багатосторонню Конвенцію про права та обов'язки держав, ст. 8 якої закріплювала: «Ніяка держава не має права втручатися у внутрішні або зовнішні справи інших держав».

Згодом (1936) цю Конвенцію було підкріплено Додатковим протоколом про невтручання. Восьма міжамериканська конференція (Ліма, 24 грудня 1938 р.) вже чітко формулює в Декларації американських принципів цю норму міжнародного права як принцип: «Втручання будь-якої держави у внутрішні або зовнішні справи іншої держави недопустиме».

У Статуті ООН (п. 7 ст. 2) заборону втручання «у справи, по суті такі, які входять у внутрішню компетенцію будь-якої держави», сформульовано як основний принцип сучасного міжнародного права. Авторитетне тлумачення принципу невтручання дано в Декларації ООН про недопустимість втручання у внутрішні справи держав, про оберігання їх незалежності і суверенітету від 21 грудня 1965 р. Декларації про принципи міжнародного права 1970 р., Декларації про недопустимість інтервенції та втручання у внутрішні справи держав 1982 р.; Заключному акті НБСЄ 1975 р. та ін.

На сьогодні принцип невтручання покладає на суб'єктів міжнародного права такі зобов'язання: 1) утримуватися від безпосереднього втручання; 2) опосередковано не втручатися у внутрішні справи інших держав; 3) уникати як індивідуального, так і колективного втручання; 4) утримуватися від втручання як у внутрішні, так і зовнішні справи, що входять до внутрішньої компетенції держави; 5) утримуватися від збройного втручання; 6) утримуватися від будь-якого воєнного, політичного, економічного або іншого примусу держави з метою примусити іншу державу чинити собі на користь за рахунок її суверенних прав; 7) утримуватися від надання допомоги підривній терористичній діяльності; 8) забороняти організації сприяння, допомогу чи допуск збройної або інших видів діяльності, спрямованої на повалення, зміну державного ладу іншої держави [2, с. 53].

Слід мати на увазі, що вказані зобов'язання стосуються всіх суб'єктів міжнародного права.

При визначенні «справ, які, по суті, входять у внутрішню компетенцію будь-якої держави», слід мати на увазі, що вони не завжди збігатимуться з територією держави. По-перше, сама держава часто своїм національним правом (а паралельно й міжнародними зобов'язаннями) певні справи переносить зі сфери виключно внутрішньої компетенції до сфери міжнародно-правового регулювання (наприклад, становище індивіда, боротьба зі злочинністю та ін.).

По-друге, певні відносини, хоч вони й розвиваються в межах території держави, безвідносно до її волі можуть бути віднесені міжнародним співтовариством до таких, що перестають бути виключно внутрішньою компетенцією цієї держави. Так, Рада Безпеки ООН може розцінити внутрішні події держави як такі, що становлять загрозу міжнародному миру та безпеці, а отже, не можуть більше вважатися внутрішньою справою держави.

По-третє, певні суспільні відносини можуть розвиватися за межами території держави, але залишатимуться її внутрішньою справою (відносини, що випливають із міжнародних угод і деякі інші).

Критерієм визначення «внутрішньої компетенції держави» є її міжнародні зобов'язання і практика.

Ідея необхідності, обов'язку держав співпрацювати в науці міжнародного права висловлювалася вже наприкінці XIX ст. З основної ідеї міжнародного права, яким встановлюється спілкування держав, випливає, зрештою, право і обов'язок кожної держави підтримувати постійні відносини з усіма іншими членами міжнародного правового спілкування.

На практиці цю ідею було реалізовано лише у Статуті ООН, преамбула якого і п. 3 ст. 1 зобов'язують держави -- члени ООН «здійснювати міжнародне співробітництво у вирішенні міжнародних проблем економічного, соціального, культурного і гуманітарного характеру». Обов'язок держав співробітничати між собою проходить через весь Статут ООН, особливо чітко він фіксується у ст. 11, 13, гл. IX та ін [4, с. 61].

Втім, це не стало переконливим для багатьох науковців, і вони продовжують вважати принцип співробітництва декларативним. Проте намагання держав надати принципу універсального, імперативного характеру очевидне з ужитих ними заходів після прийняття Статуту ООН.

У Декларації про принципи міжнародного права 1970 р. вони записують, що співробітництво є не стільки правом, скільки обов'язком держав у різних сферах міжнародних відносин: «Держави зобов'язані, незалежно від різниці в їхніх політичних, економічних і соціальних системах, співробітничати одна з одною в різних галузях міжнародних відносин з метою підтримки міжнародного миру та безпеки і сприяння міжнародній економічній стабільності та прогресу, загальному добробуту народів». У ній же визначаються основні напрями такого співробітництва.

Обов'язок держав співробітничати закріплено в ряді міжнародних договорів універсального характеру, статутах багатьох міжнародних організацій. Так, у Договорі про принципи діяльності держав з питань дослідження та використання космічного простору, включаючи Місяць та інші небесні тіла, 1967 р. ст. IX зобов'язує: «При дослідженні і використанні космічного простору, включаючи Місяць та інші небесні тіла, держави -- учасниці Договору повинні керуватися принципом співробітництва...»

Питанням процедури, методам співробітництва держави приділили значну увагу в ході НБСЄ 1975 р. Заключний акт цієї наради формулює принцип співробітництва як норму, згідно з якою держави зобов'язані «розвивати своє співробітництво одна з одною, як і з усіма державами, в усіх галузях відповідно до цілей і принципів Статуту ООН» [3, с. 200].

На сьогодні принцип співробітництва покладає на суб'єктів міжнародного права такі зобов'язання: 1) співробітничати відповідно до цілей та принципів ООН; 2) робити свій внесок у співробітництво на умовах рівності; 3) сприяти взаєморозумінню, довірі, дружнім та добросусідським відносинам в умовах миру, безпеки і справедливості; 4) підвищувати добробут народів; 5) ширше знайомити інші держави з власними досягненнями в економіці, науці, техніці, культурі; робити власні досягнення в цих сферах надбанням інших; 6) скорочувати різницю в економічному розвитку.

Співробітництво держав має бути рівноправним, справедливим, без тиску і втручання у внутрішні справи. Вигода від співробітництва повинна бути не тільки взаємною, а і для блага інших держав, світового співтовариства.

Принцип добросовісного виконання міжнародних зобов'язань є одним з найдавніших серед принципів сучасного міжнародного права. Про нього вчені так і кажуть, що він «виник у формі міжнародно-правового звичаю расta sunt servanda на ранніх стадіях розвитку державності» (Ю. М. Колосов, В. І. Кузнецов), або що він «належить до найдавніших основних принципів міжнародного права» (Г. І. Тункін), або «його основа -- найдавніша звичаєво-правова норма» (М. В. Філімонова), або «цей принцип утверджувався разом із міжнародним правом» (І. І. Лукашук). Протягом минулого століття було укладено сотні міжнародних договорів, які апелювали до вказаного принципу.

В сучасному міжнародному праві цей принцип закріплено у Статуті ООН, преамбула якого ставить перед державами-членами завдання створити умови, за яких можуть дотримуватися справедливість і повага до зобов'язань, що випливають з договорів та інших джерел міжнародного права. Пункт 2 ст. 2 Статуту ООН декларує принцип так: «Всі Члени Організації Об'єднаних Націй сумлінно виконують взяті на себе за цим Статутом зобов'язання, щоб забезпечити їм усім у сукупності права і переваги, які випливають з належності до складу Членів Організації» [2, с. 54].

Досить ґрунтовно принцип закріплено у Віденських конвенціях про право міжнародних договорів 1969 і 1986 pp. Згідно з положеннями конвенцій, «кожний чинний договір є обов'язковим для його учасників і повинен добросовісно виконуватися ними». Учасники договору не можуть посилатися на положення свого внутрішнього (національного) права з метою виправдання невиконання ними договору.

Важливе значення для розуміння змісту принципу добросовісного виконання міжнародних зобов'язань має Декларація про принципи міжнародного права 1970 р. У ній, зокрема, наголошується, що сфера дії зазначеного принципу не обмежується тільки міжнародними договорами.

За змістом Декларації суб'єкти міжнародного права зобов'язані добросовісно виконувати зобов'язання, взяті ними відповідно до Статуту ООН, зобов'язання, що випливають із загальновизнаних принципів та норм міжнародного права, і зобов'язання, що випливають із міжнародних договорів, дійсних за сучасними принципами та нормами міжнародного права.

Таке розуміння зобов'язань, які випливають із зазначеного принципу, було підкреслено і в Заключному акті Загальної Європейської наради 1975 р. Наголошуючи на основній ролі Статуту ООН для сучасного міжнародного права, цей акт закріпив, що кожна держава повинна добросовісно виконувати зобов'язання, які відповідають Статуту ООН. Заключний акт робить також наголос на значенні загальновизнаних принципів і норм міжнародного права, зобов'язання за якими є обов'язковими для суб'єктів міжнародного права, і вони повинні їх добросовісно виконувати. У цьому документі також зазначається необхідність добросовісно виконувати зобов'язання за іншими міжнародними договорами (регіональними, локальними, партикулярними), якщо вони укладені відповідно до загальновизнаних принципів та норм міжнародного права [6, с. 99].

Підтвердженням саме такого підходу до міжнародних зобов'язань слугує Підсумковий документ Віденської зустрічі представників держав-учасниць цієї Наради 1989 р. Документ виокремлює такі принципові положення виконання міжнародних зобов'язань:

1. Кожна держава зобов'язана добросовісно виконувати свої зобов'язання: а) за Статутом ООН; б) із загальновизнаних принципів та норм міжнародного права; в) за міжнародними договорами, які є дійсними відповідно до загальновизнаних принципів та норм міжнародного права.

2. У разі суперечностей між зобов'язаннями за міжнародними договорами і зобов'язаннями як членів ООН за її Статутом перевага надається статутним зобов'язанням.

3. Кожна держава, здійснюючи свої суверенні права, в тому числі й такі, як встановлення власних законів та адміністративних правил, повинна забезпечити, щоб такі закони і адміністративні правила, так само як і практика, і політика їх застосування, відповідали її зобов'язанням з міжнародного права.

Принцип добросовісного виконання міжнародних зобов'язань стосується всіх зобов'язань -- як таких, що випливають з міжнародних договорів і звичаїв, так і таких, що сформульовані в обов'язкових рішеннях міжнародних органів та організацій, міжнародних судів, арбітражів тощо. За цим принципом не можна в односторонньому порядку відмовитися або переглянути міжнародне зобов'язання.

Принцип добросовісного виконання зобов'язань є критерієм законності діяльності суб'єктів міжнародного права. Його добросовісна реалізація -- основна умова стабільності та ефективності міжнародного правопорядку.

В сучасному міжнародному праві вироблено досить ефективні інституційні механізми дотримання принципу добросовісного виконання міжнародних зобов'язань, зокрема взаємні консультації, переговори, суди, третейські суди тощо [1, с. 189].

3. Юридична сила і функції принципів МЕП
Принципи міжнародного економічного права за своєю юридичною природою засновуються і випливають із змісту основних принципів сучасного міжнародного права. Найбільш наочно це виявляється при аналізі таких принципів, як принцип суверенної рівності держав, принцип співробітництва держав, принцип сумлінного виконання міжнародних зобов'язань, принцип невтручання у внутрішні справи держав та ін.

- принцип невід'ємного суверенітету держав над їхніми природними ресурсами й економічною діяльністю;

- принцип свободи вибору форм і способів організації зовнішньоекономічних зв'язків;

- принцип неприпустимості будь-яких форм економічної дискримінації;

- принцип рівності і взаємної вигоди держав;

- принцип розвитку взаємовигідного співробітництва у сфері торгівлі, економіки, науки і техніки;

- принцип найбільшого сприяння;

- принцип національного режиму;

- принцип взаємності.

У загальному плані міжнародні економічні договори можна класифікувати, в основному, за тими ж критеріями, за якими класифікуються міжнародні договори взагалі. З огляду на це, можна відзначити, що міжнародні економічні договори можуть класифікуватися:

- за числом суб'єктів (багатосторонні, двосторонні);

- за учасниками (міждержавні, міжурядові, міжвідомчі, а також договори за участю юридичних і фізичних осіб);

- за змістом (загальні - про дружбу і торгівлю, контингентні - із зазначенням видів і термінів постачання товарів).

Крім того, міжнародні економічні договори можуть бути класифіковані за певними фінансовими характеристиками. У цьому плані вони розрізняються як:

- кредитні угоди - про надання коштів або товарів у борг під зобов'язання про його погашення на певних умовах;

- угоди про міжнародні розрахунки - про порядок розрахунків за товари, послуги та інші операції економічного характеру;

- платіжні угоди - про характер валютних та інших платежів;

- клірингові угоди - про взаємний залік боргів і вимог по зовнішньоторговельних операціях;

- платіжно-клірингові угоди - про право кредитора стягнути з боржника борг із перевищенням певного ліміту;

- міжнародні товарні угоди - при торгівлі сільськогосподарською і мінеральною сировиною з метою підтримати усталеність цін на цю сировину.

Висновки
Правовою основою становлення і подальшого розвитку міжнародного економічного права є положення ст. 1 Статуту ООН, що формулюють як одну з основних цілей ООН здійснення міжнародного співробітництва у вирішенні міжнародних проблем економічного характеру. З огляду на глобальне значення такого завдання, питаннями розвитку міжнародного економічного співробітництва в ООН займається безпосередньо Генеральна Асамблея і спеціально створена для цього і працююча під її керівництвом Економічна і Соціальна Рада (ЭКОСОР). Ця Рада координує діяльність усіх органів ООН, що займаються питаннями розвитку міжнародного економічного співробітництва, а також займається підготовкою проектів міжнародно-правових актів у цій сфері. В цьому велику допомогу Раді надає Комісія міжнародного права ООН і Комісія з права міжнародної торгівлі (ЮНСІТРАЛ).

До загальних принципів міжнародного економічного права належать принципи: принцип суверенної рівності держав; принцип співробітництва держав; принцип невтручання у внутрішні справи держави; принцип сумлінного виконання міжнародних зобов'язань.

Поряд із цими загальними принципами, з огляду на специфіку галузі, в міжнародному економічному праві сформульовані і спеціальні принципи, що сприяють розвитку світового економічного співробітництва. До них належать: принцип невід'ємного суверенітету держав над їхніми природними ресурсами й економічною діяльністю; принцип свободи вибору форм і способів організації зовнішньоекономічних зв'язків; принцип неприпустимості будь-яких форм економічної дискримінації; принцип рівності і взаємної вигоди держав; принцип розвитку взаємовигідного співробітництва у сфері торгівлі, економіки, науки і техніки; принцип найбільшого сприяння; принцип національного режиму; принцип взаємності.

Список використаних джерел

Вельяминов Г. М. Международное экономическое право и процесс. -- М.:Волтерс Клувер, 2004. -- 477 с.

Дахно І. І. Міжнародне економічне право. -- К.: МАУП, 2000. -- 160 с.

Карро Д., Жюйар П. Международное экономическое право. -- М.: Международные отношения, 2002. -- 580 с.

Опришко В. Ф., Лясківська Л. А. Міжнародне економічне право.-- К.: КНЕУ, 2005. -- 148 с.

Понікаров В. Д., Коновалов М. І. Міжнародне економічне право. -- Х.: ХДЕУ, 2003. -- 132 с.

Шумилов В. М. Международное экономическое право в эпоху глобализации. -- М.: Международные отношения, 2003. -- 272 с.