Принципи міжнародного права є узагальненими правилами поведінки суб'єктів міжнародного права, які встановлені на практиці та закріплені договірними або звичаєвими нормами міжнародного права.

Процес формування принципів міжнародного права зумовлює особливості їх застосування та реалізації. Так, дію принципу міжнародного права не можна відмінити, адже для цього мають відбутися докорінні зміни в усій системі міжнародних відносин та порядку співіснування її суб'єктів, у результаті чого старий принцип може бути замінено на новий.

Отже, фундамент системи міжнародного права становлять принципи, які є основоположними нормами міжнародного права, що регулюють відносини між його суб'єктами. Основні принципи міжнародного права є базою для створення всього масиву міжнародно-правових норм і свого роду конституцією міжнародного правопорядку, оскільки встановлюють критерії законності норм міжнародного права.

Основні принципи міжнародного права закріплено в Статуті ООН, а також у Декларації про принципи міжнародного права, яка прийнята Генеральною Асамблеєю ООН 1975 р., та в Заключному акті Наради з безпеки та співробітництва в Європі (НБСЄ) й не можуть бути скасовані державами в односторонньому порядку або за згодою.

Як елемент системи міжнародного права основні принципи мають певні особливості, які дозволяють виділити їх в окрему категорію. Так, основні принципи міжнародного права є обов'язковими для всіх без винятку суб'єктів міжнародного права, та не є персоніфікованими, що закріплено в п. 6 ст. 2 Статуту ООН. Вони превалюють над всіма іншими нормами системи міжнародного права і застосовуються з метою заповнення прогалин, тобто для регламентації відносин у разі відсутності прямого регулювання. Порушення цих принципів суб'єктами міжнародного права кваліфікується серйозніше, ніж порушення звичайних норм. Основні принципи міжнародного права мають комплексний характер, тобто максимальний ефект досягається лише у взаємодії всіх принципів.

Як уже зазначалось, основні принципи міжнародного права було закріплено в трьох головних документах. Статут ООН та Декларація про принципи міжнародного права визначають лише сім з них, а саме:

· принцип незастосування сили або загрози сили;

· принцип мирного вирішення міжнародних спорів; принцип невтручання;

· принцип співробітництва;

· принцип рівноправ'я і самовизначення народів;

· принцип суверенної рівності держав;

· принцип добросовісного виконання зобов'язань за міжнародним правом.

У Заключному акті НБСЄ міститься вже десять принципів, тобто три нові:

· принцип територіальної цілісності;

· принцип поваги прав людини;

· принцип непорушності кордонів.

Принципи міжнародного права мають свою внутрішню класифікацію. Основним критерієм класифікації принципів є сфера їх застосування, за якою вони поділяються на універсальні, регіональні та локальні. Так перші 9 принципів є універсальними, а принцип непорушності кордонів -- регіональним, оскільки затверджений лише країнами європейського регіону, а також деяких інших регіонів світу.

Принципи міжнародного права виконують дві функції: сприяють стабілізації міжнародних відношень, обмежуючи їх визначеними нормативними рамками, і закріплюють усе нове, що з'являється в практиці міжнародних відношень, і в такий спосіб сприяють їхньому розвитку,

1.Принцип суверенної рівності держав

Відповідно до принципу суверенної рівності держави мають право на юридичну рівність, територіальну цілісність, свободу і політичну незалежність, вільний вибір та реалізацію політичних, соціальних, економічних та культурних інтересів, свободу у створенні національної системи законодавства, здійснення в рамках міжнародного права відносин з іншими державами та міжнародними організаціями, участь у міжнародних договорах, нейтралітет. Більшість з цих прав є так званими правами, що випливають з державного суверенітету. Всі ці права обмежуються кордонами іншої суверенної держави, і тому реалізації цих прав має відповідати обов'язок держави поважати суверенні права інших суб'єктів міжнародного права.

Також слід відзначити, що сучасна тенденція обмеження власного суверенітету шляхом передачі певних повноважень міжнародним організаціям у жодному разі не є порушенням принципу суверенної рівності держав, а, навпаки, -- прикладом реалізації права держав на участь у міжнародних організаціях та укладання міжнародних договорів.

Основою сучасного міжнародного правопорядку є принцип суверенної рівності держав, оскільки закріплює рівність усіх його учасників. Складовими елементами принципу суверенної рівності держав є повага суверенітету держав та їх рівноправність у міжнародних відносинах. Цей принцип закріплено в п. 1 ст. 2 Статуту ООН, статутах багатьох міжнародних організацій, Декларації про принципи, які стосуються дружніх відносин держав, у Заключному акті Наради з безпеки та співробітництва в Європі.

2.Принцип незастосування сили і погрози силою

Однією з головних ознак сучасного міжнародного права є становлення та закріплення принципу заборони застосування сили або загрози силою. Вперше цей принцип було закріплено ще у 1899 р. в Гаазькій конвенції про мирне вирішення спорів. Остаточно ж становлення принципу було завершено із прийняттям Статуту ООН, який в п. 4 ст. 2 закріпив, що всі члени ООН утримуються в міжнародних відносинах від загрози силою або її застосування як проти територіальної недоторканості або політичної незалежності будь-якої держави, так і будь-яким іншим чином, не сумісним з цілями Організації Об'єднаних Націй. Пізніше цей принцип було конкретизовано в таких документах ООН, як Декларація про принципи міжнародного права, Декларація про посилення ефективності принципу відмови від загрози силою або її застосування в міжнародних відносинах, резолюція Генеральної Асамблеї ООН «Про визначення агресії» тощо.

Необхідність тлумачення цього принципу пов'язана з потребою розкриття поняття «сила». Суб'єкти міжнародного права мають утримуватись від усіх проявів сили з метою примусу іншого суб'єкта. Під заборону за цим принципом підпадають також застосування загрози силою, застосування сили в будь-яких проявах з метою примусу іншої держави відмовитись від здійснення її суверенних прав, акти репресії з допомогою сили, застосування сили або загрози силою для врегулювання спорів.

Принцип заборони застосування сили або загрози силою є універсальним і загальносистемним, а тому стосується всіх суб'єктів міжнародного права. Але при цьому Статут ООН в ст. ст. 41 та 50 закріплює право держав у певних випадках застосовувати силу правомірно. Це насамперед самооборона, але лише у відповідь на збройний напад чи агресію та за умови адекватності такої відповіді.

У разі порушення цього принципу Рада Безпеки ООН уповноважена вжити необхідних заходів для вирішення конфлікту мирним шляхом і при неможливості має право застосувати силу. Отже, на даний момент правомірними є лише застосовування сили з метою оборони та за рішенням Ради Безпеки ООН.

3.Принцип територіальної цілісності держав

На відміну від попередніх принцип територіальної цілісності держав на міжнародному рівні закріплено лише в звичаєво-правовій формі. Але фактично можна сказати, що він реалізується через заборону застосування сили або загрози сили. Застосування цього принципу передбачає заборону дій, які порушують національну єдність і територіальну цілісність, що закріплено в Декларації про принципи міжнародного права 1970 р.; повагу територіальної цілісності держав та заборону окупації, що закріплено в Заключному акті НБСЄ.

Окремо слід відзначити, що цей принцип також створює обов'язок держав використовувати свої території таким чином, щоб це не завдавало шкоди території інших держав, що особливо важливо при постійно зростаючих випадках транскордонного забруднення.

Як уже зазначалось, принцип непорушності державних кордонів є регіональним, оскільки закріплений лише у Заключному акті НБСЄ 1975 р. і діє для країн Європи, а також у північноамериканському регіоні для США та Канади. Положення, які закріплюють цей принцип на регіональному рівні, були обумовлені свого часу також між СРСР та ФРН, НДР і Чехословаччиною. Цей принцип покладає на держави такі обов'язки: визнати існуючі кордони; визнати непорушність кордонів; відмовитись від зазіхань на територію інших країн; відмовитись від зазіхань на кордони; змінювати кордони лише на підставі добровільної згоди держав.

Зазначений принцип має багато спільного з принципом недоторканості державних кордонів. Різницею між ними є те, що останній передбачає право держави контролювати державний кордон та покладає обов'язок дотримуватись існуючої лінії кордону. При цьому слід відмітити, що принцип непорушності кордонів має й інші географічні рамки свого застосування, оскільки не обмежується регіональним рівнем.

4.Принцип мирного рішення міжнародних суперечок

Принцип мирного врегулювання спорів -- чи не найстаріший серед усіх інших принципів. Він закріплений у величезній кількості міжнародно-правових документів. Зазначимо, що п. 3 ст. 2 Статуту ООН встановлює, що всі члени ООН вирішують свої міжнародні спори мирними засобами таким чином, щоб не піддати загрозі міжнародний мир, безпеку і справедливість. Згідно зі ст. 33 Статуту ООН сторони, які беруть участь у спорі, зобов'язані насамперед спробувати розв'язати суперечку мирними засобами шляхом переговорів, обслідування, посередництва, примирення, арбітражу, судового розгляду, звернення до регіональних органів або іншими мирними засобами. Сторони мають право самостійно обирати спосіб вирішення спору, але, як свідчить практика, найчастіше застосовуються дипломатичні переговори, які забезпечують рівність сторін і швидке вирішення спору. При цьому слід відмітити, що практично всі регіональні організації передбачили створення власного механізму врегулювання спорів.

Застосування цього принципу вимагає від сторін спору уникати ультимативності, враховувати інтереси противної сторони та виконувати прийняті рішення.

5.Принцип невтручання у внутрішні справи

Принцип невтручання у внутрішні справи держав визначав правила співіснування держав з давніх часів, але його закріплення відбулось лише в рамках Конвенції про права і обов'язки держав, прийняті на конференції американських держав 1933 р., Декларації американських принципів 1938 р. і, звичайно ж, Статуту ООН (п. 7 ст. 2). У 1965 р. було прийнято Декларацію ООН про недопустимість втручання у внутрішні справи держав, про оберігання їх незалежності і суверенітету. Ця конвенція надала тлумачення цього принципу та певним чином розширила його дію. Так, складовими принципу невтручання є такі зобов'язання держав: прямо або опосередковано не втручатись як у внутрішні, так і у зовнішні справи; утримуватись від застосування сили; утримуватись від загрози застосування сили; утримуватись від підтримки держав-порушниць.

6.Принцип загальної поваги прав людини

Принцип поваги прав і основних свобод людини є основою міжнародного права прав людини -- галузі, що розвивається динамічно. Основи цього принципу було закладено ще в Конституції США та Франції. Як норми міжнародного права цей принцип закріплено в преамбулі Статуту ООН, Загальній декларації прав людини, Пакті про громадянські та політичні права і Пакті про економічні, соціальні та культурні права. Реалізується цей принцип шляхом створення системи захисту інтересів осіб, чиї права порушуються. З цією метою створюються спеціальні органи та встановлюють відповідальність держав за порушення цього принципу. Прикладами таких спеціальних органів є Нюрнберзький трибунал, трибунали по Югославії та Руанді.

Принцип поваги прав і свобод людини покладає на суб'єктів міжнародного права обов'язок поважати права людини, незалежно від статі, раси, національної належності, мови, релігії; сприяти здійсненню прав і свобод людини; привести національне законодавство у відповідність з вимогами міжнародного права; забезпечити захист прав і свобод людини.

7.Принцип самовизначення народів і націй

Принцип декларує безумовну повагу права кожного народу вільно вибирати шлях і форми свого розвитку. Після розпаду колоніальних імперій питання про самовизначення націй, у розумінні утворення самостійних національних держав в основному вирішений.

Фактично до прийняття Пакту про громадянські та політичні права і Пакту про економічні, соціальні та культурні права цей принцип діяв лише в формі звичаю. З посиленням процесів деколонізації принцип рівноправ'я і права народів розпоряджатися власною долею набув юридичного закріплення. Так, у Заключному акті НБСЄ 1975 р. визначено, що всі народи мають право в умовах свободи визначати свій внутрішній і зовнішній політичний статус і здійснювати свій політичний, економічний, соціальний і культурний розвиток, як вони бажають.

Стаття 1 Пакту про політичні, соціальні та культурні права визначає:

1. Всі народи мають право на самовизначення. На підставі цього права вони вільно встановлюють свій політичний статус і вільно забезпечують свій економічний, соціальний і культурний розвиток.

2. Всі народи для досягнення своїх цілей можуть вільно розпоряджатися своїми природними багатствами і ресурсами без шкоди для будь-яких зобов'язань, що випливають з міжнародного економічного співробітництва, основаного на принципі взаємної вигоди, та з міжнародного права. Жоден народ ні в якому разі не може бути позбавлений належних йому засобів існування.

8.Принцип співробітництва

Принцип співробітництва прийнято відносити до групи так званих функціональних принципів разом з принципами мирного вирішення спорів, суверенної рівності. Це зумовлено тим фактом, що зазначені принципи визначають умови співіснування суб'єктів міжнародного права. Принцип співробітництва встановлює спосіб реалізації всіх інших принципів і норм міжнародного права, що закріплено в преамбулі Статуту ООН, Заключному акті НБСЄ 1975 р. Основним обов'язком суб'єктів міжнародного права за даним принципом є співробітництво на основі принципів і норм міжнародного права.

Відповідно до Статуту ООН держави зобов'язані “здійснювати міжнародне співробітництво в рішенні міжнародних проблем економічного, соціального, культурного і гуманітарного характеру”, а також зобов'язані “підтримувати міжнародний мир і безпеку, і з цією метою приймати ефективні колективні міри”.

З найдавніших часів принцип добросовісного виконання міжнародних зобов'язань дійшов до нас у вигляді звичаєвої норми -- pacta sunt servanda, що означає «договори повинні виконуватись». На сучасному етапі розвитку міжнародного права цей принцип закріплено в Статуті ООН, Конвенції про право міжнародних договорів та інших міжнародно-правових документах. Причому цей принцип рівною мірою стосується зобов'язань, які випливають з писаних норм і норм-звичаїв.

Обов'язки держав за цим принципом полягають у визнанні примату міжнародного права над національним та вирішенні спорів, які виникають у процесі реалізації міжнародних договорів, мирними засобами. Саме реалізація на практиці цього принципу є запорукою стабільності світового правопорядку.

9.Принцип сумлінного виконання міжнародних зобов'язань

Відповідно до Статуту ООН “усі члени ООН сумлінно виконують прийняті на себе по дійсному Статуті зобов'язання, щоб забезпечити їм усім у сукупності права і переваги, що випливають із приналежності до складу Членів Організації”.

10.Принцип непорушності державних кордонів

Був прийнятий на ОБСЄ в 1975. “Держави - учасники розглядають як нерушимі всі кордони один одного, як і кордони всіх держав у Європі, і тому вони будуть утримуватися від будь-яких зазіхань на ці території”.

· Утримання принципу можна зводити до трьох елементів: визнання існуючих кордонів; відмова від яких-небудь територіальних претензій зараз і в майбутньому;

· відмова від будь-яких інших зазіхань на кордони, включаючи погрозу силою або її застосування;

2.Ратифікація й затвердження міжнародних договорів

Міжнародний договір -- угода двох або кількох держав про встановлення, зміну або припинення прав і обов'язків у різних відносинах між ними, наприклад, міжнародний договір про видачу злочинців (екстрадиція).

Ратифікація (ratum facere - панцира. - визнавати законну силу, робити остаточним) - найбільш авторитетний акт, яким держава виражає свою остаточну згоду з міжнародним договором. Ратифікації присвячено досить багато літератури. Змістовна дискусія по цьому питанню відбулася в Комісії міжнародного права й на Віденській конференції по праву договорів 1968-1969 р.

Ратифікація - один з найдавніших інститутів, що виник практично одночасно з першими договорами між державами. Однак характер ратифікації істотно змінився. У минулому суб'єктами міжнародних відносин були монархи. Відносини будувалися за аналогією з відносинами між приватними особами. Відповідний характер носило й оформлення договорів. Крім того, постійний зв'язок зі спрямованим в іншу країну уповноваженим не міг підтримуватися, тому глава держави залишав за собою останнє слово для визначення того, що договір відповідає виданим їм повноваженням.

Власне кажучи, мова йшла не про згоду на обов'язковість договору, а про встановлення того, що представник випливав виданим йому повноваженням й, отже, суверен повинен схвалити його дії. Підставою для відмови від ратифікації було порушення представником повноважень. О. Э. Поленц писала: "У період середньовіччя необхідність затвердження, тобто ратифікації, ще розумілася як необхідність для суверена санкціонувати дії, зроблені його представником у порушення даних повноважень або без наявності таких". Ця думка підтверджується практикою того часу. Воно підтверджувалося й доктриною.

Відповідно міжнародний аспект ратифікації став оформлятися значно пізніше. Важливі договори передбачали необхідність їхнього затвердження. Що ж стосується термінів "ратифікація" й "ратифікаційні грамоти", те, наприклад, у практиці Росії вони стали використатися лише із часів Петра I.

Сучасний інститут ратифікації почав формуватися в XVIII в. як засіб поставити виконавчу владу під контроль парламенту. У результаті змінився зміст ратифікації. Сам договір став предметом наступної ратифікації держави до того, як він стане обов'язковим. Оскільки в той час більшість договорів стосувалися важливих міжнародних питань, то склалась думка, що договір стає обов'язковим лише в результаті ратифікації.

Ратифікація визначається Віденськими конвенціями як " міжнародний акт, що має таке найменування, за допомогою якого держава виражає в міжнародному плані свою згоду на обов'язковість для нього договору" (пп. b п 1 ст. 2). Варто звернути увагу на те, що ратифікація визначається як міжнародний акт. Тим часом вона також являє собою правовий акт держави, що приймається відповідно до його внутрішнього права.

Двоїстий характер ратифікації регулярно відзначається в літературі.
Ратифікація в конституційному змісті являє собою акт компетентного органа держави, що виражає згода бути зв'язаним договором.

У міжнародному плані ратифікація являє собою процес, за допомогою якого ця згода знаходить міжнародно-правове значення, породжує міжнародні наслідки.
Цей момент знайшов відбиття у визначенні ратифікації, що втримується в Керівництві Секретаріату ООН: "Ратифікація означає міжнародний акт, яким держава виражає свою згоду бути зв'язаним договором, якщо сторони мали намір виявити свою згоду таким актом". Разом з тим підкреслюється внутрішньодержавна дія ратифікації: "Інститут ратифікації забезпечує державам необхідний час для досягнення необхідного схвалення договору на внутрішньому рівні й для прийняття необхідного законодавства, що надає внутрішньодержавну дію цьому договору".

Автором визначення ратифікації як міжнародного акту був один з доповідачів Комісії міжнародного права Дж. Фіцморіс, що ще в 1934 р. присвятив цьому теоретичну статтю. У коментарі Комісії до проекту статей, прийнятому в 1966 р., із цього приводу говориться: слово "ратифікація" використається "винятково в змісті ратифікації в міжнародному плані". Разом з тим обмовлялося, що "парламентська "ратифікація": договору відповідно до внутрішнього права, звичайно, не ізольована від "ратифікації" у міжнародному плані, оскільки без її необхідні конституційні повноваження зробити міжнародний акт ратифікації можуть бути відсутні. Але залишається вірним, що міжнародна й конституційна ратифікації договору - різні процесуальні акти, здійснювані у двох різних планах". Із цього випливає, що під "ратифікацією" у Віденських конвенціях розуміється лише міжнародний процес, пов'язаний з ратифікацією. Зроблено це для того, щоб уникнути всього, що пов'язане із внутрішнім процесом. Для цілей Конвенції такий підхід прийнятний. Але він не відбиває природи ратифікації як інституту в цілому.

Сформульоване Комісією визначення ратифікації вплинуло й на судову практику. У рішенні Верховного суду Ізраїлю від 19 червня 1968 р. після посилання на проект статей про право договорів говориться: "Важливо проводити чітке розходження між "міжнародним" процесом ратифікації, що виражає зовні волю держави бути зв'язаним договором, що був підписаний, і внутрішнім конституційним процесом, що стосується формування цієї волі.

До прийняття Віденської конвенції 1969 р. доктрина переважно визначала ратифікацію як внутрішньодержавний акт. Після її прийняття вона стала частіше визначатися як сполучення актів внутрішнього й міжнародного. В.А. Рияка пише: "Ратифікація втілюється у двох різних актах: у внутрішньодержавному - указі, законі й т.п. і міжнародному - ратифікаційній грамоті. Двом названим актам відповідають дві функції, виконувані ратифікацією, - внутрішньодержавна й міжнародна. У єдності цих двох функцій розкривається сутність інституту ратифікації". Разом з тим чимале число авторів визначає ратифікацію як внутрішній акт, що має міжнародні наслідки.

Таким чином, ратифікація є правовим інститутом, що існує як у міжнародному праві, так і у внутрішнім праві держав. У внутрішнім праві він являє собою комплекс норм, що визначають порядок ініціювання, обговорення й ухвалення рішення про ратифікацію. Рішення оформляється законодавчим або іншим нормативним актом держави. Прийняття такого акту означає завершення внутрішньодержавної стадії ратифікації.

У теорії й на практиці не раз виникало питання про обов'язок держави ратифікувати підписаний договір. У минулому такі авторитети, як Гроций і Пуффендорф, посилаючись на приватноправові концепції, повідомляли відмову від ратифікації неприпустимим. Таке положення було зрозуміло в умовах, коли договори являли собою угоди монархів. Положення змінилося в основному в результаті залучення парламентів до процесу ратифікації.
В 1938 р. Макнейр констатував, що у всякому разі протягом попередніх півтора століть не існувало обов'язку держави ратифікувати підписаний його представником договір.

В 1908 р. Е. Ульман підтверджував допустимість відмови від ратифікації. Більше того, на думку Макнейра, "не існує також морального обов'язку ратифікувати договір....". Дійсно, адже інститут ратифікації існує для того, щоб органи держави могли обговорити договір і винести остаточне рішення. Заборона відмови від ратифікації привело б до втрати змісту цього інституту.

Обов'язковою ратифікація є лише для несучих відповідальність за агресію держав при висновку мирного договору. Відповідні положення містили мирні договори 1947 р.

Було б разом з тим неправильно думати, начебто підписання договору не спричиняє ніяких зобов'язань морально-політичного характеру. Уряд, що підписав договір, все-таки несе деякий моральний обов'язок вжити заходів до його ратифікації. Часом цей момент знаходить підтвердження в практиці. У грудні 1928 р. уряд СРСР направило уряду Польщі ноту, що пропонувала укласти протокол про дострокове введення в дію Паризького пакту про відмову від війни як знаряддя національної політики 1928 р. У ноті, зокрема, говорилося: "Підписанням зазначеного протоколу Польський уряд взяло б на себе, звичайно, моральне зобов'язання якнайшвидшого проведення встановленим порядком одночасної ратифікації, як паризького договору, так і самого протоколу".

Наведене положення знайшло правовий характер у практиці міжнародних організацій. Статути ряду організацій передбачають обов'язок урядів представити протягом певного строку прийняту конвенцію для ратифікації відповідному органу (Статут МАРНОТРАТ ст. 19(5) в), Статут ЮНЕСКО ст. 4(4)). Згідно ст. 20 Статуту ВІЗ кожен член повідомляє Генеральному директорові про вжиті заходи, а у випадку відхилення конвенції - про причини.

Сьогодні загальновизнано, що держава, що підписала договір, не несе юридичного обов'язку його ратифікувати. Це положення було предметом спеціального обговорення в Комісії міжнародного права. Воно підтверджується доктриною й практикою. Уряд Франції виходить із того, що після одержання від парламенту згоди на ратифікацію "виконавча влада зовсім не зобов'язана ратифікувати угоду, не говорячи про обов'язок зробити це в певний строк". Аналогічної позиції дотримуються й інші держави, зокрема ФРН й Італія. Як бачимо, не існує й обов'язку здійснити ратифікацію в певний строк.

Британський уряд уважає, що "будь-яка відстрочка ратифікації після одержання згоди залежить від політичних міркувань компетентної влади".

Разом з тим варто враховувати істотний момент, значення якого здавна відзначається доктриною й практикою. Той же Е. Ульман відзначав: "....Можна все-таки вважати зовсім необґрунтовану відмову від ратифікації аморальним учинком; такий учинок, зроблений з політичних міркувань, може підірвати повагу до держави, але з юридичної точки зору він незаперечний".

Відмова від ратифікації в більшості випадків визначається внутрішньополітичними причинами, а також особливостями взаємодії відповідних державних органів. З випадками відмови партнерів від ратифікації Радянській державі довелося зштовхнутися в перші ж роки її існування. Після приходу до влади нового уряду Великобританії в 1924 р. воно заявило, що після перегляду договорів, ув'язнених його попередниками з урядом СРСР, воно "не може рекомендувати ці договори на розгляд Парламенту або запропонувати їхньому Королеві для ратифікації...". У відповідній ноті Радянський уряд виразив свій жаль із цього приводу й поклало на британський уряд "відповідальність за те почуття невдоволення, що рішення Британського уряду викличе в обох країнах".

У цьому випадку відмова від ратифікації також був викликана внутрішньополітичними причинами - зміною уряду. Радянський уряд не заперечував правомірність відмови, указавши лише на політичну відповідальність уряду Великобританії. У цьому зв'язку пригадується думка Ллойд Джорджа, що, виступаючи в парламенті в період підготовки Версальського договору, заявив: "Важко буде відмовитися від договору, під яким уже буде стояти підпис представників Англії, але парламент може це зробити".

Випадки відмови від ратифікації й схвалення були відомі й практиці Радянської держави. Підстави для цього вказувалися різні, наприклад невиконання своїх зобов'язань іншою стороною. У листопаді 1923 р. ЦИК СРСР відмовився ратифікувати угоду з Фінляндією про плавання по Неві, обґрунтувавши це небажанням фінляндської влади вжити заходів проти злочинних дій бандитських угруповань на кордоні. Після повідомлення уряду Фінляндії про вжиті заходи НКВД знову представив угоду в Президію ЦИК для ратифікації. Відомі також випадки відмови від ратифікації в силу невигідності для СРСР окремих положень договору. У квітні 1934 р. ЦИК відмовився ратифікувати угоду зі Швецією про надання позики СРСР "внаслідок невигідності деяких умов угоди....".

Найбільш часті відмови від ратифікації в практиці США. З моменту прийняття Конституції й до 1945 р. Сенат відхилив 104 договори, а 57 інших було запропоновано змінити настільки істотно, що вони були відхилені як не відповідним результатам переговорів. Такого роду практика мала місце й після 1945 р. Показова історія настільки важливого договору, як Женевський протокол про заборону хімічної й бактеріологічної зброї 1925 р. Після підписання Протокол був представлений Сенату в 1926 р., але залишився без руху. В 1947 р. Президент відкликав його із Сенату. Під тиском суспільної думки Протокол був знову спрямований у Сенат, що схвалив його в 1975 р., тобто через 50 років після підписання Протокол був ратифікований Президентом. Під час обговорення в 1978 р. обопільної умови про Панамський канал, підписаного в 1977 р., Сенат прийняв два виправлення, що вносили істотні зміни.

У багатьох випадках затягування ратифікації значною мірою являється характерним для США домінуванням внутрішньої політики над зовнішньою. Із цим явищем доводилося зіштовхуватися й СРСР. В 1964 р. була підписана радянсько-американська консульська конвенція. Під різними приводами Сенат відтягав її обговорення. Лише в січні 1967 р. сенатська комісія приступила до обговорення. Під час обговорення держсекретар Д. Раск указав на взаємну вигідність конвенції. У підтримку конвенції висловилися колишні посли США в СРСР. Із закликом схвалити конвенцію звернувся й Президент Джонсон. Проти конвенції виступив ряд консервативних сенаторів, яких підтримав директор ФБР. Була розгорнута широка антирадянська кампанія в засобах масової інформації.

Нерідко причиною відмови або затягування ратифікації служить з'ясування нових обставин, що стосується договори. В 1978 р. між США й Мексикою була підписана угода про морське розмежування. Мексика поступилася частиною Каліфорнійської затоки, багатої рибними ресурсами, в обмін на частину Мексиканської затоки. Мексика ратифікувала угоду в грудні 1978 р. Сенат США протягом багатьох років відмовлявся дати згоду на ратифікацію. Причиною було те, що після підписання угоди в переданій Мексиці частини Мексиканської затоки були виявлені родовища нафти й газу.

На серйозні політичні наслідки відмови від ратифікації не раз зверталася увага керівниками держав. У січні 1976 р. депутати від ХДС заперечували проти ратифікації угод з Польщею. Канцлер ФРН Г. Шмідт заявив: "Відмовившись від ратифікації угод з Польщею, ФРН втратила б міжнародну довіру й нанесла б збиток своєї здатності діяти як на Сході, так і на Заході. Здається, що в цій заяві є певне перебільшення, викликана бажанням натиснути на опозиційних депутатів, але елемент істини в ньому є.

Випадки відстрочки ратифікації відомі й практиці СРСР. У жовтні 1924 р. ЦИК ухвалив відкласти питання про твердження англо-радянського договору через урядову кризу в Англії. Відомий також випадок тривалого затягування ратифікації з міркувань ідеологічної боротьби. СРСР підписав Конвенцію про використання радіомовлення в інтересах миру 1936 р. негайно після її прийняття, а ратифікував в 1982 р. Загалом, необґрунтовану відмову від ратифікації й затягування процесу її оформлення в більшості випадків викликає негативні політичні наслідки й оцінюється негативно. Особливо значні ці наслідки, коли мова йде про договір великого значення. Під час обговорення Договору ОСВ-2 сенатська комісія з іноземних справ направила в Сенат США доповідь, у якій говорилося, що відхилення Договору може привести до погіршення відносин зі СРСР і послабити позиції США в Західній Європі. Відхилення Договору покаже, що американська зовнішня політика не має керівництва й певної мети.

Можливість відмови від ратифікації або затягування її здійснення викликають залежно від обставин більш-менш енергійну реакцію іншої сторони. У випадках, коли затягування ратифікації завдає безпосередньої шкоди інтересам однієї зі сторін, можливо серйозне загострення відносин між державами, що підписали договір. Після підписання з Канадою угоди про рибальство в Північній Атлантиці США почали затягувати рішення питання про його ратифікацію. У червні 1978 р. уряд Канади заявив, що воно буде готово з метою запобігання хижацької експлуатації рибних ресурсів у контрольованій нею частини Атлантики конфіскувати улов затриманих рибальських судів США. У відповідь Вашингтон оголосив про закриття територіальних вод США для рибальських судів Канади. Військовим кораблям обох держав була дана вказівка забезпечити виконання зазначених мір.

Коли у ФРН виникли утруднення з ратифікацією договору зі СРСР 1970 р., на спільному засіданні комісій з іноземних справ палат Верховної Ради у квітні 1972 р. було заявлено: "Повинне бути сказане з усією визначеністю, що зрив ратифікації підписаного договору між СРСР і ФРН мав би вкрай негативні наслідки, у першу чергу для самої ФРН й її народу. Була б порушена довіра до політики Федеративної Республіки Німеччини.... Саме собою зрозуміло, що якщо договір не ввійде в силу, то ФРН, втративши політичну довіру, втратить своє значення і як серйозний партнер в економічних відносинах". Із цього видно, що інша сторона попереджає про негативні політичні й інші наслідки нератифікації.

Відзначені моменти знайшли відбиття й у доктрині. Як відзначав Макнейр, відмова від ратифікації без достатніх підстав або в надії одержати від іншої сторони додаткові поступки "є порушенням увічливості й "bad business"....". Це положення неодноразово одержувало підтвердження в практиці. Президент Дж. Картер підписав Договір ОСВ-2, але надалі сприяв тому, щоб договір не був ратифікований. А. А. Громико розцінив це як віроломство.

Особливий характер носять випадки, що коли підписали, але не ратифікували договір держави користуються деякими правами, що випливають із нього. Така ситуація обговорювалася на Всесвітньому поштовому конгресі 1952 р. Радянська делегація запропонувала встановити для ратифікації певний строк, після закінчення якого не ратифікували конвенцію держави були б позбавлені деяких прав, зокрема права голосу. Пропозиція прийнята не було.

Якщо затягування ратифікації може мати негативні політичні наслідки, то швидка ратифікація звичайно розцінюється як свідчення того значення, яке надається договору. Під час підписання в 1929 р. протоколу про дострокове введення в дію пакту Келлога 1928 р. представник СРСР М. М. Литвинов виразив надію на якнайшвидшу ратифікацію протоколу й заявив: "....Чим раніше буде ця ратифікація мати місце, тим вище буде значення акту".

Зустрічаються договори, у яких установлений строк ратифікації. Як приклад можна привести Мирний договір між Росією й Польщею 1921 р. і Поштово-телеграфну конвенцію СРСР із Туреччиною 1926 р. Часом указується, що договір буде ратифікований у найкоротший строк, але не пізніше зазначеної дати. Таке положення втримувалося в договорах СРСР про нейтралітет з Афганістаном і Литвою 1926 р.

У таких випадках для продовження строку ратифікації необхідна згода іншої сторони. У вересні 1924 р. була укладена угода між СРСР й Угорщиною про відновлення дипломатичних відносин, що підлягало ратифікації протягом трьох місяців. На прохання угорського уряду цей строк був продовжений. Після витікання й цього строку угорський уряд знову звернувся із проханням продовжити строк на шість місяців. Радянський уряд виразив згоду, але при цьому заявило, що воно змушено буде взяти назад зроблену їм за згодою поступку щодо надання Угорщини в майбутньому торговельному договорі режиму найбільше благовітаємої нації. Із цього випливає, що кількаразове недотримання строків ратифікації може спричинити певні контрзаходи іншої сторони.

Ратифікується договір у цілому. Ратифікація лише частини договору неправомірна. У нормативний акт держави про ратифікацію включаються зроблені під час підписання договору застереження й заяви. Можуть включатися й заяви органа, що ратифікує, наприклад, про тлумачення тих або інших договірних положень. Такого роду заяви являють собою думку відповідного органа держави, що не має юридичної чинності й може придбати значення лише у випадку визнання іншою стороною. Неприпустиме включення в акт ратифікації яких-небудь виправлень до договору.

Ці положення знайшли відбиття й у внутрішнім праві. Відповідно до регламенту Національних зборів Франції при розгляді проекту закону, уповноважуючого зробити ратифікацію договору або прийняти угоду, не підмет ратифікації, голосування по окремих статтях не проводяться й виправлення не пропонуються.

У теорії й на практиці не раз виникало питання про умовну ратифікацію. Багато авторитетних юристів вважали її неприпустимість, наприклад Ф.И. Кожевников, В.М. Шуршалов, Л. Оппенгейм, Х. Уолдок, С. Цуруока й ін. Але інші, посилаючись на практику, дотримуються іншої думки. Під час обговорення проекту, що забороняв умовну ратифікацію, ст. 11 у Комісії міжнародного права ряд членів (А. Фердросс, М. Ясин, М. Бартош, М. Ляхс) виступили проти цього положення, і воно було знято.

Практиці відомі випадки умовної ратифікації, щоправда, досить рідкі. У зв'язку з майбутньою ратифікацією договору із РСФСР 1921 р. міністр закордонних справ Персії направив повпредові РСФСР ноту, у якій говорилося про готовність меджлісу ратифікувати договір за умови внесення в договір ряду змін, включаючи виправлення помилок. У відповідній ноті повпред повідомив про згоду внести в договір відповідні зміни.

Найчастіше причини умовної ратифікації носять внутрішньополітичний характер. У лютому 1955 р. значна група членів Бундестагу ФРН виступила проти ратифікації Паризьких угод, наполягаючи на необхідності проведення переговорів чотирьох великих держав з метою рішення німецького питання. У цій ситуації уряд і запропонувало здійснити умовну ратифікацію для того, щоб ратифіковані угоди набутили чинності після переговорів зі СРСР.

Практиці СРСР умовна ратифікація не була відома. У практиці Росії щось близьке умовної ратифікації мало місце. У лютому 1999 р. Рада Федерації прийняла постанову про Федеральний закон "Про ратифікацію Договору про дружбу, співробітництво й партнерство між Російською Федерацією й Україною". Постанова схвалила Договір і разом з тим обмовило, що обмін ратифікаційними грамотами повинен бути зроблений лише після ратифікації Україною ряду угод по Чорноморському флоті. Процедура трохи екстраординарна й навряд чи досить обґрунтована. Постанова відбила розбіжність у позиціях уряду й Ради Федерації.

Ратифікаційна грамота є міжнародним актом ратифікації. При висновку обопільної умови відбувається обмін ратифікаційними грамотами, при висновку багатостороннього договору вони здаються депозитарію. Ці дії відповідним чином фіксуються, звичайно у формі протоколу. Але використається й інша процедура. Іноді сторони просто повідомляють один одного про ратифікацію, що відбулася, або обмінюються відповідними нотами.

Угода між КНР і Непалом про підтримку дружніх відносин 1956 р. містила положення про те, що воно набутить чинності після взаємного повідомлення про його ратифікацію.

Аналогічні процедури використаються й у випадку твердження договору. У липні 1958 р. відбувся обмін нотами між посольством СРСР у Тегерані й МЗС Ірану про твердження сторонами протоколу про демаркації.

Відомі рідкі випадки, коли до протоколу обміну ратифікаційними грамотами включалися досить важливі зобов'язання. У протоколі обміну ратифікаційними грамотами, що стосуються Паризького договору між СРСР і Туреччиною 1925 р., сторони, зокрема, погодилися не брати на себе певних зобов'язань протягом терміну дії договору.

Договір може встановлювати точний строк обміну ратифікаційними грамотами. Як приклад можна вказати торговельний договір СРСР із Італією 1924 р. і мирний договір з Фінляндією 1940 р. Іноді такого роду положення супроводжуються вказівкою на можливі контрзаходи. Договір про перемир'я й прелімінарні умови миру РСФСР й України з Польщею 1920 р. установлював строк обміну грамотами. При цьому сторони обмовили, що договір "губить обов'язкову силу, якщо в строк, передбачений для обміну ратифікаційними грамотами й складання відповідного протоколу, дії ці за якимись причинами не відбудуться".

Як загальне правило обмін ратифікаційними грамотами обопільної умови відбувається в столиці тієї сторони, де він не підписувався. Представлений китайською стороною в 1933 р. проект договору зі СРСР про нейтралітет передбачав його підписання й обмін ратифікаційними грамотами в Нанкіні. У зв'язку із цим НКИД направив повпредові в Китаєві телеграму, у якій говорилося: "Що стосується місця обміну ратификаціями, те у випадку підписання в Нанкіні обмін повинен відбутися відповідно до прийнятої міжнародної практики в Москві".

Проте за згодою сторін можливі відступи від цього правила. Торговельна й платіжна угода між СРСР і Сирією було підписано в 1955 р. у Дамаску, там же відбувся й обмін ратифікаційними грамотами. Відомі випадки, коли підписання й обмін ратифікаційними грамотами відбувалися в столиці третьої держави. При висновку в 1955 р. Договору про дружбу між СРСР й Єменом відповідні дії були здійснені в Каїрі.

Обмін ратифікаційними грамотами завершує процес вираження згоди на обов'язковість договору. Це положення є загальновизнаним як у доктрині, так й у практиці. У мирному договорі між Радянською Росією й Латвією 1920 р. говорилося: "Усюди, де в даному Договорі згадується момент ратифікації Договору, під цим розуміється час взаємного обміну ратифікаційними грамотами" (ст. 19). Аналогічні положення втримувалися й у ряді інших договорів.

Сказане, однак, не означає, що у всіх випадках договір набуває чинності для даної держави. Часом договір передбачає, що він набутить чинності після закінчення певного часу після обміну або здачі на зберігання ратифікаційної грамоти.

Держава, що ратифікувала договір, не зобов'язана робити обмін або здачу на зберігання ратифікаційних грамот. Якщо воно вправі відмовитися від ратифікації договору, то тим більше воно може не робити обмін грамотами.

Відомі випадки, коли здача ратифікаційної грамоти на зберігання відкладається по темі або інших причинах на роки. Конвенція ООН про захоплення заручників 1979 р. була ратифікована Президентом США у вересні 1981 р. Однак було ухвалене рішення, що ратифікаційна грамота не буде здана на зберігання в ООН до прийняття законодавства, необхідного для імплементації Конвенції. Таке законодавство було прийнято в 1984 р. Після цього відбулася здача грамот на зберігання. Наведений факт свідчить, що, як правило, не тільки для відмови від здачі ратифікаційних грамот, але й для відстрочки цієї дії необхідні певні причини.

Обмін і здача на зберігання ратифікаційних грамот здійснюються міністром закордонних справ або його заступником, частіше з дипломатичним представником у відповідній країні або з постійним представником при міжнародній організації. Ці особи не мають потреби для цього в спеціальних повноваженнях. Поступово одержала поширення практика, відповідно до якої володіння ратифікаційною грамотою вважається достатнім свідченням повноважності. Правда, у доктрині висловлюється й інша думка.

У вступній частині грамоти вказуються орган, що ратифікував договір, точне найменування договору, можуть утримуватися й мотиви, що спонукали державу укласти договір. Якщо конституційне право або сам договір передбачають крім ратифікації главою держави необхідність схвалення його певними органами держави, то факт такого схвалення повинен бути відбитий у ратифікаційній грамоті або в протоколі обміну ратифікаційними грамотами або здачі їх на зберігання.

Друга частина грамоти містить текст договору, включаючи додатка, застереження й заяви, якщо вони були зроблені. У заключній частині говориться, що договір схвалений і буде ретельно дотримуватися. Засвідчується грамота підписом глави держави й прикладанням державної печатки. Нижче підпису й печатки проставляється підпис міністра закордонних справ. Грамота прошивається шовковим шнуром кольорів прапора держави. Звичайно грамоти мають плетіння з гербом держави.

У минулому ратифікаційні грамоти оформлялися дуже врочисто. Грамота наділялася в папку, покриту шовком, оксамитом або шкірою з багатим тисненням. Нерідко вони полягали в гарні дерев'яні або металеві скриньки. Сьогодні у зв'язку з ростом кількості договорів зовнішнє оформлення спростилося.

Загалом, право не пропонує якої-небудь спеціальної форми ратифікаційних грамот. Однак на практиці зложилася однакова форма, відхилення від якої рідкі. Це обставина ще в 1924 р. відзначав такий фахівець в області права договорів, як Л. Биттнер.

Таким чином, обмін ратифікаційними грамотами або здача їх на зберігання завершує процес оформлення участі в договорі. У рішенні по територіальній суперечці між Лівією й Чадом 1994 р. Міжнародний Суд ООН визначив як "не ратифікований" договір 1935 р. між Францією й Італією: "Хоча ратифікація договору була схвалена парламентами обох сторін, ратифікаційні грамоти не були виміняні й договір не набутив чинності...."

Значення нератифікованих договорів для теорії й практики міжнародного права заслуговує окремого розгляду. Тут же лише відзначу, що із часом нератифікований договір може втратити своє значення для сторін. Однак ніяких норм із цього приводу міжнародне право не містить.

У доктрині, особливо в минулому, була досить поширена думка про те, що ратифікація має зворотну силу й договір уважається діючої з моменту підписання. Підлягаючої ратифікації договір уважається ув'язненим з моменту його підписання, якщо сторони не домовилися про іншому. Ця думка підтверджувалася й практикою. Воно не раз підтверджувалося держдепартаментом США.

Проаналізувавши практику американських судів XIX в., М. Джонс прийшов до висновку, що вони дотримувалися доктрини про ретроспективну дію ратифікації.

Докладне обговорення цього питання відбулося на Конференції Продовольчої й сільськогосподарської організації в 1950 р. Конференція вирішила, що в силу міцної міжнародної традиції ратифікація має зворотну силу, уважаючи від дня підписання акту. Загалом, учасники конференції погодилися із цим положенням. Заперечення викликало лише поширення цього положення на підпис "ad referendum". Що заперечували посилалися на те, що їхньої конституції не дозволяють надавати такому підпису зворотну силу. Конференція визнала обґрунтованість заперечення.

Порозумівалася такого роду позиція тим, що що підписали, але не ратифікували установчий акт держави користувалися правами членів організації (брали участь у голосуванні й користувалися послугами організації), але не платили внесків. Тому Конференція спеціально вказала, що на таких державах лежить моральний обов'язок сплатити внески за період від дня підписання Статуту.

У цьому випадку визнання ретроактивної дії ратифікації обґрунтовано, оскільки відповідні держави з моменту підписання користувалися правами членів організації. Однак в інших випадках це положення навряд чи застосовне відносно багатобічних договорів. Часом ратифікація відбувається після закінчення десятків років з моменту підписання. Вважати в таких випадках, що ратифікація має зворотну силу, навряд чи правильно. Зворотну силу ратифікація звичайно має відносно двосторонніх договорів. У доктрині не раз висловлювалися сумніви щодо обґрунтованості правила про ретроактивну дію ратифікації.

Доктрині відомі погляди, згідно яким крім ясно вираженої, формальної ратифікації існує мовчазна, яка мається на увазі ратифікація. Е. Улльман писала: "Ясно виражена й формальна ратифікація може бути замінена конклюдентними діями, у яких контрагенти виражають свої договірні волі; одним з таких конклюдентних дій є виконання сторонами договору". К. Штрупп як приклад договорів, у відношенні яких можлива мовчазна ратифікація, приводить договори про капітуляції й про перемир'я.

Дійсно, практиці відомі випадки мовчазного прийняття зобов'язань шляхом їхнього фактичного виконання. З ними доводилося зустрічатися й СРСР. В 1923 р. була підписана угода з Румунією про заходи попередження конфліктів на ріці Дністер. Угода підлягала затвердженню урядами. Уряд СРСР затвердило угоду, а уряд Румунії не прийняло відповідного акту. Проте Румунія фактично проводила угоду в життя, зокрема, призначивши своїх представників у центральну змішану комісію. Визнаючи можливість мовчазного прийняття договору, треба разом з тим розглядати його як виняткове явище. Було б неправильно дорівнювати ці дії до ратифікації або прийняття, оскільки юридичні наслідки досить різні.

Початково Комісія міжнародного права намагалася визначити загальне правило щодо ратифікації. Текст, попередньо схвалений в 1962 р., містив положення про те, що договори в принципі підлягають ратифікації за винятком перерахованих далі випадків. Однак ряд урядів у своїх зауваженнях висловилися за протилежне рішення питання для того, щоб ратифікація була потрібна лише в тому випадку, якщо сторони про це домовилися.

Надалі Комісія визнала, що запропонований нею варіант, що з'явився спробою погодити різні позиції держав по цьому питанню, може породити труднощі при його застосуванні, особливо відносно договорів у спрощеній формі. З огляду на зауваження урядів, а також те, що переважна частина договорів полягає без ратифікації, Комісія вирішила обмежитися перерахуванням випадків, коли відповідно до міжнародного права ратифікація необхідна. Власне кажучи, рішення питання про ратифікацію було залишено на розсуд сторін.

Відповідне положення надає правовий захист кожній договірній державі у відношенні його конституційних приписань, оскільки воно може передбачити необхідність ратифікації за згодою з іншими сторонами як у самому договорі, так й у супутньому йому угоді. Нарешті, держава може це зробити й в однобічному порядку під час підписання, обмовивши це в повноваженнях або виявивши такий намір у ході переговорів. При цьому враховані й інтереси держав, що дотримується інший позиції, оскільки у всіх випадках намір виразити згоду шляхом ратифікації повинне стати предметом угоди або доведено до їхньої відомості. Ці моменти підкреслюються в коментарі Комісії до проекту статей.

Ожвавлена дискусія по розглянутому питанню мала місце на Віденській конференції 1968-1969 р. Були висловлені явно протилежні точки зору. Питання було сформульовано так: яким повинне бути правило на той випадок, якщо в договорі нічого не говориться про форму вираження згоди? Група країн Латинської Америки внесла виправлення, відповідно до якого як загальне правило згода повинне даватися у формі ратифікації. Обґрунтовувалося це тим, що конституції країн Латинської Америки, а також більшості країн Африки й Азії пропонують ратифікацію. Представник Венесуели заявив, що якщо ця пропозиція не буде прийнято, то зазначені країни не зможуть прийняти конвенцію.

Однак виявилося, що це не зовсім так. Ряд представників, зокрема, латиноамериканських країн, у тому числі й такий, як Бразилія, виступили проти зазначеного виправлення. З іншого боку, такі країни, як Франція й Швейцарія, висловилися за ратифікації. Показовий наступний факт: представники Чехословаччини й Польщі висловилися за підпису, представник Болгарії - на користь ратифікації, а представник Румунії підтримав проект Комісії. Помічу, що представники СРСР і США не брали участь у дискусії, але проголосували проти зазначеного виправлення. Виправлення було відхилено 53 голосами, "за" голосували 25, утрималися - 16. Такий результат свідчить про істотну розбіжність позицій держав по розглянутому питанню й про можливості виникнення споровши в майбутньому. Все це підкреслює значення компромісного рішення питання Віденською конвенцією.

Тепер про прийняття й затвердження договору. Обидві ці дії представляють порівняно нове явище. Вони одержали поширення в міжнародній практиці приблизно в середині XX в. Термін "прийняття" охоплює дві різні процедури. Якщо договір передбачає, що він відкритий для підписання з наступним прийняттям, то в міжнародному плані це не відрізняється від випадку, коли договір передбачає необхідність його підписання з наступною ратифікацією. Якщо ж договором установлено, що він може бути "прийнятий" без підписання, то процедура не відрізняється від приєднання. Аналіз практики свідчить, що терміни "ратифікація" або "прийняття" використаються практично як рівнозначні.

У практиці зустрічається навіть таке формулювання: "signature subject to approval followed by acceptance". Перекладається ця фраза так: "підпис підлягає схваленню з наступним прийняттям". Якщо ж перевести цю фразу з використанням російського тексту Конвенції, то вийде: "підпис підлягає затвердженню з наступним прийняттям". З погляду юридичної логіки сумнівний варіант. Цей приклад підтверджує необхідність високої кваліфікації перекладачів юридичних текстів, а також необхідність звірятися з текстами на інших мовах, особливо на ті, на яких проект договору розроблявся.

Формула "підпис підлягає прийняттю" увійшла в договірну практику в основному для встановлення спрощеної форми ратифікації для того, щоб дозволити уряду додаткову можливість розглянути договір, коли воно не зобов'язано піддавати його конституційній процедурі ратифікації. У деяких випадках, для того щоб полегшити державам з різними конституційними вимогами оформлення участі, договір передбачає можливість як ратифікації, так і прийняття. Із цього приводу в коментарі Комісії говориться, що при всіх умовах "залишається зовсім вірним, що "прийняття" звичайно використається як спрощена процедура ратифікації".

Усе, що сказано про прийняття, у загальному ставиться й до затвердження. Використання цього терміна на практиці є ще більш новим, чим використання терміна "прийняття". Найбільше часто цей термін використається у формулі "підпис підлягає затвердженню". Договори, що передбачають затвердження без підписання, зустрічаються рідко. Загалом, введення обох понять порозумівається зростаючою розмаїтістю конституційних процедур прийняття договорів.

На відміну від положень про ратифікацію положення про прийняття й затвердження практично не обговорювалися на Конференції. В остаточному підсумку стаття була затверджена 99 голосами, проти не голосувала жодна делегація, одна - утрималася.

"Стаття 14. Згода на обов'язковість договору, виражена ратифікацією, прийняттям або затвердженням

1. Згода держави на обов'язковість для нього договору виражається ратифікацією, якщо:

а) договір передбачає, що така згода виражається ратифікацією;

b) іншим способом установлено, що держави, що беруть участь у переговорах, домовилися про необхідність ратифікації;

с) представник держави підписав договір за умови ратифікації

або

d) намір держави підписати договір під умовою ратифікації випливає з повноважень його представника або було виражено під час переговорів.

2. Згода держави на обов'язковість для нього договору виражається прийняттям або затвердженням на умовах, подібних тим, які застосовуються до ратифікації".

З урахуванням розбіжностей у законодавстві й практиці держав щодо вираження згоди на обов'язковість договору все більше поширення одержує положення приблизно наступного змісту: "Кожна з Договірних Сторін повідомляє іншу Сторону про виконання законодавчої процедури, необхідної для вступу в силу даної Угоди. Угода набутить чинності від дня другого із цих повідомлень". Сказане не ставиться до важливих договорів, які передбачають ратифікацію.

Сказане раніше про міжнародну процедуру здійснення ратифікації значною мірою ставиться до процедури прийняття й затвердження. Це стосується, зокрема, і відмови від схвалення. У червні 1922 р. СНК РСФСР відмовився схвалити торговельну угода з Італією, підписану керівниками відомств іноземних справ. Як підстава була зазначена протиріччя постанові ВЦИК.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1.Конституція України - К. Юрінком Інтер, 2007. - 96с.

2. Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права. Прийнято16 грудня 1966 року Генеральною Асамблеєю ООН ( Міжнародний пакт ратифіковано Указом Президії Верховної Ради Української РСР N 2148-VIII ( 2148-08) від 19.10.73 )

2. Устав Организации Объединенных Наций был подписан 26 июня 1945 года вступил в силу 24 октября 1945 года

3.Заключний акт Наради з безпеки і співробітництва в Європі 1 серпня 1975 р

4. Пакт про громадянські та політичні права Прийнято 16 грудня 1966 року Генеральною Асамблеєю ООН. ( Міжнародний пакт ратифіковано Указом Президії Верховної Ради Української РСР N 2148-VIII ( 2148-08 ) від 19.10.73)

5. Віденська конвенція про право міжнародних договорів Складено у Відні двадцять третього травня тисяча дев'ятсот шістдесят дев'ятого року.( Про схвалення та представлення на розгляд див. Постанову Ради Міністрів УРСР N 102 от 26.03.86) ( Про приєднання до Конвенції із застереженнями та заявою див. Указ Президії Верховної Ради УРСР N 2077-XI від 14.04.86 )

6. «Заключение международных договоров» И.И. Лукашук . М: Волтерс Клувер, 2004г.