Актуальність обраної теми курсової обумовлена тим, що питання прав і свобод людини і громадянина на сьогодні є найважливішою проблемою внутрішньої та зовнішньої політики усіх держав світової спільноти. Саме стан справ у сфері забезпечення прав і свобод особи, їх практичної реалізації є тим критерієм, за яким оцінюється рівень демократичного розвитку будь-якої держави і суспільства в цілому.

Права людини є складним, багатовимірним явищем. У різні епохи проблема прав людини, незмінно залишаючись політико-правовою, набувала релігійно-етичного, філософського звучання.

Людство на шляху утвердження прав і свобод людини пройшло тернистий шлях, крок за кроком обмежуючи всевладдя держави, поширюючи принцип рівноправності на все більше коло осіб та відносин між ними. Часто саме боротьба за права людини, за нові й нові ступені свободи ставала каталізатором широкомасштабних змін у суспільно-політичному житті тієї чи іншої країни, вела до нового осмислення ролі людини в її відносинах з суспільством та державою.

Міжнародне співтовариство приділяє значну увагу розвиткові та забезпеченню прав людини. Демократизації процесу, пов'язаного з проголошенням і захистом прав людини, значною мірою сприяло прийняття низки міжнародних документів щодо закріплення, правової регламентації та розробки механізму міжнародного захисту прав людини у державах, що підписали відповідні міжнародні документи.

Після другої світової війни проблема прав людини з чисто внутрішньої стала перетворюватися в міжнародну. Поступово Конституційне право почало попадати під вплив міжнародних стандартів. Були прийняті ряд міжнародних документів, що зобов'язують держави, що підписали їх дотримувати і розвивати повагу до прав людини, без якої-небудь дискримінації. Першим великим правовим актом стала Загальна декларація прав і свобод людини, прийнята Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1948 року. 3 вересня 1953 року була прийнята Європейська конвенція про захист прав людини та основних свобод. Цей документ гарантував громадянам держав членів Ради Європи дотримання їхніх конституційних прав. Для того щоб ефективно захищати права людини і належним чином реагувати на їхнє порушення, створені органи контролю: Комісія з прав людини, Центр прав людини, Європейський суд, що розглядає порушення прав людини на державному рівні.

Істотною відмінністю міжнародних правових документів у галузі прав людини від інших міжнародних угод є те, що зобов'язання, що накладаються на держави, регулюють відносини не стільки з іншими державами, скільки мають своєю метою захистити права і свободи громадян саме цієї держави. Однак, у багатьох країнах справи з розвитком конституційного права, а головне з його виконанням знаходяться не в найкращому стані. Здавалося б, що говорити про рабство в ХХ-у столітті вже смішно, але в східному султанаті Оман рабство було скасовано лише в 1962 році.

Щоб мати уявлення про обсяги міжнародної діяльності, пов`язаної із захистом прав людини, досить зазначити, що основними актами, які регулюють цивільні і політичні права на міжнародному рівні, є Загальна декларація прав людини від 10 грудня 1948 року, Пакт про цивільні і політичні права від 19 грудня 1966 року, Конвенція про попередження злочину геноциду і покаранні за нього від 9 грудня 1948 року, Конвенція про припинення злочину апартеїду і покаранні за нього від 30 листопада 1973 року, Конвенція проти катувань і інших жорстоких, нелюдських чи принижуючих достоїнство видів звертання і покарання від 10 грудня 1984 року і європейська Конвенція про захист прав людини й основних свобод від 4 листопада 1950 року.
Європейська Конвенція про захист прав людини і основних свобод встановлює не лише найбільш вдалу у світі систему норм міжнародного права для захисту прав людини, але й одну з найбільш розвинутих форм міжнародної юридичної процедури.

Міжнародне право у галузі прав людини

A. Становлення міжнародного права
в галузі прав людини

Витоки явища, яке згодом стали називати правами людини, беруть свій початок з найдавніших часів людської історії. Ідеї про цінність і недоторканність життя, про рівність людей перед вищими силами містяться ще в прадавніх міфах і віруваннях. А згодом в античні часи подібні погляди набули широкого поширення у Стародавній Греції.. У працях давньогрецьких мислителів-софістів ще у VІ-V ст. до н.е. були закладені й основи концепції природного права, розвинуті згодом філософами та юристами Стародавнього Риму. Аналогічні ідеї виникали і на Сході. Зокрема, китайський мислитель Мо-Цзи (V ст. до н. е.) відстоював думку про те, що всі люди рівні перед небом, а держава є результатом їх угоди. Ряд гуманістичних принципів дало світу християнство, яке інтегрувало уявлення щодо прав людини з релігійно-моральними цінностями. Спільними зусиллями багатьох поколінь накопичувався інтелектуальний матеріал, створювалося морально-філософське підґрунтя для утвердження в майбутньому всеперемагаючої ідеї прав людини.

Але на законодавчому рівні ця ідея почала реалізуватися набагато пізніше. Прийнята у 1215 р. в Англії Велика хартія вольностей традиційно вважається першим правовим документом, в якому закладено основи концепції прав людини, створено передумови для подальшого утвердження свободи і панування закону в житті суспільства.

Згодом Петиція про права (Англія, 1628) та прийняття у 1679 р. так званого Habeas Corpus Act (Хабеас Корпус Акт) встановлювали процедурні гарантії особистої недоторканності особи, ввели інститут поруки та застави, а також обмеження строків тримання під вартою.

У 1689 р. в Англії був прийнятий Білль про права, у 1776 р. Декларація незалежності США та в 1787 р. Конституція США, якими закладено основи ліберальної концепції прав людини.

Проте поворотним пунктом у історії людства в його боротьбі за утвердження прав людини, без сумніву, стала Велика французька революція, яка створила без перебільшення документ історичної ваги - Декларацію прав людини та громадянина 1789 р. Уперше в світовій практиці в Декларації було закріплено загальнодозвільний принцип регулювання правових відносин: “Дозволено все, що прямо не заборонено законом”.

Упродовж XVIII-XIX ст. з розвитком у світі принципів конституціоналізму і парламентаризму ідея прав людини все більше втілювалася у нормотворчу практику держав. А на початку ХХ ст., особливо після Першої світової війни і появи Ліги націй та Міжнародної організації праці, права людини почали входити до предмета міжнародно-правового регулювання.

Ще порівняно донедавна на рівні міжнародного права не існувало гарантій прав людини і було набагато менше засобів судового контролю, ніж часом у національному праві. Превалюючи у міжнародному праві в ХІХ і на початку ХХ сторіч філософія, правовий позитивізм, стверджувала, що міжнародне право є правом лише для держав. Тому вважалося, що виникає суперечність, якщо допускати існування міжнародних юридичних прав, які окремі особи можуть обстоювати у спорі з державою. Тому, як наслідок, традиційна позитивістська доктрина різко обмежувала доступ приватних осіб до міжнародних юридичних процедур. Питання про те, чи має стати предметом міжнародного позову завдання шкоди окремій особі, відводилось цілком на розсуд держави, яка захищає особу. Важливо, що якщо шкоду особі завдано її власною державою, то жодна інша держава, як правило не могла захищати цю особу на рівні міжнародного права. Більш того, право виносити спірні справи на розгляд Міжнародного Суду в Гаазі отримали лише держави. “Тільки держави можуть бути сторонами у справах, які розглядаються в Суді” (Статут Міжнародного Суду, п. 1 ст.34 // 59 Stat. 1055, T.S. No 993, 3 Bevans 1153(підписаний у Сан-Франциско 26 червня 1945 р.; набув чинності 24 жовтня 1945р.)

Традиційна позитивістська філософія міжнародного права сіла на мілину міжнародної практики у 40-х роках. У Московській декларації про відповідальність німців за вчинені звірства від 30 жовтня 1943 року Сполучені Штати, Сполучене Королівство, Франція та Радянський Союз заявили, що окремі німці будуть притягнуті до відповідальності за порушення міжнародного права. А 8 серпня 1945 року у Статуті Міжнародного воєнного трибуналу ті самі чотири союзники передбачили утворення Нюрнберзького трибуналу, який мав судити не держави , а окремих осіб за:

злочини проти миру;

воєнні злочини;

злочини проти людства.

Вирок, винесений Нюрнберзьким трибуналом у 1946 році підтвердив, що окремі особи, як і держави, є належними суб'єктами міжнародного права.

Стверджувалось, що міжнародне право стосується лише дій суверенних держав і не передбачає жодних покарань для окремих осіб, а також якщо діяння, яке розглядається, є діянням держави, то ті, хто вчинив його, не несуть особистої відповідальності, а перебувають під захистом доктрини про суверенітет держави. Трибуналом обидва ці твердження були відкинуті. Давно видно, що міжнародне право накладає обов`язки і відповідальність на окремих осіб так само, як і на держави. Злочини на порушення міжнародного права вчиняються людьми, а не абстрактними утвореннями, і забезпечити додержання положень міжнародного права можна лише через покарання окремих осіб, які вчиняють такі злочини.

Вирок у Нюрнберзі став не лише вираженням морального та політичного імперативу, за яким окремі особи можуть притягуватись до відповідальності за порушення норм міжнародного права, але також підтвердженням звичаєвої міжнародно-правової норми, яка передбачає, що особисті права людини повинні захищатися на рівні міжнародного права. Ці моральні, політичні та правові висновки можна також знайти у Преамбулі до Статуту Організації Об'єднаних Націй від 1945 року. Там народи утверджують свою “віру в основні права людини”. Стаття 55 Статуту закликає сприяти “загальній повазі до прав людини і основних свобод та їх дотриманню для всіх незалежно від раси, статі, мови чи релігії”. Перетворення матеріальних норм права в галузі прав людини з національних у міжнародні завершилось у 1948 році разом з оприлюдненням Загальної декларації прав людини.

Народження міжнародного права в галузі прав людини в рішенні Нюрнберзького трибуналу і Загальній декларації прав людини було описано як найбільш “радикальну подію за всю історію міжнародного права”, оскільки завдяки цьому як держави, так і окремі особи швидко стали суб'єктами міжнародного права. Однак Загальна декларація не передбачила ніякого правового механізму застосування норм до держав, які вперто не підкоряються. Хоч держави у системі Організації Об'єднаних Націй і стали підпорядковані нормам міжнародного права в галузі прав людини, вони й далі самостійно вирішували питання про додержання ними своїх зобов'язань. Зважаючи на політичні суперечки, справа розробки ефективних міжнародних юридичних процедур в галузі прав людини на загальній основі просувалася повільно. Тому утворення регіональної - в межах Європейської співдружності - міжнародної системи захисту прав людини, яка могла б забезпечити реальні механізми правозастосування, мало свій сенс, і як наслідок в умовах, що склалися після Другої світової війни Радою Європи розроблено Європейську Конвенцію про захист прав людини й основних свобод, яка на сьогодні вважається найбільш вдалою за дієвістю серед існуючих сиcтем міжнародного захисту прав та свобод людини і громадянина.

B. Міжнародні стандарти в галузі прав людини

Міжнародно-правові зобов'язання реалізують принцип поваги прав людини і розвивають його в конкретних нормах. Це ще один приклад того, що, по-перше, норми міжнародного права повинні знаходити своє адекватне відображення в національному законодавстві. Навіть незважаючи на небажання якої-небудь країни застосовувати у внутрішнім законодавстві міжнародні принципи захисту прав людини, тиск світового співтовариства настільки великий, що вони змушені йти на свого роду поступки. Норми міжнародного права мають пріоритет над національним законодавством.

У Статуті Організації Об'єднаних Націй, прийнятому після Другої світової війни та повалення тоталітарних фашистських режимів, які звели нанівець права людини та навіть саме її існування, було проголошено, що однією з цілей діяльності ООН є міжнародне співробітництво для сприяння загальній повазі та дотриманню прав людини і основних свобод для всіх. Для забезпечення проголошеної мети Генеральна Асамблея ООН прийняла 10 грудня 1948 р. Загальну декларацію прав людини, в якій уперше в історії було встановлено перелік основних прав і свобод людини, що підлягають дотриманню в усьому світі, а також було погоджено юридичний зміст цих прав і свобод та визначено легальні випадки допустимих їх обмежень. Завдяки міжнародному визнанню норм Загальної декларації в конституціях більше 120 країн світу перелік, зміст і допустимі обмеження прав і свобод, які містяться в Декларації, перетворилися на загальновизнані звичаєві норми міжнародного права, тобто на міжнародні стандарти прав людини, яких мають дотримуватися всі країни світу. на Всесвітній конференції з прав людини (Відень, 1993 р.) представники 171 держави, в тому числі й України, підтвердили універсальність та загальнообов'язковість міжнародних стандартів прав людини і наголосили, що їх виконання є важливим чинником існування демократичного суспільства в будь-якій країні.

Спробуємо охарактеризувати основні права і свободи в області цивільних і політичних прав людини, як вони зафіксовані в Пакті про цивільні і політичні права, Конвенцію про попередження злочину геноциду і покаранні за нього, Конвенції про припинення злочину апартеїду і покаранні за нього, Конвенції проти катувань і інших жорстоких, нелюдських чи принижуючих достоїнство видів звертання і покарання та ряду інших актів.

По-перше - це право на життя. Це право передбачене в ст. 6 Пакту про цивільні і політичні права: "Право на життя є невід'ємне право кожної людини. Це право охороняється законом. Ніхто не може бути довільно позбавлений життя".

Паралельно регулюється питання застосування страти . Вона може призначатися тільки "за самі тяжкі злочини відповідно до закону, що діяв під час здійснення злочину і який не суперечить вимогам дійсного Пакту і Конвенції про попередження злочину геноциду і покаранні за нього". Смертний вирок може виноситися тільки компетентним судом. Страта не використовується у відношенні вагітних жінок, а вирок не виноситься за злочини, зроблені особами молодшими 18 років.

Однак ці норми розглядаються лише як базові. У Європейському співтоваристві страта заборонена в державах, що ратифікували Протокол №6 до європейської Конвенції про захист прав людини й основних воль від 28 квітня 1983 року, а в Україні накладений мораторій на її застосування.

Забороняється піддавати людей катуванням чи жорстокому, нелюдському та принижуючому їхнє достоїнство покаранню, зокрема ставити медичні чи наукові досвіди на людях без їхньої згоди. Дана заборона встановлена в ст. 7 Пакту про цивільні і політичні права і розвита в Конвенції проти катувань і інших жорстоких, нелюдських чи принижуючих достоїнство видів звертання і покарання.

Катування забороняються принципово, навіть у самих виняткових обставинах, включаючи війну (ст. 2 Конвенції). Забороняється навіть видача осіб іншій державі, якщо є серйозні підстави думати, що цій особі може загрожувати там застосування катувань.

Пакт про цивільні і політичні права забороняє також рабство і работоргівлю, примусову чи обов'язкову працю. Примусовою чи обов'язковою працею відповідно до Пакту не є:

- каторжна чи інша робота, призначувана по вироку суду;

- робота, виконувана в порядку альтернативної служби, чи служба військового характеру;

- будь-яка служба, обов'язкова у випадку надзвичайного стану;

- служба, що входить у звичайні громадянські обов'язки.

Ідентичними щодо визначення примусової чи обовя`зкової праці є положення ст. 4 Європейської конвенції про захист прав людини.

Поняття рабства визначене в Конвенції щодо рабства від 25 вересня 1926 року. Визначення работоргівлі міститься в Додатковій конвенції про скасування рабства, работоргівлі й інститутів і звичаїв, подібних з рабством від 7 вересня 1956 року: "Під работоргівлею розуміються всі дії, зв'язані з захопленням, придбанням особи з метою звертання її в рабство; усі дії, зв'язані з придбанням раба з метою його продажу чи обміну; усі дії з продажу чи обміну особи, придбаної з цієї метою, і узагалі всякі дія по торгівлі чи перевезенню рабів якими б то не було транспортними засобами".

Велике значення мають нормативи, що дають гарантії прав на волю й особисту недоторканність, що включають права на вільне пересування, умови для арешту й осуду.

Затримка особи дозволяється тільки по підставах, зазначених у законі. Затриманому при арешті повідомляються причини його арешту й у терміновому порядку повідомляється будь-яке пред'явлене обвинувачення. У Пакті міститься положення про те, що затримана чи арештована особа повинна негайно доставлятися до судді (у вітчизняному законодавстві подібна норма відсутня). Складовою частиною є вимога про згоду суду на законність арешту чи затримання. У нас у даний час санкції може давати ще і прокурор, хоча Конституція вимагає винятково санкції судді.

Кожен затриманий і арештований має право на судовий розгляд протягом розумного терміну чи на звільнення(п.3 ст. 51 європейської Конвенції про захист прав людини й основних свобод). При незаконності арешту чи затримки потерпілий має право на компенсацію. Забороняється позбавляти волі за невиконання цивільно-правових зобов'язань.

Всі особи, позбавлені волі, мають право на гуманне звертання і повагу достоїнства, властивого людській особистості. Існують Мінімальні стандартні правила звертання з ув'язненими від 30 серпня 1955 року, що докладно регулюють це питання.

Дуже багато зловживань породжує право вільно пересуватися і вибирати місце проживання в межах держави, в якій особа законно знаходиться(стосується й України в тій мірі, що дотепер діє інститут прописки, незважаючи на визнання його неконституційним). Кожний може вільно залишати будь-яку країну, включаючи свою власну. Ніхто не може бути довільно позбавлений права на в'їзд у власну країну.

Також Декларація містить норми, що гарантують карно-процесуальні права особистості, викладені у Пакті про цивільні і політичні права (ст. 15, 16 Пакту), що закріплюють принципи:

1) рівність усіх перед судом і законом;

2) право на справедливий розгляд справи компетентним, незалежним і безстороннім судом, створеним на основі закону;

3) гласність і публічність процесу

4) право на послуги перекладача;

5) презумпції невинності;

6) терміновість і своєчасність судового розгляду;

7) повідомлення обвинувачуваного про характер і підставу пред'явленого обвинувачення;

8) право на захист і т.д.

Закріплено систему стандартів у сімейно-правових відносинах. Пакт про цивільні і політичні права обмежує довільне втручання в особисте і сімейне життя особистості, гарантує право на недоторканність житла, таємницю кореспонденції, захищає від зазіхань на честь і ділову репутацію. Пакт про цивільні і політичні права декларує рівність усіх людей і забороняє дискримінацію.

До політичних прав відносяться:

1) право на мирні збори;

2) свобода думки, совісті і релігії;

3) свобода слова;

4) право на створення асоціацій;

5) права на участь у керуванні(загальне рівне виборче право при таємному голосуванні).

Дані стандарти є загальноприйнятими.

У цілому варто сказати, що приведений перелік цивільних і політичних прав, не будучи вичерпним, досить повно відбиває основні напрямки міжнародно-правової політики щодо захисту прав та свобод людини.

ІІ

Дієвість міжнародного права

А. Теоретичне підґрунтя ефективності міжнародного права

Будь-які труднощі у створенні хорошого міжнародного права бліднуть поряд з проблемою того, як зробити міжнародне право ефективним. Історія системи міжнародного права дає безліч прикладів ретельно розроблених норм, які на практиці ігнорувалися. Достатньо назвати Пакт Келлога - Бріанта 1928 року та Статут Організації Об'єднаних націй і їх даремні спроби скасування війни, щоб згадати банальний вислів, що міжнародне право не “спрацювало”.

І все-таки міжнародне право “спрацьовує” там, де воно найчастіше застосовується, а саме - у національних правових системах. Якщо положення договору, чи норма звичаєвого міжнародного права, або будь-яка інша норма міжнародного права використовуються при ухваленні рішення національним судом чи адміністративним органом, міжнародне право зберігає свою дієвість, яку тільки здатна продемонструвати національна судова система. Для більшості правників-міжнародників така дієвість є достатньою, бо більшість їх - особливо тих, які практикують у певних галузях міжнародного економічного права, таких, як міжнародне комерційне, корпоративне, податкове або торгове право, - спирається у своїй роботі на національні правові системи, а не на якусь міжнародну правову систему. Звернення до послуг національних органів правозастосування є досить поширеним способом забезпечення дії норм міжнародного права у міжнародних відносинах, де є введення спільних правил, які застосовуються і діють одночасно в двох і більше національних правових системах.

Коли ми розмірковуємо над проблемою неефективності міжнародного права, ми не розглядаємо його в аспекті інкорпорованості в національне право і застосування в національному праві. Швидше, особливо неефективним міжнародне право стає при застосуванні в рамках міжнародної правової системи. Справжнім питанням тут є не так сукупність норм міжнародного права, як процедури забезпеченні їх додержання. Краще сформулювати питання таким чином: якою мірою забезпечується дія норм міжнародного права через міжнародні юридичні процедури?

Увага до питання забезпечення дієвості міжнародного права через міжнародні юридичні процедури знаходить свій вияв у традиційній критиці міжнародного права як такого, що не є справжнім “правом”. У ХІХ сторіччі провідний англійський правознавець-позитивіст Джон Остін, якого особливо цікавив зв'язок між нормами і забезпеченням їх додержання, стверджував, що справжнє “право” відчуває потребу в суверені, який би забезпечив додержання його норм, і що тому без міжнародного суверена міжнародне право, за визначенням, є не “право”, а форма моралі. У 1961 році Г.Л.А. Харт у своїй сучасній моделі позитивізму хоч і погоджувався з тим, що з мовної точки зору і з огляду на загальний вжиток правильно називати міжнародне право “правом”, все ж писав, що міжнародне право у тому вигляді, як він тоді його бачив, нагадувало не національну правову систему, а примітивну правову систему, в якій існують основні зобов'язувальні норми, але немає допоміжних норм, що дозволяли б ефективно творити, визнавати основні норми і забезпечувати їх додержання.

Хоч якими були їх відмінності, але ні Остін, ні Харт, ані більшість інших правознавців у своїй загальній характеристиці міжнародного права не звертають особливої уваги на багатоманітність міжнародних юридичних процедур. Хоча й існує певне міжнародне право, як система процедур забезпечення виконання його норм, які, можливо, прагнуть до універсальності, як наприклад Організація Об'єднаних Націй і її право, чи звичаєве міжнародне право, чи, можливо, природне право, все ж більшість норм і процедур міжнародного права стосується лише ряду держав, які погоджуються їх додержуватися. Це справджується навіть щодо широко популярних договірних утворень, таких як Генеральна угода про тарифи і торгівлю та Міжнародний валютний фонд. Сказати, що існує певна система міжнародного права, було б не точніше, ніж сказати, що існує певна система національного права. І оскільки існує багато систем національного права, то існує й багато систем міжнародного права.

Враховуючи багатоманітність міжнародних юридичних процедур, формулювання запитання про дієвість можна ще раз змінити. Відповідь на це запитання скаже нам більше, якщо його поставити таких чином: які форми міжнародних юридичних процедур є ефективними? У сформульованому по-новому питанні присутнє як правильне припущення, що існують різні системи міжнародного права, так і натяк на те, що деякі системи можуть виявитись більш ефективними, ніж інші. Аналізуючи відносини між правом і суспільством, Макс Вебер на зорі ХХ сторіччя визначив “право” як “систему порядку, наділену певними особливими гарантіями вірогідності її емпіричної дійсності”. Необхідні для права “гарантії” Вебера є більш складними поняттями, ніж необхідні для права “суверени” Остіна. Вебер писав про “апарат примусу, тобто існування однієї чи більше осіб, чиє особливе завдання полягає у готовності застосувати спеціально передбачені засоби примусу (правового примусу) для забезпечення додержання норм”. “Апарат примусу” може застосовувати психологічні, а також фізичні засоби примусу і може прямо або непрямо протидіяти учасникам системи.

Дещо дивно, але незважаючи на існування проблеми дієвості міжнародного права, їй приділяється відносно мало уваги з боку науки. Більшість наукових досліджень з міжнародного права зосереджується швидше на нормах, ніж на процедурах. До певної міри така наукова пасивність викликана, мабуть, поділом між правниками-міжнародниками і політологами: правники почувають себе впевнено в питанні норм, але невпевнено в питанні міжнародних відносин, а політологи - навпаки.

В. Практичні аспекти дієвості міжнародних норм

Найбільш відомий міжнародний судовий орган - Міжнародний Суд ООН в Гаазі - надто часто виступав складовою відносно неефективної міжнародної правової системи, а саме - системи Організації Об`єднаних Націй. Це не применшує значення системи ООН; з політичної точки зору вона справді важлива. Слід лише зауважити, що право Міжнародного Суду і Організації Об`єднаних Націй сьогодні може бути відносно нецікавим для теоретиків права, оскільки ці правові інструменти діють так неефективно.

Набагато цікавішою для теорії (і, можливо, провісником майбутнього) є міжнародна правова система, сформована Європейською конвенцією з прав людини, де формальні правові структури , тобто Європейський Суд і Комісія з прав людини в Страсбурзі, здійснюють фактичні повноваження. Їх ефективність є неперевершеною на міжнародній арені, за винятком можливо інших європейських міжнародних судових інстанцій: Суду Європейського Союзу і Суду першої інстанції в Люксембурзі.

Спробуймо до певної міри висвітлити потенціал дієвості міжнародних юридичних процедур. Європейське право в галузі прав людини пропонує не лише найбільш важливий звід норм прецедентного права, який висвітлює сутність міжнародного права в цій галузі, але один з найбільш наочних і цікавих прикладів ефективної системи міжнародних юридичних процедур. Можна сказати, що міжнародні установи, такі як ті, що стосуються європейського права в галузі прав людини, свідчать про існування допоміжних норм. Якщо так, то такі побудови менше всього схожі на примітивну правову систему, а більше на - знайому національну правову систему.

Можливо, пояснення полягає у принциповій різниці між, з одного боку, згодою держав на загальний характер запропонованих правових норм і механізмів забезпечення їх додержання, а з іншого боку, практичним застосуванням норм і дією таких механізмів. Справжнім дивом стало постійно зростаюче визнання цієї системи навіть після появи різко суперечливих рішень Європейського суду з прав людини. Держави, що стали учасницями Конвенції, підкорилися цим рішенням з готовністю, яку можна назвати напрочуд вражаючою. Причин для цього, без сумніву, багато і вони складні. Не можна знати напевне, що держава скасує свої закони про протиприродні статеві зв`язки чи проведе реформу процедур соціального забезпечення просто за розпорядженням якогось несудового органу, що складається майже повністю з іноземців. Але важче опиратися тим самим наказам, викладеним у формі судового рішення. Опір був би виявом не лише незгоди з політичних питань, але насамперед - викликом зобов`язанню додержуватися принципів людської гідності та верховенства права, взятому на себе державою при її вступі до європейської системи прав людини. Такий виклик у сучасній Європі переважно не вважається політично життєздатною альтернативою.

Звичайно такий погляд на речі буде логічним лише тоді, коли рішення Суду в Страсбурзі будуть, по суті, втіленням загальних норм поведінки, як було домовлено у Європейській конвенції з самого початку. Справді, спочатку наводиться загальна норма права і Суд розпочинає те, що є нейтральним процесом розмірковування в напрямку від цієї норми до оскаржених дій. Незмінну істинність такого причинно-наслідкового зв'язку вже давно спростовано процесом ухвалення судових рішень по суті. Різниця між проголошенням абстрактних норм і їх суперечливим застосуванням до конкретних випадків є постійною темою у процесі ухвалення судових рішень у порядку конституційного нагляду, і яку чітко передбачено в обговореннях, що супроводжували підготовку Конвенції.

ІІІ

Міжнародні організації захисту прав людини
та їх діяльність

А. Міжнародні організації під егідою ООН

Говорячи про реалізацію захисної функцій міжнародного права, насамперед, порозуміваємо певну форму і спосіб забезпечення дотримання прав і свобод людини на міжнародному рівні.

Проблема ефективності існуючих і створюваних стандартів особливо уважно вивчається останнім часом. Створюються нові органи контролю, змінюються функції діючих.

В цілому, можна виділити дві групи міжнародних організацій:

1) під егідою ООН (Міжнародний суд ООН, МОП, ВОЗ, ЕКОСОС, ЮНЕСКО, Верховний комісар ООН по правах людини, Комітет із прав людини і т.д. )

2) інші органи, здебільшого, обмежено-територіальної дії (наприклад, Європейська комісія з прав людини і Європейський суд по правах людини, про які ще буде говоритися докладніше).

Відповідні органи мають різну компетенцію, хоча іноді вона перетинається. Нерідко для початку їхньої діяльності потрібно дотримання зацікавленими сторонами певних умов, в інших випадках ніяких умов не потрібно, робота по виявленню і попередженню порушень здійснюється автоматично (так діє Комітет по правах дитини).

Для загального розуміння того, як здійснюється правозахисна діяльність цих організацій, розглянемо статус основних органів у цій області.

ООН це універсальна міжурядова міжнародна організація, що допомагає державам усього світу знаходити шляхи врегулювання конфліктів. Основою діяльності ООН є Устав міжнародний договір, згідно з яким держави-члени зобовязуються також приймати міри для захисту прав і свобод людини в усьому світі.

1. Генеральна асамблея

Генеральна асамблея є головним радним органом ООН. В ній представлені усі держави-члени, кожна з яких має один голос. Асамблея має право обговорювати на своїх засіданнях усі питання в межах уставу ООН. Вона також виробляє рекомендації у цілях “сприяння здійсненню прав людини та головних свобод для усіх без незалежно від раси, мови, релігії”. Починаючи з 1948 року Генеральна асамблея прийняла значну кількість декларацій та конвенцій з питань прав людини. Проекти резолюцій та рішень з прав людини виносяться на розгляд пленарного засідання Генеральної Асамблеї та приймаються простою більшістю голосів.

2. Економічна та Соціальна Рада (ЕКОСОР)
Економічна та Соціальна Рада складається з 54 держав, третина яких щорічно перевибирається Генеральною Асамблеєю. ЕКОСОР дає рекомендації в цілях заохочення поваги та дотримання прав людини та основних свобод, а також створює комісії в економічній та соціальній галузях для заохочення прав людини. Рада також може готувати для розгляду Генеральною Асамблеєю проекти конвенцій та організовувати міжнародні конференції з питань прав людини.

3. Верховний комісар ООН з прав людини

Пост Верховного комісара заснований Резолюцією Генеральної Асамблеї ООН 48/141 від 20 грудня 1993 року, на підставі Віденської Декларації і Програми дій, прийнятих Всесвітньою конференцією по правах людини (Відень, 14 - 25 червня 1993 року). Верховний комісар призначається Генеральним секретарем ООН на 4 роки і затверджується Генеральною Асамблеєю. Надалі можливо продовження терміну ще на 4 роки.

Верховний комісар є посадовою особою ООН, за посадою він відповідає рівню заступника Генерального секретаря ООН, розміщується в Женеві і має відділення зв'язку в Нью-Йорку. Під керівництвом і егідою Генерального Секретаря він відповідає за координацію усієї діяльності у галузі прав людини в межах ООН.

Верховний комісар керується тим, що усі права людини є неподільними, універсальними і взаємозалежними. При всій необхідності враховувати значущість регіональних особливостей і різного історичного, культурного і релігійного досвіду держав незалежно від їхньої політичної, економічної і культурної систем, ці держави зобов`язані заохочувати і захищати усі права людини й основні свободи. Винятково важлива функція сприяння Верховного комісара збалансованому і стійкому розвитку в інтересах усіх людей і забезпечення реалізації права на розвиток.

Повноваження Верховного комісара не виходять за рамки загальної компетенції Генеральної Асамблеї ООН, ЕКОСОРу і Комісії ООН по правах людини, а відповідні правомочності виражаються, зокрема , у рішеннях зазначених органів.

Управління Верховного комісара ООН з прав людини складається приблизно з 200 працівників і налічує 3 відділи: 1) відділ досліджень та права на розвиток, який проводить дослідницьку та аналітичну роботу з різних питань прав людини та розробляє стратегію здійснення права на розвиток; 2) відділ служб підтримки, який здійснює допомогу Комісії з прав людини, Підкомісії по заохоченню та захисту прав людини; 3) відділ програмної діяльності, який займається програмами технічної допомоги у галузі прав людини окремим країнам, забезпечує роботу спеціальних доповідачів та робочих груп по розслідуванню порушень прав людини на місцях, сприяє здійсненню освітніх програм.

Страницы: 1, 2