Обмежена осудність

Обмежена осудність

41

ЗМІСТ стр.

Вступ ................................................................................................................... 3-4

РОЗДІЛ І. Осудність як ознака суб'єкта злочину. Поняття обмеженої осудності ……………………………………………………………………... 5-13

РОЗДІЛ ІІ. Сутність та критерії обмеженої осудності ….…………..….... 14-19

РОЗДІЛ ІІІ. Співвідношення осудності, неосудності та обмеженої осудності ……………………………………………………….…………….……….… 20-25

РОЗДІЛ ІV. Розроблення та застосування категорії обмеженої осудності у вітчизняній правозастосовній практиці …………..…………………….… 26-32

Висновки ......................................................................................................... 33-34

Перелік посилань ............................................................................................ 35-36

Список використаних джерел …................................................................... 37-39

ВСТУП

Осудність - це кримінально-правова категорія, яка характеризує психічний стан особи під час вчинення злочину, при якому у неї повністю збережена здатність усвідомлювати свої дії (бездіяльність) та керувати ними.

Різновидом осудності є обмежена осудність. Відповідно до Закону обмежено осудною визнається особа, яка під час вчинення злочину, через наявний у неї психічний розлад, не була здатна повною мірою усвідомлювати свої дії (бездіяльність) та (або) керувати ними.

Обмежена осудність визначається тільки на момент вчинення злочину і тільки у зв'язку з ним. Ставити питання про обмежену осудність за межами такого діяння недопустимо.

Новий КК України передбачив норму про кримінальну відповідальність осіб із психічними розладами, що не виключають осудності. Таким чином, поряд з осудністю і неосудністю, про яку йдеться в частині 2 статті 19 КК України, в кримінальному Законі з'явилася норма, що дозволяє враховувати психофізичні нюанси, що впливають на формування поведінкових реакцій людини. Стаття 20 КК України одержала назву «обмежена осудність». Вона говорить про явище, яке в різних авторських інтерпретаціях іменується як обмежена осудність.

До прийняття КК України 2001 року діяла формула «осудність-неосудність», поняття ж «обмежена осудність» з'явилося зовсім нещодавно, а тому і актуальність у його вивченні досить висока.

Його вивченням за сучасних умов займається невелика кількість криміналістів, але найвідомішими серед них є: М. Цепень, О.В. Зайцев, Н. Мірошниченко, Т.М. Приходько, М.І. Бажанов, Н.А. Орловська, Г.В. Назаренко, Ю.В. Александров, В.А. Клименко.

Предмет дослідження в курсовій роботі - це суспільні відносини, що виникають в процесі застосування поняття «обмежена осудність» при вивченні суб'єкта злочину.

Що ж стосується об'єкту дослідження курсової роботи, то ним є норми чинного законодавства України в сфері застосування поняття «обмежена осудність», які містяться в Кримінальному кодексі України та праці деяких українських криміналістів.

Мета дослідження - розкрити суть поняття «обмежена осудність» в сучасних умовах. А тому треба вирішити такі завдання, як: проаналізувати і описати порядок використання поняття «обмежена осудність» в Україні, а також дослідити його зміст та розкрити суть.

При написанні курсової роботи автором були використані методи: дослідження, психологічного аналізу, історичний та описовий.

РОЗДІЛ І.

Осудність як ознака суб'єкта злочину. Поняття обмеженої осудності

Обов'язковою ознакою суб'єкта злочину є його осудність. Тільки осудна особа здатна правильно оцінювати фактичні обставини вчинюваного діяння, усвідомлювати його суспільно небезпечний характер, керувати своїми діями (бездіяльністю). Тільки осудна особа підлягає кримінальній відповідальності й покаранню.

Згідно з частиною 1 статті 19 КК України осудною визнається особа, яка під час вчинення злочину могла усвідомлювати свої дії (бездіяльність) і керувати ними. Таким чином, осудна особа - це фізична особа, яка за віком і станом психічного здоров'я може усвідомлювати свої дії і керувати ними під час вчинення злочину. Із цього випливає, що питання про осудність особи виникає тільки при вчиненні нею злочину та визначенні інтелектуального та вольового моментів її вини [1, 115].

Осудність - це нормальний психічний стан особи. Вона характеризується двома критеріями: юридичним і психологічним.

Юридичним критерієм осудності є факт вчинення суспільно небезпечного діяння (злочину), передбаченого Законом про кримінальну відповідальність, психічно здоровою особою, здатною повною мірою усвідомлювати свої дії (бездіяльність) (фактичну сторону та суспільну небезпечність свого діяння) та керувати ними під час вчинення злочину.

Під психологічним критерієм осудності розуміється стан свідомості особи, її здатність до усвідомленої діяльності.

Психологічний критерій осудності характеризується двома ознаками:

1) можливістю (здатністю) повною мірою усвідомлювати характер своїх дій (бездіяльності), тобто усвідомлювати фактичну сторону та суспільну небезпечність свого діяння (іншими словами, коли здатність до усвідомленої діяльності збережена);

2) можливістю керувати своїми діями (бездіяльністю).

Вказаний стан психіки є фактичною передумовою та юридичною підставою вини та кримінальної відповідальності за скоєне діяння. У свідомості осудної особи відображається весь комплекс обставин вчинення злочину. Оцінюючи ситуацію, людина з різних варіантів поведінки за своїм розсудом вільно вибирає злочинний варіант, що є філософським обумовленням її кримінальної відповідальності.

Таким чином, осудність - це кримінально-правова категорія, яка характеризує психічний стан особи під час вчинення злочину, при якому у неї повністю збережена здатність усвідомлювати свої дії (бездіяльність) та керувати ними.

Різновидом осудності є обмежена осудність. Відповідно до Закону [2, 20] обмежено осудною визнається особа, яка під час вчинення злочину, через наявний у неї психічний розлад, не була здатна повною мірою усвідомлювати свої дії (бездіяльність) та (або) керувати ними.

Обмежена осудність визначається тільки на момент вчинення злочину і тільки у зв'язку з ним. Ставити питання про обмежену осудність за межами такого діяння, на думку автора курсової роботи, недопустимо.

На відміну від осудності обмежена осудність характеризується трьома критеріями: юридичним, психологічним і медичним.

Юридичним критерієм обмеженої осудності є факт вчинення особою передбаченого КК України суспільно небезпечного діяння (злочину), характеристика якого свідчить про психічний розлад суб'єкта злочину і значне обмеження здатності усвідомлювати свої дії (бездіяльність) та (або) керувати ними, за наявності доказів вчинення його особою, відносно якої вирішується питання про обмежену осудність.

Це означає, що питання про обмежену осудність виникає тоді, коли:

а) є факт вчинення суспільне небезпечного діяння (злочину);

б) вказане діяння передбачене Законом про кримінальну відповідальність як злочин;

в) діяння вчинене особою, в якої суттєво обмежена здатність усвідомлювати свої дії (бездіяльність) та (або) керувати ними внаслідок хронічного або тимчасового хворобливого розладу психічної діяльності (непсихотичного рівня);

г) є докази вчинення діяння особою, відносно якої вирішується питання про обмежену осудність;

ґ) у судді (слідчого) виник сумнів щодо психічної здатності особи усвідомлювати свої дії (бездіяльність) та керувати ними (думка про психічне відхилення від норми).

Психологічний критерій обмеженої осудності полягає в нездатності особи повною мірою усвідомлювати свої дії (бездіяльність) та (або) керувати ними.

У Законі не передбачено ступінь обмеження здатності усвідомлювати свої дії (бездіяльність) та (або) керувати ними. Однак очевидно, що психологічний критерій потребує певного уточнення. Він повинен передбачати суттєве обмеження (кількісне) у суб'єкта протиправного діяння здатності усвідомлювати свої дії та (або) керувати ними.

Психологічний критерій може виражатися двома ознаками:

1) інтелектуальною - особа не здатна повною мірою усвідомлювати свої дії (бездіяльність) (не здатна у повному обсязі усвідомлювати фактичну сторону та суспільну небезпечність своєї поведінки);

2) вольовою - особа не здатна повною мірою керувати своїми діями.

При цьому в особи може бути суттєво обмежена здатність усвідомлювати свої дії та просто обмежена або збережена здатність керувати ними, і навпаки. А також може бути суттєво обмежена й здатність усвідомлювати свої дії, й здатність керувати ними.

Зазначені особливості інтелектуальної та вольової ознак й обумовили те, що в Законі про кримінальну відповідальність між ними стоїть і єднальний («та»), і розділовий («або») сполучники [3, 156].

Медичним критерієм є психічний розлад. У Законі медичний критерій не конкретизований. Наука до медичного критерію відносить хронічні або тимчасові хворобливі розлади психічної діяльності непсихотичного рівня (так звані межові психічні розлади або психічні аномалії), суттєвою ознакою яких є кількісне обмеження здатності усвідомлювати свої дії та (або) керувати ними при якісному збереженні критичної функції свідомості (наприклад, психопатія, неврози, фізіологічний афект).

Таким чином, обмежена осудність - це кримінально-правова категорія, яка характеризує психічний стан особи під час вчинення злочину, обов'язковою ознакою якого (стану) є суттєве обмеження внаслідок хронічного або тимчасового розладу психічної діяльності (непсихотичного рівня) здатності особи усвідомлювати свої дії (бездіяльність) та (або) керувати ними при якісному збереженні критичної функції свідомості.

Зазначимо, що будь-який психічний розлад межового характеру, що не позбавляє особу здатності усвідомлювати та керувати своїми діями, певною мірою обмежує цю здатність, але не будь-який свідчить про обмежену осудність. Тобто обмежена здатність усвідомлювати свої дії або керувати ними при певних хворобливих розладах психіки (непсихотичного рівня), як правило, не повинна ідентифікуватися з обмеженою осудністю. Для визнання особи обмежено осудною недостатньо встановити в неї хворобливий розлад психічної діяльності непсихотичного рівня, необхідно, щоб хворобливі вияви істотно вплинули на поведінку особи і зумовили злочинний характер діяння.

Обмежена осудність не скасовує кримінальної відповідальності, її правова природа полягає у тому, що вона є пом'якшуючою покарання обставиною, що передбачена самостійною нормою Загальної частини КК України.

Визнання особи обмежено осудною враховується судом при призначенні покарання і може бути підставою для застосування примусових заходів медичного характеру. Тобто суд взагалі може відмовитись від призначення покарання особі, визнаної обмежено осудною стосовно вчиненого нею злочину [4, 123].

Антиподом осудності є неосудність.

Це стосується й суспільно небезпечних проявів поведінки, передбачених кримінальним законодавством.

Отже, людина, визнана неосудною, не може ні за яких обставин нести кримінальну відповідальність, які б тяжкі наслідки від її суспільно небезпечної поведінки не настали (смерть людини, велика матеріальна шкода), бо в її діях відсутні умисел або необережність, тобто вина.

До осіб, визнаних неосудними щодо вчиненого ними суспільно небезпечного діяння, можуть бути застосовані примусові заходи медичного характеру з метою їх обов'язкового лікування, а також запобігання вчиненню ними суспільно небезпечних діянь.

У Законі [5, 19] дається поняття (формула) неосудності: «Не підлягає кримінальній відповідальності особа, яка під час вчинення суспільно небезпечного діяння, передбаченого КК України, перебувала в стані неосудності, тобто не могла усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними внаслідок хронічного психічного захворювання, тимчасового розладу психічної діяльності, недоумства або іншого хворобливого стану психіки. До такої особи за рішенням суду можуть бути застосовані примусові заходи медичного характеру».

Наведена формула неосудності має юридичний, психологічний і медичний критерії. Вона є обов'язковою як для юристів, так і для медиків. Спираючись саме на її положення, вирішується питання осудності чи неосудності особи.

Юридичним критерієм неосудності є факт вчинення особою суспільно небезпечного діяння, передбаченого КК України, за наявністю доказів вчинення його особою, стосовно якої вирішується питання про неосудність.

Психологічний критерій неосудності складається з двох ознак:

1) інтелектуальної, тобто нездатності особи усвідомлювати свої дії (бездіяльність);

2) вольової, тобто нездатності особи керувати своїми діями (бездіяльністю).

Інтелектуальна ознака психологічного критерію неосудності передбачає відсутність в особи здатності усвідомлювати як фактичну сторону діяння, так і його соціальний сенс (суспільну небезпечність).

Вольова ознака психологічного критерію неосудності передбачає нездатність особи керувати своїми діями (бездіяльністю).

Ці ознаки тісно пов'язані між собою, оскільки і свідомість, і воля є виявом психічної діяльності людини. При цьому функція вольової діяльності людини завжди здійснюється під контролем її свідомості. Серйозні порушення свідомості, як правило, призводять до ураження вольової діяльності. Таким чином, як вважає автор курсової роботи, ознаки психологічного критерію неосудності в реальному житті переважно збігаються.

Отже, завжди, коли особа не усвідомлює своїх дій, вона не може й керувати ними. Але бувають випадки, коли особа усвідомлює свої дії (бездіяльність), але не може керувати ними (наприклад, піромани не можуть утриматися від підпалів, клептомани - від крадіжок, розуміючи при цьому фактичну сторону своєї поведінки). Тому згідно із Законом достатньо однієї ознаки (інтелектуальної чи вольової) для наявності психологічного критерію неосудності.

Якими ж обставинами обумовлює Закон можливість наявності психологічного критерію неосудності? Такими обставинами є наявність в особи психічного захворювання. Саме психічна хвороба особи, що вчинила суспільно небезпечне діяння, є медичним критерієм неосудності.

Закон дає узагальнений перелік таких хвороб:

1) хронічне психічне захворювання (шизофренія, епілепсія, прогресивний параліч);

2) тимчасовий розлад психічної діяльності (патологічне сп'яніння, патологічний афект, реактивний стан);

3) недоумство (від народження - олігофренія і набуте - деменція). Має три форми: легка (дебільність), середня (імбецильність) і тяжка (ідіотія);

4) інший хворобливий стан психіки (всі інші психічні хвороби, які не ввійшли до перших трьох груп: наслідки черепно-мозкових травм, пухлин мозку).

Медичний критерій наявний, якщо буде встановлена психічна хвороба, що належить до однієї з чотирьох груп.

При цьому треба встановити, що наявна психічна хвороба на момент вчинення суспільно небезпечного діяння обумовила наявність психологічного критерію, тобто особа завдяки хворобі не могла усвідомлювати свої дії (бездіяльність) і (або) керувати ними.

Сама по собі наявність психічної хвороби не обов'язково зумовлює стан неосудності на момент вчинення суспільно небезпечного діяння. Скажімо, хворий навіть на такі тяжкі хвороби, як шизофренія, епілепсія, може перебувати у стані ремісії (від лат. remissio - покращення) і може бути визнаний осудним (обмежено осудним) щодо вчиненого діяння, оскільки буде відсутній психологічний критерій неосудності.

Абсолютна більшість людей не має психічних хвороб. Через те у слідчо-судовій практиці виходять з того, що відсутність у особи, яка вчинила суспільно небезпечне діяння, такої хвороби є нормальним, стандартним становищем. Підстави запідозрити психічну хворобу, а отже, й можливий стан неосудності дає наявність медичних документів про те, що особа раніше лікувалася з цього приводу, її поведінка під час вчинення злочину, яка виглядає немотивованою навіть з позицій злочинця (скажімо, надмірна жорстокість).

Питання про неосудність вирішується судово-психіатричною експертизою, яка проводиться за призначенням слідчо-судових органів на підставі пункту 3 статті 76 КПК України.

Висновок експерта для особи, яка провадить дізнання, слідчого, прокурора та суду не є обов'язковим, але незгода з ним повинна бути мотивована у відповідних Постанові, Ухвалі, Вироку (частина 4 статті 75 КПКУ).

Як вже було зауважено автором курсової роботи, стан неосудності визначається на момент вчинення особою суспільно небезпечного діяння, але при цьому є можливим захворювання особи на психічну хворобу після вчинення діяння, проте до постановлення Вироку. Згідно з частиною 3 статті 19 КК України «не підлягає покаранню особа, яка вчинила злочин у стані осудності, але до постановлення Вироку захворіла на психічну хворобу, що позбавляє її можливості усвідомлювати її дії (бездіяльність) або керувати ними. До такої особи за Рішенням суду можуть застосовуватись примусові заходи медичного характеру, а після одужання така особа може підлягати покаранню».

Досудове слідство в таких випадках зупиняється на підставі пункту 2 частини 1 статті 206 КПК України. Після видужання обвинуваченого слідство відновлюється і закінчується провадженням на загальних підставах [6, 208].

Якщо особа, щодо якої були застосовані примусові заходи медичного характеру внаслідок її психічного захворювання після вчинення злочину, видужає, вона має бути віддана до суду і їй може бути призначене покарання. Час перебування у медичній установі, якщо ця особа засуджена до позбавлення волі або виправних робіт, зараховується в строк відбування покарання (частина 1 статті 423 КПКУ).

Ухвала (Постанова) про відновлення справи може бути винесена в межах встановленої Законом давності притягнення до кримінальної відповідальності (частина 2 статті 423 КПКУ).

До проблеми осудності належить питання про відповідальність особи, яка вчинила злочин у стані сп'яніння внаслідок вживання алкоголю, наркотичних засобів або інших одурманюючих речовин. Стаття 21 КК України вказує, що такі особи підлягають кримінальній відповідальності. Більше того, згідно з пунктом 13 частини 1 статті 67 КК України вчинення злочину особою, що перебуває у стані алкогольного сп'яніння або у стані, викликаному вживанням наркотичних або інших одурманюючих засобів, є обставиною, яку суд може визнати такою, що обтяжує покарання.

Алкоголь, наркотики, токсичні речовини впливають на нервову систему людини, можуть негативно відбитися на інтелектуальній і вольовій складових її психіки. Систематичне їх вживання веде до деградації особи, полегшує формування антигромадської установки. Навіть одноразове їх вживання може мати провокуючий для вчинення суспільно небезпечного діяння характер.

Наявність кримінальної відповідальності за злочин, вчинений у стані сп'яніння, полягає у тому, що особа не може бути визнана неосудною у таких випадках, адже відсутній як психологічний (особа не втрачає можливості усвідомлювати свої дії (бездіяльність) і керувати ними), так і медичний (відсутня ознака психічного захворювання) критерії неосудності.

Стан сп'яніння не може бути прирівняний і до стану обмеженої осудності.

На практиці бувають випадки так званого патологічного сп'яніння, яке лежить в основі тимчасового розладу психічної діяльності, а отже, дає підставу для визнання особи неосудною.

До алкоголіків, наркоманів і токсикоманів, що вчинили злочин, судом може бути застосоване примусове лікування, незалежно від призначеного покарання.

РОЗДІЛ ІІ.

Сутність та критерії обмеженої осудності

Новий КК України передбачив норму про кримінальну відповідальність осіб із психічними розладами, що не виключають осудності. Таким чином, поряд з осудністю і неосудністю, про яку йдеться в частині 2 статті 19 КК України, в кримінальному Законі з'явилася норма, що дозволяє враховувати психофізичні нюанси, що впливають на формування поведінкових реакцій людини. Стаття 20 КК України одержала назву «обмежена осудність». Вона говорить про явище, яке в різних авторських інтерпретаціях іменується як обмежена осудність [7, 279].

Діюча до прийняття КК України 2001 року формула «осудність-неосудність», відповідно до якої давався експертний висновок, могла бути лише альтернативна: здатний чи не здатний суб'єкт усвідомлювати свої дії або керувати ними. У той же час не можна виключати впливу психічних розладів на усвідомлено вольову поведінку осіб, визнаних осудними у відношенні інкримінованих їм діянь. Це ті вади, що в силу своєї патологічної основи істотно обмежують волю особистого вибору, знижують самоконтроль, повноту відображення у свідомості об'єктивної і суб'єктивної дійсності, погіршують її сприйняття, ускладнюють рішення проблемних ситуацій.

Недосконалістю зазначеної формули і була породжена у свій час концепція обмеженої осудності, що незважаючи на багаторічну дискусію про необхідність перегляду такого альтернативного принципу, донедавна так і не була відбита у вітчизняному кримінальному Законі.

Обґрунтованою є думка І.А. Кудрявцева, який вважає, що «обмежена осудність - це не стан проміжний між осудністю і неосудністю, і тим більше не перманентний стан, обумовлений тільки ступенем виразності психічної патології, а динамічний варіант чи, точніше, динамічний параметр осудності, особлива зона усередині континуума осудності, що виникає при деякій констеляції ситуаційних, психопатологічних і патоперсонологічних диспозицій». У зв'язку з цим вище зазначений автор цілком справедливо стверджує, що диференціювання цього континуума, встановлення його внутрішніх границь, що розділяють обмежену і повну осудність, без асиміляції й інтеграції методів і підходів наукової психології і судової психіатрії з достатньою точністю і надійністю неможливо [8, 38].

Представляється, що в теорії кримінального права поряд з формулою неосудності необхідно сконструювати формулу обмеженої осудності.

У частині 1 статті 20 КК України зазначено, що: «підлягає кримінальній відповідальності особа, визнана судом обмежено осудною, тобто така, яка під час вчинення злочину через наявний у неї психічний розлад не була здатна повною мірою усвідомлювати свої дії та керувати ними».

Ця формула повинна бути побудована по «змішаному» методу і містити в собі вказівку на психопатичний стан, з одного боку, і на вчинюване ним значне порушення психічних здібностей, з іншого, тобто необхідно користуватися вказівкою на медичний і юридичний (психологічний) критерії, виділення яких можливо при аналізі статті 20 КК України.

Медичний критерій виражений у кримінальному Законі загальним поняттям «психічні розлади». В одному з проектів КК України у формулі обмеженої осудності був використаний термін «хворобливий стан психіки» [9, 56]. Однак у підсумку законодавець вибрав інший шлях врахування відповідальності осіб із психічними відхиленнями, що не виключають осудності, указавши на поняття «психічні розлади». Представляється, що це пов'язано з тим, що при закріпленні запропонованого проектом КК України формулювання відбулося б неточне відображення медичного критерію обмеженої осудності, мова тоді б йшла винятково про хворобливі психічні розлади, тобто до стану обмеженої осудності могли б відноситися лише такі психічні процеси, що з точки зору медицини трактуються як хворобливі. Не заперечуючи той факт, що в більшості випадків застосування категорії обмеженої осудності можна говорити про хворобливі процеси психіки, важливо вказати, що на здатність усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними впливають і інші процеси, що не відносяться до хворобливих, наприклад, деякі дохворобливі стани, гострі реакції психіки на стрес, реактивні стани.

Як видно з кримінально-правової норми (стаття 20 КК України), сам термін «психічні розлади» не вказує на конкретну форму психічного відхилення, що не утворює неосудності. Деякі вчені спробували дати повний перелік подібних аномалій, додавши йому вичерпний характер [10, 278], однак представляється, що тут можливий лише приблизний перелік психічних розладів, що не досягають станів, що утворюють медичний критерій неосудності. Цей перелік буде постійно уточнюватися з урахуванням практики застосування статті 20 КК України. До них, як вважає автор курсової роботи, безперечно слід віднести різного роду психопатії, олігофренію в стадії дебільності, судинні захворювання з психічними змінами, шизофренію в стадії стійкої ремісії і деякі інші психічні розлади.

Як представляється, ознаки медичного критерію неосудності й обмеженої осудності повинні бути ідентичними за своєю формою, але відрізнятись за своїм змістом. Відмінність медичного критерію неосудності і медичного критерію обмеженої осудності повинна полягати в тому, що в першому випадку характер психічного захворювання цілком виключає у такої особи можливість самоконтролю при здійсненні суспільно небезпечного діяння, тоді як у другому випадку така можливість самоконтролю все-таки залишається через недосягнення захворюванням психотичного рівня, а отже, відповідь на питання про осудність суб'єкта є вирішеною, тобто кримінально-правова оцінка його дій (бездіяльності) повинна бути дана як осудній особі.

При встановленні в процесі слідства чи суду на основі експертного висновку наявності у обвинувачуваного психічної аномалії, обов'язково повинно бути також розглянуте питання про те, чи не є дана психічна аномалія медичним критерієм обмеженої осудності, тобто чи має місце вплив аномальних проявів у психічній діяльності суб'єкта на процес формування усвідомленого вольового акта, що виразився в скоєнні злочину.

Особливо підкреслимо, що обставиною, що обмежує здатність особи усвідомлювати значення своїх дій і керувати ними, завжди без винятку повинно визнаватися наявність психічної аномалії. Відсутність останньої цілком виключає постановку питання про обмежену осудність. В противному випадку можна прийти до того ж висновку, до якого дійшли деякі автори, які стверджують, що обмежена осудність вже була «частково» визнана вітчизняним кримінальним Законом [11, 22-23]. Слід відмітити, що думка, відповідно до якої закріплення в кримінальному Законі норм про дії осіб у стані сильного душевного хвилювання - часткове визнання кримінальним Законом концепції обмеженої осудності, ґрунтується на помилковому трактуванні зазначених статей.

По-перше, обидві ці норми передбачають умисне суспільно небезпечне діяння, скоєне в стані сильного душевного хвилювання, тобто фізіологічного афекту, що ні в якому разі не може визнаватися психопатологічним явищем. Тут немає психічної аномалії, а отже, відсутній медичний критерій обмеженої осудності. По-друге, обов'язковою умовою застосування згаданих норм є те, що стан сильного душевного хвилювання у винного «виник внаслідок протизаконного насильства, систематичного знущання або тяжкої образи з боку потерпілого». Інакше кажучи, в даних нормах відбитий не психопатологічний, а віктимологічний аспект.

Таким чином, зміст медичного критерію обмеженої осудності складають психічні відхилення, що представляють собою ті чи інші психофізіологічні особливості та (або) психогенетичні аномалії, що зовні виявляються в порушеннях рефлекторно-функціональної діяльності головного мозку і патохарактерологічних змінах особи, але при цьому не призводять до патологічних процесів у психічній діяльності індивіда, у зв'язку з чим зберігається усвідомленість вольових актів.

Встановлення медичного критерію ще не дає основ для висновку про обмежену осудність особи в момент вчинення злочину, він є лише основою для критерію юридичного, який визначає головний зміст обмеженої осудності.

Юридичний критерій обмеженої осудності сформульований у частині 1 статті 20 КК України як нездатність особи «повною мірою усвідомлювати свої дії (бездіяльність) та (або) керувати ними». Юридичний критерій обмеженої осудності містить інтелектуальну і вольову ознаки.

Інтелектуальна ознака юридичного критерію обмеженої осудності означає, що особа не розуміє повною мірою фактичну сторону, тобто дійсний зміст своєї поведінки. Вольова ознака свідчить про такий ступінь руйнування психічним розладом вольової сфери людини, що вона не може повною мірою керувати своїми діями. Це самостійний елемент, який і при відсутності інтелектуальної ознаки може свідчити про наявність юридичного критерію обмеженої осудності; не випадково в Законі між цими ознаками стоїть союз «або». Судова практика, а також дані психіатрії і психології свідчать, що особа, яка скоїла суспільно небезпечне діяння, при визначеному стані психіки усвідомлює фактичну сторону свого діяння, може усвідомлювати суспільну небезпеку як своїх дій, так і їх наслідків, однак не може повною мірою керувати своєю поведінкою. У таких випадках на підставі однієї лише вольової ознаки можна говорити про обмежену осудність. Необхідно мати на увазі, що нездатність повною мірою усвідомлювати свої дії завжди свідчить і про наявність вольової - нездатності повною мірою керувати цими діями і, отже, про наявність юридичного критерію обмеженої осудності.

Головною ознакою обмеженої осудності є можливість особи усвідомлювати свої дії (бездіяльності), керувати ними, але в силу психічного розладу істотно обмежена здатність до повноцінної психічної діяльності. Саме наявність здатності хоч і не повною мірою, але усвідомлювати свої дії (бездіяльність) та керувати ними свідчить про те, що в даному випадку перед нами особливий вид осудності як обов'язкової ознаки суб'єкта злочину, що не виключає кримінальну відповідальність за вчинений злочин.

У науковій літературі при аналізі критеріїв осудності, обмеженої осудності і неосудності обґрунтовують використання «юридичного» критерію, що складає «факт вчинення суспільно небезпечного діяння» [12, 66-68]. Однак спроба збільшити кількість критеріїв осудності не є доцільною, тому що категорія «стан», у тому числі щодо обмеженої осудності, має дві базові характеристики: кількісну і якісну. «Юридичний» критерій є зайвим стосовно до осудності, тому що осудність і її різновиди визначаються не за допомогою кримінально-правового критерію, а за допомогою встановлення здатності суб'єкта керувати своїми діями під час вчинення злочину і ступенем такої здатності, що залежить від стану психічного здоров'я. Встановлення обмеженої осудності досягається за допомогою двох, а не трьох критеріїв.

Деякі автори вважають, що при характеристиці обмеженої осудності доцільно було б використовувати формулу, що містить три критерії: юридичний, медичний і так званий «клінічний», що визначав би конкретний психічний дефект, який характеризує можливість розуміти поведінку і керувати нею, ступінь виконання цих можливостей, психічний стан особи в момент вчинення злочину [13, 23-24]. Виявляється ж, що пропозиція про введення «клінічного» критерію недостатньо обґрунтована, тому що в самому медичному критерії містяться всі елементи психічного стану. Саме такі психічні розлади, впливають на звуження свідомості суб'єкта при здійсненні злочину та (або) істотно обмежують можливість керувати своїми діями. При цьому не можна не враховувати юридичний критерій, що визначає глибину ураження психіки, ступінь впливу психічного розладу на здатність усвідомлювати характер вчиненого діяння, його наслідків і керувати своїми вчинками. У цьому і виявляється нерозривний зв'язок медичного і юридичного критеріїв, тобто змішаної формули обмеженої осудності, що не вимагає яких-небудь додаткових ознак.

У підсумку автор курсової роботи хоче зазначити, що обмежена осудність є універсальною категорією, за допомогою якої можливе врахування особливостей злочинів, вчинених особами з відхиленнями психіки, що не утворюють неосудності, зокрема, в ній знаходить своє відображення принцип справедливості по відношенню до особи з обмеженими суб'єктивними можливостями.

РОЗДІЛ ІІІ.

Співвідношення осудності, неосудності та обмеженої осудності

КК України 2001 року передбачив норму про кримінальну відповідальність осіб із психічними розладами, що не виключають осудності. Таким чином, поряд з осудністю і неосудністю, про яку йдеться в частині 2 статті 19 КК України, в кримінальному Законі з'явилася норма статті 20 КК України, яка одержала назву «обмежена осудність». Таким чином, відповідно до діючого законодавства здатність діяти свідомо і вільно під час вчинення злочину може бути виражена у суб'єкта у різній мірі, тобто, осудність може мати мінімум дві градації: повну і неповну (стаття 20 КК України «обмежена осудність»). У зв'язку з цим зберігає свою актуальність питання про співвідношення категорії «обмежена осудність» з осудністю та неосудністю.

Слід відзначити, що ця проблема має давні історичні корені, ще старонімецький криміналіст Клейншрод розрізняв кілька ступенів осудності: на 1/4; 1/2; 1/3. У захист його поглядів висловлювалися В.Д. Спасович, Гретнер і ряд інших криміналістів у Росії та за кордоном. Кілька ступенів осудності розрізняв і радянський вчений Ю.К. Сущенко, який виділяв повну, зменшену і часткову осудність, відзначаючи, що повній осудності відповідає психічне здоров'я, зменшеній - межові стани психіки, частковій - дебільність [14, 72-73]. Г.В. Назаренко, виходячи з можливості виділення кількох ступенів осудності, сформулював положення про три її види: повну, зменшену і незначно змінену [15, 58-59].

У той же час частина авторів, незважаючи на розходження використовуваної термінології, фактично виходить з наявності проміжної групи осіб, що вчиняють суспільно небезпечні діяння, та відрізняються як від осудних, так і від неосудних. Вказують, що обмежена осудність є проміжною ланкою між осудністю і неосудністю; проміжною ступінню «між нормальним психічним станом і станом психічної хвороби». У радянський період до проміжної категорії зменшену осудність відносив І.І. Карпец, який спочатку заперечував її з судово-психіатричних позицій, вважаючи, що «з медичної точки зору, навряд чи можливо визнавати людину наполовину осудною, якщо вона усвідомлює, що чинить, та може керувати своєю поведінкою» [16, 78], а потім заперечував зменшену осудність з етичних позицій, вказуючи, що моральність «не дозволяє без достатніх підстав відносити людей до «напівхворих» чи до «напівздорових» [17, 154].

М.Г. Іванов вважає, що «психопатичні аномалії є окрема категорія, що займає середнє положення між осудністю і неосудністю». Автор не вказує на різницю між юридичними і медичними поняттями. Для нього «неосудність - поняття, насамперед медичне…». Так само «психічні аномалії є універсальна й оригінальна категорія», що заміняє собою обмежену осудність, а психопатії рівнозначні обмеженій осудності. Змішання юридичних і медичних понять веде до розгляду психічних аномалій як проміжної категорії між осудністю і неосудністю, замість того, щоб зайняти своє місце в ряді психічних станів.

Більш того, у літературі без яких-небудь аргументів відзначається, що обмежена осудність є частиною осудності. Однак, обмежена осудність - це різновид осудності, що відрізняється від осудності тим, що обмежено осудна особа не здатна повною мірою усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними під час вчинення злочину, тому що має психічний розлад, який обмежує її інтелектуально-вольові можливості. Обмежена осудність не повинна розглядатися як частина осудності саме тому, що відрізняється від неї якісно і кількісно у своїй біологічній основі, хоча юридично має з нею багато спільного.

Слід зазначити, що осудність особи з психічним розладом і осудність особи без психічного розладу стосовно кримінальної відповідальності юридично рівнозначні, тому що суб'єкт у тому чи іншому випадку підлягає кримінальній відповідальності. Однак здатність діяти усвідомлено та керувати своїми діями при повній і обмеженій осудності неоднакова. У зв'язку з цим обмежена осудність може бути підставою для призначення осудній особі примусових мір медичного характеру та, на відміну від повної осудності, у ряді випадків може впливати на вид та розмір покарання.

Багато авторів традиційно вважають осудність і неосудність своєрідними антиподами, де неосудності приділяється роль негатива, а осудності - позитива. В літературі, як правило, підкреслюється, що «поняття «осудність» вживається у кримінальному праві у більш вузькому спеціальному змісті як антитеза поняттю «неосудність». Ю.М. Антонян і С.В. Бородін в результаті проведеного дослідження дійшли висновку, що «осудність як самостійна категорія не є дзеркальним відображенням неосудності, у неї свої конкретні ознаки…» [18, 124].

Тому автор курсової роботи вважає, що абсолютне протиставлення осудності і неосудності не має під собою реальних підстав. Кожен, хто стверджує, що осудність - «нормальний стан психічно здорової людини» [19, 274], а неосудність - «патологія», змушений робити застереження, що осудна особа (як і неосудна) може мати психічний розлад, але у менш вираженій мірі, але це суперечить попередньо висловленому положенню.

У силу своїх особливостей обмежена осудність по ряду ознак може бути співвіднесена з неосудністю. Подібність між формулами обмеженої осудності і формулами неосудності, насамперед, полягає в тому, що вони є формулами змішаного типу, що включають крім медичного критерію і юридичний критерій.

Обмежену осудність, як і неосудність, характеризує такий медичний критерій, як психічний розлад. Повний збіг опису медичного критерію обмеженої осудності і неосудності присутній, наприклад, у § 21 КК ФРН «зменшена осудність», в якій зазначено, що «якщо - по одній із зазначених у § 20 причин (тобто внаслідок хворобливого психічного розладу, глибокого розладу свідомості, недоумства або іншого тяжкого психічного відхилення) здатність особи усвідомлювати протиправність діяння або діяти відповідно до цього розуміння була істотно зменшена при вчиненні діяння, то покарання згідно § 49 абзацу 1 може бути пом'якшено». Як бачимо особливістю німецького кримінального законодавства стосовно зменшеної осудності, є опис медичного критерію, який ідентичний медичному критерію неосудності (§ 20 КК ФРН). В КК багатьох країн, у тому числі і України, відсутній повний збіг медичного критерію неосудності й обмеженої осудності. Так, наприклад у статті 11 КК Швейцарії 1937 року замість зазначених у статті про неосудність «душевної хвороби, недоумства або тяжкого розладу свідомості» (стаття 10 ККШ) сказано про «розлад душевної діяльності або розлад свідомості або наслідки недостатнього психічного розвитку» (стаття 11 ККШ). Як бачимо, три групи психічних розладів у формулі неосудності відповідають тим же трьом групам психічних розладів у формулі обмеженої осудності, але у самому описі медичного критерію неосудності законодавець обмежує коло психічних розладів вказівкою на більш серйозні, тяжкі форми аномалій, ніж в нормі про обмежену осудність.

Необхідно відзначити також, що юридичний критерій обмеженої осудності, як і неосудності, однаково стилізований щодо свого «предмета»: у кожній з цих формул мова йде про здатність особи усвідомлювати фактичний характер і суспільну небезпеку своїх дій (бездіяльності) або керувати ними. Однак глибина психічного розладу при неосудності набагато глибше, ніж при обмеженій осудності; нездатність усвідомлювати реальні відносини та керувати своїми діями в стані неосудності є повною, а при обмеженій осудності - неповною. Звідси виникає необхідність диференціації психічних розладів по їхній глибині для розмежування обмеженої осудності і неосудності, оскільки їхні юридичні критерії мають певну подібність.

Встановлення психічного розладу, що не виключає осудності, у суб'єкта, який вчинив злочин, як і визнання осіб, що вчинили суспільно небезпечні діяння, неосудними, може служити підставою для призначення примусових мір медичного характеру. Однак ці безперечні законодавчі положення піддаються своєрідній інтерпретації. Деякі автори (С.П. Улезько, Л.К. Савюк) сприймають подібність обмеженої осудності та неосудності в плані правових наслідків настільки абсолютно, що допускають грубу помилку, вважаючи, що «суду надане право при призначенні покарання замінити його примусовими мірами медичного характеру». Зазначені автори виходять з того, що у випадку неосудності суд нібито заміняє покарання примусовими мірами медичного характеру. У дійсності суд не заміняє і не вправі замінити одні примусові міри іншими, тому що покарання як примусовий захід по своїй правовій природі і призначенню настільки відрізняється від примусових мір медичного характеру, що заміна покарання ними суперечить принципам кримінального права. Недостатньо вірним є твердження, що «примусові міри медичного характеру призначаються поряд з покаранням, а також у випадку звільнення від покарання». Подібне твердження занадто категоричне, тому що Закон передбачає право, а не обов'язок суду призначити обмежено осудній особі примусові міри медичного характеру. Ця міра в плані її призначення є можливою, а не обов'язковою, оскільки багато в чому залежить від діагнозу захворювання. Для їх призначення та застосування повинні бути певні медичні показання.

Риси відмінності між формулами обмеженої осудності і формулою неосудності зводяться до характеру зв'язку, стику між медичним і юридичним критеріями.

У формулі неосудності з такими описами, як «хронічне психічне захворювання», «тимчасовий розлад психічної діяльності», «недоумство» та «інший хворобливий стан психіки», поєднується вказівка на знищення, руйнування здатності особи («не могла») «усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними». У формулі обмеженої осудності бачимо інше. Мова тут йде не про знищення, руйнування тієї чи іншої психічної здатності, а тільки про її ослаблення, зниження, зменшення. Як вірно відзначив В.С. Трахтеров: «Психічний стан зменшено осудних ще не дійшов до тієї межі, за якою починається неосудність, але властивості, характерні для осудності, дуже послаблені в них».

Відмінність обмеженої осудності від неосудності в аспекті правових наслідків складається й у тому, що обмежена осудність породжує наслідки двоякого роду: покарання та може сполучатися з примусовими мірами медичного характеру, але може бути призначено і без примусових мір медичного характеру, у той час як неосудність виключає кримінальну відповідальність і покарання, будучи у випадку несприятливого соціально-медичного діагнозу підставою для призначення примусових мір медичного характеру.

Відмінність стосується також безпосередньо виду примусових мір медичного характеру. Обмежено осудній особі, на думку автора курсової роботи, може бути призначена тільки амбулаторна психіатрична допомога в примусовому порядку або госпіталізація до психіатричного закладу із звичайним наглядом. Неосудність особи служить підставою для призначення і застосування альтернативних примусових мір, передбачених Розділом XI КК України.

В даний час до поняття обмеженої осудності можливо, принаймні, два підходи: або обмежено осудними визнаються особи, що колись визнавалися осудними, оскільки наявні в них розлади не такі, щоб обумовлювати неосудність, або дана категорія буде поширюватися і на частину осіб, яка раніше визнавалась неосудними. Дослідження, проведене провідним психіатром Інституту ім. В.П. Сербського (м. Москва) Л.О. Пережогіним свідчить про те, що до введення в практику норми про обмежену осудність більшість обстежених цієї категорії визнавалися неосудними.

Необхідно погодитися з І.А. Кудрявцевим, що обмежена осудність - це не стан проміжний між осудністю та неосудністю, і тим більше не перманентний стан, обумовлений тільки ступенем виразності психічної патології, а «… особлива зона всередині континуума осудності, що виникає при деякій констеляції ситуаційних, психопатологічних і патоперсонологічних диспозицій» [20, 38]. З одного боку від обмеженої осудності - критерії повної осудності, а з іншого - критерії неосудності. Виразність хворобливих психічних розладів у діапазоні континуума обмеженої осудності у різних випадках нерівнозначна. У тому разі, коли вони розміщаються ближче до повної осудності, виразність їх буде меншою, ніж якщо вони будуть знаходитися ближче до межі неосудності.

Виходячи з проведеного аналізу співвідношення обмеженої осудності з осудністю та неосудністю, автор курсової роботи може стверджувати, що обмежена осудність є різновидом осудності, і характеризує знижену хворобливим психічним розладом здатність винного суб'єкта діяти усвідомлено та керувати своїми діями під час вчинення злочину.

РОЗДІЛ ІV.

Розроблення та застосування категорії обмеженої осудності у вітчизняній правозастосовній практиці

Однією з важливих і складних проблем правової теорії й практики є вдосконалення юридичної мови, правової термінології. Це необхідно для підвищення якості законодавчих і правозастосовних актів, ефективності всієї юридичної діяльності. Правова мова відображає суть соціальних явищ з погляду їх оцінки суспільством і державою. Проте на сьогодні ще багато невирішених питань з правовою термінологією у юридико-психологічній літературі.

Так, у новий Кримінальний кодекс України введена стаття 20 «Обмежена осудність», яка потребує не лише юридичного, або ж психіатричного, як, наприклад, поняття статті 19 КК України, де визначається «осудність» або «неосудність», а й широкого саме психологічного розуміння. Це пов'язано насамперед з тим, що у частині 1 статті 20 КК України вказано: «Підлягає кримінальній відповідальності особа, визнана судом обмежено осудною, тобто така, яка під час вчинення злочину, через наявний у неї психічний розлад, не була здатна повною мірою усвідомлювати свої дії (бездіяльність) та (або) керувати ними». Для порівняння наведемо частину 2 статті 19 КК України, у якій йдеться, що: «Не підлягає кримінальній відповідальності особа, яка під час вчинення суспільно небезпечного діяння, передбаченого КК України, перебувала в стані неосудності, тобто не могла усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними внаслідок хронічного психічного захворювання, тимчасового розладу психічної діяльності, недоумства або іншого хворобливого стану психіки...». Виходячи з наведеного, у статтях 19 та 20 КК України даються як медичний, так і юридичний критерії, котрі знаходяться між собою у певному співвідношенні. Останнє у науці і практиці називається змішаною формулою неосудності або обмеженої осудності, тобто обов'язковим при вирішенні питання про неосудність конкретної особи є встановлення сукупності одного з медичних та одного з юридичних критеріїв.

Раніше науковці також намагалися визначити медичний та юридичний критерії обмеженої осудності. Так, юридичний критерій «обмеженої» осудності різні автори вбачали: у зменшеному усвідомленні злочинності діяння або у здійсненні опору злочинній спокусі; у зменшеній (обмеженій) здатності особи усвідомлювати діяння й оцінювати його або здатності мотивувати свої вчинки.

У свою чергу під медичним критерієм «обмеженої» осудності ці автори вважали: триваючий хворобливий стан; розумову недостатність; якість свідомості хворої людини; тимчасовий розлад психічної діяльності; хронічне душевне захворювання; слабоумство; наявність психічних аномалій.

Проте, як випливає з наведених вище статей КК України, медичний критерій полягає у визначенні всіх можливих психічних патологій та аномалій, що істотно впливають на свідомість і волю людини. Юридичний критерій - при неосудності або при обмеженій осудності під час вчинення діяння усвідомлювати свої дії (бездіяльність) чи керувати ними саме внаслідок наявності психічного відхилення. При цьому встановлення медичного критерію є лише підставою для вирішення питання про юридичний критерій, який визначає ступінь впливу психічного відхилення на здатність усвідомлювати характер і наслідки вчинюваного діяння та керувати своїми діями. Для встановлення вказаних критеріїв слідчий, прокурор, суд повинні призначити судово-психіатричну або комплексну судову психолого-психіатричну експертизу, до компетенції якої належить вирішення питання про наявність цих критеріїв щодо психічного стану конкретної особи (стаття 204 КПКУ). Остаточне рішення про осудність, обмежену осудність чи неосудність цієї особи виносять слідчі органи, прокурор, суд, виходячи з оцінки не лише висновку експертів, а й усіх конкретних матеріалів справи.

Таким чином, ми стикаємось з певною схожістю, адже й «неосудність» та «обмежена осудність» містять ідентичні позиції:

1) психічний розлад фігурує в обох позиціях, при відсутності чіткого розмежування цього поняття для визнання неосудності або обмеженої осудності;

2) нездатність чи нездатність певною мірою усвідомлювати свої дії (бездіяльність) та (або) керувати ними, при цьому не визначається відмінність повної нездатності та нездатності певною мірою.

У обох позиціях включається змішана формула неосудності або обмеженої осудності, тобто обов'язковим при вирішенні питання про неосудність конкретної особи є встановлення сукупності одного з медичних та одного з юридичних критеріїв.

Для встановлення медичного критерію необхідним є висновок експертиз, для чого потрібно у обов'язковому порядку призначати судово-психіатричну або комплексну судову психолого-психіатричну експертизу.

Ці й інші ідентичності розчиняють межу між неосудністю та обмеженою осудністю для безпосередніх користувачів правоохоронних структур, що й призводить до плутанини, чи, навіть, як, продемонструвало наше дослідження, побоювання використовувати новелу обмеженої осудності на практиці.

Проведене анкетне опитування 250 працівників слідчих підрозділів ОВС України показало, що:

1) 71,5% з них не розуміють сутності даної новели, її перспективи використання та порядок застосування;

2) 53,4% вбачають ускладнення у визначенні обмеженої осудності експертами, внаслідок:

а) нерозуміння можливостей судово-психологічних експертиз, через відсутність досвіду їх використання - 30,3%;

б) відсутність практичного досвіду призначення комплексних судових психолого-психіатричних експертиз - 87,5%;

в) нерозуміння відмінності психічних аномалій у межах осудності від психічних захворювань - 41,2%;

3) 46,7% вбачають небезпеку застосування обмеженої осудності як підставу для пом'якшення покарання злочинцям (вказувалося побоювання широкого використання адвокатами цієї статті для захисту від покарання злочинців);

4) 73,8% опитаних скептично ставляться до закріплення «обмеженої осудності» у вітчизняному Кримінальному кодексі. Тому, що:

а) вона у принципі незрозуміла, адже стирає грань між осудністю й неосудністю; робить розпливчастими межі кримінальної відповідальності; немає критеріїв її встановлення й відмежування від осудності - 39,9%;

б) внесла плутанину й ускладнення в судову практику; може призвести до суддівського й експертного розсуду - 48,1%;

в) розширює межі осудності і коло суб'єктів кримінальної відповідальності за рахунок неосудних або, навпаки, спричинить безпідставне визнання злочинців неосудними - 6,6%;

г) порушує принципи індивідуалізації кримінальної відповідальності - 5,4%;

5) разом з тим 22,5% опитаних висловилися за підтримку «обмеженої осудності». Вони вважають, що закріплення її у Законі:

- зобов'яже суд враховувати психічні аномалії злочинця в межах осудності, для добровільно-примусової психологічної корекції;

- необхідно для відмежування осудності психопатичних злочинців від загальної осудності чи неосудності.

Таким чином, вбачається, що більшість працівників не розуміють сутності обмеженої осудності, плутають її зі зменшеною осудністю чи, навіть, з неосудністю. Це пов'язано з термінологічною невизначеністю або відсутністю досвіду використання новели на практиці. При цьому 88,3% зіткалися раніше з висновком судово-психіатричної експертизи стосовно підекспертного, у якому зазначалася наявність психопатичних рис особистості, проте констатувалась відсутність підстав визнавати неосудність. Але це не наштовхувало їх на думку про те, що саме дану категорію й слід визнавати обмежено осудними, незважаючи на те, що слідчі бачили явні поведінкові відхилення правопорушника [21, 81].

Отже, проблема існує у двох площинах:

1) недостатня правова освіченість слідчих у контексті нового кримінального законодавства стосовно обмеженої осудності;

2) термінологічна плутанина, на яку вище вказувалось, призводить до помилкового розуміння справжнього змісту обмеженої осудності.

Слушність наведеного насамперед випливає з того, що, як вбачається, тут припускається вільне запозичення понятійного й категоріального апарату інших галузей знань і, навіть, побутової термінології без врахування специфіки і функціонального призначення юридичних понять та категорій у правовому механізмі суспільства і держави. Отже, юридична практика - законотворчості та правозастосування - настійно потребують зрозумілого, чіткого й однозначного визначення правових категорій і понять.

Керуючись законодавчим визначенням понять «обмежена осудність» та «неосудність», суд завжди повинен виходити з конкретних обставин місця й часу, визнаючи особу, що вчинила суспільно небезпечне діяння, осудною або неосудною. Тобто, межі правової категорії «обмежена осудність» мають дозволяти юридично оцінити психічний стан, властивості й процеси особистості з погляду можливості визнання її суб'єктом кримінальної відповідальності. І тому у Вироку, навіть визначаючи обмежену осудність, суд перш за все констатує особу як суб'єкта злочину, котрий має відповідати та нести відповідне покарання незалежно від того, у якому ступені різного роду індивідуально-психологічні особливості особистості відхиляються від норми.

Проте, як свідчить практика, суд якщо і враховує наявну психічну аномалію, то домінує тенденція пом'якшення покарання як прояв індивідуалізації кримінальної відповідальності. Отже, можна констатувати майже повну відсутність врахування самих психічних аномалій як умови спеціалізації покарання, як форми індивідуалізації відповідальності у вигляді призначення заходів медико-психологічної корекції криміногенних психічних аномалій. Таким чином, потенціал, що міститься у статті 20 КК України, не використовується судочинством на практиці, навіть при виявленні психічних аномалій у процесі судово-психіатричних експертиз. Окрім того, нами не були зафіксовані випадки призначення комплексної судової психолого-психіатричної експертизи у жодному разі. Це дивно, адже констатована у деяких випадках психопатія психіатричною експертизою потребувала призначення додаткової судово-психологічної або ж комплексної судової психолого-психіатричної експертизи. Адже у тих випадках, коли психічні аномалії обвинуваченого, на думку суду, були пов'язані зі злочином або вплинули на ступінь суспільної небезпеки його особистості, суд повинен призначати судово-психологічну або комплексну психолого-психіатричну експертизу, адже психічні аномалії у межах осудності є поза компетенцією медичної судово-психіатричної експертизи. Результати ж експертиз та свої висновки суд має обов'язково відобразити у вироку та мотивувати своє рішення щодо міри покарання. Саме за відсутності у Вироку суду посилань на врахування психічних аномалій злочинця при індивідуалізації його кримінальної відповідальності вбачається недолік сучасної вітчизняної судової практики.

Все зазначене вище, як вважає автор курсової роботи, обумовлює необхідність більш широкого і грамотного застосування статті про обмежену осудність. Таким чином, у юридичній оцінці психічних аномалій й інших особистісних особливостей злочинця необхідно:

а) враховувати їх при індивідуалізації кримінальної відповідальності на основі застосування статті про обмежену осудність при призначенні покарання;

б) поєднувати покарання з мірами медичного характеру у випадках, передбачених у Законі.

Суду для позитивного вирішення питання про суб'єкта кримінальної відповідальності досить встановити, що різні психологічні особливості, навіть примежового (пограничного) характеру, не виключають осудність. Правова оцінка різного роду особливостей суб'єкта відбувається вже не за допомогою категорії «обмежена осудність», а на основі змісту вини та її ступеня, а також обставин, які пом'якшують й обтяжують відповідальність. Рамки правової категорії «неосудність» дозволяють оцінити ті індивідуально-особистісні особливості суб'єкта, які за своїм якісним характером (незалежно від причин) виключають осудність, а, відтак, і вину з кримінальною відповідальністю суб'єкта.

Тому ні про яке обов'язкове чи будь-яке інше пом'якшення покарання або зменшення відповідальності при визначенні хоча й обмеженої, проте все ж таки осудності, не йдеться. Фіксуючи у Законі категорії «обмежена осудність» й «неосудність», право встановлює конкретні й чіткі, формально визначені рамки дії кримінальної відповідальності, визначаючи умови її настання за ознаками суб'єкта. Категорією «неосудність» законодавець окреслює межі дії кримінальної відповідальності щодо кола суб'єктів, визначаючи у самому Законі: хто, за яких умов, внаслідок яких причин та у якому порядку виключається з кола суб'єктів, що підлягають кримінальній відповідальності.

Безумовно, що не можуть і не повинні ігноруватися індивідуально-особистісні особливості суб'єкта кримінальної відповідальності. Вони мають піддаватися судом юридичній оцінці у процесі диференціації й індивідуалізації кримінальної відповідальності, про що йдеться у частині 2 статті 20 КК України: «Визнання особи обмежено осудною враховується судом при призначенні покарання і може бути підставою для застосування примусових заходів медичного характеру». Як вбачається, такі психологічні особливості мають враховуватися, але не шляхом пом'якшення чи зменшення покарання, а через його індивідуалізацію, включаючи застосування заходів медичного характеру (відповідно до частини 2 статті 94 ККУ) на основі загальних принципів кримінального права.

Отже, психологічні особливості (аномалії, розлади, акцентуації, патології) повинні враховуватися: при вирішенні питання про суб'єкта кримінальної відповідальності; визначенні характеру й ступеня суспільної небезпеки особистості злочинця; диференціації відповідальності залежно від предметного змісту вини; індивідуалізації кримінальної відповідальності суб'єкта з психологічними особливостями у відповідності зі ступенем його вини, з метою відкоригувати у добровільному чи примусовому порядку виявлені криміногенні психологічні відхилення.

ВИСНОВКИ

Обмежена осудність - це різновид осудності, що відрізняється від осудності тим, що обмежено осудна особа не здатна повною мірою усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними під час вчинення злочину, тому що має психічний розлад, який обмежує її інтелектуально-вольові можливості. Обмежена осудність не повинна розглядатися як частина осудності саме тому, що відрізняється від неї якісно і кількісно у своїй біологічній основі, хоча юридично має з нею багато спільного.

Осудність особи з психічним розладом і осудність особи без психічного розладу стосовно кримінальної відповідальності юридично рівнозначні, тому що суб'єкт у тому чи іншому випадку підлягає кримінальній відповідальності. Однак здатність діяти усвідомлено та керувати своїми діями при повній і обмеженій осудності неоднакова. У зв'язку з цим обмежена осудність може бути підставою для призначення осудній особі примусових мір медичного характеру та, на відміну від повної осудності, у ряді випадків може впливати на вид та розмір покарання.

У силу своїх особливостей обмежена осудність по ряду ознак може бути співвіднесена з неосудністю. Подібність між формулами обмеженої осудності і формулами неосудності, насамперед, полягає в тому, що вони є формулами змішаного типу, що включають крім медичного критерію і юридичний критерій.

Юридичним критерієм обмеженої осудності є факт вчинення особою передбаченого КК України суспільно небезпечного діяння (злочину), характеристика якого свідчить про психічний розлад суб'єкта злочину і значне обмеження здатності усвідомлювати свої дії (бездіяльність) та (або) керувати ними, за наявності доказів вчинення його особою, відносно якої вирішується питання про обмежену осудність.

Медичним критерієм є психічний розлад. У Законі медичний критерій не конкретизований. Наука до медичного критерію відносить хронічні або тимчасові хворобливі розлади психічної діяльності непсихотичного рівня (так звані межові психічні розлади або психічні аномалії), суттєвою ознакою яких є кількісне обмеження здатності усвідомлювати свої дії та (або) керувати ними при якісному збереженні критичної функції свідомості (психопатія, неврози, фізіологічний афект).

Таким чином, обмежена осудність - це кримінально-правова категорія, яка характеризує психічний стан особи під час вчинення злочину, обов'язковою ознакою якого (стану) є суттєве обмеження внаслідок хронічного або тимчасового розладу психічної діяльності (непсихотичного рівня) здатності особи усвідомлювати свої дії (бездіяльність) та (або) керувати ними при якісному збереженні критичної функції свідомості.

Обмежена осудність не скасовує кримінальної відповідальності, її правова природа полягає у тому, що вона є пом'якшуючою покарання обставиною, що передбачена самостійною нормою Загальної частини КК України.

Визнання особи обмежено осудною враховується судом при призначенні покарання і може бути підставою для застосування примусових заходів медичного характеру. Тобто суд взагалі може відмовитись від призначення покарання особі, визнаної обмежено осудною стосовно вчиненого нею злочину.

ПЕРЕЛІК ПОСИЛАНЬ

1. Кримінальне право України: Загальна частина: Підручник для студентів вищих навчальних закладів / Ю.В. Александров, В.А. Клименко. - К.: МАУП, 2004. - С. 115.

2. Стаття 20 Кримінального кодексу України № 2341-ІІІ від 05 квітня 2001 року.

3. Кримінальне право України: Загальна частина: Підручник / М.І. Бажанов. - К.: Кондор, 2005. - С. 156.

4. Кримінальне право України: Загальна частина: Підручник / П.Л. Фріс. - К.: Кондор, 2004. - С. 123.

5. Стаття 19 Кримінального кодексу України № 2341-ІІІ від 05 квітня 2001 року.

6. Стаття 208 Кримінально-процесуального кодексу України № 1001-05 від 28 грудня 1960 року.

7. Уголовный Закон. Опыт теоретического моделирования: Учебное пособие / В.Н. Кудрявцев. - М.: Наука, 1987. - С. 279.

8. Комплексные судебно-психиатрические экспертизы: Пособие для врачей / Т.Б. Дмитриева. - М.: Наука, 1996. - С. 38.

9. Проект КК України // Українське право. - 1997. - № 2. - С. 56.

10. Курс уголовного права: Общая часть. Учебник для вузов / Н.Ф. Кузнецова. - Т. 1: Учение о преступлении. - М.: Зерцало, 1999. - С. 278.

11. Проблема уменьшенной вменяемости: Учебное пособие / И.Л. Козаченко. - Екатеринбург: Просвещение, 1993. - С. 22- 23.

12. Практикум по уголовному праву: Учебное пособие / Л.Л. Кругликов. - М.: Инфра, 1997. - С. 66-68.

13. Мірошниченко Н. Обмежена осудність та її законодавче вирішення // Право України. - 1997. - № 7. - С. 23-24.

14. О совершенствовании понятий «вменяемость» и «невменяемость»: Учебное пособие / Ю.К. Сущенко. - Волгоград: Волга, 1973. - С. 72-73.

15. Вина в уголовном праве: Учебное пособие / Г.В. Назаренко. - Орёл: Губерния, 1996. - С. 58-59.

16. О понятии вменяемости и невменяемости в проблеме борьбы с преступностью: Учебное пособие / И.И. Карпец. - М.: Просвещение, 1984. - С. 78.

17. Уголовное право и этика: Учебное пособие / И.И. Карпец. - М.: Просвещение, 1985. - С. 154.

18. Преступное поведение и психические аномалии: Учебное пособие / Ю.М. Антонян. - М.: Спарк, 1998. - С. 124.

19. Уголовное право. Общая часть: Учебное пособие / Н.И. Ветров. - М.: Юнити, 1997. - С. 274.

20. Комплексные судебно-психиатрические экспертизы: Пособие для врачей / Т.Б. Дмитриева. - М.: Юнити, 1996. - С. 38.

21. Цепень М. Розроблення та застосування категорії обмеженої осудності у вітчизняній правозастосовній практиці // Право України. - 2006. - № 7. - С. 81.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Кримінально-процесуальний кодекс України № 1001-05 від 28 грудня 1960 року // http://nau.com.ua.

2. Кримінальний кодекс України № 2341-ІІІ від 05 квітня 2001 року // http://nau.com.ua.

3. Уголовный кодекс Швейцарии / Перевод с немецкого И.И. Иванченкова. - М.: Зерцало, 2000. - 355 с.

4. Уголовный кодекс ФРГ / Перевод с немецкого И.И. Иванченкова. - М.: Зерцало, 2001. - 598 с.

5. Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України від 05 квітня 2001 року / За реакцією М.І. Мельника та М.І. Хавронюка. - К.: Каннон, 2001. - 1104 с.

6. Проблема невменяемости в теории и практике судебной психиатрии: Учебное пособие / Д.Р. Лунц. - М.: Просвещение, 1966. - 407 с.

7. Уголовная ответственность и наказание несовершеннолетних: Учебное пособие / З.А. Астемиров. - М.: Просвещение, 1970. - 308 с.

8. О совершенствовании понятий «вменяемость» и «невменяемость»: Учебное пособие / Ю.К. Сущенко. - Волгоград: Волга, 1973. - 472 с.

9. О понятии вменяемости и невменяемости в проблеме борьбы с преступностью: Учебное пособие / И.И. Карпец. - М.: Просвещение, 1984. - 478 с.

10. Уголовное право и этика: Учебное пособие / И.И. Карпец. - М.: Просвещение, 1985. - 364 с.

11. Уголовный Закон. Опыт теоретического моделирования: Учебное пособие / В.Н. Кудрявцев. - М.: Наука, 1987. - 389 с.

12. Проблема уменьшенной вменяемости: Учебное пособие / И.Л. Козаченко. - Екатеринбург: Просвещение, 1993. - 469 с.

13. Уголовное право. Общая часть: Учебник для вузов / С.В. Дьяков. - М.: Просвещение, 1993. - 540 с.

14. Комплексные судебно-психиатрические экспертизы: Пособие для врачей / Т.Б. Дмитриева. - М.: Наука, 1996. - 250 с.

15. Вина в уголовном праве: Учебное пособие / Г.В. Назаренко. - Орёл: Губерния, 1996. - 367 с.

16. Комплексные судебно-психиатрические экспертизы: Пособие для врачей / Т.Б. Дмитриева. - М.: Юнити, 1996. - 388 с.

17. Уголовное право. Общая часть: Учебное пособие / Н.И. Ветров. - М.: Юнити, 1997. - с. 444.

18. Практикум по уголовному праву: Учебное пособие / Л.Л. Кругликов. - М.: Инфра, 1997. - 487 с.

19. Преступное поведение и психические аномалии: Учебное пособие / Ю.М. Антонян. - М.: Спарк, 1998. - 397 с.

20. Аномальный субъект преступления. Проблемы уголовной ответственности: Учебное пособие / Н.Г. Иванов. - М.: Юнити, 1998. - 420 с.

21. Уголовное право: Учебник для вузов / С.В. Дьяков. - М.: Инфра, 1999. - 406 с.

22. Уголовное право Российской Федерации: Учебник для вузов / В.П. Кашепов. - М.: Инфра, 1999. - 521 с.

23. Курс уголовного права. Общая часть: Учебник для вузов / Н.Ф. Кузнецова. - Т. 1: Учение о преступлении. - М.: Зерцало, 1999. - 570 с.

24. Проблема обмеженої осудності в кримінальному праві: Навчальний посібник / Т.М. Приходько. - Київ: Атіка, 2001. - 356 с.

25. Осудність та її види (порівняльний аналіз законодавства України та інших держав): Навчальний посібник / Н.А. Орловська. - Харків: «Одіссей», 2001. - 362 с.

26. Кримінальне право України: Загальна частина: Підручник для студентів вищих навчальних закладів / Ю.В. Александров, В.А. Клименко. - К.: МАУП, 2004. - 328 с.

27. Кримінальне право України: Загальна частина: Підручник / П.Л. Фріс. - К.: Кондор, 2004. - 512 с.

28. Кримінальне право України: Загальна частина: Підручник / М.І. Бажанов. - К.: Кондор, 2005. - 480 с.

29. Проект КК України // Українське право. - 1997. - № 2. - С. 56.

30. Мірошниченко Н. Обмежена осудність та її законодавче вирішення // Право України. - 1997. - № 7. - С. 32-34.

31. Зайцев А.В. К вопросу об уменьшенной вменяемости в уголовном праве // Проблемы законности. - Харьков: НЮАУ им. Я. Мудрого, 2000. - № 41. - С. 98-105.

32. Зайцев О.В. Сутність та критерії обмеженої осудності // Держава і право: Збірник наукових праць. Юридичні і політичні науки. - Київ: Інститут держави і права ім. В.М. Корецького НАН України, 2002. - Випуск № 17. - С. 67-76.

33. Зайцев О.В. Співвідношення осудності, неосудності та обмеженої осудності // Держава і право: Збірник наукових праць. Юридичні і політичні науки. - Київ: Інститут держави і права ім. В.М. Корецького НАН України, 2003. - Випуск № 20. - С. 56-60.

34. Цепень М. Розроблення та застосування категорії обмеженої осудності у вітчизняній правозастосовній практиці // Право України. - 2006. - № 7. - С. 81-82.