Державні секрети і полювання за ними виникли на зорі людського суспільства, коли з'явилися перші держави. Завдання забезпечення безпеки держави зумовлюють необхідність захисту його інформаційних ресурсів від витоку важливої політичної, економічної, науково-технічної і військової інформації. Цим визначається існування інституту державної таємниці ( ДТ ), що створює можливість для держави проводити незалежну інформаційну політику, захищати свої національні інтереси.

Розголошення або передача відомостей, що містять ДТ, шпигунство на користь іноземних держав, втрата секретних документів, публікації в засобах масової інформації документів тих, що становлять ГТ, є серйозною загрозою державній безпеці (ДБ). Тому одним з найважливіших завдань забезпечення ДБ є попередження і виявлення вищезгаданих дій, а також ліквідація їх наслідків, шляхом створення спеціальних органів охорони ДТ, ухвалення законодавчих актів тих, що регламентують їх діяльність, а також ухвалення законів покликаних забезпечувати покарання осіб, що скоїли злочини направлені на підрив ДБ.

ІІ. Історія становлення організації захисту державної таємниці.

Організація нормативно правового і кримінального регулювання захисту державної таємниці Росії .

Почин в справі захисту ДТ і кримінально-каральні заходи за злочини пов'язані з розголошуванням, передачею або втратою важливих державних документів і секретів, заняття (шпигунство) шпигунством, дії що завдають шкоди державі, належить Німеччині, прикладу якої послідували Австро-Угорщина, Франція, Італія і Росія. Німецьке Укладення 1871 року передбачало, під загрозою каторжної в'язниці (каторги), повідомлення іноземному уряду або розголошування планів зміцнень або документів, актів і відомостей, збереження яких було необхідно дотримувати в таємниці від ворожих держав. Арештом або грошовим штрафом карався той, хто, без особливого дозволу знімав плани або малюнки фортець або окремих кріпосних споруд. До злочинних дій відносилися також: збір відомостей про розпорядження або предмети, що стосуються військової сили або оборони країни, з наміром повідомити їх іноземному уряду; розголошування у пресі відомостей про положення, рух, сили і операції армії і т.п., якщо була видана заборона про розголошування такого роду або якщо винний міг передбачати, що це може заподіяти шкоду інтересам держави.

Зведення законів Російської імперії (вид.1832 і 1842 р.) забороняло посадовцям розголошувати державні таємниці, під загрозою страти або каторги.

Укладення про покарання 1885 роки передбачало:

а) відкриття російським підданим будь-якої ДТ іноземним підданим, навіть не ворожих до Росії держав, а також повідомлення їм планів російських фортець і інших укріплених споруд, гаваней, портів, арсеналів або публікація цих планів без дозволу уряду каралася по ст. 256 - поселення у віддалених місцях Сибіру;

б) відкриття посадовою особою ДТ іноземним урядам, з наміром або без наміру - по необережності каралося по ст. 425 - звільнення із служби та відправлення до в'язниці.

Укладення передбачає покарання за шпигунство і необережне відкриття посадовцем таємниці, що стосується безпеки Росії. Шпигунство ділилося на шпигунство і приготування до шпигунства. Винним в шпигунстві (ст. 256) міг бути визнаний як російський підданий, що служить або не служить, так і іноземний підданий. Об'єктом посягання були плани, малюнки, документи і всі відомості що стосуються безпеки Росії, передані, розголошені або опубліковані умисно або з необережності. Якщо винний порушував свої службові обов'язки або оголошену йому заборону (підписку), то він карався - каторга до 8 років.

Приготування до шпигунства визначені як:

1) самовільна зйомка, складання малюнка, опис російського зміцнення або місцевості, що оточує його і т.д.;

2) добування планів, малюнків, документів або їх копій, які містять ДТ, з метою повідомлення їх не ворожій державі;

3) зняття копій з планів, малюнків або документів і збирання відомостей, з метою передачі їх не ворожій державі;

4) проникнення в російські зміцнення або військові порти і т.д.

За ці злочини закон передбачає наступні покарання: за перше і друге - в'язниця; за третє із згаданих злочинів, а також якщо вони здійснені з метою передачі не ворожій іноземній державі - виправне покаранням (ст. 31 або 33 Укладення ); за четверте покарання - ст. 33 Укладення.

У разі, коли посадовець допустив, унаслідок недбалості, зникнення важливих (таємних) документів законом було передбачено (ст. 425 Укладення ) - в'язниця. 20 квітня 1892 року почав діяти закон, який надавав повноваження міністру юстиції, за угодою з військовим міністром або морським міністерством ( за злочини вказані в ст. 256 Укладення ) судити військовим судом.

До соціалістичної революції серйозних змін в справі організації захисту ДТ не відбувалося, та і не до цього було. Дуже багато було проблем політичних - внутрідержавних.

Молодій Радянській республіці довелося розробити і створити ефективну систему захисту державної таємниці, яка, в модифікованому стані, продовжує існувати і в наші дні. Її основні принципи і структура були сформовані в 20 - 30 роки. Потім, тільки редагувалися і доповнювалися керівні документи і мінялися назви органів захисту інформації.

Першим кроком у створенні централізованої системи захисту державної таємниці можна назвати організацію органів контррозвідки. Про ефективність їх роботи написано достатньо багато. Була введена система паспортного контролю для впорядкування процесу в'їзду і виїзду з території Радянської республіки. Зокрема, у листопаді 1917 були затверджені декретом СНК “Правила в'їзду і виїзду з Росії”. А 24 квітня 1919 року був виданий декрет СНК “Про порядок видачі закордонних паспортів”. Ефективність цих заходів в той період була не високою. Майже будь-який охочий міг оформити собі фальшиві або підроблені документи.

У 1920 році НКВС, згідно Ухвал Ради праці і оборони від 18 серпня 1920 року, було надане виняткове право, визначати порядок в'їзду і виїзду в окремі місцевості. Таким чином, вперше в історії Росії, було введене поняття території або району особливого режиму. Значно пізніше ці райони і території трансформуються в “закриті” міста.

Наприкінці 20-х років була проведена уніфікація складу секретних органів і встановлена стандартна номенклатура посад секретних апаратів установ і організацій. У центральних апаратах ВСНХ і НКІД, НКТ, НКПС створені секретні відділи, в решті наркоматів - секретні частини, а в главках, управліннях і відділах секретні частини і секретні відділення відповідно. Номенклатура посад секретних органів включала: завідувач, інструктори, секретарі (помічники секретарів), кореспонденти, старші друкарки, помічники секретарів, архіваріуси. Структура секретних органів передбачала: секретне діловодство, машбюро, креслярське бюро, стенографічне бюро, група контролю, група по обліково-розподільній роботі, бюро пропусків і довідок. Конкретний склад секретних органів визначався наркоматами за узгодженням із спецвідділом при ОГПУ. Служби захисту інформації називалися по-різному: секретні частини, підвідділи секретного діловодства, шифрувальні відділи і т.д.

До 1921 року особливо не робилися спроби упорядкувати порядок обробки і зберігання документів, що містять державну таємницю. Тільки, у виданому Управлінням Військово-карних закладів Західного фронту у 1921 році, у навчальному посібнику “Військова таємниця” розглядалися не тільки прості методи організації секретного діловодства, але і перелік відомостей, які могли бути військовою таємницею. Автор навчального посібника, колишній офіцер військової розвідки царської армії Н. Е. Какурін, намагався, таким чином, вирішити проблему із захистом військової таємниці в діючій Червоній армії.

Одночасно з цією книгою, 13 жовтня 1921 року Декретом СНК був затверджений Перелік відомостей, які складають державну таємницю, і не підлягають поширенню. Відомості ділилися на дві групи: військового і економічного характеру.

Ще одним важливим заходом було створення 5 травня 1921 року 8 спецвідділу при ВЧК. З 6 лютого 1922 року - просто спецвідділ при ГПУ - ОГПУ - ГУ ГБ НКВС СРСР. Перше відділення цього спецвідділу займалося “спостереженням за всіма державними установами, партійними і громадськими організаціями по збереженню державної таємниці”. Саме спецвідділ був головною організацією, що координує всі заходи щодо захисту державної таємниці. Хоча основним його завданням була розробка керівних документів тих, що регламентують різні аспекти організації захисту державної таємниці.

Перша спроба навести лад у сфері обробки і зберігання секретних документів була зроблена 30 серпня 1922 року. Тоді Секретаріат ЦК РКП (б) прийняв ухвалу “Про порядок зберігання секретних документів”. У цьому документі вперше було зафіксовано, що для організації і ведення секретного діловодства необхідне створення секретних частин.

У тому ж році Оргбюро ЦК РКП прийняло ухвалу “Про порядок зберігання секретних ухвал ЦК РКП (б). Аналогічний документ був виданий і в Червоній Армії. Наказ РВСР Е 2011 визначав порядок поводження з цілком таємною кореспонденцією. Але, у виданому в 1924 році навчальному посібнику “Техніка штабної служби. Оперативна служба військових штабів (у військовий час)”, призначеному для слухачів військової академії, знов, як і три роки тому, автор приствятив цілий розділ питанням секретного діловодства.

Ухвала Політбюро ЦК РКП (б) від 11 січня 1923 про створення при ГПУ спеціального міжвідомчого бюро з дезінформації (Дезінформбюро) у складі представників від ГПУ, ЦК РКП (б), НКІД, РВС, РУ Штабу РККА. Основними завданнями бюро були: облік вступників в ГПУ і РазведУпр і інші установи, відомостей про ступінь обізнаності іноземних розвідок про Росію; облік і характеристика відомостей тих, що цікавлять супротивника; виявлення ступеня обізнаності супротивника про нас; складання і технічне виготовлення цілого ряду помилкових відомостей і документів, що дають неправильне представлення супротивнику; постачання супротивника вищезгаданими матеріалами і документами проводити через відповідні органи ГПУ і РазведУпра".

Тим самим була закладена багаторічна практика численних ефективних операцій з дезинформації супротивника. Окрім цього, інформація про рівень обізнаності супротивника дозволяв органам контррозвідки оперативно виявляти факти витоку секретної інформації та нейтралізувати агентів супротивника.

Ухвалою СНК 24 квітня 1926 року був затверджений новий відкритий “Перелік відомостей, які складають державну таємницю, що за своїм змістом спеціально охороняються”. Всі відомості були розділені на три групи: відомості військового характеру, зведення економічного характеру і зведення іншого характеру. Окрім цього було введено три категорії секретності. Згідно Переліку, вказаним в ньому відомостям, був привласнений один з трьох грифів секретності: цілком таємно, таємно і не підлягає оголошенню. Перелік мав ряд недоліків. Тому, через два місяці, спецвідділ при ОГПУ видав секретний “Перелік питань секретної, цілком таємної і що не підлягає оголошенню листуванням”. У даному переліку були враховані всі недоліки попереднього переліку. Змінилася і сама структура Переліку. Тепер всі відомості були розділені на чотири категорії: питання військового характеру, питання фінансово економічного характеру, питання політичного (зокрема партійного) характеру, питання загального характеру.

У 1926 році був прийнятий ряд загальносоюзних інструкцій, які регламентували окремі питання організації і ведення секретного діловодства:

"Інструкція по веденню секретного і шифрувального діловодства"; "Інструкція місцевим органам ОГПУ по спостереженню за постановкою секретного і мобілізаційного діловодства"; "Інструкція по веденню архівного діловодства і здачі справ в органи Центрархива"; "Інструкція про порядок заготовляння і конвертування кореспонденції, дипломатичною поштою, що пересилається"; “Інструкція про порядок стенографії на секретних нарадах і засіданнях”; “Інструкція про порядок ведення і зберігання секретного листування”.

Але, ці інструкції діяли недовго. У 1928 було ухвалене рішення про те, що необхідно розділити секретне діловодство і шифрувальне діловодство.

А в 1929 році була прийнята нова "Інструкція місцевим органам ОГПУ по спостереженню за станом секретного і мобілізаційного діловодства установ і організацій". Тим самим, були підтверджені функції ОГПУ по контролю з дотримання вимог секретного діловодства.

Заходи, що в той же час робляться, носили хаотичний характер і не могли забезпечити ефективного захисту державних секретів. Радянській республіці довелося розробити і створити ефективну систему захисту державної таємниці, яка, в модифікованому стані, продовжує існувати і в наші дні. Її основні принципи і структура були сформовані в 20 - 30 роки. Потім, тільки редагувалися керівні документи і мінялися назви органів захисту інформації.

Найбільш ефективно централізована система захисту державної таємниці працювала в 60 - 80 роки, такі ефективні і оптимальні були принципи, закладені ще в 20 років.

У Радянському Союзі мала місце адміністративно-правова система захисту державних таємниць. При цьому існували фактично дві системи таємниці: державна і партійна. Традиційно існуючі в нашій країні стереотипи примату влади над правом зумовили довгі роки існуючу політико-правову ситуацію, коли секретність виступала як соціальний інститут, що підносився над багатьма соціальними інститутами. Проблема визначення ДТ розв'язувалася не на рівні закону, а на рівні урядових ухвал. Засекречувані відомості підрозділялися на державну і службову (військову) таємницю. В цілях запобігання розголошення державної таємниці, у пресі мала місце цензура всіх підготовлюваних публікацій, існували спеціальні переліки відомостей, несанкціонованих до відкритої публікації. Такі відомості могли публікуватися тільки в матеріалах і виданнях "Для службового користування".

Незнання широкою громадськістю організаційно-правових основ, загальних і конкретних цілей, юридичних і адміністративно-технічних засобів захисту секретів породжувало міфи і спотворені уявлення про цю область державної діяльності. Коли ж в період перебудови в колишньому радянському суспільстві прискорився розвиток інформаційних процесів, проблеми правового регулювання, режиму секретності і обізнаності громадян про режимно - секретній діяльності держави встали достатньо гостро. Їх нерішучість спричинила хворобливі реакції суспільства і, як наслідок, неадекватне емоційно-психологічне реагування на зусилля держави по забезпеченню збереження ДТ.

Питання про необхідність правового регулювання інформаційних відносин і режиму секретності вперше гласно в колишньому СРСР було підняте в 1988 році. У журналі "Комуніст" з'явилася стаття "Від культу секретності до інформаційної культури". Її автору, В.А. Рубанову, належить теза про те, що інформаційна безпека, стан захисту і використання інформаційних ресурсів - показник інформаційної культури суспільства. Потім обговорення проблем правового регулювання інформаційних відносин висвітило багато проблем частина з яких, і сьогодні, ще не знайшла свого адекватного вирішення. Почало пробиватися в суспільну свідомість розуміння того, що повинні існувати: економічна залежність, а не методи адміністративного натиску між "замовниками секретності" - державними органами і забезпечуючими збереження секретів підприємствами.

Демократичні зміни в країні прагнули трансформації всієї системи віднесення відомостей до державної таємниці, обмеження її законодавчими рамками. В умовах радикальних змін в політичному і економічному устрої Російської Федерації, раніше розроблені механізми захисту ДТ перестали відповідати новим умовам і в значній мірі втратили свою ефективність.

Це особливо виявилося у 1991-93 роках, коли в Росії мав місце правовий пропуск в цій області, а зусиллями ЗМІ і тих, хто реально маніпулював ними, в свідомості російського обивателя активно насаджувалася думка про те, що поняття демократія і свобода не сумісні з такими поняттями, як захист ДТ. Найбільш завзяті провідники цього стверджували, що взагалі ніяких таємниць у держави бути не повинно, відмітаючи той факт, що впродовж всієї світової історії всі країни світу мали той або інший режим захисту своїх державних інтересів, зокрема у формі інституту ДТ зусилля держави із забезпечення збереження державних таємниць.

Соціальна і політична перебудова, формування ринкової
економіки привели до необхідності істотної зміни інформаційних відносин в російському суспільстві. Сьогодні право людини і громадянина на інформацію - одне з суб'єктивних прав, закріплених в Декларації прав і свобод людини і громадянина і в Конституції Російської Федерації.

Декларація прав і свобод людини і громадянина Російської Федерації, від 22 листопада 1991 року, свідчить: "Кожна людина має право шукати, одержувати і вільно поширювати інформацію, обмеження цього права можуть встановлюватися Законом тільки в цілях охорони особистої, сімейної, професійної, комерційної і державної таємниці, а також моральності" (ст. 13.2).

Основними напрямами вдосконалення структури системи захисту державної таємниці згідно Указу Президента РФ від 9 березня 1996 р. N 346 "Про Державну програму забезпечення захисту державної таємниці в Російській Федерації на 1996-1997 роки" є:

- розмежування функцій федеральних органів державної влади у галузі захисту державної таємниці;

- ліцензування діяльності підприємств, установ і організацій, пов'язаної з використанням відомостей, які містять державну таємницю , створенням засобів захисту інформації, а також з проведенням заходів і (або) наданням послуг із захисту державної таємниці, здійсненням такої діяльності з відомостями відповідного ступеня секретності;

- визначення головної науково-дослідної організації, що координує наукові дослідження у галузі захисту державної таємниці;

- створення системи сертифікації засобів захисту інформації;