Це -- специфічний різновид виправних робіт, який застосовується до за суджених військовослужбовців, крім військовослужбовців строкової служби, на строк від шести місяців до двох років у випадках, передбачених КК, а також у випадках, коли суд, враховуючи обставини справи та особу засудженого, вважатиме за можливе замість обмеження чи позбавлення волі на строк не більше двох років призначити службове обмеження на той самий строк (ч. 1 ст. 58 КК) [1,с.203].

Застосуванням такого виду покарання законодавець дає можливість військовослужбовцям (крім військовослужбовців строкової служби), що вчинили злочини невеликої і в деяких випадках середньої тяжкості, продовжувати військову службу, в чому зацікавлені як вони самі, так і держава. Із суми грошового забезпечення засудженого до службового обмеження провадиться відрахування в дохід держави у розмірі, встановленому вироком суду, в межах від десяти до двадцяти відсотків.

Під час відбування цього покарання засуджений не може бути підвищений за посадою, у військовому званні, а строк покарання не зараховується йому в строк вислуги років для присвоєння чергового військового звання (ч. 2 ст. 58 КК).

Арешт.

Цей вид покарання полягає в триманні засудженого в умовах ізоляції і встановляється на строк від одного до шести місяців (ч. 1 ст. 60 КК).

Особи, засуджені до арешту, відбувають покарання, як правило, за місцем засудження в арештних домах (ч. 1 ст. 50 КВК).

Засуджені до покарання у виді арешту тримаються в умовах ізоляції з роздільним триманням чоловіків, жінок, неповнолітніх та засуджених, які раніше відбували покарання в місцях позбавлення волі [4,с.240].

На засуджених до арешту поширюються правообмеження, встановлені кримінально-виконавчим законодавством для осіб, які відбувають покарання у виді позбавлення волі (ч. 2 ст. 51 КВК).

Військовослужбовці, засуджені до арешту, відбувають покарання на гауптвахті (ч. 2 ст. 60 КК, ч. 1 ст. 50 КВК).

Арешт не застосовується до осіб віком до шістнадцяти років, вагітних жінок та до жінок, які мають дітей до семи років (ч. З ст. 60 КК).

Засуджені можуть залучатися без оплати праці до робіт з благоустрою арештних домів, а також поліпшення житлово-побутових умов засуджених або до допоміжних робіт із забезпечення арештних домів продовольством не більше як дві години на день (ст. 52 КВК).

Втеча з місця позбавлення волі особи, яка відбуває покарання у виді арешту, тягне кримінальну відповідальність за ст. 393 КК.

Обмеження волі.

Покарання у виді обмеження волі полягає у триманні особи в кримінально-виконавчих установах відкритого типу (виправних центрах) без ізоляції від суспільства в умовах здійснення за нею нагляду з обов'язковим залученням засудженого до праці (ч. 1 ст. 61 КК). Обмеження волі встановлюється на строк від одного до п'яти років (ч. 2 ст. 61 КК).

Як правило, особи, засуджені до обмеження волі, відбувають покарання у межах адміністративно-територіальної одиниці відповідно до їх постійного місця проживання до засудження (ч. 1 ст. 56 КВК).

Засуджені до обмеження волі залучаються до праці, як правило, на виробництві виправних центрів, а також на договірній основі на підприємствах, в установах чи організаціях усіх форм власності за умови забезпечення належного нагляду за їхньою поведінкою (ч. 1 ст. 60 КВК).

Обмеження волі не застосовується до неповнолітніх, вагітних жінок і жінок, що мають дітей віком до чотирнадцяти років, до осіб, що досягли пенсійного віку, військовослужбовців строкової служби та до інвалідів першої і другої групи (ч. З ст. 61 КК).

Самовільне залишення місця обмеження волі або злісне ухилення від робіт, або систематичне порушення громадського порядку чи встановлених правил проживання, вчинені особою, засудженою до обмеження волі, тягне кримінальну відповідальність за ч. 1 ст. 390 КК. Неповернення до місця відбування покарання особи, засудженої до обмеження волі, якій було дозволено короткочасний виїзд, після закінчення строку виїзду, тягне кримінальну відповідальність за ч. 2 ст. 390 КК [4,с.241].

6. Тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців.

Тримання в дисциплінарному батальйоні полягає у направленні засуджених за вчинення злочину військовослужбовців строкової служби до спеціального військового підрозділу -- дисциплінарного батальйону, де вони відбувають покарання, продовжуючи проходити військову службу в умовах, порядку й режиму, встановлених Положенням про дисциплінарний батальйон у Збройних Силах України (затверджене Указом Президента України від 5 квітня 1994 р. № 139/94).

Тримання в дисциплінарному батальйоні має за мету виправлення засуджених у дусі точного виконання законів, військової присяги, військових статутів, наказів начальників, чесного ставлення до праці та служби, правил співжиття, а також попередження вчинення ними нових злочинів.

Основними засобами виправлення засуджених є встановлений для дисциплінарного батальйону порядок і режим відбування покарання, суспільно-корисна праця, виховна робота, бойова підготовка (ст. 5 Положення). Загальне керівництво дисциплінарним батальйоном здійснює Міністр оборони України (ч. 2 ст. 71 КВК)

Згідно з ч. 1 ст. 62 КК відбування покарання у виді тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців встановлюється на строк від шести місяців до двох років.

Розглядуваний вид покарання передбачено у санкціях як альтернативний за вчинення частини військових злочинів невеликої або середньої тяжкості. Водночас, якщо суд, враховуючи обставини справи та особу засудженого військовослужбовця строкової служби, вважатиме за можливе замінити йому позбавлення волі на строк не більше двох років триманням у дисциплінарному батальйоні на той самий строк, він вправі це зробити на підставі ч. 1 ст. 62 КК. Це може стосуватися не тільки військового, але й будь-якого іншого, вчиненого військовослужбовцем, злочину.

Тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців замість позбавлення волі не може застосовуватися до осіб, які раніше відбували покарання у виді позбавлення волі(ч. 2 ст. 62 КК) [4,с.242].

Час тримання в дисциплінарному батальйоні до строку військової служби не зараховується. Командуючий військами оперативного командування і командуючий ВМС України мають право зарахувати час перебування в дисциплінарному батальйоні до строку військової служби особам, які оволоділи військовою спеціальністю, добре знають і чітко виконують вимоги військових статутів та бездоганно несуть службу після звільнення з дисциплінарного батальйону, а також особам, звільненим з дисциплінарного батальйону, якщо вони, відбуваючи покарання, твердо стали на шлях виправлення, виявили високу дисциплінованість і чесне ставлення до праці та військової служби (ст. 62 Положення).

У разі, якщо засуджений, що відбуває покарання у виді тримання в дисциплінарному батальйоні, самовільно залишить його або вчинить акт дезертирства, він несе відповідальність відповідно за ст. 407 або ст. 408 КК.

7. Позбавлення волі на певний строк.

Позбавлення волі є основним видом покарання і як таке може призначатись лише тоді, коли воно передбачене в санкції відповідної статті особливої частини Кримінального кодексу України. Існує два види позбавлення волі - на певний строк і довічне. Довічне позбавлення волі передбачено Кримінальним кодексом тільки за умисне вбивство при обтяжуючих обставинах ( ст..112,; ч.2 ст.115, ч.3 чт.258; ст..348; 379; 400; ч.4 ст.404; ч.4 ст.404; ч.2 ст.438; ч.2 ст.439; ч.1 ст.442; ст..443). Довічне позбавлення волі не застосовується до осіб, що вчинили злочин у віці до 18 років і понад 65 років, а також до жінок, що були у стані вагітності під час вчинення злочину або на момент постановлення вироку [3,с.163].

Згідно з ч.1 ст. 63 КК України покарання у виді позбавлення волі полягає в ізоляції засудженого та поміщенні його на певний строк до кримінально-виконавчої установи.

Позбавлення волі на певний строк -- одне з найбільш суворих покарань.. Воно застосовується тоді, коли суд дійде висновку, що досягнення цілей покарання шляхом призначення іншого виду покарання неможливе.

Позбавлення волі пов'язане з покладанням на засудженого суворих правообмежень: він позбавляється права вільного пересування, суттєво обмежується в розпорядженні своїм часом, спілкуванні з особами, які йому до вподоби, у виборі характеру роботи, участі у держаних виборах, застосовується регламентація часу роботи і відпочинку тощо.

Позбавлення волі встановлюється на строк від одного до п'ятнадцяти років ( ч.2 ст. 63 КК). Водночас при призначенні покарання за сукупністю вироків законодавець встановлює максимальний термін - двадцять п`ять років ( ч.2 ст.71 КК України ). Згідно зі ст.. 102 КК України покарання у вигляді позбавлення волі особам, які не досягли до вчинення злочину вісімнадцятирічного віку, не може бути призначене понад десять років і лише за особливо тяжкий злочин, поєднаний з умисним позбавленням людини життя, - на строк до п`ятнадцяти років [3,с.164].

Основними засобами виправлення і ресоціалізації засуджених є встановлений порядок виконання та відбування покарання (режим), суспільно-корисна праця, соціально-виховна робота, загальноосвітнє і професійно-технічне навчання, громадський вплив. Засоби виправлення і ресоціалізації засуджених застосовуються з урахуванням виду покарання, особистості засудженого, характеру, ступеня суспільної небезпеки і мотивів вчиненого злочину та поведінки засудженого під час відбування покарання (ч. ч. З і 4 ст. 6 КВК) [4,с.243].

Стосовно неповнолітніх осіб Кримінальний кодекс встановлює такі правила призначення покарання у вигладь позбавлення волі:

за вчинений повторно злочин невеликої тяжкості - на строк до 2 - х років;

за злочин середньої тяжкості - на строк до 4- х років;

за тяжкий злочин - на строк до семи років;

за особливо тяжкий злочин - на строк до десяти років;

за особливо тяжкий злочин, поєднаний з умисним позбавленням людини життя, - на строк до п`ятнадцяти років.

Кримінально-виконавчими установами, які виконують покарання у виді позбавлення волі, є виправні колонії (де відбувають покарання повнолітні засуджені) - згідно ст..86 КВК, і виховні колонії (в останніх відбувають покарання неповнолітні віком до вісімнадцяти років (ст.ст. 18, 19 КВК).

Виправні колонії поділяються на 4 види: колонії мінімального рівня безпеки з полегшеними умовами тримання ( для засуджених вперше до позбавлення волі за злочини, вчинені з необережності, невеликої та середньої тяжкості); мінімального рівня безпеки із загальними умовами тримання ( для чоловіків, вперше засуджених до позбавлення волі за злочини невеликої та середньої тяжкості; жінок, засуджених за злочин невеликої та середньої тяжкості, тяжкі та особливо тяжкі злочини); середнього рівня безпеки ( для жінок, засуджених до покарання у вигляді довічного позбавлення волі; жінок, яким покарання у вигляді довічного позбавлення волі або смертної казні замінено на позбавлення волі на певний строк у поярку помилування або амністії4 чоловіків, вперше засуджених до позбавлення волі за тяжкі та особливо тяжкі злочини; чоловіків, які раніше відбували покарання у вигляді позбавлення волі; чоловіків, засуджених за вчинення умисного злочину середньої тяжкості в період відбування покарання у вигляді позбавлення волі) і максимального рівня безпеки ( для чоловіків, засуджених до покарання у вигляді довічного позбавлення волі; чоловіків, яким покарання у вигляді смертної кари замінено довічним ув`язненням; чоловіків, засуджених за умисні особливо тяжкі злочини тощо(ст. 11 КВК) [3,с.164].

Наявність виправних установ різних видів зумовлюється насамперед необхідністю відокремленого тримання ув`язнених залежно від тяжкості скоєних ними злочинів й особи засудженого, щоб не допустити можливості негативного впливу рецидивістів і осіб, які вчинили тяжкі й особливо тяжкі злочини, на осіб, які вперше засуджені до позбавлення волі і скоїли менш тяжкі злочини.

Вид колонії, в якій засуджені до позбавлення волі відбувають покарання, визначається Державним департаментом України з питань виконання покарань (ст. 86 КВК).

Інструкція про порядок розподілу й направлення та переведення для відбування покарання осіб, засуджених до позбавлення волі, затверджена наказом Державного департаменту України з питань виконання покарань від 16 грудня 2003 р. № 26.

Позбавлення волі на певний строк як вид покарання найбільш широко представлений у санкціях статей Особливої частини КК. Це стосується частини злочинів невеликої тяжкості, а також всіх злочинів середньої тяжкості, тяжких і особливо тяжких. Тяжкі й особливо тяжкі злочини передбачають покарання у виді позбавлення волі на певний строк безальтернативно (крім випадків більш тяжкої альтернативи -- довічного позбавлення волі).

Залежно від поведінки засудженого і ставлення до праці та навчання умови відбування покарання можуть змінюватися в межах однієї колонії або шляхом переведення до колонії іншого виду ( ч.1 ст.100 КВК України) [3,с.165].

До підстав для звільнення від відбування покарання належать такі:

відбуття строку покарання, призначеного вироком суду;

закон України про амністію;

акт про помилування;

скасування вироку суду і закриття кримінальної справи;

закінчення строків давності виконання обвинувального вироку; умовно - дострокове звільнення від відбування покарання;

хвороба;

інші передбачені законом підстави.

Втеча з місця позбавлення волі особи, яка відбуває покарання у виді позбавлення волі, тягне кримінальну відповідальність за ст. 393 КК.

8. Довічне позбавлення волі.

Довічне позбавлення волі, як і позбавлення волі на певний строк, полягає в ізоляції засудженого та поміщенні його до кримінально - виконавчої установи (виправної колонії максимального рівня безпеки), тільки не на певний строк, а безстрокове.

Довічне позбавлення волі встановлюється за вчинення особливо тяжких злочинів і застосовується лише у випадках, спеціально передбачених КК, якщо суд не вважає за можливе застосувати позбавлення волі на певний строк (ч. 1 ст. 64 КК) [4,с.245].

Довічне позбавлення волі передбачене в КК тільки за умисне вбивство при обтяжуючих обставинах (ст. 112, ч. 2 ст. 115, ч. З ст. 258, ст. 348, ст. 379, ст. 400, ч. 4 ст. 404, ч. 2 ст. 438, ч. 2 ст. 439, ч. 1 ст. 442, ст. 443 КК). Це найтяжчий вид покарання,4 який передбачено тільки в альтернативі з позбавленням волі на певний строк.

Довічне позбавлення волі було введено в Україні з 2000 року, як покарання, що замінило смертну кару, яка була відмінена і зараз в нашій країні не існує.

Засуджені, які відбувають покарання у виді довічного позбавлення волі, розміщуються в приміщеннях камерного типу, як правило, по дві особи і носять одяг спеціального зразка (ч. 1 ст. 151 КВК). До осіб, яких засуджено до довічного позбавлення волі, застосування амністії не допускається (ст. З Закону України "Про застосування амністії в Україні" від 1 жовтня 1996 року).

Актом про помилування може бути здійснена заміна засудженому призначеного покарання у виді довічного позбавлення волі на строк не менше двадцяти п'яти років (ч. 2 -ст. 87 КК).

Довічне позбавлення волі не застосовується до осіб, що вчинили злочини у віці до 18 років, і до осіб у віці понад 65 років, а також до жінок, що були в стані вагітності під час вчинення злочину або на момент постановлення вироку (ч. 2 ст. 64 КК).

Втеча з місця позбавлення волі особи, яка відбуває покарання у виді довічного позбавлення волі, тягне кримінальну відповідальність за ст. 393 КК [4,с.245].

Б. Додаткові покарання

1. Позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу. Цей вид додаткового покарання відсутній у санкціях статей Особливої частини КК. Він може призначатися за вироком суду у справах, де засуджуються особи, які мають відповідні звання, ранги, чини і класи. Рішення про таке позбавлення є правом суду. Воно є остаточним і не потребує узгоджень з відомствами, які присвоїли засудженому певне звання, ранг, чин, клас.

Закон (ст. 54 КК) обмежує можливість застосування цього виду покарання тільки випадками, коли винний вчинив тяжкий чи особливо тяжкий злочин. Отже, при вчиненні особою злочину невеликої або середньої тяжкості ст. 54 КК застосовуватися не може.

Цей вид покарання має безстроковий характер. Він здійснює на засудженого негативний морально-психологічний вплив, позбавляє його певних службових перспектив і матеріальних привілеїв, що мають особи, яким присвоєні ті чи інші звання, ранги, чини, класи.

Військові звання встановлюються у Збройних Силах України, спеціальні звання -- в МВС, у Податковій та Митній службах України, ранги встановлюються для державних службовців (спеціальні -- для працівників дипломатичної служби), чини -- для прокурорських працівників, класи -- для суддів і судових експертів.

Державних нагород, почесних, наукових звань суд позбавляти не може.

2. Конфіскація майна.

Право власності гарантується Конституцією України. Зокрема, у ст.. 41 Конституції України зазначено: « ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Конфіскація майна може бути скасована виключно за рішенням суду у випадках, обсязі та порядку, встановлених законом» [5,с.11].

Покарання у виді конфіскації майна полягає в примусовому безоплатному вилученні у власність держави всього або частини майна, яке є власністю засудженого (ч. 1 ст. 59 КК).

Згідно із законом (ч. 2 ст. 59 КК) конфіскація майна встановлюється за тяжкі та особливо тяжкі корисливі злочини і може бути призначена лише у випадках, спеціально передбачених в Особливій частині КК.

Відповідно до Закону України «Про виконавче провадження» виконання покарання у вигляді конфіскації майна здійснюється Державною виконавчою службою за місцезнаходженням майна.

Конфіскації підлягає майно, що є власністю засудженого, у тому числі його частка у спільній власності, статутному фонді суб`єктів господарської діяльності, гроші, цінні папери та інші цінності, включаючи ті, що розміщені на рахунках і вкладах або на зберіганні у фінансових установах, а також майно, передане засудженим у довічне управління.

Не підлягає конфіскації майно, що належить засудженому на правах приватної власності чи є його часткою у спільній власності, необхідне для засудженого та осіб, які перебувають на його утриманні. Перелік такого майна визначається законодавством.

Отже, всі випадки покарання у виді конфіскації майна передбачені в законі і суд на свій розсуд призначити її не може. Закон також визначає можливість конфіскації майна тільки при засудженні за корисливі (тобто такі, що мають мету незаконного збагачення) тяжкі й особливо тяжкі злочини. Таким чином, конфіскація майна являє собою обмеження матеріальних прав засудженого.

Примусовість конфіскації полягає в тому, що при набранні вироком сили зазначене майно вилучається поза волею засудженого і членів його сім`ї.

Безоплатність вилучення означає, що вилучене майно не компенсується. Однак, при незаконному осудженні майно може бути повернуто незаконно засудженому, якщо воно ще не звернено у власність держави або не реалізовано у встановленому законом порядку.

В КК встановлено випадки обов'язкової конфіскації майна (скажімо, ч. 4 ст. 190 КК "Шахрайство, вчинене в особливо великих розмірах або організованою групою -- карається позбавленням волі на строк від п'яти до дванадцяти років з конфіскацією майна") і факультативної конфіскації майна (скажімо, ч. 2 ст. 369 КК "Давання хабара, вчинене повторно -- карається позбавленням волі на строк від трьох до восьми років з конфіскацією майна або без такої"). При обов'язковій конфіскації вона може бути не застосована тільки на підставі ст. 69 КК (Призначення більш м'якого покарання, ніж передбачено законом) [4,с.246].

Окрім того, кримінальне законодавство передбачає можливість як повної, так і часткової конфіскації майна ( дане зазначається у вироку). Повна конфіскація припускає вилучення всього майна, що належить засудженому. Часткова конфіскація поширюється тільки на майно зазначене у вироку суду, шляхом перелічення конкретних предметів або вказівки розміру.

У КК знаходиться додаток, який містить перелік майна, що не підлягає конфіскації за судовим вироком.

Крім конфіскації, яка є видом додаткового покарання, існує так звана спеціальна конфіскація, що не є видом покарання. Таку назву вона отримала в теорії та практиці.

Так, у ст. 81 КПК зазначено, що знаряддя злочину, що належать обвинуваченому, конфіскуються, а гроші, цінності та інші речі, нажиті злочинним шляхом, передаються в дохід держави.

Норми про спеціальну конфіскацію, тобто конфіскацію речей, що є предметом злочину або знаряддям чи засобом злочину, є і в КК. Скажімо, незаконна порубка лісу (ст. 246 КК) передбачає, крім основного покарання, конфіскацію незаконно , з допомогою якого проводилися дослідження, розвідування, розробка природних багатств та інші роботи на континентальному шельфі України.

Санкція статті КК може одночасно передбачати конфіскацію як вид покарання і спеціальну конфіскацію. Скажімо, за вчинення контрабанди (ч. 2 ст. 201 КК), крім основного покарання, передбачається й конфіскація предметів контрабанди та конфіскація майна [3,с.162].

Конфіскація майна має певні спільні риси зі штрафом. Спільне для цих видів покарання полягає в тому, що як конфіскація майна, так і штраф є покаранням майнового характеру. Крім того, при конфіскації майна, так само як і при штрафі, визначене майно, що належить засудженому, переходить у власність держави, а не якоїсь особи.

Відмінність конфіскації і штрафу полягає в тому, що:

1) штраф застосовується при вчиненні злочинів невеликої тяжкості, а конфіскація - при вчиненні тяжких та особливо тяжких, скоєних з корисливих мотивів;

2) штраф є грошовим стягненням, а конфіскація полягає у примусовому вилученні майна, що належить засудженому;

3) розмір штрафу встановлюється залежно від тяжкості злочину з урахуванням матеріального стану винного й у межах від тридцяти до тисячі неоподаткованого мінімуму, якщо статтями Особливої частини КК України не передбачено більшого розміру штрафу, а при конфіскації розмір майна , що підлягає конфіскації, визначає суд;

4) штраф може бути як основним, так і додатковим видом покарання, а конфіскація - тільки додатковим.

В. Покарання, що можуть призначатися і як основні і як додаткові (змішані покарання)

1. Штраф -- це грошове стягнення, що накладається судом у випадках і межах, встановлених в Особливій частині КК (ч. 1 ст. 53 КК).

Штраф -- найменш суворий вид покарання у системі покарань. Він передбачений як альтернативне покарання за вчинення більшості злочинів невеликої і середньої тяжкості. Каральний момент штрафу полягає в примусовому обмеженні майнових прав засудженого. Моральні переживання (як і у всякому іншому аналогічному випадку) у засудженої особи має викликати і сам факт постановлення обвинувального вироку [4,с.247].

Розмір штрафу визначається судом залежно від тяжкості вчиненого злочину та з урахуванням майнового стану винного. Його найбільша та найменша межа встановлюється ч. 2 ст. 53 КК у розмірі від тридцяти до тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів громадян (зараз -- при призначенні покарання один неоподатковуваний мінімум дорівнює 17 гривням). Але закон не забороняє встановлювати за конкретні злочини більш високі розміри штрафу. Так, умисне порушення вимог законодавства про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом (ч. 1 ст. 209і КК) караються альтернативне штрафом від однієї до двох тисяч неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

Штраф може виступати як основне, так і як додаткове покарання. Як додаткове покарання він може бути призначений лише тоді, коли його спеціально передбачено в санкції статті Особливої частини КК (див., наприклад, ч. 2 ст. 367 КК). Одночасно бути призначеним і як основне і як додаткове покарання штраф не може.

У разі неможливості сплати штрафу суд може замінити несплачену суму штрафу покаранням у виді громадських робіт із розрахунку: десять годин громадських робіт за один встановлений законодавством неоподатковуваний мінімум доходів громадян або виправними роботами з розрахунку один місяць виправних робіт за чотири встановлених законодавством неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, але на строк не більше двох років (ч. 4 ст. 53 КК).

Ухилення від сплати штрафу особою, засудженою до цього виду покарання, тягне кримінальну відповідальність за ч. 1 ст. 389 КК [4,с.248].

2. Позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю. Цей вид покарання полягає у забороні засудженому обіймати певні, конкретно визначені судом, посади у будь-яких підприємствах, установах і організаціях або займатися певною діяльністю на встановлений у вироку строк.

Каральна властивість цього виду покарання полягає у тому, що засуджений обмежується на певний строк у праві обіймати певні посади або займатися певною діяльністю. Цим самим особа втрачає або значно знижує свої професійні навички, позбавляється певних пільг і переваг, можливе також зниження реального рівня її заробітку.

Доцільність застосування цього виду покарання пов'язана з тим, що саме певна посада або певна діяльність, якою займалася особа, дала їй можливість вчинити злочин, за який вона засуджується. Крім каральної властивості це покарання має і важливе запобіжне значення -- недопущення рецидиву аналогічних злочинів з боку засудженого.

Закон не містить переліку посад і видів діяльності, обіймати або займатися якими суд може заборонити, адже в кожному конкретному випадку вони можуть бути різними: це можуть бути посади на державній службі, в органах місцевого самоврядування, в будь-яких структурах незалежно від форм власності.

Позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю може бути призначене як основне покарання на строк від двох до п'яти років або як додаткове покарання на строк від одного до трьох років (ч. 1 ст. 55 КК) [1,с.186].

У тих випадках, коли розглядуваний вид покарання зазначений у санкції статті як додатковий, він може бути або обов'язковим, або факультативним.

Так, уч.2,3,4,5ст.191 КК (Привласнення, розтрата майна або заволодіння ним шляхом зловживання службовим становищем) позбавлення права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю як додаткове покарання є обов'язковим, а в ч. 1 цієї статті -- факультативним ("позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю або без такого").

Закон вказує на це покарання як додаткове у тих випадках, коли використання своєї посади, професії, роду занять для вчинення злочину є найбільш характерним: насильницьке донорство (ст. 144 КК), одержання хабара (ст. 368 КК) тощо. Але, походячи з того, що певні посади, професії, рід занять можуть у конкретних випадках сприяти вчиненню будь-якого злочину, в ч. 2 ст. 55 КК формулюється таке положення: "Позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю як додаткове покарання може бути призначене й у випадках, коли воно не передбачене у санкції статті Особливої частини КК за умови, що з урахуванням характеру злочину, вчиненого за посадою або у зв'язку із заняттям певною діяльністю, особи засудженого та інших обставин справи суд визнає за неможливе збереження за ним права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю"[4,с.249].

Важливим моментом є початок строку дії розглядуваного покарання як додаткового. Очевидно, що ефективність дії цього покарання важлива тоді, коли особа має можливість реально використати посаду чи рід діяльності в злочинних цілях. Ось чому, коли основним видом покарання суд обирає арешт, обмеження волі, тримання в дисциплінарному батальйоні або позбавлення волі на певний строк, позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю як додаткове покарання поширюється на увесь час відбування основного покарання і, крім цього, на строк, встановлений вироком суду, що набрав законної сили (тобто від одного до трьох років). При цьому строк додаткового покарання обчислюється з моменту відбуття основного покарання.

А при призначенні покарання у виді позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю як додаткового до інших основних покарань, а також у разі застосування ст. 77 КК (застосування додаткових покарань у разі звільнення від основного покарання з випробуванням) -- з моменту набрання законної сиди вироком. Тобто у таких випадках відбування строку додаткового покарання здійснюється одночасно з відбуванням основного покарання або в ході іспитового строку для звільнених від відбування покарання з випробуванням.

Ухилення від відбування покарання у виді позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю особи, яка засуджена до цього виду покарання, тягне кримінальну відповідальність за ч. 1 ст. 389 КК.

Умисне невиконання службовою особою вироку суду, що набрав законної сили, щодо позбавлення засудженого права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю або перешкоджання виконанню цього покарання тягне кримінальну відповідальність за ст. 382 КК.

Розділ 3. Призначення покарання

3.1 Загальні засади призначення покарання

Згідно зі ст.. 60 КК України покарання повинно бути справедливим. Тільки в цьому разі воно може досягти цілей, передбачених ст. 50 КК України, а саме - відновлення соціальної справедливості, а також виправлення засудженого і попередження скоєння ним нових злочинів.

Справедливість - категорія морально - етична. Вона містить умову про відповідність між злочином і покаранням.

Для того, щоб суд кожного разу призначав справедливе покарання, Кримінальний кодекс передбачає загальні засади його призначення, тобто принципи, якими повинен керуватися суд пр. вирішенні питання про покарання за вчинений злочин.

Перший принцип містить вимогу, щоб призначуване покарання було в межах, передбачених відповідною статтею Особливої частини КК України. Це означає, що коли санкція статті передбачає один вид покарання, то вибір суду ним і обмежується. Щоправда, на підставі ст.. 69 КК України суд може призначити м`якіше покарання, ніж передбачено за відповідний злочин. Коли ж санкція містить кілька видів покарань, то суд вибирає один з них. При цьому суворіший призначається тільки тоді, коли менш суворий, на думку суду, не забезпечить досягнення мети покарання.

Допускається також призначення суворішого покарання, ніж передбачено відповідними статтями Особливої частини КК України. Це можливе в разі призначення покарання за сукупністю злочинів і вироків ( ст.. 70, 71 КК України) [3,с. 166].

Другий загальний принцип - вимога врахування положень Загальної частини КК України. У цій частині містяться чіткі критерії призначення покарання ( ст..63 - 73 КК і низка інших норм).

Третій принцип полягає у вимозі призначення покарання з урахуванням характеру і ступеня суспільної небезпеки злочину.

Характер злочину - це його якісна сторона, що залежить від блага (об`єкта), якому заподіяно шкоду. При вчиненні злочину з «простим складом» він заподіює шкоду одному об`єктові, наприклад, при вбивстві без обтяжуючих обставин (ч. 1 ст. 115 КК України), і тому при визначенні покарання характер злочину не враховується. Він має значення при призначенні покарання за злочини зі «складним складом» - за багато об'єктністю. Зокрема, йдеться про тяжкі наслідки. Зрозуміло, що при вчиненні двома особами однакових злочинів, але з різними наслідками ( наприклад, загибель майна або людини) покарання винним повинно бути призначене різне, тобто з урахуванням характеру наслідків.

Ступінь суспільної небезпеки злочину - його кількісна сторона, що належить від розміру заподіяної шкоди конкретному об`єктові. Так, ст.. 128 КК України передбачає відповідальність за необережне тяжке або середньої тяжкості тілесне ушкодження. Зрозуміло, суд не може призначити однакові покарання за заподіяння тяжкої шкоди здоров`ю і середньої тяжкості шкоди. Ці злочини різняться ступенем суспільної небезпеки, що й повинно враховуватися при призначенні покарання[3,с.167].

Аналогічною є ситуація і з розкраданням чужого майна. Так, розкрадання майна в різних розмірах зумовлює й різні види покарання, оскільки ступінь їх суспільної небезпеки різниться, що й повинен врахувати суд, призначаючи покарання, вибираючи його вид і розмір відповідно до варіантів санкцій.

При призначенні покарання суд зобов`язаний врахувати особу винного, тобто його соціально - біологічну сутність. Головною є соціальна сторона. Вчиняючи злочин, особа виявляє негативне ставлення до інтересів інших осіб, суспільства, держави. Це відбувається внаслідок наявності в її психіці антисоціальної схильності. Але однакових людей не має. Ось чому однакові за тяжкістю злочини можуть відбуватись і за випадкових обставин, і в результаті стійких антисоціальних рис характеру особи.

Розрізняють біологічні і соціальні властивості особи. До перших належить вік особи, стан її здоров`я, наявність фізичних і психічних вад, до других - ставлення винного до праці, громадського обов`язку, родини, правил співіснування в суспільстві.

Висновки

В курсовій роботі наведено теоретичне та практичне розуміння поняття «покарання», як важливої категорії юриспруденції. Основним завдання роботи полягало в тому, щоб на основі комплексного аналізу теоретико-методологічних засад, нормативних основ та практичної діяльності дослідити предмет та сутність поняття покарання, його видів, системи, класифікації.

На підставі обробленого матеріалу можна зробити наступні висновки:

1. Покарання є заходом примусу, що застосовується від імені держави за вироком суду до особи, визнаної винною у вчиненні злочину, і полягає в передбаченому законом обмеженні правді свобод засудженого.

2. У ході курсової роботи використовувались загальнотеоретичні і спеціально-наукові методи пізнання.

Основним серед сукупності методів, що використовувався при написанні роботи був логіко - сегментивний метод , за допомогою якого було здійснено сходження від абстрактного до конкретного. Системно-структурний метод дозволив всі види покарань розглянути як елементи єдиної системи. Застосований метод єдності логічного та історичного дозволив означити сутність розвитку поняття мети покарання його багатогранності, в усій повноті - з усіма випадковостями, частковостями, що викривляють об`єктивну логіку розвитку; з усім позитивним, що накопичено історичним досвідом.

Крім того, у процесі роботи використовувались методи наукового пізнання. Методи класифікації, групування та системний були використанні для визначення різновидів сприйняття предмету. За допомогою порівняльно-правового аналізу з'ясувалось закономірне і випадкове у змісті явищ.

3. Визначено актуальність даного питання на сучасному етапі розвитку України як правової держави.

4. Означено в ході опрацювання джерел, що кара за вчинений злочин переслідує мету відновлення соціальної справедливості. Це розплата засудженого за злочин, за ту шкоду, яку він завдав суспільству в цілому й окремим фізичним та юридичним особам. Засуджений розплачується за це обмеженням своїх прав і свобод, а тому мета виправлення засудженого полягає у тому, щоб, впливаючи-на нього під час виконання призначеного судом покарання, так змінити його особистість, аби перетворити злочинця на безпечну й нешкідливу для суспільства особу, хоча б і шляхом засвоєння ним неминучості відбування більш тяжкого покарання за вчинення нового злочину (так зване юридичне виправлення).

5. Здійснено розгляд на конкретних прикладах окремих видів покарань та прив`язку до сьогодення.

6. Проведено аналіз різноманітних прикладів щодо класифікації покарань, її сутності та застосування в реаліях. Зазначимо, що в ході обробки даного матеріалу здійснено порівняння вироків, що призначені судом особам за скоєння однакових злочинних діянь за ступенем соціальної небезпеки але різними особами, взято до уваги факт повторності та відношення до скоєного.

7. Отже, в ході роботи здійснено аналіз мети та системи покарань, як частини єдиної нормативно - правової системи - Кримінального кодексу України, визначено органічну пов`язаність Загальної та Особливої частин КК на конкретних прикладах призначень покарань, з`ясовано їх дійсний зміст, означено важливість та актуальність даної теми на сучасному етапі все державної боротьби зі зростом злочинних проявів.

Список використаних джерел

1. Кримінальний кодекс України. Науково - практичний коментар/ За загальною редакцією академіка Академії правових наук України, професора В.В. Сташиса. - Х.: Одіссей, 2007. - 1181с.

2. Конституція України.

3. Ю.М.Дьомін, С.О.Юлдашев. Кримінальне право України. Навчальний посібник.- К.:2005. - 331с.

4. Ю.В.Александров.,В.А.Клименко. Кримінальне право України. - К.:2004 - 327с.

5. Кримінальне право України. Загальна частина/ За ред. В.В.Сташиса, В.Я.Тація. - К.: Юрінком Інтер, 2007. - 612с.

6. Волкотруб С.Г., Омельчук О.М., Ярін В.М. Кримінальне право України.Навч. посібник. - К.: Наукова думка, 2004. - 298с.

7. Кримінальне право в запитаннях і відповідях. Загальна частина/ За ред.. В.А.Клименка. - К.: Атіка, 2003. - 288с.

8. Кузнєцов В.О., Срелбицький М.П., Гіжевський В.К. Кримінальне право України : Загальна та особлива частини. Навч. посібн. - К.: Істина, 2005. - 380с.

9. Савченко А.В., Кузнецов В.В., Штанько О.Ф. Сучасне кримінальне правоУкраїни: Курс лекцій. - К., 2005. - 640 с.

10. Фріс П.Л. Кримінальне право України. Загальна частина: Навчальний посібник. - К., 2004 - 367 с.

Страницы: 1, 2