Право, як і держава, є продуктом суспільного розвитку. Право настільки унікальний, складний і суспільно необхідний феномен, що протягом всього періоду його існування науковий інтерес до нього і до його теорії не згасає, а навпаки, постійно зростає. У цьому і полягає актуальність дослідження.

При написанні роботи використовувалися праці українських та російських дослідників і науковців з теорії держави та права, таких, як Скакун О.Ф., Лисенков С.Л. та ін.

Об'єктом дослідження є право. Предметом дослідження є поняття, сутність та зміст права.

Мета дослідження - узагальнити, порівняти та проаналізувати різні точки зору на предмет дослідження.

Завдання дослідження: 1) проаналізувати визначення права різних авторів, порівняти їх; 2) розглянути проблему праворозуміння у контексті правових шкіл та дати визначення цієї наукової категорії; 3) розглянути думки фахівців щодо змісту та сутності права та виявити основні риси та взаємопов'язаність цих категорій.

Метод дослідження - теоретичний (аналіз і синтез). Також важливу роль відіграватиме метод порівняння, яким можна виявити у досліджуваних об'єктах схожі ознаки чи встановити розходження між ними.

Робота складається зі вступу, трьох глав, висновку та списку літератури.

1. Поняття права. Проблема праворозуміння

1.1. Поняття та ознаки права

Характеризуючи право, слід виходити з того, що воно є складним та багатоаспектним явищем.

Термін "право" (лат. "jus") має безліч тлумачень і визначень. Однак об'єднує ці тлумачення те, що всі народи і окремі люди вбачають у праві справедливість, захист, правду. Недаремно в українській мові слова "правильний", "правда", "правий (права рука)", "правило", "виправляти" та інші мають спільний корінь і означають істину, щось добре для себе і своєї держави. Навіть перший збірник законодавчих норм на території України називався "Руська правда". А в англійській мові одне слово "right" означає і право людини, і праву сторону, і правильні дії, і просто згоду.

"Залежно від сфери знань, де використовується цей термін, розрізняють його філософське, соціологічне, психологічне та інші тлумачення; зміст кожного терміна відображає ті його сторони, аспекти, що входять до предмета відповідної науки" (4, с.229).

Характеризуючи поняття «право», слід виходити з того, що воно є складним та багатоаспектним явищем. Множинність визначень права залежить від чисельності поглядів на походження, джерела права, на бачення природи його зв'язків з державою, а також від того, які саме аспекти та риси права досліджуються. В цьому криються і причини розбіжностей у визначенні права.

Вчених-правознавців можна поділити на три групи (за 5, с.12): 1) ті, хто визнає неможливість пізнання сутності та визначення поняття права; 2) ті, хто обходить ці питання; 3) ті, хто наводить своє (так зване робоче) визначення, яке відповідає лише цілям конкретного дослідження, не намагаючись зрозуміти, чому до них навіть геніальні попередники не змогли зробити цього. Виділяють ще й четверту групу -- тих, хто розглядає право як багатоаспектне явище та, досліджуючи його як у державному, так і наддержавному вимірах, об'єднують усю гаму визначень у межах так званої синтетичної, інтегративної школи права.

Л.Явич визначає право залежно від форм вияву: "Право - це продукт духовної діяльності, різновид оціночного духовного освоєння дійсності, момент урегульованості і порядку в суспільних відносинах, сфера соціальної свободи, сукупність юридичних норм тощо." (8, с. 10)

О.Скакун дає таке визначення: "Право - система норм (правил поведінки) і принципів, встановлених або визнаних державою як регулятори суспільних відносин, які формально закріплюють міру свободи, рівності та справедливості відповідно до суспільних, групових та індивідуальних інтересів (волі) населення країни, забезпечуються всіма заходами легального державного впливу аж до примусу" (6, с. 253).

С.Лисенков у межах нормативного праворозуміння прив'язує право до держави, як і багато інших дослідників: "Право - це система загально-обов'язкових, формально визначених правил поведінки загального характеру (норм права), які у встановленому порядку санкціонуються або формулюються державою та забезпечуються можливістю застосування державного примусу" (4, с.120).

На думку відомого українського правознавця Б. Кістяківського (за 5, с. 143), право є і державно-організаційним, і соціальним, і психічним, і нормативним явищем. Державно-організаційне, або державно-наказове, поняття права визначається як сукупність норм, виконання яких забезпечується державою. Тобто право -- це те, що держава наказує вважати правом. Соціологічне поняття права український правознавець ставить на друге місце. У його інтерпретації це є правовідносинами.

Найбільш поширений погляд на право полягає в тому, що воно є нормою свободи. Таке розуміння права випливає з твердження, що "для суспільства в такій же мірі характерна свобода, в якій для природи характерна необхідність. Право є сукупністю правових норм, які, з одного боку, надають, а з іншого - обмежують зовнішню свободу осіб у їх взаємних стосунках" (3, с. 8).

Ознаки права (за 6, с. 253):

1) Справедлива і рівна міра свободи. Це означає, що межі і зміст прав та обов?язків визначаються правилами належної поведінки, які визнані більшістю населення та обов'язкові для усіх (справедлива міра свободи). Свобода завжди обмежена конкретними рамками (мірою), що не допускають антигромадських актів "користування свободою". Це і є рівність у свободі. Право дає міру, а справедливість контролює її, припиняє втрату цієї міри, встановлює пропорційність між свободою та відповідальністю (рівна міра свободи).

2) Нормативність. Складається з правових норм і принципів як основних елементів її будови. За допомогою норм і принципів права в суспільне життя вноситься єдність - право виступає як загальний регулятор поведінки людей. Завдяки нормативності встановлюються межі досягнутої свободи, межі між свободою та несвободою.

3) Системність. Право - це система погоджених норм і принципів. Право - це не тільки і не просто сукупність норм і принципів, а їх система, де всі елементи пов'язані і погоджені.

4) Вольовий характер права, погодженість інтересів. Право виражає консенсуальні (погоджені) інтереси. У праві виявляється і втілюється воля, змістом якої є інтерес, зумовлений потребами суспільства, його соціально-економічним розвитком. Право акумулює суспільну, соціально-групову та індивідуальну волю громадян, погоджує інтереси різних соціальних груп з метою забезпечення соціальної стабільності.

5) Загальнообов'язковість. Встановлені правила поведінки є загальними і обов'язковими для кожного суб'єкта права даної держави, який вступає в типові соціальні відносини. Однак депутати Верховної Ради забувають (зрозуміло чому) про цей принцип, вважаючи себе вищими за простого громадянина, і радо використовують славнозвісну "депутатську недоторканість" у своїх цілях.

6) Формальна визначеність. Право існує у певних формах. Цими формами є нормативно-правові акти, правові (судові та адміністративні) прецеденти, нормативно-правові договори, правові доктрини, релігійно-правові норми.

7) Державна забезпеченість (гарантованість). Право забезпечується шляхом створення спеціальних умов для практичного втілення правових норм, охороняється державою різними способами (організаційні, технічні, попереджувальні, виховні), аж до легалізованого примусу. Державна влада підтримує загальні правила, що визнаються державою правовими. Далеко не всі норми права дотримуються і виконуються добровільно, в силу внутрішнього переконання; значна частина населення підкоряється вимогам правових приписів лише тому, що за правом стоїть держава.

1.2. Підходи до розуміння права

Визначення терміну "право" нерозривно пов'язане з праворозумінням. Праворозуміння - це "наукова категорія, яка відображає процес і результат цілеспрямованої розумової діяльності людини, яка вміщує в собі пізнання права, його оцінку і ставлення до нього як до цілісного соціального явища" (3, с.9).

Суб'єктом праворозуміння завжди є конкретна людина, не тільки юрист, а й будь-який громадянин, наділений мінімальним правовим світоглядом, який стикається з правовими проблемами у повсякденному житті і який має свій власний погляд на вирішення цих проблем. Він розуміє право так, як дозволяє йому його розум, світогляд відповідно до культурологічних і політичних особливостей суспільства й часу, в яких він живе.

Виходячи з цього, можемо сказати, що праворозуміння завжди є суб'єктивним, оригінальним, притаманним конкретній людині, хоча у певних прошарків, об'єднань людей ці погляди можуть співпадати.

На базі різних поглядів і підходів до права склалися різні правові школи і напрямки в дослідженні права. «Класичними» (за 6, с. 774) можна вважати три концепції праворозуміння:

1. Природно-правова (ідеологічна, аксіологічна). Погляди про природне право існували ще у Стародавній Греції і пов'язані з іменами Демокріта, Сократа, Платона. У 18 столітті ці погляди склалися у цілісне вчення. "Головна ідея школи - існування права як встановленого державою, так і діючого поза нею, поділу права на позитивне і природне. Але якщо позитивне право відбиває особливості місцевих умов окремих країн, то природні права… є для всіх людей невід'ємними і спільними. …До них належить право на життя, право на особисту недоторканість, право на свободу пересування, право на власне майно і т. ін. …Великого поширення в сучасних умовах набуло вчення Дж.Роулса, який розглядає право як засіб природного і справедливого розподілу суспільних благ на основі максимально можливої рівності" (2, с.175).

2. Нормативістська (та близька до неї концепція юридичного позитивізму) відносить право до нормативних систем суспільства. "Право розглядається як система правових норм (загальнообов'язкових правил поведінки), які формулюються у нормативно-правових актах і нерозривно пов'язані з державою" (4, с.119). Виголошується незалежність права від політики і взагалі від будь-яких позаправових проявів, в тому числі від такого поняття , як "справедливість". "Оцінюючи в цілому вчення нормативної школи права, слід наголосити на тому, що воно було ідеалістичним, дуже однобоким. Нормативна школа права намагалася обмежити кругозір юриста виключно правовими поняттями" (2, с.176).

3. Соціологічна. "Вихідна форма буття права - суспільні відносини; право - порядок суспільних відносин, що виявляється у діях і поведінці людей. Правом визнається його функціонування, "дія" у житті, у суспільних відносинах, що склалися і складаються… Тут його знаходить законодавець (і закріплює в нормативно-правових актах) або суд (і закріплює у формі судового прецеденту)" (6, с.252).

На ідеї об'єднання ідей трьох класичних шкіл (юридичний позитивізм, теорія природного права, соціологічна юриспруденція) заснована інтегральна (або комунікативна, примирлива) теорія права. На сьогодні це найбільш поширений підхід.

Вище розглянуто основні сучасні наукові концепції праворозуміння. Але існують і інші теорії права, зокрема: теологічна, історична, психологічна, реалістична, теорія солідаризму, інституціалізм, марксистсько-ленінська теорія права.

Психологічна теорія (представниками якої є Л. Петражицький, Г. Тард, Л. Кнапп та ін.) визнає правом конкретну психологічну реальність - правові емоції людини. Останні носять імперативно-атрибутивний характер і поділяються на:

· переживання позитивного права, яке встановлене державою;

· переживання інтуїтивного, особливого права.

Інтуїтивне право виступає регулятором поведінки людей, тому розглядається як реальне дієве право.

Багато років на території нашої держави панував марксистський підхід. "У юридичній науці СРСР в силу домінування вузько нормативного розуміння права воно визначалось як сукупність норм, встановлених чи санкціонованих державою, що тримаються на примусовій силі держави" (7, с.235). Визначальними рисами такого праворозуміння є "проголошення верховенства держави над правом, ототожнення права з законом, проголошення його повної залежності від держави…" (2, с. 179).

На зміну всепоглинаючому марксизму-лені-нізму в науку прийшов інтегративний підхід - плюралізм теорій, концепцій, док-трин, вчень, що знайшло своє відповідне відображення і в правознавстві, що сьогодні характеризується різноманітніс-тю підходів у визначенні сутності, змісту, форм існування права.

Наявність плюралістичного підходу до розуміння права об'єктивно зумовлена тим, що право тісно пов'язане з іншими соціальними явищами: державою, політи-кою, економікою, культурою суспільства. Кожен окремий випадок виявляє право з якогось одного боку, тому ціліс-на його характеристика можлива лише шляхом всебічного аналізу багатоманітних зв'язків права з соціальною дійсністю.

Всі ці підходи мають свої переваги і недоліки, "їх поява і розвиток обумовлені природним розвитком людського суспільства і засвідчують необхідність і соціальну цінність права в житті людей" (3, с. 15).

Отже, якщо узагальнити, то майже всі автори визначають право як сукупність визнаних у даному суспільстві і забезпечених офіційним захистом нормативів рівності та справедливості, що регулюють конфлікти і злагоду у людських взаємовідносинах.

На базі різних поглядів і підходів до права склалися різні правові школи і напрямки в дослідженні права. «Класичними» можна вважати три концепції праворозуміння: природно-правову, нормативістську і соціологічну. На ідеї об'єднання ідей трьох класичних шкіл заснована інтегральна теорія права, яка на сьогодні є найбільш поширеним підходом.

2. Сутність права

2.1. Основні аспекти визначення сутності права

Сутність - це внутрішній зміст предмета, який виражається в єдності всіх його багатоманітних властивостей і відносин, це є сенсом, суттю явища, сукупністю елементів цілого.

Сутність права - це "внутрішній зміст права як регулятора суспільних відносин, який виражається в єдності загальносоціальних і вузько класових (групових) інтересів через формальне (державне) закріплення міри свободи, рівності та справедливості" (6, с. 255).

У сутності предмета, явища відображається їх внутрішній зміст, який знаходить свій вираз у єдності основних властивостей.

Звичайно, вивчення сутності права залежить від кута зору, під яким воно (право) розглядається. Більшість дослідників зосереджують увагу на одному важливому моменті сутності права - державній волі.

С.Лисенков, наприклад, стверджує, що визначення сутності права як важливого і складного явища у кінцевому підсумку полягає у визначенні його соціальної ролі.

Сучасний підхід до пізнання сутності права передбачає "врахування не тільки державної волі як такої, а й інших якостей та явищ, синтезованих сутністю: норм, функцій тощо. Сутність права взагалі не може бути розкрита однією категорією, її можна пізнати і виразити лише за допомогою системи категорій, що відтворюють дійсну природу та історію права" (7, с. 288).

Сутність права полягає в тому, що "воно є: 1) владним нормативним регулятором суспільних відносин і поведінки людей, узгодження їх інтересів, примирення конфліктів; 2) виразником міри свободи в суспільстві відповідно до рівня його соціально-економічного розвитку (в ідеалі ця міра свободи повинна бути справедливою та рівною)" (6, с. 255).

Відповідно поняття права охоплює дві сторони, що виражають його сутність:

· регулятивно-компромісна: забезпечує порядок, соціальне примирення, соціальну стабільність (існує поза часом і поза простором);

· ціннісно-нормативна: забезпечує свободу, справедливість, рівність (існує в часі і просторі).

У будь-якому суспільстві з формальної точки зору право виступає владним нормативним регулятором суспільних відносин. Головним призначенням права є забезпечення порядку в суспільстві з урахуванням інтересів різних соціальних прошарків і груп шляхом досягнення згоди і компромісу між ними. Право не могло б виконувати регулятивної і охоронної функцій, якби йому об'єктивно, за природою, не була надана якість узгодження інтересів особи, груп, станів, класів, держав. Саме через здійснення впливу на інтереси, через забезпечення їх упорядкування шляхом дозволів, заборон, зобов'язань виявляється сутність права як регулятора суспільних відносин. Проте регулювання - одна сторона сутності права, що забезпечує порядок, основою якого є впевненість у завтрашньому дні, безпека і надійність існування людини.

Інша сторона сутності права - якість правопорядку. Право - складова частина оцінного мислення, за допомогою якого люди і їх об'єднання самовизначаються в суспільстві, орієнтуються в конкретних ситуаціях, адаптуються до них чи, навпаки, намагаються їх змінити. Еталонами оцінного мислення є міра свободи, рівності, забезпечення справедливості як вищої мети. Будь-яка правова норма стає оцінкою типової повторюваної ситуації, зумовленої свідомою і вольовою поведінкою людей: чи відповідає ця ситуація свободі, справедливості, рівності. Оцінка передбачає вибір: якщо відповідає - значить, одержує підтримку і визнання в соціальній групі, суспільстві, оскільки сприяє встановленню правового порядку, через який забезпечується право і свобода. От чому інша сторона сутності права знаходиться в сфері оцінного мислення: встановлюється, наскільки в норми логічно перетворюються загальні абстрактні оцінки конкретних ситуацій, мірилом яких є свобода, справедливість, рівність. При цьому в нормах, як регуляторах суспільних відносин, свобода, рівність виражаються в тій мірі, у якій їх здійснення можливе за допомогою різноманітних юридичних засобів відповідно до справедливості.

Право не слід розглядати як деяке стабільне утворення, воно змінюється разом із суспільством, що розвивається і змінюється, залежить від його етнокультурних особливостей, відображає існуючі в ньому зв'язки і тенденції. Сутність права менше піддана змінам, ніж його зміст і форма: зміни, що відбуваються у житті суспільства, викликають насамперед зміни в змісті права. Проте не можна відмовляти в зміні сутності права, визнавати за нею лише якості статичності і незмінності на відміну від змісту і форми. Діалектичний розвиток сутності права виражається, перш за все, у зміні співвідношення між правом як мірою свободи, рівності, втіленням справедливості (соціальний, історичний аспект, що змінюється) і правом як регулятором суспільних відносин (юридичний, постійний, незмінний аспект).

Оскільки справедливість - конкретно-історична категорія, то й її вияв у свободі є різним в давній, середньовічний, новий і новітній періоди історії. Так, при феодалізмі міра свободи і рівності була однією для пана, іншою - для кріпака (несвобода, відсутність рівності - формальної і фактичної, тобто несправедливість). Не завжди, не в усі історичні часи була рівність у свободі, єдина для всіх міра свободи. Наприклад, кріпосне право закріплювало положення несвободи селянина. Віднімаючи свободу в селянина, воно віддавало свободу пану. Міра свободи кріпака і пана - різна. За суттю, кріпосне право - це вираження через закон свободи пана. Усяке право втілює в собі елемент свободи, міру свободи, хоч ця свобода і може бути однобічною, мати характер привілеї однієї особи, переваг однієї соціальної групи над іншою. У такому випадку через право як систему норм, виданих державою, виражається воля пануючого класу, свавілля панів і несвобода селян. Кріпаки віднесені не до суб'єктів, а до об'єктів права. До них не застосовується принцип правової рівності.

Таким чином, у сутності права поєднані два людські начала - порядку і свободи (справедливості, рівності), де свобода - історично змінювана категорія, зумовлена менталітетом народу, правовою культурою етнічних спільностей.

Можна визначити такі підходи до розуміння сутності права (за 6, с.257):

- класовий - право визначається як система гарантованих державою юридичних норм, що висловлюють волю економічно пануючого класу;

- загальносоціальний - право розглядається як загальновизнаний компроміс між різними групами, соціальними прошарками для забезпечення потреб та інтересів як суспільства в цілому, так і окремих його суб'єктів.

Вважається, що ці аспекти складають єдину, хоч і внутрішньо суперечливу сутність права як регулятора суспільних відносин. Лише на різних етапах історичного розвитку права якийсь з них є пріоритетним. Наприклад, у рабовласницькому, феодальному, буржуазному суспільствах (приблизно до кінці ХІХ століття) провідним був класовий інтерес. У сучасному цивілізованому суспільстві у праві переважає загальносоціальний інтерес.

2.2. Принципи права

Сутність і властивості права розкриваються через його принципи.

«Принципи права - основоположні загальноприйняті норми, що виражають властивості права і мають вищу імперативну юридичну силу, тобто виступають як незаперечні вимоги, що висуваються до учасників суспільних відносин з метою встановлення соціального компромісу» (6, с. 258).

Принципи права - це своєрідна система координат, у межах якої розвивається право і одночасно вектор, що визначає напрямок його розвитку. Принципи служать нормативними основами права, що покладені в його зміст, виступають як орієнтири його формування, відображають його сутність і основні зв'язки, які реально існують у правовій системі. У принципах зосереджений світовий досвід розвитку права, досвід цивілізації. Принципи права можуть бути прямо сформовані в законодавчих актах чи виникати із загального змісту таких актів, зумовлювати тим самим напрямки правотворчої, правозастосовної та іншої юридичної діяльності.

Призначення принципів права:

· здійснювати узагальнене закріплення основ суспільного ладу;

· забезпечувати однотипне формулювання норм права;

· забезпечувати вплив на суспільні відносини через правове регулювання та інші види правового впливу.

Принципи права мають історичний характер. Вони є плодом багатовікового розвитку людства, результатом осмислення закономірностей розвитку суспільства в цілому, втілення демократичної і гуманістичної традицій. Не дивно, що ряд принципів висловлено латинською мовою. Багато принципів, що вироблені у минулому, увійшли дослівно в законодавчі акти, інші спадкоємно використовуються в судовій практиці.

Залежно від рівня регульованих суспільних відносин принципи права можна поділити на загальнолюдські та національні.

Загальнолюдські (міжнародні, загальноцивілізаційні) принципи права діють у межах міжнародного правопорядку, визначаються досягнутим рівнем розвитку людства.

Це такі принципи:

· гуманізму - реалізується через повагу і захист основних прав людини;

· юридичної рівності - відбивається в принципах єдності прав і обов'язків, а також взаємної відповідальності держави і особи;

· свободи - реалізується через можливості вибору суспільного ладу і форми правління, варіанта поведінки та ін.;

· демократизму - реалізується через вираження в ньому свободи народу;

· справедливості - реалізується через пропорційність вкладеного й отриманого в усіх формах життєдіяльності людини і їх правового забезпечення;

· законності реалізується у виданні законів, які відповідають праву, суворому виконанню приписів законів усіма громадянами і посадовими особами.

Зазначені принципи закріплені в міжнародних правових документах (наприклад, у Статуті ООН від 26.06.1945, у Заключному Акті наради з безпеки і співробітництва в Європі від 01.08.1975 та ін.). Вони широко впроваджуються у внутрішньодержавну практику багатьох країн світу.

Національні (внутрішньодержавні) принципи діють у межах національної правової системи, визначають її якісні особливості. Їх «набір» має відмітні ознаки в різних правових системах, що залежить від правової традиції, на якій заснована правова система, і від рівня її демократичності. Способи їх появи: 1) закріплюються в законі, тобто легалізуються; 2) виводяться зі змісту і сенсу законодавства; 3) формулюються юридичною практикою.

За сферою дії національні принципи права поділяються на (за 6, с.261):

· Загальноправові (загальні, основні) - властиві всій національній правовій системі (верховенство права, законність, рівність перед законом, взаємозв'язок прав і обов'язків, взаємна відповідальність особи і держави, відповідальність за вину). Діють у всіх галузях права. До основних принципів права можна віднести правові презумпції і аксіоми.

· Міжгалузеві - властиві декільком спорідненим галузям права (принципи гласності та змагальності сторін судового розгляду - в кримінально-процесуальному і цивільно-процесуальному праві; принципи недоторканості власності, свободи економічної діяльності, свободи договору, необхідності конкуренції і заборони монополізації - в підприємницькому і банківському праві). Оскільки такі принципи, як правило, знаходять однакове вираження в нормах декількох галузей права, більшість принципів права є міжгалузевими.

· Галузеві - властиві конкретній галузі права, підкреслюють її особливості (принцип рівності сторін у майнових відносинах - у цивільному праві; рівності держав, поважання державного суверенітету, невтручання у внутрішні справи держави та ін. - у міжнародному публічному праві; взаємності - у міжнародному приватному праві).

· Підгалузеві - властиві конкретній підгалузі права (принцип банківської таємниці - у банківському праві; принцип безперервності і невичерпності використання лісових ресурсів - у лісовому праві).

· Інституційні - властиві конкретному інституту права (наприклад, принципи загальності і рівності виборів при таємному голосуванні - інституту виборчого права; принцип виконання судових і нотаріальних рішень державними виконавцями - інституту виконавчого провадження).

О.Скакун виділяє також регіонально-континентальні принципи права, які діють у межах декількох національних правових систем, що створили міждержавні об'єднання на континентах світу (6, с.260). Вони, як правило, збігаються із загальнолюдськими принципами.

2.3. Функції права

Сутність права конкретизується і проявляється через його функції. Функції права - основні напрямки і система способів впливу права на суспільні відносини з метою їх упорядкування.

Функції права поділяються на загальносоціальні і юридичні.

До загальносоціальних функцій права належать зокрема:

· гуманістична - охорона і захист прав людини;

· організаторсько-управлінська - забезпечення можливості окремих соціальних суб'єктів розв'язувати певні соціальні проблеми, допомога в організації загальних зусиль людей для досягнення загальнолюдських цілей;

· інформаційна (комунікативна) - інформування громадян про напрямки регулювання суспільних відносин, їхні права, обов'язки та відповідальність;

· орієнтаційна - орієнтування громадян на позитивні правові настанови, які пропонують оцінку права і готовність діяти відповідно до його норм;

· виховна - формування у людей певного світогляду, виховання зразків правомірної поведінки;

· гносеологічна - право саме виступає як джерело пізнання зафіксованих у ньому закономірностей розвитку суспільства, основних культурних надбань тощо.

До юридичних функцій права відносять регулятивну (статичну і динамічну) і охоронну.

Регулятивна функція права - функція упорядкування суспільних відносин, визначена лінія поведінки людей, наділення їх певними правами і обов'язками.

Регулятивна статична функція права - функція упорядкування суспільних відносин шляхом закріплення основних прав і свобод особи, компетенції державних органів і посадових осіб (наприклад, норми конституційного права про право на відпочинок, освіту та ін.). Здійснюється за допомогою дозвільних і заборонних норм, які спричиняють правовідносини пасивного типу.

Регулятивна динамічна функція права - функція забезпечення активної поведінки суб'єктів права (наприклад, покладання обов'язку платити податки, відбувати військову повинність). Здійснюється за допомогою зобов'язуючих норм, які спричиняють правовідносини активного типу.

Охоронна функція права - функція встановлення і гарантування державою заходів юридичного захисту і юридичної відповідальності, порядку їх покладання і виконання, що має на меті витіснення шкідливих для суспільства відносин і охорону позитивних.

Охоронна компенсаційна - функція відшкодування заподіяної шкоди (збитку) потерпілому.

Охоронна відбудовна - функція відновлення колишнього правового стану.

Охоронна обмежувальна - функція обмеження прав суб'єктів з метою зрівноваження протилежних інтересів.

Охоронний вплив права здійснюється за допомогою спеціальних охоронних норм, а також регулятивних норм, спрямованих на охорону суб'єктивних прав і забезпечення соціальної справедливості. Він виражається у визначенні заборони на вчинення протиправних діянь, встановленні юридичних санкцій за вчинення таких діянь, застосуванні юридичних санкцій до осіб, що вчинили правопорушення.

2.4. Цінність права

Під цінністю права розуміється його здатність служити метою і засобом задоволення науково обґрунтованих, соціально справедливих загальнолюдських потреб і інтересів громадян та їх об'єднань.

Основними виявами цінності права (за 6, с. 264) є соціальна, інструментальна і особистісна цінність.

Соціальна цінність права виражається в здатності:

· розвивати ті відносини, у яких зацікавлені як окремі індивіди, так і суспільство в цілому (ринкова економіка, багатопартійна політична система, демократична виборча система);

· вносити стабільність і порядок у суспільні відносини;

· забезпечувати надійність соціального захисту громадян;

· вирішувати проблеми в суспільстві за допомогою правових засобів.

У суспільстві, в умовах цивілізації, немає такої іншої системи соціальних норм, що змогла б забезпечити доцільне регулювання економічних, державно-політичних, організаційних та інших відносин, реалізуючи при цьому демократичні, духовні і моральні цінності. Забезпечуючи простір для упорядкування свободи і активності, право служить чинником соціального прогресу.

Проголошення демократичної, соціальної, правової держави в Україні є показником визнання соціальної цінності права. Соціальну цінність має Конституція України, що наділена вищою юридичною силою в ієрархії нормативних актів і в системі джерел права, закріплює цінності та ідеали конституціоналізму, установлює межі втручання державної влади в особисті і суспільні відносини громадян.

Інструментальна (службова) цінність права - один з виявів його загальносоціальної цінності - полягає в тому, що право є регулятором суспільних відносин, інструментом для вирішення різноманітних завдань, у тому числі для забезпечення функціонування соціальних інститутів (держави, соціального управління, моралі та ін.) та інших соціальних благ.

Його інструментальна цінність полягає у тому, що:

· право через його засоби (на макрорівні - правові норми, нормативні приписи, правовідносини, акти реалізації прав і обов'язків, акти застосування права, акти офіційного тлумачення права; на мікрорівні - дозволи, зобов'язання, заборони, заохочення, рекомендації, покарання та ін.) використовується різними суб'єктами соціального життя - державою, церквою, громадськими об'єднаннями, комерційними організаціями, громадянами;

· відповідно до права люди погоджують свою поведінку, розмежовують цінності і антицінності;

· право зберігає накопичені цінності - закріплює їх, інформує про них, створює їх ієрархію, інвентаризує і перерозподіляє, охороняє і захищає.

Особливістю права як інструмента є володіння оптимальною нормативністю - обсяг правового регулювання повинен відповідати вимогам життя. Надмірність нормативного регулювання суспільних відносин, як і недостатність, знижує інструментальну цінність права.

У цивілізованому суспільстві саме право є одним з головних інструментів, здатних забезпечити організованість і нормальну життєдіяльність, соціальний мир, згоду, зняття соціальної напруженості, дати орієнтири поведінки людини відповідно до цінностей правової культури суспільства, установити правопорядок.

Особистіста цінність права як соціального явища полягає в тому, що право має глибокий особистісний зміст, оскільки виражає справедливу міру свободи і виступає як рівна міра свободи. У цій якості право може надавати людині, комерційним і некомерційним організаціям простір для свободи, активної діяльності й у той же час виключати сваволю і свавілля, тобто служити гарантом вільного, гідного і безпечного життя. Соціальна свобода, не пов'язана правом, поза правом, може переростати у сваволю чиновників і несправедливість для більшості людей. Право виступає силою, яка в змозі протистояти беззаконню, відкрити особі доступ до благ, зняти суперечності між особистою свободою і соціальним добробутом, виступити діючим способом соціальної захищеності людини. У цьому проявляється гуманістичний характер права.

Отже, враховуючи викладене, є підстави для висновку про те, що сутність права полягає в тому, що воно є соціальним регулятором, особливою мірою свободи, ґрунтується на надбаннях розвитку людської цивілізації і культури, виступає критерієм визначення суспільної корисності (правомірності) чи небезпечності (неправомірності) поведінки людей та їх об'єднань.

3. Зміст права

Під змістом права розуміють "всю сукупність правових приписів, за допомогою яких здійснюється регулювання суспільних відносин; це визначені у праві юридичні права, обов'язки та заборони" (3, с. 25).

Приписи повинні закріплювати можливу (права), обов'язкову (обов'язки) поведінку суб'єктів, порядок здійснення цієї поведінки, а також негативні наслідки, що наступають в разі невиконання або неналежного виконання встановлених правил.

"Правові приписи, якими встановлюються конкретні дії, що їх можуть або повинні вчиняти певні суб'єкти, утворюють матеріальну сторону (аспект) змісту права. Ті ж приписи норм права, які встановлюють порядок, процедуру здійснення конкретних прав і обов?язків або правові наслідки їх невиконання, становлять функціональну сторону (аспект) змісту права" (4, с. 124).

Розрізняють два види змісту права: соціально-політичний (економічна, політична, класова сутність та спрямованість права) та спеціально-юридичний (характеризує право як специфічне утворення, соціальний інститут, необхідний для належного функціонування суспільства).

Протягом сторіч у пошуках змісту права розроблялися різні теорії стосовно права та правових норм, які здебільшого передбачають дуалістичний підхід, тобто поділ права на парні категорії. Наприклад, такі:

1) Природне та позитивне право.

"Позитивне право … виходить від держави, виражено в писаних нормах, міститься в нормативно-правових документах: законах, актах виконавчої влади і місцевого самоврядування, судових і адміністративних прецедентах, нормативно-правових договорах, правових звичаях.

Природне право … має більш глибокий, ґрунтовний, вихідний для життя людей норматив поведінки, корениться в самій природі людини. Джерело прав людини - вона сама, її потреби і інтереси, її спосіб існування і розвитку. Вона ж виступає їх носієм. З цього погляду природне право як сукупність прав і обов?язків має загальносоціальне, людське походження, а не державне… є основою невід'ємних, природних прав людини (право на життя, право на свободу, право на рівний еквівалент при товарному обміні), що існують незалежно від того, закріплені вони де-небудь чи ні" (6, с.239).

В багатьох державах (в тому числі і в Україні) позитивне право ставиться вище природного, і у випадку непорозумінь, конфліктів проблеми вирішуються за правилами і нормами саме позитивного, державного права. Але так було не завжди і не всюди.

Наприклад, у Китаї до початку ХХ століття панували природне право, неписані норми етичного, релігійного спрямування, ритуали та звичаї. Приписи закону розглядалися як такі, що є дуже формалізовані, примусово нав'язані, не здатні зрозуміти всі нюанси та фактори життя людини. Закон сприймався радше як засіб залякування або теоретичний зразок поведінки. Тому у критичних ситуаціях вимагалося вирішувати конфлікти між собою та йти на компроміси, а не йти до суду чи інших юридичних закладів.

2) Соціальне та юридичне право.

Соціальне право - це комплексна галузь права, яка є сукупністю норм, що регулюють суспільні відносини, які виникають з приводу практичної організації і здійснення соціального захисту населення з метою пом'якшення соціальної напруги в суспільстві. Соціальне право пов'язане з багатьма галузями права: конституційним (державним), трудовим, цивільним, сімейним, адміністративним, кримінальним тощо.

Предметом соціального права є захист трудових прав громадян, медичного обслуговування, соціального обслуговування, обов'язкового соціального страхування, обов'язкового державного страхування і пенсійного забезпечення; соціальний захист окремих категорій осіб (ветеранів, інвалідів, жінок і дітей, військовослужбовців, біженців, осіб, які постраждали від наслідків чорнобильської катастрофи, посадових осіб різних категорій тощо), які проживають (перебувають) на території України і які потребують соціального захисту; створення і організація діяльності органів соціального захисту.

Є й інша думка стосовно цієї категорії. О.Скакун стверджує, що "соціальне (загальносоціальне) право випливає безпосередньо із громадського життя і не залежить від держави. Воно існує у вигляді звичаїв, традицій, природних прав, моральних та інших соціальних норм, правосвідомості…" (6, с.240). Наприклад, право на подяку за допомогу, право першості у черзі, право жінки чи літньої людини на поступання їй місцем у транспорті.

Юридичне право (спеціально-соціальне) є "наслідком державної діяльності, втіленням волевиявлення держави. Це - приписи законів; принципи і норми ратифікованих міжнародних договорів; судові рішення, що стали прецедентами; санкціоновані правові норми-звичаї та ін." (6, с. 240).

3) Публічне та приватне право.

"Публічне право - це система правових норм, що врегульовують відносини між державними органами, а також між державою та особою і суспільством, які складаються в процесі організації та здійснення державної влади. До публічного права відносяться такі галузі як конституційне право, адміністративне право, фінансове право, кримінальне право, екологічне право, конституційне процесуальне право, адміністративне процесуальне право, кримінальне процесуальне право, кримінальне виконавче право.

Приватне право - це система правових норм, що врегульовують відносини між приватними фізичними та юридичними особами. До приватного права відносяться такі галузі як цивільне право, сімейне право, житлове право, трудове право, господарське право, земельне право, цивільне процесуальне право, господарське процесуальне право" (5, с. 116).

4) Об'єктивне та суб?єктивне право.

"Об?єктивне право - нормативний регулятор, який є системою загальнообов'язкових, формально визначених норм, що служать критерієм правомірності чи неправомірності поведінки особи, юридичною основою, на підставі якої визначається наявність або відсутність у особи юридичних прав та обов?язків.

Суб'єктивне право - вид і міра можливої поведінки суб'єкта, що підлягає забезпеченню та охороні з боку держави" (3, с. 35).

Тобто в суб'єктивному сенсі право - це ступінь свободи дій кожної окремої людини. Адже застосування права до кожного окремого випадку супроводжується переходом від об'єктивного права до суб'єктивного, тобто коли правова норма стосується конкретної ситуації і реалізується у поведінці суб'єкта.

Отже, зміст права - це закріплені в його нормах приписи, що встановлюють права і обов'язки певних суб'єктів і правові наслідки невиконання або неналежного їх виконання чи порушення процедури їх реалізації (матеріальний аспект), а також приписи, що визначають процедуру реалізації цих прав і обов'язків (функціональний аспект).

Висновки

Незважаючи на суперечливість і різні наукові уявлення про право, всі вчення про право об'єднує низка загальних положень:

- право є соціальне явище, без нього неможливе існування цивілізованого суспільства;

- право в нормативній формі повинно відображати вимоги загальнолюдської справедливості, служити інтересам суспільства в цілому, а не окремим його прошаркам чи соціальним групам, відображати інтереси і потреби кожної особи;

- право є мірою поведінки, яка встановлена і охороняється державою.

Існуючі підходи до розуміння права висвітлюють його тільки в певних аспектах, тому комплексну характеристику права можна надати лише шляхом всебічного вивчення його багатоманітних зв'язків з соціальною дійсністю.

Сутність права - це внутрішній зміст, сукупність основних властивостей права як регулятора суспільних відносин, що виражається в єдності загальносоціальних і вузько класових (групових) інтересів через формальне (державне) закріплення міри свободи, рівності та справедливості.

Зміст права - це закріплені в його нормах приписи, що встановлюють права і обов'язки певних суб'єктів і правові наслідки невиконання або неналежного їх виконання чи порушення процедури їх реалізації (матеріальний аспект), а також приписи, що визначають процедуру реалізації цих прав і обов'язків (функціональний аспект).

Визначення терміну "право" нерозривно пов'язане з праворозумінням, тобто правовим світоглядом кожної людини. Це питання дуже важливе, складне і багатоаспектне. Воно завжди привертало до себе увагу не тільки юристів, а й філософів, соціологів, психологів. Воно повинно бути в центрі уваги і в Україні, де, з одного боку, конституційно проголошена правова держава, принцип верховенства права, а з другого боку, ще не подоланий правовий нігілізм, тобто спроби вирішувати певні питання всупереч праву.

Список нормативних джерел та літератури

І. Нормативні акти

1. Конституція України. - Х.: Консул, 1996. - 48 с.

ІІ. Книжкові видання

2. Загальна теорія держави і права / За ред. проф. М.В.Цвіка, доц.. В.Д.Ткаченка, проф. О.В.Петришина. - Харків: Право, 2002.

3. Кельман М.С., Мурашин О.Г. Загальна теорія права (з схемами, кросвордами, тестами): Підручник. - К.: Кондор, 2002. - 353 с.

4. Лисенков С.Л. Загальна теорія держави і права. Навчальний посібник. - К.: Юрисконсульт, 2006. - 355 с.

5. Правознавство: Підручник / А. І. Берлач, Д. О. Карпенко, В. С. Ковальський, А. М. Колодій, А. Ю. Олійник, О. О. Лідопригора / За редакцією В. В. Копєйчикова, А. М. Колодія. - Київ: Юрінком Інтер, 2006. - 748 с.

6. Скакун О.Ф. Теорія держави і права (Енциклопедичний курс): Підручник. - Харків: Еспада, 2006. - 776 с.

7. Теорія держави і права. Академічний курс: Підручник / За ред.. О.В.Зайчука, Н.М.Оніщенко. - К.: Юрінком Інтер, 2006. - 688 с.

8. Явич Л. Сущность права. - Ленинград: Изд-во Ленингр. ун-та, 1985. - 353 с.

ІІІ. Публікації у періодичних виданнях

9. Бурлай Є. До питання про функції права // Вісник академії правових наук України. - 2005. - №3. - С.31-41.

10. Мірошниченко М. Право: терміно-поняття, поняття, категорія // Право України. - 2006. -№3. - С.29-31.

11. Плавич В. Феномен права та його розуміння на сучасному етапі суспільного розвитку // Юридична Україна. - 2005. - №1. - С. 4-7.