Інтереси України як самостійної незалежної демократичної держави вимагають створення чітко визначеної законодавчої бази, яка дасть можливість нашій державі інтегруватись у європейський та світовий простір.

На сучасному етапі розбудови української державності, проведення правових реформ, одним з головних завдань є така організація громадського життя, при якій усіляко полегшуються і розширюються можливості набуття, здійснення та захисту цивільних прав і виконання обов'язків. Ефективним способом такого розвитку суспільства є цивільно-правовий інститут представництва.

Дана тема є дуже актуальною для дослідження, тому що без цього інституту обійтись не можуть практично ні фізичні, ні юридичні особи. Так, його без сумніву потребують ті, хто зважаючи на вік чи психічний стан, належать до категорії осіб, за якими взагалі не визначається наявність значущої волі. Усі вони можуть бути самостійними учасниками цивільного обороту лише тоді, коли певні особи будуть діяти за них. У підприємницькій сфері виникає аналогічна потреба скористатися допомогою інших. Це можливо при зверненні за послугами до банків, експедиторів, адвокатів, до аудиторських, ріелторських та брокерських фірм, а також для подальшого розширення територіальних можливостей своєї підприємницької діяльності. Представництво часто є необхідною умовою реалізації правосуб'єктності юридичної особи.

Представництво виступає як одна з важливих гарантій реальності здійснення цивільних прав та виконання обов'язків суб'єктами права. Разом з тим особа представника не має закривати собою того, кого представляє, обмежувати його розсуд та права.

Метою даної курсової роботи є повне дослідження та розкриття поняття та підстав представництва в цивільному праві України. Завданнями, які будуть вирішуватись відповідно до визначної мети, є: розглянути історію формування засад представництва, встановити поняття представництва, визначити та охарактеризувати представництво за цивільним законодавством України, дослідити склад правовідносин представництва, встановити підстави представництва та розглянути його види.

Предметом даної курсової роботи є нормативно-правові акти, які закріплюють поняття та підстави представництва в цивільному праві, об'єктом - суспільні відносини, що виникають в процесі здійснення представництва.

Методами дослідження курсової роботи, як інструмент добування фактичного матеріалу, є: загальнонаукові та спеціальні методи пізнання. За допомогою діалектичного та історичного методів виявлено загальні закономірності розвитку інституту представництва в цивільному праві. Системний метод дав змогу дослідити структуру представництва в цивільному праві України, формально-логічний метод допоміг встановити сутність та зміст окремих правових конструкцій представництва, зокрема, дослідити його зміст в об'єктивному і суб'єктивному розумінні. Метод юридичного аналізу дав змогу дати характеристику окремим статтям Цивільного кодексу України.

Теоретичну основу курсової роботи складають праці з дослідження питань представництва та довіреності таких відомих російських та українських вчених-цивілістів: В.А. Бєлова, І.А., С.Н. Братуся, О.В. Дзери, Л.О. Доліненко, Ю.О. Заіка, О.С. Мазур, М.І. Панченка, В.О. Рясенцева, Є.О. Харитонова, Я.М. Шевченко та ін.

Розділ 1. Поняття представництва та загальна його характеристика в цивільному праві України

1.1 Історія формування засад представництва

Представництво в цивільному обороті має широку сферу застосування. Це пояснюється причинами як юридичного, так і фактичного порядку.

Теорія представництва пройшла довгий шлях розвитку, який бере початок ще за часів рабовласництва. Представництво тією чи іншою мірою було визнано в Єгипті, Греції, Римі та деяких інших державах. Однак, незважаючи на високий рівень професіоналізму, вишуканість і витонченість, римські юристи не створили ґрунтовної теорії представництва. Це пояснюється патріархальною природою римської економіки, широким застосуванням праці рабів. Римське контрактне право до V ст. характеризувалося обтяжливим формалізмом і вузькоперсональною природою договірних зв'язків. Діяв принцип: Рег ехtranean personam nobis adquiri non potest -- Неможливе придбання на нашу користь через сторонню особу. Якщо до цього додати важливість, яку право надавало автономії особистості, стає зрозумілим, чому концепція представництва в римському праві не розвивалася. Лише за юстиніанської епохи (527--565 рр.) можна знайти ознаки зародження відповідної теорії. Римське право визнає за прокуратором (рrocurator) -- повіреним у договорі доручення -- загальні повноваження представництва (особа, яку представляють, була завжди великою родиною), а за інститором (institor) -- управляючим маєтком -- обмежені повноваження представництва з продажу майна свого господаря. Відносини будуються за принципом непрямого представництва: усі придбання прокуратор і інститор роблять на своє ім'я. Виконавши доручення, вони повинні повернути довірителю все отримане: усі плоди та збільшений і навив сплачене їм третіми особами неналежним чином. Представниці тут було найпримітивнішим: прокуратор за допомогою договору, який він укладав, не породжували ніяких прав для родини, яку він представляв, навпаки, остання виступала гарантом виконання прокуратором своїх обов'язків стосовно контрактанта. Представництво ніколи не розглядалося римським правом як виконання доручення, як його наслідок; отже, помилковою є думка, що представництво веде своє походження від доручення.

Поступово звільняючись від багатьох догм римського права, середньовічне канонічне право акцентує увагу на волі сторін, внаслідок чого воно стає менш суворим у сфері укладання договорів: відбувається ослаблення вимог персонального характеру договорів. Але і в цей період економічна реальність гальмує розвиток представництва: за часів середньовіччя цей інститут можна кваліфікувати як такий, що перебуває в зародковому стані.

Відомий голландський юрист і державний діяч Гуго Гроцій (1583--1645) був перший, кому вдалося узагальнено сформулювати теорію представництва, хоч і ціною перекручення його змісту. Так, з точки зору Г. Гроція, прокуратор дістає права безпосередньо на користь особи, яку представляють, за допомогою договору, який він укладає з третіми особами згідно з даним йому дорученням.

Не можна заперечити важливість теорії Г. Гроція, теорії, яка вперше в цивільному праві зафіксувала наслідки представництва, але варто констатувати, що представництво було розглянуто як результат доручення, яким воно не є за своєю природою [15.С.126].

Таке спрощене рішення вперше було використано в цивільному праві в 1792 р. в Німеччині, а також у 1804 р. в Кодексі Наполеона.

Правові системи Бельгії, Аргентини, Бразилії, Чилі, більшості французьких ексколоній, канадської провінції Квебек, американського штату Луїзіана запозичили норми Кодексу Наполеона і, відповідно, розглядають представництво як результат доручення.

У другій половині XIX ст. кілька німецьких вчених взялися за виправлення фундаментальної помилки Гроція, наділивши представництво повною автономією. Йєрінг (1818--1892) і Лабан розробили систему, в якій представництво повністю відокремлене від доручення. Починаючи з поняття "procura", запровадженого в 1861 р., Лабан розвинув свою "теорію сепарації", яка базується на суворому поділі між договором доручення, тобто договором між довірителем і повіреним, з одного боку, і повноваженнями представництва, тобто повноваженнями, які має представник -- повірений для укладання договору з третіми особами на користь особи, яку представляють -- довірителя, з іншого боку.

Концепція Лабана була пом'якшена німецькою судовою практикою, відповідності до якої особа, яку представляють, не несе відповідальності перед третьою особою, яка знала або мала знати, що представник, хоч і діяв формально в рамках наданих йому повноважень, обманним шляхом перевищив їх.

Більшість держав закріпили у своїх правових системах автономію представництва. Такими країнами є Швейцарія, Туреччина, Греція, Швеція, Данія, Норвегія, Фінляндія, Японія, Італія, держави колишнього СРСР (у тому числі Україна) та інші [17.С.212-213].

В радянський час різні кожен з науковців по-своєму тлумачили представництво. В основному вони розглядали представництво як дію, а не як правовідносини. Наприклад, С.М. Братусь розглядав представництво як діяльність, в силу якої права та обов'язки, яких набуває представник, виникають у особи, яку представляє представник [2.С.184]. В.А. Рясенцев зауважує, що твердження про те. що представництво - система правовідносин, - суперечливе, оскільки визнати правовідносинами зв'язок, що існує між представником і третьою особою у процесі укладання договору або здійснення іншої юридичної дії для особи, яку представляють, навряд чи можливо. Ні представник, ні третя особа не несуть зобов'язань один перед одним, і тому правильніше, мабуть, визначити, що їхні взаємини здійснюються в рамках особливої юридичної форми - юридичної діяльності [12.С.230].

ЦК УРСР не передбачав визначення представництва. Проте зміст ст. 62 ЦК УРСР дає змогу визначити представництво як здійснення однією особою (представником) від імені другої особи (яку представляють) через повноваження, що ґрунтується на довіреності, законі або адміністративному акті, угод та інших юридичних дій, в результаті чого у особи, яку представляють, безпосередньо створюються, змінюються і припиняються цивільні права та обов'язки.

У новому законодавстві знайшла своє відображення концепція, згідно з якою представництво трактується як правові відносини [20.С.102].

Таким чином, можна сказати, що представництво пройшло довгий шлях розвитку ще від часів рабовласництва, поки стало самостійним інститутом.

Не зважаючи на високий рівень професіоналізму, в V ст. римські юристи не створили ґрунтовної теорії представництва. Але вже в VI ст. можна знайти ознаки зародження відповідної теорії., але помилковою в цей період була думка про те, що представництво веде своє походження від доручення. За часів середньовіччя інститут представництва можна кваліфікувати як такий, що перебуває в зародковому стані, але представництво було прирівняне до доручення, яким воно не є за своєю природою. У ХІХ ст. німецькими вченими було виправлено цю «помилку», наділивши представництво повною автономією. Отже, воно стає окремим інститутом.

1.2 Багатозначність поняття «представництво»

У вітчизняній правовій системі поняття «представництво» відоме багатьом галузям права (цивільному, трудовому, сімейному, цивільному процесуальному тощо). І хоча про представництво можна говорити як про певне універсальне поняття, яке властиве праву в цілому і має свої особливості в окремих галузях законодавства, водночас воно є передусім категорією цивільно-правовою, що найбільш повно і всебічно виявляється у цивільних відносинах. Це зумовлює доцільність врахування як загальних, гак і специфічних властивостей представництва.

Загальні ознаки представництва як правового явища полягають в такому:

воно є юридичним прийомом, що забезпечує більш повну можливість реалізації прав і здійснення обов'язків учасниками приватного (цивільного, економічного, торгового) обігу;

діяльність представника за своїм характером є правомірною діяльністю (хоча це не означає, що вона може бути охарактеризована лише як сукупність дій певного роду);

представництво є системою правовідносин, у межах яких одна особа (представник) юридично допомагає іншій особі набути та реалізувати суб'єктивні права і обов'язки у її відносинах з третіми особами;

представництво можливе лише щодо суб'єкта права. Тобто особою, яку представляють, може бути лише особа, яка володіє хоча б правоздатністю. І якщо у разі законного представництва щодо фізичних осіб ця умова не має практичного значення, оскільки дня них кожна така особа є правоздатною з моменту народження, то щодо юридичних осіб ця обставина відіграє вирішальне значення, оскільки для них правоздатність може наставати лише за наявності певних умов, передбачених законом, а до того така особа не с суб'єктом права і не може набувати прав і обов'язків пі особисто, ні через представника;

діяльність представника здійснюється в інтересах особи, яку представляють;

можливість, зміст і межі допомоги визначаються повноваженням представника;

у процесі здійснення повноваження представник діє щодо третіх осіб;

8) у результаті здійснення повноваження для представника не виникає правових наслідків щодо третіх осіб [9.С.101].

Слід взяти до уваги, що у реальних відносинах представництво не виступає універсальною, абстрактною категорією. Натомість у конкретному контексті йдеться про представництво як правовий інститут, про представництво як діяльність, про представництво як систему правовідносин тощо.

Розглядаючи категорію представництва, треба враховувати, що майже як кожна правова категорія, пов'язана з діяльністю суб'єктів права, представництво виявляється у двох значеннях, об'єктивному і суб'єктивному. До того ж, представництво - не стале поняття, а юридичний процес, протягом якого відбувається діяльність однієї особи від імені та в інтересах іншої особи. Ця діяльність разом з іншими юридичними фактами с підставою виникнення прав і обов'язків в особи, від імені якої діє представник.

Отже, терміном «представництво» можна позначати:

1) правовий інститут (представництво в об'єктивному значенні);

діяльність однієї особи від імені та в інтересах іншої особи (представництво у суб'єктивному значенні) - є абсолютним правом. Йому не відповідає у зовнішніх відносинах певний обов'язок третіх осіб. Як внутрішнє право, воно за певних умов дає змогу його володільцю вимагати від довірителя чи осіб, які поклали на нього цей обов'язок, певної поведінки [14.С.54];

юридичний факт -- складову підстави виникнення цивільних прав і обов'язків в особи, яку представляють.

1.3 Визначення та характеристика представництва за цивільним законодавством України

Цивільний кодекс України, прийнятий 16 січня 2003 р., містить низку істотних відмінностей від раніше чинного ЦК УРСР 1963 р. та низки проектів ЦК України у змісті та редакції окремих норм, які регулюють відносини представництва. До того ж, вже після підписання Цивільного кодексу Президентом України, але до набрання ним чинності, у деякі його статті щодо представництва були внесені зміни та уточнення [10].

Щодо визначення поняття «представництво» слід відзначити зміщення декількох важливих акцентів. Так, коли у деяких варіантах проекту ЦК України вчинення правочинів представником від імені другої сторони, яку він представляє, розглядалося як обов'язок представника, то у теперішньому ЦК України представництво вже визначається як правовідношення, у якому одна сторона (представник) зобов'язана або має право вчинити правочин від імені другої сторони, яку вона представляє [19.ст.237].

Отже, у зазначеній нормі ЦК України з'явилася вказівка на те, що вчинення правочинів може бути не лише обов'язком представника, але і його правом. Крім того, зникла згадка про те, що правочини представником вчиняються за повноваженням.

Слід зазначити, що формулювання: «представник зобов'язаний або має право вчинити правочин від імені другої сторони» здається не надто вдалим, оскільки категорії «обов'язок» і «право» характеризують різні аспекти відносин представництва. Щодо особи, яку він представляє, представник зобов'язаний вчиняти правочини, оскільки щодо неї він виступає зобов'язаною стороною. Але щодо третьої особи представник виступає як суб'єкт, який має право вчиняти правочини від імені особи, яку він представляє.

Безпосередньо зі ст. 237 ЦК України випливає вимога наявності таких характерних ознак представництва:

представництво -- це правові відносини;

учасниками правовідносин представництва є дві сторони: представник та особа, яку він представляє;

представник зобов'язаний або має право діяти від імені особи, яку він представляє;

діяльність представника провадиться обов'язково від імені особи, яку він представляє;

діяльність представника в інтересах і від імені особи, яку він представляє, полягає у вчиненні правочинів;

у процесі здійснення повноваження представник діє щодо третіх осіб [13.С.4].

Характеризуючи названі ознаки представництва, варто звернути увагу на те, що у визначенні поняття «представництво», яке міститься у ст. 237 ЦК України, акцент поставлено на тому, що представництво є правовідношенням, у межах якого представник вчиняє правочини від імені іншої сторони. Аналіз і тлумачення такого формулювання дає змогу зробити декілька принципово важливих висновків щодо розуміння сутності представництва. По-перше, таким чином на законодавчому рівні знято питання про те, який з дискусійних підходів до юридичної характеристики представництва -- оцінки його як дії (діяльності) чи як правовідносин -- с більш справедливим. Представництво визначається саме як правовідношення, а не як діяльність. Тому слід вважати, що у процесі його реалізації здійснюється певна діяльність представника, яка полягає у вчиненні правочинів від імені особи, яку представник представляє.

По-друге, як випливає з формулювання ч. 1 ст. 237 ЦК України, учасниками конкретних правовідносин представництва є дві точно визначені сторони: представник та особа, яку він представляє. Така позиція вітчизняних законодавців ставить під сумнів справедливість досить поширеної у вітчизняній юридичній літературі думки, згідно з якою представництво є не лише правовідносинами, а складною динамічною системою, що складається із внутрішніх та зовнішніх правовідносин (або ж охоплює три кола відносин). При цьому внутрішні відносини представництва трактуються як такі, що складаються між представником і особою, яку представляють, зумовлюючи виникнення в останньої прав і обов'язків внаслідок діяльності представника. Натомість зовнішні відносини представництва спрямовані на впорядкування правових зв'язків між особою, яку представляють, і третьою особою, але мають щодо цих зв'язків допоміжний характер [3.С.233].

Проте, як випливає із визначення представництва у ст. 237 ЦК України, представництво є одним єдиним правовідношенням між представником і особою, яку цей представник представляє. Тобто воно, очевидно, вичерпується так званими внутрішніми правовідносинами представництва і не стосується відносин між представником або особою, яку представляють, з третіми особами, з якими представник вчиняє правочини від імені особи, яку представляє.

Суб'єктами правовідносин представництва є представник та особа, яку він представляє. На нашу думку, не можна погодитися з поглядом, згідно з яким у відносинах представництва беруть участь три суб'єкти: особа, яку представляють, представник і третя особа. Підстав для такої позиції передусім не дають положення ст. 237 ЦК України, у якій характеристиці правовідношення представництва згадуються лише дві сторони -- представник і особа, яку представляють. Отже, маємо виходити з того, що відповідно до чинного цивільного законодавства учасниками правовідносин представництва є дві сторони: представник і особа, яку представляють.

Особою, яку представляють, за загальним правилом, може бути будь-яка правоздатна особа: людина -- з народження, юридична особа -- з моменту її утворення.

Представником може бути дієздатна особа, яка діє від імені та в інтересах іншої особи.

Вже йшлося про те, що представник зобов'язаний або має право діяти від імені особи, яку він представляє. Таке формулювання норми закону породжує питання: здійснення представницької діяльності є правом або обов'язком, чи така діяльність одночасно є і правом, і обов'язком представника?

З першого погляду, з буквального та смислового тлумачення тексту ч. 1 ст. 237 ЦК України випливає, що виконання обов'язку представника за певних умов може бути як правом, так і обов'язком особи. Проте, як випливає зі змісту тієї ж норми, вчинення правочинів від імені другої сторони відносин представництва не може бути одночасно і правом, і обов'язком представника. Натомість у ній йдеться про те, що це або право, або обов'язок представника.

Для того, щоб встановити про що ж саме йдеться у конкретному випадку: про наявність права чи про наявність обов'язку, варто передусім звернутися до такого критерію, як вид представництва та значення волі учасників певних правовідносин.

Якщо йдеться про діяльність представника, яка ґрунтується на взаємно погодженій волі сторін правовідносин представництва (добровільне представництво), то тут вчинення правочинів від імені другої сторони, очевидно, слід визнати в першу чергу правом представника. Такий висновок ґрунтується на тому припущенні, що особа, яку представляють за її згодою, надає представникові право діяти від її імені та в її інтересах. Звісно, представник зобов'язаний при цьому дотримуватися умов договору про представництво. Однак з іншого боку, він у будь-який момент має право відмовитися від обов'язків представника (вживши при цьому заходів для того, щоб не постраждали інтереси іншої сторони правовідносин).

Отже, при такому підході вчинення правочинів від імені особи, яку представляють, визнається головним цивільним правом представника, яке закріплене у наданому йому повноваженні діяти від імені іншої особи, вчиняючи правочини у відносинах з третіми особами. Проте це не означає, що представник, у свою чергу, не має обов'язків як учасник правових відносин представництва. Такі обов'язки у представника є, але вони стосуються не можливості вчинення ним правочинів, а сутності взаємин між представником і особою, яку він представляє. З цього погляду головним обов'язком представника є обов'язок діяти в інтересах особи, яку він представляє, захищаючи і представляючи її інтереси перед третіми особами.

Коли ж йдеться про представництво за законом, тобто обов'язкове представництво, то вчинення правочинів від імені особи, яку представник представляє на підставі приписів норми права, є обов'язком представника, від якого він не може звільнитися лише за своєю волею, аж поки не буде звільненим відповідним органом від виконання функцій представника взагалі.

Характерною ознакою представництва є також те, що в межах певних правовідносин діяльність представника провадиться обов'язково в інтересах та від імені особи, яку він представляє, і полягає у вчиненні правочинів від імені цієї особи.

Отже, ЦК України визначає представництво як правовідношення, у якому одна сторона (представник) зобов'язана або має право вчинити правочин від імені другої сторони, яку вона представляє. Також визначено, що учасниками представництва є дві точно визначені сторони. Діяльність представника провадиться обов'язково від імені особи, яку він представляє. Залежно від виду представництва, воно є як правом, так і обов'язком.

1.4 Склад правовідносин представництва

До складу правовідносин належать: суб'єкти, об'єкт, зміст (права та обов'язки суб'єктів) правовідносин. У такому порядку і розглянемо далі складові правовідносин представництва.

При характеристиці суб'єктів представництва традиційно виокремлюють три категорії суб'єктів: це -- особа, яку представляють, представник і треті особи [6.С.105].

Перед тим, як перейти до з'ясування тих вимог, яким має відповідати кожен із зазначених суб'єктів, слід звернути увагу на не дуже вдалу словесну конструкцію -- "особа, яку представляють", існування якої пов'язане з тим, що у сучасній правничій українській термінології відсутнє спеціальне позначення особи, чиї інтереси представляють. Для того, щоб уникнути зайвих незручностей, особливо у довгих та складних реченнях, надалі замінимо цей вираз спеціальним терміном -- "принципал", відомим ще римському праву. Водночас, поряд з ним іноді будуть вживатися й вирази "особа, яку представляють" або "той, кого представляють".

З врахуванням цього застереження, перейдемо до характеристики учасників правовідносин представництва.

У юридичній літературі зазвичай вказується, що особою, яку представляють (принципалом), може бути будь-який суб'єкт цивільною права, у тому числі повністю недієздатний громадянин або юридична особа, незалежно від наявності дієздатності. При цьому іноді уточнюється, що можливість бути тим, кого представляють, у людини виникає з моменту народження, так само як юридична особа може виступати як такий суб'єкт з моменту її організації у встановленому порядку.

Але слід мати на увазі, що це положення стосується лише правовідносин обов'язкового представництва, які виникають незалежно від волі особи, яку представляють.

При добровільному представництві, яке ґрунтується на волевиявленні сторін, до принципала висувається вимога наявності транс-дієздатності, тобто здатності набувати прав та обов'язків через представника (пасивна трансдієздатність) і самому створювати для інших осіб права та обов'язки (активна трансдієздатність).

Пасивна трансдієздатність обмежена колом лише тих дій, для здійснення яких необхідною є наявність певного рівня власної дієздатності. Принципал не може наділити представника більшим обсягом здатності набувати прав і обов'язків, ніж той, що існує у нього самого. Іншими словами здатність мати права і обов'язки особи, яку представляють, як елемент цивільної правоздатності визнається за всіма суб'єктами цивільного права, однак при добровільному представництві необхідна також наявність дієздатності особи, яку представляють (принципала). Без цього неможливі особисто-довірчі відносини, які виникають при добровільному представництві між принципалом (довірителем) і повіреним.

Оскільки закон не встановлює спеціальних правил стосовно дієздатності довірителя при укладенні договору доручення (який є однією з основних підстав добровільного представництва), здійснювати такі договори як довірителі (ті, кого представляють) можуть і особи віком від 14 до 18 років, і обмежено дієздатні громадяни.

Однак при цьому неповнолітня особа, як і особа, обмежена у дієздатності, повинні одержати згоду піклувальника на уповноваження, оскільки цей правочин виходить за межі тих, які він має право вчиняти самостійно (ст.ст. ЗЗ, 37 ЦК).

Таким чином, для того, щоб у принципала виникли ті чи інші юридичні наслідки, необхідним є насамперед волевиявлення представника, тому що саме він здійснює правочин. Водночас у волевиявленні представника при добровільному представництві висловлюється й воля тієї особи, від імені якої він виступає. Саме цим і зумовлені зазначені вище вимоги до цивільної правосуб'єктності того, кого представляють.

Ще одним учасником внутрішніх правовідносин добровільного представництва є представник -- особа, яка здійснює в силу наданих їй повноважень правочини та інші юридичні дії від імені іншої особи. Не є представником особа, яка хоч і діє в чужих інтересах, але виступає від власного імені, а також особа, уповноважена на ведення переговорів щодо можливих у майбутньому правочинів (ч.2 ст.237 ЦК). Таке правило логічно пов'язане з положенням ч.1 ст.238, згідно з яким представник має діяти від імені особи, яку представляє, і ст.239 ЦК, якою передбачено, що правочин, вчинений представником, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов'язки особи, яку він представляє.

Правовідносини представництва реалізуються цілеспрямованими юридичними діями представника, а тому представником можуть бути лише дієздатні суб'єкти. Отже, хоча особи віком від 14 до 18 років можуть вчиняти зі згоди своїх батьків (усиновлювачів) чи піклувальників практично будь-які правочини (ст.32 ЦК), вони, очевидно, не мають права укладати правочини як представники навіть при згоді на це зазначених вище осіб. Винятком є представницька діяльність неповнолітньої особи, якій відповідно до ст.35 ЦК надана повна цивільна дієздатність.

Для певних осіб чи категорій осіб можливість бути представником обмежена. Наприклад, не можуть бути представниками в суді особи, виключені з колегії адвокатів, судді, слідчі і прокурори, крім випадків, коли вони діють як батьки, опікуни, піклувальники або представники відповідного суду чи органу прокуратури, що є стороною в справі [18.ст. 116].

Деякі цивілісти вважають обмеженням можливості бути представником також заборону представникові вчиняти правочини від імені особи, яку він представляє, з самим собою, у своїх інтересах тощо.

Проте у цьому разі йдеться не про характеристику суб'єктного складу правовідносин представництва, а про визначення змісту цих правовідносин, кола тих прав і обов'язків, що мають їх учасники.

Представниками можуть бути і фізичні, і юридичні особи.

Оскільки ст.ст.91, 92 ЦК не встановлюють спеціальної цивільної правоздатності та дієздатності юридичної особи, вона може мати такі самі права й обов'язки як і фізична особа, за винятком тих, що пов'язані з природними властивостями людини.

Юридичні особи мають право виконувати функції представника у будь-яких випадках, якщо це не суперечить їхній правоздатності, визначеній законом та їх установчими документами. Так, наприклад, не може бути представником при вчиненні правочинів з купівлі-продажу нерухомості банк або торговець цінними паперами, оскільки закон не дає їм права займатися представницькою діяльністю у вказаній сфері. Здійснення фізичними та юридичними особами представництва з окремих видів діяльності, які вимагають наявності відповідних ліцензій, можливе лише після одержання такої ліцензії. Наприклад, не можуть здійснювати представницькі дії за договором доручення щодо укладення правочинів з цінними паперами юридичні особи, які не мають відповідних ліцензій на здійснення такого виду діяльності [11].

Третьою особою (тією, з якою представник укладає правочини від імені та в інтересах того, кого представляє) може виступати будь-який суб'єкт цивільного права. Від нього вимагається лише наявність дієздатності, достатньої для прийняття на себе прав або обов'язків, які виникають внаслідок здійснення представником відповідного правочину або іншої юридичної дії. Нестача правосуб'єктності третьої особи може бути заповнена за рахунок наявності у нього власного представника.

Об'єктом правовідносин представництва є юридичні дії (послуги), здійснювані представником.

Незважаючи на те, що в ст.ст.237-239 ЦК згадується лише про вчинення представником правочинів, представники здійснюють й інші юридичні дії або фактичні дії, що мають юридичне значення (наприклад, дії фактичного характеру, пов'язані з виконанням доручення: підготовка та передрук документів, їх доставка за певною адресою тощо). Тому об'єктом правовідносин представництва слід вважати дії представника, а також результат цих дій, передбачені угодою сторін, які стали підставою виникнення зазначених внутрішніх правовідносин представництва.

Права і обов'язки учасників правовідносин представництва. Головним суб'єктивним правом особи, яку представляють (принципала), є право на представництво і захист його інтересів представником перед усіма третіми особами або стосовно конкретних третіх осіб, вказаних у договорі про представництво. Цьому суб'єктивному праву того, кого представляють, відповідає обов'язок представника діяти відповідно до умов угоди, укладеної між ним і принципалом.

Основним суб'єктивним правом представника є надане йому принципалом повноваження діяти від імені останнього у відносинах з третіми особами.

Існує точка зору, згідно з якою повноваження представника є суб'єктивним правом, якому не відповідає конкретний обов'язок якої-небудь особи -- ні особи, яку представляють, ні третіх осіб.

Однак така позиція здається хибною. Адже повноваженню як суб'єктивному праву представника у внутрішніх правовідносинах добровільного представництва відповідає обов'язок принципала прийняти виконане, зокрема, прийняти на себе наслідки угоди, укладеної представником з третьою особою у межах повноважень. Може існувати також обов'язок принципала надати представникові документи, необхідні для здійснення представництва (видати довіреність, товарно-розпорядчі документи тощо). Отже, внутрішні правовідносини добровільного представництва, як і кожні правовідносини, характеризуються взаємністю прав та обов'язків їх суб'єктів.

В силу зовнішнього відношення представництва представник зобов'язаний:

1) інформувати третю особу про представницький характер своєї дії (інформаційний обов'язок);

2) надати докази наявності й змісту повноваження.

Нездійснення першого обов'язку покладає юридичні наслідки дій представника стосовно третьої особи безпосередньо на представника, нездійснення другого -- може спричинити небажання третіх осіб мати справу з представником, тобто перешкоджає реалізації повноваження [16.С.234-235].

Отже, сутність зовнішнього відношення представництва полягає в обміні певною інформацією, що дозволяє віднести його до організаційно-немайнових зв'язків. Реалізація цього відношення створює можливість реалізації повноваження.

Оскільки внутрішні й зовнішні відносини представництва взаємопов'язані і взаємозумовлені, це створює можливість виникнення внаслідок їх реалізації правового зв'язку між тим, кого представляють, і третьою особою.

Розділ 2. Підстави виникнення та види представництва

2.1 Підстави та види представництва

Право на вчинення дій від імені іншої особи може ґрунтуватися на різних юридичних фактах, з якими закон (ч. З ст.237 ЦК) пов'язує виникнення повноваження.

Такими юридичними фактами (підставами виникнення повноважень) можуть бути:

договір (наприклад, договір доручення);

закон (батьки є представниками своїх малолітніх дітей за законом);

акт органу юридичної особи (призначення на певну посаду, пов'язану із здійсненням представницьких дій);

4) інші підстави, встановлені актами цивільного законодавства (наприклад, факт спільного ведення господарства, спільності майна: при здійсненні одним з подружжя правочинів для спільною сімейного господарства, він виступає як особа, що діє від імені і в інтересах також іншого з подружжя, бо згода останнього па здійснення такого правочину припускається, за винятком правочинів, що виходять за межі дрібних побутових) [7.С.98].

Залежно від особливостей суб'єктного складу правовідносин представництва та значення волевиявлення учасників внутрішніх правовідносин представництва у цивілістичній літературі традиційно найчастіше виокремлюють два види представництва:

добровільне, що ґрунтується на волевиявленні довірителя, яким визначаються повноваження представника;

обов'язкове, яке зумовлене законом і не залежить від волі того, кого представляють.

Водночас деякі правознавці, використовуючи ті самі критерії класифікації, виокремлюють також додатково третій вид представництва -- добровільно-обов'язкове, маючи на увазі таку ситуацію, коли правовідносини представництва встановлюються добровільно, але обсяг повноважень визначається не угодою сторін, а приписом закону або адміністративного акта (наприклад представництво подружжям одне одного).

Але, як свідчить детальний аналіз цього питання, таке добровільно-обов'язкове представництво все ж таки має за основу або вільне волевиявлення учасників майбутніх правовідносин представництва (підкреслюється вказівкою на те, що такі відносини тут встановлюються добровільно), або вказівку закону, що передбачає виникнення правовідносин представництва. Тому тут все ж таки має йтися або про добровільне представництво зі спеціальними властивостями здійснення, або про обов'язкове представництво, що має у конкретному випадку деякі особливості виникнення [13.С.31].

Часто представництво також поділяється на види з врахуванням підстав виникнення внутрішніх його правовідносин, тобто тих обставин, з якими закон пов'язує встановлення представництва.

Підставами виникнення представництва згідно з ч. З ст. 237 ЦК України є: договір, закон, акт органу юридичної особи, а також інші підстави, встановлені актами цивільного законодавства. Наприклад, виникнення повноважень закон пов'язує з фактом спільного господарювання, спільності майна: при вчиненні одним з подружжя правочинів для спільного сімейного господарства, він виступає як особа, що діє від імені і в інтересах також іншого з подружжя, бо згода останнього на вчинення такого правочину припускається.

Деякі автори на тій самій підставі виділяють інші три види представництва:

договірне (добровільне);

службове;

законне -- таке, що ґрунтується на акті державного органу або органу місцевого самоврядування [1.С.608-610].

Проте така класифікація представництва залежно від підстав його виникнення здається не надто вдалою.

По-перше, тому що саме поняття «підстави виникнення представництва» не досить чітко окреслене у законі і навряд чи може бути точно і вичерпно сформульоване у правовій доктрині. Так, у ч. З ст. 237 ЦК України зазначається, що виникнення представництва можливе з інших підстав, встановлених актами цивільного законодавства. Але поняття «цивільне законодавство» у главі І книги першої ЦК України трактується дуже широко, охоплюючи не лише закони та інші акти законодавства, підзаконні нормативні акти, а й договори, звичаї тощо (статті 4--7 ЦК України).

Отже, виникають питання: чи можна вважати законним представництво, яке ґрунтується на приписі підзаконного акту; чи може виникати представництво на основі звичаїв ділового обороту; чи вважається законним представництво, яке здійснюється на підставі засновницького договору, що за своєю сутністю є корпоративною нормою, тощо. Очевидно, запропонувати коректну відповідь тут неможливо.

По-друге, у запропонованій класифікації залишається без відповіді питання про те, куди має бути віднесене представництво, що виникає на підставі юридичного факту (факту народження дитини від даних батьків і припису закону, рішення суду про визнання особи недієздатною і встановлення опіки та відповідного припису закону, смерті батьків малолітньої дитини і рішення органу опіки та піклування про призначення їй опікуна). З цих міркувань доцільно надати перевагу традиційному поділу представництва на добровільне та обов'язкове.

Різновидом добровільного представництва є комерційне представництво. Комерційний представник -- це особа, яка постійно і самостійно здійснює представництво від імені підприємців при укладенні ними договорів у сфері підприємницької діяльності. Одночасне комерційне представництво різних сторін угоди дозволяється тільки за згодою цих сторін, а також в інших випадках, передбачених законом. Комерційний представник зобов'язаний виконувати доручення з ретельністю звичайного представника та охороняти таємницю, яка стала йому відома у процесі укладання торговельних угод і після виконання наданого йому доручення. Комерційний представник має право на винагороду і відшкодування збитків, яких йому було завдано під час виконання ним представницьких повноважень. Договір про комерційне представництво слід укладати у письмовій формі із вказівками щодо повноважень представника.

Цивільне законодавство України містить лише загальні положення щодо комерційного представництва (ст. 243 ЦК України). Більш детально врегульовані окремі види комерційного представниці на, зокрема комерційне представництво має місце її агентських відносинах у сфері господарювання і врегульоване статтями 295 - 305 Господарського процесуального кодексу України.

Отже, підставами виникнення представництва є договір, закон, акт органу юридичної особи, а також інші підстави, встановлені актами цивільного законодавства.

У цивілістичній літературі зазвичай визначають два види представництва: добровільне (договірне) та обов'язкове (законне). Але деякі дослідники класифікують представництво залежно від підстав його виникнення на договірне, службове та законне. Але такий поділ є не надто вдалим, тому що самі підстави є не досить визначеними. Це викликає багато запитань, які залишаються без відповіді.

2.2 Поняття довіреності

Представництво яке ґрунтується на договорі, може здійснюватися за довіреністю.

Довіреністю визнається письмове повноваження, яке видає одна особа (довіритель) іншій особі (довіреному) для представництва перед третіми особами. Довіреність - це односторонній правочин, який фіксує межі повноважень представника, який, діючи на підставі довіреності, створює права та обов'язки безпосередньо для довірителя.

Особа, яка видає довіреність, називається довірителем, а особа, яка отримує повноваження за довіреністю - довіреним [9.С.103]. Подібна термінологія використовується і в договорі доручення, за яким одна сторона зобов'язуєтеся від імені і за рахунок іншої сторони виконати певні юридичні дії. Проте довіреність не тотожна договору доручення.

Співвідношення між ними таке: договір доручення є підставою для видачі довіреності. В основі довіреності може бути і договір експедиції, і трудовий договір. Наприклад, матеріально відповідальній особі може бути видана довіреність для вчинення дій, пов'язаних безпосередньо з виконанням нею трудових обов'язків.

Якщо доручення є договором про представництво, який визначає внутрішні взаємовідносини між представником і тим, кого він представляє, і сторони своїми підписами підтверджують, які саме дії і яким саме чином повинен виконати довірений, який розмір винагороди його чекає (якщо це передбачено договором), то довіреність як документ підписує лише довіритель. Довіреність адресована насамперед третім особам і мас на меті довести до їх відома те, що між представником і тим, кого він представляє, існує домовленість, згідно з якою виконання всіх угод, що буде укладати представник у межах довіреності, бере на себе той, хто представляє.

Юридична сила довіреності не залежить від згоди представника на її видачу, як і обсяг повноважень, якими довіритель наділяє довірену особу, також з нею не погоджується. А ось здійснення повноважень цілком залежить від волі довіреної особи.

За обсягом повноважень розрізняють такі види довіреностей:

· разова -- на виконання однієї конкретної дії (наприклад, продати чи купити будинок);

· спеціальна -- на виконання якихось однорідних дій (наприклад, довіреність на отримання авторського гонорару протягом року);

· генеральна (або загальна) -- на загальне управління майном довірителя.

Закон вимагає, щоб довіреність була складена у письмовій формі, тому без письмової форми немає довіреності. Довіреності, які видаються громадянам, мають бути посвідчені уповноваженими на це особами. Так, щодо угод, які вимагають нотаріальної форми, довіреність має бути посвідчена державним чи приватним нотаріусом. До нотаріально посвідчених прирівнюються довіреності, посвідчені начальником, його заступником, старшим або черговим лікарем, командиром (начальником) військової частини, з'єднання, установи, закладу та начальником місця позбавлення волі щодо певних осіб [8.С.207].

Вимоги до змісту довіреності містяться в Інструкції про порядок здійснення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженій наказом Міністерства юстиції України від 18 червня 1994 р. № 18/5. Довіреність може бути складена від імені однієї або кількох осіб на ім'я однієї або кількох осіб [4.С.89].

Отже, представництво яке ґрунтується на договорі, може здійснюватися за довіреністю. Потрібно зауважити те, що довіреність не тотожна договору доручення, адже договір доручення є підставою для видачі довіреності.

Юридична сила довіреності не залежить від згоди представника на її видачу, як і обсяг повноважень, якими довіритель наділяє довірену особу. А ось здійснення повноважень цілком залежить від волі довіреної особи.

За обсягом повноважень розрізняють такі види довіреностей: разова, спеціальна і генеральна.

2.3 Представництво без повноважень або з їх перевищенням

Представництво без повноважень -- це той випадок, коли одна особа виступає від імені іншої особи без повноважень або без належних повноважень. Наприклад, особа вважає, що вона представляє інтереси довірителя за довіреністю, але довіреність не має юридичної сили (закінчився строк її дії; довіреність нотаріально не посвідчена в тих випадках, коли за законом таке посвідчення обов'язкове; громадянина, який видав довіреність, визнано обмежено дієздатним або безвісно відсутнім тощо).

Представник може перевищити надані йому повноваження в кількісному та якісному відношенні. Так, під кількісним перевищенням розуміють перевищення числа, ваги речі, розміру плати. Якісне перевищення стосується властивостей предмета угоди, особи контрагента, характеру самої угоди [4.С.86].

За загальним правилом правочини, укладені особами без повноважень або з перевищенням повноважень, юридичних наслідків для довірителя не породжують. У випадках перевищення повноважень укладена угода дійсна тільки в межах наданих повноважень. Тобто якщо довіритель довірив особі придбати корову, а довірена особа купила не тільки корову, а й теля, то у довірителя виникає обов'язок прийняти як виконане тільки корову.

Правочин, який укладено без повноважень або з перевищенням повноважень, створює, змінює чи припиняє цивільні права та обов'язки лише в тих випадках, коли він схвалений довірителем [5.С.78]. Відмова особи в інтересах якої вчинялися дії, схвалити дії фактичного представника за своєю юридичною природою не є угодою, оскільки вона спрямована не на встановлення, зміну чи припинення юридичних прав та обов'язків, а навпаки, на те, щоб відповідні правові наслідки не настали.

Висновки

Розглянувши тему поняття та підстави представництва в цивільному праві України, можна зробити висновок, що представництво пройшло довгий шлях розвитку ще від часів рабовласництва, поки стало самостійним інститутом.

Встановлюючи поняття представництва, ми дійшли такого висновку, що даним терміном можна позначати:

1. правовий інститут (представництво в об'єктивному значенні);

2. діяльність однієї особи від імені та в інтересах іншої особи (представництво у суб'єктивному значенні)

3. юридичний факт -- складову підстави виникнення цивільних прав і обов'язків в особи, яку представляють.

Також в даній роботі ми охарактеризували представництво за цивільним законодавством України, і побачили, що ЦК України визначає представництво як правовідношення, у якому одна сторона (представник) зобов'язана або має право вчинити правочин від імені другої сторони, яку вона представляє. Хоча ще нещодавно точились суперечки: представництво - це дія чи правовідносини. Також визначено, що учасниками представництва є дві точно визначені сторони. Діяльність представника провадиться обов'язково від імені особи, яку він представляє. Залежно від виду представництва, воно є як правом, так і обов'язком.

До складу правовідносин належать: суб'єкти, об'єкт, зміст (права та обов'язки суб'єктів) правовідносин.

Також в курсовій роботі ми дослідили, що підставами виникнення представництва є договір, закон, акт органу юридичної особи, а також інші підстави, встановлені актами цивільного законодавства.

Щодо видів, то у цивілістичній літературі зазвичай визначають два види представництва: добровільне (договірне) та обов'язкове (законне). Але деякі дослідники класифікують представництва залежно від підстав його виникнення на договірне, службове та законне. Але такий поділ є не надто вдалим, тому що самі підстави є не досить визначеними. Це викликає багато запитань, які залишаються без відповіді.

Також в даній роботі ми зазначили, що представництво яке ґрунтується на договорі, може здійснюватися за довіреністю. Ми розглянули поняття довіреності, і зауважили те, що довіреність не тотожна договору доручення, адже договір доручення є підставою для видачі довіреності.

За обсягом повноважень розрізняють такі види довіреностей: разова, спеціальна і генеральна.

А ще в даній роботі ми встановили, що існують випадки, коли особа виступає від імені іншої особи без повноважень або з їх перевищенням. Правочин, який укладено такою особою, створює, змінює чи припиняє цивільні права та обов'язки лише в тих випадках, коли він схвалений довірителем.

Отже, завдання даної курсової роботи вирішені. Звідси слідує, що ми повністю дослідили та розкрили поняття та підстави представництва в цивільному праві України.

Список використаних джерел

1. Белов В.А. Гражданское право : Общая часть : Учебник. - М. : АО «Центр-ЮрИнфоР», 2002. - 639с.

2. Братусь С.Н. Предмет и система советского гражданского права. - М. : Госюриздат, 1963. - 196с.

3. Гражданское право Украины : Учебник в 2 ч. / Под ред. А.А. Пушкина, В.М. Самойленко. - Х. : Основа, 1996. - Ч.1 - 440 с.

4. Доліненко Л.О. Цивільне право України: Навч. посібник для студ. вищ. навч. закл. / Л.О. Доліненко, С.О. Сарновська. - К. : МАУП, 2005. - 384 с.

5. Заіка Ю.О. Українське цивільне право: Навч. посібник. - К. : Істина, 2005. - 312 с.

6. Крупко П. Суб'єкти добровільного представництва за цивільним правом // Право України. - 2002. - №5. - С. 105.

7. Мазур О.С. Цивільне право України: навч. посіб. для дистанц. навч. - К. : Ун-т «Україна», 2006. - 287с.

8. Науково-практичний коментар Цивільного кодексу України. - Вид. 2, змінене і доп. / За ред. В.М. Коссака. - К. : Істина, 2008. - 992 с.

9. Панченко М.І. Цивільне право України : Навч. посіб. - К. : Знання, 2005. - 583 с.

10. Про внесення змін до деяких законодавчих актів України : Закон України від 19 червня 2003 р. № 980-ІV // Відомості Верховної Ради України. - 2004. - № 2. - Ст. 6.

11. Про ліцензування певних видів господарської діяльності : Закон України від 1 червня 2000 р. № 1775-ІІІ // Відомості Верховної Ради України. - 2000. - № 36. - Ст. 299.

12. Рясенцев В.А. Советское гражданское право. - Т.1. - М. : Юрид. лит., 1975. - 634 с.

13. Харитонов Є.О., Харинова О.І., Дрішдюк А.І. Добровільне представництво у цивільному праві України: Навч. посібник. - К. : Істина, 2007. - 176 с.

14. Харитонов Є., Харитонова О. Категорія представництва у приватному і публічному праві // Вісник національного університету внутрішніх справ. - Вип. 18. - Х., 2002. - С.54.

15. Цивільне право України. Академічний курс. - Т.1 // за ред. Шевченко Я. М. - К., 2003. - 312 с.

16. Цивільне право України : Підручник / Є.О. Харитонов, Н.О. Саніахметова. - К. : Істина, 2005. - 776 с.

17. Цивільне право України : Підручник: У 2-х кн./ О.В. Дзера. (кер. авт. кол.), Д.В. Боброва, А.С. Довгерт та ін.; За ред. О.В. Дзери, Н.С. Кузнєцової. - 2-е вид., доп. і перероб. - К.: Юрінком Інтер, 2004. - Кн.1. - 736 с.

18. Цивільний процесуальний кодекс України : Чинне законодавство зі змінами та доп. станом на 20 берез. 2008 р. : (відповідає оф. текстові). - К. : Вид. ПАЛИВОДА А.В., 2008. - 156 с.

19. Цивільний кодекс України : Чинне законодавство зі змінами та доп. станом на 20 серп. 2008 р. : (відповідає оф. текстові). - К. : Вид. ПАЛИВОДА А.В., 2008. - 328 с.

20. Шаповал Л.І. Правова природа представництва у цивільному праві // Бюлетень Міністерства Юстиції України. - 2004. - №9. - С.99-104.