Право націй на самовизначення та створення власних держав

5. Принцип самовизначення націй: логіка, ідеї та суперечності його практичного втілення

Вважається, що ідея національної держави та права кожного народу на її створення на своїх етнічних землях з'явилася в кінці ХVIII ст. в Західній Європі. Однак політична діяльність Пилипа Орлика, гетьмана українських козаків у вигнанні, якого було обрано на цю посаду після смерті І. Мазепи, змушує віднести її до більш ранніх часів. Керуючись принципами національного суверенітету, самовизначення народу та його природного права на створення незалежної держави на своїй етнічній території, П. Орлик розсилав послання європейським монархам і закликав їх підтримати Україну в її боротьбі проти Польщі та Росії, не ігнорувати її державницьких устремлінь. Правдоподібно, що грунт для позитивного сприйняття цих закликів на той час ще не був достатньо підготовленим.

В політичну практику принцип самовизначення націй почав впроваджуватись дійсно з кінця XVIII ст. Коли тринадцять Північно-Американських штатів оголосили війну Англійській короні в 1775 році, вони апелювали до права народів самим вирішувати свою долю, обирати й знімати уряди, вступати в стосунки з іншими народами. Французька революція 1789-94 років поставила знак рівності між поняттями нації (natio) і національного суверенітету, з одного боку, і народу (populus) та народного суверенітету, з іншого. І все ж, протягом деякого часу ці ідеї все ще залишалися надбанням тільки революційної частини людства. Монархи ж, що зібралися на Віденський конгрес 1815 року, щоб встановити кордони після перемоги над Наполеоном, розселення націй до уваги ще не брали.

Ситуація, проте, змінилася до кінця ХІХ століття. Боротьба за об'єднання Німеччини, Італії, Польщі, що базувалася на прагненні цих народів втілити в життя лозунг “одна культура - одна держава”, вплинула на суспільну свідомість, і міжнародне співтовариство почало прихильніше ставитись до права націй на утворення окремих держав. Важливою ознакою легітимності тієї чи іншої держави було визнано те, чи має вона своєю основою націю. В галузі політичної теорії, тим часом, набула поширення ідея, що утвердження національних держав є неодмінною умовою демократії та що націоналізм (як рух за створення таких держав) є прямим продовженням лібералізму (руху за свободу особи). Якщо 1815-1848 роки були добою національного пробудження, то 1848-1871 роки - добою національного ренесансу в Європі.

Офіційне визнання принципу самовизначення народів пов'язують з періодом закінчення першої світової війни, утворенням Ліги націй і теоретичною та політичною діяльністю американського президента Вудро Вільсона. У 1918 р. Вільсон запропонував вирішувати всі міждержавні територіальні спори, виходячи з принципів максимального задоволення чітко окреслених національних прагнень щодо територій та врахування границь розселення етносів. Це повинно було зменшити ймовірність територіальних сварок у майбутньому. Багато сучасних дослідників вважає, що мета, яку мав на увазі В. Вільсон, пропонуючи дотримуватись принципу самовизначення націй, не була досягнута, а дехто навіть вказує на цей принцип як на причину виникнення нацизму в Німеччині (що, звичайно, є великим спрощенням, бо одним фактором в даному випадку намагаються пояснити явище, що виникло внаслідок взаємодії великої групи факторів). Як би там не було, сьогодні важко собі уявити, яким чином врегульовувались би міжнародні суперечки в 20-му столітті - столітті розпаду світових імперій, якби принцип самовизначення народів не був підтриманий міжнародними організаціями і окремими державами вже на початку розгортання цих процесів.

Після другої світової війни, коли великого розмаху набула національно-визвольна боротьба в Азії, Африці і Латинській Америці, принцип самовизначення народів досягнув піку своєї популярності і впливу. Його застосування Організацією об'єднаних націй допомогло утвердитись, вистояти в нерівній боротьбі багатьом молодим державам, навіть якщо вони були одиницями з порівняно невеликим економічним і політичним потенціа-лом; сприяло консолідації на політичній основі тих народів, які перебували на донаціональній стадії розвитку. Щоправда, кордони між новоутвореними державами, особливо в Африці, не завжди базувалися на чесному дотриманні принципу самовизначення. Іноді вони повторювали адміністративні кордони колоніальних часів, роз'єднуючи близькі за культурою етноси і племена і з'єднуючи далекі. Зрозуміло, що це не сприяло стабільності у стосунках між сусідніми молодими державами. Однак причиною конфліктів у цих випадках були не принципи “національної держави” та самовизначення, а порушення у їх застосуванні.

В кінці 80-х - на початку 90-х років ХХ ст. принцип самовизначення народів знову набув актуальності у зв'язку з розпадом СРСР та інших “соціалістичних федерацій”(зокрема Югославії та Чехословаччини). Спираючись на нього, проголосила свою незалежність і Україна. Зробити це в юридичному плані було порівняно легко, оскільки УРСР, як і всі інші союзні республіки колишнього СРСР, де-юре були суверенними державними утвореннями, з конституційним правом виходу з Союзу, яке на практиці, щоправда, всіляко придушувалось. Величезний апарат органів державного примусу за часів радянського тоталітаризму працював на те, щоб ніхто не смів навіть говорити вголос про це право. Однак системна криза тоталітарної системи, лібералізація режиму за часів М. Горбачова дозволили націям, які на той час уже були державними, формально скористатись своїм правом на самовизначення. Це право юридично гарантувалося їм як міжнародними політико-правовими документами, так і Конституцією СРСР.

Аналізуючи шлях до незалежності, пройдений українською нацією в ХХ ст., слід пам'ятати, що акт самовизначення вона здійснила двічі: к 1918 і у 1990-91 роках. Саме в тому році, коли американський президент В. Вільсон проголосив право народів на самовизначення наріжним каменем будівництва післявоєнних міжнародних стосунків, молода українська держава - УНР своїм IV Універсалом заявила про повну незалежність від Росії. Між цією датою і проголошенням незалежності України в 1991 році був Союзний договір 1922 року, що виявився більшовицькою пасткою для народів, котрі в час розвалу царської імперії здобули більшу або меншу свободу. І те, що на його основі були утворені “республіки”, котрі підготували грунт для майбутнього проголошення незалежності (сформувавши політичні еліти, визначивши кордони тощо) зовсім не означає, що ці народи завдячують більшовикам теперішньою можливістю утворити держави. Адже націоналізм в СРСР був найтяжчим злочином, а інтеграція економік перевищила всякі раціональні межі. Це деформувало і національну свідомість і економіки країн, що намагаються тепер вдруге стати на власні ноги - в умовах, в деяких аспектах сприятливіших, а в деяких - набагато складніших, ніж у 1918 році.

Національна українська держава, підвалини якої були закладені в 1990 (а не в 1991) році, не є нічиїм подарунком українському народові. Вона лише підтверджує передбачення Володимира Винниченка, виведене ним із факту існування СРСР. Винниченко писав, що українська державність, створена народом, всією українською нацією в процесі великого перевороту в Росії, є. Вона ще не може задовольнити потреб національного відродження, бо не є самостійна, не незалежна, опанована Росією, понівечена, покалічена, пограбована, замучена. Але вона живе, вона береже в собі сили, які невиразно тримають в собі ідею самостійності і які в слушний час вибухнуть, щоб здійснити цю ідею. Саме цей вибух і стався в 1990-1991 роках.

Деякою мірою проголошенню незалежності України сприяли події в Москві, особливо сумнозвісний серпневий “путч” 1991 року. Однак ніякого “путчу” не було б, якби українські керівники підписали Новоогарьовський проект нового союзного договору. Та вони цього не зробили, бо на той час уже було пройдено значний шлях в напрямку державної незалежності України. Важливою віхою на цьому шляху була Декларація про державний суверенітет України, прийнята 16 липня 1990 року. В ній стверджувалось невід'ємне право українського народу на самовизначення і створення дійсно суверенної національної держави, а суверенітет трактувався як верховенство, самостійність, повнота і неподільність влади в межах державної території, незалежність і рівноправність у стосунках з іншими державами. Декларація містила статті про захист прав особи і національних меншин та інші демократичні положення.

Прийняття Декларації Верховною Радою, стійке дотримання її положень Президентом та іншими представниками України під час переговорів у Москві, свідчило, що в Україні сформувалася політична еліта і що її значна частина готова нести “тягар” незалежності. Голосування 1 грудня 1991 року підтвердило достатньо високий рівень консолідованості і політичної мобілізації українського народу (включно з національними меншинами). За своєю територією, економічним та інтелектуальним потенціалом, етнічним складом населення (72,7% - українці) Україна також має всі підстави претендувати на самостійний розвиток. І це було визнано світовим співтовариством дуже швидко. Не останню роль відіграло й те, що політичні діячі України демонстрували демократичність, неконфронтаційність, вміння йти на компроміси, що певною мірою гарантувало безконфліктність процесу “розлучення з імперією”, переконувало керівників інших держав, що самовизначення українського народу та створення ним національної держави не буде здійснюватись коштом миру, спокою і благополуччя інших народів.

Україну можна розглядати, інакше кажучи, як позитивний зразок самовизначення і утворення національної держави. В багатьох інших випадках формування передумов для незалежності йде менш сприятливо і тоді національна держава не може розглядатися як єдино можлива форма політичного самовизначення націй. Більш придатною може виявитись автономія - культурно-національна, територіальна або політична. Політична автономія характеризується найбільшим обсягом повноважень, наявністю конституції і інших атрибутів державності. Культурно-національна годиться для розсіяних народів, що не проживають компактно на певній території; територіальна - для етнічно-змішаних регіонів або коли політична автономія є неприйнятною через загрозу наростання сепаратизму.

Форма політичного самовизначення (незалежна національна держава, автономія в складі іншої держави, федеративний союз) надзвичайно важлива проблема, при вирішенні якої мають бути враховані такі чинники:

Ю економічний та культурно-освітній потенціал нації, її здатність нести “тягар самостійності”;

Ю менталітет народу, рівень його національної свідомості та наявність державницьких устремлінь;

Ю сукупність внутрішніх і зовнішніх умов державотворення, які уможливлять або, навпаки, заблокують цей процес. Розкол всередині нації (Ольстер, Таджикистан, Грузія), або вороже оточення, або економічна блокада (Вірменія) можуть призвести до кривавих конфліктів і поставити під загрозу саме існування національної держави;

Ю необхідність дотримання нацією, що самовизначається, пануючих у світі принципів політичних відносин всередині країни і на міжнародній арені (таких як гарантії прав людини, захист нацменшин, непорушність кордонів тощо).

На шляху самовизначення націй, утворення ними окремих держав зустрічається немало й інших труднощів і суперечностей, для врегулювання яких людство поки що не виробило загальноприйнятих механізмів. Назвемо декотрі з них.

Коли в XVIII ст. зародилась ідея самовизначення націй і створення національних держав, етноси, як правило, проживали компактно, займаючи чітко визначену територію. За таких умов можна було проголошувати, як це зробив швейцарський вчений і політичний діяч Блюнчлі, що кожна нація не тільки має право утворити окрему державу, а й повинна це зробити. “Нехай у світі буде стільки держав, скільки є націй”. З розвитком індустріального суспільства обставини самовизначення змінилися: посилилась міграція людей різних національностей, заселення територій у більшості країнах стало строкатим в етнічному відношенні.

Етнічне черезсмужжя загострює проблему міжетнічних стосунків в країнах, де створюються національні держави, особливо, якщо при цьому наголошується на пріоритетності інтересів корінної нації, коли політична нація формується на засадах етнічності, а не громадянства. Тому міжнародне співтовариство дуже уважно слідкує за цими проблемами, відмовляючи у підтримці тим націям, які порушують права національних меншин. Хоча, як показує досвід, чим більшою і впливовішою є країна, безпосередньо втягнута в міжнаціональний конфлікт, тим менш імовірною стає роль міжнародних організацій у його розв'язанні.

Проблеми, що ускладнюють процес самовизначення і ставлять під сумнів саму цю ідею, виникають також у випадках надмірного захоплення “правами нації” і недооцінкою прав окремої особи. Існує навіть думка, що національні держави прокладають шлях до тоталітаризму і порушення прав людини.

Російські великодержавники, зокрема, стверджують, що “найстрашніші диктаторські режими появляються якраз скоро після здобуття незалежності” Див.: А. Киви. Власть либо сильна, либо терпит крах. // Известия. 27 сентября 1991 г.. Але чи так це насправді? Адже не тільки В. І. Ленін писав, що боротьба націй за самовизначення є складовою частиною світового загальнодемократичного процесу. Цієї ж думки дотримується американський політолог З. Бжезінський та багато інших.

Російський політичний діяч, член Тимчасового уряду і керівник ряду терактів та антибільшовицьких заколотів есер Борис Савінков писав: “Не перший день ясно, що істинний демократизм полягає в утвердженні не лише своєї, але й чужої свободи. Але чи багато росіян, котрі не обурюються “зрадою” Литви чи Кубані?” І далі: “Якби я був українцем, якби я бачив у Москві завжди і за всіх режимів одне і те ж невизнання моєї свободи, одне і те ж заперечення моїх природних прав, я б, звичайно, відокремився від Російської держави, я б, звичайно, став самостійником”.

Отже, демократизм процесу самовизначення націй - у наданні свободи народам. А свобода окремої особи забезпечується демократичним режимом влади, який автоматично не гарантований усім національним державам, але ще менше притаманний імперіям. Що ж до жахливих диктатур сучасності, то чи знає світ щось жахливіше, ніж диктатури Сталіна, Гітлера, котрі перемогли і трималися не на хвилі боротьби за державно-національну незалежність, а на хвилі надмірних імперських амбіцій, прагнення до національного, расового та класового панування.

Звичайно, молоді національні держави, що утворюються на уламках імперій, не стають одразу взірцем демократизму. У кожної з них свої можливості і свої проблеми, своє минуле і своє майбутнє. Питання однак полягає не в тому, чи можливий недемократичний шлях розвитку національних держав, а в тому, чи можливі демократичні імперії. Досі історія давала негативну відповідь на останнє питання і немає ніяких підстав вважати, що наприкінці ХХ століття ситуація корінним чином змінилася.

До об'єктивних труднощів, на які наштовхується процес самовизначення народів, належать також суперечності між основоположними принципами, за якими живе сучасне світове співтовариство, а саме: між принципом самовизначення, який передбачає право народів на відокремлення і утворення самостійних держав, з одного боку, і такими принципами міжнародних відносин як збереження територіальної цілості держав, непорушності їх кордонів, невтручання у внутрішні справи один одного і т. д. Компромісне узгодження цих принципів не завжди є ефективним з точки зору безконфліктного розв'язання суперечок. А надання переваги тому чи іншому принципу з цієї сукупності не завжди є справедливим стосовно конкретних народів (взяти за приклад хоча б проблему Чечні). Тому світове співтовариство часто є нерішучим і з-поміж усіх підстав самовизначення націй на перший план ставить дві:

· життєздатність майбутньої політичної одиниці (держави, автономії і т. д.);

· її спроможність вирішувати свої проблеми неконфліктним способом.

Якщо ж ці здібності новоутворюваної держави ставляться під сумнів, то інші держави і міжнародні організації утримуються від втручання або й стають на бік сильного. Вони вважають, що сила гарантує стабільність, хоч насправді це не завжди так. Намагаючись довести, що національне самовизначення є найбільш оптимальним засобом стабілізації і розрядки конфліктної етнополітичної ситуації, вдамося до нескладного двохваріантного моделювання.

Отже, припустимо, що ми маємо становище, за якого етнос А прагне відокремитися від держави, в якій домінуючим є етнос В. Етнос А є цілком сформованим соціальним організмом, перебуває на національній стадії свого розвитку і має всі належні умови для здійснення акту повного національного самовизначення.

Варіант № 1

На всі сигнали, звернення і вимоги етносу А владарююча еліта етносу В ніяк не реагує, або реагує заходами по “охороні конституційного ладу”, або простіше -- репресіями проти активістів руху за самовизначення етносу А. Останній, вичерпавши весь ліміт ненасильницьких засобів боротьби, починає діяти більш радикально -- створює терористичні угруповання, збройні загони, явочним порядком утворює власний політичний апарат - парламент, уряд, обирає (висуває) президента тощо -- деколи на основі самоврядних інституцій, що існували в рамках автономії (якщо вона була), деколи замість них, і приймає рішення в односторонньому порядку про вихід зі складу держави. Еліта етносу В починає охороняти конституційний лад, відповідно, також більш радикально -- за допомогою економічної блокади, а коли вона провалюється, збройного вторгнення на територію етносу А, підконтрольну неконституційним, незаконним, нелегітимним, самозваним, звичайно ж, урядові та парламенту. Етнос А захищається, причому його воля до незалежності зростає і гартується в процесі спостереження методів, що ними урядові війська відновлюють конституційний лад. Врешті-решт це завершується або вимушеною згодою етносу В визнати самостійність етносу А, і всі зітхають з полегшенням і починають ліквідовувати наслідки спроб наведення конституційного ладу, або ж урядові війська розбивають незаконні озброєні формування, розганяють нелегітимні і надзвичайно самозвані органи, ув'язнюючи або страчуючи злочинців, що у них засідали, репресуючи найбільш активних їхніх поплічників. Любий серцю правлячої еліти конституційний лад відновлено. Цим етнос В домагається небувалої доти і всезагальної ненависті до себе з боку етносу А. Тим часом частина державних злочинців, яким пощастило врятуватися від народного гніву за кордоном, удає з себе уряд ніким не визнаної держави в еміграції і розгортає за кордоном пропагандистську наклепницьку акцію, розповідаючи світові про всю недемократичність центрального уряду. Недобитки з незаконних озброєних формувань організовуються в банди, йдуть у гори, або джунглі, або схрони, і звідтіля чинять наскоки, грабуючи і вбиваючи мирне населення (очевидно, своїх земляків), у відповідь на що урядові війська здійснюють задля захисту населення каральні експедиції, від яких чомусь саме це населення найбільш і потерпає. За деякий час спалахує повстання, з еміграції повертається уряд, все повторюється знову і знову, аж поки етнос В не поголиться таки на сепарацію етносу А, або поки етнос А не буде фізично винищений чи його демографічний потенціал не буде підірваний настільки, що він почне деградувати.

Кожен акт даної п'єси супроводжується постійною політичною напругою, репресіями, терактами, воєнними діями, загибеллю великої кількості військових і ще більшої кількості цивільних осіб, руйнуванням населених пунктів, економічного потенціалу і культурних цінностей, морями крові, юрбами біженців, горами трупів, голодом, злиднями, епідеміями. Не кажучи все про такі дрібнички, як якусь там втечу капіталу з країни, припинення надходження інвестицій, економічний занепад, безробіття, зіпсутий міжнародний імідж тощо.

“...Поліетнічна держава, яким би розвиненим потенціалом і багатими природними ресурсами вона не володіла, автоматично позбувається головної умови для успішного прогресу -- внутріполітичної стабільності, що неминуче призводить до низьких темпів зростання і навіть до стагнації, деколи деградації всіх сторін життя суспільства”.

Історичний приклад: у ході невдалої спроби відокремлення Республіки Біафра від Нігерії і наступною за нею війною 1967-70 рр. тільки загиблих нараховується 2 млн. чоловік.

Варіант № 2

Центральний уряд призначає референдум на території етносу А з приводу відокремлення. Референдум підтверджує бажання переважаючої більшості членів етносу А утворити власну національну державу. Після референдуму в процесі консультацій між центральним урядом та відповідними структурами з боку етносу А обговорюються всі деталі і нюанси відокремлення (узгодження лінії кордону, поділ майна тощо) і -- етноси мирно розходяться і продовжують спілкування між собою як рівноправні суб'єкти історичного процесу. При цьому ніхто нікого не вбиває, не підриває, ніхто нікому не оголошує блокад, ніхто нікуди не тікає, ніхто ні з ким не воює і нічого не руйнує. Взаємна фобія також не має особливої поживи для розросту, так що суто у психологічному плані стосунки між етносом А і етносом В є в цілому нормальними. Єдиним прикрим нюансом є почуття скривдженості етносу В -- адже тепер він не є панівним і основним стосовно етносу А, -- але невдовзі це минеться.

Історичний приклад: у ході вдалої спроби відокремлення Норвегії від Швеції у 1905-06 рр. загиблих нараховується 0 чоловік.

Постає питання: який варіант більш подібний на Армагеддон і що слід робити, щоб Армагеддону уникнути? Робити слід зовсім небагато, і нічого складного в цьому немає: слід поважати право нації на самовизначення і не перешкоджати його здійсненню.

З наведеної схеми не напрошується висновок, що відокремлення є єдино можливим способом розв'язання подібних проблем. Зрештою, декотрим народам вистачає (поки що?) автономії, незважаючи на всю їхню високорозвиненість (каталонці в Іспанії, наприклад). Але в цьому разі центральний уряд повинен переконати таких “каталонців”, що вони не повинні відокремлюватися. У разі ж, якщо переконування перестануть впливати -- ні в якому разі не вдаватися до варіанту № 1 і усвідомити, яким би зневаженим не почувався його (уряду) і всього етносу В історичний гонор, що “територіальна цілісність за будь-яку ціну ... є ... абсурдом”.

Отже на початку XXI ст. проблема самовизначення націй, вперше сформульована більш як 200 років тому, залишається актуальною. Але ставлення до неї є неоднозначним. У зв'язку з труднощами, які супроводжують процес утворення незалежних національних держав, ентузіазм щодо ідеї самовизначення дещо впав. Стабільні західні демократії займають позицію здорового егоїзму, оберігаючи свій мир і спокій, не бажаючи, щоб після розпаду останньої з імперій під назвою СРСР, черга підійшла до них. Адже і в цих країнах національні меншини не завжди бажають задовольнятись своїм статусом і вимагають де автономії, а де і незалежності. Цікавим і новим є той факт, що навіть ті держави, які утворились як наслідок застосування принципу самовизначення, тепер, голосуючи в ООН, віддають перевагу принципу збереження територіальної цілісності держав перед принципом самовизначення націй.

Національна держава як модель, що стала протягом ХХ ст. світовим явищем, нормою, а не винятком, також не завжди зустрічається з розумінням. Її звинувачують у тому, що вона є не настільки сильною, як були, скажімо, імперії, і тому не завжди здатна тримати під своїм контролем національні пристрасті, особливо коли це стосується ворогуючих націй; що її претензії на встановлення справедливих етнічних кордонів не справдились, бо кордони всеодно йдуть врозріз з чиїмись інтересами і є несправедлавивми для інших народів; що сама постановка питання про національні держави в кінці ХХ ст. є запізнілою, бо світова цивілізація стоїть на порозі повної інтеграції не лише економік, але і політичних систем, а тому нації і національні держави вже стали анахронізмом; що врешті-решт утворення національних держав згідно принципу “одна культура - одна держава” перетворюється в безглузду нескінченність, тому що в принципі не можна створити стільки держав, скільки в світі є культур, що це тільки стимулює націоналізм і національний екстремізм.

Критика на адресу національної держави нерідко супроводжується ідеалізацією імперій, і не лише в проімперській, великодержавно-реваншистській публіцистиці (на зразок статті Едіка Лімонова “Імперський інстинкт” Див. газета “Русский порядок” 21 травня 1993 року.), але й у працях респектабельних вчених Е. Геллнера, Р. Осборна та інших. Не будемо дискутувати по кожному з висунених аргументів. Скажемо лише, що сама історія вирішила питання про місце національних держав в організації людськго співжиття. Їх утворення йшло паралельно з розширенням демократії і до них можемо застосувати той же самий вислів, який У. Черчіль застосував для оцінки демократичної форми правління: так, національні держави мають багато вад, вони далекі від досконалості, але нічого кращого людства поки що не придумало. Інтеграція успішно відбувається тільки на добровільній основі, тільки при умові великої взаємної поваги і тільки поміж націями, впевненими у тому, що їхньому існуванню як культурно-політичних індивідуальностей ніщо не загрожує. Перекроювання кордонів зовсім не є новацією, пов'язаною з прагненням створити національні держави. Воно існує відтоді, відколи існують кордони поміж державами, і чи не всі війни виникали, передусім, з бажання “посунути” кордони, примножити володіння, “приструнити” сусідів. Принцип етнічності при визначенні кордонів держав якщо і не став стабілізуючим фактором, то принаймні стримуючі функції він виконує. І якою б не була ностальгія за часами імперій (завжди знайдуться люди, які надають перевагу чомусь великому й сильному), не можна ідеалізувати їх настільки, щоб забути, що саме імперські зазіхання, прагнення панувати над іншими народами, ділити володіння були причинами двох великих і страшних світових воєн ХХ ст. і незчисленної кількості воєн в попередні століття і тисячоліття. Отже, якщо національні держави й не змогли забезпечити стійкий мир, стабілізувати життя у світі, то імперії в цьому питанні зовсім не є для них альтернативою. Та й питання для політолога сьогодні стоїть не так: бути чи не бути національним державам. Історія вже відповіла - бути. А от як зробити їх демократичними, толерантними, як блокувати можливі вибухи ірраціональної енергії, що міститься в колективній національній підсвідомості, над цим ще варто подумати і вченим, і політикам. Безумовна повага права кожного народу і нації вільно вибирати шляхи і форми свого розвитку є однією з принципових основ міжнародних відносин.

Принцип рівноправності та самовизначення народів і націй у якості обов'язкової норми сучасного міжнародного права одержав свій розвиток у Статуті ООН. Одна з найважливіших цілей ООН -- «розвивати дружні відносини між націями на основі поваги принципу рівноправності і самовизначення народів» (п. 2 статті 1 Статуту). Зазначена ціль конкретизується в багатьох його положеннях.

Зміст принципу рівноправності і самовизначення народів уперше розкритий у Декларації про принципи міжнародного права 1970 року, прийнятій в той історичний період, коли процес деколонізації досяг апогею. Це обумовило основну спрямованість принципу: «Всі народи мають право вільно визначати без утручання ззовні свій політичний статус і здійснювати свій економічний, соціальний і культурний розвиток, і кожна держава зобов'язана шанувати це право відповідно до Статуту ООН». Більш того, держави зобов'язані сприяти здійсненню принципу з метою сприяння дружнім відносинам між державами і ліквідації колоніалізму.

Самовизначення означає право народів вибирати такий шлях розвитку, що найбільшою мірою відповідає їх історичним, географічним, культурним, релігійним і т.п. традиціям і уявленням. У Декларації про принципи міжнародного права 1970 року підкреслюється: «Створення суверенної і незалежної держави, вільне приєднання до незалежної держави або об'єднання з нею, або встановлення будь-якого іншого політичного статусу, вільно визначеного народом, є формами здійснення цим народом права на самовизначення». Слід мати на увазі, що право національного самовизначення не зникає, якщо нація утворила самостійну державу або ввійшла до складу федерації держав. Суб'єктом права на самовизначення є не тільки залежні, але і суверенні нації і народи. З досягненням національної самостійності право на самовизначення лише змінює свій зміст, що знаходить висвітлення у відповідній міжнародно-правовій нормі.

Втілення принципу рівноправності і самовизначення народів у Статуті ООН указує, що мова йде про міждержавні відносини, що повинні здійснюватися з урахуванням того, що всі народи рівноправні, і кожний із них має право розпоряджатися своєю долею. Тут також підкреслюється значення такого роду відносин для зміцнення загального миру. Кожна держава зобов'язана утримуватися від будь-яких насильницьких дій, що позбавляють народи, про які йде мова, їхнього права на самовизначення. У своєму опорі таким діям народи вправі просити й одержувати, підтримку відповідно до Статуту ООН. Принцип самовизначення народів -- це право народів, а не обов'язок, і здійснення цього права може бути різним. Самовизначення не повинно здійснюватися із сепаратистських позицій на шкоду територіальній цілісності і політичній єдності суверенних держав. З іншого боку, якщо народ створить орган, що його офіційно представляє і виконує публічно-правові функції, то всякі насильницькі дії, що перешкоджають ззовні процесу самовизначення, можуть розглядатися як принципи невтручання і суверенної рівності держав, що порушуються. Право народів на самовизначення тісним способом зв'язане зі свободою політичного вибору. Народи, що самовизначилися, вільно вибирають не тільки свій внутрішньополітичний статус, але і свою зовнішньополітичну орієнтацію. Повага свободи політичного вибору стає фундаментом співробітництва, а не суперництва і протиборства. З цим, зокрема, пов'язане право держав, що звільнилися, на проведення політики неприєднання, на участь у розв'язанні як загальносвітових, так і регіональних проблем.

Міжнародні пакти про права людини 1966 року підтвердили зв'язок самовизначення з правами людини, закріпивши у своїх перших статтях положення про те, що «усі народи мають право на самовизначення» (стаття 1 Пакту про громадянські та політичні права 1966 року). Що стосується етнічних, релігійних і мовних меншин, то приналежним до них особам не може бути відмовлено в праві разом з іншими членами тієї ж групи користуватися своєю культурою, своєю мовою, а також сповідати свою релігію (у відповідності зі статтею 27 Пакту про громадянські та політичні права 1966 року).

Ці положення одержали розвиток у Декларації Генеральної асамблеї ООН про права осіб, що належать до національних або етнічних, релігійних і мовних меншин 1992 року. Держави зобов'язані охороняти «на їхніх відповідних територіях існування і самобутність» таких меншин і заохочувати створення умов для розвитку цієї самобутності.

Висновки

Підводячи підсумок цього дослідження присвяченого праву націй на самовизначення, на мою думку є сенс сформулювати декілька важливих тез:

Нації є етно-політичними або політичними спільнотами, що утворилися в нові і новітні часи як передумова або наслідок процесу суспільної модернізації одного або кількох етносів.

Складність і різноманітність процесів націогенезу, різні прояви сутності і суспільних функцій націй породжує багатство теоретичних підходів до їх інтерпретації. Серед них виділяються: суб'єктивістський підхід (в т.ч. і соціо-біологічний), що розпадається на етнічний та політичний.

До об'єктивних передумов формування сучасних націй належать: становлення ринкових відносин в економіці і подолання станового поділу суспільства; перехід до демократичних форм урядування; виникнення нової, уніфікованої, єдиної для всього суспільства високої культури і мови; формування громадянського суспільства, перехід від підданської до громадської політичної культури, поширення ідей політичної рівності і народного суверенітету.

До суб'єктивних чинників формування націй належить консолідуюча діяльність держави (панівних політичних еліт), інтелектуально-духовних еліт та політичних контреліт.

Процес перетворення етносу в націю, вихід його на арену політичного життя має назву національного відродження. Цей термін означає також відновлення нацією втрачених позицій в економічній, духовній і політичній сфері. Відродження пов'язане з піднесенням етно-національного життя та модернізацію всіх його сфер.

До головних інтересів, що перетворюють народ в націю, в суб'єкта політичного процесу належать: збереження своєї ідентичності і культурно-мовної самобутності, свобода самовияву, подальша консолідація, утвердження і захист власного суверенітету, створення і захист своєї державності, налагодження стосунків з іншими націями і державами.

Національний суверенітет - це повновладдя нації, оволодіння нею усіма можливостями розпоряджатися своєю власною долею. Найпоширенішою формою його утвердження і захисту є національна держава.

Сучасні правові і політичні норми міжнародного співжиття визнають за націями право на самовизначення і утворення незалежних держав, але практика застосування цього принципу складна і суперечлива. З-поміж усіх підстав для самовизначення націй світове співтовариство сьогодні акцентує на двох: життєздатності майбутньої держави; здатності народу її створити не загрожуючи миру і інтересам інших народів.

Процеси національного відродження, рух нації до політичної незалежності, до створення своєї державності отримали назву націоналізму в його найширшому значенні. Націоналізмом називають також ідейно-політичні течії та рухи, що виступають на захист інтересів певної нації. Націоналізм буває демократичний і право-радикальний (екстремістський). Його крайніми формами є шовінізм, расизм, фашизм.

Правосуб'єктність націй, що борються, як і правосуб'єктність держав, носить об'єктивний характер, тобто існує незалежно від чиєї-небудь волі. Характерною рисою сучасного міжнародного права є визнання і затвердження в міжнародному житті принципу рівності і самовизначення народів. Саме народів, а не націй, тому що в Статуті ООН цей принцип закріплений у якості загальновизнаної норми міжнародного права. Така позиція ООН обґрунтовується, очевидно, тим, що існують поліетнічні і моноетнічні народи. І якби був проголошений принцип самовизначення націй, то його застосовування до поліетнічних народів було б некоректним. Водночас слід зазначити, що узвичаєного в рамках світового співтовариства поняття «народ», незважаючи на наявні в доктрині міжнародного права більше 100 формулювань, немає дотепер. Судячи зі світової практики здійснення права народів на самовизначення, у тому числі й у тих випадках, коли це проходило під спостереженням ООН, поняття «народ» містить у собі плем'я, групу племен, народність, етнічну націю, релігійну спільність, мовну спільність.

Тому, говорячи про право народів, ми фактично говоримо про право націй, що його складають, або можна говорити про єдину політичну націю (при поліетнічно-сті народу), що претендує на реалізацію свого права на самовизначення. Нація ~ це історична спільність людей, які мешкають на певній території і володіють єдністю політичних, економічних, соціально-культурних укладів життя і спільністю мови. Таке спільне функціонування протягом тривалого історичного відтинка часу формує співтовариство, що має спільну самосвідомість своєї єдності і фіксовану самоназву. У такого співтовариства з'являється менталітет, що відрізняє його від інших людських співтовариств. Політико-юридичною основою міжнародної право-суб'єктності націй слугує національний суверенітет. Проте на цій основі мають самостійний міжнародний статус лише ті нації і народності, що ще не мають власної державності і котрі ще не реалізували право на самовизначення у формі створення суверенної держави або у формі добровільного входження до складу якоїсь держави. У Декларації про надання незалежності колоніальним країнам і народам, прийнятій Генеральною Асамблеєю ООН 14 грудня 1960 року, підкреслюється, що народи відіграють вирішальну роль у досягненні своєї незалежності, що в силу права на самовизначення вони у відповідності зі своєю вільно вираженою волею установлюють свій політичний статус. У Декларації про принципи міжнародного права 1970 року ці положення знайшли своє розширювальне тлумачення. У документі говориться: «Всі народи мають право вільно визначати без утручання ззовні свій політичний статус і здійснювати свій економічний, соціальний і культурний розвиток, і кожна держава зобов'язана шанувати це право відповідно до положень Статуту ООН». У процесі боротьби за незалежність нація або народ вступає в правовідносини, об'єктом цих.відносин слугують головним чином питання утворення суверенної держави. Відповідно, основні права нації, народу, що бореться, безпосередньо виникають із принципу самовизначення. У їх числі виділяються права: вступати у відносини з державами і міжнародними організаціями; направляти офіційних представників для ведення переговорів із державами і для їхньої участі в роботі міжнародних організацій і міжнародних конференцій; брати участь у створенні міжнародно-правових норм і самостійно реалізовувати чинні норми; застосовувати в будь-якій формі опір проти метрополії, користуватися в процесі боротьби міжнародно-правовим захистом і одержувати необхідну допомогу від держав, міжнародних організацій, а також від інших націй і народностей, що борються. Наприклад, арабський народ Палестини в боротьбі з Ізраїлем, що окупував арабські території, домагається задоволення своїх законних національних прав і створення самостійної Палестинської держави відповідно до рішень ООН (Резолюція Генеральної Асамблеї ООН № 181 (II) від 29 листопада 1947 року). Організація визволення Палестини, що реалізує міжнародну правосуб'єктність свого народу, одержала статус постійного спостерігача ООН, стала членом Ліги арабських держав, по цьому колу проблем вона підтримує зв'язки і співробітничає з Ізраїлем -- державою, що контролює цю територію, багатьма міжнародними міжурядовими організаціями і державами. Беручи участь у конкретних міжнародних відносинах, нація, що бореться, набуває додаткових прав і захисту. Для того щоб нація могла бути визнана суб'єктом міжнародного права, вона повинна відповідати певним умовам: повинна знати і вказувати територію, на якій вона припускає організацію своєї держави;

повинна мати в наявності військові формування; повинна мати політичний центр або організацію, визнану в якості такої, що повинна мати тісний зв'язок із населенням країни і якій будуть підпорядковуватися зазначені військові формування; повинна бути визнана певним чином міжнародними структурами. Розрізняють права, котрими уже володіє нація (вони витікають із національного суверенітету), і права, за володіння якими вона бореться (витікають із державного суверенітету). Після реалізації свого права на самовизначення і створення національної держави нація як суб'єкт міжнародного права припиняє своє існування і починає функціонувати на міжнародній арені в якості держави. Таким чином, суверенітет нації, що бореться за національне визволення, характеризується тим, що він не залежить від визнання її суб'єктом міжнародного права з боку інших держав; права такої нації охороняються міжнародним правом; нація від свого імені вправі застосовувати примусові заходи проти порушників її суверенітету.

На сьогоднішній день, за словами колишнього Генерального секретаря ООН Бутроса Галі, у світі нараховується “близько 500 націй, що ведуть боротьбу за своє самовизначення і побудову власних держав”. Частина з них входить до створеної 1991 р. альтернативної до ООН Організації непредставлених народів. За прогнозами деяких аналітиків, “у найближчі 30-40 рр. на планеті утвориться ще близько 100-110 нових національних держав, переважно за рахунок розпаду федеративних покручів, які є перехідними утвореннями від імперій до самостійних національних держав”.

Існування такої величезної маси людей, національні права яких щодня брутально зневажаються, свідчить лише про те, що до гармонізації етнополітичних відносин у світі ще надто далеко. Принцип національного самовизначення, що є єдиним способом дотримання інтересів всіх без винятку етносів, що замешкують Землю, ще не має умов для належної своєї реалізації. На сьогодні принцип національного самовизначення, будучи (на словах) всезагально визнаним, є однією з найчастіше порушуваних норм міжнародного права.

Принцип національного самовизначення є ключовою теоретичною підставою гуманістичної національної політики, основаної на принципах рівності онтологічних статусів всіх без винятку етнонаціональних спільностей, що замешкують Землю, і праві кожної з них на реалізацію свого соціокультурного потенціалу. Поза цим принципом неможливий справжній демократизм і паритетність у міжнаціональних відносинах. Більше того, поза цим принципом неможливе здійснення суверенітету особистості, оскільки неможливе дотримання індивідуальних прав людини без дотримання колективних прав тієї етнокультурної спільності, до якої ця людина належить.

Принцип національного самовизначення повинен мати пріоритет перед принципом т.зв. “територіальної цілісності” багатонаціональної імперіалістичної держави, до складу якої входять етнічні терени самовизначуваного етносу.

Принцип національного самовизначення виник як наслідок синтези ідей народного суверенітету та національної самоцінності, як наслідок, так би мовити, 1789 та 1848 років, сполучення яких стало можливим через демократію в ідеї національної держави.

Проблема реалізації національного самовизначення досі залишається відкритою. З одного боку, цей принцип визнається всіма суб'єктами міжнародного права. З іншого -- на заваді його реалізації стоять прагматичні геополітичні інтереси, у т.ч. -- інтереси найбільш потужних держав світу. Тому людству ще належить винайти оптимальні шляхи поєднання національно-політичних прагнень народів і реальних можливостей трансформації світового політичного устрою.

Література

1. Барсегов Ю. Право на самоопределение -- основа демократического разрешения межнациональных проблем. -- Єреван, 1989.

2. Берлін І. Культурне самовизначення та неагресивний націоналізм // Мала енциклопедія етнодержавознавства / за ред. Ю. Римаренка. -- К., 1996.

3. Бочковський О. Наука про націю та її життя. -- Нью-Йорк, 1958.

4. Бурдье П. Социальное пространство й генезис «классов» // Бурдье П. Социология политики. -- М., 1993.

5. Гердер Й.-Г. Идеи к философии истории человечества. -- М., 1947.

6. Дністрянський С. Нова держава. -- Відень-Прага, 1923.

7. Енгельс Ф. Про розклад феодалізму і утворення національних держав // Маркс К., Енгельс Ф. Твори. -- К., 1964. -- Т. 21.

8. Іванченко І. Етнічний сепаратизм // Мала енциклопедія етнодержавознавства.

9. Картунов О. Велика Французька революція // Мала енциклопедія етнодержавознавства.

10. Княжинський А. Дух нації. Соціологічно-психологічна студія. -- Нью-Йорк -- Філадельфія -- Мюнхен, 1959.

11. Копейчиков В., Селіванов В. Автономізація // Мала енциклопедія етнодержавознаства.

12. Крылов А. Сепаратизм в странах Востока, -- М., 1992.

13. Крылов А. Сепаратизм: истоки й тенденции развития. -- М., 1990.

14. Левинський В. Народність і держава. -- Київ--Відень, 1919.

15. Ленін В. Підсумки дискусії про самовизначення // Ленін В. Повне зібрання творів. -- К., 1972. -- т.ЗО.

16. Лисяк-Рудницький І. Формування українського народу і нації // Лисяк-Рудницький І. Історичні есе: у 2-х т. -- К., 1994. -- т. 1.

17. Манелис Б. Проблема суверенитета й ее значение в совремешшх условиях. -- Ташкент, 1964.

18. Маруховська О. Автономія в унітарній державі (сутність і ознаки) // Мала енциклопедія етнодержавознавства.

19. Мелащенко В. Основи конституційного права України. -- К., 1995.

20. Махновський М. Самостійна Україна. -- К.--Львів, 1991.

21. Моріч А. Спроба нового підходу до історичного дослідження національних меншин в Австрії // Етнічні меншини Східної та Центральної Європи. Компаративний аналіз та перспективи розвитку / за ред. В. Євтуха, А. Зуппана. -- К., 1994.

22. Павленко Ю. Етнос та соціодинаміка національної культури //Онтологічні проблеми культури/ за ред. Є. Бистрицького. -- К., 1994.

23. Права человека. -- М., 1990.

24. Рабинович П. Національна держава // Мала енциклопедія етнодержавознавства.

25. Ратнеръ М. Предісловіе // Шпрингеръ О. Національная проблема (Борьба національностей въ Австріи). -- СПб., 1909.

26. Ребет Л. Теорія нації. -- Мюнхен, 1955.

27. Римаренко Ю. Громадянське суспільство і національна сфера. // Етнонаціональний розвиток України / за ред. І. Кураса та Ю. Римаренка. -- К., 1993.

28. Римаренко Ю. Громадянське суспільство і національна сфера // Мала енциклопедія етнодержавознавства.

29. Розумний М. Справа честі. -- К., 1995.

30. Сміт Е. Національна ідентичність. -- К., 1994.

31. Старосольський В. Теорія нації. -- Відень, 1922.

32. Субтельний О. Україна: історія. -- К., 1991.

33. Усенко І. Самостійність // Мала енциклопедія етнодержавознавства.

34. Хабермас Ю. Гражданство й национальная идентичность // Хабермас Ю. Демократия. Разум. Нравственность. -- М., 1995.

35. Чотири Універсали. -- К., 1990.

36. Шевченко О. Історія держави і права зарубіжних країн. -- К., 1994.

37. Шелухин С. Україна -- назва нашої землі з найдавніших часів. -- Прага, 1936.

38. Шкляр Л. Субнація // Мала енциклопедія етнодержавознавства.

39. Бекіров Н. За правом на самовизначення // Політика і час. -- 1995. -- N0 5.

40. Білинський А. Народ, нація, держава // Віче. -- 1994. -- № 9.

41. Гейзінга Й. У тіні завтрашнього дня // Універсум. -- 1996. -- № 1-2.

42. Геллнер Э. Нации й национализм // Вопросы философии. -- 1989. -- N0 7.

43. Додонов Р. Некоторые аспекти Этатического подхода к определению понятия «нация» // Константы. -- 1995. -- № 1.

44. Егберт Я. Виникнення нової системи національних держав // Мала енциклопедія етнодержавознавства.

45. Зейну А. Самоопределение народов в контексте обострения межнациональньїх отношений // Социально-политический журнал. -- 1992. -- № 9.

46. Зенгхаас Д. Етнічні конфлікти: причини та шляхи розв'язання // Політологічні читання. -- 1994. -- № 2.

47. Каспэ С. Национализм й космополитизм в современном мире // Свободная мьюль. -- 1993. -- № 4.

48. Нагорна Л. Парадигми геополітики і пастки етноетики: українсько-російський контекст // Віче. -- 1995. -- № 9.

49. Нагорна Л., Савельєв В. Сучасні етнічні процеси у контексті конфліктології // Український історичний журнал. -- 1993. -- № 9.

50. Пархоменко Т. Сепаратизм і справедливість // Політика і час. -- 1995. -- № 6.

51. Ребкало В. Національна держава: суверенітет і соціальний обов'язок // Політологічний вісник. -- 1994. -- Вип. 2.

52. Рудакевич О. Суверенітет української нації -- головна політична проблема посткомуністичної України // Розбудова держави. -- 1996. -- N0 5.

53. Свідзинський А. Українська національна ідея та шляхи її втілення // Універсум. -- 1996. -- № 11-12.

54. Тишков В. Об идее нации // Общественные науки. -- 1990. -- № 4.

55. Тишков В. О природе этнического конфликта // Свободная мысль. -- 1993. -- № 4.

56. Трохимчук С. Геополітичні уроки XX століття // Універсум. -- 1996. -- № 1-2.

57. Федотов Г. Доля імперій // Сучасність. -- 1993. -- № 1.

58. Хайек Ф. Дорога к рабству // Новый мир. -- 1991. -- № 7.

59. Політична думка. -- 1995. -- № 2-3.

60. Проценко О., Чепинога В. Походження свободи. -- К.., 1996

Страницы: 1, 2