Вирішення соціальних та економічних проблем, які в су-часних умовах стоять перед Україною, значною мірою зале-жить від того, чи будуть забезпечена кожна працездатна лю-дина роботою, мобілізовані її можливості по підвищенню ак-тивності як працівника і господаря. Виконувана працівником робота повинна відповідати інди-відуальним якостям людини. У разі невідповідності роботи особистим нахилам працівника така невідповідність протягом якогось часу тамуватиметься зусиллями волі. Але перенапруженість організму обов'язково відіб'ється на настрої працівни-ка, продуктивності його праці. Трудова і особливо творча активність працівників залежить також від їх здібностей, нахилів та можливостей. Формулу тру-дової активності можна висловити як поєднання трьох чин-ників: потрібно, можу і хочу. За відсутності хоча б одного з чинників активна трудова діяльність не відбудеться, навіть при застосуванні до працівника різних заходів заохочення, закли-каючи його до сумлінності, до виконання обов'язку.

Авторитарні методи використання і управління робочою силою, що базувались на пануванні державної власності і зрівнялівці, порушили природну мотивацію і стимули до праці. Працівника зовсім не цікавили результати його праці, бо пла-тити йому попередньо встановлений розмір грошової суми, яка результатів праці не відбивала. Зате усі були забезпечені робо-тою. Вважалося, що роботи вистачить на всіх. Більш того, про-мислові підприємства постійно відчували потребу в робочих кадрах. І така потреба вважалась не недоліком економіки, а навпаки, перевагою, що створювала передумови розвитку і роз-квіту держави. Така офіційна державна політика в сфері зайнятості була близька і зрозуміла багатьом мільйонам трудящих, була осно-вою соціального оптимізму. Вона настільки створювала впев-неність у завтрашньому дні, що про нього сьогодні можна було й не думати.

Відсутність зацікавленості в праці вимагала від держави, яка володіла усіма засобами виробництва, пошуків різноманітних стимулів до праці, активізації трудової діяльності. З цією ме-тою проводилось соціалістичне змагання, працівників приму-шували брати соціалістичні зобов'язання, створювались пра-вові перешкоди у звільненні з роботи з ініціативи працівника, встановлювались негативні правові наслідки при частій зміні місця роботи.

Методологічною основою усіх вживаних державою заходів була марксистсько-ленінська теорія, згідно з якою працівник при соціалізмі є власником усіх засобів виробництва, і ставлен-ня до цих засобів як до власних створює особливий вид відно-син працівника з підприємством, яке виступало як роботода-вець. Вважалося, що це відносини співдружності і взаємодопо-моги. Якщо ж і виникали якісь конфлікти, то вони вважались наслідком недостатньої свідомості, бо соціальна база для ви-никнення конфліктів між співвласниками засобів виробництва була відсутня.

Відповідно до ст. 1 цього Закону зайнятість -- це діяльність громадян, пов'язана із задоволенням особистих та суспільних потреб, і така, що приносить їм доход у грошовій або іншій формі. Зайнятість громадян, які проживають на території Ук-раїни, забезпечується державою шляхом проведення активної соціально-економічної політики, спрямованої на задоволення їх потреб у добровільному виборі виду діяльності, стимулюван-ня створення нових робочих місць і розвитку підприємництва. Громадяни вільно обирають види діяльності за умови, що вони не заборонені законодавством. Така діяльність може бути не пов'язаною з виконанням оплачуваної роботи. Вільно оби-раються також професія та місце роботи відповідно до своїх здібностей. Примушення до праці в будь-якій формі не допус-кається, за винятком випадків, що визначені законодавством. Добровільна незайнятість громадян не є підставою для притяг-нення їх до адміністративної або кримінальної відповідальності. Основні принципи державної політики зайнятості населен-ня проявляються у забезпеченні рівних можливостей усім гро-мадянам незалежно від походження, соціального і майнового стану, расової та національної належності, статі, віку, політич-них переконань, ставлення до релігії в реалізації права на вільний вибір виду діяльності відповідно до здібностей та професійної підготовки з урахуванням особистих інтересів і суспільних по-треб; сприянні забезпеченню ефективної зайнятості, запобіганні безробіттю, створенню нових робочих місць та умов для роз-витку підприємництва, координації діяльності у сфері зайня-тості з іншими напрямами економічної і соціальної політики на основі державної та регіональних програм зайнятості, співро-бітництві професійних спілок, асоціацій та спілок підприємців, власників підприємств або уповноважених ними органів у взає-модії з органами державної виконавчої влади в розробці, реа-лізації та контролі за виконанням заходів, спрямованих на за-безпечення зайнятості населення; міжнародному співробітництві у розв'язанні проблем зайнятості населення, включаючи пра-цю громадян України за кордоном та іноземних громадян в Україні.

Служба зайнятості в Україні утворена Постановою Кабіне-ту Міністрів України від 21 грудня 1990 р. № 381 «Про створен-ня державної служби зайнятості України». Постановою Кабі-нету Міністрів України від 24 червня 1991 р. № 47 затверджено Положення про державну службу зайнятості. Цим Положен-ням державна служба зайнятості визнана централізованою струк-турою спеціальних органів, утворених для комплексного вирі-шення питань регулювання зайнятості населення, професійної орієнтації, працевлаштування і соціальної підтримки тимчасо-во непрацюючих громадян.

Державна служба зайнятості складається з Центру зайня-тості Міністерства праці та соціальної політики України, цент-ру зайнятості Автономної Республіки Крим, обласних, район-них, міжрайонних, міських і районних у місті центрів зайнятості. До складу служби зайнятості входять також центри про-фесійної орієнтації, навчальні заклади професійної підготовки незайнятого населення, інформаційно-обчислювальні центри, територіальні та спеціалізовані бюро зайнятості, центри тру-дової реабілітації населення.

Місцеві центри зайнятості та інші органи державної служ-би зайнятості підпорядковуються Міністерству праці України та відповідним органам місцевої державної адміністрації.

Громадяни мають право на безплатне сприяння державної служби зайнятості. За сприянням у працевлаштуванні можуть звертатися усі незайняті громадяни, які бажають змінити місце роботи, працевлаштуватися за сумісництвом чи у вільний від навчання час. Порядок реєстрації, перереєстрації та ведення обліку гро-мадян, які шукають роботу, і безробітних, виплата допомоги по безробіттю, а також умови надання матеріальної допомоги в період професійної підготовки та перепідготовки визначені Положенням, що затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 27 квітня 1998 р. № 578. Правові норми про зайнятість населення поширюються на громадян України, іноземних громадян і осіб без громадян-ства, що постійно проживають в Україні, якщо інше не перед-бачено законодавством. Якщо міжнародним договором або уго-дою, укладеною Україною, встановлені інші правила, ніж ті, що передбачені законодавством про зайнятість, то застосову-ються правила міжнародних договорів і угод.

Зайнятість населення є проблемою не тільки національною, а й міжнародною.

Міжнародні правові акти про зайнятість

З самого початку створення МОП, вже на першій Міжна-родній конференції праці, що відбулася у Вашингтоні з 29 жов-тня 1919 по 27 січня 1920 р., розглядалися питання зайнятості. Цією конференцією було прийнято шість конвенцій, серед яких слід виділити Конвенцію № 2 про безробіття, в якій були розгля-нуті питання організації бірж праці, обліку робочих місць і вільної робочої сили, надання матеріальної допомоги безро-бітним тощо. Інші конвенції першої сесії Міжнародної кон-ференції праці були присвячені тривалості робочого часу, праці жінок, дітей, неповнолітніх. Конвенція № 2 була доповнена Рекомендацією № 1 про безробіття. Конвенція № 2 про без-робіття ратифікована постановою Верховної Ради України від 4 лютого 1994 р. На другій сесії Міжнародної конференції праці, що відбу-лася в Генуї з 15 червня по 10 липня 1920 р., було прийнято конвенції № 8 про допомогу по безробіттю у разі корабельної аварії та № 9 про працевлаштування моряків. Ці конвенції були доповнені Рекомендацією № 10 про страхування по безробіттю для моряків. На третій сесії Міжнародної конференції праці в Женеві в жовтні-листопаді 1921 р. була прийнята Рекомендація № 11 про відвернення безробіття в сільському господарстві.

Вже тільки цей короткий екскурс до перших років діяль-ності МОП свідчить про те, що ця організація після першої світової війни напередодні післявоєнної депресії, коли військова промисловість почала скорочуватись, кількість робочих місць зменшуватись, а демобілізація з армій збільшила кількість пра-цівників, які шукали роботу і не завжди знаходили, змушувала світове співтовариство шукати шляхи подолання проблеми за-безпечення роботою усіх бажаючих.

Наступний етап нормотворчої діяльності МОП щодо пи-тань зайнятості та безробіття був викликаний світовою еконо-мічною кризою 1929--1933 рр., коли безробіття в багатьох капі-талістичних країнах охопило від 20 до 30 відсотків працездат-ного населення. В СІЛА у ті роки налічувалося біля 12,8 млн. безробітних, в Німеччині -- понад 5,5 млн., в Англії -- більше 2 млн. чоловік. Конвенції і рекомендації МОП в 30-ті роки визначалися вже більшим ступенем покладення на держави відповідальності за організацію працевлаштування і страхування по безробіттю. Так, Конвенція 1933 р. № 34 про платні бюро зобов'язувала держави ліквідувати різні приватні установи і організації, що займались влаштуванням на роботу за винагороду. Ця конвен-ція була доповнена Рекомендацією № 42 про бюро зайнятості. На дев'ятнадцятій сесії Міжнародної конференції праці 4-25 червня 1935 р. була прийнята Рекомендація № 45 про безро-біття серед молоді. Двадцять п'ятою сесією Міжнародної кон-ференції праці 8-28 червня 1939 р. була прийнята Конвенція № 66 про вербування, працевлаштування і умови праці трудящих-мігрантів, доповнена Рекомендацією № 61 під такою ж назвою. В 1934 р. були прийняті Конвенція № 44 про допомогу осо-бам, які є безробітними з незалежних від них обставин, і Реко-мендація № 44 про страхування на випадок безробіття і про різні види надання допомоги безробітним. Конвенція з багать-ма застереженнями і винятками зобов'язала держави -- учас-ниці МОП створювати системи обов'язкового і добровільного страхування по безробіттю. Рекомендація дещо розширила коло осіб, які мають право на одержання допомоги по безробіттю, і встановила більш сприятливі умови для страхування.

Крім того, в нормотворчій діяльності МОП знайшли відоб-раження певний розвиток і регламентація професійного навчан-ня як один із засобів полегшення працевлаштування. До другої світової війни з цього питання було прийнято ряд рекомен-дацій, а саме: № 15 -- про розвиток технічного навчання в галузі сільського господарства (1921 р.); № 42 -- про бюро зай-нятості; № 57 про професійне навчання (1939 р.); № 60 -- про учнівство (1939 р.). Обмеженість міжнародних нормативних актів, прийнятих в цей період, з питань зайнятості полягає в тому, що в більшості з них навіть не ставилося завдання вирішення проблеми безро-біття в цілому, хоча вже намітилась тенденція покладення на державу відповідальності за організацію системи працевлашту-вання, страхування по безробіттю, професійне навчання. Перед закінченням другої світової війни підхід до пробле-ми трудової зайнятості почав змінюватись. В 1944 р. Філа-дельфійська декларація про мету і завдання МОП проголосила як основну мету організації «досягнення повної зайнятості». В 1945 р. завдання досягнення повної зайнятості було включе-но до Статуту МОП. В 1948 р. була прийнята Загальна деклара-ція прав людини, в якій проголошувалось, що «кожна людина має право на працю, на вільний вибір роботи, на справедливі і сприятливі умови праці і на захист від безробіття».

МОП знову звернулася до питань зайнятості. В 1948 р. була прийнята Конвенція № 88 про організацію служб зайнятості, яка остаточно встановила обов'язок держав створювати націо-нальні служби зайнятості під керівництвом держави. З реко-мендацій особливо необхідно відзначити Рекомендацію 1944 р. № 71 про урегулювання питань зайнятості в період переходу від війни до миру, якою була запропонована досить докладна програма заходів щодо забезпечення роботою великих мас лю-дей, котрі повинні були влитися на ринок праці в зв'язку із закінченням війни. У разі запровадження державою цієї програ-ми вона могла б певною мірою полегшити проблему пра-цевлаштування у післявоєнний час.

Тридцять першою сесією Міжнародної конференції праці 17 червня -- 10 липня 1948 р. в Сан-Франциско була прийнята Конвенція № 88 про організацію служби зайнятості, яка була доповнена Рекомендацією № 83 під такою ж назвою. Було прийнято також ряд рекомендацій: № 87 -- про про-фесійну орієнтацію (1949 р.); № 88 -- про професійне навчан-ня дорослих, включаючи інвалідів (1950 р.); № 99 -- про пере-кваліфікацію інвалідів (1955 р.). Сорок восьмою сесією Міжнародної конференції праці в 1964 р. була прийнята Конвенція № 122 про політику в області зайнятості. В ст. 1 цієї Конвенції зазначалося, що з метою «ліквідації безробіття і неповної зайнятості кожний Член Орга-нізації проголошує і здійснює як основну мету активну політи-ку, що спрямована на сприяння повній, продуктивній і вільно обраній зайнятості». Ця політика має за мету забезпечити, щоб: а) була робота для всіх, хто готовий приступити до роботи і шукає роботу; б) така робота була б можливо найбільш продук-тивною; в) існувала б свобода вибору зайнятості і найширші можливості для кожного трудящого одержати підготовку і ви-користати свої здібності для роботи, до якої він здатний, неза-лежно від раси, кольору шкіри, статі, релігії, політичних по-глядів, іноземного походження або соціального становища.

Статтею 2 Конвенції проголошено, що кожний Член Орга-нізації визначає і щорічно переглядає в рамках координованої економічної і соціальної політики заходи, яких необхідно вжи-ти для досягнення мети, що вказана в ст. 1, а також здійснити необхідні кроки до застосування цих заходів, включаючи, коли це доцільно, розробку спеціальних програм.

Статтею 3 передбачалось, що при застосуванні Конвенції представники підприємців і трудящих залучаються до кон-сультацій в галузі політики зайнятості, з тим щоб повністю враху-вати їх досвід і думки та заручитися їх підтримкою, співробіт-ництвом у формуванні та реалізації такої політики.

Конвенція № 122 доповнюється Рекомендацією № 122 з цією ж назвою, яка пропонує досить докладний перелік загаль-них і спеціальних заходів щодо здійснення політики зайнятості, зокрема по стимулюванню безперервного економічного зрос-тання, усунення сезонних коливань зайнятості тощо.

Конвенція № 122 ратифікована Президією Верховної Ради УРСР 29 травня 1968 р. Конвенція 1958 р. № 111 про дискримінацію в галузі праці і зайнятості містить достатньо гнучкі і загальні положення, що стосуються дискримінації в галузі праці і занять, які б ґрунтувалися на відмінностях раси, кольору шкіри, статі, релігії, по-літичних поглядів, соціального походження і національної на-лежності. В Конвенції № 111 передбачається, що країни, які її ратифікували, а Україна ратифікувала цю Конвенцію ЗО червня 1961 р., проводять політику ліквідації дискримінації відповідно до умов і практики країни, скасовують або змінюють будь-які законодавчі або адміністративні положення, що не відповіда-ють цій політиці, і вживають позитивних заходів, які можуть сприяти в загальній практиці рівності можливостей і звернень.

У 1984 р. МОП прийняла Рекомендацію про політику в га-лузі зайнятості. Але, враховуючи розмах безробіття і неповної зайнятості, що зачепили різні країни незалежно від етапу їх економічного розвитку, зокрема проблеми молоді, значна час-тина якої перебуває у пошуках першої роботи, сімдесят п'ята сесія Міжнародної конференції праці у 1988 р. прийняла Кон-венцію № 168 про сприяння зайнятості і захист від безробіття. Стаття 2 цієї Конвенції передбачає, що кожна держава -- член МОП вживає відповідних заходів до координації своєї системи захисту від безробіття і своєї політики в сфері зайня-тості. Для цього вона намагається забезпечити, щоб її система захисту від безробіття, зокрема методи надання допомоги по безробіттю, сприяли створенню повної, продуктивної і вільно обраної зайнятості і мали б такий характер, що підприємці були б зацікавленими пропонувати трудящим продуктивну зайнятість, а трудящі -- шукати таку зайнятість.

Конвенцією повне безробіття визначено як втрата заробіт-ку з причин неможливості одержати підходящу роботу особою, яка здатна працювати, готова працювати і дійсно шукає ро-боту. При встановленні, яка робота є підходящою, необхідно, щоб враховувалися вік безробітного, трудовий стаж за попередньою спеціальністю, який досвід він має, тривалість періоду безро-біття, становище на ринку праці, наслідки вказаної роботи для його особистого і сімейного стану, а також та обставина, що робоче місце може бути незайнятим внаслідок зупинки вироб-ництва у зв'язку з тим, що проводиться трудовий спір. Конвенцією передбачені також юридичні, адміністративні та фінансові гарантії, що повинні увести держави для осіб, які потребують захисту.

З метою зміцнення процедур контролю Адміністративна Рада МОП неодноразово приймала рішення запропонувати урядам країн, що не ратифікували цієї Конвенції, представляти один раз в чотири роки доповіді по її дотриманню відповідно до ст. 19 Статуту МОП. Адміністративна Рада відзначила, що такі доповіді необхідно вимагати незалежно від доповідей, що по-даються з інших актів, і що уряди повинні відповідати на обме-жену кількість питань, які стосуються в основному труднощів з ратифікацією Конвенції, які заходи вживаються для подолання цих труднощів та які перспективи ратифікації Конвенції існу-ють. Одним з міжнародних нормативних актів, в якому при-діляється увага питанням зайнятості і боротьбі з безробіттям, є Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права 1966 р. В ст. 6 цього пакту вказується, що держави, які беруть участь у ньому, «визнають право на працю, яке включає право кожної людини на одержання можливості заробляти собі на життя працею, яку вона вільно обирає або на яку вона вільно погоджується, і зроблять необхідні кроки для забезпечення цього права». В післявоєнний період дальший розвиток одержала нормотворча діяльність в галузі професійного навчання. Тут також проявляється тенденція покладення відповідальності на дер-жави і включення цього питання до сфери загальної соціальної політики. Так, Рекомендація 1962 р. № 117 про професійне навчання передбачає створення національних систем профе-сійного навчання, регламентує їх планування і управління, вста-новлює заходи щодо професійної орієнтації та відбору, допрофесійної підготовки, організації самого навчання тощо, тобто фактично пропонує детальний план державних заходів щодо організації професійного навчання. В 1962 р. ЮНЕСКО прийняла рекомендацію по професій-ному і технічному навчанню, пов'язуючи ці питання з потреба-ми науково-технічного прогресу. Запропонована докладна схе-ма планування, управління і організації професійно-технічної освіти. Незважаючи на те, що ці норми є досить прогресивни-ми, вони прийняті лише у формі рекомендації, що значно зни-жує їх цінність.

У лютому 1968 р. Конференція по професійній освіті і тех-нічним удосконаленням, скликана Всесвітньою федерацією профспілок, прийняла Хартію про професійне навчання. Таке навчання повинно бути демократизоване і поставлене на по-стійну основу. Воно є обов'язком держави, повинно стати скла-довою частиною планів соціального і економічного розвитку і включатися в загальну систему освіти. Конференція спеціаль-ною резолюцією запропонувала МОП прийняти нову конвен-цію про право всіх трудящих на професійну підготовку, постій-не професійне навчання і технічне удосконалення. У 1979 р. була прийнята Всесвітня програма зайнятості. Вона базується на Декларації принципів і програмі дій, що прийняті Всесвітньою конференцією з питань зайнятості в 1976 р. За наслідками Всесвітньої конференції з питань зайнятості, що відбулася у 1979 р., була прийнята резолюція про заходи щодо виконання програми зайнятості. Короткий огляд міжнародного регулювання зайнятості свідчить про те, що міжнародне співтовариство прагне розро-бити заходи щодо повної, продуктивної і вільно обраної зайня-тості. Але в жодній країні такі програми повної зайнятості ре-алізувати не вдалося.

Державні гарантії права на вибір виду зайнятості в Україні

Гарантії забезпечення права громадян на працю визначені в статті 5і № КЗпП в редакції Закону України від 5 липня 1995 р. Держава гарантує працездатним громадянам, які постійно про-живають на території України, вільний вибір виду діяльності: безплатне сприяння державними службами зайнятості у підборі підходящої роботи і працевлаштуванні відповідно до покли-кання, здібностей, професійної підготовки, освіти з урахуван-ням суспільних потреб; надання підприємствами відповідно до їх попередньо поданих заявок роботи за фахом випускникам державних вищих навчальних закладів; безплатне навчання без-робітних новим професіям, перепідготовку з виплатою сти-пендій; компенсацію відповідно до законодавства матеріаль-них витрат у зв'язку з направленням на роботу в іншу місцевість; правовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збере-женні роботи. Для реалізації політики зайнятості населення і забезпечен-ня громадянам гарантій на всій території України створені служ-би зайнятості, діяльність яких здійснюється під керівництвом Міністерства праці та соціальної політики України і місцевих державних адміністрацій. Послуги громадянам, пов'язані із за-безпеченням зайнятості населення, державними службами зай-нятості надаються безплатно. Громадяни України мають право на працевлаштування і вибір місця роботи шляхом звернення до підприємства, індиві-дуального селянського (фермерського) господарства чи до іншо-го роботодавця, у тому числі до фізичної особи, безпосередньо або до державної служби зайнятості за сприянням у підшуканні роботи. За сприянням до державної служби зайнятості в працев-лаштуванні можуть звертатись як незайняті на роботі громадяни, які бажають працювати, так і зайняті громадяни, які бажають змінити місце роботи, влаштуватися працювати за сумісницт-вом чи у вільний від навчання час. освітніх школах та вищих навчальних закладах очної форми навчання, а також особам без певного місця проживання і про-писки надаються консультативні послуги з питань працевлаш-тування у разі звернення до державної служби зайнятості. Під час прийому таких громадян працівник державної служби зай-нятості проводить консультацію з цих питань і робить відповідні записи у картці консультацій.

Реєстрація та облік громадян, які звертаються за сприян-ням у працевлаштуванні, здійснюється державною службою зайнятості за місцем постійного проживання (постійної або тимчасової прописки) за умови пред'явлення паспорта і трудо-вої книжки, а у разі потреби -- військового квитка, документа про освіту або документів, які їх замінюють. Іноземні громадя-ни і особи без громадянства реєструються та облікуються тільки при наявності постійної прописки. При відсутності у громадянина паспорта його може заміни-ти довідка, яка видається житлово-експлуатаційною конторою або місцевим органом внутрішніх справ із зазначенням місця постійного проживання особи. Громадяни до 16 років повинні пред'явити свідоцтво про народження та довідку житлово-екс-плуатаційної контори або органів місцевого самоврядування із зазначенням місця проживання.

У разі відсутності трудової книжки громадянин, який впер-ше шукає роботу, повинен пред'явити паспорт, диплом або інший документ про освіту чи професійну підготовку, а звільнені військовослужбовці -- військовий квиток. Громадяни, які втратили роботу внаслідок нещасного ви-падку на виробництві або настання професійного захворюван-ня і через це потребують професійної підготовки, перепідго-товки чи підвищення кваліфікації, повинні пред'явити довідку медико-соціальної експертної комісії щодо професійної при-датності.

Випускники вищих навчальних закладів, підготовка яких здійснювалась за державним замовленням, яким відмовлено у прийнятті на роботу за місцем призначення, подають направ-лення на роботу і скріплену печаткою замовника довідку про відмову в працевлаштуванні або довідку про самостійне пра-цевлаштування, форми якої затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 22 серпня 1996 року № 992. Усі незайняті громадяни, які звертаються до державної служ-би зайнятості за сприянням у працевлаштуванні, підлягають реєстрації, в тому числі пенсіонери, інваліди та молодь, яка закінчила загальноосвітні школи, професійні навчально-виховні заклади. Під час реєстрації кожна особа самостійно або із застосуванням автоматизованої системи за допомогою праців-ника державної служби зайнятості заповнює картку персональ-ного обліку громадянина, який шукає роботу, і особистим підпи-сом підтверджує достовірність внесених до неї даних та ознай-омлюється з пам'яткою «Ваші права -- Ваші обов'язки». Форма цієї картки персонального обліку затверджена Міністерством праці та соціальної політики України. Зайнятим громадянам, які працюють за наймом на умовах повного або неповного робочого дня (тижня) або самостійно забезпечують себе роботою, навчаються в денних загально-Випускники професійно-технічних училищ пред'являють довідку про надання можливості самостійного працевлашту-вання. При відсутності у них такої довідки їм надаються протя-гом календарного року з дня закінчення навчання консультаційні послуги. Громадяни, звільнені з підприємств у зв'язку з відселенням з території радіоактивного забруднення, при відсутності у них запису в трудовій книжці про причини звільнення подають до-відку про відселення або самостійне переселення, видану місце-вою державною адміністрацією чи органом місцевого самовря-дування.

Громадяни, які втратили роботу в колективних сільськогос-подарських підприємствах, у тому числі звільнені у зв'язку із змінами в організації виробництва і праці, пред'являють довід-ку про вихід із складу членів сільськогосподарського підприєм-ства, сільськогосподарського колективу, сільськогосподарського акціонерного товариства, видану цим підприємством, коопе-ративом, товариством. Особи, які одержують пенсію, пред'являють пенсійне по-свідчення або посвідчення інваліда. Працівники, трудовий договір з якими було розірвано з ініціативи власника або уповноваженого ним органу у зв'язку із змінами в організації виробництва і праці, в тому числі ліквіда-цією, реорганізацією або перепрофілюванням підприємства, скороченням чисельності або штату працівників, реєструються в державній службі зайнятості як такі, що шукають роботу, про-тягом семи календарних днів після звільнення. Якщо звільнення з підприємств відбулося у зв'язку з відсе-ленням або самостійним переселенням з території радіоактив-ного забруднення, громадяни реєструються у державній службі зайнятості як такі, що шукають роботу, протягом одного мі-сяця після звільнення. Військовослужбовці, звільнені з військової служби у зв'язку із скороченням чисельності або штату без права на пенсію, реєст-руються у державній службі зайнятості як такі, що шукають роботу, протягом семи календарних днів з дня поставлення на військовий облік військовими комісаріатами. Громадяни, які втратили роботу внаслідок нещасного ви-падку на виробництві або настання професійного захворювання, і через це потребують професійної підготовки, перепідго-товки чи підвищення кваліфікації, реєструються у державній службі зайнятості як такі, що шукають роботу, протягом семи календарних днів після звільнення. У випадках, коли законодавством визначений певний строк реєстрації, а громадянин без поважних причин своєчасно не зареєструвався у державній службі зайнятості як такий, що шукає роботу, він втрачає передбачені пільги, а умови виплати допо-моги по безробіттю та її розмір встановлюються на загальних підставах. Поважними причинами вважаються хвороба грома-дянина, смерть близьких родичів, догляд за хворою дитиною віком до 14 років відповідно до медичного висновку, переве-дення чоловіка або дружини на роботу в іншу місцевість, пе-реїзд на інше місце проживання тощо.

Громадяни, які протягом семи календарних днів не зареє-струвалися у державній службі зайнятості через хворобу чи з інших поважних причин, повинні звернутися до центру зайня-тості на наступний день після хвороби чи іншої поважної при-чини і зареєструватися як такі, що шукають роботу. У разі по-рушення цього строку вони втрачають передбачені законодав-ством особливі гарантії, а умови виплати допомоги по безробіттю та її розмір встановлюються на загальних підставах. На загаль-них підставах реєструються також громадяни України, які пра-цювали в зарубіжних країнах, у тому числі і країнах СНД.

Громадянам, зареєстрованим у державній службі зайнятості як такі, що шукають роботу, протягом семи календарних днів з моменту реєстрації підбирається підходяща робота. Якщо гро-мадянин в період пошуку роботи не відвідував центр зайня-тості у призначені дні через хворобу або з інших поважних при-чин, що підтверджуються документами, строк підбору підходя-щої роботи відповідно подовжується на цей строк.

Громадяни, які зареєстровані на загальних підставах у дер-жавній службі зайнятості як такі, що шукають роботу, і відмовилися в період пошуку роботи від двох пропозицій підхо-дящої роботи, не можуть бути визнані безробітними. Такі осо-би знімаються з обліку, і їм протягом шести місяців надаються консультаційні послуги. Після закінчення шести місяців з дня зняття з обліку вони можуть зареєструватися повторно у дер-жавній службі зайнятості як такі, що шукають роботу. Працівники, які зареєстровані у державній службі зайня-тості і мають особливі гарантії, у випадку відмови від двох про-позицій підходящої роботи в період пошуку роботи втрачають право на отримання статусу безробітного строком на три місяці з подальшою перереєстрацією на загальних підставах як таких, що шукають роботу.

Неповнолітні, які досягли 15 років і звернулися до держав-ної служби зайнятості за сприянням у працевлаштуванні, мо-жуть, як виняток, бути зареєстровані як такі, що шукають ро-боту, за згодою одного з батьків або осіб, що їх замінюють. Громадяни, зареєстровані у державній службі зайнятості як такі, що шукають роботу, і безробітні зобов'язані сприяти своєму працевлаштуванню, виконувати всі рекомендації центру зай-нятості, відвідувати центр зайнятості у строки, встановлені пра-цівником цієї служби.

Поняття працевлаштування та його правові форми

В Україні до зайнятого населення належать громадяни, які проживають на її території на законних підставах, працюють за наймом на умовах повного або неповного робочого дня (тиж-ня) на підприємствах незалежно від форм власності, у міжна-родних та іноземних організаціях в Україні і за кордоном; гро-мадяни, які самостійно забезпечують себе роботою, включаю-чи підприємців, творчою діяльністю, члени кооперативів, фермери та члени їх сімей, які беруть участь у виробництві; обрані, призначені або затверджені на оплачувану посаду в дер-жавних органах та об'єднаннях громадяни; проходять службу в Збройних Силах, Національній гвардії, Службі безпеки, Прикор-донних військах, військах внутрішніх справ і цивільної оборо-ни, інших військових формуваннях, створених відповідно до законодавства України, альтернативну (невійськову) службу; направлені на виконання оплачуваних громадських робіт; про-ходять професійну підготовку, перепідготовку і підвищення кваліфікації з відривом від виробництва: навчаються в денних середніх загальноосвітніх школах, професійних навчально-ви-ховних і вищих навчальних закладах; працюючі громадяни інших країн, які тимчасово перебувають в Україні, виконують функції, не пов'язані із забезпеченням діяльності посольств і місій. За-конодавством можуть передбачатись й інші категорії зайнятого населення.| Для тих громадян, які втратили роботу, Українська держава забезпечує можливості підшукання підходящої роботи. Підхо-дящою роботою вважається робота, що відповідає освіті, про-фесії (спеціальності), кваліфікації працівника і надається в тій же місцевості, де він проживає. Заробітна плата повинна відпо-відати рівню, який особа мала за попередньою роботою з ура-хуванням її середнього рівня, що склався в галузі відповідного регіону за минулий місяць.

При пропонуванні громадянинові підходящої роботи вра-ховуються його трудовий стаж за спеціальністю, його попередня діяльність, вік, досвід, становище на ринку праці, тривалість періоду безробіття.

Для громадян, які вперше шукають роботу і не мають про-фесії (спеціальності), підходящою вважається робота, що по-требує попередньої професійної підготовки, а для громадян, які бажають поновити трудову діяльність після перерви трива-лістю понад шість місяців, -- робота, що не потребує поперед-ньої перепідготовки чи підвищення кваліфікації, а в разі не-можливості її надання -- інша оплачувана робота. Така робота може носити навіть тимчасовий характер. У разі неможливості надання громадянинові роботи за про-фесією (спеціальністю) після закінчення періоду виплати до-помоги по безробіттю підходящою може вважатися робота, що потребує зміни професії (спеціальності) з урахуванням здібно-стей громадянина, колишнього досвіду і доступних для нього засобів навчання.

За рішенням місцевих органів державної виконавчої влади можуть встановлюватись транспортна доступність та інші кри-терії підходящої роботи, що посилюють соціальний захист на-селення.

Працевлаштування оформляється шляхом укладення тру-дового договору, контракту або угоди відповідно до законо-давства про працю.

Якщо підходяща робота відсутня, громадяни, які зверну-лися до державної служби зайнятості як особи, що шукають роботу, мають право на безплатну професійну орієнтацію, кон-сультацію, підготовку, перепідготовку, одержання відповідної інформації з метою вибору виду діяльності, професії, місця роботи, режиму праці. З метою сприяння зайнятості населення, задоволення по-треб громадян у праці Кабінетом Міністрів України і місце-вими органами державної виконавчої влади розробляються річні та довгострокові державна і територіальні програми зайнятості населення. Ці програми спрямовані на сприяння розвиткові та структурній перебудові економіки, створення умов для направ-лення вивільнюваних працівників передусім на рентабельні виробництва і в пріоритетні галузі народного господарства; за-побігання розвиткові безробіття і його скорочення шляхом підви-щення економічної зацікавленості підприємств і організацій у створенні додаткових робочих місць, переважно з гнучкими формами зайнятості; поліпшення системи відтворення робочої сили у поєднанні з розвитком робочих місць, професійної орі-єнтації, підготовки, перепідготовки і підвищення кваліфікації населення; ефективне використання трудових ресурсів; захист безробітних та їх сімей від негативних наслідків безробіття та забезпечення зайнятості громадян, які потребують соціального захисту і нездатні на рівних умовах конкурувати на ринку праці; формування матеріальної, кадрової, інформаційної, статистич-ної, фінансової та науково-методичної бази державної служби зайнятості; заходи сприяння зайнятості населення, яке прожи-ває в сільській місцевості.

З метою забезпечення зайнятості населення і розвитку ок-ремих регіонів України розробляються заходи щодо сприяння добровільному переселенню громадян і членів їх сімей з виді-ленням відповідних матеріальних ресурсів і фінансових коштів. Порядок розробки і реалізації цих заходів, а також надання пільг цим громадянам визначається законодавством України про порядок переселення сімей та організований набір робіт-ників. Тим, хто виявив бажання переселятись, видається направ-лення на переселення та працевлаштування. В це направлення на переселення вписуються всі члени сім'ї. Враховуються та-кож тимчасово відсутні члени сім'ї, наприклад військовослуж-бовці строкової служби, особи, які навчаються, тощо. Громадяни, які переселяються з радіоактивно забруднених територій за направленням обласних державних адміністрацій, одержують ордери на заселення у надані їм житлові приміщен-ня після пред'явлення виконкому місцевої Ради народних депутатів довідки з попереднього місця проживання про здачу раніше займаного житла. Кабінет Міністрів України визначає території, де розвиток робочих місць заохочується державою. Такі території, насам-перед трудонадлишкові і з високим рівнем безробіття, гірські та сільські райони, на певний період набувають статусу тери-торій пріоритетного розвитку. Підприємства, що створюють на зазначених територіях свої виробництва, філіали і додаткові робочі місця, користуються пільгами в порядку і на умовах, визначених законодавством.

Страницы: 1, 2