p align="left"> Мiсце проживання дитини, яка досягла десяти рокiв, визначається за спiльною згодою батькiв та самої дитини. Якщо батьки проживають окремо, мiсце проживання дитини, яка досягла чотирнадцяти рокiв, визначається нею самою. Якщо мати та батько, якi проживають окремо, не дiйшли згоди щодо того, з ким iз них буде проживати малолiтня дитина, спiр мiж ними може вирiшуватися судом. При вирiшеннi спору щодо мiсця проживання дитини суд бере до уваги ставлення батькiв до виконання своїх батькiвських обов'язкiв, особисту прихильнiсть дитини до кожного з них, вiк дитини, стан її здоров'я та iншi обставини, що мають iстотне значення. Суд не може передати дитину для проживання з тим iз батькiв, хто не має самостiйного доходу, зловживає спиртними напоями або наркотичними засобами, може своєю аморальною поведiнкою зашкодити розвитковi дитини.

Якщо один з батькiв або iнша особа самочинно, без згоди другого з батькiв чи iнших осiб, з якими на пiдставi закону або рiшення суду проживала малолiтня дитина, змiнить її мiсце проживання, у тому числi способом її викрадення, суд за позовом заiнтересованої особи має право негайно постановити рiшення про вiдiбрання дитини i повернення її тому, з ким вона проживала.

Дитина не може бути повернута лише тодi, коли залишення її за попереднiм мiсцем проживання створюватиме реальну небезпеку для її життя та здоров'я.

Особа, яка самочинно змiнила мiсце проживання малолiтньої дитини, зобов'язана вiдшкодувати матерiальну та моральну шкоду, завдану тому, з ким вона проживала.

Батьки мають переважне право перед iншими особами на те, щоб малолiтня дитина проживала з ними. Батьки мають право вимагати вiдiбрання малолiтньої дитини вiд будь-якої особи, яка тримає її у себе не на пiдставi закону або рiшення суду. Суд може вiдмовити у вiдiбраннi малолiтньої дитини i переданнi її батькам або одному з них, якщо буде встановлено, що це суперечить її iнтересам.

Згідно ст. 56 нині діючого кодексу про шлюб та сім'ю "Батьки і діти зобов'язані робити взаємну моральну підтримку і матеріальну допомогу один одному."

Підставою виникнення правовідносин між батьками і дітьми є засвідчене у встановленому законом порядку походження дітей від даних батьків. Правовідносини між батьками і дітьми можуть бути особистими і майновими. Для правовідносин між батьками і дітьми, як і для будь-яких інших відносин, регульованих сімейним правом, характерно, що визначальними є особисті правовідносини.

Правовідносини між батьками і дітьми і дітьми носять двосторонній характер. Вони, як є відносними, тому що тут маються визначені суб'єкти прав і обов'язків -- діти і батьки, але вони мають абсолютний характер захисту від порушень з боку всіх інших осіб. Для прав батьків, як і для ряду інших суб'єктивних сімейних прав, характерним є те, що права батьків стосовно дітей є одночасно їх обов'язком перед дітьми. Батьки не можуть здійснювати батьківські .права в протиріччі з інтересами дитини. Для правовідносин між батьками і дітьми також характерно те, що вони носять терміновий характер, тому що існують тільки до досягнення дітьми повноліття або придбання неповнолітніми повної дієздатності. Для правовідносин між батьками і дітьми характерно й те, що вони виникають із закону на підставі факту походження дітей від даних батьків. Між дорослими дітьми і батьками можуть також виникати правовідносини (наприклад, аліментні правовідносини). Однак для виникнення цих правовідносин необхідні додаткові юридичні факти.

При належному оформленні батьківства правовідносини між батьками і дітьми виникають незалежно від того, народилася дитина від зареєстрованого чи незареєстрованного шлюбу.

Висновки до розділу

Особисті немайнові права та обов'язки батьків і дітей мають неабияке значення в науці сімейного права.

У науці довгий час, аж до б0-х років минулого століття, сім'ю вважали за первісну, найдавнішу форму стародавнього суспільства, що з неї згодом виникли рід, плем'я, держава:

В першу чергу сімейні правовідносини -- це особисті немайнові і лише в другу чергу вони є майновими. Майнові правовідносини випливають з особистих. Є родинність, є шлюб -- є майнові відносини. А в цивільному праві 99,9% взаємовідносин -- це майнові відносини.

Сімейні права та сімейні обов'язки не можна відчужувати, передавати, купувати, продавати чи дарувати. Причому не тільки особисті, але й майнові. Не можна, наприклад, передати право на одержання аліментів або ж на виховання дітей. А в цивільному праві майже всі майнові відносини легко передаються. Наприклад, право на одержання спадщини.

Сімейні правовідносини регулюються окремим Кодексом про шлюб та сім'ю України, що був перший прийнятий в нашій країні, прийняття проекту Сімейного кодексу України має також велике значення. Він значно конкретизував особисті немайнові відносини між батьками та дітьми.

Процес розгляду сімейних справ відрізняється від цивільних справ, та й виконання рішень також суттєво відрізняється. По справах про передачу дитини на виховання другому з подружжя не можна так легко виконати рішення, як рішення про відібрання годинника.. Сімейно-шлюбні взаємовідносини в Україні в багатьох випадках регулюються нормами моралі, а не тільки правовими нормами, і це характерно тільки для сімейного права.

Все це дає підстави розглядати особисті немайнові відносини батьків та дітей, як специфічну, самостійну ланку інститу сімейного права, яка виникає на грунті укладання шлюбу та народженні дитини.

Розділ 3. Майнові права та обов'язки батьків та дітей

3.1. Види майнових прав і обов`язків подружжя. Правовий режим майна подружжя.

При регулюванні відносин подружжя із приводу приналежного їм майна можуть застосовуватися два правових режими: законний і договірний. Законний правовий режим регулювання відносин подружжя із приводу їхнього майна застосовується в тих випадках, коли він не змінений шлюбним контрактом, треба зазначити, що проект Сімейного кодексу України суттєво розширив аспект правового регулювання шлюбного контракту.Відповідно до законного правового режиму все майно подружжя можна розділити на загальне і роздільне.

У відповідності зі ст.22 КпШС майно, нажите подружжям під час шлюбу, є їх загальною спільною власністю.

У літературі немає єдиної точки зору про поняття загального майна подружжя. Одні автори вважають, що до складу загального майна чоловіків входять тільки речі. Подружжя мають на внесок іншого не право власності, а зобов'язальне право. Приведена точка зору також не відповідає змісту ч.2 п.9 Постанови Пленуму Верховного суду України від 12 червня 1998 р. “Про застосування судами деяких норм КпШС України”, де роз'яснено, що до складу спільного майна подружжя можуть входити не тільки речі, але і права, право на внески в кредитні установи, паї нагромадження в ЖБК, ДСК, гаражно-будівельних кооперативах, право на страхові суми, страхові відшкодування, грошові суми і майно, що належить дружинам по іншим зобов'язальним правовідносинам. Крім того, дружинам можуть спільно належати права по акціях і інших цінних паперах.

Для загального майна подружжя характерно також те, що не має значення на ім'я кого з подружжя придбано в період шлюбу майно. Тому що випливає зі змісту ч.З п.4 Постанови Пленуму Верховного суду України від 04.10.91 р. “Про практику застосування судами законодавства, що регулює право власності громадян на житловий будинок”, для виникнення права загальної власності подружжя на побудований житловий будинок не має значення, на ім'я кого з чоловіків оформлений житловий будинок. Відповідно до діючого законодавства дружинам на праві власності можуть належати не тільки предмети споживання, але і засобу виробництва (ст. 13 Закону України “Про власність”). У тих випадках, коли майно належить дружинам на праві спільної власності, виникає спільна сумісна власність подружжя.

Як випливає зі ст.22 КпШС, для виникнення спільного майна подружжя необхідно, щоб воно було придбано під час шлюбу. Ця ж вимога випливає зі ст. 16 Закону України “Про власність”. В осіб, що не перебувають в зареєстрованому шлюбі, також може виникнути право спільної сумісної власності на деякі речі, наприклад, при спільному створенні речі (будинку). Однак у цьому випадку немає презумпції рівності часток, не враховується принцип взаємної матеріальної підтримки. У Постанові Пленуму Верховного суду України від 12 червня 1998 р. “Про застосування судами деяких норм КпШС України” (п. 12 ч.1) сказано, що правила ст ст.22, 28, 29 КпШС не застосовуються до спорів про розділ майна осіб, що живуть однією родиною, але не одружені. Як випливає з ч.2 ст.13 КпШС, права й обов'язки подружжя породжує тільки зареєстрований шлюб. Однак для виникнення спільності майна подружжя недостатньо, щоб майно було придбано в період зареєстрованого шлюбу. Потрібно також, щоб подружжя спільно проживали, господарювали, тобто наявність спільної праці подружжя. Необхідність спільної праці подружжя для виникнення спільності їхнього майна випливає з ч.2 ст.28 КпШС, що передбачає, що суд може визнати майно, нажите кожним з подружжя під час їхнього роздільного проживання, при фактичному припиненні шлюбу, власністю кожного з них. У даному випадку є один з елементів юридичного складу, необхідного для виникнення спільного майна подружжя -- зареєстрований шлюб, але відсутній інший факт -- спільна праця, тому що подружжя фактично припинило ведення спільного господарства. Таким чином, обов'язковими елементами юридичного складу, необхідного для виникнення спільності майна подружжя, є придбання майна під час зареєстрованого шлюбу й у результаті спільної праці. Сукупність елементів юридичного складу, необхідного для виникнення спільності майна подружжя, визначає і початковий момент виникнення спільності їхнього майна. З огляду на, що до складу загального майна чоловіків входять не тільки право власності, але і зобов'язальні права; при цьому можливі три рішення цього питання:

1) майно стає спільним, коли зароблено, тобто коли на нього виникло право;

2) коли майно отримане;

3) коли майно внесене одним з чоловіків у дім, у родину.

Початковим моментом виникнення спільності майна подружжя варто вважати момент, коли в одного з подружжя виникло на нього право.

Подружжя має рівні права володіння, користування і розпорядження спільним майном. При цьому подружжя користується рівними правами на майно й у тому випадку, якщо один з них був зайнятий веденням домашнього господарства, доглядом за дітьми чи по інших поважних причинах не мав самостійного заробітку. Дане положення відповідає принципу рівноправності подружжя, закріпленому в ст.51 Конституції й у ст.4 КпШС. Це положення ст.22 КпШС охороняє інтереси жінки, найчастіше інтереси жінки-матері, а також непрацездатного чоловіка. До поважних причин, по яких інший з подружжя не мав самостійного заробітку, можуть бути також віднесена непрацездатність дружини, навчання й ін. Приведене положення відповідає принципу взаємної матеріальної підтримки подружжя.

Подружжя, здійснюючи правомочності у відношенні приналежного їм спільного майна, можуть укладати угоди як один з одним, так і з третіми особами. Подружжя, як було сказано, мають рівні права на приналежне їм спільне майно. Тому ч.1 ст.23 КпШС установлює, що подружжя розпоряджаються спільним майном за спільною згодою. Подружжя в повсякденному житті укладають угоди по відношенню спільного майна майже щодня, наприклад, дрібні побутові угоди по придбанню предметів споживання. Вимога про надання одним з подружжя згоди іншого з подружжя на здійснення таких угод привело б до надзвичайного ускладнення цивільного обороту. Тому закон, виходячи з припущення про єдність інтересів подружжя, установлює презумпцію згоди одного з подружжя при здійсненні угод із спільним майном іншим з подружжя. Ця презумпція не поширюється на угоди по відчуженню спільного майна, що вимагають обов'язкового нотаріального посвідчення. Для здійснення цих угод одним з подружжя необхідно прямо виражена згода іншого з подружжя в письмовій формі. Проект ЦК України передбачає, що для здійснення одним з подружжя будь-яких договорів, що повинні бути нотаріально оформлені, а також договорів щодо коштовного майна, згода іншого подружжя повинна бути письмовою (п.З ст. 1302 проекту ЦК України). Якщо угода з приводу спільного майна укладена одним з подружжя без згоди іншого з подружжя, то вона за вимогою цього з подружжя може бути визнана недійсної. Для задоволення такого позову повинна бути доведена несумлінність іншої сторони по угоді. Якщо контрагент по угоді був сумлінним, тобто не знав і не повинний був знати про відсутність згоди на здійснення угоди іншим з подружжя, то така угода не може бути визнана недійсної, за винятком угод, для здійснення яких закон вимагає прямо вираженої згоди іншого з подружжя.

Укладаючи шлюб, подружжя залишаються самостійними суб'єктами права, тому закон передбачає право кожного з подружжя укладати угоди як із третіми особами (див. коментар до ст.23 КпШС), так і між собою.

Найчастіше подружжя між собою укладають договори дарування.

Подружжя можуть також укладати договори про розділ спільного майна або про об'єднання їх роздільного майна в спільне.

Особливим різновидом угод між подружжям є шлюбний контракт.

Угоди між подружжям є різновидом цивільно-правових угод і повинні відповідати усім вимогам, пропонованим до угод. Положення ст.27 КпШС про недійсність угод між подружжям, спрямованих на обмеження майнових прав дружини, чи дітей, варто тлумачити обмежно в тому розумінні, що недійсними є угоди, спрямовані на обмеження майнових прав дружини чи чоловіка, або дітей, що випливають з факту перебування в шлюбі чи спорідненні. Недійсним, наприклад, є угода між подружжям, укладена під час перебування в шлюбі, відповідно до якого нажите ними в шлюбі майно не буде їхньою спільною власністю. Це положення можна передбачити в шлюбному контракті.

3.2. Права батьків і дітей на майно одне одного.

Згідно до статті 77 КпШС України за життя батьків діти не мають права на їх майно, так само як батьки не мають права і майно дітей. Таким чином, батьки мають право належне їм майно продавати, дарувати, передавати до найму, не запитуючи згоди на це дітей. Батьки можуть також позбавити спадщини за своїм заповітом (за винятком випадків, передбачених статтею 535 ЦК України, -- обов'язкова частки у спадщині).

Разом з тим батьки не набувають прав на майно дітей. Роздільність майна батьків та дітей обумовлює їх особисту відповідальність по своїх боргах: батьки не відповідають по зобов'язаннях своїх дітей, незалежно від віку останніх, за винятком заподіяної шкоди неповнолітнім, коли його батьки зобов'язані відшкодувати заподіяну шкоду.

У неповнолітніх дітей може виникнути право власності на майно в результаті купівлі речей за власні кошти, отримання спадщини, дарування, а також створення його власною працею.

Батьки є законними представниками інтересів своїх неповнолітніх дітей, і одною з функцій такого представництва є управління їх майном. У зв'язку з цим батьки самостійно вирішують всі питання, пов'язані з володінням та розпорядженням майном неповнолітніх дітей, тобто фактично виконують права та обов'язки власників майна, діючи в інтересах дітей.

Однак вони не можуть передавати належне неповнолітнім дітям майно у дарунок іншим особам, навіть родичам дитини, заповідати майно дітей, відмовляючись від нього від імені дітей. Управління майном дітей здійснюється батьками без спеціального на те повноваження, але їх дії щодо володіння, користування та розпорядження майном дітей контролюються г органами опіки та піклування Ці ж органи розглядають спори між батьками щодо питань управління майном дітей.

Батьки управляють майном дітей до досягнення ними повноліття. Після цього діти особисто здійснюють всі права та обов'язки по відношенню до свого майна. Розпорядження батьками майном повнолітніх дітей можливе тільки за згодою останніх та за наявності доручення.

Крім роздільності власності батьків та дітей, у них може виникнути спільна часткова власність, наприклад, у зв'язку з отриманням спадщини за законом чи заповітом. Спільна власність батьків та дітей може існувати незалежно від віку дітей. Відносини з приводу цієї власності регулюються цивільним законодавством України. За новим законодавством України між батьками і дітьми та іншими членами сім'ї може виникати як спільна часткова, так і спільна сумісна власність (ст. 17 Закону України “Про власність).

3.3. Аліментні зобов`язання батьків по утриманню неповнолітніх дітей (умови, розмір, порядок і підстави зміни розміру аліментів).

У відповідності до закону батьки зобов'язані утримувати своїх неповнолітніх дітей, які потребують матеріальної допомоги (стаття 80 КпШС України).(2)

Обов'язок по утриманню своїх неповнолітніх дітей здійснюється батьками у більшості випадків добровільно. Якщо ж батьки ухиляються від цього обов'язку та не надають коштів на утримання дітей добровільно, такі кошти стягуються з них у судовому порядку у вигляді аліментів.

Обов'язок по утриманню дітей покладається на обох батьків. Коли діти проживають з матір'ю, позов про стягнення аліментів пред'являється до батька. На дітей, які виковуються батьком, аліменти стягуються з їх матері. Якщо дитина проживає у інших осіб (діда, бабусі, дядька, тітки та ін.), ці особи можуть стягувати аліменти з обох батьків.

У силу статті 92 КпШС України аліменти можуть виплачуватися у добровільному порядку особисто особою, яка зобов'язана сплачувати аліменти, або через власника чи уповноважений ним орган за місцем її роботи, одержання нею пенсії, стипендії.

Підставою для утримання та переводу аліментів в добровільному порядку є письмова заява громадянина, що подана за місцем роботи, яку бухгалтерія реєструє як виконавчий документ.

Особа, яка виявила бажання добровільно сплачувати аліменти, має право у будь-який час збільшити розмір або припинити виплату аліментів, подавши про це письмову заяву до бухгалтерії за місцем роботи, яка зобов'язана негайно повідомити стягувача аліментів про надходження від громадянина такої заяви.

Власник або уповноважений ним орган підприємства, установи, організації щомісячно переводить аліменти особі, яка зазначена в заяві, в триденний строк з дня, встановленого для виплати заробітної плати.

Якщо громадянин, з якого утримуються аліменти за його заявою, змінює місце роботи, навчання або одержання пенсії, стягнення аліментів припиняється. Про це негайно повідомляється стягувач. Утримання аліментів може бути поновлено на підставі знову поданої громадянином заяви.

Такий добровільний порядок сплати аліментів не виключає права стягувача в будь-який час звернутися до суду з позовом про стягнення аліментів.

При виїзді громадянина, який зобов'язаний сплачувати аліменти, за кордон на постійне місце проживання в держави, з якими Україна не має договорів про надання правової допомоги, стягнення аліментів провадиться в порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України.

Аліменти на неповнолітніх дітей з їх батьків стягуються в розмірі: на одну дитину -- одна чверть, на двох -- одна третина, на трьох -- не більше половини заробітку (прибутку) батьків, але не менше 1/2 неоподатковуваного мінімуму доходів громадян на кожну дитину (стаття 82 КпШС України). Однак у окремих випадках встановлення розміру аліментів такому порядку викликає певні труднощі. Наприклад, письменники, композитори, художники та інші працівники творчих професій, як правило, не мають постійного заробітку і отримують авторський гонорар за створені ними твори. Тому стягнення з них аліментів у частковому відношенні носило б нерегулярний характер. Саме тому в силу статті 85 КпШС України аліменти за проханням особи, яка вимагає їх, можуть бути встановлені судом у твердій грошовій сумі, яка підлягає виплаті щомісячно.

Аліменти в твердій грошовій сумі стягуються і у тих випадках, коли діти знаходяться у кожного з батьків. У таких випадках аліменти стягуються на користь менш забезпеченого з батьків, в залежності від матеріального сімейного стану сторін у межах, встановлених для стягування аліментів.

У разі стягнення аліментів з батьків на непрацездатних дітей, які потребують матеріальної допомоги, розмір аліментів визначається в частковому відношенні до заробітку (доходу), виходячи з матеріального та сімейного становища особи, з якої стягуються аліменти, та особи, яка одержує їх.

У силу частини 2 статті 89 КпШС України розмір аліментів У цих випадках не може перевищувати відповідний розмір аліментів, які сплачуються на неповнолітніх дітей, тобто однієї чверті заробітку на одну дитину, однієї третини -- на двох дітей та половини заробітку (доходу) -- на трьох чи більше дітей і не може бути меншим 1/2 неоподатковуваного мінімуму доходу громадян на кожну дитину.

Стягнення аліментів у твердій грошовій сумі провадиться тільки у вищезгаданих випадках, і вимоги про зміну цього порядку законом не передбачені.

Позови про стягнення аліментів на користь повнолітніх непрацездатних дітей можуть подавати самі ці особи або їх опікуни (піклувальники).

Бувають випадки, коли з однієї особи стягуються аліменти на дітей від двох і більше різних матерів, що в цілому перевищує розмір аліментів, який передбачений законом. У таких випадках особа, яка сплачує аліменти, має право пред'являти позов до будь-якої особи, на користь якої згідно з судовим рішенням стягнуті аліменти, про їх зниження.

Розмір аліментів, які стягуються з батьків на неповнолітніх дітей, може бути зменшений лише у випадках, прямо зазначених в законі (частина 2 статті 82 КпШС України).

Одним з таких випадків є наявність у платника аліментів інших неповнолітніх дітей, які при стягуванні аліментів у встановленому законом розмірі, опинилися б менш матеріально забезпеченими, ніж діти, які отримують аліменти.

Якщо аліменти були присуджені у частках до заробітку (доходу) відповідача, розмір платежів при задоволенні позову про зниження аліментів повинен бути визначений в частках, а не в твердій грошовій сумі. Однак судом повинна бути визначена мінімальна грошова сума аліментів, яка підлягає виплаті на кожну дитину.

Умовою зменшення розміру аліментів на неповнолітніх дітей є також обставина, коли той з батьків, з якого стягуються аліменти, є інвалідом І або II групи. Особи, які втратили працездатність, змушені витрачати більше коштів на своє утримання, ніж здорові громадяни. Інваліди І групи, інваліди, як правило, потребують стороннього догляду, що в свою чергу тягне додаткові витрати. Отож, інваліди при стягненні з них аліментів у встановленому законом розмірі можуть залишатися у тяжкому матеріальному стані, тому суд, враховуючи необхідність особливих витрат, пов'язаних з інвалідністю, вправі знизити розмір аліментів, які з нього стягуються, і їх мінімальний розмір.

Інваліди III групи не мають права вимагати зменшення міру присуджених в них аліментів.

Суд має право також зменшити розмір аліментів у тих випадках, коли діти працюють та мають достатній заробіток, з інших поважних причин.

За загальними правилами трудове повноліття настає в зв'язку досягненням 16-річного віку, а в окремих випадках 15-ти, 14-річні підлітки можуть бути прийняті на роботу. У працюючого неповнолітнього заробіток може перевищувати доход того з батьків, який сплачує аліменти, і такий неповнолітній сам може себе утримувати. Це є підставою для зменшення розміру аліментів, які сплачує один з батьків.

Суд також може зменшити розмір аліментів, що стягуються на користь неповнолітніх дітей, коли неповнолітній не працює, але має суттєві кошти на своє утримання (наприклад, отримання спадщини).

Суд має право не тільки зменшити розмір аліментів, але й повністю звільнити батьків від сплати, якщо діти перебувають на повному утриманні держави або громадської організації.

Частина 3 статті 82 КпШС України не містить перелік випадків, коли батьки можуть бути повністю або частково звільнені від сплати аліментів. Судам надані широкі можливості у вирішенні цих питань залежно від конкретних обставин справи та матеріального положення батьків.

Висновки до розділу.

Варто відзначити, що в Проекті збережено переважну частину норм чинного КпШС. Водночас пропонуються новели. Зокрема, передбачається зниження шлюбного віку для жінок з 17 до 16 років, розширюється коло доказів для встановлення батьківства, встановлюються норми спрямовані на захист не лише материнства, але і батьківства. Так чи інакше, найближчим часом очікуються досить істотні зміни в регулюванні шлюбно-сімейних відносин.

Говорячи про сімейне право, як про самостійну галузь права,та виходячи з аналізу даного розділу ми все-таки не можемо не помітити, що сімейне право має зв'язок з інститутами цивільного права.

Особливо із спадковим, де основним видом спадкування є спадкування за законом, тобто майно переходить до осіб, пов'язаних між собою відносинами подружжя, родинності. І хоча особа має право за заповітом позбавити свою родину спадщини, ст.535 Цивільного кодексу України встановлює правило обов'язковості долі в спадщині (неповнолітні або непрацездатні діти, непрацездатні дружина, батьки). Звідси можна говорити, що спадкування, в основному, носить сімейний характер.

У деякій мірі сімейне право пов'язане з житловим правом, де право на житлову площу виникає не лише з договору житлового найму, а також з сімейно-шлюбних відносин. Хоча поняття члена сім'ї по сімейному праву і житловому не збігаються, оскільки в сімейному праві при визначенні члена сім'ї ми виходимо з родства, шлюбу (або усиновлення), то в житловому праві має значення ще й спільне проживання.

Можна зробити висновок, що сімейно-шлюбні відносини не можуть перебувати поза сферою регулювання права.

Принципом сімейного права є принцип повної рівності чоловіка і жінки в особистих і майнових правах. Це визначають ст.ст.21, 24, 51 Конституції України та ст.З КпШС України.

Принцип моральності і матеріальної підтримки нужденних членів сім'ї освітлюється аліментними зобов'язаннями (п.2 ст.51 Конституції, ст.32 КпШС), а саме: батьки зобов'язані утримувати дітей до їх повноліття, а повнолітні діти зобов'язані піклуватися про своїх непрацездатних батьків. Крім цього, подружжя повинно матеріально підтримувати один одного на випадок потреби, а в разі відмови в такій підтримці той з подружжя, що потребує матеріальної допомоги, має право по суду одержувати утримання від другого з подружжя, якщо останній спроможний його надати. Це право зберігається і після розірвання шлюбу.

Розділ 4. Позбавлення батьківських прав.

Підстави, за яких батьки або один з них можуть бути позбавлені батьківських прав, чітко визначені в законі. Виходячи зі змісту ст.70 Кодексу про шлюб і сім'ю (КпШС) України, такими є:

ухилення батьків від виконання своїх обов'язків по вихованню дітей;

зловживання батьківськими правами, жорстоке поводження з дітьми, шкідливий вплив на дітей своєю аморальною, антигромадською поведінкою;

обставини, за яких батьки є хронічними алкоголіками або наркоманами.

При цьому, необхідно довести, що ухилення батьків від виконання обов'язків по вихованню своїх дітей є навмисним. Батьки або один з них за таких обставин повинні (повинен) повністю розуміти наслідки своєї винної поведінки. Не може бути позбавлена батьківських прав особа, яка не виконує своїх батьківських обов'язків внаслідок душевної хвороби, недоумства, тривалого відрядження, створення перешкод з боку іншого з батьків, юз яким проживає дитина. Позбавлення батьківських прав може провадитися за наявності однієї або кількох передбачених законом підстав і тільки в судовому порядку. Ніякий інший орган не вправі позбавити людину її батьківських прав. Справи про позбавлення батьківських прав розглядаються за заявою державних або громадських організацій, одного з батьків або опікуна (піклувальника) дитини, а також за позовом прокурора. Інші зацікавлені особи із заявою про позбавлення батьківських прав повинні звертатися до органів опіки та піклування або до прокурора.

Орган опіки та піклування при підготовці справ до розгляду зобов'язаний вивчити умови життя і виховання дитини, поведінку батьків, їхні взаємовідносини з дітьми та ставлення до своїх батьківських обов'язків. За матеріалами перевірки органи опіки і піклування складаються письмовий висновок, який додається до матеріалів судового розгляду. Орган опіки та піклування, а також прокурор не тільки мають право, а й зобов'язані взяти участь у розгляді кожної такої справи, незалежно від того, хто є позивачем. Рішення суду про позбавлення батьківських прав стосується лише тих дітей, щодо яких поведінка батьків була неправомірною. Відносно інших дітей, у тому числі тих, які народженні пізніше, батьківські права зберігаються. Позбавлення батьківських прав допускається тільки відносно дітей, які не досягли 18 років. Батьки втрачають всі права, засновані на факті родинності з дитиною, які належать їм та здійснюються ними до досягнення дитиною повноліття. Передусім, це немайнові права: право виховувати дитину, представляти її інтереси, визначати місце проживання, вимагати повернення дитини від будь-якої особи, яка утримує її не на підставі закону чи судового рішення, давати чи не давати згоду на усиновлення (удочеріння) дитини. А також майнові: право на отримання в майбутньому від дітей аліментів у випадку своєї непрацездатності. Відповідно до ст.528 Цивільного Кодексу (ЦК) України, батьки не мають права стати спадкоємцями за законом дітей, у відношенні яких вони були позбавлені батьківських прав і не були поновленні у цих правах на момент відкриття спадщини.

Водночас, позбавлення батьківських прав не звільняє батьків від обов'язку по утриманню дітей (ч.2 ст.74 КпШС України). Аліменти на дітей стягуються на користь другого з батьків чи опікуна (піклувальника), при якому дитина перебуває на утриманні, або організації, де дитина перебуває на вихованні. Позовна заява подається до районного суду за місцем проживання в письмовій формі. Позовна заява має містити (згідно ст.137 Цивільно-процесуального кодексу (ЦПК) України):

назву суду, до якого подається заява;

точну назву позивача і відповідача, їх місце проживання або знаходження, назву представника, коли заява подається представником;

зміст позивних вимог;

виклад обставин, якими позивач обґрунтовує позовні вимоги;

зазначення доказів, що стверджують позов;

зазначення ціни позову (якщо позов у грошовій оцінці);

підпис позивача або його представника з зазначенням часу подання заяви.

До позовної заяви подаються письмові докази, а якщо заява подається представником - також довіреність чи інший документ, що підтверджує його повноваження. Відповідно до ст.138 ЦПК, позивач повинен подати позовну заяву з копіями відповідно до кількості відповідачів. До заяви додається документ про сплату державного мита. Розмір державного мита встановлено Декретом КМУ “Про державне мито”, і з позовних заяв немайнового характеру складає 0,5 неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, тобто 8грн. 50коп.

Серед документів, які відіграватимуть роль доказів у справі про позбавлення батьківських прав, провідну роль виграє висновок органів опіки і піклування. Однак, до заяви слід також додати документи, що підтверджують факт перебування в шлюбі, факт його припинення, відомості про дитину (свідоцтво про народження, умови виховання та проживання тощо).

Відповідно до того, що зміст позовних вимог становитиме вимога про позбавлення батьківських прав, викладаючи обставини, якими обґрунтовується така вимога, слід послідовно навести факти, якими можна буде довести навмисність ухилення винного з батьків від виконання обов'язків по вихованню своїх дітей (дитини), визначити коло осіб, які можуть бути викликані свідками для дачі пояснень з цих фактів.

До того, обов'язково в заяві слід зробити посилання на законодавство, що дає право на звернення до суду із вимогою про позбавлення батьківських прав:

ст.70, 71, 74 КпШС щодо права на звернення до суду із вимогою про позбавлення батьківських прав;

ст.51 Конституції України щодо обов'язку батьків по утриманню дітей до повноліття;

ст.52 Конституції України у випадку насильства над дитиною;

ст.55 Конституції України щодо права звернення за судовим захистом.

Висновок до розділу

Позбавлення батьківських прав- санкція до батьків, які порушують свій обов'язок щодо виховання неповнолітніх дітей. Застосовується вона не тільки у сімейному а й у кримінальному праві. У кримінальному праві позбавлення батьківських прав призначається як додаткова міра покарання. Як основна міра покарання допускається лише тоді, коли суд встановив зловживання цими правами з боку винного. Найчастіше застосовується як міра сімейно-правової відповідальності. Значення позбавлення батьківських прав під собою містить контроль з боку держави щодо належного виконання обов'язків шодо неповнолітніх дітей, який передбачений не тільки Сімейним Кодексом України, а й міжнародними правовими актами.

Висновок

У висновку хотілося б відзначити деякі важливі аспекти, пов'язані з підставами виникнення прав та обов'язків батьків та дітей, з правами неповнолітніх дітей, визначити , правовідносин дітей і батьків у цілому.

В останні роки в нашій країні намітилися тенденції спрямовані на те, щоб, по-перше, цілком відродити розуміння сім'ї, як неминущої цінності, по-друге, у корені змінити сформоване століттями патріархальне представлення про підлегле положення неповнолітнього в сім'ї.

Закріплення законодавчо право неповнолітніх дітей, сасо по собі передбачило закріплення відповідних обов'язків у батьків. Так, наприклад, турбота про дітей, їхнє виховання - рівне право й обов'язок батьків. Отже, мова йде не тільки про моральний борг кожного батька, але і про його конституційні права й обов'язки. Причому їхнє існування не зв'язується з наявністю чи відсутністю шлюбу батьків. Наділення батьків правами у відношенні їхніх неповнолітніх дітей означає, що їм дається можливість робити схвалювані, бажані з погляду держави дії і вчинки, спрямовані на благо дитини. Правам батьків відповідають і певні обов'язки. Причому батьки мають рівні права й обов'язки. Їхня рівноправність забезпечується сімейно-правовими нормами, що мають конкретний зміст.

Зміст прав дитини складають: Право дитини жити і виховуватися в родині, що включає в себе: право жити і виховуватися в родині; право, наскільки це можливо, знати своїх батьків; право на турботу з боку батьків; право на спільне проживання зі своїми батьками; право на виховання своїми батьками; право на забезпечення інтересів; право дитини на спілкування з батьками й іншими родичами; право дитини на захист; право дитини виражати своя думку; Право дитини на ім'я, по батькові, прізвище; майнові права дитини, що включають у себе: право власності; право самостійне розпоряджатися своїм майном.

Включення в текст Сімейного кодексу України норм про майнові права дитини має великий сенс. Воно означає розширення кола відносин, регульованих сімейним законодавством, оскільки сюди входять майнові права неповнолітніх як у сім'ї, так і за її межами. Стосовно прав батьків, то на даний момент вони мають широке коло прав, які забезпечують повагу до людської честі та гідності- особисті немайнові права та передбачений правовий режим майна подружжя, який захищає інститут права власності громадянина, передбачений Конституцією нашої держави.

Як би н мінялося відношення держави до сім'ї та батьків, дитина завжди мала право на одержання утримання за їхній рахунок. На обов'язок матеріально забезпечувати неповнолітніх, а також непрацездатних нужденних повнолітніх дітей можна подивитися і як на право дитини на турботу з боку своїх батьків. Це один з найбільш типових прикладів злиття особистих і майнових прав дитини в родині. При відсутності такої турботи Сімейний кодекс дозволяє вдаватися до допомоги правових норм, що передбачають аліментні зобов'язання.

Треба ще раз відзначити, що законодавець говорить тільки про права неповнолітніх дітей, що ж стосується обов'язків дитини в сім'ї, то вони визначаються тільки нормами моральності, оскільки спонукати його до їх виконання за допомогою закону неможливо.

Хочеться також відмітити, що в нашій державі дуже гуманне та цивілізоване сімейне законодавство, сформована гарна база основами якої послужили міжнародні конвенці, особливо з прийняттям проекту сімейного кодексу України, на мою думку, всі необхідні правові питання врегульовані, для того, щоб кожна сім'я могла бути щасливою.

Список літератури:

Конституція України, Київ, Відомості Верховної Ради України, 1996 р.

Кодекс про шлюб та сім'ю,. Київ, Юрінком Інтер, 1998 р.

Проект Сімейного кодексу України, Київ, Юрінком Інтер, 2001 р.

Цивільний кодекс України, Харків, Одісей, 2000 р.

Загальна декларація прав людини (прийнята на третій сесії Генеральної Асамблеї ООН 10 грудня 1948 р.) // Бібліотечка Російської газети", випуск №22-23, 1999 р.

Міжнародний Пакт про цивільні і політичні права (Нью-Йорк, 19 грудня 1966 р.) // Бібліотечка Російської газети, випуск №22-23, 1999 р.

Конвенція ООН "ПРО права дитини" // Відомості З'їзду народних депутатів СРСР і Верховної Ради СРСР, 1990, №45.

Сорокін С. Майнові права дитини в родині // Російська юстиція, 2000, №2.

. Нечаєва А.М., Сімейне право. Курс лекцій. - М.: Юристь, 1998.-336с. (144-221с.)

Казанцева А.Е., Обов'язку і права батьків по вихованню дітей і відповідальність за їхнє порушення. Томськ, 1987.

Сорокін С. Конвенція ООН "ПРО права дитини" // Російська юстиція, 1999, №6.

Тарусина Н.Н. Сімейне право. Навчальний посібник - М.: Проспект, 2001.

Страницы: 1, 2