Проблеми реалізації норм права

"Застосування права - це діяльність компетентних органів по реалізації правових норм шляхом винесення індивідуально-конкретних розпоряджень" Лазарев В.В. Липень С. В. Учебник «Теория государства и права» М. 1998 г. стр. 305. Застосування права являє собою особливу форму реалізації права. Особливу, тому що вона доповнює три основних форми реалізації права, протікаючи то в одній, то в другій, то в третій формі.

Правозастосовча діяльність необхідна в тих випадках, коли повна реалізація правової норми не можлива при використанні безпосередніх норм реалізації права, тобто не спрацьовує механізм саморегуляції правовідносин.

Правозастосовча діяльність дуже різноманітна, оскільки здійснюється вона на основі різних норм права і правозастосуванням займаються саме різні органи.

Тому правозастосування можна класифікувати за різними підставами. Наприклад, у підручнику В.В. Лазарєва і В.С. Липеня правозастосування класифікується за наступними ознаками:

· По суб'єкту здійснення правозастосування виділяють:

1) правозастосовчу діяльність вищих органів держави,

2) правозастосовчу діяльність місцевих органів.

· по галузях права, норми яких реалізуються, виділяють:

1) правозастосування норм цивільного права,

2) правозастосування норм кримінально права,

3) правозастосування норм сімейного права і так далі.

· по правових формах діяльності державного апарату:

1) застосування права в правотворчій діяльності,

2) застосування права в правозастосовчій діяльності,

3) застосування права в правоохоронній діяльності.

· по спрямованості діяльності правоохоронних органів виділяють:

1) застосування регулятивних норм права,

2) застосування правоохоронних норм права.

Застосування права як особлива форма реалізації відрізняється від дотримання, виконання і використання деякими характерними рисами.

По-перше, по своїй сутності застосування права виступає як організуюча владна діяльність держави, за допомогою якої упорядковується громадське життя шляхом установлення чітких кордонів початку взаємин між різними суб'єктами суспільних відносин, зосередження рішення визначених питань у руках компетентних органів.

Ця діяльність пов'язана з особливими прийомами вирішення життєвих ситуацій, вимагає професійних знань і навичок. З огляду на це, держава визначає спеціальних суб'єктів, наділяючи їх владними повноваженнями для здійснення подібної діяльності. До них відносяться: державні органи (суд, прокуратура, міліція і т.д.); посадові особи (Президент, голова адміністрації, прокурор, слідчий і т.д.); деякі громадські організації (товариські суди, профспілки), яким з метою активізації участі мас у керуванні суспільними справами в юридичній сфері передаються деякі державно-владні функції по застосуванню права. У даному випадку держава делегує частину своїх повноважень по вирішенню деяких питань індивідуального значення визначеним громадським організаціям (зокрема, профспілковим органам, споживчій кооперації), причому ці повноваження, видозмінюючись деякою мірою не втрачають своїх владних авторитарних якостей.

Громадяни не є суб'єктами правозастосування, оскільки держава не уповноважує їх на цю діяльність. Однак це не означає, що громадяни не беруть участь у правозастосовчій діяльності. Нерідко з їх ініціативи здійснюється застосування права (наприклад, заява громадянина про прийом на роботу чи призначенні пенсії і т.д.).

Така загальновизнана на сучасному етапі розвитку суспільства позиція у відомій мірі розходиться з тією, котра розвивалася вітчизняними і закордонними вченими раніше. Застосування права, писав, наприклад, Г. Ф. Шершеневич, є не що інше, як "підведення конкретних побутових відносин під абстрактні норми права". Шершеневич Г.Ф. Учебник русского гражданского права (по изданию 1907г.). М.: Спарк, 1995.С. 79 Виходячи з цього робився висновок про те, що застосовуються норми права всіма, хто прагне погодити свої дії з вказівкою права, тому що для досягнення юридичного результату чи для відхилення від юридичних наслідків необхідно "зробити приміряння фактичного складу в даному чи передбачуваному випадку до норми права".

Однак навіть при такому, дуже широкому підході до визначення суб'єктів правозастосовчого процесу, в першу чергу, виділялися все-таки агенти державної влади, що "виконують задачу керування на підставі діючого права", а серед них - суди, у діяльності яких з найбільшою яскравістю розкривається процес застосування права.

Отже, застосувати норму права - це не просто здійснити, реалізувати її. Це владна діяльність компетентного органу, якому держава надала повноваження на самостійну, творчу реалізацію права.

Мета застосування права - задоволення не особистих потреб тих хто його застосовує, а потреб і інтересів усього суспільства. Тому правозастосовча діяльність має підвищену соціальну значимість в порівнянні з іншими формами реалізації права.

По-друге, застосування права здійснюється завжди в рамках конкретних правових відносин, що одержали в спеціальній літературі назву правозастосовчих відносин. Правове положення учасників у подібних правовідносинах різне. Активна і визначальна роль належить суб'єкту, що володіє в даному конкретному відношенні владними повноваженнями. Суб'єкт правозастосування - це наділений державою відповідною компетенцією активний учасник правозастосовчих відносин, якому належить ведуча роль у розвитку і русі цих відносин у напрямку вирішення конкретної життєвої ситуації за допомогою акту застосування права.

По-третє, у формі застосування права реалізуються не всі види правових норм. Таке виключення складають норми-принципи, норми-дефініції і ряд інших норм, що визначають загальні і соціально-політичні передумови, мету й основи правового регулювання. Так звані заборонні норми реалізуються шляхом стримування від заборонених вчинків. Про застосування права тут не може бути і мови. Правомочні норми і норми з позитивним обов'язком підлягають застосуванню в тих випадках, коли їхня реалізація може бути здійснена шляхом владного волевиявлення компетентного органу.

По-четверте, правозастосовча діяльність здійснюється в особливих, установлених процесуальним законом формах. Це сприяє зміцненню законності і правопорядку в суспільстві, забезпеченню захисту інтересів особистості.

Існує визначена процедура правозастосовчої діяльності судових, адміністративних, слідчих і інших державних органів і посадових осіб. Ступінь деталізації порядку правозастосовчої діяльності різних органів і посадових осіб не завжди однакова.

У судових органів, що розглядають цивільні чи кримінальні справи, чи в прокурорських органів, що займаються слідчою діяльністю, вона завжди дуже висока. Порядок діяльності цих органів регламентується нормами відповідних цивільно-процесуальної і кримінально-процесуальної галузей права.

Ступінь регламентації правозастосовчої діяльності інших державних органів, наприклад, адміністративних органів і посадових осіб, завжди набагато менше, ніж у судових і слідчих органів. Це можна спостерігати в повсякденній діяльності численних виконавчих органів державної влади, адміністрації підприємств і установ, що займаються питаннями прийому і звільнення, оформлення відпусток, пенсій, допомоги по безробіттю й іншими питанням правозастосовчої діяльності.

По-п'яте, застосування права як самостійна форма реалізації - складна, оскільки її здійснення виявляється в сполученні з іншими формами реалізації і у взаємному проникненні одна в одну.

По-шосте, застосування права - це не одноактна дія, а визначений процес, що має початок і закінчення та що складається з ряду послідовних стадій реалізації права.

По-сьоме, застосування права завжди супроводжується винесенням індивідуального правового акту (акту застосування права), що походить від суб'єкту правозастосування.

По-восьме, правозастосовча діяльність державних органів і посадових осіб завжди здійснюється відповідно до визначених, загальновизнаних у всіх країнах принципів. Серед них найважливіше значення мають принципи законності, соціальної справедливості, доцільності й обґрунтованості, що застосовуються в порядку правозастосування тих чи інших рішень.

Що означає в практичному плані кожнен з цих принципів і як вони погоджуються між собою?

Принцип законності означає чітке і неухильне виконання державними органами і посадовими особами закону в процесі правозастосовчої діяльності.

Застосування норм права, писав у зв'язку з цим Г. Ф. Шершеневич, "по точному їхньому змісту, незважаючи на результати застосування в тих чи інших конкретних випадках", є той принцип законності, що складає умову правового порядку.

Вимога дотримання закону в правозастосовчій діяльності - це слідування букві і духу закону, що застосовується; дія правозастосовчих органів і посадових осіб в рамках наданих їм повноважень; строге і неухильне дотримання встановленої процедури; прийняття в результаті правозастосовчої діяльності юридичних актів встановленої форми (указ, наказ, рішення, постанова і т.п.).

Принцип соціальної справедливості означає діяльність правозастосовчого органу і посадової особи в інтересах не яких-небудь громадян чи груп, а в інтересах усього суспільства. Зрозуміло, не можна не рахуватися з тим, що "норми права, що виникають в результаті класової боротьби", як відзначали Г. Ф. Шершеневич (і інші юристи дореволюційної Росії), "відбивають інтереси панівних класів сильніше, ніж інтереси інших класів" і що застосування норм права "агентами влади, судової й адміністративної", з погляду соціальної справедливості "ще більш схиляє дію законів у цьому напрямку", виділяє їх як акти, що обслуговують у першу чергу інтереси пануючих шарів. Шершеневич Г.Ф. Учебник русского гражданского права (по изданию 1907г.). М.: Спарк, 1995.С.81

Однак це зовсім не означає, що правозастосовчі органи і посадові особи, діючи в інтересах пануючих кіл, не повинні керуватися інтересами всього суспільства, дотримуватися принципу соціальної справедливості. У правовій державі це повинно бути неодмінною умовою їхньої діяльності.

Принцип доцільності в правозастосовчій діяльності означає врахування конкретних умов застосування того чи іншого нормативно-правового акту, прийняття до уваги специфіку сформованої ситуації в момент винесення рішення, вибір найбільш оптимального варіанту реалізації правових вимог у тих чи інших конкретних обставинах.

Принцип обґрунтованості правозастосовчої діяльності означає повне виявлення, ретельне вивчення і використання всіх матеріалів, що стосуються справи, ухвалення рішення тільки на основі достовірних, добре перевірених, не підлягаючих сумніву фактів. Даний принцип лежить в основі інших принципів. Порушення принципу обґрунтованості при прийнятті правозастосовчого акту є вагомою підставою для його скасування.

Принцип доцільності, з одного боку, і принципи законності і справедливості - з іншого, нерідко входять у протиріччя. Суть їх полягає в тому, що в процесі формування норм права, що є правилами загального характеру, неможливо врахувати всю розмаїтість конкретних випадків і обставин, що виникають у тих чи інших життєвих умовах в процесі їхнього застосування.

Розкриваючи зміст "різкої суперечливості" принципу справедливості і принципу доцільності, Г. Ф. Шершеневич писав, що один принцип "протестує проти норми з точки зору реальних індивідуальних інтересів" під впливом почуття, породжуваного конкретною дією норми, і в ім'я активної політики, що вимагає "узгодження з умовами даного моменту". Інший принцип відстоює норму з погляду абстрактних суспільних інтересів в ім'я розуму, здатного осягти численні індивідуальні інтереси "поза безпосереднім зіткненням з ними в конкретних умовах".

При відомій розбіжності принципів законності і доцільності виникає визначений "зазор", що дозволяє правозастосовчому органу самому вирішувати питання, з урахуванням конкретних обставин про вибір оптимального шляху застосування даної норми права, про сполучення принципу законності і принципу доцільності. У правозастосовчого органу, зокрема в суду, виникає можливість і необхідність визначати в кожному конкретному випадку, при розгляді кожної конкретної справи, як найбільш оптимально сполучити загальні вимоги норми права зі специфічними обставинами процесу її застосування.

Здійснюючи правозастосовчу діяльність, суд, а разом з ним і будь-який інший державний орган чи посадова особа не повинні виходити за рамки закону.

Необхідність застосування права у визначених сферах суспільних відносин диктується природою і характером цих відносин. Зокрема :

1. Коли правовідносини не можуть з'явитися без владного веління державного органу чи посадової особи (призов громадян на дійсну військову службу, призначення пенсії і т.д.)

2. Коли виникає суперечка про право і сторони самі не можуть прийти до погодженого рішення (поділ судом майна) чи існує перешкода для реалізації суб'єктивних прав і юридичних обов'язків

3. Коли потрібно офіційно установити наявність чи відсутність конкретних фактів і визнати їх юридично значимими. Тільки в судовому порядку, наприклад, можна визнати громадянина померлим чи безвісно відсутнім

4. Коли суспільні відносини в силу особливої соціальної чи особистої значимості повинні пройти контроль з боку відповідних органів держави з метою перевірки їх правильності і законності (реєстрація виборчої комісії кандидата в депутати, реєстрація автотранспорту в органах ДАІ і т.д.)

5. Коли вчинене правопорушення й особа притягається до юридичної відповідальності.

Виходячи з вищевикладеного, застосування права можна визначити як здійснювану в спеціально встановлених законом формах державно-владну, організуючу діяльність компетентних органів по реалізації норм права в конкретному випадку і винесенні індивідуально-правових актів (актів застосування права).

"Посприяти, примусити до реалізації правових норм, покласти відповідальність у випадку порушення правових норм і т.п. - така задача суб'єктів правозастосування"11 Лазарев В.В., Социально психологические аспекты применения права, Казань, 1982 г..

Але юридичне рішення конфлікту ще не означає його ліквідацію в соціальному плані. Наприклад, застосування права при призові на військову службу призовників-відказників може породити більш серйозний конфлікт між конкретною особою і державою. Тому перед суб'єктами правозастосування завжди повинна стояти мета не тільки відновити порушене суб'єктивне право, примусити особу до виконання соціально необхідної поведінки, але і ліквідувати причини й умови, що привели до конфлікту.

За допомогою правозастосовчої діяльності усуваються протиріччя не тільки у всіх сферах громадського життя, але й у самій правовій системі. Наприклад, при зіткненні компетентного органа з тією чи іншою проблемою в області застосування права, увага посадових осіб звертається на недосконалість законодавства в даному питанні, на досвід правозастосовчої діяльності звертають увагу законодавці при розробці нових і доробці діючих правових норм. Матеріали правозастосування говорять про визначені недоліки в роботі самих компетентних органів і показують шляхи їх усунення.

Застосування права - єдиний і разом з тим складний процес, що має свій початок і кінець. Він складається з декількох логічно пов'язаних стадій, в рамках кожної з який вирішуються конкретні організаційні і дослідницькі задачі по реалізації права.

У юридичній літературі немає єдності думок про кількість стадій правозастосування.

Найбільш типовими визнаються наступні:

1. Встановлення і дослідження фактичних обставин справи

2. Встановлення юридичної основи справи (вибір і аналіз норми права з погляду її дійсності, законності, дії в часі, у просторі і по колу осіб, аналіз змісту норми права)

3. Ухвалення рішення (видання індивідуального акту)

4. Доведення змісту прийнятого рішення до зацікавлених державних і суспільних органів і посадових осіб

Іноді виділяються і розглядаються лише три стадії правозастосовчої діяльності. А саме: встановлення й аналіз фактичного матеріалу, що стосується розглянутої справи; визначення і дослідження нормативно-правової основи даної справи; ухвалення рішення і доведення до зацікавлених осіб змісту прийнятого рішення.

Зрозуміло, справа полягає не в кількості виділених ступів чи стадій правозастосовчого процесу, а в їх суті і змісті. Вся правозастосовча діяльність як цільний, єдиний процес розбивається на ряд стадій не заради деякої самоцілі, а заради більш глибокого і різнобічного пізнання й вдосконалення правозастосовчого процесу.

Встановлення фактичних обставин справи - це життєві факти, явища дійсності, що утворюють фактичну основу застосування права. Серед фактичних обставин повинні бути виділені факти самого випадку, події, до якої застосовуються юридичні норми. У юридичній науці і практиці вони нерідко називаються Головним фактом (чи фактом, що підлягає доведенню). Це, наприклад, факт убивства, скоєного громадянином. Головний факт відноситься, як правило до юридичних фактів, притому до фактів правоутоврюючих чи правоприпиняючих.

Застосування закону повинне ґрунтуватися на повній, достовірний, належним чином юридично закріпленій й оціненій інформації, що розкриває обставини справи і реконструює подію, до якого застосовується закон. Встановлення фактичних обставин справи здійснюється за допомогою доказів. Докази - дані (відомості) про фактичні обставини. Доказами є саме відомості про факти, інформація про них, а не логічні аргументи, доводи в суперечці. Причому поняття доказу охоплює і самі факти і джерела відомостей про доказові факти - документи, акти, показання свідків.

Джерела відомостей про факти вимагають відомих процесуальних форм закріплення, посвідчення. Наприклад протокол про предмети, виявлені при обшуку, повинний бути підписаний понятими. Законом визначена також припустимість доказів. Наприклад неприпустимі такі докази, як відомості, отримані в результаті незаконного прослуховування телефонної розмови. З документів, джерел відомостей про факти, а так само з документів правозастосовчих органів (про прийняття справи до провадження, про призначення експертизи й ін.) і утворюється юридична справа як сукупність документів, зібраних разом і певним чином оформлених.

Особливості доведення пов'язані з такими категоріями, як презумпція і тягар доведення. Велике значення при доведенні по кримінальних та адміністративних справах має презумпція невинності тобто припущення про невинність будь-якої особи, причому і тоді, коли проти неї свідчить навіть безлічі фактів: особа повинна визнаватися невинною доти, поки її провина не буде доведена в порядку передбаченому законом і встановлена вироком суду.

Від презумпції невинності залежить розподіл Тягаря доведення, тобто обов'язків надання й обґрунтування доказів. У кримінальних і адміністративних справах цей тягар покладений на обвинувача. Обвинувачуваний же не зобов'язаний доводити свою невинність. Не буде доведена обвинувачем його вина і обвинувачуваний визнається невинним, відповідальність у відношенні його не настає.

Інша презумпція й інший розподіл тягаря доведення застосовується у цивільних справах. Тут тягар доведення нарівно розподілено між сторонами.

При встановленні фактичних обставин справи істотне значення має ще одна юридична категорія. Це Преюдиція, тобто юридичне вирішення наявності й істинності визначених фактів. Якщо суд або інший юрисдикційний орган вже встановив визначені факти тобто вже перевірив і оцінив їх у встановленому законом порядку, то вони визнаються преюдиційними такими, котрі при новому розгляді справи вважаються встановленими і не потребують нової перевірки й оцінки.

Діяльність правозастосовчих органів по встановленню юридичної основи справи припускає:

а) вибір норми, що підлягає застосуванню;

б) перевірку правильності (підпорядкованості) тексту того акту, у якому міститься обрана норма;

в) перевірку дійсності самої норми і її дії в часі просторі і по колу осіб;

г) перевірку змісту норми. Вибір правової норми для рішення справи здійснюється після того, як встановлений юридичний характер розглянутих обставин.

Насамперед визначається галузь права, що регулює подібні відносини, а потім вибирається конкретна норма, що передбачає даний життєвий випадок. Відбувається правова кваліфікація, суть якої полягає в тому, що вирішується питання, чи поширюється застосовувана норма права на даний випадок, чи підпадає цей випадок під її дію. Не можна застосовувати норму права, що хоча і діє в даний момент, але якої не було, коли виникли чи припинилися розглянуті відносини, оскільки закон зворотної сили не має. По тій же причині не можна застосовувати прийняту норму, що не вступила в законну силу.

Вибравши правову норму необхідно упевнитися в дійсності тексту правового акту, що містить норму. Робиться це на основі тексту офіційного видання нормативного акту. Тут же з'ясовується чи не внесені зміни в нормативний акт, саму норму, чи немає акту тлумачення цієї норми. При цьому необхідно враховувати правила дії нормативних актів у часі, просторі і по колу осіб. Вибір і аналіз юридичних норм утворюють правову основу справи. Відповідні дії стосуються тут насамперед тексту закону або іншого акту. Вони можуть бути позначені як критика норми (акту) це значить, що перед застосуванням закону потрібно його покритикувати тобто ретельно, всебічно, з розумною причепливістю перевірити можливість застосування юридичних норм до даного випадку.

Вибір юридичних норм на підставі законодавчого тексту здійснюється головним чином шляхом правової кваліфікації фактичних обставин юридичної справи.

На перших стадіях застосування закону відбувається попередня правова кваліфікація, у результаті якої визначається коло обставин, у відношенні яких здійснюється застосування закону (предмет доведення). Остаточна правова кваліфікація фактів здійснюється при вирішенні юридичної справи, коли формулюється підсумковий висновок про юридичні норми, під які підпадає даний випадок і які покладено в основу рішення.

Після вибору норми права здійснюється перевірка обраної норми на предмет її дії в часі, просторі і по колу осіб. Зокрема , встановлюють:

1. Чи діє вона на момент вирішення конкретної справи

2. Чи діє вона на тій території, де вирішується справа

3. Чи поширюється її дія на суб'єктів, що є учасниками виникаючих правовідносин

Здійснюючи перевірку обраної норми, необхідно встановити її справжній текст. Для цього варто користатися офіційним текстом нормативного акта, опублікованого в офіційних джерелах.

Працівники правозастосовчих органів часто користуються різного роду збірниками законодавства, довідниками. Звичайне користування такими текстами не викликає яких-небудь непорозумінь. Однак на неофіційні видання не поширюється презумпція (припущення) їх повної відповідності оригіналу акту, отже у кожному конкретному випадку їх використання варто звіряти ці видання з офіційними джерелами. Щоб уникнути порушень законності неприпустимо ґрунтуватися при застосуванні права на виданнях, що лише передають зміст нормативних актів.

Тлумачення правових норм - це складне явище інтелектуально-вольового характеру, спрямоване на пізнання і пояснення змісту права.

Існують кілька точок зору на загальне поняття тлумачення права:

- тлумачення норм права означає з'ясування змісту правових норм;

- сутність тлумачення складає роз'яснення норм права;

- тлумачення - це з'ясування і роз'яснення норм права;

Перші два визначення неповні й однобічні. По-моєму третя точка зору, якої дотримується і Н.Н.Вопленко, найбільш точно відбиває сутність визначення тлумачення права.

Діяльність по тлумаченню норм права об'єктивується у виді визначених актів.

У теорії тлумачення норм права можна виділити дві частини: навчання про способи тлумачення і навчання про акти тлумачення.

Термін "тлумачення" пов'язаний з поняттям "пізнання".

Перший елемент тлумачення - це з'ясування, тобто характеристика гносеологічної природи процесу тлумачення, його спрямованість на пізнання і пояснення змісту правових явищ. З погляду А.С.Пиголкина тлумачення-це з'ясування - це внутрішній розумовий процес, що не виходить за рамки свідомості самого інтерпретатора. Пиголкин А.С. Нормы советского права и их толкование. Л, 1962 .С.11

Розрізняють кілька способів тлумачення, що забезпечують ясність змісту норм, що тлумачаться: граматичний, філологічний, історичний, телеологічний, функціональний, мовний, логічний, систематичний. Черданцев А.Ф. Вопросы толкования советского права. Свердловск 1927 г.С. 57

Розділяють терміни, спосіб і прийом тлумачення. Спосіб - це технічні прийоми і засоби пізнання. Прийом - це конкретна пізнавальна дія, рух думки: порівняння, аналогія, виведення одних знань з інших, логічне перетворення й ін., тобто інструменти пізнання права. Способи тлумачення визначені основними сферами правової діяльності, сферами буття права: основні види правових розпоряджень; специфіка мови права; правові відносини; правосвідомість. Тому основними способами тлумачення права є: систематичний, філологічний, історико-політичний, логічний.

Підсумком правозастосовчої діяльності виступають акти застосування права. Вони фіксують основні висновки, отримані на інших стадіях правозастосування.

Акти застосування як державно-владні веління забезпечують чинність закону, його перетворення в життя. Вони являють собою необхідний і найважливіший елемент правової системи держави.

Акт застосування є одним з видів правових актів, що характеризується визначеними специфічними рисами. По-перше, акт застосування виходить від компетентних органів, тому носить державно-владний характер, охороняється і забезпечується державою. По-друге, він носить конкретно-індивідуальний характер, оскільки адресований конкретним суб'єктам, вказує на те, хто при даній ситуації має суб'єктивні права і юридичні обов'язки т.д. По-третє, акт застосування права має визначену встановлену законом форму.

Кожен акт застосування права є актом - документом. У ньому є текст, що складається відповідно до вимог використання юридичної термінології, чітких юридичних конструкцій. Згодом виробляються й одержують закріплення в нормативних актах і в звичаях практики типізовані, стандартні формуляри актів -документів, що упорядковують юридичну роботу, вносять в неї необхідну визначеність, юридичну і документальну чіткість. Особливості правозастосовчих актів, вимоги до них вивчаються в спеціальних юридичних науках, насамперед науках процесуального права.

Акт правозастосування є різновидом поняття акт управління і використовується як для характеристики дії відповідного органу, так і форми вираження цієї дії. Причому в сфері управління такою формою можуть бути і відповідні документи й усні індивідуально-конкретні рішення.

Акти застосування права можуть бути різними. У зв'язку з цим їх можна класифікувати (об'єднати в групи) за різними підставами:

· за формою можна виділити: укази, вироки, рішення, постанови, накази і т.д.

· по суб'єктах що їх видають розрізняються: акти державних органів і громадських організацій; акти органів влади і виконавчо-розпорядницьких органів; акти вищих органів влади і управління і місцеві органи; акти органів правосуддя, прокуратури, нагляду і контролю; одноособові і колегіальні.

· в залежності від змісту суспільних відносин і застосовуваних до них норм права правозастосовчі акти варто розділяти на регулятивні і правоохоронні;

· по юридичному значенню акти застосування права розділяють на основні і допоміжні;

· в залежності від дії в часі на: акти однократної дії (штрафи) і триваючі (реєстрація шлюбу, зарахування до ВУЗУ);

· по предмету правового регулювання розрізняють акти кримінально-правові, цивільно-правові, процесуальні і матеріальні;

· відповідно до того, які юридичні наслідки викликають акти застосування (а вони є юридичними фактами) їхній можна розділити на: правоутворюючі, правозмінюючі і правоприпиняючі;

· по колу осіб, на які поширюють свою дію акти застосування розрізняють: загальної дії й індивідуальні;

· за зовнішньою формою вираження правозастосовчі акти можуть бути усними і письмовими;

· по ступеню відображення нормативного веління в змісті актів: первинні, виробничі, змішані;

· по сферах використання: господарські, соціально-культурні, адміністративно-політичні та ін..

Виявлення ефективності правозастсовчого акту пов'язано з визначенням цілей видання даного акта, результатів його дії, порівняння результатів з цілями і неминучими витратами. Повна ефективність правозастосовчого акту досягається, коли всі його цілі досягнуті з мінімальними збитками для суспільства, невеликими економічними витратами, в оптимальний термін.

IV. Висновки

В результаті проведеного в даній роботі дослідження можна зробити висновок про те, що за допомогою реалізації права досягається той результат, до якого законодавець прагне і який, на його думку, повинний привести до якоїсь корисної мети.

Ознайомивши з формами реалізації законодавчої волі, ми можемо зробити висновок про те, що у практичному відношенні їх класифікація тісно пов'язана з обранням методів забезпечення нормального процесу реалізації правових норм і досягнення необхідних для законодавця результатів.

Успіх чи неуспіх втілення нормативних вимог права в реальну поведінку пов'язаний все-таки зі створенням належної бази, науково-технічним і ресурсним забезпеченням сприятливого морально-політичного клімату, організаційними заходами і т.п., чого так не вистачає нашій країні. Разом з тим велике, значення має суб'єктивна сторона процесу здійснення права і засоби прямого впливу на волю і свідомість людей.

Необхідно зробити висновок про те, що якщо люди рішуче відмовляються коритися пред'явленій вимозі, то останнє ніколи не буде здійснено в їх поведінці.

В зв'язку з цим держава використовує ряд методів для того, щоб сформувати в громадян, посадових осіб і колективних суб'єктів права потребу чи бажання щодо необхідності здійснювати дії, що передбачені в нормах права.

Історія знає два основних засоби спонукання волі людей до реалізації державних велінь - це обіцянка нагороди і погроза фізичним примусом чи позбавленням яких-небудь благ. Іншими словами - це всім добре відомі методи батога і пряника.

У правовій державі значно міняються сфера й обсяг репресивно-каральних і примусових засобів, відкривається можливість своєрідного "самозабезпечення" правових норм.

Мета права полягає в задоволенні життєвих потреб людей. Тому повинна бути встановлена принципова відповідність державної волі з волею суб'єктів реалізації права.

При такій умові глобальна перспектива складається в поступовому відпаданні необхідності спеціалізованого державного примуса. Сам зміст права обумовлює добровільну покору з боку більшості громадян.

Однак "самозабезпечення" норм права в суспільстві не можна розуміти спрощено, не можна не бачити також, що у визначені періоди розвитку ряд держав одержали гіпертрофовано використані методи командно-вольового, адміністративного натиску, примусові і навіть репресивні методи. Зацікавленість учасників суспільних відносин складається в реалізації належних їм прав у сфері дії правомочних норм, а більш широко - за межами дії заборон, обмежень і зобов'язуючих велінь. Держава не обіцяє нагород за сам факт реалізації правомочних норм. Тим більше не грозить позбавленням у випадку відмови від реалізації наданих прав. Зміст правомочних норм задовольняє волю їх адресатів, а сам результат здійснення прав приносить бажані блага.

В результаті всього вищевикладеного можна зробити висновок про те, що важко переоцінити значимість процесу реалізації правових норм у житті держави і суспільства в цілому.

Право (об'єктивне і суб'єктивне) таке по природі, що вимагає своєї реалізації в діяльності людей. Породжене суспільними відносинами право в тих же відносинах повинно знайти своє здійснення. Сказане відноситься до норм законодавства, оскільки вони являють собою можливість, що підлягає перетворенню в дійсність. Без виконання правових розпоряджень у житті, норми мертві, інакше кажучи, вони втрачають своє соціальне значення.

Реалізація права - це процес, процедура перетворення правових норм у суспільну практику.

Динамічна правова система являє собою постійне "відтворення" права, в якому історично не припиняється процес правоутворення, винятково різноманітне його здійснення в суспільних відносинах, постійно діє процес правореалізації. Обидва ці процеси пов'язані і проникають один в одного.

Під час правоутворення, ще до прийняття закону, існує і реалізується суб'єктивне право, захищене судовими актами - у процесі становлення юридичних норм вкраплені елементи правореалізації.

В процесі правоутворення суб'єктивне право вкраплене у вже почавшийся процес реалізації юридичних норм. В одному випадку правоутворення включає не тільки встановлення, але і якесь здійснення суб'єктивного права. В іншому - правореалізація включає триваючий процес правоутворення в умовах, коли об'єктивне право вже почало здійснюватися. Правоутворення - передумова правореалізації, у той час як соціальні наслідки останньої створять нові умови, що викличуть знову правоутворення.

До форм реалізації права відносяться: дотримання норм права, виконання норм права, використання норм права і застосування норм права. Застосування норм права є основною з форм реалізації права і проходить кілька стадій застосування права.

Встановлення чи аналіз фактичних обставин юридичної справи - ця стадія характеризується тим, що в ній з'ясовується, чи володіє розглянутий випадок юридичною значимістю, чи підпадає він під дію норм права чи ні, обирається, якими нормами якої галузі права регулюється те чи інше діяння, що є об'єктом його аналізу.

Вибір правової норми, що підлягає застосуванню - ця стадія припускає відшукання норми права, що пов'язує з тими чи іншими фактами юридичні наслідки.

Наступна стадія застосування права - з'ясування і роз'яснення змісту (тлумачення) норми права. Вона має за мету правильне застосування розпоряджень, що містяться в них, до конкретних випадків життя.

Тлумачення норм права - це діяльність державних органів, різних організацій і окремих громадян, спрямована на з'ясування і роз'яснення змісту загальнообов'язкової волі суспільства, вираженої у нормах права.

Після роз'яснення і з'ясування змісту юридичних норм відповідні органи держави приймають рішення, що оформляються в офіційних актах. Ці акти називаються актами застосування права. Акт застосування права - це владне розпорядження органів держави, що індивідуалізують норми права до конкретних випадків життя. Прийняте рішення в порядку, передбаченому нормами права, складає зміст акту застосування права. У ньому викладається необхідність даного рішення, вказується його цільове призначення.

У роботі розкритий зміст поняття реалізації права, визначені форми реалізації права, розглянуте правозастосування як особлива форма реалізація права. Визначено та розкрито основні проблеми, що виникають під час реалізації норм права. Ціль дослідження з'ясована.

Список використаної літератури:

1. Конституція (Основний закон) України. - К., 1996

2. Коментар до Конституції України. - К., 1996

3. Алексеев С.С. Общая теория права. - М., 1982, Т.2

4. Алексеев С.С. Общие дозволения и общие запреты в советском праве. - М., 1989

5. Гревцов Ю.И. Правовые отношения и осуществление права. - Л., 1987

6. Дюрягин И.Я. Применение норм советского права: Теоретические вопросы. - Свердловск., 1973

7. Лазарев В.В. Проблемы в праве и пути их устранения. - М., 1974

8. Лазарев В.В. Социально-психологические аспекты применения права. - Казань, 1982

9. Лазарев В.В. Липень С.В. Учебник «Теория государства и права». - М., 1998

10. Лившиц Р.З. Теория права. - М., 1994

11. Общая теория права и государства: Учебник / под ред. В.В. Лазарева. - М., 1994

12. Пиголкин А.С. Нормы советского права и их толкование. - Л., 1962

13. Проблемы теории государства и права. Учебник / под ред. Алексеева С.С. - М., 1987

14. Решетов Ю.С. Реализация норм права. - Казань., 1989

15. Черданцев А.Ф. Вопросы толкования советского права. - Свердловск., 1927

16. Шершеневич Г.Ф. Учебник русского гражданского права (по изданию 1907г.). - М., 1995

17. Явич Л.С. Общая теория права. - П., 1971

Страницы: 1, 2