Рефераты

Проблеми сучасної регіональної політики України

Проблеми сучасної регіональної політики України

30

Міністерство аграрной політики України

Луганський національний аграрний університет

Кафедра економіки і підприємництва

Курсова робота

з дисципліни

Державне регулювання економіки

на тему

Проблеми сучасної регіональної політики України

Луганськ 2009

Зміст

Вступ

1. Суть, принципи і цілі регіональної політики України

2. Основні форми та методи державного регулювання розвитку регіонів

3. Проблеми сучасної регіональної політики України. Самоврядування територій

4. Державні регіональні прогнози і програми

5. Удосконалення регіональної структури економіки та шляхи вирішення проблем регіональної політики України

Висновки

Список використанної літератури

Вступ

Головна мета державного регулювання розвитку регіонів - забезпечити найповніше використання їхнього ресурсного потенціалу шляхом оптимального поєднання інтересів держави і кожного регіону. Регіон - це частина території країни, на якій функціонує сформований комплекс галузей виробництва, виробничої та соціальної інфраструктури. Кожен регіон характеризується специфічними природно-географічними, історико-демографічними, політико-адміністративними особливостями. Саме в регіоні створені умови для виробничої діяльності, проживання та організації побуту і відпочинку населення. Тут формуються ознаки етнічної спільності людей, їхньої економічної і соціальної цілісності, поєднані інтереси усіх суб'єктів господарювання.

Головними стратегічними цілями регіональної політики української держави є:

· політичні: збереження унітарної (єдиної) незалежної держави, усунення умов для дезінтеграційних, сепаратистських (від лат. -- відокремлення) процесів;

· економічні: забезпечення комплексного, збалансованого розвитку регіонів на основі реалізації їх потенціалу, зменшення соціально-економічної диференціації, прискорення ринкового реформування;

· соціальні: реалізація конституційних прав громадян, забезпечення необхідних умов для життя незалежно від місця проживання.

Головні проблеми сучасної регіональної політики України иайдетальніше висвітлені у доповідях на Міжнародній науково-практичній конференції «Регіональна політика України: наукові основи, методи, механізми». Вони потребують значної уваги з боку урядових службовців, з метою їх поступового вирішення.

З метою вирішення сучасних регіональних економічних проблем урядом країни розробляються регіональні програми розвитку, реалізація яких повинна забезпечувати підвищення ефективності функціонування регіональних господарських комплексів, використання природних, рекреаційно-туристичних, трудових ресурсів та науково-виробничого потенціалу, геополітичного положення. Сьогодні чимало регіонів підготувало державні регіональні програми соціально-економічного розвитку, призначені забезпечити: налагодження механізму взаємовідносин між центром та регіонами, досягнення оптимального рівня децентралізації; здійснення оптимального міжрегіонального розподілу державних асигнувань; використання цивілізованих процедур селективного відбору суб'єктів господарювання, на які поширюватиметься режим державної підтримки.

1. Суть, принципи і цілі регіональної політики України

Регіональна економіка покликана забезпечувати раціональне використання ресурсного потенціалу регіону і на цих засадах вирішувати соціально-економічні проблеми населення, зменшувати залежність регіонів від центру. З цією метою треба визначити стабільні нормативи відрахувань до бюджетів всіх рівнів. Стратегічна мета економіки України - гарантувати стабільність розвитку на базі створення високоефективної соціально орієнтованої економіки усіх регіонів, яка забезпечить високий рівень життя населення, мотивацію до трудової і підприємницької діяльності, умови рівноправного партнерства у світовому економічному співтоваристві. Регіональна політика держави охоплює такі напрями, як економічний, соціальний, демографічний, екологічний, поселенський та науково-технічний. Найважливішим серед цих напрямів є економічний. Завданням регіональної політики держави тут є забезпечення комплексного і збалансованого соціально-економічного розвитку регіонів з урахуванням наявних трудових ресурсів, науково-технічного потенціалу та можливостей їхнього ефективного використання. Соціальний напрям означає, що держава сприятиме прискореному розвитку соціальної та виробничої інфраструктури в тих регіонах, у яких низький рівень соціального забезпечення (передусім у сільській місцевості). Демографічний напрям державної регіональної політики повинен стимулювати якісні зміни демографічної і соціальної структури населення, створювати умови для зменшення смертності та зростання народжуваності, оздоровлення населення тощо. Екологічний напрям охоплює регулювання природо-господарської збалансованості в регіонах і створення сприятливих умов для життєдіяльності населення, раціональне використання рекреаційних ресурсів та ін. Поселенський напрям регіональної політики спрямований на формування раціональної системи розселення, збереження заселеності сільської місцевості, зростання ролі у поселенських структурах сільських населених пунктів, селищ міського типу та малих міст, стримування розвитку великих міст та ін. Науково-технічний аспект регіональної політики повинен забезпечувати таке: розвиток пріоритетних напрямів наукових досліджень, раціональне ресурсоспоживання і природокористування; розробку, освоєння та широке використання принципово нових конкурентоспроможних машин, технологій і матеріалів; розробку технології ефективного використання енергоносіїв; сприяння зменшенню залежності від імпорту тощо [11, с.474].

Отже, регіональна політика держави - це сукупність економічних, правових, організаційно-управлінських рішень, спрямованих на гармонійне поєднання інтересів держави й окремих регіонів, створення сприятливих економічних та правових засад для національного використання місцевих ресурсів і виробничого потенціалу. Державне регулювання розвитку регіонів забезпечують запровадженням відповідних пріоритетів, тобто наданням переваги на конкретному етапі розвиткові окремих галузей, видів діяльності, форм господарювання конкретних регіонів. Залежно від поставлених цілей та рівнів управління пріоритети можна визначати як на державному, так і на місцевих рівнях. Прикладом регіонального пріоритету державного рівня може бути інтеграція територіальної структури виробничих комплексів Донбасу, Придніпров'я, Прикарпаття та інших до всеукраїнського поділу праці, поглиблення їхньої спеціалізації щодо виробництва продукції, яка має першочергове значення для становлення економіки незалежної України.

30

Рис. 1.1 Проблеми регіональної політики

Головні цілі держаного регулювання розвитку регіонів реалізуються через комплекс завдань державної регіональної політики (Рис.1.1) [7, с.183]:

зміцнення основ української державності, пошук оптимальної моделі державного та територіального устрою;

забезпечення економічної самодостатності областей через узгодження загальнодержавних, регіональних та місцевих інтересів;

активна участь регіонів і органів місцевого самоврядування в управлінні державою та самостійне вирішення проблем у межах своєї компетенції;

підвищення та вирівнювання регіональних життєвих умов населення.

Особливості формування регіональної політики Украіни є брак досвіду щодо здійснення власної регіональної політики, незавершеність процесів формування дієздатних центральних органів державної влади, правового оформлення держави, гостра економічна криза, відмова від старої моделі стосунків між центральною та місцевою владою. Комплексний розвиток регіону передбачає дотримання принципів державної регіональної економічної політики (Рис.1.2), а також:

· формування моделі ринкових відносин у регіоні;

· відповідальність перед населенням та перед центром за регіональний стан справ;

· забезпечення розширеного відтворення у регіоні;

· попередження депресивних явищ в економіці регіону, які порушували б конституційні права людей.

Рис. 1.2 Принципи державної регіональної економічної політики

Комплекс завдань державної регіональної політики [7, с.179]:

1) зміцнення основ української державності;

2) пошук оптимальної моделі державного та територіального устрою;

3) забезпечення економічної самодостатності областей через узгодження загальнодержавних, регіональних та місцевих інтересів і економічних пріоритетів;

4) активна участь регіонів і органів місцевого самоврядування в управлінні державою та самостійне вирішення проблем у межах своєї компетенції;

5) підвищення та вирівнювання регіональних життєвих умов населення.

2. Основні форми та методи державного регулювання розвитку регіонів

Економічна складова державної регіональної політики передбачає (Рис.2.1):

· забезпечення економічної самодостатності областей через узгодження загальнодержавних інтересів та економічних пріоритетів з регіональними і місцевими;

· раціональне розміщення продуктивних сил, реалізацію переваг територіального поділу праці;

· створення нової системи управління комунальним сектором економіки;

Рис. 2.1 Механізм державного регулювання розвитку регіонів

· стимулювання надходження фінансових ресурсів, приватних інвестицій у найдинамічніші області, здатні прискорити зростання національної економіки та сприяти реструктуризації власної економіки;

· активізацію розвитку депресивних регіонів;

· сприяння формуванню оптимальної структури господарського комплексу, здатної забезпечити найефективніший регіональний розвиток;

· контроль з боку держави за зміною суспільних потреб, за дотриманням загальноекономічних, соціальних пріоритетів, забезпеченням досягнень у сфері науково-технічного прогресу (Рис. 2.2);

Рис. 2.2 Соціальний напрямок регіональної політики України

· сприяння розвитку регіонального ринку та споживчого сектору економіки регіону;

· створення різних типів спеціальних економічних зон як засобу стимулювання господарської діяльності в регіоні.

В Україні головними проблемами бюджетного регулювання розвитку регіонів в сучасних умовах є:

· встановлення науково-обгрунтованих показників, що визначають і гарантують самостійність місцевих бюджетів;

· збалансування бюджетної системи за територіями, доходами і витратами;

· визначення частки місцевих бюджетів у консолідованому бюджеті держави;

· встановлення мінімальної частки доходів місцевих бюджетів, що формуються за рахунок власних доходів (показник реальної фінансової автономії) [7, с.183,184].

3. Проблеми сучасної регіональної політики України. Самоврядування територій

Найважливішою передумовою виконання місцевою адміністрацією своїх повноважень щодо управління економікою регіону є прогнозування економічного і соціального розвитку, яке покликане забезпечити певний життєвий рівень населення цієї території. Центральні органи державного управління концентрують свою діяльність на створенні та вдосконаленні законодавчої бази, місцеві органи влади - на вдосконаленні практики управління. Поєднання цих двох шляхів є запорукою успішного функціонування системи місцевої влади. Регулювання розвитку соціально-економічних процесів в Україні є прямим (безповоротно-цільове фінансування територій у вигляді субвенцій, субсидій, пільгових кредитів) та опосередкованим (податкові пільги, прискорена амортизація, відтермінування платежів, цільові кредити). Питання фінансового забезпечення соціально-економічного розвитку регіону ґрунтується на системі взаємовідносин між центром, регіоном, суб'єктами господарювання на території, де зберігається управління економікою на різних ієрархічних рівнях у системі органів державної виконавчої влади. Головні проблеми сучасної регіональної політики України такі: формування регіональної соціально-економічної політики на засадах програм розвитку території з орієнтацією на конкурентоспроможність продукції та максимальну зайнятість населення; конкретизація пріоритетів та економічної доцільності формування в окремих регіонах держави вільних економічних зон; економічні і правові механізми забезпечення розвитку регіонів[11, с.505].

Самоврядування територій і вдосконалення управління треба вести, зважаючи на відомі приклади з історії, починаючи з устрою Київської Русі, Магдебурзького права, Конституції Пилипа Орлика. Ефективне управління будь-якою територією неможливе без надання їй широкої самостійності, економічної свободи і правової та економічної відповідальності. А для цього треба чітко розмежувати повноваження і відповідальність між місцевою владою та органами адміністрації, визначити механізм державного контролю за ефективністю витрат виробництва на підприємствах державної і недержавної форм власності, ввести нормативну базу використання ресурсів виробництва на державному рівні і доповнити її комплексом вимог стосовно ефективності використання виробничих ресурсів на регіональному рівні, контролювати ефективне використання мінерально-сировинних та природних ресурсів. Досвід Канади, США, Німеччини свідчить, що в основі управління розвитком окремих регіонів є Програма економічного розвитку (ПЕР). Вона покликана сприяти створенню та реалізації планів і програм соціально-економічного розвитку кожної території, що дає змогу підтримувати розвиток малого бізнесу в пріоритетних напрямах. Цей процес повинен мати інформаційну базу у вигляді комп'ютеризованої системи економічних даних, що забезпечить стратегічне економічне планування та дасть змогу бізнесменам проводити маркетингові дослідження ринку - дізнаватись про наявні в області та її адміністративних районах сировинні та людські ресурси, комунікації та сервісне обслуговування, фінансові, освітні установи тощо. ПЕР дає основу для успішної реалізації програм підтримки малого бізнесу, позичкового фонду, торгових місій та бізнес-інкубатора, які безпосередньо повинні використовувати інформаційну базу даних про стратегію розвитку як окремих регіонів, так і кожної області в цілому. У регіональному економічному розвитку одночасно враховують інтереси як громадського сектора, коли координують розвиток бізнесу з боку держадміністрації, яка надає землю, вільні будівлі, так і приватного бізнесу, який хоче провадити діяльність на цій території. Створення бази економічних даних дасть змогу використовувати наявні ресурси, вести маркетингові дослідження для координування діяльності галузей та видів виробництва, вивчати можливості розширення наявного бізнесу та розвитку нового. Це дасть змогу бізнесменам отримувати інформацію про ринок, на якому вони збираються працювати, наявну інфраструктуру, зосереджувати потрібні для цього ресурси. Щодо цього доцільним є вивчення досвіду Івано-Франківської області, де створена Регіональна агенція економічного розвитку (РАЕР), яка працює над проблемами забезпечення області енергоносіями та налагодження системи розрахунків за них; отримання стратегічних інвестицій для великих промислових підприємств; створення та впровадження галузевих регіональних програм та ін. Така організація не створює конкуренції ПЕР, оскільки її діяльність спрямована, головно, на великі підприємства та область у цілому. Регіональним органам управління потрібна інформація про фінансово-економічне становище підприємств, які розташовані на території цього регіону, повна та достовірна інформація про об'єкти винятково регіонального управління: охорони здоров'я, транспорту, культури, торгівлі, про економічні проблеми регіону, його трудові ресурси тощо. Розвиток зовнішньоекономічної діяльності підприємств та регіонів передбачає доступ до нових джерел інформації, у тому числі до міжнародних [11, с.507]. З появою персональних комп'ютерів виникла принципова модернізація ідеї АСУ: від обчислювальних центрів і централізації управління до розподіленого обчислювального потенціалу. Це дало змогу уникнути однорідності технології опрацювання інформації та децентралізувати управління. Тому, як свідчить досвід, зокрема Донецької області та її регіонів, ця робота передбачає проектування системи інформаційно-аналітичного забезпечення (СІАЗ) як частини державної інформаційної системи. Початковою метою та головними завданнями СІАЗ є таке:

· створення та постійний розвиток обчислювальних регіональних мереж, які повинні забезпечити доступ до регіональних банків даних максимальній кількості користувачів;

· створення та ведення регіональних баз даних науково-технічної, патентної, економічної, соціальної, правової, фінансово-банківської, організаційно-довідкової, екологічної та іншої інформації;

· забезпечення доступу до загальнодержавних та міжнародних інформаційно-обчислювальних систем баз даних.

У складі регіональної інформаційної обчислювальної системи мають бути:

ь інформатизація соціальної сфери, у тім числі культури, освіти, охорони здоров'я, соціального захисту, торгівлі, побутового обслуговування, соціологічного моніторингу тощо;

ь інформатизація сфери матеріального виробництва, в тому числі зв'язку та транспорту.

ь транспортної доступності та інтенсивності містобудівного освоєння; врахування вартості ділянки, що збільшується від периферії до центру міста.

У разі залучення приватного капіталу для реконструкції та будівництва кварталу міста треба досягти відповідної узгодженості між витратами на спорудження цих об'єктів, рентабельністю їхнього функціонального призначення, їхньою ринковою вартістю та окупністю витрат. Такий підхід орієнтований на інші передумови ведення реконструкції міських кварталів порівняно з тими, які використовують згідно з чинними нормативами. Наприклад, практика реформ місцевого самоврядування, проведених у Львові, перехід від галузевого принципу управління до територіального забезпечили оптимальний перерозподіл функцій управління, дали змогу вдосконалити розмежування функцій між департаментом, колишніми управліннями та районними адміністраціями тощо. Уперше в Україні місто Львів, починаючи з 1994 р., функціонує без районних рад, оскільки під час реорганізації управління містом вони саморозпустилися. Замість них створено п'ять районних адміністрацій, які підпорядковані безпосередньо міськвиконкому. Колишні управління перетворені на департаменти (вони мають права юридичних осіб, власні кошти, самостійно вирішують кадрові питання). Отже, у Львові утверджується «модернізована» система виконавчої влади, вдосконалюється координація дій управлінських структур різних рівнів, з'являються сприятливі умови для самоорганізації міського населення.

Голови районних адміністрацій входять до складу міського виконкому, кандидатуру кожного з них розглядають на сесії Львівської міської ради. Водночас керівники районних адміністрацій підпорядковані міському голові; вони мають змогу впливати на формування загальноміської політики, вносити обґрунтовані пропозиції щодо бюджетного, процесу, вирішувати проблеми, які виникають у житлово-комунальному господарстві, транспортному обслуговуванні, соціально-культурній сфері. Голова районної адміністрації не може бути депутатом міської ради, оскільки він - представник виконавчої влади. Отже, кожна інституція займається своєю справою: Львівська міська рада формує бюджетну політику та головні принципи соціально-економічного життя, районні адміністрації забезпечують оперативне управління, департаменти мерії розробляють перспективи розвитку міста, а міський голова вирішує всі питання координаційно-розпорядчого характеру, що віднесені до його компетенції згідно з чинним законодавством [11, с.509]. Однією з найважливіших проблем регіональної політики України є забезпечення продовольством регіонів України, її стан і розв'язання. Головною метою функціонування сільського господарства регіону є розробка і здійснення заходів щодо стабілізації й нарощування обсягу виробництва продукції для поліпшення забезпеченості населення продуктами харчування, задоволення виробничих потреб, вивезення продукції за межі регіону та експорту, формування резервів тощо Але в ряді випадків, особливо в останні роки, складається ситуація, при якій ряд регіонів неспроможні забезпечити збалансованість попиту і пропозиції бодай на основні 10 тваринних груп продовольства, а тому, наприклад, Донецька, Луганська та Київська області завжди будуть проблемними щодо насиченості продовольчими ресурсами [13, с.313]. Крім того, потрібно мати на увазі і те, що в Україні історично склалися регіональні зони торгового землеробства та тваринництва стосовно природно-кліматичних умов. Зони півдня, наприклад, спеціалізуються на виробництві зерна (високоякісна товарна пшениця, кукурудза, зернобобові), виробництві молока, свинини. Лісостепова зона спеціалізується на вирощуванні зернових, цукрового буряку, кормових, розвитку тваринництва. Полісся - зона товарної картоплі, льону, виробництва молока, яловичини. На жаль, у ряді регіонів в останній час змінюється зональна і мікрозональна спеціалізація аграрного розвитку, що негативно впливає на результати господарювання держави, виробників, розвиток продовольчих ринків. Наслідком процесів, які відбуваються, є погіршення забезпеченості населення продуктами харчування. Особливо суттєве протягом 1990-2002 рр. зменшення відбулося в споживанні продуктів харчування тваринного походження. Меншими темпами, але при наявності чіткої тенденції протягом 1990-2002 рр. зменшувалося споживання продуктів харчування рослинного походження. Підсумком ситуації, яка склалася, стало і суттєве зменшення за роки перетворень калорійності харчування. За рівнем її абсолютної величини Україна перейшла від рівня розвинутих країн (3500 ккал) до нижньої межі продовольчої безпеки (2500 ккал), а за споживанням протеїнів тваринного походження опинилася нижче цієї межі. Проблеми забезпечення продуктами харчування населення України в останні роки аналізуються в чисельних публікаціях, вони висвітлюються в розділах державних програм соціально-економічного розвитку України. Але у своїй більшості публікації стосуються аналізу ситуації на рівні України в цілому.

Дослідження регіональних аспектів споживання основних видів продуктів харчування свідчать про необхідність розгляду тих проблем, котрі досить рельєфно уже позначилися у декількох площинах. Так, виявлено суттєву диференціацію споживання продуктів харчування по регіонах України. У зв'язку з цим слід зазначити таке. Диференціація регіонів України за рівнями економічного розвитку й добробуту населення і визначення шляхів подолання її надмірного рівня належить, безумовно, до числа провідної в регіональній проблематиці. Свідченням цього є і та обставина, що при підведенні підсумків соціально-економічного розвитку України було звернуто увагу на те, що області суттєво відрізняються між собою за рівнем доходів. Так, заробітна плата працівників у Тернопільській, Волинській, Чернігівській, Хмельницькій областях на 32-42 % була менше середнього показника по країні. У регіонах з високою зайнятістю в основних виробничих галузях (Дніпропетровська, Запорізька, Донецька області) мало місце перевищення (на 17-27 %) зазначеного показника. Але на жаль, не було констатовано протилежний за спрямуванням факт: саме в економічно найбільш розвинутих областях сформувався найгірший стан із забезпеченням продуктами харчування, і особливо продуктами тваринного походження. Причому це відбулося саме в останні роки (табл.3.1) [13, с.315]. Звернемося спочатку до аналізу тенденцій у зміні кількості спожитих продуктів тваринного походження. Як видно, воно мало тенденцію до зменшення по всіх областях України. Проте в різній мірі. Найбільш значним зменшення було в областях з високим рівнем промислового потенціалу і помітно меншим у тій групі областей, у яких питома вага сільського господарства у структурі валового виробництва значно вища, ніж у першій групі областей.

Що стосується продукгів харчування рослинного походження, то по деяких областях існує тенденція і до збільшення. Так, споживання хлібопродуктів на душу населення мало тенденцію до збільшення в Донецькій, Луганській і Харківській областях, по картоплі - у Дніпропетровській, Донецькій, Луганській, Харківській, Закарпатській областях. Загальною тенденцією для групи продуктів рослинного походження є тенденція до зменшення, особливо по цукру й олії.

Таблиця 3.1. Споживання продуктів харчування на душу населення в окремих регіонах України, кг

Області

Продукти харчування

М'ясо, м'ясопродукти

Молоко, молокопродукти

Яйця

Хлібопро дукти

Картопля

Цукор

Олія

1990

2002

1990

2002

1990

2002

1990

2002

1990

2002

1990

2002

1990

2002

Дніпропетровська

70,0

30,5

3366,2

180,5

2257

182

1157,9

130,6

91,3

104,1

47,3

38,2

11,5

12,0

Донецька

73,8

36,0

374,9

180,0

263,0

235

110,5

135,4

76,8

106,8

46,3

38,1

14,9

11,9

Луганська

79,9

27,0

391,6

146,8

236

208

124,9

135,5

98,7

105,1

48,8

38,7

13,5

11,7

Харківська

67,8

32,2

377,5

209,6

298

181

120

138,8

115,7

138,1

49,5

36,9

11,5

10,4

Запорізька

73,3

34,4

370,9

184,1

283

190

147,9

130,5

97,9

95,7

46,3

36,0

16,9

120,0

Ів.-Франківська

42,4

30,0

359,2

300,9

208

181

188,0

135,6

193,2

174,2

46,4

30,9

10,3

9,0

Тернопільська

51,8

34,0

373,8

300,7

282

225

128,4

130,7

219,9

192,5

54,7

29,8

10,6

9,9

Чернігівська

65,3

35,2

396,0

294,4

324

247

140,2

140,5

227,7

180,7

50,5

39,5

9,4

9,9

Закарпатська

47,1

34,5

323,4

256,8

255

217

187,6

140,7

118,7

174,4

40,9

34,2

13,8

8,6

Слід мати на увазі, що диференціація в рівнях споживання продуктів харчування існувала й раніше. Вона мала суттєві відмінності по різних продуктах. І зміни, які відбулися в диференціації споживання окремих продуктів, можна охарактеризувати як такі, що мали неоднозначний характер. Так, у 1990 р. найбільшим коефіцієнт варіації був зі споживання картоплі (30,9) та олії (20,3 %). Зі споживання інших продуктів він також мав місце, але був нижчим (по цукру - 8,1 %, по яйцях - 12,2 %), Тобто при існуючій тоді системі міжрегіональних переміщень продуктів харчування забезпечувався відповідний рівень споживання в регіонах.

У 2000-2002 рр. ситуація змінилася. По молоку і молочних продуктах і по яйцях збільшилася диференціація споживання по регіонах, причому по молочних продуктах суттєво (на 13,8 пункти). Саме тоді зі споживання продуктів рослинного походження відбулося зниження диференціації. Найбільшим зменшення коефіцієнта варіації було по хлібопродуктах (на 7 пунктів) та по олії (на 6,9 пункти). Тобто процес диференціації у споживанні продуктів по регіонах існує і зараз, але він має по різних продуктах різну спрямованість. Що ж стало причиною погіршення ситуації з забезпеченням регіонів України продуктами харчування і збереження їх диференціації за рівнем споживання? В економічній літературі розглядається чимало припущень. Так, загальновідомо, що при збільшенні величини доходів збільшується кількість і підвищується якість харчування. Між іншим, дослідження свідчать про різний ступінь зв'язку споживання продуктів харчування з величиною середньодушового доходу. При цьому по групі продуктів тваринного походження, наприклад, вона коливалася від сильної по молоку та молочних продуктах (0,64), середньої по м'ясу і м'ясопродуктах до слабкої по яйцях. Але в усіх випадках вона носила зворотній характер, тобто з підвищенням рівня доходів споживання продуктів зменшувалася. Наведемо окремі приклади. У Донецькій області, при одному з найвищих серед областей України середньодушовому грошовому доході (1575,3 гри) споживання молока і молочних продуктів у 1999 р. було найнижчим (157,1 кг). В області з найбільшим їх споживанням (Тернопільська - 297,4 кг) середньодушовий дохід складав 608,8 гри. Таким чином, склалася парадоксальна ситуація. Тому наступним кроком було з'ясування тісноти зв'язку між рівнем виробництва і споживання продуктів харчування по регіонах. Логічно передбачити наявність такого зв'язку. Але на початку 90-х років показники коефіцієнтів парної кореляції в цьому відношенні принципово відрізнялися, з одного боку, по взаємозв'язку виробництва і споживання яєць (0,61), а з другого - м'яса та м'ясопродуктів, молока та молокопродуктів (0,09), це було свідченням масштабних переміщень продуктів з одних регіонів в інші. При цьому споживання було більшим в областях із значно меншим рівнем виробництва, ніж в областях із рівнем виробництва, який у значній мірі вище величини споживання (табл. 3.2).

У наступні роки ситуація суттєво змінилася. Значно збільшився взаємозв'язок між виробництвом і споживанням продуктів тваринництва в регіонах України. По м'ясу і м'ясопродуктах величина коефіцієнта парної кореляції 2002р. дорівнювала 0,800. А по молочних продуктах і яйцях - була більше 0,850. Тобто простежується чітка тенденція, відповідно до якої більш низькому виробництву відповідає і більш низький рівень споживання і навпаки [13, с.316].

Таблиця 3.2. Динаміка коефіцієнтів кореляції між співвідношенням виробництва та споживання продуктів харчування по регіонах України в 1990-2002 рр.

Продукти

Роки

1990

1995

1996

1997

1998

1999

2002

М'ясо, м'ясопродукти

0,087

0,770

0,823

0,817

0,861

0,778

0,800

Молоко, молоко-продукти

0,092

0,765

0,841

0,899

0,893

0,849

0.864

Яйця

0,612

0,847

0,782

0,838

0,847

0,861

0,854

По групі продуктів рослинного походження протягом 1990-2000 рр. існував незначний зв'язок між виробництвом і споживанням хлібопродуктів. Між тим по картоплі й олії він був значним - близько 0,8. По цукру - до 1996 р. мав тісний зв'язок, а починаючи із 1997 р. - тенденцію до зменшення. Фактори, унаслідок яких сформувалося в сучасних умовах таке становище, безумовно, заслуговують на увагу. Один із них доволі очевидний: відсутнє масштабне переміщення продуктів харчування між регіонами. І якщо, наприклад, у молоко продуктовому підкомплексі відносно цільномолочної продукції таке становище слід вважати природним, то відносно багатьох інших виробів з молока, особливо вершкового масла та сирів необхідне пояснення. Одне з них зводиться до наступного. Одна з особливостей сучасного стану виробництва продукції тваринництва полягає в тому, що все більшу питому вагу в ньому займають особисті підсобні господарства населення. Наприклад, 2002 р. в цілому по Україні виробництво молока в особистих підсобних господарствах (ОПГ) населення перевищило 70 % загальної кількості. У ряді областей цей показник значно вищий. Так, у Закарпатській, Івано-Франківській областях в ОПГ населення вироблено більше 88 % молока. Між тим товарність молока, виробленого особистими господарствами, невисока. Тому показники споживання молока і молочних продуктів у сільській місцевості з розрахунку на душу населення значно виші. Про це свідчить і ситуація, яка склалася у Львівській області наприкінці 90-х років. У цій області, за даними бюджетних обстежень, сільські жителі при дуже скромному рівні доходів споживали більше 500 кг молокопродуктів. Це набагато більше середнього рівня споживання по області, який на той час складав 283 кг. Аналогічною ситуація є і для інших продуктів харчування тваринного походження. Між тим організація закупівлі у населення дозволяла б вирішити дві проблеми:

1) підвищити товарність і збільшити грошові доходи населення;

2) збільшити виробництво сільськогосподарської продукції.

Одночасно створювалася б сировинна база для переробної промисловості, що,у свою чергу, значно пожвавило б ринок сільськогосподарської продукції в Україні, створило матеріальну основу під переміщення її з одних регіонів в інші. Такий досвід має Кун'янський МКК (Харківська область), ВАТ „Галактон" (Київська область) та ін [9, с.496].

4. Державні регіональні прогнози і програми

Базою прогнозування соціально-економічного розвитку регіону є система кількісних показників, що ґрунтується на державних соціальних стандартах і нормативах забезпеченості населення. Основні фактори, що обумовлюють процес розробки прогнозів соціально-економічного розвитку регіону:

соціально-демографічний стан;

природно-кліматичні умови;

національно-етнічні особливості території;

рівень розвитку соціальної інфраструктури у міських та сільських поселеннях;

потенційні можливості місцевих інвесторів;

кількісні характеристики розвитку соціальної інфраструктури у розвинених країнах світу та у провідних областях України.

Державні регіональні програми -- комплекс заходів місцевих органів державної влади та управління щодо вирішення найбільш актуальних проблем соціально-економічного розвитку регіону. Вони дають можливість найповніше узгодити територіальні та галузеві інтереси, створити реальні умови для зближення рівнів виробництва і споживання основних товарів широкого споживання в усіх регіонах (Рис. 4.1) [7, с.186].

30

Рис. 4.1 Цілі розробки державних регіональних програм

В Україні сьогодні діє програма соціально-економічного розвитку Карпатського регіону. Підготовлені програми соціально-економічного розвитку Полісся, Поділля, Причорноморського та Придніпровського регіонів. Схвалені Кабінетом Міністрів України заходи регіональних програм автоматично стають складовими державної програми економічного і соціального розвитку України (Рис.4.2).

30

Рис. 4.2 Елементи регіональних програм і прогнозів розвитку регіонів

Важливе місце в системі державного регулювання розвитку регіонів належить регіональному плануванню, однією із форм якого є індикативне планування. Індикативне планування не стримує ініціативу приватного бізнесу, допомагає визначити напрями розвитку господарського комплексу, інформує зацікавлені сторони про потенційний попит, стан справ у суміжних галузях, стан ринку робочої сили тощо. Індикативне планування передбачає: підготовку макроекономічних планів-прогнозів, де визначені головні орієнтири, масштаби, пропорції і кінцеві цілі розвитку галузей економіки регіону; формування рішень, які впливають на структуру господарства шляхом розподілу централізованих інвестицій та інших контрольованих державою (регіоном) ресурсів; розміщення державних і регіональних замовлень; розробку програм припинення функціонування неефективних галузей і виробництв; врегулювання соціальних проблем. Індикативний план є основою для прийняття відповідних рішень, які у подальшому реалізують згідно із чинним законодавством. Крім того, індикативний план конкретизує напрями, масштаби, темпи, пропорції розвитку науково-технічного потенціалу та визначає інноваційні пріоритети держави з огляду на головні положення Концепції науково-технічного та інноваційного розвитку України. Індикативний план повинен узгоджувати пріоритети розвитку науки і технологій із сучасними і перспективними загальнонаціональними цілями розвитку країни з урахуванням світових тенденцій, ресурсних можливостей, соціальних та культурних традицій України [10, с.210]. Програма економічного і соціального розвитку регіону (індикативний план) складається з двох частин: концептуальної системи та системи показників. План розробляється на основі Державної концепції науково-технічного розвитку України. Перехідні та стратегічні цілі науково-технічного розвитку передбачають:

· підвищення рівня конкурентоспроможності виробництва шляхом використання сучасних технологій, поліпшення використання робочої сили та підвищення її кваліфікації;

· залучення капіталовкладень у реконструкцію, оновлення і створення інфраструктури виробництва за допомогою податкових пільг, зміни норм амортизації, введення пільгових інноваційних кредитів, розширення системи гарантій;

· стимулювання потреб виробництва в інноваційній діяльності, державну підтримку фундаментальних досліджень та розробок ринкової орієнтації, сприяння розвитку малого бізнесу;

· захист ринку шляхом забезпечення державних замовлень, використання системи непрямих заходів захисту споживачів;

· сприяння розвитку експорту, використання експортного потенціалу як головного регулятора національного платіжного балансу з метою урівноваження експорту та імпорту, забезпечення в стратегічному плані випереджувального зростання експорту наукомісткої продукції;

· поглиблення інтеграції в загальноєвропейський науково-технологічний простір, розширення в національних інтересах співробітництва з зарубіжними країнами на двосторонній основі.

Програма передбачає відповідні структурні зміни в економіці регіону, державний вплив на науково-технічний розвиток у країні, розвиток національної науково-технічної системи, розрахунок показників впливу НТП на соціально-економічний розвиток [6, с.243].

У процесі формування індикативного плану регіону прогнозують низку економічних показників. Для цього використовують систему методів:

· метод екстраполяцій, за допомогою якого на перспективу поширюється тенденція розвитку економіки в минулому;

· метод статистичних залежностей, на підставі якого плановий чи прогнозований показник визначають як залежну змінну величину від незалежних чинників, що її формують;

· методи виробничих функцій, що описують статистичну залежність результатів виробництва від витрат живої та уречевленої праці з урахуванням впливу на них науково-технічного прогресу;

· експертний метод, за яким інформаційний масив даних для прогнозу формують шляхом заповнення експертами таблиць і анкет, що відображають ставлення експертів до можливостей розвитку того чи іншого напряму науково-технічного прогресу;

· аналогові та пошукові методи, які передбачають використання досвіду інших країн у галузі розвитку найефективніших напрямів науково-технічних розробок;

· методи оптимального моделювання, за допомогою яких вирішують завдання пошуку максимально можливого рівня прогнозного показника за наявності певних соціально-економічних обмежень для його досягнення в прогнозованому періоді.

Для сучасного перехідного періоду формування ринкових відносин з нестабільною економікою найраціональнішим є метод аналогових пошуків та техніко-економічних розрахунків з урахуванням факторів формування економічних показників. Методи і важелі державного впливу на розвиток економіки регіону передбачають розробку системи регуляторів для процесів, що не належать до сфери прямого державного (регіонального) контролю. Ці регулятори повинні підтримувати стабільний характер економічного розвитку. Ними є: кредитно-грошова політика, податки, дотації, принципи і методи ціноутворення, митні правила тощо[11, с.511]. Законом про місцеве самоврядування передбачено, що на рівні сіл, селищ, міст також розробляють індикативні плани, які називаються програмами економічного, соціального і культурного розвитку села, селища, міста[4, с.6]. Залежно від визначених цілей та фінансових можливостей такі програми розробляють на коротко- (1-2 роки), середньо- (3-5 років) та довготерміновий (понад 5 років) періоди. Під час розробки програм враховують економічну діяльність усіх суб'єктів господарювання, що розташовані на території регіону, незалежно від форм власності і підпорядкування. До складу цієї комплексної програми повинні входити найважливіші завдання і показники, цо визначені у національних, державних галузевих, державних регіональних та місцевих (локальних) цільових програмах. Головні показники програм соціально-економічного розвитку регіонів використовує Міністерство економіки України для розробки державної програми економічного і соціального розвитку України з виділенням найважливіших показників цієї програми стосовно регіонів.

5. Удосконалення регіональної структури економіки та шляхи вирішення проблем регіональної політики України

У Державній програмі «Україна-2010» зазначено, що метою регіональної політики повинно стати забезпечення економічних правових та організаційних умов для проведення муніципальної та адміністративної реформ, оптимізації виробничої структури регіонів, усунення диспропорцій між їхнім соціальним та виробничим розвитком, поліпшення екологічних умов проживання людей, вирівнювання рівнів економічного розвитку регіонів. Головні напрями регіональної політики передбачають, насамперед, створення ефективних регіональних структур економіки. Основний наголос у «Програмі» зроблено на структурну перебудову старих промислових центрів, заохочення розвитку регіонів з експортними та імпорто-замінними потенціалами, створення спеціальних (вільних) економічних зон. Структурна перебудова дасть змогу поступово усунути диспропорції між регіонами, стабілізувати виробництво, особливо сільськогосподарське, забезпечити єдині соціальні стандарти для населення [5, с.4]. Для Донецького та Придніпровського регіонів пріоритетними будуть паливно-енергетична, чорна і кольорова металургія, хімічна, автомобільна, аерокосмічна промисловість, важке машинобудування. Значну увагу приділятимуть конверсії оборонних підприємств, заходам щодо забезпечення зайнятості населення, поліпшенню екологічної ситуації. У Східному регіоні структурна перебудова спрямована на переоснащення та підвищення ефективності роботи підприємств тракторного та сільськогосподарського машинобудування, електронної, автомобільної, електротехнічної, харчової промисловості. Тут збільшуватимуться обсяги видобутку газу, нафти та продуктів їх переробки. У Центральному регіоні на першому місці прискорений розвиток агропромислового комплексу, сфера послуг, харчова та легка промисловості, а також галузі авіабудування, машинобудування, радіотехніки та електроніки. Відбуватиметься реконструкція та технічне переоснащення підприємств хімічної промисловості, розвиток наукомістких виробництв на базі науково-технічного потенціалу Києва. У Поліському регіоні зберігатиметься спеціалізація за такими напрямами, як сільськогосподарське машинобудування, видобуток і переробка мінералів, приладобудування, легка та харчова промисловість. Особливу увагу приділятимуть, зокрема, вирощуванню районованих культур та їхній переробці, розвитку лісового господарства, деревообробки, промисловості будівельних матеріалів. Частину підприємств Подільського регіону потрібно перепрофілювати на випуск техніки для агропромислового комплексу, медичних препаратів, товарів широкого вжитку. Як і раніше, головними тут будуть енергетика, сільськогосподарське машино- та приладобудування, електронна і харчова промисловість. АПК більше спеціалізуватиметься на вирощуванні та переробці цукрових буряків, зернових культур, м'яса та молока. Структурна перебудова Карпатського регіону орієнтована на розвиток сільськогосподарського та автомобільного машинобудування, сучасних електроніки та електротехніки. Передбачена масштабна реконструкція хімічних та нафтохімічних виробництв, інтенсифікація лісового господарства, легкої і харчової промисловості. Формуватиметься високорозвинутий рекреаційно-туристичний та оздоровчо-лікувальний комплекс загальнодержавного та міжнародного значення. У Причорномор'ї пріоритети віддано розвитку морегосподарського комплексу - суднобудування та судноремонту, рибного та портового господарств, машинобудування для АПК, освоєнню нафтогазових родовищ шельфової зони Чорного моря. Важливим напрямом є створення сучасної індустрії туризму та оздоровлення у Криму, Одеській, Миколаївській та Херсонській областях. Проте серед названих у «Програмі» регіонів України найбільший потенціал, як і найболючіші проблеми, мають східні регіони України. Тут розвинуті галузі промисловості і забруднене довкілля, є військово-промисловий комплекс, що відроджується, і вугільні шахти. Зокрема, на частку Сумської, Полтавської, Харківської областей припадає 20% усього національного машинобудування. Дніпропетровська і Запорізька області - другий індустріальний район України, особливе місце в якому посідають важка індустрія та харчова промисловість, що мають непогану інвестиційну привабливість і вдало доповнюють металургійну інфраструктуру, де створені холдинги (завод ім. Петровського, ім. Комінтерну, «Криворіжсталь», «Запоріжсталь»), морські порти на Азовському узбережжі, які виконують головні експортні перевезення металопродукції, а також такі підприємства, як «Дніпроспецсталь», Запорізький алюмінієвий комбінат, «АвтоЗАЗ». Донецька і Луганська області є найбільшим індустріальним районом України де, окрім вугільних підприємств, широко представлена кольорова металургія, великі хімічні виробництва, машинобудування, легка промисловість; інвестиційна привабливість району, незалежно від галузі, зумовлена урядовою політикою реформування вугільної промисловості і створенням у регіоні великої кількості вільних економічних зон [2, с.15].

Висновки

Усе вищевикладене дає підстави для наступних висновків. Регіональна політика держави - це сукупність економічних, правових, організаційно-управлінських рішень, спрямованих на гармонійне поєднання інтересів держави й окремих регіонів, створення сприятливих економічних та правових засад для національного використання місцевих ресурсів і виробничого потенціалу. Головні проблеми сучасної регіональної політики України такі: формування регіональної соціально-економічної політики на засадах програм розвитку території з орієнтацією на конкурентоспроможність продукції та максимальну зайнятість населення; конкретизація пріоритетів та економічної доцільності формування в окремих регіонах держави вільних економічних зон; економічні і правові механізми забезпечення розвитку регіонів. Слід зауважити, що однією з найважливіших регіональних проблем залишається забезпечення продовольством регіонів України. На фоні зменшення споживання основних видів продуктів харчування в Україні відбувається процес збільшення диференціації по регіонах, у процесі чого в ряді з них споживання продуктів харчування на душу населення зменшується катастрофічними темпами (Луганська, Донецька та інші області). Занепокоєність викликає й та обставина, що внаслідок погіршення інтеграційних зв'язків намітилася тенденція визначення розміру споживання не величиною доходів, а кількістю продуктів, що вироблялися в регіоні. Це гостро ставить проблему міжрегіональних переміщень продовольства і сировини. Насамперед - продукції тваринництва та окремих видів продукції рослинництва. Особливу увагу заслуговує розгляд питань, пов'язаних із функціонуванням ОПГ населення, розвиток яких можливо розглядати як одне з джерел поповнення продовольчих ресурсів України. Через відповідну систему моделей потрібно стежити за процесом формування та розподілу грошових ресурсів регіону, аналізувати різні ситуації, які виникають у разі використання керованих змінних, що забезпечить низку додаткових можливостей з застосування різних сценаріїв взаємодії та розвитку окремих галузей регіонального господарства і всієї регіональної соціально-економічної системи в цілому, з метою підвищення загального соціально-економічного, політичного, виробничого потенціалів, вирішення сучасних регіональних проблем, як окремих регіонів, так і України в цілому.

Список використаної літератури

1. Конституція України. - К., 1996.

2. Проект урядової програми «Україна 2010»: Конспект програми стратегічного розвитку //Урядовий кур'єр. - 1999.- 3,6,10,21 квітня.

3. Про місцеві державні адміністрації: Закон України. - К., 1999.

4. Про місцеве самоврядування в Україні: Закон України. К., 1999.

5. Україна. Президент. Послання Президента України до Верховної Ради України «Про внутрішнє і зовнішнє становище України у 2000 році». - К.: Інформаційно-видавничий центр Держкомстату України, 2001.

6. Економіка України: потенціал, реформи, перспективи. - Т.4: Соціальна та регіональна політика в умовах переходу до ринкової економіки. - К., 1996.

7. Дідківська Л.І., Головко Л.С. Державне регулювання економіки: Навч. Посіб. - К.: Знання - Прес, 2000.

8. Кучеренко о. Зміцнювати основи державності // Урядовий кур'єр. - 1999.- 19 жовтня.

9. Михасюк І., Мельник А., Крупка М., Залога З. Державне регулювання екноміки: Підручник/ Львівський нац. Ун-т. - Л.: Українські технології, 1999.

10. Михасюк І.Р., Янків М.Д., Залога З.М., Сажинець С.Й. Регіональна економіка / За ред. Проф. І.Р. Михасюка. - Л.: Українські технології, 1998.

11. Михасюк І., Мельник А., Крупка М., Залога З. Державне регулювання економіки / За ред. д-ра екон. наук, проф., акад. АН вищої школи України І.Р. Михасюка - Львівський нац. ун-т ім. І. Франка.- К.: Атіка, Ельга-Н, 2000.

12. Скрипник А.В. Державне регулювання економіки (податки, бюджет, корупція, вибори). Курс лекцій. - К.: ЦУЛ, 2002.

13. Шиян Н.І. Державне регулювання економіки / Курс лекцій. - Харків. нац. аграрн. ун-т ім Докучаєва. - Х., 2005


© 2010 Современные рефераты