Роль прокурора у вирішенні судом цивільного позову у кримінальній справ

У даному контексті, з метою правильного формулювання елементів предмета доказування щодо цивільного позову, передусім, потрібно визначити дефініцію цього поняття. У цьому зв'язку доречно звернутися до теорії кримінально-процесуального права з приводу поняття "предмет доказування", яке в законі не визначається. Даний термін застосовується в науковій літературі як мовний засіб означення узагальнено вираженого в гносеологічному розумінні об'єкта кримінально-процесуального пізнання, нормативно закріпленого в ст. 64 КПК України у вигляді переліку обставин, що підлягають доказуванню в кримінальній справі. Ця юридична конструкція має важливе значення, оскільки скеровує доказову діяльність особи, яка провадить дізнання, слідчого, прокурора, суду у відповідних напрямах, зокрема, для встановлення обставин, перелічених в ст. 64 КПК України, і структурує кримінально-процесуальну значущість інформації у кримінальній справі. За аналогією з цим, слід погодитися і з пропозицією про необхідність введення до науки кримінального процесу поняття предмета доказування щодо цивільного позову для визначення параметрів доказування обставин, які мають значення для вирішення цивільно-правових вимог у кримінальному процесі [21, 5].

Якщо узагальнити всі існуючі на сьогодні дефініції предмета доказування щодо цивільного позову в кримінальній справі, то можна простежити дві тенденції. Одні науковці за основу свого формулювання цього поняття беруть дефініцію, запропоновану В.Я. Понаріним ще в 1978 р. [8, 70], лише дещо осучаснюють її відповідно до вимог чинного законодавства та останніх теоретичних розробок стосовно питань захисту та охорони майнових і особистих немайнових інтересів у кримінальному судочинстві. Проте концептуальна ідея, яка розрізняє загальний предмет доказування і предмет доказування щодо цивільного позову, сформульована В.Я. Понаріним, все ж залишається. Інші ж, даючи своє визначення цього поняття, вкладають в нього кардинально інший зміст, повністю ототожнюючи загальний предмет доказування і предмет доказування щодо цивільного позову в кримінальній справі, що не відповідає самій сутності обставин предмета доказування стосовно цивільного позову та чинному законодавству. Варто звернути увагу та погодитися з думкою О.Г. Фіногєнова та О.А. Тарнавського з приводу того, що цей предмет доказування необхідно визначати не як сукупність (В.Я. Понарін), а як систему обставин. Системний характер останніх полягає в тому, що у багатьох випадках доказанність одних обставин приводить до встановлення інших. І навпаки, недоказанність однієї з них робить неможливим встановлення інших обставин. Водночас, не можна погодитися з прикладом, який наводять на підтвердження своєї тези її автори: невстановлення причинного зв'язку між злочином і його наслідками часто не дозволяє встановити інші обставини предмета доказування і вирішити вимогу Цивільного позивача по суті. Однак, слід пам'ятати, що невстановлення причинного зв'язку між злочином і його наслідками означає взагалі відсутність підстави цивільного позову в кримінальному процесі, а отже, відпадає потреба встановлювати всі інші елементи предмета доказування щодо цивільного позову. Тому в цьому контексті правильніше було б вказати, що невстановлення причинного зв'язку між злочином і його наслідками у вигляді шкоди (матеріальної та / або моральної) виключає, власне, саму підставу відшкодування (компенсації) такої шкоди у кримінальному провадженні шляхом позовної форми, а тому й можливість подальшого провадження щодо цивільного позову взагалі, а відтак відпадає потреба встановлення всіх інших елементів предмета його (цивільного позову) доказування [47, 53].

Отже, предмет доказування щодо цивільного позову в кримінальній справі - це система обставин, яка має правове значення та підлягає обов'язковому встановленню при провадженні кожного, без винятку, цивільного позову в кримінальному судочинстві і є підставою для безпосереднього застосування норм матеріального та процесуального права з метою правильного вирішення цивільного позову та реального захисту майнових і особистих немайнових прав фізичних і юридичних осіб, потерпівших від злочину.

РОЗДІЛ 3. Забезпечення прокурором конституційних прав потерпілих на відшкодування шкоди, заподіяної злочином

3.1 Розв'язання цивільного позову

Безперечно, що при вирішенні цивільного позову застосовують норми цивільного права та процесу, однак, це не означає, що при цьому зовсім не застосовують норми кримінального права та процесу.

У процесі розгляду цивільного позову суд керується нормами кримінально-процесуального закону: застосовується процедура розгляду, яка передбачена нормами кримінально-процесуального права; учасники процесу наділені правовим статусом, який визначають норми КПК; гарантії, які визначають норми кримінально-процесуального права при доказуванні цивільного позову, також передбачені нормами КПК; презумпції, які діють при цьому, також визначає кримінально-процесуальний закон і т. д. Поряд з цим, при провадженні щодо цивільного позову разом з кримінальною справою, можуть застосовуватися також і норми ЦПК з питань, що стосуються цивільного позову, але не врегульовані в КПК, за умови, що ці норми не суперечать положенням КПК. Водночас, завершальним етапом провадження щодо цивільного позову є застосування, власне, матеріальної норми цивільного права для вирішення питання про задоволення цивільного позову, чи відмову в задоволенні. Неправильне застосування цивільного матеріального закону матиме негативні правові наслідки [9, 352].

Оскільки вимога про відшкодування (компенсацію) шкоди, завданої злочином, в кримінальному процесі за своїм характером є цивільно-правовою, а підставою для її належного обґрунтування та вирішення на сьогодні є лише п. 4 ст. 64 КПК, то це дає змогу стверджувати, що дана норма КПК в таких випадках є підставою для застосування не лише норм кримінального і кримінально-процесуального права, але також і тих галузей права цивілістичного циклу, на підставі яких виникли матеріальні правовідносини і які їх регулюють. Інші ж елементи загального предмета доказування є підставою для безпосереднього застосування лише норм кримінального та кримінально-процесуального права, зокрема і п. 4, але лише у випадку його доказування як ознаки об'єктивної сторони складу злочину. Поряд з цим, не можна забувати, що в своїй сукупності всі обставини, що підлягають доказуванню, будучи частиною цілого, утворюють органічно взаємопов'язане єдине ціле, в якому вони певною мірою обумовлюють і доповнюють одна одну. Встановлення одних з них, без сумніву, має значення для повнішого дослідження інших і пов'язаних між собою обставин предмета доказування. Це підтверджується також і тим, що доля цивільного позову в кримінальній справі завжди залежить від того, як буде, вирішене питання про винність обвинуваченого, оскільки недоказанність обвинувачення завжди тягне відмову в задоволенні цивільного позову, відсутність підстав для порушення кримінальної справи унеможливлює пред'явлення цивільного позову і т.д.

Вирішення цивільного позову, в окремих випадках, може мати значення і для застосування норм кримінального права. Зрештою, як зазначає В.Я. Понарін, розмір відшкодування за цивільним позовом може перебувати в тісному зв'язку з кваліфікацією злочину або визначати зміст обвинувачення [9, 354].

Характерно, що Пленум Верховного Суду України у своїй постанові від 2 липня 2004 р. № 13 „Про практику застосування судами законодавства, яким передбачені права потерпілих від злочинів", зазначає, що цивільний позов може бути залишений судом без розгляду лише у двох випадках: якщо не з'явився в судове засідання цивільний позивач або його представник (ст. 291 КПК), за винятком випадків, застережених у ч. 2 ст. 291 КПК (коли позов підтримує прокурор або коли позов заявлений підприємством, установою чи організацією), а також коли підсудного виправдано за відсутністю в його діях складу злочину (ст. 384 КПК).

Після закінчення судового процесу за наявності суттєвих порушень прав потерпілого, які вплинули або можуть вплинути на законність, обґрунтованість і справедливість вироку, прокурор приносить апеляційне (ст. 348 КПК) або касаційне (ст. 384 КПК) подання.

Таким чином, прокурор, підтримуючи державне обвинувачення у суді, одночасно забезпечує охорону прав і законних інтересів потерпілого. В той же час слід враховувати, що заходи, які вживаються на стадії досудового слідства, а також прокурором і судом при розгляді кримінальної справи у суді, не завжди гарантують забезпечення фактичного відшкодування потерпілому заподіяної злочином шкоди. У таких випадках згідно з міжнародними актами забезпечити компенсацію шкоди, заподіяної потерпілому злочинними діями, повинна держава.

Згідно з резолюцією Генеральної Асамблеї ООН 40/34 від 29 листопада 1985 p., якою затверджено Декларацію основних принципів правосуддя для жертв злочинів і зловживання владою, передбачається право жертв на доступ до правосуддя і швидкого одержання компенсації за заподіяну шкоду. У Декларації передбачається, що у разі, коли компенсацію неможливо одержати в повному обсязі від правопорушника або з інших джерел, фінансову компенсацію певним категоріям жертв та їх сім'ям повинна надавати держава [56, 6].

Деякі науковці і практики пропонують з метою забезпечення потерпілому компенсації заподіяної шкоди створити спеціальний фонд і використовувати його для захисту жертв злочинів. Так, В. Тертишник, пропонуючи розширення прав потерпілого у кримінальному судочинстві, вказує на відшкодування шкоди за рахунок держави зі створеного фонду.

З метою відшкодування державою шкоди потерпілим у межах усієї території Європейського Союзу Європейська Комісія запропонувала розробити спеціальне законодавство у цій галузі. З цією метою вона підготувала консультативний документ під назвою «Відшкодування шкоди жертвам злочинності» (Зелена книга). У цьому документі з урахуванням національного досвіду на обговорення громадськості винесено різні варіанти державної компенсації потерпілим, які в подальшому будуть закріплені у законодавстві. Очікується, що наслідком цієї роботи стане прийняття „Основ законодавства" Європейського Союзу, які встановлять мінімальні стандарти відшкодування державами - членами Союзу шкоди жертвам злочинів, які здійснені на їх території. Аналогічні кроки у цьому напрямі зроблені й в Україні.

Як вже зазначалось, ст. 28 КПК передбачає можливість пред'явлення цивільного позову під час судового розгляду справи, але до початку судового слідства. Таким чином, якщо потерпілий чи інша особа, яка може бути визнана цивільним позивачем, у підготовчій частині судового засідання заявить вимогу про відшкодування збитків, завданих злочином, чи заявить цивільний позов, при наявності достатніх доказів у справі щодо ціни цивільного позову, його можна розглядати у даному судовому засіданні, в іншому випадку розгляд справи необхідно відкласти або повернути справу на додаткове досудове слідство.

Розгляд цивільного позову не виділяється у самостійну, ізольовану частину судового розгляду.

У судовому засіданні, після роз'яснення судом учасникам процесу права на відвід, перевіряється їх явка. Неявка цивільного відповідача у всіх випадках не зупиняє розгляду цивільного позову. Неявка позивача тягне за собою залишення позову без розгляду незалежно від її причин. За клопотанням цивільного позивача суд може розглянути цивільний позов у його відсутності. Якщо позов заявив прокурор або позов заявлено юридичною особою, у випадку порушення інтересів держави (ст. 36-1 Закону України „Про прокуратуру"), прокурор підтримує і суд розглядає цивільний позов незалежно від явки цивільного позивача або його представника (ст. 291 КПК).

Позовна заява оголошується на початку судового слідства цивільним позивачем чи його представником (ч. 3 ст. 297 КПК). У підсудного і цивільного відповідача головуючим суддею з'ясовується питання, чи визнають вони цивільний позов (після відповіді на питання, чи зрозуміле підсудному обвинувачення, чи визнає він себе винним і чи бажає давати показання - ст. 298 КПК). У протоколі судового засіданні про це зазначається окремо.

У стадії судового слідства суд за участю сторін, керуючись загальними правилами кримінального процесу, досліджує зібрані докази, у тому числі ті, які стосуються заявленого цивільного позову.

Потерпілий, цивільний позивач і цивільний відповідач виступають у судових дебатах (ч. 2 ст. 318 КПК). Якщо потерпілий і цивільний позивач - це одна і та ж особа, він в дебатах має висловити свою думку не тільки стосовно кваліфікації дій підсудного, доведеності його вини і міри покарання, але й обґрунтувати свої позовні вимоги. Те ж саме стосується і промови підсудного, якщо за заподіяну шкоду він відповідає самостійно.

Порушення в ході судового розгляду передбачених ст.ст.50,51 КПК України прав цивільних позивачів і цивільних відповідачів є підставою для скасування вироку в частині вирішення цивільного позову.

Цивільний позов по суті вирішується лише у вироку. Питаннями, які стосуються вирішення цивільного позову, є [56, 6]:

1. чи заподіяно потерпілому шкоду і чи тим злочином, який скоїв підсудний;

2. чи є ця шкода матеріальною або моральною і чи підлягає вона відшкодуванню;

3. який розмір заподіяної шкоди, в яких межах і в який спосіб вона підлягає відшкодуванню;

4. хто повинен нести обов'язок відшкодування шкоди І в якому порядку (солідарному чи дольовому).

Згідно з ч. 4 ст. 1193 ЦК суд не може зменшити розмір відшкодування шкоди, якщо вона заподіяна злочинними діями підсудного.

Дослідивши зазначені питання, суд відповідно до ст.328 КПК України приймає одне з таких рішень:

а) задовольняє цивільний позов;

б) відмовляє у його задоволенні;

в) залишає цивільний позов без розгляду.

Таким чином, цивільний позов при постановленні вироку може бути залишено без розгляду лише у випадках виправдання підсудного за відсутністю складу злочину або нез'явлення цивільного позивача чи його представника у судове засідання (ст.ст.291,328 КПК України). Крім того, не вирішуються судом цивільні позови про відшкодування шкоди, заподіяної внаслідок учинення злочину чи суспільно небезпечного діяння, у справах про застосування примусових заходів виховного чи медичного характеру.

Рішення про задоволення позову може бути постановлено лише при постановленні обвинувального вироку, тобто якщо в суді буде встановлено, що мала місце подія злочину, в діях підсудного є склад злочину, підсудний є винним у вчиненні злочину, між його протиправними, винними і кримінально-караними діями та шкідливими наслідками є причинний зв'язок.

Цивільне законодавство передбачає два способи відновлення порушення майнового стану потерпілого: в натурі (віндикація) І відшкодування збитків. Ст.1192 ЦК вказує, що суд може зобов'язати винного віддати потерпілому річ того ж роду і якості, виправити пошкоджену річ, іншим шляхом відновити попереднє становище в натурі. Про те, що суд, вирішуючи питання про відшкодування шкоди, зобов'язаний перевірити можливість відшкодування її в натурі, вказує і Верховний Суд України (постанова Пленуму Верховного Суду України №12 від 25.12.1992р. „Про судову практику в справах про корисливі злочини проти приватної власності").

При постановленні виправдувального вироку суд [44, 128]:

а) відмовляє у задоволенні цивільного позову, якщо не встановлено подію злочину або не доведено участь підсудного у вчиненні злочину;

б) залишає позов без розгляду у випадку виправдання підсудного за відсутністю складу злочину.

Невстановлення події злочину означає непідтвердження факту вчинення дій, якими заподіяно шкоду. Недоведеність же участі підсудного у вчиненні злочину означає лише, що даний підсудний до злочину непричетний і тому позов заявленого неналежного відповідача.

Виправдання за відсутністю складу злочину означає, що дії, з якими позивач пов'язував заподіяння йому шкоди, дійсно мали місце і вчинені ним або невинно, або за обставин, які виключають суспільну небезпеку вчиненого. Виправдання з цієї підстави не позбавляє виправданого обов'язку відшкодувати завдану ним шкоду в порядку цивільного судочинства, але виключає можливість задоволення такої вимоги у кримінальному процесі, де необхідною умовою такого задоволення є заподіяння шкоди злочином. Якщо підсудного виправдано за відсутністю складу злочину, це означає, зокрема, що підсудний певні протиправні дії вчинив, але вони не є кримінально-караними (адміністративне правопорушення або цивільно-правовий делікт). У цих випадках цивільно-правова майнова відповідальність не виключається.

Залишення позову без розгляду не перешкоджає позивачу пред'явити свій позов до виправданого в порядку цивільного судочинства і посилатися при цьому на ті ж факти, які складали зміст обвинувачення.

Вирок суду у кримінальній справі, який набрав законної сили, є обов'язковим для суду, що розглядає справу про цивільно-правові наслідки особи, відносно якої винесено вирок, лише у питаннях, чи мали місце ці дії і чи вчинені вони даною особою.

3.2 Роль прокурора у вирішені цивільного позову у кримінальній справі судом

Обов'язок забезпечення можливості здійснення потерпілим, цивільним позивачем своїх прав під час судового розгляду покладається на суд, а також на прокурора, який бере участь у розгляді кримінальної справи. Так, відповідно до вимог КПК суддя при прийнятті рішення про призначення справи до судового розгляду, вирішує питання про заходи щодо забезпечення цивільного позову (пункт 7 ст. 253 КПК). При судовому розгляді суддя роз'яснює потерпілому його права і обов'язки (ст. 302 КПК), а по закінченні судового слідства він надає можливість потерпілому взяти участь у судових дебатах (ст. 318 КПК). Крім цього, при постановленні вироку суд має вирішити питання про задоволення пред'явленого цивільного позову, на чию користь та в якому розмірі і чи підлягають відшкодуванню збитки, заподіяні потерпілому (пункт 7 ст. 324 КПК). У повній мірі обов'язок щодо забезпечення прав потерпілого під час судового розгляду покладено і на прокурора, який відповідно до ст. 25 КПК: «зобов'язаний в усіх стадіях кримінального судочинства своєчасно вжити передбачених законом заходів до усунення всяких порушень закону, від кого б ці порушення не виходили». Такі ж повноваження прокурора передбачені й у ст. 35 Закону від 5 листопада 1991 р. «Про прокуратуру». Поряд із цим про обов'язки державних обвинувачів щодо дотримання прав громадян у системі кримінального судочинства сказано і у Рекомендації № R (2000) 19 від 6 жовтня 2000 р. Комітету міністрів державам-членам Ради Європи про роль державних обвинувачів у системі кримінального судочинства. У пункті 33 Рекомендацій передбачено, що державні обвинувачі мають брати до уваги погляди та інтереси потерпілих, коли порушуються їх особисті інтереси, а також забезпечувати, щоб потерпілі були обізнані зі своїм правом і про розвиток подій.

Прокурор, підтримуючи державне обвинувачення в суді, виходячи із вимог ст. 25 КПК, зобов'язаний забезпечити права і законні інтереси потерпілого. Ці права він забезпечує шляхом надання доказів, участі у їх дослідженні, заявлення клопотань, висловлення своєї думки щодо клопотань інших учасників судового розгляду тощо. Він виступає в дебатах сторін і викладає свої міркування з приводу застосування кримінального закону, міри покарання щодо підсудного, а також задоволення пред'явленого цивільного позову.

З усіх питань, які виникають під час судового розгляду, а також у зв'язку з клопотаннями учасників судового розгляду прокурор обов'язково висловлює свою думку, свою позицію.

Так, одне із важливих питань, яке виникає - це можливість розгляду кримінальної справи у зв'язку з неявкою потерпілого в судове засідання. Для вирішення цього питання суд зобов'язаний вислухати думку учасників судового розгляду, у тому числі державного обвинувача. Державний обвинувач, керуючись вимогами ст. 290 КПК, висловлює думку про розгляд справи або про відкладення судового засідання залежно від того, чи можливо за відсутності потерпілого з'ясувати всі обставини справи і захистити його права та законні інтереси. Якщо прокурор дійде висновку про неможливість об'єктивно дослідити обставини справи і забезпечити права та законні інтереси потерпілого, він має запропонувати суду відкласти судовий розгляд і вжити заходів щодо виклику потерпілого [19, 68].

Підтримуючи в судовому розгляді клопотання потерпілого про виклик і допит нових свідків, витребування документів і приєднання їх до матеріалів кримінальної справи або про проведення повторної експертизи, прокурор майже завжди забезпечує реалізацію прав потерпілого, визначених КПК.

У той же час прокурор, підтримуючи такі клопотання, має їх мотивувати з тим, щоб переконати суд у необхідності їх задоволення, тобто реально забезпечити права потерпілого у судовому процесі.

Поряд із цим прокурор, підтримуючи державне обвинувачення, має звертати увагу на забезпечення судом інших прав потерпілого, які визначаються КПК України, і при виявленні фактів їх порушення звертати увагу суду на ці обставини.

Особливу увагу має приділяти державний обвинувач справам, де потерпілими є неповнолітні. З метою охорони прав потерпілого неповнолітнього суд зобов'язаний створити відповідні умови для його допиту і одержання достовірних свідчень. З цією метою прокурору необхідно заявити за наявності відповідних підстав клопотання про допит неповнолітнього потерпілого за відсутності підсудного.

Під час судового слідства державний обвинувач надає докази, які підтверджують пред'явлене підсудному обвинувачення, і бере участь у їх дослідженні. Доводячи вину підсудного у вчиненні злочину, прокурор забезпечує захист прав і законних інтересів потерпілого, у тому числі стосовно характеру та розміру заподіяної йому майнової шкоди. При цьому прокурору необхідно найбільш peтельно дослідити докази, які встановлюють наявність або відсутність події злочину, його основних ознак, а також вину особи. Крім того, необхідно звертати увагу на обставини, що характеризують особистість та поведінку потерпілого, а також встановлюють характер та розмір фізичної чи майнової шкоди, заподіяної злочином. Безумовно, що при дослідженні цих обставин особливе значення надається свідченням потерпілого. Тому державному обвинувачу необхідно детально допитати потерпілого щодо всіх суттєвих обставин [31, 116].

Особливу увагу захисту прав потерпілого прокурор приділяє у своїй обвинувальній промові, коли аналізує докази, що підтверджують вину підсудного, пропонує застосування кримінального закону і міру покарання, а також аналізує дані, що характеризують розмір заподіяної моральної, фізичної або майнової шкоди. Таким чином, державний обвинувач, проголошуючи свою промову, виступає на захист прав потерпілого.

Зовсім інша ситуація складається у судовому процесі, коли прокурор відмовляється від підтримання державного обвинувачення. Закон визначає, що у разі, коли прокурор відмовився від державного обвинувачення, потерпілий має право вимагати продовження розгляду справи і підтримувати обвинувачення (ст. 264 КПК). Суд, враховуючи, що потерпілий є суб'єктом кримінального процесу і виконує функцію обвинувачення, має забезпечити його право і надати можливість підтримувати обвинувачення. Тобто, якщо прокурор відмовився від обвинувачення, а потерпілий з ним не згоден, суд зобов'язаний розглядати справу, і функція обвинувачення цілком переходить до потерпілого. При цьому, як слушно зауважив В. Маляренко, називати потерпілого у справах публічного обвинувачення приватним обвинувачем не можна, оскільки таким терміном називається потерпілий лише у справах приватного обвинувачення.

Надання потерпілому права вимагати продовження розгляду справи і підтримувати обвинувачення - це дієва гарантія забезпечення його прав у разі відмови державного обвинувача від обвинувачення [31, 118].

Потерпілий має стати однією з повноправних сторін у змагальному кримінальному процесі. Після дебатів сторін до надання останнього слова підсудному потерпілому має бути надане право зробити свої заяви.

Реалізуючи принцип публічності, держава повинна взяти на себе обов'язок часткового відшкодування шкоди, заподіяної потерпілому злочином, а після того розкривати злочин та відшкодовувати свої витрати за рахунок засудженого.

3.3 Реагування прокурора на незаконність судових рішень

Прокурор має певні повноваження і здійснює передбачені законодавством завдання в судовому процесі. Він, беручи участь у розгляді справ у судах і дотримуючись принципу незалежності суддів та підкорення їх лише законові, сприяє: а) виконанню суддями вимог закону про всебічний, повний та об'єктивний розгляд справ; б) ухваленню судових рішень, що грунтуються на законі. З цією метою він може вступити у справу на будь-якій стадії процесу, якщо цього вимагає захист конституційних прав громадян, інтересів держави та суспільства.

Прокурор зобов'язаний своєчасно вжити передбачених законом заходів до усунення порушень закону, від кого б вони не виходили. Він має рівні права з іншими учасниками судового засідання. Обсяг і межі повноважень прокурора, який бере участь у судовому процесі, визначаються Законом України «Про прокуратуру» та процесуальним законодавством України.

Нагляд за дотриманням вимог Кримінально-процесуального кодексу про права потерпілого включає в себе діяльність прокурора, в ході якої він приймає міри для виявлення, усунення та попередження порушень закону. Прокурор, згідно ст. 29 Кримінально-процесуального кодексу України може сам заявити позов на користь конкретної організації або громадянина, якщо цього вимагає охорона інтересів держави або якщо громадянин за станом здоров'я або з інших причин не може захищати свої права і виступати у статусі позивача.

Конституційним обов'язком прокурора в суді є підтримання державного обвинувачення. Він бере участь у судовому розгляді кримінальних справ залежно від характеру і ступеня суспільної небезпеки діяння. Підтримуючи державне обвинувачення, прокурор: а) бере участь у дослідженні доказів; б) подає суду свої міркування щодо застосування кримінального закону та міри покарання підсудному; в) керується вимогами закону і об'єктивною оцінкою зібраних у справі доказів. Якщо прокурор дійде висновку, що дані судового слідства не підтверджують обвинувачення підсудного, він зобов'язаний відмовитися від обвинувачення.

Законодавство надає право прокуророві (заступникам) вносити касаційне й окреме подання на вироки, рішення, ухвали і постанови суду (судів) у межах їхньої компетенції, незалежно від їх участі у розгляді справи в суді першої інстанції. Помічники прокурора, прокурори управлінь і відділів можуть вносити касаційні й окремі подання лише щодо справ, у розгляді яких вони брали участь [57, 103].

Прокурором, який заявив протест, та вищестоящим прокурором (його заступником) до початку розгляду справи судом можуть бути доповнені чи змінені або відкликані протести, касаційні й окремі подання, ухвали та постанови. Генеральний прокурор України, прокурори Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва і Севастополя та прирівняні до них прокурори, їхні заступники мають право відкликати із суду кримінальну справу, за якою обвинувачений ще не відданий до суду. Ці прокурори за наявності достатніх підстав, що свідчать про порушення закону, мають право водночас із витребуванням кримінальної справи зупинити виконання вироку, ухвали і постанови суду, але на строк не більше ніж три місяці або до розгляду протесту в суді. Зупинити виконання відповідного рішення, ухвали і постанови суду до закінчення провадження у справі можуть прокурори та їхні заступники, яким надано право заявляти протест у цивільній справі, у справі про адміністративне правопорушення або справі, розглянутій господарським судом, і які витребували цю справу.

Прокурори здійснюють нагляд за дотриманням законів при виконанні судових рішень у кримінальних справах, при застосуванні інших заходів примусового характеру, які пов'язані з обмеженням особистої свободи людини і громадянина. Порядок виконання таких рішень регламентується наказом Генерального прокурора України від 5 квітня 2000 р. Метою такого нагляду є забезпечення дотримання Конституції України, кримінально-виконавчого, іншого національного законодавства та вимог Європейської Конвенції про права людини, Європейських в'язничних правил, міжнародних норм і правил поводження з ув'язненими у місцях попереднього ув'язнення, при виконанні судових рішень у кримінальних справах, а також при застосуванні інших заходів примусового характеру, пов'язаних із обмеженням особистої свободи громадян.

ВИСНОВКИ

Магістерська робота досліджувала одну з актуальних проблем сучасного кримінального процесу України - роль прокурора у вирішенні судом цивільного позову у кримінальній справі. Дослідження та аналіз низки літературних джерел дали змогу зробити такі висновки і узагальнення.

Поняття «шкода» та «збитки» не є тотожними, оскільки збитки є лише різновидом шкоди.

Відшкодуванням збитків є внесення коштів або майна на користь фізичної чи юридичної особи, які зазнали матеріальних витрат та понесли втрати внаслідок вчиненого злочину, що проводиться у розмірі, еквівалентному понесеним втратам.

Усуненням шкоди є ліквідація шкідливих наслідків злочину, пов'язаних із безпосереднім впливом на фізичну особу, що виникли у потерпілого у зв'язку із злочинним посяганням на нього.

У теорії кримінального процесу значну увагу науковці зосереджували на питаннях відшкодування (компенсації) у кримінальному судочинстві шкоди, завданої злочином.

Серед передбачених кримінально-процесуальним законом способів захисту порушених злочином майнових прав юридичних осіб і громадян основним є цивільний позов у кримінальній справі (процесі). Згідно зі ст. 28 КПК України особа, яка зазнала матеріальної шкоди від злочину, має право при провадженні у кримінальній справі пред'явити до обвинуваченого або до осіб, які несуть матеріальну відповідальність за дії обвинуваченого, цивільний позов, який розглядається судом разом з кримінальною справою.

Цивільний позов у кримінальному процесі - це вимога потерпілої особи, яка зазнала матеріальної (моральної) шкоди від злочину, її повноважного представника або в її інтересах прокурора до підозрюваного, обвинуваченого чи підсудного або осіб, які несуть майнову відповідальність за його дії, про відшкодування цієї шкоди, яка заявлена органу дізнання, слідчому, прокурору, судді (суду) по кримінальній справі до початку судового слідства.

Чітке розмежування матеріальної, процесуальної та юридичної підстав цивільного позову в кримінальній справі має як теоретичне, так і практичне прикладне значення при його реалізації як одного із способів захисту порушених злочином майнових прав та інтересів потерпілих від злочину осіб. У свою чергу, запропонована, класифікація процесуальних підстав, необхідних для провадження за цивільним позовом, також здатна надати органам, які ведуть кримінальний процес, і його учасникам, допомогу в правильному визначенні наявності або відсутності у потерпілої особи права на пред'явлення позову спільно з кримінальною справою.

Чинний КПК України учасникам процесу, їх правам і обов'язкам присвячує главу 3. До учасників процесу КПК відносить обвинуваченого, підсудного, підозрюваного, захисника, потерпілого, цивільного позивача, цивільного відповідача та їх представників. А згаданий проект КПК суб'єктам кримінального провадження приділяє вже цілий розділ II, а до системи таких суб'єктів включає, окрім осіб, що передбачені чинним КПК, слідчого, начальника слідчого підрозділу, органи дізнання, свідків, судового експерта, спеціаліста, понятого, перекладача. Але і цей перелік не охоплює усіх суб'єктів, що можуть вступати в кримінально-процесуальні відносини. Наприклад, до них можуть належати заявник; особа, в приміщенні якої проводиться обшук, виїмка; особа, що взяла описане майно на зберігання; поручителі при обранні такого запобіжного заходу, як особиста порука та інші особи, які можуть бути залучені до участі в справі.

В українському законодавстві немає конкретних гарантій щодо відшкодування шкоди потерпілим. За статистичними даними, в Україні тільки протягом 2008 р. від злочинів потерпіло 352 тис. громадян. Сума збитків, завданих при цьому громадянам, становить близько 100 млн. грн. У багатьох випадках потерпілі не можуть відшкодувати шкоду, заподіяну вчиненим злочином, у тому числі й через незабезпечення прокурорами конституційних прав потерпілих на відшкодування збитків, заподіяних злочином, як у період досудового, так і судового слідства.

Право брати участь у судовому розгляді служить основною гарантією захисту прав і свобод цивільного позивача. Тут, в умовах гласності судового процесу, він може брати участь у судовому слідстві і досліджувати всі докази в справі, заявляти клопотання, брати участь у допитах свідків і здійснювати інші дії відповідно до закону і встановленого судом порядку.

Прокурор, підтримуючи державне обвинувачення в суді, виходячи із вимог ст. 25 КПК, зобов'язаний забезпечити права і законні інтереси цивільного позивача. Ці права він забезпечує шляхом надання доказів, участі у їх дослідженні, заявлення клопотань, висловлення своєї думки щодо клопотань інших учасників судового розгляду тощо. Він виступає в дебатах сторін і викладає свої міркування з приводу застосування кримінального закону, міри покарання щодо підсудного, а також задоволення пред'явленого цивільного позову.

З метою охорони майнових прав потерпілого, прокурор у судовому розгляді може пред'являти цивільний позов від свого імені або підтримати пред'явлений цивільний позов (ст. 29-2 ЦПК). При цьому він пред'являє цивільний позов у тих випадках, коли сам громадянин через фізичний чи матеріальний стан, похилий вік або з інших поважних причин неспроможний самостійно захистити свої порушені права (ст. 36-1 Закону України «Про прокуратуру»). Перелік причин, через які громадянин неспроможний сам звернутись до суду, не є вичерпним, і прокурор сам їх визначає.

Серед обов'язкових елементів загального предмета доказування у кримінальній справі п. 4 ст. 64 КПК України називає характер і розмір шкоди, завданої злочином. Дана норма орієнтує на доказування шкоди - однієї з ознак об'єктивної сторони складу злочину. Водночас, цей елемент в структурі предмета доказування виконує ніби подвійну функцію забезпечує доказування названої в ньому сукупності обставин як елементів події- підстав для кримінально-правової кваліфікації, і як підстав для вирішення цивільно-правових питань. По суті, названий елемент є фактично єдиною правовою підставою, що міститься в КПК України, на основі якої здійснюється доказування всіх обставин, необхідних для правильного вирішення цивільного позову в кримінальній справі. А тому, можна стверджувати, що в п, 4 ст. 64 КПК України імпліцитно закладена вся система обставин, яку органи досудового розслідування в силу покладеного на них обов'язку повинні обов'язково з'ясувати (доказати) з належною повнотою в процесі провадження щодо кожного цивільного позову.

Безперечно, що при вирішенні цивільного позову застосовують норми цивільного права та процесу, однак, це не означає, що при цьому зовсім не застосовують норми кримінального права та процесу.

У процесі розгляду цивільного позову суд керується нормами кримінально-процесуального закону: застосовується процедура розгляду, яка передбачена нормами кримінально-процесуального права; учасники процесу наділені правовим статусом, який визначають норми КПК; гарантії, які визначають норми кримінально-процесуального права при доказуванні цивільного позову, також передбачені нормами КПК; презумпції, які діють при цьому, також визначає кримінально-процесуальний закон і т. д. Поряд з цим, при провадженні щодо цивільного позову разом з кримінальною справою, можуть застосовуватися також і норми ЦПК з питань, що стосуються цивільного позову, але не врегульовані в КПК, за умови, що ці норми не суперечать положенням КПК. Водночас, завершальним етапом провадження щодо цивільного позову є застосування, власне, матеріальної норми цивільного права для вирішення питання про задоволення цивільного позову, чи відмову в задоволенні. Неправильне застосування цивільного матеріального закону матиме негативні правові наслідки

Обов'язок забезпечення можливості здійснення потерпілим, цивільним позивачем своїх прав під час судового розгляду покладається на суд, а також на прокурора, який бере участь у розгляді кримінальної справи. Так, відповідно до вимог КПК суддя при прийнятті рішення про призначення справи до судового розгляду, вирішує питання про заходи щодо забезпечення цивільного позову (пункт 7 ст. 253 КПК). При судовому розгляді суддя роз'яснює потерпілому його права і обов'язки (ст. 302 КПК), а по закінченні судового слідства він надає можливість потерпілому взяти участь у судових дебатах (ст. 318 КПК). Крім цього, при постановленні вироку суд має вирішити питання про задоволення пред'явленого цивільного позову, на чию користь та в якому розмірі і чи підлягають відшкодуванню збитки, заподіяні потерпілому (пункт 7 ст. 324 КПК). У повній мірі обов'язок щодо забезпечення прав потерпілого під час судового розгляду покладено і на прокурора, який відповідно до ст. 25 КПК: «зобов'язаний в усіх стадіях кримінального судочинства своєчасно вжити передбачених законом заходів до усунення всяких порушень закону, від кого б ці порушення не виходили».

Прокурор, підтримуючи державне обвинувачення в суді, виходячи із вимог ст. 25 КПК, зобов'язаний забезпечити права і законні інтереси потерпілого. Ці права він забезпечує шляхом надання доказів, участі у їх дослідженні, заявлення клопотань, висловлення своєї думки щодо клопотань інших учасників судового розгляду тощо. Він виступає в дебатах сторін і викладає свої міркування з приводу застосування кримінального закону, міри покарання щодо підсудного, а також задоволення пред'явленого цивільного позову.

З усіх питань, які виникають під час судового розгляду, а також у зв'язку з клопотаннями учасників судового розгляду прокурор обов'язково висловлює свою думку, свою позицію.

Прокурори здійснюють нагляд за дотриманням законів при виконанні судових рішень у кримінальних справах, при застосуванні інших заходів примусового характеру, які пов'язані з обмеженням особистої свободи людини і громадянина. Порядок виконання таких рішень регламентується наказом Генерального прокурора України від 5 квітня 2000 р. Метою такого нагляду є забезпечення дотримання Конституції України, кримінально-виконавчого, іншого національного законодавства та вимог Європейської Конвенції про права людини, Європейських в'язничних правил, міжнародних норм і правил поводження з ув'язненими у місцях попереднього ув'язнення, при виконанні судових рішень у кримінальних справах, а також при застосуванні інших заходів примусового характеру, пов'язаних із обмеженням особистої свободи громадян.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Конституція України, прийнята Верховною Радою України 28 червня 1996 року. - К.: Ін Юре, 1996.

2. Кримінально-процесуальний кодекс України. - К.: Атіка, 2001.

3. Кримінально-процесуальний кодекс. Науково-практичний коментар. - К.: Форум, 2003.

4. Кримінально-виконавчий кодекс України. - К.: Парламентське видавництво, 2003.

5. Кримінальний кодекс України. - К.: Юрінком Інтер, 2001.

6. Цивільний кодекс України: Офіційне видання. - К.: Атіка, 2004.

7. Закон України «Про прокуратуру» // Офіційний вісник України. - 2001. - № 29.

8. Агафонов С. Особливості відшкодування моральної шкоди за законодавством України // Юридичний журнал. - 2007. - № 6. - С. 98-106.

9. Анікіна Н. Цивільний позов у кримінальному судочинстві за проектом нового КПК України // Вісник Львівського університету. Серія юридична. - Випуск 41. - Львів, 2005. - С.351-359.

10. Бакірова І. Застосування судами законодавства України щодо відшкодування моральної шкоди: проблемні питання // Право України. - 2006. - № 5. - С.45-49.

11. Балан Р.О. Проблеми визначення розміру моральної шкоди // Правове життя: сучасний стан та перспективи розвитку. Збірник тез наукових доповідей ІІ міжнародної науково-практичної конференції студентів та аспірантів. - Луцьк: РВВ «Вежа», 2006. - С.92-93.

12. Ващук Б.Л. Законодавче регулювання правового статусу цивільного відповідача потребує вдосконалення // Правове життя: сучасний стан та перспективи розвитку. Збірник тез наукових доповідей ІІ міжнародної науково-практичної конференції студентів та аспірантів. - Луцьк: РВВ «Вежа», 2006. - С.138-140.

13. Ващук Б.Л. Предмет доказування щодо цивільного позову в кримінальній справі та його поняття // Вісник Львівського університету. Серія юридична. - Випуск 41. - Львів, 2005. - С.360-368.

14. Великий тлумачний словник сучасної української мови / Уклад. і голов. ред. В.Т. Бусел. - К., 2001. - 1845 с.

15. Григор'єва М. Відшкодування завданих збитків та усунення заподіяної шкоди як самостійні елементи підстави звільнення особи від кримінальної відповідальності // Підприємництво, господарство і право. - 2006. - № 8. - С.141-144.

16. Давиденко Л. Процесуальні функції прокурора у кримінальному судочинстві // Вісник Національної академії прокуратури України. - 2008 - № 2. - С.65-72.

17. Демчук О.М. Способи оцінки моральної шкоди // Правове життя: сучасний стан та перспективи розвитку. Збірник тез наукових доповідей ІІ міжнародної науково-практичної конференції студентів та аспірантів. - Луцьк: РВВ «Вежа», 2006. - С.102-103.

18. Джига М.В. Забезпечення правового статусу обвинуваченого у процесі досудового розслідування: проблеми законності та доцільності. - К., 2005. - С. 148.

19. Джига М.В., Михайленко О. Права та суть потерпілого в системі учасників кримінального процесу // Вісник прокуратури. - 2006. - № 4. - С.63-68.

20. Долежан В., Полянський Ю. Вимоги до прокурорів-обвинувачів у світлі рекомендацій Ради Європи // Вісник прокуратури. - 2003. - № 12. - С.9-14.

21. Домбругова А. Цивільний позов у кримінальній справі // Юридичний вісник України - 2007. - № 21. - С. 5.

22. Дунас Т.О., Руденко Н.В. Прокурор у цивільному процесі України: Сутність, завдання, повноваження: Навч. та наук, посіб. / За ред. М.В. Руденка. - X., 2006. - 340 с.

23. Емельянов В.П. Понятие объекта преступлений в уголовно-правовой науке // Право і безпека. - 2002. - № 4. - С.34-37.

24. Зелінський А.Ф., Куц В.М. Об'єкт злочину і структура Особливої частини Кримінального кодексу // Вісн. ун-ту внутр. справ. - 1997. - № 2. - С.148-154.

25. Ищенко Е.П. Кто защитит потерпевшего? // Уголовное судопроизводство. - 2007. - № 3. - С.2-9.

26. Каркач П.М., Синчук В.Л. Координаційна функція прокуратури України: Навч.-метод. посіб. - X.: Право, 2005. - 96 с.

27. Каркач П. Субсидіарне обвинувачення у кримінальному судочинстві // Вісник прокуратури. - 2008. - № 9. - С.68-73.

28. Клименко Я. Добровільне відшкодування шкоди особам, постраждалим від злочину // Право України. - 2002. - № 3. - С.82-94.

29. Клочков В. Прокурорський нагляд за законністю та обґрунтованістю обрання запобіжного заходу // Прокуратура, людина, держава. - 2004. - № 6. - С.41-50.

30. Коваленко Є.Г. Кримінальний процес України: Навчальний посібник. - К.: Хрінком Інтер, 2003. - 576 с.

31. Ковальова Я. Права та законні інтереси потерпілого під захистом державного обвинувача // Прокуратура, людина, держава. - 2005. - № 11. - С.110-120.

32. Ковальова Я. Роль прокурора у кримінальному судочинстві // Вісник прокуратури. - 2007. - № 11. - С.71-77.

33. Кожевников Г. Державне обвинувачення як елемент кримінального переслідування // Вісник Академії прокуратури України. - 2006. - № 1. - С.46-48.

34. Косюта М.В. Питання правового регулювання представницької функції прокуратури // Проблеми організації прокуратури й оптимізації її діяльності в сучасних умовах. - Зб. наук, праць. - X., 1998. - С.189-194.

35. Курочка М.Й., Каркач П.М. Прокурорський нагляд в Україні: Підручник / За ред. проф. Е.О. Дідоренка. - Київ: Центр навчальної літератури, 2005. - 424 с.

36. Лисенко А.М. Право потерпілого на відшкодування завданої йому матеріальної та моральної шкоди // Бюлетень Міністерства юстиції України. - 2007 - № 1. - С.90-100.

37. Маляренко В.Г. Кримінальний процес України: Стан та перспективи розвитку: Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів. - К.: Концерн «Видавничий Дім «Ін Юре», 2004. - 600 с.

38. Маляренко В.Т., Вернидубов І.В. Прокурор у кримінальному судочинстві. - К., 2001. - С.60-94.

39. Малюга В.І., Михайленко О.Р. Принципи організації та діяльності прокуратури України. - К., 2005. - С. 120.

40. Марочкін І., Гаврюшенко Г. Прокурорське представництво: суть та проблеми удосконалення // Вісник прокуратури. - 2007. - № 4. - С.14-19.

41. Мезенцев А. Участь прокурора у розгляді судом справ про надання особі психіатричної допомоги у примусовому порядку // Вісник прокуратури. - 2008. - № 6. - С.109-114.

42. Мичко М.І. Щодо взаємодії прокуратури з судовою владою // Право України. - 1999. - № 12. - С.53-55.

43. Назаров В.В., Омельяненко Г.М. Кримінальний процес України: Підручник. - К.: Юридична думка, 2005. - 548 с.

44. Новицький І. Цивільний позов у кримінальній справі // Право України. - 2003. - № 1. - С.127-129.

45. Палипюк В.П. Возмещение морального (неимущественного) вреда. - К., 2000. - 128 с.

46. Півненко В., Коновалов С. Щодо прорахунків у реформуванні досудового слідства // Вісник прокуратури. - 2006. - № 6. - С.96-97.

47. Понарин В.Я. Защита имущественных прав личности в уголовном процессе. - Воронеж: Издательство Воронеж. ун-та, 1994. - 192 с.

48. Руденко М. Форми представництва прокурора в цивільному процесі // Юридичний журнал. - 2006. - № 10. - С.47-54.

49. Руденко М.В. Участь прокурора у цивільному процесі на різних етапах становлення вітчизняного законодавства // Вісник Верховного суду України. - 2008. - № 9. - С.42-48.

50. Сенаторов М. Права потерпілого від злочину: міжнародні стандарти та вітчизняний шлях // Право України. - 2006. - № 5. - С.130-136.

51. Тертишник В.М. Кримінально-процесуальне право України: Підручник. - К.: А.С.К. - 2007. - 848 с.

52. Тертишник В., Тертишник О. Захист прав потерпілого в умовах загального судочинства // Вісник прокуратури. - 2003. - № 3. - С.54-47.

53. Тимченко Г.П. Проблеми форм захисту цивільних прав та інтересів, що охороняються законом // Вісник господарського судочинства. - 2002. - № 1. - С. 211-214.

54. Тимченко Г.П. Участь прокурора у цивільному судочинстві // Прокуратура. Людина. Держава. - 2004. - № 6. - С.93-101.

55. Тихомирова Л.В., Тихомиров М.Ю. Юридическая энциклопедия. - М., 1997. - 868 с.

56. Фаміна К. Цивільний позов у кримінальній справі // Юридичний вісник України. - 2007. - № 14. - С.6.

57. Фідря Ю. Підготовка та участь прокурора у розгляді кримінальних справ в апеляційному порядку // Вісник прокуратури. - 2008. - № 6. - С.101-108.

58. Хавін О. Концептуальне бачення форм реалізації представницької функції прокуратури в суді // Вісник прокуратури. - 2001. - № 3. - С.60-62.

59. Шестаков С. Відшкодування шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу дізнання, досудового слідства, прокуратури або суду // Право України. - 2007. - № 5. - С.43-52.

60. Шимон С.І. Про розмір відшкодування моральної шкоди // Право України. - 1998. - № 10. - С.32-35.

Страницы: 1, 2, 3, 4