Шлюбно-сімейне право -- сукупність правових норм, які регулюють особисті й пов'язані з ними майнові відносини громадян, що виникають із шлюбу й належності до сім'ї. Тобто, це право регулює відносини між подружжям щодо порядку та умов узяття шлюбу, особистих і майнових відносин між ними, порядку та умов припинення шлюбу; відносини між батьками й дітьми, іншими родичами тощо. Крім того, шлюбно-сімейне право України регулює відносини усиновлення (удочеріння), опіки й піклування і т. д.

Основними джерелами шлюбно-сімейного права є Конституція України та Кодекс про шлюб і сім'ю. Так, Конституція України проголошує: "Шлюб у нашому суспільстві ґрунтується на вільній згоді жінки і чоловіка. Кожен із подружжя має рівні права і обов'язки у шлюбі та сім'ї (ст. 51). Загалом сім'я, дитинство, материнство та батьківство охороняють ся державою.

Головне питання, яке постає при вивченні предмета сімейного права: чи є сімейне право самостійною галуззю права, чи входить до цивільного права?

Із загальної теорії права відомо, що питання предмета визначається характером відносин, які ним регулюються: якщо вони специфічні, самостійні - то такі відносини становлять самостійну галузь права.

Питання про предмет сімейного права є дискусійним, ще не вирішеним остаточно. Деякі юристи вважають, що сімейне право є складовою цивільного права, як, наприклад, спадкове право, житлове право тощо. Чим обґрунтовується ця думка?

По-перше, обидві галузі регулюють одні й ті ж подібні правовідносини, тобто майнові правовідносини на грунті шлюбу і рідства (спір між подружжям з приводу майна, аліментні правовідносини) та особисті відносини.

По-друге, оскільки і в цивільному праві регламентуються майнові та особисті немайнові правовідносини, то немає підстав для розмежування цих галузей, і таким чином сімейне право є складовою частиною цивільного права.

Інші юристи (їх більшість) вважають, що сімейне право - самостійна галузь, яка принципово відрізняється від інших галузей права. Вони стверджують, що хоч об'єктом сімейного права і є регулювання майнових та особистих немайнових взаємовідносин, проте це не зовсім звичайні майнові та особисті відносини - вони відрізняються за своїм характером та мають ряд особливостей:

1. Сімейно-правові взаємовідносини характерні своїми джерелами. Якщо цивільні правовідносини виникають, як правило, з договорів, то шлюбно-сімейні відносини виникають з рідства, шлюбу, усиновлення, і всі майнові відносини випливають з особистих. Ці правовідносини пов'язують не сторонніх, а близьких осіб - родичів, подружжя.

2. В першу чергу, сімейні правовідносини - це особисті немайнові, і лише в другу чергу, вони є майновими. Майнові правовідносини випливають з особистих: є рідство, є шлюб - є майнові відносини. А в цивільному праві 99% взаємовідносин - це майнові відносини.

3. Сімейні права та сімейні обов'язки не можна відчужувати, передавати, купувати, продавати чи дарувати. Причому не тільки особисті, але й майнові. Не можна, наприклад, передати право на одержання аліментів або ж на виховання дітей. А в цивільному праві майже всі майнові відносини легко передаються (наприклад, право на одержання спадщини).

4. Сімейні правовідносини регулюються окремим Кодексом про шлюб та сім'ю України, що був першим прийнятий в нашій країні.

5. Процес розгляду сімейних справ відрізняється від розгляду цивільних, як суттєво відрізняється й виконання рішень. (У справах про передачу дитини на виховання другому з подружжя не можна так легко виконати рішення, як рішення, скажімо, про відчуження певної речі).

6. Сімейно-шлюбні відносини в Україні в багатьох випадках регулюються нормами моралі, а не тільки правовими нормами. Це характерно тільки для сімейного права.

Усе це дає підстави розглядати цю галузь права як специфічну, самостійну, що має об'єктом особисті та майнові відносини, які виникають на грунті шлюбу, рідства та усиновлення.

Предмет права - це зміст, головна суть певної його специфічної галузі, що вирізняється з-поміж інших галузей права.

11. Принципи сімейного права

Принципи сімейного права -- це основні засади, керівні Ідеї, відповідно з якими здійснюється сімейно-правове регулювання суспільних відносин. Одним з принципів сімейного права є одношлюбність (моногамія), тобто громадяни можуть одночасно перебувати тільки в одному шлюбі. Це закріплюється в ст.17 Кодексу про шлюб та сім'ю України.

Принцип свободи і добровільності при укладенні шлюбу визначає ст.51 Конституції України і ст.15 Кодексу про шлюб та сім'ю України. Цей принцип означає, що вибір дружини, чоловіка громадянами України здійснюється за власним бажанням осіб. Разом з тим суть цього принципу і в тому, що держава стане на захист інтересів особи, право якої на вільний вибір дружини, чоловіка буде порушено.

Принцип свободи при укладенні шлюбу нерозривно пов'язаний з іншою основною засадою сімейного права -- із свободою розірвання шлюбу. Але свобода розірвання шлюбу знаходиться під контролем держави (ст.38 КпШС).

Оголосивши першим декретом свободу розірвання шлюбу, держава перш за все мала на увазі надати жінкам, що зареєстрували шлюб у дореволюційний період, можливість розірвати ті кайдани, які їх оплутали, і вийти з-під жорстокої влади чоловіка.

Проте зловживання правом на розлучення не було б сумісне з інтересами держави по зміцненню сім'ї, покращанню справи виховання дітей. Тому розірвання шлюбу поставлено під контроль держави і хоча як при судовому, так і при спрощеному адміністративному, через органи РАГСу, розірванні шлюбу свобода на розлучення зберігається, але попереджується самовільність, в галузі громадських відносин, що завдає великої шкоди подружжю, а особливо дітям.

Четвертим принципом сімейного права є принцип повної рівності чоловіка і жінки в особистих і майнових правах. Це визначають ст.ст.21, 24, 51 Конституції України та ст.З КпШС України.

Ще одним з найважливіших принципів є принцип моральності і матеріальної підтримки нужденних членів сім'ї. Правове освітлення цього принципу здійснюється аліментними зобов'язаннями (п.2 ст.51 Конституції, ст.32 КпШС), а саме: батьки зобов'язані утримувати дітей до їх повноліття, а повнолітні діти зобов'язані піклуватися про своїх непрацездатних батьків. Крім цього, подружжя повинно матеріально підтримувати один одного на випадок потреби, а в разі відмови в такій підтримці той з подружжя, що потребує матеріальної допомоги, має право по суду одержувати утримання від другого з подружжя, якщо останній спроможний його надати. Це право зберігається і після розірвання шлюбу.

12. Система сімейного права України

Сімейне право регулює визначене певне коло суспільних відносин і обумовлюється базисом суспільства.

Створюючи єдину і чітку систему, сімейне право входить в якості складової, або самостійної галузі, в загальну систему всього права.

Сімейне право містить в собі ряд інститутів, які органічно пов'язані між собою загальними принципами.

Система сімейного законодавства виражена головним чином в системі сімейного Кодексу і відображає об'єктивно існуючу систему сімейного права.

Наукове пізнання системи права включає в себе пізнання закономірностей, формування і взаємозв'язок окремих його структурних частин. Система сімейного права складається з 2-х частин: загальної і особливої.

Загальна частина містить загальні норми, які розповсюджуються на всі сімейно-правові відносини.

До них відносяться: норми про предмет, законодавство, мету і завдання, принципи, суб'єкти сімейних правовідносин та ін. Особлива частина являє собою сукупність інститутів, кожен з яких регулює визначений різновид сімейних відносин.

Система сімейного права є специфічною, тому що складається з інститутів, яких немає в інших галузях права. До основних із них відносяться: шлюб (порядок його реєстрації і припинення), правовідносини (правовідносини подружжя, правовідносини батьків і дітей, правовідносини інших членів сім'ї), усиновлення, опіка і піклування, реєстрація актів громадянського етану.

Отже, система сучасного сімейного права -- це структура, елементами якої є сімейно-правові норми та інститути, які розміщені у певній послідовності.

13. Поняття і види сімейних правовідносин

Сімейні правовідносини -- це наслідок застосування до конкретних відносин в сфері шлюбу і сім'ї норм шлюбно-сімейного законодавства.

Основу сімейних правовідносин складають немайнові особисті відносини. В сімейному праві особисті права не пов'язані з майновими, але вони займають основне місце в усій системі правовідносин.

Сімейні правовідносини виступають як тривалі. Ця особливість визначається метою правовідносин. Так, реєстрація шлюбу має на меті створення сім'ї, існування якої передбачається, в принципі, на весь період життя подружжя;

батьківські правовідносини по вихованню і утриманню дітей.

Тривалий характер сімейних правовідносин в значній мірі визначається тим, що в їх основі лежать не обмежені часом суспільні відносини родства або інші близькі відносини між особами (усиновлення, шлюб).

На вимоги, що випливають із сімейних правовідносин, не поширюється позовна давність, за виключенням випадків, вказаних в законі. Ці обставини не можна обмежувати строком, вони по своїй природі призначені до тривалого існування. Сімейно-правові відносини часто виникають як безстрокові, так як подружні права і обов'язки продовжуються все життя (крім випадків розірвання шлюбу).

В той час є сімейні відносини, які обмежуються строком, але вони характеризуються певною продовженістю. Наприклад, батьківські права і обов'язки по вихованню дітей продовжуються до досягнення дитиною 18 років.

Однією з особливостей сімейних правовідносин є те, що суб'єктами цих відносин можуть бути тільки громадяни, а не юридичні особи.

Для сімейного права характерна відсутність чисто абсолютних правовідносин. По характеру захисту правовідносини можна поділити на три групи.

В першу групу повинні бути включені відносні права, але яким властивий абсолютний характер захисту від посягань зі сторони всіх інших осіб. Таким є право осіб на виховання дітей, а у випадку, якщо немає батьків, право інших законних представників. Воно вважається відносним тому, що звернено лише до дитини. Щодо інших осіб, це право носить абсолютний характер, якщо тільки батьки (інші законні представники) не зловживають цими правами. В той же час і сама особа, яку виховують, має відносне право на отримання виховання від чітко визначених осіб (батьків чи інших законних представників).

В принципі, це право дитини також має абсолютний характер захисту щодо всіх інших осіб, які не мають права на його виховання.

В другу групу входять абсолютні права з деякими ознаками відносних правовідносин. Маються на увазі права подружжя на їх спільне майно, які є абсолютними, коли справа стосується всіх інших осіб, але мають і відносний характер, коли вони розглядаються як сумісне право власників, з яким нерозривно пов'язані взаємні відносини подружжя, які здійснюють це право.

В третю групу входять відносні правовідносини, які не мають ознак абсолютної охорони. Тут повинні бути немайнові особисті права, які виникають у подружжя на основі шлюбу і обмежені лише щодо іншого з подружжя. В цю групу входять і аліментні зобов'язання.

14. Підстави виникнення сімейних правовідносин

Підставами виникнення, зміни і припинення сімейних правовідносин є юридичний факт. По своїй природі юридичні факти виступають як дії або події.

В основному дії входять в який-небудь фактичний склад (наприклад, волевиявлення усиновителя, особи, яку усиновлюють, що досягла 10 років і т.п.). Взагалі, закон не тільки визначає, яку юридичну дію потрібно зробити, але і в якій установі (органах РАГСу, виконкомі, держадміністрації), а також в загальних рисах її місцезнаходження (наприклад, за місцем проживання неповнолітнього).

Юридичними фактами визнані законодавством як правомірні дії (наприклад, визнання батьківства), так і неправомірні (наприклад, укладення шлюбу з недієздатною особою). Правомірні дії можуть бути юридичними актами і юридичними вчинками. Юридичні акти -- дії, які направлені на певні сімейно-правові наслідки. Вони носять вольовий, спрямований характер, наприклад, заява осіб, які вступають у шлюб, вимога про сплату аліментів.

Юридичні вказівки -- дії, що породжують сімейно-правові наслідки незалежно від напрямку волі особи, яка їх вчиняє. Так, дії батьків по вихованню дітей мають юридичне значення для виникнення в майбутньому права на отримання ними аліментів за наявності інших юридичних фактів, хоча воля батьків не була направлена при здійсненні виховання на ці наслідки.

За своїми правовими наслідками юридичні факти можна поділити на правопороджуючі (наприклад, укладення шлюбу), правозмінюючі (наприклад, прийняття при вступі в шлюб прізвища іншого з подружжя), правоприпиняючі (наприклад, смерть учасника сімейного правовідношення), право-перешкоджаючі (наприклад, вагітність дружини позбавляє чоловіка права на розлучення без її згоди).

За допомогою правопороджуючих фактів здійснюється звичайно реалізація сімейної правоздатності, з'являються конкретні суб'єктивні права у подружжя, усиновителя і усиновленого і т.д. Так, при укладенні шлюбу виникає можливість набуття в майбутньому тих сімейних прав і обов'язків, які до цього у даної особи взагалі не могли виникнути.

Правоприпиняючі факти одночасно можуть бути для окремих правовідносин правопороджуючими (наприклад, при скасуванні усиновлення відновлюються взаємні права між дитиною і її батьками).

Дії учасників сімейних правовідносин, які направлені на створення, зміну і припинення прав і обов'язків, часто зачіпають права інших осіб (наприклад, дітей) або інші суспільні інтереси. Тому для виникнення сім'ї необхідно також настання певного факту або оформлення події у встановленому законом порядку. Так, для визнання шлюбу дійсним необхідна згода на це осіб, які вступають в шлюб, але разом з цим необхідна і реєстрація шлюбу в органах РАГСу.

15. Родство і свояцтво у сімейному праві України

В основі великої групи сімейних прав і обов'язків лежить родство учасників сімейних правовідносин.

Родство -- це кровний зв'язок осіб, які походять один від одного або від спільного пращура.

Особами, які походять один від одного, вважаються пращури і їхні нащадки чоловічої та жіночої статі, наприклад прадід, дід, мати, син, онуки, правнуки і т.д.

Особами, які походять від спільного пращура, вважаються рідні і двоюрідні брати і сестри, дяді (тьоті) і племінники (племінниці) тощо.

Лінія родства може бути прямою і боковою. Якщо родство засноване на походженні однієї особи від іншої, то така лінія родства називається прямою. Вона може бути низхідною (від пращурів до нащадків) і висхідною (від нащадків до пращурів).

Якщо родство засноване на походженні осіб від спільного пращура, то така лінія називається боковою. Спільним пращуром для рідних братів і сестер буде мати (батько), для двоюрідних братів (сестер) -- дід (баба).

Рідні брати і сестри, що походять від спільних батька і матері, називаються повнорідними, а від різних батьків або матерів -- неповнорідними.

Неповнорідні брати і сестри називаються єдиноутробними, якщо вони походять від спільної матері, а якщо від спільного батька, але різних матерів, то -- єдинокровними.

Неповнорідних братів і сестер потрібно відрізняти від зведених братів і сестер. Такими є діти, що входять в одну сім'ю, у яких немає ні спільної матері, ні спільного батька.

Ступені родства характеризують близькість родинних відносин, яка визначається шляхом відрахування кількості народжень, які пов'язують двох родичів, при якому народження пращура до уваги не приймається. Наприклад, мати і син -- родичі першого ступеня, рідні брат і сестра -- родичі другого ступеня.

Закон визначає, який ступінь родства може мати правове значення і який обсяг прав і обов'язків між цими родичами. Як правило, близькі родичі мають більш широкі взаємні права і обов'язки, ніж особи, які знаходяться в більш віддалених ступенях родства.

Законодавство України наділяє взаємними правами і обов'язками родичів першого ступеня (батьки і діти) і другого ступеня (рідні брати, сестри, дід і баба, внуки).

В певних випадках законодавство забороняє вступати в правовий зв'язок особам, які знаходяться в родстві.

Ступінь близькості родства враховується законом при встановленні черговості притягнення родичів до виконання обов'язків по утриманню дітей. Так, батьки несуть цей обов'язок в першу чергу, тоді як дід і баба, брати і сестри -- в другу) за умови, що аліменти не можна отримати з батьків.

Усиновителі і усиновленні не є кровними родичами. Але так як усиновителі замінюють батьків, то усиновлення за своїми юридичними наслідками при цьому прирівнено до кровного походження, тому що між усиновленим і родичами усиновителя також встановлюються правовідносини.

Від відносин родства потрібно відрізняти відносини свояцтва. Свояцтвом називаються відносини між родичами одного з подружжя і іншим подружжям (вітчим, теща, зять, свекруха і т.д.), або відносини між родичами обох з подружжя (наприклад, між дітьми, братом дружини і дітьми). Свояцтво не засноване на кровній близькості, на походженні. Воно має в своїй основі шлюбний союз. При припиненні шлюбу припиняються відносини свояцтва. Однак деякі права і обов'язки, в основі яких лежить свояцтво, оберігаються законом і на період після припинення відносин свояцтва (наприклад, права на матеріальне утримання у пасинка до вітчима і навпаки).

Чоловік і дружина не є ні родичами, ні свояками. Вони знаходяться в шлюбі, на основі якого виникають особливі правовідносини, які називаються подружніми.

Шлюб і сім'я за сімейним законодавством.

Особливості правового регулювання шлюбу

Шлюб -- добровільне укладення подружжям (жіночої й чоловічої статі) договору про одруження, внаслідок чого у них виникають взаємні права та обов'язки.

Сім'я -- первинна ланка громадянського суспільства, в якій реалізується дітородна, виховна та інші функції суспільного життя.

Шлюбно-сімейне законодавство передбачає умови й порядок одруження. Шлюб реєструється в державних органах запису актів громадянського стану в урочистій обстановці, за згоди осіб, що одружуються.

Крім того, звертає на себе увагу зміна порядку визнання шлюбу недійсним та правових наслідків такого визнання. Згідно з Кодексом про шлюб та сім'ю, шлюб міг бути визнаний недійсним за будь-яких умов лише в судовому порядку. Чинне сімейне законодавство визначає підвідомчість справ з визнання шлюбу недійснім, а також порядок їх вирішення залежно від характеру обставин, що перешкоджали укладенню шлюбу.

Згідно зі ст. 39 СК України, орган державної реєстрації актів цивільного стану анулює у безспірному порядку актовий запис про укладання шлюбу в таких випадках:

реєстрації шлюбу з особою, яка одночасно перебуває в іншому зареєстрованому шлюбі;

реєстрації шлюбу між особами, які є родичами прямої лінії споріднення, а також між рідними братом та сестрою;

реєстрації шлюбу з особою, яка визнана недієздатною.

При цьому зазначається, що в разі припинення попереднього шлюбу до анулювання актового запису щодо повторного шлюбу такий шлюб стає дійсним з моменту припинення попереднього шлюбу.

За рішенням суду шлюб визнається недійсним, якщо він був укладений без вільної згоди жінки або чоловіка, а також у разі його фіктивності. Але шлюб, відповідно до СК України, не може бути визнаний недійсним, якщо на момент розгляду судом відпали обставини, які засвідчували відсутність згоди особи на шлюб або її небажання створити сім'ю.

Необхідно зауважити, що при встановленні в судовому засіданні факту фіктивності шлюбу або відсутності згоди на його укладення суд має визнати такий шлюб недійсним.

СК України передбачає також підстави, за наявності яких суд може прийняти рішення про визнання шлюбу недійсним з урахуванням інших обставин, що мають істотне значення для справи. Такими підставами є реєстрація шлюбу:

між усиновлювачем та усиновленою ним дитиною, якщо до укладення шлюбу не було скасовано рішення про усиновлення;

між двоюрідним братом та сестрою, між тіткою, дядьком та племінником, племінницею;

з особою, яка приховала свою тяжку хворобу або хворобу, небезпечну для другого з подружжя або їхніх нащадків;

з особою, яка не досягла шлюбного віку і якій не було надано права на шлюб.

При розгляді справ про визнання шлюбу недійсним з перелічених підстав суд має брати до уваги, наскільки цим шлюбом порушені права та інтереси особи, тривалість спільного проживання подружжя, характер їхніх взаємин та інші обставини.

Недійсним може бути визнаний також шлюб, укладений з особою, яка хоча й не була визнана недієздатною, але за станом здоров'я не розуміла значення своїх дій і не могла виразити свідомої згоди на шлюб. Наприклад, жінка укладає шлюб з чоловіком похилого віку, який страждає на гострі розлади душевної діяльності, створюючи видимість його добровільної згоди на одруження з метою формального отримання права на спадщину. Верховний Суд України роз'яснює, що при встановленні факту нездатності особи розуміти значення своїх дій та керувати ними в момент укладення шлюбу такий шлюб має бути визнаний судом недійсним (Постанова Пленуму Верховного Суду України “Про застосування судами деяких норм Кодексу про шлюб та сім'ю України” від 12 червня 1998 р.).

Недійсний шлюб не створює для осіб прав та обов'язків, передбачених законом. Але закон захищає права та інтереси того з подружжя, який не знав і не міг знати про наявність перешкод для укладення шлюбу. Наприклад, реєстрація шлюбу з жінкою, якій чоловік не повідомив про те, що він уже знаходиться в зареєстрованому шлюбі. В таких випадках особа має право вимагати поділу майна, яке було набуто за час існування недійсного шлюбу на умовах спільної сумісної власності, залишити за собою прізвище подружжя, а також вимагати виплати аліментів.

Слід зазначити, що російське сімейне законодавство дещо інакше вирішує питання, пов'язані з визнанням недійсності шлюбу. Сімейний кодекс Російської Федерації передбачає виключно судовий порядок визнання шлюбу недійсним. Крім того, згідно із сімейним законодавством Російської Федерації, встановлення факту реєстрації шлюбу між особами, забороненого ступеня споріднення, а також шлюбу з особою, яка не досягла шлюбного віку і якій не було надано право на шлюб, є достатньою підставою для визнання шлюбу недійсним. Саме в цьому полягає одна з відмінностей між Сімейними кодексами України та Російської Федерації.

Характерною новацією СК України є інститут заручин, покликаний урегулювати відносини між жінкою та чоловіком, які публічно оголосили про своє одруження та подали заяви про реєстрацію шлюбу. Передбачається, що заручини не створюють обов'язку вступу до шлюбу, але відмова зарученого від одруження за певних обставин може потягнути для нього несприятливі наслідки. СК України захищає майновий інтерес того із заручених, хто поніс матеріальні витрати для приготування до реєстрації шлюбу та зазнав збитків у зв'язку з відмовою іншого зарученого. Однак СК України спеціально застерігає, що такі витрати не підлягають відшкодуванню, якщо відмова від шлюбу була викликана протиправною, аморальною поведінкою нареченої, нареченого, приховуванням обставин, що можуть вплинути на бажання одружитися. Запроваджуючи інститут заручин, законодавець надав офіційний статус уже існуючій культурній традиції і встановив охорону прав та інтересів, що виникають у зв'язку із зарученням.

Слід зазначити, що звичай заручення як форма публічної обіцянки одружитися існує в багатьох капіталістичних країнах. У деяких з них заручення регулюється нормами права. Зокрема, згідно з цивільним кодексом Туреччини, після обіцянки одружитися в заручених з'являється обов'язок одружитися, не зраджувати і ставитися з повагою один до одного. Також цивільне законодавство Туреччини зобов'язує того із заручених, який відмовився від шлюбу, повернути подарунки, що були подаровані у зв'язку із зарученням, та відшкодувати витрати, понесені у зв'язку із приготуванням до реєстрації шлюбу. Таким чином, не можна виключати того, що поширення практики заручення в Україні призведе до подальшого привнесення у шлюбні стосунки рис матеріального розрахунку.

Норми СК України, якими регламентовані порядок та умови укладання, виконання та припинення шлюбного договору, зібрані в окремому розділі. Це свідчить про те, що законодавець відводить цьому правовому інституту більш значне місце в житті суспільства. На це також вказує розширення сфери застосування шлюбного договору: СК України встановлює, що шлюбний договір може бути укладений як між подружжям, так і між особами, які подали заяву про реєстрацію шлюбу. Визначено, що шлюбним договором може регулюватися майнові відносини подружжя, їх права та обов'язки по відношенню до дітей. Однак предметом шлюбного договору не можуть бути особисті взаємини між подружжям та їхніми дітьми.

Сторони шлюбного договору можуть домовитись про непоширення на майно, набуте ними під час шлюбу, режиму спільної сумісної власності, і вважати його спільною частковою або особистою приватною власністю кожного з них. Проте слід зауважити, що шлюбний договір може поширювати свою дію як на майно, яке є об'єктом спільної сумісною власністю подружжя на момент укладення цього договору так і на майно, що буде набуте дружиною або чоловіком в подальшому. Цей аспект можна обумовити в самому шлюбному договорі. Наприклад, у договорі встановлюється, що квартира, придбана під час шлюбу залишається в особистій приватній власності чоловіка, автомобіль переходить до власності дружини, а гараж, що може бути придбаний у майбутньому, розподіляється в певних частках. Подружжя та наречені також можуть домовитись про можливий порядок поділу майна, в тому числі і в разі розірвання шлюбу, а також включати до шлюбного договору будь-які інші умови, якщо вони не суперечать моральним засадам суспільства.

СК України встановлює, що укладення шлюбного договору, його подальша зміна, а також припинення має посвідчуватись нотаріально. Крім того, СК України передбачає можливість розірвання шлюбного договору за рішенням суду з підстав, що мають істотне значення, зокрема в разі неможливості його виконання. Однак у випадку встановлення судом режиму окремого проживання подружжя права та обов'язки, передбачені шлюбним договором, який не втратив чинності, не можуть бути припинені, про що спеціально зауважено у ст. 120 СК України.

Шлюбний договір на вимогу одного з подружжя або, особи права та інтереси якої порушені цим договором, може бути визнаний недійсним з підстав, встановлених ЦК України. Таким чином, на шлюбні договори поширені загальні правила визнання недійсності правочинів.

Правовий інститут шлюбного договору існує в українському законодавстві з 1992 р., але до теперішнього часу він не набув рис масового застосування. Це можна пояснити як відсутністю відповідної правової культури, так і низьким життєвий рівнем більшості населення України, що робить недоречним укладання шлюбного договору. Тому закріплення в СК України можливості укладання шлюбного договору зі зміною правого режиму майна розраховано саме на верстви населення з високим рівнем доходу, для використання цього інституту як способу запобігання розтрати сімейного майна внаслідок шлюбу та зміни поколінь. Але можна сподіватися, що з подальшим зростанням добробуту населення поширюватиметься і практика укладання шлюбних договорів.

Метою регулювання особистих немайнових відносин є: зміцнення сім'ї як соціального інституту і як союзу конкретних осіб; побудова сімейних відносин на паритетних засадах та почуттях взаємної любові та поваги, взаємодопомоги і підтримки в різноманітних життєвих ситуаціях.
Загальними засадами регулювання особистих немайнових відносин між подружжям згідно зі ст. 7 СК є те, що воно здійснюється з урахуванням права на таємницю особистого життя подружжя, права кожного з них на особисту свободу та недопустимість свавільного втручання будь-кого у їх сімейне життя, відсутності привілеїв чи обмежень кожного із подружжя за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, етнічного та соціального походження, місця проживання, за мовними та іншими ознаками. Як бачимо, в основу регулювання особистих немайнових відносин покладено принцип рівності при набутті та здійсненні особистих немайнових прав та обов'язків жінки та чоловіка у шлюбі та сім'ї.

Необхідно також звернути увагу на те, що широка царина особистих немайнових відносин подружжя лежить поза межами права. В силу своєї делікатності та інтимності вони не піддаються зовнішньому впливу, а відтак - і правовому регулюванню. Закон може захистити того, кого скривдили, але не може повернути дружину чоловікові чи чоловіка дружині. Закон не в змозі повернути щастя в дім.

До особистих немайнових прав подружжя СК відносить:

право на материнство та батьківство; право на повагу до своєї індивідуальності; право на духовний розвиток; право на вибір прізвища при реєстрації шлюбу і зміні його, перебуваючи у шлюбі; право на розподіл обов'язків та сімейне вирішення питань життя сім'ї; право на особисту свободу. Кожен із подружжя зобов'язаний турбуватись про сім'ю.

Аналізуючи перелічені в главі 6 СК права та обов'язки подружжя, можна дійти висновку, що законодавець при їх визначенні враховує як загальні цивільно-правові положення щодо визначення особистих немайнових прав громадян незалежно від шлюбу, так і закріплює порядок виникнення, здійснення та припинення таких прав та обов'язків у осіб, що перебувають у зареєстрованому шлюбі. Це можна пояснити тим, що кожному громадянинові від народження або за законом належить певне коло особистих немайнових прав та обов'язків. Більшістю з таких прав особа володіє довічно. Вступ до шлюбу суттєво не впливає на ці права. Вони продовжують належати кожному з подружжя як громадянинові.

До таких прав належать: право на життя, право на охорону здоров'я, право на безпечне для життя і здоров'я довкілля, право на свободу та особисту недоторканність, право на недоторканність особистого життя, право на повагу до гідності та честі, право на таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції, право на свободу літературної, художньої, наукової і технічної творчості та деякі інші особисті права.

Зміст цих особистих немайнових прав становить можливість особи вільно на власний розсуд визначати свою поведінку у сфері свого приватного життя. Ці права, як правило, складають зміст цивільної правоздатності громадян і охороняються не сімейним правом, а цивільно-правовим законодавством. Водночас неможливо провести чітку лінію поділу особистих немайнових прав, що регулюються сімейним правом та іншими галузями права. Як приклад візьмімо право громадянина на безпечне для життя і здоров'я довкілля. На перший погляд, це особисте право громадян не належить до особистого права подружжя, але якщо буде встановлено, що один із подружжя створював умови, які негативно впливали на стан здоров'я іншого подружжя (примушування вживати наркотичні засоби, алкогольні напої тощо), то це може зумовити певні правові наслідки для порушника і стати підставою для розірвання з ним шлюбу. У зв'язку з наведеним викликає інтерес ст. 8 СК, у якій мова йде про застосування норм Цивільного кодексу (ЦК) до регулювання сімейних відносин. Виходячи зі змісту цієї статті, застосування норм ЦК можливе тільки щодо регулювання майнових відносин між подружжям за умови, якщо такі відносини не врегульовані СК і не суперечать суті сімейних відносин. Як видно, про особисті немайнові права і обов'язки подружжя в ст. 8 СК мова не йде, але це не означає, що перелік особистих немайнових прав подружжя, передбачених у СК, є виключним. При вирішенні спорів, що виникають між подружжям з приводу порушених їх особистих немайнових прав, у багатьох випадках потрібно враховувати законодавчі норми інших галузей права (конституційного, цивільного тощо). Це пояснюється тим, що кожен із подружжя, перебуваючи у шлюбі, одночасно є правоздатним громадянином і носієм тих прав, що становлять зміст його правоздатності.

Характерним для особистих немайнових прав, у тому числі й для особистих немайнових прав подружжя, є те, що вони не мають економічного змісту. Іншими словами, вони не можуть бути оцінені в грошовому еквіваленті, їх здійснення не супроводжується майновим еквівалентом з боку іншого подружжя. Ці права належать кожному з подружжя незалежно від його особистого майнового стану.

Особисті немайнові права пов'язані з особою і є невід'ємними від неї. Їх неможливо продати, подарувати, передати будь-яким іншим чином.

Водночас особисті немайнові права подружжя мають певні особливості порівняно з особистими немайновими правами, що становлять предмет цивільно-правового регулювання.

По-перше, особисті немайнові права подружжя виникають не від народження, а у зв'язку зі вступом у шлюб, зареєстрований в установленому порядку. Вони діють лише в сімейних відносинах.

По-друге, особисті немайнові права подружжя є не абсолютними, як у цивільному праві, а відносними. Вони можуть бути порушені не будь-ким, а лише іншим із подружжя. Тому особистим правам одного із подружжя протистоїть обов'язок іншого з подружжя не перешкоджати їх здійсненню, не порушувати їх.

По-третє, особисті немайнові права подружжя є визначальними в сімейних правовідносинах. Саме з цих прав виникають УСІ інші права подружжя. В їх основі лежать одвічні духовні Цінності, без яких неможливо створити міцну, щасливу сім'ю.

По-четверте, здійснення особистих немайнових прав одним із подружжя можливе не тільки за умови погодження своїх дій з іншим із подружжя, а й з урахуванням інтересів сім'ї в цілому (дітей, батьків, інших її членів).

По-п'яте, припинення особистих немайнових прав відбувається разом із припиненням шлюбу. Припинення шлюбу може відбутись не тільки з настанням смерті одного з подружжя, а й з інших підстав. Тому особисті немайнові права подружжя на відміну від особистих немайнових прав інших громадян припиняються як природним шляхом, так і з волі учасників шлюбних відносин - шляхом розірвання шлюбу.

Підсумовуючи викладене, можна дати наступне визначення поняття особистих немайнових правовідносин з участю подружжя: це - врегульовані нормами сімейного права відносини з приводу особистих немайнових благ та інтересів осіб, що перебувають у шлюбі. В основі особистих немайнових правовідносин подружжя лежить правовий статус кожного з подружжя. Під правовим статусом подружжя розуміється забезпечена законом можливість набуття та реалізації особистих і майнових прав подружжя з метою зміцнення сім'ї, виховання дітей і досягнення особистого щастя.

Особисті немайнові права становлять лише частину правового статусу подружжя, але ця частина має суттєве значення, бо є фундаментом для створення міцної сім'ї.

Зміст правового статусу подружжя розкривається в нормах, що визначають конкретні права і обов'язки. Чинний закон дає можливість розрізняти особистий і майновий правовий статус подружжя. Особистий правовий статус - це особисті немайнові права і обов'язки подружжя.

Зміст сімейних правовідносин.

Сімейні правовідносини - це суспільні відносини, врегульовані нормами сімейного права. Яке ж коло суспільних відносин регулюється нормами сімейного права? Для відповіді на це запитання необхідно дослідити ознаки сімейних правовідносин, а також дослідити їх елементи, до яких належать: суб'єкти, об'єкти та суб'єктивні сімейні права та суб'єктивні сімейні обов'язки.

Для сімейних правовідносин притаманними є наступні ознаки:

1) специфічний суб'єктний склад;

2) тривалий характер;

3) невідчужуваність прав та обов'язків;

4) можливість суб'єктів сімейних правовідносин виступати, учасниками одразу кількох сімейних правовідносин.

Суб'єкти сімейних правовідносин. Суб'єктами сімейних правовідносин можуть бути: по-перше, лише фізичні особи; по-друге, лише ті фізичні особи, які перебувають у шлюбі, кровному спорідненні чи відносинах усиновлення.

Сімейний кодекс встановлює наступний перелік суб'єктів сімейних правовідносин:

1) подружжя;

2) батьки, діти, усиновлювачі, усиновлені;

3) баба, дід, прабаба, прадід, онуки, правнуки;

4) рідні брати, рідні сестри; мачуха, вітчим, падчерка, пасинок.

При цьому всі інші родичі (двоюрідні брати та сестри, тітки, дядьки, племінники, племінниці та ін.) не є учасниками сімейних правовідносин за винятками, встановленими законом. Наприклад, У разі перебування у них на вихованні дитини на цих суб'єктів покладається обов'язок щодо надання дитині матеріальної допомоги у випадках, передбачених ст. 269 СК. Відповідний обов'язок встановлюється і для такої дитини, на яку з досягненням повноліття покладається обов'язок утримувати цих непрацездатних родичів за підстав, передбачених ст. 271 СК.

До першої групи належать подружжя, тобто чоловік і жінка, які знаходяться у зареєстрованому у державному органі реєстрації актів цивільного стану шлюбі. Крім того, у передбачених сімейним законодавством випадках суб'єктами сімейних правовідносин можуть бути особи, які спільно проживають і перебувають у фактичних шлюбних відносинах. Наприклад, це стосується випадків поширення режиму спільності на майно жінки і чоловіка, що проживають однією сім'єю, але не перебувають у шлюбі між собою, передбаченого ст. 74 СК. Такі особи стають учасниками сімейних правовідносин і тоді, коли один з них отримує право на утримання відповідно до ст. 91 СК. Для усіх суб'єктів сімейних правовідносин характерною ознакою є наявність право- і дієздатності. Як і у цивільному праві, правоздатність виникає з моменту народження дитини. Однак СК передбачені окремі випадки, за яких сімейна правоздатність може виникати з досягненням особою певного віку. Так, шлюбна правоздатність (право особи на укладення шлюбу) виникає у чоловіків з 18 років, у жінок - з 17 років (ст. 23 СК). При цьому ч. 2 ст. 34 СК передбачає можливість за наявності передбачених сімейним законодавством підстав укладення шлюбу по досягненні особою 14-річного віку. Дієздатність у повному обсязі в таких випадках виникає з моменту укладення шлюбу.

Страницы: 1, 2