Соціальна держава

Проте цій вимозі дбати про матеріальні умови розвитку особистості та про соціальну справедливість не можна надати форми усталеного переліку «головних соціальних прав». Юридичні норми можуть встановлювати більш чи менш точні соціальні цілі, надавати мінімальні гарантії та обмежувати до певних меж надмірне розшарування населення. Але реалізація задекларованої соціальної політики завжди залишається детермінованою рівнем соціального розвитку суспільства: різновид та масштаб соціальних послуг, що їх здатна надати держава, залежить від стану суспільного та економічного розвитку, від зміни потреб та від тих мінливих засобів, які є у розпорядженні держави [246, с.211].

Іншими словами, «механізми реалізації завдань соціальної держави не мають у своїй більшості вичерпного нормативного юридичного виразу і тому не лежать у площині виключно юридичних механізмів реалізації. Вони залежать від багатьох суспільних механізмів (політичних і організаційних, матеріальних і економічних), політичної сфери і сфери особистої свободи, які характеризують сутність держави та суспільства, їх реальний устрій, механізми дії соціальної держави» [69, с.112].

Як уже відзначалося, ефективність виконання соціальною державою притаманних їй завдань і, зокрема, ступінь здійсненності соціально-економічних прав безпосередньо залежить від наявності у такої держави необхідних матеріальних ресурсів. Проте, з іншого боку, видається слушною висловлена у російській юридичній літературі [28, с.145] думка про те, що справжньою межею реалізації прав «другого покоління» має бути не рівень розвитку економіки країни, а природні і невідчужувані права та свободи. Соціально-економічні права повинні забезпечуватися у тій мірі, в якій це вимагається для підтримання соціального миру і не призводить до надмірного обмеження «класичних» особистих і політичних свобод. Зрозуміло, й це являє собою певне обмеження сфери особистої свободи, але воно не виходить за межі необхідного для захисту тієї ж свободи: адже згідно із загальною концепцією правової держави, будь-які державні повноваження виправдані, якщо тільки вони використовуються для створення умов, що дозволяють усім індивідам найкращим чином, у найповнішому обсязі здійснювати їхні права і свободи. У такий спосіб ми логічним шляхом знову приходимо до конструкції соціальної правової держави, яка, на наш погляд, якраз і створює найкращі на сьогодні умови для всебічного розвитку особи і реалізації нею всього комплексу належних їй прав і свобод.

Слід зазначити, що більшість вітчизняних та російських авторів одностайні у тому, що принцип соціальності у повному обсязі і неспотвореній формі може бути реалізовано тільки у правовій державі, тобто такій, яка не на словах, а в дійсності здатна забезпечити формальну рівність громадян і розумну взаємодію різних соціальних груп в умовах недоторканності власності, звільнити громадян від надмірної перерозподільчої активності влади [91, с.58; 119, с.34; 173, с.203; 203, с.74; 220, с.13; 267, с.26]. Іншими словами, соціальною може стати тільки держава, яка вже є правовою; соціальна держава розглядається як наступний, вищий щабель у процесі еволюції держави правової.

У зв'язку з наведеною позицією, виникає, принаймні, два питання.

По-перше, чи можна вважати соціальною державою Радянський Союз, про соціальні надбання якого і донині згадує, з явною ностальгією, досить велика кількість громадян тепер уже незалежних, самостійних національних держав, у тому числі й України? Виходячи з наведеної тези про те, що соціальною може стати тільки держава, яка вже є правовою, мабуть, не можна. Адже СРСР однозначно не відповідав критеріям правової держави, і навіть сама ідея такої держави сприймалась у радянських офіційних та наукових колах надзвичайно негативно -- як «буржуазна вигадка».

Віддаючи належне здобуткам Радянського Союзу у соціальній сфері (відсутність безробіття, хай невеликий, але гарантований рівень задоволення соціальних потреб усіх громадян), все ж видається можливим погодитися з низкою дослідників, котрі вважають СРСР не стільки прототипом сучасної соціальної держави, скільки класичною патерналістською державою. А між цими поняттями існують достатньо суттєві відмінності.

Головна відмінність соціальної, правової держави від патерналістської полягає, на думку О.В. Скрипнюка [212, с.27], в тому, що в першій не держава визначає права і свободи громадян для того, щоб опісля їх гарантувати, а навпаки, як пише В. Шаповал, «за будь-яких умов права і свободи людини і громадянина визначають межу діяльності держави» [253, с.8]. У патерналістській державі її всепоглинаюча опіка над особою, опіка «від колиски до могили» стає справжньою метою її діяльності, а реалізація соціально-економічних прав є достатньою підставою для обмеження особистих і політичних прав та свобод індивідів. Насамперед тут йдеться про відсутність закріплення у конституціях СРСР (1924, 1936, 1977 рр.), а відтак - і в конституціях республік, що входили до його складу, одного з найважливіших, фундаментальних особистих і економічних прав людини - права на володіння, користування та розпорядження приватною власністю. За відсутністю ж цього права у своїх громадян, Радянський Союз аж ніяк не міг (і не бажав) виконати першого із сформульованих нами вище «блоків» завдань соціальної держави - створити необхідні передумови для того, щоб індивіди мали змогу забезпечити себе та членів своєї сім'ї усім необхідним, не вдаючись до державної опіки. Більше того, остання розглядалася як вияв турботи держави про своїх громадян. На відміну від правової держави, в СРСР стосовно особи діяв принцип «дозволено те, що прямо передбачене законом». Соціальні ж блага, котрі надавалися за «розвинутого соціалізму», можна розглядати як «купівлю» державою «політичної лояльності» своїх громадян.

У патерналістської і соціальної держави різними є цілі та засоби їх досягнення, вони розвиваються на специфічному, неоднаковому соціальному ґрунті. Якщо при досягненні своїх цілей соціальна держава спирається на розвинену економіку, економічну свободу і підприємливість громадян, то патерналістська держава орієнтується головно на активність самої ж держави (зрозуміло, не у сфері виробництва, а у галузі розподілу вироблених благ ). У патерналістському суспільстві усі блага перебувають у розпорядженні держави, є її монополією за відсутності права приватної власності. Така держава прагне максимально зрівняти доходи своїх громадян. При цьому подібне зрівнювання, як показує досвід СРСР, відбувається у напрямку мінімізації виплат. Соціальна ж держава спрямовує свою діяльність не проти збагачення, а проти злиднів, прагнучи забезпечити гідне життя усім громадянам, зменшити прошарок незаможних шляхом підвищення загального рівня добробуту у країні [137, с.124].

Для соціальної політики Радянського Союзу засадничою, на наш погляд, була ідея соціального евдемонізму (грец. eudaimonia -- «блаженство», «щастя»), що оголошувала добробут індивіда та суспільства вищою та єдиною метою держави. Згадаємо гасло, відоме нам з радянських часів: «Все для людини, все на благо людини». Згідно з методологічним принципом евдемонізму, характерного ще для практики «поліцейських держав» ХVІІ-ХVІІІ ст.ст., для досягнення добробуту, щастя своїх громадян держава наділяється безмежними повноваженнями. Заради суспільного благополуччя визнається можливим порушення індивідуальних прав. Саме ж загальне благо визначалось у відповідності із суб'єктивними уявленнями носія владних повноважень [227, с.233]. Останнє положення перегукується з основною ідеєю патерналізму: держава краще знає, що потрібно суспільству, аніж саме суспільство.

Друге питання безпосередньо пов'язане із проблемою практичної розбудови соціальної держави в Україні. Адже, виходячи з тези, що така держава є вищою сходинкою в еволюції держави правової, можна було б припустити, що в Україні спершу слід побудувати правову державу, і лише виконавши це завдання, приступати до розбудови держави соціальної. Чи є правомірною така позиція? Слід визнати , що аргументом на її користь є історичний досвід державотворення в розвинених західних країнах, яких сьогодні без жодних застережень можна означити як держави соціально-правові. Дійсно, у цих країнах сформована упродовж століть правова держава з плином часу поступово набувала ознак соціальної держави. Проте про придатність такого сценарію говорити у сучасних умовах щодо України не видається можливим. На нашу думку, процеси розбудови на теренах України соціальної і правової держави повинні відбуватися одночасно (паралельно) і взаємоузгоджено. Правова та соціальна держави - не антитези. Поєднання цих до певної міри суперечливих елементів складає суть діалектики розвитку такої держави, котра визнає пріоритет прав людини і, відповідно до цього, допускає різноманітні форми й методи її діяльності. Як відзначається в літературі, становлення соціальної держави - тривалий, надзвичайно складний і суперечливий процес. Утримувати його в певних рамках, не обмежуючи свободи одних людей і не знімаючи відповідальності за свою долю з інших, допомагають принципи правової держави, втілювані в повсякденне життя. Саме на їх основі можлива подальша гуманізація і держави, й суспільства [171, с.708].

Юридичний аспект соціальної держави полягає у чіткому визначенні правових процедур, форм і меж її діяльності. Зокрема глибинним базисом для усієї системи соціального забезпечення слугує ідея правової держави. Згадана система дозволяє гарантувати громадянам суб'єктивне право на отримання заздалегідь визначеної, нормативно встановленої допомоги за певних типових ситуацій, коли люди потребують підтримки. У принципі будь-яка соціальна допомога надається відповідно до діючих законів і в передбачених ними розмірах, а не за індивідуальними потребами кожної конкретної особи; в усякому разі це стосується тих виплат, що покликані замінити надходження у вигляді доходів (наприклад, пенсії). Таким чином, соціальні гарантії - це за своєю природою та формою водночас гарантії юридичні, що відбиває зв'язок між правовою і соціальною державою [46, с.70].

Слід погодитися з висловленою у літературі думкою про те, що соціальна і правова держава будуть сумісними, допоки державна влада буде обмежуватися і врівноважуватися, контролюватися і поширювати свій вплив лише при дотриманні основних прав людини. І навпаки, соціальна держава буде вступати у суперечність із вимогами правової завжди, коли «добробут людини», «соціальність», «соціальна справедливість» вважатимуться більшими цінностями, котрі й зараз можуть бути проголошені як «основні права» за рахунок історично встановлених принципів правової держави [12, с.87].

Конкретніше юридичні обмеження державної влади у соціальній правовій державі мають проявлятися у чіткій фіксації у Конституції та інших законах, а також і в реальному здійсненні таких принципових положень, як недопущення: задоволення соціально-економічних прав на шкоду політичній, економічній та духовній свободі; реалізації будь-яких «позитивних» прав на шкоду правам «негативним»; державного регулювання економіки на шкоду регулюванню ринковому; встановлення дискримінаційних обмежень , які гальмують розвиток приватного сектора економіки, разом із забороною розширення державного сектора за рахунок приватного (а також використання приватної власності на шкоду загальному благу) [85, с.8; 251, с.11].

Тільки у результаті такого обмеження державної влади правом може успішно функціонувати і розвиватися соціальна правова держава, діяльність якої іноді образно порівнюється із динамічною рівновагою маятника. Відносно бюрократизована, вона постійно прагне до посилення своїх соціально-інтервенціоністських елементів. Але як тільки соціально-правова держава у своєму внутрішньополітичному русі проходить певну точку рівноваги (оптимального регулювання), котру безпомилково фіксують механізми саморегулювання, починається активізація її правових важелів, які стримують інтервенціоністську тенденцію тим сильніше, чим далі заходить державне регулювання. Нарешті, правові засади «перемагають» соціальні, і починається рух у зворотному напрямку. Таке коливання «внутрішньополітичного маятника» забезпечується не тільки розвиненими правовими механізмами, але й особливою «дуалістичною» соціальною інфраструктурою соціальної правової держави і породженими цією інфраструктурою інститутами та механізмами демократії, які дозволяють досить швидко замінювати соціально-політичні сили, котрі перебувають при владі, опозицією. На зміну «лівій» більшості у парламенті приходить «права», на зміну консерваторам -- соціал-демократи, більш ліберальна адміністрація змінює менш ліберальну, а в результаті внутрішньополітична активність концентрується біля певного оптимального центра [251, с.11].

Отже, повертаючись до питання, порушеного на початку даного підрозділу нашого дисертаційного дослідження, відзначимо наступне: на нашу думку, існують достатні підстави стверджувати, що конституювання соціальної держави аж ніяк не входить у суперечність із найважливішими принципами держави правової, а є справді новим, наступним етапом розвитку останньої. І між поняттями «правова держава» і «соціальна держава», і між принципами свободи та соціально-економічної рівності, і між двома «поколіннями» прав людини, безперечно, існує, з одного боку, діалектична єдність, а з іншого - можуть виникати деякі суперечності, напруження. Соціальна правова держава, яка претендує на те, щоб вважатися втіленням сучасного ідеалу гуманістичної держави, змушена - задля виправдання такої високої оцінки - постійно врівноважувати свої суперечливі елементи. При цьому слід наголосити, що дана рівновага є не статичною, а, радше, динамічною. Остання обставина безпосередньо пов'язана із подальшою еволюцією, невпинним розвитком людства в цілому.

В Україні (як і в інших пострадянських країнах) розбудова соціальної держави має своєю особливістю те, що відбувається вона одночасно із формуванням правової держави. А це, на нашу думку, вимагає ще більшої уваги до стану вказаної рівноваги. Інакше загроза рецидиву тоталітаризму, «поліцейської держави» може видатися не такою примарною. Допустити ж цього не можна за будь-яких обставин.

З викладеного випливає ще одне важливе питання: яким є співвідношення понять «соціальна (соціально-правова) держава» і «громадянське суспільство»? Це питання, з огляду на його значущість, має бути, як видається, предметом окремого дослідження (згадаємо, наприклад, наукові доробки С.О. Кириченка [82], К.О. Магомедова [113], Л.С. Мамута [115], В.Д. Роїка [190], В.М. Співака [220]). Проте, навіть зважаючи на обмеженість обсягу даної роботи (що спричиняє неможливість детального висвітлення вказаної проблеми), ми не можемо хоча б коротко не зупинитися на зазначеному питанні. Про увагу вищого політичного керівництва України до цієї проблеми свідчить, зокрема Указ Президента України «Питання Комісії зі сприяння розвитку громадянського суспільства», де одним із завдань цієї Комісії визначено «сприяння формуванню інститутів громадянського суспільства на засадах політичної та ідеологічної багатоманітності, організації і проведенню громадянських форумів у регіонах України та всеукраїнського громадянського форуму» [233]. Адже, як цілком слушно зазначає знаний український правник Ю.М. Тодика, «в політико-правовій практиці будь-якої країни одним із основоположних питань є співвідношення держави і суспільства, можливості впливу громадянського суспільства на діяльність державних інституцій (підкреслено мною - О.П.). Це безпосередньо відноситься до проблеми становлення демократії, забезпечення прав і свобод людини і громадянина, характеристики політичного режиму. Особливе значення ця проблема має для країн активного конституційного будівництва, до яких відноситься і Україна» [229, с.4].

Взагалі кажучи, у науковій політико-правовій літературі сформувалися три позиції щодо характеристики співвідношення громадянського суспільства і держави:

1) держава і громадянське суспільство -- це соціальні системи, що збігаються;

2) держава і громадянське суспільство -- це різні соціальні системи, первинною (ведучою) з яких є держава, котра контролює громадянське суспільство;

3) держава і громадянське суспільство -- це різні соціальні системи, у яких держава виконує службову (підлеглу) роль щодо громадянського суспільства [207, с.65].

Спробуємо детальніше розглянути зазначені позиції, аби визначити яка з них більшою мірою відповідає дійсності.

Як відомо, держава є, по-перше, специфічним закономірним «продуктом» соціальної неоднорідності суспільства і, по-друге, -- формою, важелем об'єднання усього населення певної території.

Вже з цього визначення стає очевидним, що держава не збігається з громадянським суспільством (курсив наш -- О.П.). Громадянське суспільство і держава -- це, так би мовити, два полюси єдиного соціального організму [175, с.28].

Другий варіант співвідношення держави і громадянського суспільства полягає в аномальному поглинанні державою останнього. Це, на думку В.М. Селіванова, не просто перетворює таку державу у тоталітарну, а знищує об'єктивну основу її існування [195, с.241].

За іншого -- полярно протилежного підходу -- держава начебто «розчиняється» у соціальному середовищі. Вона існує лише номінально, «на папері», -- фактично ж суспільством керує, здійснює публічну владу певна наддержавна, позадержавна група (скажімо, партійна верхівка, військова хунта, релігійний чи національний лідер, закордонна організація).

Обидва останні, «крайні» варіанти співвідношення громадянського суспільства і держави є, вочевидь, антигуманними, антидемократичними, -- такими, що несумісні з вимогою дотримання прав людини. Оптимальним з погляду правозабезпеченості може вважатись лише поєднання, баланс цих двох начал [175, с.29], тісний взаємозв'язок та взаємодія громадянського суспільства і держави.

Слід погодитися з домінуючою в сучасному українському правознавстві позицією, згідно з якою головними ознаками громадянського суспільства у його співвідношенні з державою, є такі: 1) громадянське суспільство не існує до правової держави і поза державою; 2) правова держава є функцією громадянського суспільства; 3) громадянське суспільство і правова ( а тим більше соціальна -- О.П.) держава знаходяться між собою у діалектичному взаємозв'язку; 4) матеріальною основою функціонування громадянського суспільства є соціально спрямована економіка, підґрунтям якої є багатоманітність форм і видів власності; 5) розвиток громадянського суспільства відбувається відносно самостійно, без безпосереднього втручання держави; 6) суб'єктами громадянського суспільства є вільні й рівноправні індивіди та добровільно сформовані ними об'єднання, які знаходяться між собою у відносинах конкуренції та солідарності; 7) громадянське суспільство є безпосереднім джерелом формування права, створення системи якого є функцією держави. Остання гарантує і захищає його від порушень з боку будь-кого; 8) громадянське суспільство розвивається і взаємодіє з державою у межах права як рівного і справедливого масштабу свободи і справедливості, а не засобу нав'язування державної волі [195, с.238; 207, с.65-66].

У контексті виділеного нами у попередньому підрозділі дисертації третього «блоку» завдань (і відповідної функції) соціальної держави, видається необхідним звернути увагу ще на один важливий аспект розглядуваної проблеми.

У розвиненому громадянському суспільстві процес диференціації інтересів має тенденцію, на думку О.В. Скрипнюка, до перетворення на їх протиставлення та конфронтацію. «Тобто визначальна плюралістичність громадянського суспільства несе в собі потенційну небезпеку «масовизації суспільства» загальної уніфікації. Одним із важливих чинників запобігання такій деформації громадянського суспільства виступає соціальна, правова держава, яка проголошує метою свого існування захист особистої свободи і власності у межах чітко встановленого нормативно-законодавчого поля. Відтак між соціальною, правовою державою та громадянським суспільством виникає своєрідний «позитивний баланс стримування», коли внутрішня поліферація громадянського суспільства врівноважується принципами права і справедливості, а тенденція со-ціальної, правової держави до узурпації невластивих їй функцій обмежується самоврядною системою інститутів громадянського суспільства» [212, с.429].

Підсумовуючи короткий аналіз співвідношення понять «громадянське суспільство» і «соціальна держава», можна погодитися з висловленою у літературі думкою про те, що «соціальна держава, по суті, політична іпостась громадянського суспільства: їх взаємодія принципово складається за правилами співвідношення форми і змісту» [61, с.79].

Висновки до розділу 1

1. Базовими методологічними положеннями дослідження сутності та призначення соціальної держави можуть слугувати такі постулати:

а) розуміння соціальної сутності будь-якої держави як сукупності двох її складових: загальносоціальної (здатність держави задовольняти потреби усього суспільства) та спеціально-соціальної (можливість задовольняти інтереси насамперед домінуючої частини населення);

б) потребовий підхід, згідно з яким сутність соціальних (зокрема державно-юридичних) явищ розкривається шляхом їх інтерпретації як засобів задоволення певних потреб людини (або потреб соціальних спільнот, або ж потреб суспільства в цілому).

2. Центральним питанням дослідження соціальної сутності соціальної держави є питання про те, чиї і які саме потреби повинна задовольнити така держава.

3. Характерною рисою процесу формування соціальної держави є поступове «розчинення» спеціально-соціальної складової соціальної сутності держави у загальносоціальній складовій, коли інтереси і потреби домінуючої частини населення, якщо не збігаються, то, принаймні, не суперечать загальносуспільним інтересам.

4. Істотними ознаками саме соціальної держави є фактичні дії держави з реального розв'язання -- у певних, конкретно-історичних умовах -- таких основних завдань, як:

а) створення державою необхідних передумов для самостійного забезпечення працездатною людиною гідного життя для себе та членів своєї сім'ї, а також здійснення державних заходів щодо підтримки непрацездатних груп населення, принаймні, на рівні прожиткового мінімуму;

б) забезпечення гарантій реалізації економічних, соціальних і культурних прав усіх громадян;

в) мінімізація невиправданих соціально-економічних відмінностей між членами суспільства, зміцнення соціальної злагоди та єдності народу.

5. Враховуючи вищезазначені ознаки соціальної держави можна визначити її поняття наступним чином: соціальна держава -- це держава, яка, маючи за економічну основу соціально орієнтоване ринкове господарство, створює всі можливі умови для реалізації економічних, соціальних і культурних прав людини, для самостійного забезпечення ініціативною та соціально відповідальною особою необхідного рівня матеріального добробуту собі та членам своєї сім'ї; гарантує кожному прожитковий мінімум задля гідного людини існування й сприяє зміцненню соціальної злагоди в суспільстві.

6. Ознаки соціальної держави у повному обсязі можуть бути притаманними лише державі так званого соціально-демократичного типу. Розвинена соціальна держава як держава такого типу виконує, взагалі кажучи, усі функції останньої. Але специфічними функціями, в яких виражається, власне, «соціальність» держави, є наступні:

- соціально-активізуюча (сприяння економічній активності працездатних осіб);

- соціально-правозабезпечувальна (забезпечення реальних гарантій здійснення економічних, соціальних і культурних прав усіх громадян);

- узгоджувальна, «консенсусна» (зміцнення соціального миру у суспільстві).

7. Соціальна держава -- новий, вищий щабель на шляху еволюції держави правової.

8. В Україні процеси розбудови соціальної і правової держави повинні відбуватися одночасно і взаємоузгоджено.

Основні наукові результати за тематикою даного розділу опубліковані у трьох працях [149, 151, 152].

РОЗДІЛ 2. Основні моделі й тенденції розвитку соціальної держави (порівняльна характеристика)

2.1 Моделі соціальної держави: сучасні класифікації та українська перспектива

Загальновизнано, що наукові класифікації відіграють значну роль у пізнанні, оскільки слугують важливим засобом теоретичного відтворення видових особливостей певного об'єкта дослідження. Це справедливо і щодо тих аналітичних схем, які дають змогу класифікувати сучасні так звані соціальні держави, тобто, інакше кажучи, держави загального добробуту. Класифікація таких держав дозволяє конкретизувати уявлення про них настільки, щоб «вийти» на практично значущі, емпірично фіксовані властивості та риси останніх.

І. Одна з перших спроб такої класифікації належить американським дослідникам Г. Віленському і Ч. Лебо, які виділили «інституціональну» і «залишкову» моделі розглядуваної держави. За першої моделі перерозподіл матеріальних благ вважається функцією, котра органічно властива державі загального добробуту. За другої ж - такий перерозподіл слугує начебто надзвичайним заходом. Це означає, що «залишкова» модель передбачає надання державної підтримки особі лише у разі, коли індивідуальні потреби не можуть бути задоволені іншими соціальними інститутами, зокрема, сім'єю, громадою, благочинними фондами. За такого підходу фінансова допомога і соціальні послуги покладають на їх одержувачів певні зобов'язання у вигляді, наприклад, залучення їх до виконання «громадських робіт» (у разі отримання допомоги у зв'язку з безробіттям). Принцип «залишковості соціального добробуту» характеризується ще й тим, що державна підтримка повинна здійснюватися на короткостроковій основі (тільки у критичній ситуації) і припинятися, коли людина або сім'я знову зможуть піклуватися про себе самостійно [200,с.66].

У соціальній державі «інституціональної» моделі реалізація програм соціального добробуту розглядається як природна, узаконена функція сучасного індустріального суспільства, спрямована на надання людині можливості самореалізуватися. При цьому на одержувачів соціального забезпечення не наклеюється ярлик невдах, що характерно для «залишкової» моделі. Прихильники «інституціональної» моделі соціального добробуту вважають, що труднощі, які виникають у житті окремої людини, породжуються суспільством і державою. А відтак, останні повинні взяти на себе відповідальність за удосконалення соціальних інститутів, що мають важливе значення для всебічного розвитку кожної особи [200, c.66].

Отже, принципова відмінність між двома описаними моделями соціальної держави полягає в основному у різних масштабах державного втручання в соціально-економічну сферу. Так, у «залишковій» моделі заходи «держави добробуту» спрямовані вибірково, на найбідніші прошарки населення, за наявності доволі слабко вираженої прогресії податків, у той час як у державі «інституціональної» моделі державні заходи допомоги охоплюють значно ширше коло людей і здійснюються за рахунок податків, які стягуються на основі доволі високої прогресії [36, с.17].

Існування певної форми держави загального добробуту у розвинутих країнах визнається в сучасних умовах більшістю існуючих політичних сил. Докорінно заперечують її можливість лише прихильники доктрини свободи волі - лібертаріанці, для яких така держава уособлює порушення прав тих, хто має сплачувати податки для забезпечення її функціонування. Відтак, предметом суперечки між представниками різних політичних сил є, власне, лише вибір форми (моделі) соціально орієнтованої держави. Каменем спотикання в цій суперечці є те, чи слід розглядати таку державу як механізм забезпечення соціальної безпеки шляхом встановлення мінімального рівня загального добробуту, нижче якого нікому не дозволяється опускатися, чи як механізм перерозподілу багатства між багатими та бідними, що сприяє досягненню більшої рівності в суспільстві. Ці різні підходи яскраво відображають лінію розмежування між традиційним лібералізмом та соціал-демократизмом [59, с.107]. І зводяться вони, на нашу думку, насамперед до вибору між «залишковою» та «інституціональною» моделями держави добробуту.

Засадами ліберальної (від лат. liberalis - «вільний») ідеології, на основі яких згодом постали і її пізніші течії, а також виникли консервативні й радикальні відгалуження, є пріоритет свободи особи перед владою, секуляризація політики, підтримка таких складових держави і таких принципів права, які б обмежували державну владу і надавали би більше прав громадянам, а не державі. Звідси логічно випливало обстоювання лібералами принципу laissez-faire (невтручання держави). Проте наприкінці ХІХ - на початку ХХ століття ситуація змінюється у зв'язку з появою в Англії нової течії соціального лібералізму, представленого Т.Г. Гріном і Л.Т. Гобгаузом, та нової політико-економічної теорії Дж.М. Кейнса, а в США - «прогресивних» реформаторів, чиї позиції окреслили такі дослідники, як Г. Кроулі і Дж. Дьюї. Ці мислителі відкидали крайній індивідуалізм деяких лібералів ХІХ століття і намагалися узгодити особисту свободу із визнанням тієї міри, до якої саме суспільство й держава - а не окремі особи - є відповідальними за добробут людства, зокрема за матеріальне забезпечення бідних і створення для них можливостей отримання освіти [59, с.107]. Відтак, місце концепції держави - «нічного сторожа» поступово починає займати ідея «держави добробуту» (у «залишковій» її моделі).

Сучасний лібералізм (або, точніше кажучи, неолібералізм) вбачає головну мету соціальної політики держави у тому, щоб створити сприятливі умови своїм громадянам для самостійного розв'язання ними власних соціальних проблем. Образно висловлюючись, ставиться завдання «не нагодовувати всіх досхочу рибою, а лише забезпечити вудочками». При цьому ліберальна модель допускає надання державної допомоги тим, хто не зі своєї вини опинився у скрутній життєвій ситуації, але, як відзначалося, лише на короткий час і за умови виконання певних вимог.

За словами В.П. Заблоцького, «соціалістичність» лібералізму як ідеології -- не в намаганні побудувати «соціалістичний лад» без багатих і бідних, а у відстоюванні рівності можливостей, у пошуку таких моделей і механізмів, які сприяли б подоланню найбільш кричущих і небезпечних для суспільства наслідків економічного зростання і швидкоплинних змін як таких» [66, с.15].

Прикладом ліберальної держави загального добробуту, що обмежує універсальні соціальні права, протиставляє клас одержувачів соціальної допомоги іншим громадянам і віддає перевагу приватному сектору як суб'єкту соціальної політики, є, відповідно до класифікації шведського вченого Коста Еспен Андерсена, Сполучені Штати Америки, Канада й Австралія [206, с.32].

Досвід реалізації програм допомоги свідчить про те, що цілі стримування поширення бідності не можуть бути досягнуті лише через вжиття соціальних заходів, спрямованих на незаможні групи населення. Необхідними видаються зміни у всіх структурах суспільства для забезпечення доступу до ресурсів, соціальних можливостей, державної служби всім прошаркам населення; створення економічних і правових умов для розширення джерел самозабезпечення: найманої праці, підприємництва, самозайнятості. Перенесення центру ваги з надання соціальної допомоги на створення умов для якомога повнішого використання трудового, інтелектуального, підприємницького потенціалу працездатних громадян стало стратегічною лінією реформування американської системи соціального забезпечення на рубежі ХХ-ХХІ століть. Подібні погляди поділяють й сучасні українські можновладці. Як підтвердження наведемо таку цитату:

«Бідність не можна подолати лише шляхом підтримки нужденних. Потрібні комплексні підходи, орієнтовані як на бідні, так і на відносно забезпечені верстви населення.

Необхідною передумовою подолання бідності є створення працездатним верствам населення умов для самостійного розв'язання проблем підвищення власного добробуту, що можливо лише в разі забезпечення продуктивної зайнятості, збалансування попиту і пропозиції на ринку праці, запобігання безробіттю» [223]. Закон про особисту відповідальність і можливості працевлаштування (Personal Responsibility and Work Opportunity Reconciliation Act 1996), що набув чинності 1 липня 1997 року, законодавчо закріпив у США орієнтацію на індивідуальну відповідальність за самозабезпечення, підвищення конкурентоспроможності працездатного населення (перегляд розподілу бюджетних асигнувань на програми соціальної допомоги), раціоналізацію використання наявних і пошук нових джерел фінансування [103, с.131-132].

Підвищення ефективності державних заходів підтримки населення в дусі нової стратегії соціального забезпечення США передбачає:

перенесення акценту з програм допомоги працездатним громадянам на програми страхування від об'єктивно існуючих ризиків - безробіття, втрати або зниження працездатності (в тому числі у зв'язку з досягненням пенсійного віку), виробничого травматизму, смерті, втрати годувальника;

розробку і втілення заходів, що полегшують адаптацію економічно активного населення до мінливих вимог і структури попиту на ринку праці, а також заходів, які стимулюють працедавців займатися працевлаштуванням, перепідготовкою, створенням робочих місць для потенційних реципієнтів соціальної допомоги (шляхом податкових пільг, більш низької орендної плати і таке інше);

перетворення трудових джерел доходу, в тому числі мінімальних, у надійні та економічно вигідні (встановлення адекватного рівня мінімальної заробітної плати, забезпечення соціального страхування за місцем праці, податкові пільги низькооплачуваним робітникам);

децентралізацію програм соціальної підтримки і залучення потенційних реципієнтів до розробки, реалізації, моніторингу надання соціальної допомоги;

посилення соціальної відповідальності громадських організацій, інституту сім'ї за дітей та непрацездатних з одночасним посиленням жорсткості заходів щодо тих, хто ухиляється від матеріальної підтримки своїх дітей та батьків похилого віку [103, с.132].

У цілому США можна віднести до ліберальних суспільств, які досягли надзвичайно високого рівня матеріального добробуту і тому можуть дозволити собі виділення значних коштів на допомогу бідним, фінансування охорони здоров'я, освіти та інші соціальні цілі. Так, уже в найближчі п'ять років на соціальну сферу ця держава планує витрачати 72% федерального бюджету [156, с.89].

Проте Сполучені Штати, як зауважує А. Нестеренко, не мають достатньо могутніх «вбудованих» механізмів узгодження інтересів між соціальними групами [132, с.71]. А це - ще один аргумент на користь віднесення США до «залишкової» моделі держави добробуту. Тобто, як видається, між виокремлюваними у різних класифікаціях «залишковою» та «ліберальною» моделями соціальної держави не має принципових відмінностей, зараз ці поняття належать до одного синонімічного ряду.

Найважливішою ж стратегічною метою соціал-демократії є рух до іншої моделі держави, яку розуміють як «інституціональну» державу загального добробуту. Найяскравішою спробою втілення у життя такої держави є «скандинавська модель», що склалася в післявоєнні десятиліття в Данії, Норвегії і Швеції. Її виникнення пов'язують із приходом до влади перших соціал-демократичних урядів: у Данії - 1929 року , у Швеції та Норвегії - 1932 року. Ця модель дає, на думку В.В. Медведчука, найповніше уявлення про реалізацію соціал-демократичної парадигми суспільного розвитку на рівні окремої країни. Характерними особливостями «скандинавської» («шведської») моделі, зазвичай, вважають: створення за порівняно короткий період високоефективної економіки; забезпечення зайнятості практично всього працездатного населення; ліквідацію бідності; створення умов найрозвинутішої у світі системи соціального забезпечення; досягнення високого рівня освіти й культури. Основу змішаної економіки в цій моделі складають органічне поєднання приватнокапіталістичної ринкової економіки і соціально орієнтованої системи перерозподілу виробленого продукту з метою забезпечення більшої соціальної справедливості. Політика держави спрямована на те, щоб підвищити рівень життя бідних прошарків населення, забезпечити умови для повної зайнятості, підтримувати розвинуту систему соціального забезпечення. Ідеал вбачається в тому, щоб скоротити існуючу соціальну нерівність через надання соціальних послуг у найважливіших сферах життя. До таких послуг належать: система виплат на дітей; безкоштовна шкільна освіта; забезпечення в старості; виплата допомоги в разі безробіття; забезпечення житлом тощо [123, с.20].

Шведський варіант соціальної політики характеризується універсальністю (всезагальністю) і етатизованістю соціального забезпечення та страхування. Цей варіант має низку спільних рис із системою соціальних гарантій в Радянському Союзі, яка також охоплювала все населення. Їх однотипність полягає, зокрема, у позаринковому характері надання соціальних послуг та у відсутності безпосередньої залежності між правом на соціальний захист та спеціальними внесками на його отримання. При цьому соціальні витрати шведської «інституціональної» держави добробуту перевищують половину валового внутрішнього продукту (далі - ВВП) - проти у середньому менш ніж третини для країн Західної Європи і чверті для усіх розвинених країн, -- а працівники державно-комунального сектора соціальних послуг складають близько третини від загальної кількості зайнятих (проти приблизно 1/7 у США та Англії) [48, с.74].

У Швеції - в рамках такої моделі - всі верстви суспільства підпадають під дію тих самих соціальних програм. І оскільки всі користуються благами, що надаються «державою загального добробуту», кожний громадянин був готовий сплачувати відповідні його доходам податки з огляду на можливість користуватись цими благами. Така система не є перерозподільчою. Вона - на відміну від системи так званої адресної підтримки найбільш знедолених - є простою для реалізації у загальнонаціональному масштабі, не потребує додаткових бюрократичних структур і не практикує «позитивної дискримінації» незаможних. Окрім того, надаючи процвітаючим громадянам блага нарівні із бідними, «держава загального добробуту» прагне сформувати спільність інтересів між класами та різними за рівнем доходів соціальними групами [192, с.84].

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8