1.1. Кількісна ознака об'єктивної сторони співучасті
1.2 Об'єктивна сторона ознаки спільності співучасті
1.3 Суб'єктивна сторона ознаки спільності співучасті
2. Види співучасників
3. Відповідальність співучасників.

4. Форми співучасті у злочині
4.1Основні визначення форм співучасті
4.2 Соціолого-психологічні та кримінологічні аспекти форм співучасті
4.3 Злочинна організація
Висновки.

Список використаних джерел

Вступ
Забезпечення захисту інтересів громадян і держави в процесі здійснення правосуддя не можливе без точної, відповідної до вимог закону кваліфікації скоєних злочинів. Тому є необхідність правильно кваліфікувати злочини, що скоєні кількома особами, які зустрічаються досить часто. Злочини скоєні в співучасті складають значну частину посягань на власність, зґвалтувань, деяких господарських та ін. злочинів. Співучасть в більшості випадків значно підвищує суспільну небезпеку злочинного посягання, тому розроблення інституту співучасті займає важливе місце в кримінальному праві, і особливо це стосується питання злочинної організації.

Саме вона створює серйозну загрозу безпеці держави, часом диктує правила гри владним структурам.

Проте в радянський період було заявлено, що в СРСР ліквідовано організовану і професійну злочинність і, починаючи з 1960 року з нормативних актів Міністерства внутрішніх справ зникають навіть такі терміни, як "злочинні угруповання", "кримінально-злочинні формування", "злочинець у законі" та ін. А таке послаблення боротьби з організованою злочинністю, безкарність сприяли активному її відтворений, зміцненню структурних зв'язків на чолі з "злочинними авторитетами", які найпослідовніше поширювали і пропагували ідеї згуртування та організації злочинного світу. Отже організована злочинність України стала не наслідком розпаду СРСР чи переходу до нових економічних відносин, як стверджують деякі вчені, а об'єктивний наслідок цього попереднього ходу розвитку України. Організована злочинність виникає на відповідному етапі розвитку суспільства, їй притаманні власні закони розвитку, які пов'язані з розвитком самого суспільства в якому вона існує.

На даний час спостерігається активне поєднання кримінальних інтересів злочинців від економіки і так званих професійних (чистих) злочинців, їхня взаємодія, на противагу недавній протидії. Вчорашні "вимагачі" своєї частки від прибутку починають надавати злочинцям у сфері економіки певні послуги: охорона майна, особи, побутові послуги, в згодом і складніші - залякування або фізичне знищення конкурентів, розширення сфери реалізації не зовсім легальної продукції.

3"явилася нова форма співучасті - організоване злочинне угрупування, що на Заході носить назву "мафія". Тому найближчим часом необхідно внести деякі доповнення до кримінального кодексу, що стосуватимуться визначення злочинного угрупування та особи його керівника, що має суттєві відмінності від наявного в КК визначення особи організатора злочину.

Отже, розроблення інституту співучасті на даному етапі розвитку Української держави має суттєве значення. Дана робота має на меті систематизувати вчення різних вчених, що займалися розробленням інституту співучасті, в єдину закінчену роботу, в саме: визначити поняття співучасті, її органи, форми та види співучасті.

З огляду на подані вище факти стає очевидним те, що детальне вивчення поняття співучасті у злочині є досить необхідним аспектом на сьогодні. Співучасть переважає у більшості вчинюваних злочинів відповідно до статистики. Тому, на нашу думку, удосконалення знань щодо цього інституту є досить актуальним.

Мета курсової роботи з дисципліни „Кримінальне право” - вивчити і закріпити весь матеріал курсу, а в роботі розкрити основні питання за обраною темою. Тема роботи „Співучасть у злочині”, як було зазначено вище, є досить актуальною для дослідження.

Предметом курсової роботи є вивчення і аналіз окремих аспектів співучасті у злочині, об'єктом виступає Кримінальний Кодекс України.

В ході роботи над курсовою були вивчені теоретичні аспекти, щодо вибранної теми і проаналізовані відповідні статті чинного Кримінального Кодексу України. Корисним матеріалом для дослідження були підручники, монографії, статті періодичних видань вітчизняних і зарубіжних авторів, а також аналітичні матеріали з сайтів мережі Інтернет.

1. Основні визначення і ознаки співучасті у злочині

Перш ніж розпочати аналіз законодавчого визначення співучасті у злочині, слід вирішити, в яких значеннях вживається цей термін.

У теорії кримінального права був поширений погляд, відповідно до якого інститут співучасті цілковито ототожнювався зі ст.19 Кримінального кодексу України 1960 р. (зміст цієї норми частково відтворено в статтях 26 і 27 чинного КК України). Так, Н.О. Гуторова, висловлюючись із приводу загального значення інституту співучасті, зауважує, що інститут співучасті поширює свою дію на всі випадки умисного спільного вчинення злочину, встановлюючи об'єктивні та суб'єктивні ознаки співучасті, межі кримінальної відповідальності співучасників та особливості призначення їм покарання.

Загальна частина кодексу охоплює не тільки положення, які становлять узагальнену характеристику однакової за своєю природою злочинної діяльності, та ті, які при поєднанні з диспозиціями конкретних статей Особливої частини органічно входять до системи їх ознак, а також положення, в яких сформульовано загальні принципи кримінального права, умови дії кримінального закону та призначення покарання.

Заслуговує на увагу міркування П.Ф. Тельнова. Він вважає, що визначення співучасті, що містить Загальна частина, є ключем для розуміння законодавчої характеристики спільних злочинних дій, передбачених різними статтями Кримінального кодексу. За його змістом, на думку П.Ф. Тельнова, про співучасть може йти мова тільки тоді, коли встановлено факт умисної спільної участі двох і більше осіб у вчиненні злочину.

Норми Загальної частини КК України про співучасть (розділ 6) становлять таку законодавчу конструкцію, де узагальнюється характеристика однакової за своєю природою злочинної діяльності - діяльності організаторів, підбурювачів і пособників, і яка при поєднанні її з диспозиціями конкретних статей Особливої частини органічно входить до системи їх ознак. Крім цього, в розділі 6 закріпленні положення, що формулюють умови дії кримінального закону при вчиненні злочинних діянь у співучасті.

Сукупність норм КК України, за якими встановлюється відповідальність за спільну умисну участь у вчиненні злочину, утворює інститут співучасті як кримінально-правовий інститут (кримінально-правове поняття).

Зміст розділу 6 КК України становить співучасть як поняття Загальної частини КК України, або як інституту Загальної частини.

Сукупність норм Особливої частини КК України, за якими встановлюється відповідальність осіб за спільну умисну участь у вчиненні злочину, становить співучасть як поняття Особливої частини КК України (співучасть особливого роду).

1.1 Кількісна ознака об'єктивної сторони співучасті

Стаття 26 Кримінального кодексу України визначає співучасть як умисну спільну участь кількох суб'єктів злочину у вчиненні умисного злочину.

Майже всі дослідники проблеми співучасті виокремлювали дві головні ознаки її об'єктивної сторони:

1) участь у вчиненні злочину двох або більше осіб;

2) спільність вчинення злочину.

Обидві ознаки безпосередньо випливають із визначення співучасті чинним законодавством, однак у розумінні їх в теорії та на практиці існували істотні суперечності, які, на нашу думку, поглибляться у процесі застосування норми чинного КК України, що визначає поняття співучасті. Без розв'язання цих суперечностей навряд чи можна говорити про ефективне застосування інституту співучасті у боротьбі зі злочинністю.

Ознакою об'єктивної сторони співучасті у злочині є участь у ньому не менш як двох осіб.

У теорії кримінального права поширена думка, що для визначення злочину як скоєного у співучасті необхідною є наявність не менш як двох осіб, що досягли віку кримінальної відповідальності і є осудними Гуторова Н. А. Соучастие в преступлении по уголовному праву Украины: Учеб. пособие. -- Харьков: ООО «Рубикон П», 1997. -- С. 10. (зазначена позиція повністю відображена у ст. 26 КК України).

На цій підставі до прийняття нового КК України заперечувалася можливість притягнення до кримінальної відповідальності за співучасть у злочині особи, яка виконала лише частину об'єктивної сторони спільно з особами, які не притягаються до кримінальної відповідальності, або була фактичним підбурювачем, пособником чи організатором дій інших осіб, що виконали об'єктивну сторону складу злочину, але не притягаються до кримінальної відповідальності через відсутність у їхніх діях складу злочину.

Так, у вересні 1994 р. було порушено кримінальну справу стосовно О. І. Петрової за ознаками ст. 19 і 70, ст. 165 і 172 КК України 1960 р., О. С. Бережнюк - за ознаками ст. 70 і ч. 2 ст. 194, а також проти інших осіб -- працівників КБ «Малив», та Маливської митниці.

З матеріалів кримінальної справи видно, що начальник операційного відділу Маливського обласного управління Національного банку України О.І. Петрова протягом 1993-- 1994 рр. видавала мешканцям міста Малив та області, які виїздили за кордон, чисті бланки дозволів на вивезення іноземної валюти з відбитками штампа та гербової печатки цього банку.

Під час розслідування кримінальної справи було встановлено, що мешканка міста Малив Г.В. Федосієва через свого знайомого М. Л. Ярмоленка сприяла отриманню зазначених бланків сімома особами. У подальшому ці особи використовували їх як підставу для переміщення іноземної валюти через митний кордон України.

Стосовно Г.В. Федосієвої та М.Л. Ярмоленка було порушено кримінальну справу за ознаками злочинів, передбачених ч. 6 ст. 19 та ст. 70 і ч.3 ст. 194 КК України. За матеріалами цієї кримінальної справи передбачалося притягти до кримінальної відповідальності, відповідно до ст. 70, ч. 2 ст. 194 КК України, осіб, що використовували бланки дозволів.

У ході попереднього слідства особи, які підозрювались у контрабанді валютних цінностей з використанням підроблених бланків НБ України, не заперечували, що отримали ці бланки від Г. В. Федосієвої та М. Л. Ярмоленка. Проте вони цілковито заперечували, що знали про протиправну діяльність останніх та недійсність бланків. Крім того, всі вони заявили, що фактично переміщували через митний кордон 500 доларів США, а це на той час не вимагало відповідного дозволу Національного банку України.

Органам попереднього слідства не вдалося здобути достатніх доказів, і кримінальну справу щодо сімох осіб було припинено.

На цій підставі слідчий визнав, що доказів, які підтвердили б вину Федосієвої у пособництві переміщенню валюти в значних розмірах, слідство не має і кримінальну справу щодо неї також було припинено за відсутністю доказів. Кримінальну справу стосовно Ярмоленка було виділено в окреме провадження у зв'язку з тим, що не було встановлено його місце проживання, а пізніше на тій самій підставі, що й стосовно Федосієвої, та у зв'язку з втратою останнім суспільної небезпечності припинено.

Про поверховість вивчення в теорії кримінального права проблеми кількісної ознаки об'єктивної сторони співучасті свідчить брак чіткої відповіді на питання: як кваліфікувати дії особи, якщо вона не знає, що особа, яку вона схиляє до вчинення злочину, не може бути суб'єктом злочину через малолітство чи неосудність?

На думку М.С. Таганцева, в таких випадках співучасник має відповідати перед законом як опосередкований виконавець, незалежно від усвідомлення чи неусвідомлення ним відсутності ознак суб'єкта злочину у фактичного виконавця. Таганцев вважав, що особа буде опосередкованим виконавцем, хоч би вона помилково і вважала особу, яку схиляла до вчинення злочину або якій сприяла в цьому, осудною. Таганцев Н. С. Русское уголовное право: Лекции: В 2 т. 2-е изд., пересмотр.идоп.--СПб.:Б.и., 1992.--Т. 1.

О.О. Піонтковський обмежився лише загальними вказівками на те, що «підбурювач чи пособник неосудного або малолітнього, який вчинив суспільно небезпечні дії, а також особа, що діяла в омані, відповідає не за підбурення чи пособництво у злочині, а за сам злочин внаслідок того, що виконавець є лише знаряддям вчинення цього діяння в руках інших осіб».

А як кваліфікувати дії винної особи, коли вона не усвідомлює стану виконавця? Адже використовувати певний стан виконавця у власних злочинних цілях можна, якнайменше знаючи про нього.

Аналогічно викладають це питання І.Г. Філановський та Н.Д. Дурманов. У монографіях, де досліджуються питання співучасті, П.Ф. Тельнов, П.І. Гришаєв та Г.О. Крігер взагалі не торкаються цього питання.

У радянській кримінально-правовій літературі проблему, що розглядається, порушував М. І. Ковальов, який дійшов висновку, що у разі, коли співучасник не усвідомлює стану виконавця, «можна говорити лише про замах з непридатним засобом, коли суб'єкт помилково вважає, що цей засіб є придатним».

В. Солнарж, висловлюючи сумніви у слушності позиції М. І. Ковальова, зазначає, що випадки неусвідомленого використання особи, яка не є суб'єктом кримінальної відповідальності, слід розглядати як «замах на співучасть, оскільки злочин безпосереднім виконавцем не було вчинено».

У теорії кримінального права у працях Р.Р. Галіакбарова було здійснено спроби обґрунтувати можливість групового вчинення злочину за участі у його скоєнні лише однієї особи, що відповідає ознакам суб'єкта злочину. Автор обґрунтовував свою позицію, використовуючи так званий груповий спосіб вчинення злочину, визнаючи при цьому, що в таких випадках ознаки співучасті відсутні Галиакбаров Р. Р. Групповое преступление: постоянньїе й переменньїе признаки. -- Свердловск: СЮИ, 1973.--С. 118--120..

Зазначена спроба розв'язання проблем, що розглядаються, підлягає сумніву передусім у зв'язку з тим, що такі кваліфікуючі ознаки, як учинення злочину за попередньою змовою групою осіб та вчинення злочину групою осіб, передбачають співучасть у злочині.

Таким чином, прихильники визнання співучасті лише за наявності двох осудних осіб, які спільно умисно скоюють злочин, як зазначалося вище, у своїх роботах взагалі не зачіпають питання помилки в юридичних ознаках співучасника. Інші ж порушують це питання, проте їхні пояснення, які, зрозуміло, мають відповідати загальній концепції співучасті, не витримують критики.

Спробуймо проаналізувати ситуацію, що склалася сьогодні з прийняттям КК України.

Як зазначалося вище, ст. 26 кодексу визначає співучасть як умисну спільну участь кількох суб'єктів злочину у вчиненні умисного злочину.

Відповідно до ч. 1 ст. 18 КК України суб'єктом злочину є фізична осудна особа, яка вчинила злочин у віці, з якого відповідно до цього кодексу може наставати кримінальна відповідальність.

У ст. 11 КК України злочином визнається передбачене цим кодексом суспільне небезпечне винне діяння (дія або бездіяльність), вчинене суб'єктом злочину.

Таким чином, однією з обов'язкових умов для визнання злочину вчиненим у співучасті є умисна спільна участь у його скоєнні щонайменше двох осіб, кожна з яких:

1) осудна;

2) досягла віку, з якого, відповідно до КК України, може наставати кримінальна відповідальність;

3) вчинила винне, передбачене КК України, суспільне небезпечне діяння (дія або бездіяльність).

Слід також зауважити, що вчинення особою суспільне небезпечного діяння, яке містить склад злочину, передбаченого КК України, є не чим іншим, як підставою кримінальної відповідальності (ч.І ст. 2 КК України).

Отже, злочин може бути визнано вчиненим у співучасті тільки тоді, коли є підстави для притягнення до кримінальної відповідальності за вчинення одного й того самого злочину не менше як двох осіб, за умови, що ці особи є осудними й досягли віку кримінальної відповідальності.

А як бути з особою, яка виконала лише частину об'єктивної сторони спільно з особами, що не притягуються до кримінальної відповідальності, або була фактичним підбурювачем, І пособником чи організатором дій інших осіб, які виконали об'єктивну сторону складу злочину, але не притягуються до кримінальної відповідальності через відсутність у їхніх діях складу злочину?

Таку особу законодавець, сприйнявши відому вже нам позицію про так зване опосередковане виконання злочину, визнає виконавцем злочину.

Так, відповідно до ч. 2. ст. 27 КК України виконавцем (співвиконавцем) є особа, яка у співучасті з іншими суб'єктами злочину безпосередньо чи шляхом використання інших осіб, що відповідно до закону не підлягають кримінальній відповідальності за скоєне, вчинила злочин, передбачений цим кодексом.

Для кримінальної відповідальності взагалі та для кримінальної відповідальності за співучасть у злочині зокрема необхідно, щоб особа, яка скоїла суспільне небезпечні дії, була здатна: оцінювати фактичні обставини, за яких вона діє, характер, значення і наслідки своїх дій; свідомо використовувати певні обставини для досягнення своєї мети; вибирати певну поведінку за тих реальних можливостей, які є в конкретній ситуації. Іншими словами, особа має досягти віку кримінальної відповідальності й бути осудною, тобто мати всі ознаки суб'єкта злочину.

Отже, однією з умов визнання співучасті у діяннях винної особи є встановлення того, що вона усвідомлює факт своїх спільних дій з іншою особою. Юридичні ж ознаки співучасника не впливають на кваліфікацію дій винної особи. Учиняючи злочин спільно з іншою особою, винний оцінює і насамперед здатність іншого співучасника вчинити такі дії, і якщо, зрештою, співучасник з якихось причин виявився нездатним учинити зазначені дії (а не нездатним до того, щоб поставити ці дії йому в вину), то саме тоді ми повинні визнавати в цих діях замах на підбурення, пособництво вчиненню злочину.

Це положення знайшло відображення у правозастосовчій практиці останніх років.

Так, у п. 17-4 постанови Пленуму Верховного суду України від 26.02.99 № 3 «Про внесення змін і доповнень до постанови Пленуму Верховного суду України від 1 квітня 1994 р. № 1 «Про судову практику в справах про злочини проти життя і здоров'я людини» зазначається, що у випадках, коли виконавець узяв на себе обов'язок позбавити потерпілого життя, але з незалежних від його волі причин умисел на вбивство до кінця не реалізував, то дії замовника, залежно від конкретних обставин справи, мають розглядатись як співучасть у готуванні до умисного вбивства на замовлення чи в замаху на вчинення цього злочину і кваліфікуватися за відповідними частинами статей 19 і 17 та п. «и» ст. 93 КК України.

Отже, висновок може бути тільки один. У разі коли особа вчиняє злочин умисно спільно з іншою особою, усвідомлення нею юридичних ознак іншого співучасника не може вплинути на кваліфікацію цих дій як таких, що вчинені у співучасті. Тому злочин слід вважати вчиненим у співучасті й тоді, коли лише одна з осіб, які його фактично вчинили, притягується до кримінальної відповідальності, оскільки вона діяла умисно спільно з іншими особами, що має повністю охоплюватись її умислом.

Незрозумілим лишається зв'язок між відповідальністю особи, яка визнається винною у вчиненні злочину у співучасті, та, притягненням до кримінальної відповідальності решти співучасників. Чому відсутність співучасника, який притягається до кримінальної відповідальності, автоматично означає відсутність ознак співучасті у діянні винної особи?

Причина, що зумовлює поширеність у теорії та на практиці думки про обов'язковість для співучасті наявності щонайменше двох осудних осіб, криється у ширшому питанні -- сутності статей Загальної частини КК України.

Статті Загальної частини Кримінального кодексу України не тільки визначають ті чи інші поняття чи інституції, а й за загальним правилом, у сукупності зі статтями Особливої частини вказують на необхідність виконання чи утримання від виконання певних дій як одноосібне так і спільно кількома особами.

Статті Загальної частини в єдності зі статтями Особливої частини КК України мають імперативний характер Курс советского уголовного права: В 6 т. -- М.: Наука, 1970. -- Т. 1. Уголовньїй закон. -- С. 168. . Вони виконують функцію частини диспозиції для статей Особливої частини. Ст. 26 КК України встановлює заборону на участь у вчиненні злочину, тобто на виконання частини дій, передбачених як злочин в Особливій частині, ст. 27 забороняє підбурювальну, пособницьку та організаційну діяльність щодо цих дій, а ст. 28 -- створення відповідних організаційних форм з метою скоєння зазначених злочинів.

Таким чином, слід враховувати, що текст ст. 26 КК України можна сприймати як: 1) визначення поняття чи інституту кримінального права; 2) визначення поняття чи інституту Загальної частини КК України; 3) елемент складу злочину, який містять дії тієї чи іншої особи.

1.2 Об'єктивна сторона ознаки спільності співучасті

Для правильного розуміння співучасті недостатньо такої об'єктивної ознаки, як участь кількох (двох чи більше) осіб у вчиненні злочину. Це пояснюється тим, що спостерігаються випадки, коли дії кількох осіб, які сумарно призводять до одного злочинного результату, не можна кваліфікувати як співучасть.

Зміст цієї ознаки співучасті в теорії кримінального права тлумачиться досить неоднозначне. Насамперед є різні думки щодо віднесення спільності до об'єктивної чи суб'єктивної сторони співучасті. З цього приводу існують три основні позиції.

Так, П.Ф. Тельнов вважає, що спільність це об'єктивна ознака, що визначає взаємозв'язок дій співучасників13 Тельнов П.Ф. Ответственность за соучастие в преступлении. -- М.: Юрид, лит., 1974. -- С. 28.. О.О. Піонтковський вважає спільність передусім ознакою суб'єктивною Курс советского уголовного права: В бт. -- М..: Наука. 1970. -- Т.2: Часть общая. Преступление. -- С. 455.. Водночас спільність розглядається не стільки як об'єктивна, скільки як суб'єктивна ознака співучасті, що, зрозуміло, передбачає вивчення спільності як об'єктивної ознаки співучасті. Так, один з прихильників такої позиції Ф.Г. Бурчак стверджує, що «спільність -- це ознака не тільки об'єктивна, а й суб'єктивна» Бурчак Ф.Г. Соучастие: социальньїе, криминологические й правовьіе проблеми.--К.: Вчщашк., 1986.--С. 102..

Домінантною є позиція Г.О. Крігер та П.І. Гришаєва, викладена ними у цитованій раніше монографії «Співучасть за радянським кримінальним правом». Автори називають чотири складові, що, на їхню думку, становлять поняття спільності:

1) злочин вчиняється загальними, спільними зусиллями кількох осіб;

2) злочинний результат (наслідок) має бути для всіх цих осіб спільним, єдиним;

3) дії кожного співучасника є в конкретній ситуації вчинення злочину необхідною умовою вчинення дій іншими співучасниками;

4) злочинний результат, чи факт вчинення злочину перебуває у причинному зв'язку з діями кожного із співучасників. Такої самої думки дотримується М.І. Бажанов Бажанов М.І. Кримінальне право України. Загальна частина. - Київ - Харків.: Юрінком Інтер- Право.- 2002..

Крім зазначених міркувань щодо визначення поняття спільності, в монографії недолік позиції П.І. Гришаєва і Г.О. Крігер, на нашу думку, полягає у тому, що вони розглядають спільність тільки як об'єктивну характеристику співучасті, не враховуючи органічної єдності спільності дій і спільності умислу при співучасті. На таку однобічність розуміння спільності вказувалося й у спеціальній літературі. Так, О. О. Піонтковський писав, що «не можна повністю погодитися з П.І. Гришаєвим та Г.О. Крігер, які розуміють спільність виключно в об'єктивній площині». Пионтковский А.А. Учение о преступлении. - М.: Госюриздат, 1961. - С. 548.

Водночас спільність означає і наявність певної психічної єдності, психічного зв'язку між особами, що діють спільно". В цьому разі, безумовно, слід говорити про спільність як суб'єктивну ознаку співучасті.

На нашу думку, П.І. Гришаєв та Г.О. Крігер недостатньо обґрунтовано визначають зміст спільності як такі дії співучасників, коли діяння кожного з них є необхідною умовою вчинення дій іншими співучасниками. За П. І. Гришаєвим і Г.О. Крігер, спільність виражається у вчиненні злочину загальними, спільними зусиллями кількох осіб.

У кожному конкретному випадку потрібно вивчати об'єктивний взаємозв'язок або взаємозумовленість дій кількох осіб, що, безумовно, є сутністю спільності.

Стрижнем питання про спільність як об'єктивну ознаку співучасті є те, що кожен із співучасників робить свій внесок, який відбивається в конкретних зусиллях, спрямованих на досягнення злочинного результату; кожний співучасник своїми зусиллями створює умови для дій виконавця. Дії всіх співучасників стають взаємозумовленими.

1.3 Суб'єктивна сторона ознаки спільності співучасті

Суб'єктивна сторона співучасті передбачає лише умисну форму вини. Вина - це психічне ставлення особи до скоєного нею суспільно небезпечного діяння, а у злочинах з матеріальним складом - і до його наслідків у формі умислу або необережності. Відповідно до ст. 24 КК України злочин визнається вчиненим умисно, коли особа, яка його вчинила, усвідомлювала суспільне небезпечний характер свого діяння (або бездіяльності), передбачала його суспільне небезпечні наслідки і хоча й не бажала, але свідомо припускала їх настання.

Аналіз законодавчого визначення умисної вини дає змогу виділити як її складові три розпізнавальні особливості, що характеризують психічне ставлення особи до скоєного нею діяння та його наслідків: 1) усвідомлення особою суспільної небезпеки (суспільної шкідливості) її діяння; 2) передбачення його суспільне небезпечних наслідків; 3) бажання настання таких наслідків або свідоме їх допущення. Перші дві ознаки становлять інтелектуальну сферу психічної діяльності особи, тобто інтелектуальний момент умислу, а третя -- його вольову сферу, вольовий момент умислу.

Прямий умисел, виходячи з ч. 2 ст. 24 КК України, -- це таке психічне ставлення особи до діяння і його наслідків, при якому вона усвідомлює суспільне небезпечний характер свого діяння, передбачає можливість або неминучість його суспільне небезпечних наслідків і свідомо припускає їх настання.

Інтелектуальним моментом тут є усвідомлення суспільної небезпеки своєї поведінки і передбачення її шкідливих наслідків. Поняття ці хоч і належать до однієї, інтелектуальної, сфери психіки, але різні за своїм змістом.

Свідомість охоплює не тільки чітке розуміння фактичної сторони скоюваного, його змісту, характеру і всіх інших об'єктивних ознак, а й певне розуміння соціальної значущості вчиненого діяння, його соціальної шкідливості Ломако В.А. Зміст умислу і його види: Х.: Харк. юрид. Ін-т, 1991. - С. 5..

Передбачення означає, що у свідомості особи склалося певне уявлення про можливі або неминучі наслідки свого діяння. При цьому передбачення тут має конкретний характер. Особа має чітке уявлення, що саме від її конкретного діяння будуть або можуть бути суспільне небезпечні наслідки.

Вольовий момент прямого умислу -- це бажання настання передбачуваних наслідків своєї діяльності чи бездіяльності. Частіше особа прагне в такому разі досягти якоїсь мети, задовольнити якусь потребу.

Теорія кримінального права при розкритті умислу у вчиненні злочину у співучасті нерідко виокремлює дві специфічні ознаки, що належать до інтелектуального та вольового моментів умислу: обізнаність і узгодженість Советское уголовное право: Общая часть. - М.: Изд-во Моск. ун-та, 1981. - С.254..

На нашу думку, виокремлення цих ознак є недостатньо обґрунтованим. Взаємна обізнаність означає, що кожен із співучасників знає про те, що він скоює злочин не один, а спільно, хоча б ще з однією особою, що його злочинні дії (бездіяльність) є частиною спільного злочину і його особиста участь у вчиненні злочину усвідомлюється іншими співучасниками.

Цілком логічним буде висновок: зазначені вище ознаки мають бути відображені в угоді або змові (або мовчазній згоді) між двома особами, які діють умисно спільно, з приводу вчинення злочину. Така змова з певними застереженнями цілком відповідає поняттю «узгодженість». Отже, узгодженість та взаємна обізнаність є тотожними поняттями.

Змова як ознака співучасті, що здебільшого виділяє співучасть із маси інших злочинних проявів, може бути або попередньою (до початку вчинення злочину), або відбуватися під час злочину на місці його вчинення (після початку виконання об'єктивної сторони). Попередня змова характеризується, як відомо, насамперед тим, що співучасники до початку виконання об'єктивної сторони злочину вступають у змову про його вчинення.

У теорії кримінального права проблема необхідності двостороннього чи одностороннього суб'єктивного зв'язку при співучасті розв'язується по-різному. Частина фахівців кримінального права обґрунтовує необхідність лише двостороннього суб'єктивного зв'язку співучасників, для наявності якого необхідною є взаємна обізнаність не менш як двох співучасників про спільне вчинення злочину. Водночас у минулі роки деякі автори обстоювали можливість одностороннього чи мінімального суб'єктивного зв'язку, при якому співучасник (здебільшого виконавець) може бути не обізнаний щодо участі інших осіб у вчиненні злочину.

Цю думку висловлював О. М. Трайнін. Розглядаючи суб'єктивну сторону співучасті, він писав, що вона «можлива і без попередньої узгодженості співучасників і навіть взагалі без будь-якої узгодженості між ними». Принаймні, зазначав він, необізнаність виконавця не виключає співучасті. На думку О.М. Трайніна, для встановлення співучасті достатньо, щоб «підбурювач чи пособник знав про діяльність виконавця».

Проте чинний КК України Кримінальний кодекс України// http://www.rada.kiev.ua у ст. 26 визначає співучасть як умисну спільну участь кількох суб'єктів злочину у вчиненні умисного злочину (таке саме за змістом положення закріплено і в ст. 32 КК Російської Федерації Уголовный кодекс Российской Федерации // Собр. Законодательства Российский Федерации. - 1996. - №25. - С.6015.). Зрозуміло, що поява терміна «умисно» перед словом «злочин» пов'язана передусім з бажанням законодавця закріпити вирішене в теорії питання необережної форми вини у співучасті. Цим підкреслюється, що співучасть можлива лише в умисних злочинах. У пояснювальній записці до ст. 26 проекту КК України його автори зазначають, що «співучасть передбачає не тільки спільну умисну участь у злочині, а й умисний характер самого цього злочину» Пояснювальна записка до проекту Кримінального кодексу України // Укр.. право. - 1997. - №2(7). - С. 134..

Однак тоді виникає інша проблема, пов'язана з тим, що термін «умисно», поставлений перед терміном «спільно», може розглядатися тільки як такий, що характеризує ознаку спільності, а не сам злочин. Отже, поставивши термін «умисно» перед терміном «злочин», законодавець фактично обмежив практику стосовно тлумачення поняття «спільність». Він визнав співучастю лише такі дії двох чи більше осіб, у яких мала місце взаємна обізнаність співучасників про їх злочинні наміри, тобто двосторонній суб'єктивний зв'язок.

На нашу думку, слід звернути увагу на ту обставину, що і відповідальність, і покарання особи, зокрема й при співучасті, мають індивідуальний характер, тому ознаки співучасті слід встановлювати у діях кожного співучасника, потрібно з'ясовувати, чи діяла конкретна особа умисно спільно з іншою. Якщо це так, то в її діях є всі ознаки співучасті.

Спільність злочинної діяльності передбачає наявність певної психічної спільності, психічного зв'язку між особами, які діють спільно. Нижче, проводячи соціально-психологічний аналіз форм співучасті, розглянемо такі важливі її параметри, як спільність інтересів, єдність мети осіб, які діють спільно, соціально-психологічні механізми, що забезпечують єдину спрямованість у діях групи.

2. Види співучасників

Співучасники в злочині можуть виконувати різні ролі - однорідні або різнорідні функції. У частині 1 ст. 27 вказуються види співучасників, якими, крім виконавця, визнаються організатор, підбурювач і пособник.

Іноді виділяють таку фігуру, як ініціатор злочину. Однак ініціатором злочину, власне кажучи, є підбурювач або організатор. Тому законодавець не пішов по шляху виділення такого співучасника, як ініціатор злочину.

Новий Кримінальний кодекс України принципово залишив незмінною класифікацію співучасників злочину, яка передбачалась КК 1960 р. Як і раніше ними, поряд із виконавцем, визнається організатор, підбурювач (у попередньому КК -- підмовник) та пособник (ч. 1 ст. 27 КК).

Однак збереження принципового підходу до визначення видів співучасників не означає, що інститут співучасті у цій частині не зазнав змін. Такі зміни новим КК передбачені. Причому вони стосуються законодавчого описання кожного виду співучасників і у ряді випадків є досить істотними. З огляду на зазначене, а також враховуючи важливість цього питання для практики боротьби із злочинністю, особливо організованою та кримінальне караною корупцією, видається за необхідне детально розглянути положення нового КК щодо співучасників злочину, акцентувавши увагу па новелах кримінального закону, а також деяких особливостях кваліфікації діянь того чи іншого співучасника.

Розглянемо докладно види співучасників.

1. Виконавцем (співвиконавцем) за ч. 2 ст. 27 вважається особа, яка у співучасті з іншими суб'єктами злочину безпосередньо чи шляхом використання інших осіб, що не є суб'єктами злочину, вчинила конкретний злочин.

Звідси випливає, що виконавцем (співвиконавцем) є співучасник, що своїми діями безпосередньо виконав повністю або хоча б частково (у якійсь частині) об'єктивну сторону злочину. Тому, наприклад, при розбої виконавцем злочину є не лише той, хто вилучає майно в потерпілого, але і той, хто в момент вилучення застосовує насильство до жертви. Виконавцем у цьому злочині є і той, хто тільки, наприклад, тримає потерпілого за руки, позбавляючи його можливості пручатися, закриває потерпілому рота, щоб він не покликав на допомогу. Усі ці особи - виконавці розбою, тому що кожний з них виконує якусь частину об'єктивної сторони злочину (розбою). Головне, щоб особа своїми безпосередніми діями виконала діяння, описане в законі (у диспозиції статті Особливої частини КК), або його частину як ознаку об'єктивної сторони конкретного складу злочину.

Без виконавця немає співучасті, тому що тільки він вчиняє задумане, він реалізує, завершує умисел співучасників. І в цьому розумінні виконавець - визначальна, центральна фігура в співучасті.

Далі, із закону видно, що виконавцем визнається й особа, що використовує для вчинення злочину осіб, які не є суб'єктом злочину. У цих випадках має місце посередня винність (інакше її називають посереднє заподіяння чи посереднє виконання). Воно має місце там, де як фактичний (так би мовити, фізичний) виконавець злочину виступає особа, що не є суб'єктом кримінальної відповідальності внаслідок неосудності або недосягнення віку кримінальної відповідальності (наприклад, доросла особа залучає до вчинення крадіжок майна малолітніх).

У таких ситуаціях особа, що фактично вчиняє злочин, не несе кримінальної відповідальності внаслідок її неосудності чи недосягнення віку. Особа, що використовує неосудного або особу, яка не досягла віку кримінальної відповідальності, розглядається як виконавець вчиненого злочину. Тут особа, яка фактично вчинила злочин (тобто неосудний чи малолітній), виступає як своєрідне знаряддя чи засіб вчинення злочину. Посередня винність відповідно до п. 9 ст. 67 розцінюється як обставина, що обтяжує покарання.

2. Організатор (ч. 3 ст. 27) - це особа, яка організувала вчинення злочину або керувала його вчиненням. Організатор посідає особливе місце в співучасті, він ніби стоїть над всіма співучасниками, регулюючи і направляючи всю їх діяльність.

Особа, яка організувала вчинення злочину, - це співучасник, що об'єднує інших співучасників, розподіляє ролі між ними, що намічає план злочину, визначає майбутню жертву чи об'єкти злочину.

Організатором є також особа, яка керувала підготовкою або вчиненням злочину: тут йдеться про головну роль при вчиненні конкретного злочину (особа готується до вчинення конкретного злочину, розпоряджається на місці його вчинення, дає завдання, орієнтує на вчинення яких-небудь конкретних дій, розподіляє обов'язки тощо).

Крім того, організатором визнається особа, що створила організовану групу чи злочинну організацію або керувала ними. Причому вона може очолювати одну злочинну групу чи навіть керувати об'єднанням із двох або більше груп. Створення і керівництво групою може виражатися у розробці самої стратегії майбутньої злочинної діяльності (як правило, при наявності великих організованих злочинних груп, коли має місце своєрідне ідейне обґрунтування організованої злочинної діяльності), а також у встановленні контакту з іншими злочинними групами.

Організатором вважається також особа, що забезпечує фінансування злочинної діяльності організованої групи чи злочинної організації (наприклад, здійснює фінансування послуг охоронців, технічного персоналу, а також фінансує виробництво або транспортування заборонених предметів - наркотиків, фальсифікованих спиртних напоїв тощо).

Нарешті, організатором визнається особа, що організувала приховування злочинної діяльності організованої групи чи злочинної Організації (це, наприклад, випадок, так званого "укриття" такої групи з боку працівника правоохоронного органу, організація "схованок" зброї злочинних груп тощо).

З об'єктивної сторони організаторська діяльність повинна відповідати вимогам спільності. І з цього погляду дії організатора завжди причинно пов'язані з тим злочином чи злочинами, що вчиняє виконавець (співвиконавець).

З суб'єктивної сторони умислом організатора охоплюється той злочин, що повинен вчинити виконавець (виконавці). Організатор бажає вчинення цього злочину і направляє свою діяльність на організацію його вчинення. У великих організованих групах, що характеризуються ієрархією і різноманітними зв'язками, організатор навіть може не знати конкретного виконавця (співвиконавця), але його умислом охоплюється вчинення певних злочинів, що входять до плану відповідної злочинної групи. Він не тільки передбачає, що в результаті його організаторських дій будуть вчинені або вчиняються відповідні злочини, але й бажає цього.

3. Підбурювач (ч. 4 ст. 27). Підбурювачем вважається особа, яка схилила іншого співучасника до вчинення злочину. Що означають слова закону "схилила до вчинення злочину"? Це значить, що підбурювач - це особа, яка викликала у виконавця або в інших співучасників рішучість, бажання вчинити злочин, тобто умисел на вчинення злочину.

З об'єктивної сторони саме тим, що підбурювач викликає бажання вчинити злочин, він і ставить свої дії в причинний зв'язок з тим злочином, що буде вчинений виконавцем. У цьому виражається спільність діяння підбурювача з іншими співучасниками.

З суб'єктивної сторони підбурювач має прямий умисел на вчинення виконавцем певного, конкретного злочину. Підбурювання можливе лише на вчинення конкретного злочину. Не підбурювання взагалі, а підбурювання до вчинення певного злочину (крадіжки, вбивства, зґвалтування).

Страницы: 1, 2