Вступ
Вивчення історії держави і права південно та західнослов'янських країн створює передумови для найкращого розуміння історії держави і права в слов'янських країнах. Актуальність обраної теми дослідження полягає у досить значній вазі вивчення процесів становлення державності та законодавства зарубіжних країн для процесу державотворення у нашій країні. Вивчення основ правового устрою дозволяють зрозуміти характер впливів, що здійснювали західнослов'янські країни, зокрема Польща, на Українську державу.

Різні шляхи переходу до феодалізму обумовили і конкретно-історичні форми соціальної стратифікації, і специфіку правового становища окремих груп населення феодального суспільства в тих чи інших країнах. Але у всіх, без винятку, феодальних державах існували панівні верстви феодалів, які були суб'єктами права приватної або державної власності на землю, і пригноблені феодально-залежні селяни, які вели дрібне господарство і були змушені у зв'язку з системою позаекономічного примусу віддавати значну частину отриманого ними продукту представникам панівної верхівки.

Соціальна і правова структура населення у феодальних державах визначалась особливою складністю. Так, у багатьох країнах поряд з основними станами, а також у їх складі, існували численні групи населення, які відчутно різнилися між собою за своїм правовим статусом.

Мета даного даної роботи полягає у намаганні розкрити всі особливості процесів становлення державності та законодавства, що протікали на землях середньовічної Польщі.

1. Загальні риси формування польської держави

Перші достовірні відомості про Польщу відносяться до другої половини ХХ ст. Польща вже тоді була порівняно великою державою, створеною династією Пястів шляхом об'єднання декількох племінних князівств. Перший історично достовірний правитель Польщі - Мєшко I (правив в 960-992 рр.) з династії Пястів, володіння якого - Велика Польща - перебували між ріками Одер й Вісла. При правлінні Мєшко I, що боровся з германською експансією на схід, поляки в 966 р. були похрещені в християнство латинського обряду. В 988 р. Мєшко приєднав до свого князівства Сілезію й Помор'я, а в 990 р. - Моравію. Його старший син Болеслав I Хоробрий (роки правління 992-1025 рр.) став одним з найвидатніших правителів Польщі. Він установив свою владу на території від Одера й Ніси до Дніпра й від Балтійського моря до Карпат. Зміцнивши самостійність Польщі у війнах зі Священною Римською імперією, Болеслав прийняв титул короля (1025 р.). Після смерті Болеслава феодальна знать, яка підсилилася, виступила проти центральної влади, що призвело до відділення від Польщі Мазовії й Помор'я.

Болеслав III (роки правління 1102-1138 рр.) повернув Помор'я, але після його смерті територія Польщі була розділена між його синами. Старший - Владислав II - одержав владу над столицею Краковом, Великою Польщею й Помор'ям. У другій половині ХІІ ст. Польща, як й її сусіди Німеччина й Київська Русь, розпалася. Розпад призвів до політичного хаосу; васали незабаром відмовилися визнавати повновладдя короля й за допомогою церкви значно обмежили його владу.

У середині ХІІІ ст. монголо-татарська навала зі сходу спустошила більшу частина Польщі. Не менш небезпечними для країни були набіги, що не припинялися литовців і пруссів з півночі. Аби захистити свої володіння, князь Мазовії Конрад в 1226 р. запросив у країну тевтонських лицарів з військово-релігійного ордена хрестоносців. Протягом нетривалого часу тевтонські лицарі завоювали частину прибалтійських земель, що пізніше стала називатися Східною Пруссією. Цю землю заселили німецькі колоністи. В 1308 р. держава, створена тевтонськими лицарями, відрізала Польщі вихід до Балтійського моря.

В результаті роздробленості Польщі стала зростати залежність держави від вищої аристократії й дрібнопомісного дворянства, у чиїй підтримці вона потребувало для захисту від зовнішніх ворогів. Винищування населення монголо-татарами й литовськими племенами призвело до припливу на польські землі німецьких поселенців, які або самі створювали міста, що управлялися за законами Магдебурзького права, або одержували землі як вільні селяни. На відміну від них польські селяни, подібно селянам майже всієї Європи того часу, стали поступово попадати в кріпосну залежність.

Возз'єднання більшої частини Польщі здійснив Владислав Локеток (Ладислав Короткий) з Куявії - князівства в північно-центральній частині країни. В 1320 р. він був коронований як Владислав I. Однак національне відродження більшою мірою пов'язане з успішним правлінням його сина, Казимира III Великого (роки правління 1333-1370). Казимир зміцнив королівську владу, реформував управління, юридичну й грошову системи по західному зразку, обнародував звід законів, що одержав найменування «Віслицькі статути» (1347 р.), полегшив положення селян і дозволив оселитися в Польщі євреям - жертвам релігійного переслідування в Західній Європі. Йому не вдалося повернути вихід до Балтійського моря; він також втратив Сілезію ( що відійшла до Чехії), але захопив на сході Галичину, Волинь і Поділля. В 1364 р. Казимир заснував у Кракові перший польський університет - один з найстарших у Європі. Не маючи сина, Казимир заповів королівство своєму племінникові Людовику I Великому (Людовику Угорському), у той час одному із самих впливових монархів Європи. При Людовиці (роки правління 1370-1382) польські дворяни (шляхта) одержали т.зв. Кошицький привілей (1374 р.), відповідно до якого вони звільнялися майже від всіх податей, одержавши право не платити податки вище певної суми. Замість цього дворяни обіцяли передати престол одній з дочок короля Людовика.

2. Перші зводи польського звичаєвого права

Першим відомим зводом польського звичаєвого права вважається т. зв. Ельблонгська книга. Написана вона німецькою мовою як посібник для суддів-хрестоносців ХІІІ ст. На цей час частина польських селян уже була повністю закріпачена. Іншу частину становили напіввільні селяни-кмети. У обов'язки останніх входило косіння панського сіна протягом трьох днів у сінокіс та участь їх дружин у зборі зернових під час жнив у панському маєтку. Заможні кмети додатково поповнювали стан дрібного рицарства - шляхти, тобто остаточного розмежування між класами ще не відбулося. Віра (грошовий викуп) за убивство кмета, німця-колоніста чи приїжджого складала 30 гривень, життя шляхтича і купця оцінювалося в 50. За переховування грабіжника або вбивці село колективно сплачувало штраф (кругова порука). Право XIII ст. захищає не лише життя, але й майно заможних класів суворіше, ніж простолюду. Так, крадіжка коня оцінюється штрафом у 12 гривень, але, якщо кінь князівський, штраф зростає до 70. Крадіжка з будинку селянина чи рицаря-шляхтича карається однаково -- 12 гривень, але з князівського підвалу - уже 50. За вбитого, знайденого на території села чи міста, якщо убивця невідомий, несеться колективна відповідальність. Після смерті бездітного рицаря його майно переходить до дружини, після смерті кмета - до пана, а дружині зостається лише постіль.

Подібно до германського, польське право того часу також у спірних випадках вдається до ордалій - випробувань поєдинком, розпеченим залізом чи водою. Пан може для судового поєдинку виставити свого кмета. Крім грошових штрафів застосовуються ще й інші засоби покарання - кваліфікована смертна кара та вигнання. Ув'язнення як самостійний вид покарання була відсутня.

Як уже згадувалося, систематизацію польського права провів король Казимир III Великий. Для Малої Польщі близько 1347 р. було створено т. зв. Віслицький статут, для Великої Польщі у 1346-1347 рр., - Петраковський. Цими актами було систематизовано правові норми служби в ополченні, становище духовенства, відносини поміщиків з селянами тощо. Велика увага зверталася на право власності. Зокрема, обмежувалося право «мертвої руки». Селяни отримували право відходу від поміщика, але не більше 2 на село. Поміщик, який приймав селян понад установлену норму, мусив повернути решту «з усіма речами». Власник помістя був самостійним у своєму володарюванні.

Характерна для Західної Європи система сюзеренітету-васалітету (король - герцог - граф - рицар-шевальє) у Польщі не склалася. Усі дворяни з точки зору права були рівні між собою, усі зобов'язані службою королеві (а не своєму сюзерену, як це було у Західній Європі).

3. Особливості процесу створення статуту 1347 р.
До числа найцікавіших і найбільш докладних польських правових пам'ятників відноситься «Повний звід статутів Казимира Великого», що став правовим вираженням завершального процесу об'єднання розрізнених польських земель. наприкінці XIII в. Тенденція централізації країни, що виникла в XIV ст. призвела до створення єдиної Польської держави під владою короля Казимира III Великого царювало з 1333 по 1370 р.

До Казимира III польські суди керувалися в основному нормами звичаєвого права, які мали залежно від місцевих умов свої особливості в кожнім князівстві й до XIV ст. і багато в чому вже застаріли. Крім того, джерелами права служили окремі князівські розпорядження, що найчастіше суперечили один одному.

В умовах об'єднання країни виникла необхідність у виданні загальнодержавного зводу законів, що привів би в систему усе що раніше діяли закони й звичаї, що зберегли своє значення, додав би їм загальнообов'язкову силу на території всієї Польської держави, а також включив би в себе необхідні нові законоположення позовних вимог.

«Повний звід статутів Казимира III» і «Доповнення до зводу статутів Казимира III» нараховують 165 статей і складаються із двох статутів: Віслицького (Малопольского) і Петрковського (Великопольского). Вислицький статут, прийнятий в 1347 р. у Віслиці «у четверту неділю поста, названа ,,Laetare"» на віче малопольских баронів, спочатку призначався для Малої Польщі. Скоріше, у тому ж році, на з'їзді великопольских феодалів був прийнятий самостійний Петрковський статут для Великої Польщі.

Між цими двома статутами були істотні розходження. Найбільш повним і всеосяжним був Віслицький статут, що не тільки фіксував діюче право, але й змінював його, уводячи нові закони. Петрковський же статут був значно біднішим за своїм змістом й закріплював в основному більш вузькі існуючі правові норми. Ці розходження, як справедливо відзначає польський історик права Р. Губе, пояснюються тим, що Петрковський статут був місцевим і застосовувався тільки у Великій Польщі, а Вислицький мав загальнодержавне значення й вважався загальним правом для всього королівства. Прийняття одночасно двох зазначених статутів стало практичним вираженням неповноти й неміцності централізації Польської феодальної держави того періоду.

Згодом, наприкінці XIV - початку XV ст. (точна дата не встановлена) Вислицький і Петрковський статути були об'єднані в єдиний звід. Основу зводу склав Вислицький статут, що ввійшов у нього повністю; Петрковський же статут увійшов у звід як доповнення до нього в частині, що не суперечить Вислицькому статуту.

Об'єднання статутів не було механічним, тому що до цього часу самі статути зазнали деяких зміни. З Вислицьким статутом були об'єднані різні устави, видані протягом XIV ст. Казимиром III і його спадкоємцями (ці устави в літературі мають назву екстравагантів). Крім того, у статут були додатково включені статті характеру пред'юдикатів, тобто сформульовані як казуси. Петрковський статут піддався також розширенню й доповненню.

Згадені статути мали багато редакцій, при яких вони викладалися роздільно або разом. У міру виникнення нових редакцій відбувалася зміна окремих правових норм, що втримувалися в статутах. Одна з таких найпоширеніших редакцій, що включала в себе всі статті Вислицького статуту й вибірку статей з Петрковського статуту із зазначеними доповненнями, і одержала популярність як «Повний звід статутів Казимира Великого».

Звід спочатку був написаний латинською мовою, і тому при його перекладі на польську мову найчастіше допускалися перекручування. Тільки переклад Святослава з Вочешина, зроблений у середині XV в., був правильним і дослівним.

Знайомство зі змістом пам'ятника показує, що в Польщі XIV ст. уже існувало досить розвинене феодальне право, що охоплювало найважливіші проблеми суспільного й приватного життя, питання цивільного й карного права, а також судочинства. Зміст зводу закріплює існуючі в той період відносини панівного класу феодалів й експлуатованого селянства, відносини, що склалися у середині класу феодалів, а також відносини, що мали місце у феодальній родині. Окремі статті пам'ятника характеризують державний лад і державний апарат феодальної Польщі XIV ст. Багатий зміст пам'ятника став причиною його тривалого життя й послужив основою для всього наступного законодавства феодальної Польщі. Хоча «Повний звід статутів Казимира Великого» був предметом вивчення багатьох польських істориків права, починаючи з XVIII ст. і по теперішній час (Мнішек, Чацький, Лелевель, Бандтке, Губе, Гельцель, Пекосинський; із сучасних істориків - Ю. Бардах, В. Ветуляні й ін.), однак повністю робота з його вивчення ще не закінчена.

4. Основні статті пам'ятника та їх характеристика
Стаття I. «Тому що всі постанови й Статути передбачають справи й учинки майбутнього, а не минулого, то ми бажаємо, щоб всі наші постанови, нині на Великому Соборі у Вислиці прийняті, ставилися не до давніх, а тільки до нинішніх і майбутніх судових справ...»

У цій статті визначається зміст усього пам'ятника як зводу законів, що не тільки фіксував сформовані правовідносини, але й права, що встановлював нові норми, обов'язкові для всієї країни.

Стаття VI. «Тому що син і батько перед особою закону вважаються однією особою, то постановляємо, щоб поки живі батьки, : сини мали право користуватися тільки батьківською печаткою, а іншої печатки носити або мати в жодному разі не сміли».

Обмежуючи дієздатність дітей при житті батька, закон переслідує тим самим ціль охорони феодальної власності. Це підтверджувалося також і тим, що в статті XXVI зводу прямо говориться, що якщо син програє кому-небудь гроші, то батько за його борги не відповідає.

Стаття VII. «Тому що тягар, що насамперед стосується інтересів усіх, розділений між багатьма, легше переноситься, то тому постановляємо, щоб усі без винятку старости як духовних, так і світських персон у міру їхніх можливостей озброюючись, у кожен похід з нами йшли і йти зобов'язані».

Ця стаття заслуговує інтерес тим, що свідчить про зміцнення королівської влади, тому що вперше закон встановлював обов'язок духовних феодалів брати участь у військових походах короля.

Стаття X. «Тому що нікому самий посилений захист не може бути заборонений, тому постановляємо, що в судах нашого королівства кожна людина, до якого би стану не належала і яке б положення не займала, може й повинна мати свого адвоката, прокуратора або ж довірену особу захисника».

Природно, що мати свого захисника могли тільки представники імущого класу феодалів, і тому встановлене тут право було спрямовано на посилення захисту їхніх інтересів. Одночасно цікаво помітити, що ця стаття свідчить про наявність елементів змагального процесу.

Стаття XI. «Тому що в багатьох суддів, як навчив нас досвід, у справах, хоча й однакових, інакше й по-різному часто буває винесений вирок, то тому, бажаючи встановити кількість суддів і перешкоджати зазначеній невідповідності, постановляємо, щоб наші судді, один у Краківській, а іншій у Сандомирській землі були, і, таким чином, коли нам доведеться яку-небудь із цих Земель відвідати або ж у її границі в'їхати, бажаємо, щоб Суддя і Підсудок тієї Землі, між Границями якої ми будемо жити, судові справи при нашому дворі повинен буде вирішувати й розглядати. Визначаючи повноваження цих Суддів, постановляємо, що відтепер у всіх справах, включаючи й вотчинних, більших строків, чим три тижні, вони дати не повинні й не можуть. Але коли надійде вотчинна скарга, Суддя або Підсудок повинні її нам повідомити і її розгляд у нашій й лицарів наших присутності бажаємо й наказуємо робити. Якби ми щодо цього якою-небудь перешкодою були пригноблені, тоді шість, а в крайньому випадку чотири лицарі, нами названих, приєднавши, Суддя або Підсудок разом із зазначеними лицарями для розгляду й судового вироку по таких проханнях, скаргам або вотчинним справам повноваження мати будуть».

Наведена стаття, фіксуючи установу королівського суду, свідчить про посилення влади короля в країні й одночасно регламентує процес по найбільш важливих справах, зокрема по справах вотчини.

В інших статтях пам'ятника встановлюється склад і порядок відправлення правосуддя іншими судами, як, наприклад, суду воєводи, каштеляна й т.д. Не маючи можливості докладно зупинитися на характеристиці численних статей, що відносяться до питань судоустрою й процесу (цим питанням присвячено більше половини статей зводу), слід зазначити, що у зводі винятково докладно регламентовані питання порядку звернення до суду з позовом, підготовки судового засідання, ходу судового процесу, порядку винесення вироку і забезпечення його виконання, а також оскарження рішень судів.

Характеризуючи окремі стадії процесу, статті зводу дають подання про характер застосовуваних доказів, їхньої значимості, про порядок їхньої оцінки, а також з інших питань процесуального права.

Стаття XIX. «Трапляється також, що коли деякі за які-небудь злочини й великі провини до нашого суду притягнуті бувають, то називають панів й яких-небудь людей з вищих тими, хто повинні відповідати за злочин, заявляючи, що за наказом і з волі своїх панів і людей їх вищих такий злочин або велика провина зробили... постановляємо, щоб викликані в суд за які-небудь грішні діяння повинні були відповідати самі, незважаючи на яку-небудь вказівку...»

Тут особливо яскраво проявляється класова сутність феодального права, що проходить червоною ниткою через весь звід. Незважаючи на те, що феодальнозалежне селянство в силу свого положення змушено було беззаперечно виконувати волю своїх хазяїв - панів, вони повинні були за законом нести й всю вагу відповідальності за зроблені ними за примусом хазяїв дії. У той же час винуватці злочинів - феодали від якої-небудь відповідальності за них у цих випадках звільнялися.

Стаття XXV. «.. Про штраф, що називається сімдесят й який звичайно йде на користь нашої митниці, постановляємо,, що тільки в чотирьох випадках, нижчеперелічених, але не більше йшов на користь нашої митниці».

Перший випадок є підпал, коли обвинувачуваний у підпалі не може виправдати себе перед Законом. Інший - насильство або грабіж на великій дорозі, коли обвинувачуваний не зможе довести свою невинність. Третій випадок - оголення в Суді меча або ножа, тобто, коли хто-небудь, мало поважаючи наш Суд, меч або ніж посміє оголити. Четвертий - упертість» або надання опору, тобто, хто-небудь будучи засудженим, дати задоволення або достатню поруку не захотів би й із Суду, внаслідок власної неслухняності, вийшов, згаданого поруки не давши. Бажаємо, щоб штраф, згаданий у вищевикладені: чотирьох випадках, ішов на користь нашої митниці».

Штраф «сімдесят» є одним з найбільш великих видів покарань, передбачених зводом. Варто зазначити, що, хоча в статті перераховані лише чотири випадки, коли штраф «сімдесят» стягується на користь королівської скарбниці, фактично, як це видно із джерел, у тому числі й з інших статей зводу, він стягувався на користь скарбниці в значно більшому числі випадків. Однак найцікавішим у цій статті є те, що вона свідчить про існування елементів карного права. Перераховані злочини переслідуються вже від імені держави й карають штрафом на користь держави (королівської скарбниці). При цьому найнебезпечнішими злочинами вважаються злочини, спрямовані проти феодальної власності й пов'язані з наданням опори представникам влади.

Стаття XXVI. «Позивач викличе в суд відповідача, а коли відповідач з'явиться, але позивача все-таки не буде, то наказуємо, що за неявку позивача, що менш пробачна, чим неявка відповідача, відповідач повинен виграти справу. Якщо ж би відповідач не подбав з'явитися в строк, йому призначений, а позивач з'явився б сам або ж надіслав другу особу, то наказуємо, щоб за таку неявку відповідач штрафом у розмірі двох волів був покараний».

Наслідки неявки в суд позивача значно важчі, чим для неявки в суд відповідача, що згідно ст. XXIII й XXVII зводу програє справа тільки у випадку третьої неявки в суд.

Стаття XXVIII. «Крім того, щоб наклепу дорога була закрита, постановляємо, що якби хто-небудь, користуючись доброю славою, був би викликаний у суд за які-небудь насильства, то нехай буде позивач зобов'язаний довести те, про що повідомляє; у противному випадку відповідач повинен мати можливість виправдатися однією тільки власною присягою».

Із цієї, а також і з деяких інших статей видно, що тягар доказу законом покладає на сторону, що затверджує тієї або іншої обставини.

Стаття XXX. «Бажаючи покласти кінець позовам, постановляємо, що коли який-небудь позикодавець або городянин дає в кредит якому-небудь землевласникові або ж дасть у частку сукна або інші які-небудь речі, покупні або крамничні, ті, крім боргового аркуша, у якому борг був би зазначений, городянин, подаючи в суд справу про стягнення боргу, повинен довести за допомогою свідків, що така угода була укладена, а довівши, стягне борг через Суд. Інакше, тобто якщо позивач наявність боргу довести не зуміє, тоді відповідач, що не визнає за собою борг, від усякого відшкодування повинен бути звільнений».

Згадуючи про наявність цивільно-правових відносин позики, ця стаття характеризує привілейоване правове положення феодалів стосовно городян і тим самим залежне положення міст у феодальній Польщі. Під терміном «землевласники» розуміють представники феодалів, і, оберігаючи їхнього привілею, закон установлює складний порядок стягнення з них боргу: незважаючи на пред'явлення в суді «боргового аркуша», «городянин» зобов'язаний був підтвердити наявність боргу ще показаннями свідків.

Стаття XXXI. «Шляхетні пологи від їхніх прабатьків завжди ведуть свій родовід, і своє походження шляхетні переконливим доказом підтверджувати звикли. А тому, якщо хто-небудь оголосить себе шляхтичем або ж приналежним до відомого роду й інших шляхтичів, цього за ним не визнає, оголосить себе рівним, то на доказ шляхетного свого походження повинен привести шість родовитих чоловіків, що відбуваються з його роду, які, присягаючи, підтвердять, що він є їхнім братом і з будинку й роду їх батьківського і материнського відбуваються».

Закон, оберігаючи чистоту шляхетського стану, тим самим закріпив його особливе привілейоване положення в суспільстві й непорушність пануючого положення феодалів.

Стаття XXXVIII. «...Ми сказали й ухвалили, що коли хто думає, і вважає себе вибраним деяким правом на певну вотчину й коли протягом трьох років і трьох місяців мирного часу й згоди він здає в оренду й допускає, щоб орендар володів ділянкою спокійно й тихо, перебуваючи на ділянці увесь час, а власник, знаючи про його присутність і заможність, не подає проти нього якої-небудь скарги або прохання в суд, ми присуджуємо, що він відразу повинен відступитися від всіх прав і продажу цієї вотчини».

Стаття XXXIX. «Якщо хтось буде володіти ділянкою під заставу, ми ухвалили, що, коли не стане або не буде заставника, кожен його родич або ближній, якщо він може бути присутнім або принаймні бути в місці цієї закладеної ділянки, повинен засвідчити хоча б одне в рік посвідчення перед нашим Суддею або на загальних зборах, що згадана вотчина закладена, як це є або дійсно було за такі-то гроші...але якби він лінувався або постійно гаявся подавати засвідчення протягом 15 років, він повинен вважати себе позбавленим усякого права на закладену ділянку».

Стаття XLIV. «Франтішек продав за 100 гривень ділянка Гжегожу, що 60 відразу заплатив, обіцяючи решту грошей заплатити в інші строки, і цей Гжегож протягом чотирьох років спокійно й тихо, не роблячи повної сплати, володів і господарював на згаданій ділянці. Потім до кінця четвертого року Гжегож гроші, що залишилися, вирішує дати й заплатити продавцеві Франтішеку, але Франтішек домагається того, щоб цю угоду розбудувати, оскільки в продовження настільки тривалого часу йому несповна було заплачено. І тому ми говоримо й постановляємо: у випадку тихого й спокійного володіння протягом трьох зазначеного років і трьох місяців згаданий продаж здобуває вічну силу й ми уступаємо настільки тривалому часу мовчанням і давнини».

Стаття XLV. «Франтішек позичив у Гжегожа 20 сетье пшениці, що вищезгаданий не віддав. Гжегож запитав у Франтішека, коли він взяв у нього цю пшеницю. Той відповідав: чотири роки пройшло, як це трапилося. Ми наклали на Франтішека мовчання, раз пройшло стільки часу».

Приведенні статті, як і деякі інші, показують наявність ретельної регламентації у зводі питання про позовну давність. Одночасно із цим вбачається наявність в XIV в. уже розвиненого зобов'язального права, зокрема інститутів застави, оренди, купівлі-продажу, позики й ін. Статті XLIV й XLV являють приклад згаданих вище пред'юдикатів (казусів), що влилися у звід статутів.

Стаття XLVIII. «Нагод, селянин, подав скаргу на своїх сусідів, що в нього в нічний час була украдена кінь, а він наполегливо вмовляв і просив своїх сусідів селян, щоб вони допомогли переслідувати злодія по сліду для повернення коня, але селяни переслідувати злодія відмовилися й згаданий Нагод втратив коня. Ми в цій справі присуджуємо, що згадані селяни повинні бути присуджені до оплати за вищезгаданого коня».

Ця стаття свідчить про наявність залишків общинних відносин, що виражаються в колективній відповідальності членів громади за злочини, зроблені на її території.

Стаття LXV «...За підпал будинків, гумен або іншого майна карають жорстокою й безжалісною смертю Тих, хто буде знайдений, коли біжить у церкву й не може одержати там ніякої допомоги в силу тягаря зробленого гріха.. .»

Тут мається на увазі особливий випадок підпалу, що пов'язаний зі спробою причинителя вчинити опір владі. Встановлення законом вищої міри покарання за такий підпал не є випадковим, тому що підпали панських садиб були однієї з найпоширеніших форм селянського руху, що зароджувався.

Стаття LXIX. «Тому, що піддані розбігаються, панські маєтки часто порожніють, наші кавалери порахували потрібним, допомагаючи цій справі не одним доброчинним приводом, стати проти, не гаючись, цьому лиху. А ми нашою волею встановлюємо, щоб з одного села в іншу могло перебратися всупереч бажанню пана села, у якій вони живуть, не більше, ніж один-двоє кметів або переселенців..».

Це перше в історії Польщі зафіксоване законом обмеження відходу селян від своїх панів, що свідчить про покріпачення, що посилюється в цей період, селян феодалами, з одного боку, і про посилення класового протесту селян у вигляді втечі від панів, з іншої сторони. Про це ж, але більш докладно, говориться в статті CXXXIV зводу.

Стаття LXXIX. «...Ми й наша шляхта вважаємо потрібним, якщо вмирає матір, те й сини не повинні просити майна, що доводилося з боку батька, раніше, ніж той справить друге весілля, а також, якщо він буде по своїй безтурботності майно й землю погано промотовувати».

Стаття CI. «Постановляємо, що якщо чоловік умре, то за дружиною повинні залишитися маєток з усім господарством і грішми, перли, інші коштовності й одяг. Якщо жінка, що має дітей, вийде заміж за іншого або захоче вийти, постановляємо, щоб тільки цим дітям була віддана сповна інша частина маєтку, що належить їм, а також деяка частина цінностей матері у вигляді деяких речей була віддана їм у спадщину без заперечення, а вона із частиною, що залишилася, свого майна може взяти собі чоловіка по своїй волі».

Стаття CXXIV. «...Повідомляємо також, що батько куплений при своєму житті або отриманий від короля маєток може заповісти своїм дочкам, якщо вони залишаються в живих після його смерті. Але брат виплатить сестрам належну їм частина наявним, а сам успадковує маєток...»

Ці статті, що регламентують питання спадкоємного права у феодальній родині, установлюють першочергове право спадкування чоловіка, що пережив, крім того, тут й у ряді інших статей зводу докладно регламентуються питання спадкування дітей й інших родичів померлого. Одночасно із цим, як видно зі статті CXXIV, поряд зі спадкуванням за законом уже в той період було відомо спадкування за заповітом.

Стаття XCVII. «...Якщо кметь уб'є шляхтича, то сплатить 60 гривень штрафу; за вбивство скартабелла (дрібного-помісного шляхтича) - 30 гривень; шляхтича, зробленого у дворянство із солтисов, - 15 гривен за голову. Шляхтичеві за рани - 10 гривень, скартабеллу - 5 гривень. Солтису або кметю, зробленим у шляхтичі, постановляємо за рани заплатити 3 гривні».

Стаття CLI. «...Якщо хто-небудь уб'є кметя, повинен заплатити 6 гривень, з яких 3 гривні дружині або дітям, якщо вони є, а інші 3 панові, якому належить кметь. А якщо кметь буде тільки поранений, то йому за рану одержати півгривни, а панові його, той хто наніс рану повинен заплатити цілю гривню...».

Встановлення диференційованого, штрафу залежно від станової приналежності постраждалого й причинителя особливо яскраво показує класову сутність феодального права. Встановлюючи за вбивство шляхтича найвищий штраф, передбачений зводом, закон у той же час за вбивство кметя встановлює досить незначний штраф, причому половину його призначає на користь хазяїна кметя.

Якщо сплата штрафу за вбивство кметя не становила труднощі для представників імущого класу, то кметь за вбивство феодала, не маючи можливості сплатити встановлений величезний штраф, фактично розплачувався своїм життям, так згідно статті LV зводу селян, що не має засобів для сплати грошового штрафу за вбивство, приговорювався до страти.

Стаття CXXXVII. «Постановляємо, щоб судовим писарям, які ведуть записи показань свідків, було заплачено 6 грошів, але коли вони пишуть справи, що стосуються минущих років, їм повинне бути заплачене 1,5 гроша.

Також постановляємо, що возний, що викликає свідків у суд, повинен одержати 4 скойца...»

Згадування в законі про судових служителів (писарях і возних) свідчить про наявність спеціального апарату судових чиновників. Крім того, з викладеного видно, що вже в той період велося щось подібне до протоколів судових засідань, що характеризує відносно високий рівень організації судочинства.

Висновки
Таким чином за часів правління польського короля Казимира Великого в тогочасні Польщі було укладено звід законів, який регламентував життя польського суспільства. Варто зазначити, що як і в інших середньовічних державах, даний статут носив чисто виражений класовий характер - він повністю закріплював панівне становище феодалів, надавав їм повне право вирішувати долю закріпачених селян.

Тим не менш статут Казимира Великого для сучасних дослідників є цінним історичним джерелом права середньовічної Речі Посполитої, який дозволяє визначити ступінь розшарування польського суспільства, та охарактеризувати основні статті зводу, які регламентували суспільні відносини.

Список використаної літератури
1. Зашкільняк Л. Історія Польщі. - Львів, 2001.

2. Історія держави і права зарубіжних країн. Хрестоматія. -- К., 2002.

3. Ливанцев К. Полный свод статутов Казимира Великого //Вестник Ленинградского университета. - 1966. - №23. - С. 134 - 140.

4. Макарчук В. Історія держави і права зарубіжних держав. - К., 2002.

5. Страхов М. Історія держави і права зарубіжних країн. - К., 2001.

6. Хрестоматия памятников феодального государства и права стран Европы. - М., 1961.