Судовий захист прав на комерційне найменування в Україн

в) до кожного із пасивних суб'єктів права, якщо їхні дії будуть протиправними стосовно суб'єктів, яким належать права на об'єкти інтелектуальної власності, можна подати відповідні позови [48, с. 184-185].

При цьому такі права є безстроковими. Це означає, що, набуваючи в установленому порядку дані права, власник може користуватися ним без обмеження яким-небудь терміном, тобто доти, поки існує саме підприємство і комерційне найменування правдиво відображає його організаційно-правовий статус та інші атрибути.

Як зазначає Бенедисюк І.М. [1, с. 9] істотною особливістю права на користування комерційним найменуванням є те, що одночасно воно виступає і як обов'язок юридичної особи. Іншими словами, юридична особа не тільки має право виступати в цивільному обороті під власним комерційним найменуванням, але і зобов'язана це робити. Дане правило закріплено на користь інших учасників цивільного обороту і споживачів, які мають право знати, з ким вони вступають у відносини. З цією метою власники повинні користуватися своїми точними і повними комерційними найменуваннями, що відповідають вимогам чинного законодавства, а не виступати під позначеннями типу «фірма», «компанія», «центр» тощо, які нічого не означають.

Дана позиція в цілому видається вірною та необхідною за виключенням двох аспектів: по-перше, право не може бути обов'язком, тому варто зазначити принаймні так - праву на користування комерційним найменуванням кореспондується обов'язок використовувати саме його (в кореспонденції, для нанесення на товари тощо), по-друге, це твердження не є правилом, адже ніде в законодавстві не закріплено. Дещо в спрощеній формі таке правило закріплено в п. 9 Положення про фірму, але воно стосується лише певного виду суб'єктів господарювання (які працюють на підставі публічного договору). Необхідною ж викладена позиція є тому, що саме використання точного комерційного найменування, яке відоме споживачу (контрагенту), дає можливість останньому вибудувати безпомилковий асоціативний зв'язок між таким найменуванням та певним суб'єктом господарювання - тобто реалізується головне призначення комерційного найменування.

Варто також відзначити, що судова практика свідчить про те, що встановити особу власника прав на комерційне найменування та його конкретні правомочності щодо нього не є настільки проблематичним, як встановлення того, що є в кожному конкретному випадку комерційним найменуванням. Саме тому в першому підрозділі так багато уваги приділяється визначенню комерційного найменування. Так, постановою Вищого господарського суду України від 4 березня 2008 року в одній зі справ саме в зв'язку з тим, що судом не було визначено комерційне найменування (щодо права користування яким сперечалися сторони), справу було передано на новий розгляд суду першої інстанції [74].

Підсумовуючи викладене, слід зазначити, що комерційне найменування є значущим явищем в сфері господарської діяльності, а ступінь захищеності прав на комерційне найменування важливим показником рівня розвитку конкуренції в країні. При цьому слід пам'ятати, що саме майнові права на комерційне найменування (зазначені в ч. першій ст. 490 ЦК України) є об'єктами судового захисту.

Окремо слід зазначити таке. Оскільки українське законодавство визнає нереєстраційний порядок створення та користування комерційним найменуванням, то вважаємо за необхідне (погоджуючись із позицією Кривошеїної І.В. [96]) запропонувати власникам (або потенційним власникам) комерційних найменувань такий порядок його захисту. При складанні установчих документів юридичної особи - зазначити в ньому, яким буде повне та скорочене комерційне найменування. Зрозуміло, що для фізичної особи-підприємця така процедура є неприйнятною, проте запорукою їхньої «оригінальності» в цивільному обороті буде їхній паспорт.

1.2 Розмежування правових категорій «комерційне найменування», «найменування юридичної особи», «торговельна марка» та інших засобів індивідуалізації суб'єктів господарювання.

Перш за все для зручності слід ще раз навести визначення терміну «комерційне найменування»: це таке найменування, під яким особа діє в цивільному обороті і яке індивідуалізує цю особу серед інших його учасників та закріплюється в її установчих документах.

У Положенні про фірму (в п. 10) зазначається, що комерційне найменування не підлягає особливій реєстрації, незалежно від реєстрації підприємства. Таким чином, це положення дає можливість провести межу між комерційним найменуванням та найменуванням підприємства. Останнє має існувати обов'язково, адже воно вноситься до Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців при їх реєстрації разом із скороченим найменуванням (якщо таке є) та організаційно-правовою формою юридичної особи, а також ім'я фізичної особи (підприємця). Вимоги щодо найменування закріплюються, зокрема в ЦК України (ст. ст. 90, 119, 133, 152 і т.д.) та ГК України (наприклад, ст. ст. 73, 76, 78, пункт 6 ст. 82, 95 і т.д.).

В той же час комерційне найменування не підлягає обов'язковій державній реєстрації (та й навіть добровільній, адже відповідного органу та механізму реєстрації в Україні не створено), а тому зазначення його в статутних документах є, на нашу думку, найкращим способом закріплення комерційного найменування за певним підприємством.

Таким чином, суб'єкт господарювання зобов'язаний мати найменування, а також має права на комерційне найменування.

Ще одна відмінність між комерційним найменуванням підприємства та найменуванням підприємства полягає у такому. Згідно з частиною третьою ст. 2 Закону України «Про господарські товариства» найменування товариства не може вказувати на належність товариства до відповідних міністерств, відомств і громадських організацій. Місцезнаходження (розташування) товариства повинно бути в Україні. В той же час, як вже зазначалося, згідно з Положенням про фірму корпус комерційного найменування державного підприємства повинен містити, зокрема, зазначення державного органу, в безпосередньому відання якого воно (підприємство) перебуває. Зазначення того, що підприємство є у «віданні» певного державного органу свідчить про:

- те, хто є власником майна цього підприємства;

- повноваження такого державного підприємства щодо розпорядження майном, переданим йому (майно державним підприємствам передається лише на праві господарського відання або оперативного управління).

Таким чином найменування державного підприємства виглядає, наприклад, так - Державне підприємство «Український інститут промислової власності», а комерційне найменування цього ж підприємства, якби воно його мало, виглядало би таким чином - Державне підприємство Міністерства освіти і науки України «Український інститут промислової власності». В умовах ринкової економіки, на нашу думку, відомості щодо того, в чиєму віданні (сфері управління) перебуває державне підприємство, є важливими, адже той державний орган, який опікується відповідним підприємством, і визначає його статут, напрями (політику) діяльності. А політика самих державних органів має здатність змінюватися в залежності від певних ситуацій в державі.

Окремо слід зазначити, що комерційне найменування індивідуалізує конкретного суб'єкта господарювання тільки лише в процесі його безпосередньої діяльності. У випадку ж продажу цілісного майнового комплексу такого суб'єкта господарювання (підприємства) комерційне найменування, а точніше майнові права на нього, згідно із п. 2 ст. 490 ЦК України також може бути відчужене. В той час як позбутися найменування суб'єкта господарювання можливо лише ліквідувавши його носія, відчужити ж його неможливо. Твердження про відчужуваність права на комерційне найменування застосовне лише щодо юридичної особи, яка має відокремлене (від власника) майно - єдиний майновий комплекс, в той час як майно фізичної особи-підприємця невіддільне від майна самої фізичної особи.

До того ж, комерційне найменування внаслідок своєї реалізації своєї основної функції (дистинктивної) має певну вартісну оцінку. Ця суттєва обставина відрізняє його від прав на найменування, яке позбавлене економічного змісту та властивості обігоздатності, а права на нього слід віднести до групи особистих немайнових прав юридичної особи (ст. 94 ЦК) [39, с. 156]. В цілому аналогічну позицію про те, що законодавство України не визначає зв'язок найменування підприємства та його комерційного найменування підтримує зазначає і Березанська В.І. [3, с. 72].

Законодавство України не визначає залежності між тим, що зазначено в найменуванні суб'єкта господарювання і тим, що зазначено в комерційному найменуванні (окрім, звичайно того, що і перше, і друге має дійсно відображати організаційно-правову форму тощо). Тобто, якщо найменування суб'єкта господарювання - ТОВ «Сонечко», то в комерційному найменуванні не обов'язково має бути присутнім елемент «Сонечко». В той же час, в разі відсутності спеціального зазначення про те, яке у суб'єкта господарювання комерційне найменування (наприклад, у статуті), вважається, що його комерційним найменуванням є його найменування.

Таким чином, комерційне найменування нарівні з найменуванням (підприємства) покликане індивідуалізувати саме суб'єкта підприємницької діяльності. В той же час торговельна марка покликана індивідуалізувати товари та послуги, які надаються вже індивідуалізованим (завдяки комерційному найменуванню) суб'єктом підприємницької діяльності. Прикладом такого співвідношення «комерційне найменування / торговельна марка» є компанія General Motors Company, яка є власником, зокрема, таких торговельних марок: Chevrolet, Pontiac, Buick, Cadillac та HUMMER [11].

Відповідно до ст. 1 Закону України «Про охорону прав на знаки для товарі і послуг» від 15 грудня 1993 року [23] знак для товарів і послуг - це позначення, за яким товари і послуги одних осіб відрізняються від товарів і послуг інших осіб. При цьому, як зазначається далі в Законі (пункт 3 ст. 6), не можуть бути зареєстровані як знаки позначення, які є тотожними або схожими настільки, що їх можна сплутати з фірмовими найменуваннями, що відомі в Україні і належать іншим особам, які одержали права на них до дати подання до Державного департаменту інтелектуальної власності заявки щодо таких же або споріднених з ними товарів і послуг».

В зв'язку з тим, що в Україні відсутній реєстр комерційних найменувань (та й взагалі вони охороняється без обов'язкового подання заявки на них чи їх реєстрації і незалежно від того, є чи не є комерційне найменування частиною торговельної марки), деякі науковці рекомендують включати комерційне найменування до складу торговельної марки як її частини [7, с. 61].

В той же час охорона комерційного найменування (згідно із ст. 8а) Паризької конвенції) не залежить від питання про те, чи є комерційне найменування так само і торговельною маркою чи її частиною [6, с. 154].

Отже, основна відмінність між комерційним найменуванням і торговельною маркою - їх основне призначення. І саме їх різні призначення визначають і відмінності при їх формуванні: адже зрозуміло, що торговельна марка не повинна містити у своєму складі будь-які зазначення щодо організаційно-правової форми підприємства, ані предмету діяльності тощо. Вона (торговельна марка) символізує якість, ідею, «фізіономію» товару. В той час як комерційне найменування (як зазначалося в попередній частині першого розділу) має містити, зокрема, зазначення організаційно-правової форми.

Аналогічний висновок можна зробити і щодо співвідношення комерційне найменування / зазначення походження товарів (географічне зазначення). Законом України «Про охорону прав на зазначення походження товару» від 16 червня 1999 року [24] передбачено існування різних видів зазначень походження товарів (просте і кваліфіковане, кожне з яких в свою чергу має підвиди). Всі вони - будь-яке словесне чи зображувальне (графічне) позначення, що прямо чи опосередковано вказує на географічне місце походження товару та/або яке вживається для позначення товару, що походить із зазначеного географічного місця. Особливими властивостями таких зазначень зумовлені виключно або головним чином характерними для даного географічного місця природними умовами або поєднанням цих природних умов з характерним для даного географічного місця людським фактором.

Тобто одразу можна помітити, що зазначення походження товарів, так само як і торговельна марка, покликаний індивідуалізувати товари та послуги певного виробника, з єдиною відмінністю - географічною прив'язкою щодо місця виробництва (надання) товарів (послуг). До того ж і торговельна марка, і зазначення походження товару можуть бути вільно відчужені (наприклад, за ліцензійним договором).

Наступним засобом індивідуалізації є комерційне позначення. Такий об'єкт інтелектуальної власності передбачений лише в Конвенції про заснування ВОІВ (в Конвенції такі об'єкти мають назву - commercial designations), проте нам (споживачам) доводиться зустрічатися з ним (комерційним позначенням) навіть частіше, ніж з іншими об'єктами інтелектуальної власності.

Комерційне позначення - це будь-який знак (словесний, графічний або комбінований), який використовується суб'єктом господарювання для позначення назви підприємства (магазину, ресторану, готелю тощо), транспортного засобу (наприклад, корабля) чи відображає інші (ідеологічні) аспекти існування суб'єкта господарювання (девіз підприємства, особливе поєднання кольорової гамми тощо) та який використовується для нанесення на вивіски, бланки, рекламу тощо. Звичайно, такими знаками можуть бути як комерційні найменування, так і торговельні марки (чи зазначення походження товару) [5]. Питання щодо визначення поняття комерційного позначення та його місця серед інших об'єктів інтелектуальної власності також викладено в працях Кодинця А.О. [38, с. 49] та Орлової В.В. [57, с. 30].

Прикладом комерційного позначення є усі вивіски на ресторанах, готелях, магазинах, а також девізи (слогани), які супроводжують рекламу багатьох відомих торговельних марок, наприклад: «L`Oreal. Адже я цього варта!», «Аерофлот. Легкий на підйом», «Нокіа. Поєднує людей», готель «Турист», гастроном «Центральний» тощо.

Таким чином, комерційне позначення можна вважати нарівні з іншими об'єктами інтелектуальної власності результатом, відображенням творчого начала, але в той же час - це всього лише правова «оболонка», в якій втілюються такі знаки (вивіски, слогани тощо), які не потребують реєстрації, оскільки виступають динамічною і непостійною складовою маркетингової діяльності підприємства. З приводу співвідношення понять комерційне найменуванні і комерційне позначення Іщук С.І. зазначив [32], що перше призначене індивідуалізувати суб'єкта цивільного права, а друге - певний цілісний майновий комплекс, який використовується таким суб'єктом.

В контексті викладеного (а особливо, зважаючи на наведену позицію Конвенції про заснування ВОІВ) спірною видається позиція Кривошеїної І.В. [96], Кохановської О.В. [44, с. 16] та Галянтича М.К. [13, с. 72] про те, що комерційні позначення не є окремими об`єктами інтелектуальної власності, оскільки, перш за все, такий об`єкт не передбачений нормами Цивільного кодексу України, а, по-друге, комерційне позначення слід розуміти як загальну назву щодо знаків, позначок чи найменувань, що використовуються в сфері комерційної діяльності.

Підсумовуючи, зазначимо, що, оскільки комерційне найменування є об'єктом інтелектуальної власності та суб'єкт господарювання вільний у виборі використовувати чи ні комерційне найменування у своїй діяльності, то останнє не співпадає із поняттям найменування суб'єкта господарювання. А зважаючи на те, що комерційне найменування покликане відмежувати саме суб'єкта господарювання, воно не тотожне засобам індивідуалізації продукції суб'єктів господарювання (торговельним маркам та зазначенням походження товарів). І саме тому положення пункту 3 ст. 6 Закону України «Про охорону прав на знаки для товарі і послуг» в частині «таких же або споріднених з ними товарів і послуг» по відношенню до комерційного найменування є, на нашу думку, неправильним та таким, що варто виключити.

1.3 Історичний розвиток правового регулювання комерційних найменувань

Походження інституту комерційного найменування слід віднести до середніх віків, до епохи розвитку міського життя і торговельних відносин. Велика кількість товариських об'єднань (ремісницькі цехи, гільдії купців), що виникали в той час, намагалися шляхом чіткого зовнішнього відмежування одне від одного попередити їх сплутування з боку клієнтів. Вони почали використовувати для цього в усіх ділових відносинах особливі позначення товариства, в яке включалися або імена всіх товаришів, або одного з них з вказівкою на існування товариства. Ним підписувалися на всіх документах по торговим угодам товариства і такий підпис - «скрепа» - отримав в подальшому назву «фірма». Таким чином, первісно це було найменування колективу купців (ремісників), яке їх індивідуалізувало, але поступово і окремі особи почали користуватися певною фірмою, тобто завжди однаково підписуватися і позначати своє ім'я в торговельних відносинах для відокремлення себе від інших, які мали подібне ім'я. Завдяки фірмі треті особи мали можливість дізнаватися, хто є власником даного підприємства, а по цьому, в свою чергу, визначали, по-перше, життєздатність підприємства, якщо його «вела» відома в торговому світі особа, а, по-друге, його матеріальне становище, яке в зв'язку з об'єднанням капіталів (на відміну від одноособового ведення торгівлі) і солідарної відповідальності видавалося кращим. При переході підприємства «в інші руки» новий власник встановлював для себе і нову фірму [17, с. 4-5; 89, ст. 28].

Коли умови економічного життя змінилися, почали цінуватися добре організовані підприємства. Зі смертю власника підприємства, який зміг його підняти на певний рівень в порівнянні з іншими, або з переходом підприємства «в інші руки» клієнтура підприємства помітно зменшувалася в зв'язку з недовірою до нового власника, а відповідно зменшувалася і цінність підприємства. Щоб утримати клієнтів, торговці почали вказувати в своїх фірмах на те, що вони є наступниками (нащадками) попередніх власників. Але спадкування в бізнесі, хоч і добре налагодженому, ще не означає, що новий власник сприйняв від попереднього його уміння вести справи; тому новому власнику доводилося доводити останнє, перш ніж заслужити для підприємства попередню репутацію. Тому комерційна винахідливість пішла далі. Набуваючи підприємство від попереднього власника, нові власники продовжували ведення підприємницької діяльності під ім'ям попереднього власника (тобто того, хто «заробив ім'я» підприємству), таким чином клієнти довгий час не знали про перехід підприємства до іншого власника. В зв'язку з цим і в теорії з'явився погляд, що фірма - це власне ім'я підприємства, а не торговця [17, с. 5-6].

Хоча ще довгий час такий погляд на фірму (тепер - комерційне найменування) викликав нарікання, адже, вказуючи на підприємство, фірма не вказувала на найголовнішу обставину - власника підприємства, слугуючи, таким чином, декорацією, яка вигідна для власників підприємства, але небезпечна для його клієнтів.

Яскравим прихильником погляду на фірму як на ім'я підприємства був професор Шершеневич Г.Ф., який зазначав, що фірма - це назва торгового підприємства, як відокремленого приватного господарства. Фірма має на меті індивідуалізувати підприємство так само, як ім'я і прізвище індивідуалізує людину. Фірма належить торговому підприємству [102].

Розглянута вище тенденція визначати фірму (комерційне найменування) спочатку як ім'я купця, а згодом - вже як ім'я підприємства відобразилася і в Торговому кодексі Франції (1807), і в Німецькому цивільному та торговому уложеннях (1900) та у практиці, яка склалася на їх підставі [17, с. 13-22].

В Україні, більша частина якої свого часу входила до складу Російської імперії, діяв «Звід законів Російської імперії», в якому в різних статтях містилися згадування про «купців, які здійснюють торгівлю купецькими домами під фірмою», «імена чи фірми заводчиків». Всі ці терміни визнають, вочевидь, фірму ім'ям особи, а не підприємства [17, с. 23].

Така ситуації в Російській імперії існувала аж до 1923 р. - часу набрання чинності Цивільним кодексом УСРР (прийнятий 1922 р.). В цьому Кодексі фірма є найменуванням підприємства; так, наприклад, у ст. 3183 зазначалося, що фірма підприємства, що належить товариству з обмеженою відповідальністю, повинна містити в собі зазначення об'єкта діяльності підприємства і виду товариства («товариство з обмеженою відповідальністю» або скорочено: «т-во з о/в» тощо).

При цьому в примітці до ст. 295 Кодексу було закріплено положення про те, що «порядок набуття фірм та користування ними визначається особливими постановами». Такою постановою стало Положення про фірму 1927 р. Навіть на сьогоднішній день дане Положення є єдиним спеціальним актом, який регулює інститут комерційного найменування.

Зрозуміло, він є дуже застарілим, але його висока законодавча техніка та деталізованість, на нашу думку, є тією базою, на якій може бути здійснено сучасне законодавче регламентування зазначеного інституту. Проте, чи буде здійснена така регламентація в рамках окремого спеціального закону (проект якого, наприклад, виносився на «розсуд громадськості» Державним департаментом інтелектуальної власності [31]), чи все ж в межах Цивільного кодексу України, не має принципового значення; головне - це результат, тобто законодавча визначеність.

У подальшому на заміну Цивільному кодексу УСРР 1922 р. було прийнято Основи цивільного законодавства союзу РСР та союзних республік 1961 року, на основі якого в подальшому було прийнято Цивільний кодекс Української РСР 1963 року. У Основах та Цивільному кодексі на відміну від попереднього Цивільного кодексу містилася лише по одній згадці про фірмове найменування (при чому саме про фірмове найменування, а не про фірму, як в Кодексі 1922 р.). Так, у ст. 12 Основ та ст. 27 Кодексу (які мали ідентичний зміст) було передбачено, що права і обов'язки господарських організацій, пов'язані з користуванням фірмовим найменуванням визначаються законодавством Союзу РСР [37, с. 743; 98]. Таким законодавством знову-таки залишилося Положення про фірму.

Слід також згадати прийняті в 1991 р. «Основи цивільного законодавства Союзу РСР та Республік», які, окрім іншого, містили (в ст. 149) одне важливе, на нашу думку, положення: «Фірмове найменування юридичної особи підлягає реєстрації шляхом внесення в державний реєстр юридичних осіб». Саме цього положення, яке суперечило підписаним Україною угодам в галузі охорони інтелектуальної власності (Паризька конвенція про охорону промислової власності, Конвенція про заснування Всесвітньої організації інтелектуальної власності), і немає в Цивільному кодексі України, прийнятому Верховною Радою України 16 січня 2003 р. (набрав чинності 1 січня 2004 р.).

Короткий аналіз виникнення та розвитку поняття комерційного найменування та законодавства щодо його регулювання свідчить про історично обґрунтовану необхідності цих явищ.

Значний потенціал до розвитку законодавчого регулювання створення та використання комерційного найменування, який існував в Російській імперії (а відповідно і в Україні) до 1917 року, був перекреслений відомими усім історичними подіями. І попри те, що саме за часів Радянського Союзу було прийняте Положення про фірму, зрозуміло, що можливість застосування даного Положення була фіктивною, адже основними його «споживачами» мали бути недержавні суб'єкти господарювання, існування яких було заборонено. Адже навіщо було державному підприємству використовувати комерційне найменування (фірму - за термінологією Положення), якщо в державі не існувало конкуренції, бо саме в конкурентних умовах і набуває свого значення комерційне найменування.

Наразі в Україні законодавчо закріплено право як державної, так і приватної власності, рівність усіх його форм (зокрема, в ст. ст. 319, 325, 326 ЦК України), право на підприємницьку діяльність (ст. 42 Конституції України) та створено механізм функціонування конкуренції. І саме законодавче врегулювання функціонування та захисту такого об'єкта інтелектуальної власності як комерційне найменування (яке на сьогоднішній день недостатнє) є одним із «стовпів» конкуренції.

2. Суб'єкти звернення за судовим захистом прав на комерційне найменування

Перш ніж розкрити питання щодо суб'єктів звернення за судовим захистом, на нашу думку, слід дослідити питання суб'єктів власності на комерційне найменування та, порівнявши відповідні суб'єктні склади, з'ясувати, чи є вони тотожними. Саме таке, послідовне, з'ясування і порівняння відповідних суб'єктних складів дасть змогу логічно поєднати перший та другий розділи даної роботи, з'єднавши їх в послідовний ланцюг: Об'єкт - Власник - Суб'єкт звернення за захистом.

Об'єктом, як вже було зазначено (в Розділі 1), є права на комерційне найменування. При цьому, існує дві теорії природи права інтелектуальної власності, що визначають те, якими правомочностями наділений власник комерційного найменування і взагалі об'єктів інтелектуальної власності. Перша теорія - пропрієтарна теорія, прихильниками якої були Підопригора О.А. і Підопригора О.О. [63, с. 11], визнає за творцями (чи власниками - якщо говорити про комерційне найменування) право власності на їхні твори (об'єкти). Тобто мова йде про класичну тріаду права власності на певний об'єкт - право володіння, користування та розпорядження комерційним найменуванням.

Друга теорія - теорія «виключних прав», яка до правомочностей власника на об'єкти інтелектуальної власності відносить «дозволяти» та «забороняти» третім особам їх використовувати [48, с. 184-185]. Саме ці дві правомочності власника - право користування та право перешкоджання іншим особам незаконно користуватися комерційним найменуванням - закріплені в ст. 490 ЦК Україні. І хоч список в даній статті не виключний інших прав у законодавстві України прямо не передбачено. Теоретичним підґрунтям теорії виключних прав є те, що комерційне найменування є нетілесним об'єктом, а тому воно за своє природою не може перебувати у володінні (фактичному утриманні власника). Прихильниками теорії виключних прав є й Маттеі У. та Суханова Є.О. [51, с. 309], які стверджують, що, зокрема, комерційне найменування (і відповідно права на нього) слід віднести до об'єктів виключних прав, оскільки на відміну від об'єктів майнових прав (які охоплюють право власності) ними можуть користуватися необмежене коло осіб. А захист прав на комерційне найменування (як і інших об'єктів інтелектуальної власності) має специфічний характер - для захисту не можна застосовувати віндикаційний позов.

На нашу думку, обидві ці теорії вірні лише на половину, адже дійсно володіти ані об'єктом інтелектуальної власності (зокрема, і комерційним найменуванням), ані правами на них неможливо. І саме тому віндикаційний позов не може бути застосованим при захисті прав на комерційне найменування. В той же час правами на комерційне найменування можна користуватися та розпоряджатися. І якщо питання користування правами не є спірним для обох теорій, то щодо права розпоряджатися слід зазначити, що права на комерційне найменування, яке входить до складу підприємства як єдиного майнового комплексу згідно із ч. 2 ст. 191 ЦК України, може бути згідно із п. 2 ст. 490 ЦК України відчужене. Окрім цього, суб'єкт господарювання може відмовитися від прав на комерційне найменування, наприклад, шляхом внесення змін до статуту в частині, що стосується комерційного найменування. І саме можливість відчужити або відмовитися від певного об'єкта (або прав на нього) становлять суть права розпорядження. Термін «виключність прав», який використовують деякі науковці (зокрема, зазначені вище Маттеі У. та Суханов Є.О.) для позначення лише прав на об'єкти інтелектуальної власності, як нам вбачається, не виключає і не заперечує терміну «прав власності» на ці ж об'єкти. Так, право власності, яке включає в даному разі правомочності користуватися та розпоряджатися, на об'єкти інтелектуальної діяльності особи є виключною власністю даної особи.

В той же час до правомочностей власника за теорією «виключних прав» також належить право «забороняти» третім особам використовувати належне йому комерційне найменування, а до кола прав в «пропрієтарній теорії» така правомочність не включена. Підставою для включення права забороняти до кола виключних прав здійснено з підстави нематеріального характеру об'єктів інтелектуальної власності, оскільки, фактично тримаючи в руках матеріальний об'єкт, який є чиєюсь власністю, власник вживає заходів, які убезпечують його від порушення прав власності. У той же час об'єкти інтелектуальної власності не можуть перебувати у такому ж безпосередньому володінні. Право «забороняти» саме по собі не може убезпечити власника прав на певний об'єкт від їх порушення, а тому зазначення такої правомочності як «виключної» не видається необхідним, тим паче, що воно (право) «забороняти» і так є виключним, адже належить тільки власнику прав. Окремо слід зазначити, що незалежно від того, чи право «забороняти» є виключним, воно вже є гарантованим: кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання (ч. 1 ст. 15 ЦК України).

Тому слід, на нашу думку, віднести засоби індивідуалізації (як інші об'єкти інтелектуальної власності) до об'єктів права власності, які мають певну специфіку щодо набору правомочностей їх власника, пов'язану з формою їх (об'єктів) вираження - нематеріальну.

Що ж стосується того, хто може бути власником прав на комерційне найменування, то, як не дивно, але ЦК України не визначає таких осіб. В ЦК України зазначено лише, що «юридична особа, що є підприємницьким товариством, може мати комерційне найменування» (ч. 2 ст. 90 ЦК України). При цьому відкритим залишається питання щодо права фізичної особи-підприємця на здійснення господарської діяльності з використанням свого імені не тільки як найменування своєї «справи», а й як комерційного найменування.

В той же час в ГК України зазначено (ст. 159), що суб'єкт господарювання - юридична особа або громадянин-підприємець може мати комерційне найменування. Аналогічна позиція міститься і в Положенні про фірму (в п. 5).

Опоненти подібного формулювання, зокрема, проф. Сергєєв О.П., зазначають, що надання індивідуальному підприємцю права на користування особливим комерційним найменуванням було би зайвим, оскільки його індивідуалізація в цивільному обороті цілком забезпечена тим, що він виступає в ньому під своїм власним ім'ям. Більше того, інше вирішення питання було би неправильним і по суті, оскільки воно створило би лише додаткові перешкоди для третіх осіб у визначенні дійсного правового статусу підприємця [91, с. 576]. Також вважає, що необхідно законодавчо обмежити коло суб'єктів прав на комерційне найменування лише підприємницькими юридичними особами Кодинець А.О. [39, с. 156, 157].

Проте такий підхід видається необґрунтованим, адже достатньо звернутися до історії виникнення та еволюції комерційного найменування. Воно (як зазначалося в п. 1.3 першого розділу) і виникло саме як ім'я приватного підприємця (купця чи ремісника) та в результаті відчуження «справи» останнього без зміни самого найменування почало індивідуалізувати будь-кого, хто ним користується: чи то фізичну особу, наприклад, нащадка купця, чи то вже об'єднання підприємців - юридичну особу, яке набула ім'я купця. В Україні, зважаючи на нетривалий період існування «підприємницьких традицій», звичайно, важко знайти приклади такого перетворення з ім'я підприємця (купця) на комерційне найменування юридичної особи. В той час як за кордоном от вже майже двісті років є знаними такі фірми, які отримали свої комерційні найменування від ім'я засновника-підприємця, наприклад: Kavasaki Motors Corporation (США), Daimler AG (Німеччина), Toyota Motor Corporation (Японія) тощо. Аналогічна ситуація може цілком мати місце і в Україні.

Недостатньо вирішеним, на нашу думку, є питання про те, чи можуть мати комерційні найменування такі різновиди юридичних осіб, як об'єднання громадян (політичні партії, громадські організації, професійні спілки тощо).

На думку деяких вчених (О.В. Дзери, Н.С. Кузнєцової, В.В. Луця [55, с. 147], О.О. Козлової [84, с. 330]) із ч. 2 ст. 90 ЦК України випливає, що установа чи непідприємницьке товариство не можуть мати комерційного (фірмового) найменування. Не можуть мати комерційних найменувань ті установи, що виконують функції некомерційного характеру, тобто не займаються підприємницькою діяльністю, наприклад, фонди, асоціації, громадські та релігійні організації, споживчі кооперативи, а також різні об'єднання юридичних осіб.

Дана позиція знайшла своє відображення й у практиці Вищого господарського суду України. Так, в одній з постанов названого суду від 14 квітня 2009 [77] зазначено, що ЦК України пов'язує можливість юридичної особи мати комерційне найменування зі здійсненням такою особою підприємницької діяльності, в зв'язку з чим назви всіх інших суб'єктів, крім комерційних організацій, не є за своєю природою фірмовими найменуваннями.

Як вбачається з установлених судовими інстанціями обставин справи, позивач (в даній справі - Федерація тхеквондо В.Т.Ф. Київської області) є громадською організацією, створеною відповідно до Закону України «Про об'єднання громадян».

Так, згідно зі ст. 3 названого Закону громадською організацією є об'єднання громадян для задоволення та захисту своїх законних соціальних економічних, творчих та інших спільних інтересів.

Отже, позивач (зазначена Федерація), не будучи підприємницьким товариством, не є суб'єктом прав на комерційне (фірмове) найменування.

Проте викладену позицію не підтримує авторський колектив на чолі із Ю.М. Капіцею, зазначаючи, що до кола осіб, які можуть бути суб'єктами прав на комерційне найменування, окрім суб'єктів господарювання або громадян-підприємців, входять також особи, що здійснюють некомерційну господарську діяльність, крім органів державної влади та місцевого самоврядування. Підставою для такого твердження є те, що в Цивільному кодексі України не міститься прямої заборони наявності комерційного найменування в інших (крім підприємницьких товариств) юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців [82, с. 334].

Ми підтримуємо першу із наведених позицій (адже «не можете Богові служити й мамоні» (грошам) - Новий Завіт, Матв. 6:24 [4]), проте категоричність тверджень зазначених науковців, на нашу думку, не підкріплюється фактичним змістом самої ч. 2 ст. 90 ЦК України. В ній зазначено лише про можливість підприємницьких товариств мати комерційне найменування, проте не міститься заборони непідприємницьким товариствам мати таке найменування. Можливо, така заборона «малася на увазі» законодавцем при формулюванні зазначеної частини ст. ЦК України, проте не була реалізована фактично, що і породило двозначність розуміння.

Для того, щоб категоричне твердження про те, що «установа чи непідприємницьке товариство не можуть мати комерційного (фірмового) найменування» набуло правового підґрунтя, варто, на нашу думку, додати слово «Лише» на початку частини другої ст. 90 ЦК України, що виключить будь-який предмет дискусії (і можливих непорозумінь на практиці) в майбутньому. Таким чином, пропонуємо викласти ч. 2 ст. 90 ЦК України в такій редакції: «2. Лише юридична особа, що є підприємницьким товариством, може мати комерційне (фірмове) найменування».

Попри відносну визначеність щодо названих суб'єктів прав на комерційне найменування в українському законодавстві відсутнє зазначення про те, чи можуть мати власне комерційне найменування представництва та філії юридичних осіб. З точки зору теорії все зрозуміло: філії та представництва не є юридичними особами. Вони повинні виступати не від власного імені, а від імені юридичної особи, яка їх створила, і відповідно повинні користуватися його комерційним найменуванням. Найменування багатьох представництв та філій вводить в оману третіх осіб стосовно їхнього правового статусу, оскільки створює видимість того, що такі формування є окремими юридичними особами [91, с. 576, 577]. Проте законодавчо такі положення не закріплені, що в подальшому може викликати непорозуміння та введення (навмисне чи випадкове) в оману як споживачів, так і потенційних контрагентів. Саме тому було б доцільно, аби закон зобов'язував в усіх випадках відображати в найменуваннях філій та представництв їх організаційно-правовий статус як філій (представництва) з вказівкою на юридичну особу, яка їх створила (наприклад, Подільська філія товариства з обмеженою відповідальністю «Світоч»).

Отже, власником прав на комерційне найменування нарівні із національними суб'єктами виступають також іноземні юридичні особи та приватні підприємці. Так, в ст. 129 ГК України зазначено, що при здійсненні господарської діяльності в Україні іноземці мають ті самі права (та обов'язки), а іноземні юридичні особи мають такий самий статус, як і громадяни, юридичні особи України.

Що стосується того, хто є суб'єктом звернення за захистом, то слід зазначити таке.

Оскільки юридична особа за своєю природою є фікцією, то вона, як зазначено в ч. 1 ст. 92 ЦК України набуває цивільних прав та обов'язків і здійснює їх через свої органи, а точніше за допомогою конкретних осіб (посадових та службових).

Такими особами згідно з ч. 5 ст. 65 ГК України є керівники підприємств, яким без доручення дозволено діяти від імені підприємств, представляти їх інтереси в органах державної влади (в т.ч. в судах) і органах місцевого самоврядування, інших організаціях тощо. Окрім цього, згідно з ч. 2 ст. 207 ЦК України правочин, який вчиняє юридична особа, підписується особами, уповноваженими на це її установчими документами, довіреністю, законом або іншими актами цивільного законодавства.

В цілому ж перелік осіб, які ведуть справи власників прав на комерційні найменування в господарському суді, наведено в ст. 28 ГПК України, ними є:

- органи, що діють у межах повноважень, наданих їм законодавством та установчими документами, через свого представника;

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5