Для того щоб договір набрав юридичної сили, тобто породив передбачені у ньому наслідки, він має відповідати певним умовам (вимогам) щодо його дійсності. Оскільки договір є дво- або багатостороннім правочином, то умови його дійсності визначаються за загальними правилами щодо дійсності правочину.

У статті 203 ЦК сформульовані загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності (дійсності) правочину. Раніше, до прийняття ЦК 2003 р., умови дійсності угод виводились із норм цивільного законодавства доктринальним шляхом. Тепер ці загальні вимоги до чинності правочинів, у тому числі й договорів, зводяться до таких: 1) зміст договору не може суперечити положенням цього Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; 2) особа, яка вчиняє договір, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; 3) волевиявлення учасника договору має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; 4) договір має укладатися у формі, встановленій законом; 5) договір має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; 6) договори, що вчиняються батьками (усиновлювачами), не можуть суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей. Важливим є також закріплення презумпції правомірності правочину (договору), тобто правочин вважається правомірним, якщо його недійсність прямо не випливає із закону або якщо він не визнаний судом недійсним (ст. 204 ЦК). У принципі зазначені у ст. 203 ЦК вимоги щодо дійсності (чинності) правочинів стосуються й дійсності підприємницьких (господарських) договорів.

Розглядаючи умови дійсності господарського договору, Ж.А. Білоус дійшла вірного висновку про те, що при розгляді питання щодо підстав та наслідків визнання господарських договорів недійсними необхідно керуватися положеннями, встановленими ЦК України щодо правочинів з урахуванням особливостей, передбачених ГК України, іншими нормативно-правовими актами щодо окремих видів господарських договорів. Авторка обґрунтувала доцільність виділення таких умов дійсності господарських договорів: 1) умови, пов'язані з суб'єктним складом договору, -- суб'єктивні, до яких належать: здатність суб'єктів господарювання до укладення господарських договорів; відповідність волі (волевиявленню) сторін та 2) умови, не пов'язані з суб'єктним складом договору, -- об'єктивні: законність змісту господарських договорів; відповідність форми господарських договорів вимогам закону1. На жаль, у цьому переліку умов дійсності господарських договорів відсутня вказівка й на такі вимоги щодо дійсності правочину, як спрямованість договору на реальне настання правових наслідків, що ним обумовлені, та обов'язки батьків, усиновлювачів (а це стосується певною мірою й опікунів та піклувальників) при укладенні договорів не порушувати прав та інтересів їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей (частини 5 і 6 ст. 203 ЦК).

Зміст правочину

Відповідно до ч. 1 ст. 203 ЦК зміст правочину, а отже, і договору, не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства.

Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства (ч. 1 ст. 628 ЦК). Як зазначено в ч. З ст. 6 ЦК, сторони в договорі можуть відступати від положень актів цивільного законодавства і врегульовувати свої відносини на власний розсуд. Але сторони в договорі не можуть відступати від положень актів цивільного законодавства, якщо в цих актах прямо вказано про це, а також у разі, якщо обов'язковість для сторін положень актів цивільного законодавства випливає з їх змісту або із суті відносин між сторонами.

Оскільки при визначенні змісту договору сторони керуються не лише вимогами чинних нормативно-правових актів, а й звичаями ділового обороту (ст. 7 ЦК), слід було б доповнити ч. 1 ст. 628 ЦК словами «і звичаїв ділового обороту».

Відповідність змісту підприємницького договору нормам права є важливим правовим принципом, який слідує із сутності і призначення правового регулювання. В кінцевому рахунку йдеться про співмірність диспозитивних та імперативних засад у регулюванні відносин у сфері господарювання. Як вірно зазначає М.Б. Кукурудза, необхідність внесення публічної засади в договірне регулювання у сфері підприємництва шляхом прийняття імперативних норм виникає в разі необхідності захистити інтереси слабкої сторони в договорі, третіх осіб (перш за все, реальних чи потенційних кредиторів), а також захистити діючий в країні правопорядок та інші цінності, які мають особливе суспільне значення.

Хоч у законі (ч. 1 ст. 203 ЦК) і не розкривається сутність «моральних засад суспільства», яким має відповідати зміст правочину (договору), введення моральних критеріїв у тканину деяких цивільно-правових норм (п. 6 ч. 1 ст. З, ч. 4 ст. 13, ст. 23 ЦК та деякі інші) свідчить про посилення ролі моральних засад в регулюванні цивільних (зокрема договірних) відносин. Тому правочин, який суперечить моральним засадам суспільства, має вважатися нечинним, якщо ці моральні засади у прямій чи загальній формі знайшли своє нормативне закріплення, наприклад, як це передбачено у Конституції України, Законі України «Про захист суспільної моралі».

Недодержання стороною (сторонами) в момент укладення правочину (договору) вимог, які встановлені частинами 1--3, 5 і 6 ст. 203 ЦК, зокрема невідповідність змісту правочину вимогам Цивільного кодексу або інших актів цивільного законодавства, є підставою недійсності правочину. Недійсним є правочин, ящо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин) (ст. 215 ЦК).

Сторони договору, який передбачений актами цивільного законодавства, мають право не тільки врегулювати свої відносини, які не врегульовані цими актами, а й відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд (частини 2 і 3 ст. 6 ЦК). Тому цілком прийнятною є позиція авторів, які вважають, що питання суперечності змісту правочину актам цивільного законодавства повинно вирішуватися з урахуванням вимог ч. З ст. 6 ЦК. При цьому необхідно виходити з того, що не є таким, що суперечить положенням актів цивільного законодавства договір (правочин), укладений з відступом від положень цих актів, якщо в цих актах прямо не встановлена заборона такого відступу або якщо така заборона не випливає зі змісту актів цивільного законодавства чи суті відносин між сторонами. Надаючи сторонам можливість відступити від положень актів цивільного законодавства, законодавець відповідно звузив і підстави для визнання недійсними договорів (правочинів).

У питанні про правові наслідки недійсності правочину Цивільний кодекс виходить із загального правила про те, що недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю. Незалежно від того, як кваліфікувати недійсний правочин (нікчемний чи оспорюваний) -- як «протиправний чи неправомірний правочин» або «правопорушення»1, він є юридичним фактом, з яким пов'язані певні юридичні наслідки, передбачені частинами 1 і 2 ст. 216 ЦК. Зокрема законом можуть бути встановлені особливі умови застосування зазначених наслідків або особливі правові наслідки окремих видів недійсних правочинів. Так, за статтями 230 і 231 ЦК у разі визнання судом недійсним правочину, вчиненого під впливом обману або насильства, винна сторона, яка застосувала обман, фізичний чи психічний тиск до другої, зобов'язана відшкодувати їй збитки у подвійному розмірі. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, -- відшкодовувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодуванння. Якщо у зв'язку зі вчиненням недійсного правочину другій стороні або третій особі завдано збитків та моральної шкоди, вони підлягають відшкодуванню винною стороною (частини 1 і 2 ст. 216 ЦК).

Зазначені наслідки недійсності правочину застосовуються й до правочинів, що порушують публічний порядок. Відповідно до ст. 228 ЦК правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне за-володіння ним. Правочин, який порушує публічний порядок, є нікчемним.

У зв'язку з відсутністю законодавчого визначення поняття «публічний порядок» у літературі пропонується розглядати правочин, що порушує публічний порядок, як посягання на відповідні суспільні відносини: а) що закріплюють основи конституційного ладу; б) охороняють здоров'я населення; в) закріплюють та охороняють права й законні інтереси інших осіб; г) забезпечують оборону країни та безпеку держави. Проте й при такому розумінні правочину, що порушує публічний порядок, упущено його спрямованість на порушення майнових прав (знищення, пошкодження майна, незаконне заволодіння ним) фізичних, юридичних осіб, держави або інших суб'єктів права власності.

З інших позицій підійшов законодавець до вирішення цього питання у Господарському кодексі. Відповідно до ч. 1 ст. 207 ГК господарське зобов'язання, що не відповідає вимогам закону, або вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, або укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним із них господарської компетенції (спеціальної правосуб'єктності), може бути на вимогу однієї із сторін або відповідного органу державної влади визнано судом недійсним повністю або в частині. Якщо господарське зобов'язання визнано недійсним як таке, що вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, то за наявності наміру в обох сторін -- у разі виконання зобов'язання обома сторонами -- в дохід держави за рішенням суду стягується все одержане ними за зобов'язанням, а у разі виконання зобов'язання однією стороною з другої сторони стягується в дохід держави все одержане нею, а також все належне з неї першій стороні на відшкодування одержаного. У разі наявності наміру лише в однієї із сторін усе одержане нею повинно бути повернено другій стороні, а одержане останньою або належне їй на відшкодування виконаного спрямовується за рішенням суду в дохід держави (ч. 1 ст. 208 ГК).

Отже, на відміну від ст. 228 ЦК, Господарський кодекс оперує поняттям «зобов'язання, що вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства» (але правочин (угода) і зобов'язання -- різні за своєю природою поняття), а правові наслідки вчинення такого зобов'язання поставлені у залежність від наміру (вини) однієї чи обох сторін і виконання ними зобов'язання -- одностороння реституція або звернення виконаного чи належного до виконання в дохід держави.

Зрозуміло, що така розбіжність між ЦК і ГК у визначенні підстав та наслідків недійсності правочинів (договорів), що порушують публічний порядок, не сприяє формуванню усталеної судової практики і має бути усунена1. Тому слід погодитися з пропозицією Ж. А. Білоус про те, що з метою створення в ЦК України як загальному нормативному акті єдиної системи підстав та наслідків визнання правочину недійсним слід було б розмістити положення щодо застосування односторонньої реституції та (або) конфіскації як наслідку визнання недійсним правочину, що порушує публічний порядок, саме в ЦК України.

Невідповідність договорів вимогам закону, зокрема тих, що порушують публічний порядок, проявляється найчастіше в так званих «тіньових» угодах, що укладаються у сфері нелегального бізнесу з метою заволодіння чужою власністю, а також бізнесу, пов'язаного з виробництвом, реалізацією товарів та послуг без ліцензії чи заборонених до реалізації; у сфері кримінального промислу, в рамках якого прибутки здобуваються шляхом систематичного здійснення кримінальних злочинів, тощо.

Умови дійсності правочину

Для дійсності правочину потрібно, щоб особа, яка вчиняє правочин, мала необхідний обсяг цивільної дієздатності (ч. 2 ст. 203 ЦК). Оскільки в юридичних осіб цивільна дієздатність виникає одночасно з цивільною правоздатністю, а саме з моменту їх створення (з дня державної реєстрації -- ч. 4 ст. 87 ЦК), з цього моменту виникає і здатність юридичної особи до укладення правочинів (правочиноздатність) з іншими суб'єктами цивільного права.

Новий ЦК закріпив правило про те, що юридична особа здатна мати такі самі цивільні права та обов'язки (цивільну правоздатність), як і фізична особа, крім тих, які за своєю природою можуть належати лише людині. Юридична особа може здійснювати окремі види діяльності, перелік яких встановлюється законом, після одержання нею спеціального дозволу (ліцензії) (частини 1 і 3 ст. 91 ЦК). Отже, в ЦК закріплюється положення про загальну цивільну правоздатність і дієздатність юридичних осіб, яка включає і здатність укладати договори та вчиняти інші правочини.

Між тим, господарський кодекс (ч. 1 ст. 207) допускає можливість визнання недійсним господарського зобов'язання, укладеного учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним із них господарської компетенції (спеціальної правосуб'єктності). Елементом господарської правоздатності визнається і здатність суб'єкта господарювання до укладення господарських договорів.

У судовій практиці дійсність договорів, що укладаються юридичними особами, пов'язується з відповідністю їх цілям діяльності юридичної особи, визначеним у статуті чи в законі. Відповідно до п. 12 роз'яснення Вищого арбітражного (нині -- господарського) суду України «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням угод недійсними» від 12 березня 1999 р. № 02-5/111 (з наступними змінами і доповненнями), під цілями юридичної особи треба розуміти не лише її основні виробничо-господарські, спеціальні та інші завдання, а й не заборонені законом допоміжні операції, необхідні для досягнення основних цілей, що стоять перед юридичною особою. Господарські суди, вирішуючи спори, пов'язані з визначенням змісту і меж правоздатності господарюючих суб'єктів, повинні виходити з широкого розуміння тих цілей, які ці суб'єкти переслідують у своїй діяльності1.

Реалізуючи свою правоздатність (договороздатність) шляхом укладення договорів, юридична особа набуває при цьому суб'єктивних цивільних прав та обов'язків і здійснює їх через свої органи, які діють відповідно до установчих документів та закону або через представників. Останні мають бути наділені такими повноваженнями за належно оформленою довіреністю. Представництво за довіреністю може ґрунтуватися на акті органу юридичної особи. Довіреність від імені юридичної особи видається ЇЇ органом або іншою особою, уповноваженою на це її установчими документами, та скріплюється печаткою цієї юридичної особи (ч. 2 ст. 244, ст. 246 ЦК).

У випадках, встановлених законом, юридична особа може набувати цивільних прав та обов'язків і здійснювати їх через своїх учасників (ч. 2 ст. 92 ЦК). Так, відповідно до абз. 2 ч. 1 ст. 122 ЦК, якщо ведення справ повного товариства доручено окремим його учасникам, інші учасники можуть вчиняти правочини від імені товариства за наявності у них довіреності, виданої учасниками, яким доручено ведення справ товариства. Орган або особа, яка відповідно до установчих документів юридичної особи чи закону виступає від її імені, зобов'язана діяти в інтересах юридичної особи добросовісно і розумно та не перевищувати своїх повноважень. У відносинах із третіми особами обмеження повноважень щодо представництва юридичної особи не має юридичної сили, крім випадків, коли юридична особа доведе, що третя особа знала чи за всіма обставинами не могла не знати про такі обмеження. Якщо члени органу юридичної особи та інші особи, які відповідно до закону чи установчих документів виступають від імені юридичної особи, порушують свої обов'язки щодо представництва, вони несуть солідарну відповідальність за збитки, завдані ними юридичній особі (ст. 92 ЦК).

Сторонами у підприємницькому договорі можуть бути і фізичні особи з повною цивільною дієздатністю, тобто з досягненням ними вісімнадцяти років, за умови їх державної реєстрації як суб'єктів підприємницької діяльності в порядку, встановленому законом. Відповідно до ч. З ст. 35 ЦК повна цивільна дієздатність може бути надана фізичній особі, яка досягла шістнадцяти років і яка бажає займатися підприємницькою діяльністю. За наявності письмової згоди на це батьків (усиновлювачів), піклувальника або органу опіки та піклування така особа може бути зареєстрована як підприємець. У цьому разі фізична особа набуває повної цивільної дієздатності з моменту державної реєстрації як підприємця.

Укладати підприємницький договір від імені особи-підприємця може інша особа -- представник. Проте представник може бути уповноважений на вчинення лише тих правочинів, право на вчинення яких має особа, яку він представляє (ч. 1 ст. 238 ЦК).

Предметом судових спорів нерідко стають договори (правочини), укладені особами, які взагалі не були уповноважені на це органами, або представниками, але з перевищенням наданих їм повноважень. Відповідно до ст. 241 ЦК правочин, вчинений представником з перевищенням повноважень, створює, змінює або припиняє цивільні права та обов'язки особи, яку він представляє, лише у разі наступного схвалення правочину цією особою. Правочин вважається схваленим зокрема у разі, якщо особа, яку він представляє, вчинила дії, що свідчать про прийняття його до виконання. Наступне схвалення правочину особою, яку представляють, створює, змінює і припиняє цивільні права та обов'язки з моменту вчинення цього правочину.

Хоч у ст. 241 ЦК йдеться лише про наслідки вчинення правочину з перевищенням повноважень, цю норму за аналогією закону можна застосовувати й до правочинів, вчинених особою, яка не була на це уповноважена (ст. 63 ЦК УРСР 1963 р. містила вказівку і на ці випадки). Як роз'яснила президія Вищого арбітражного суду України, доказами схвалення представлюваною особою угоди, укладеної представником, який не мав належних повноважень, можуть бути відповідне письмове звернення до другої сторони угоди чи до її представника (лист, телеграма, телетайпограма тощо) або вчинення дій, які свідчать про схвалення угоди (прийняття її виконання, здійснення платежу другій стороні тощо) (п. 9.2 роз'яснення президії Вищого арбітражного суду України від 12 березня 1999 р.).

Однією з умов дійсності договору є відповідність зовнішнього вияву волі (волевиявлення) учасників їх справжній внутрішній волі. Волевиявлення учасників договору має складатися вільно, без жодного тиску з боку контрагента або інших осіб, причому волевиявлення кожного з учасників за своїм змістом мають збігатися і відповідати одне одному. Як зазначив В. А. Ойген-зіхт, воля -- це «психічне регулювання поведінки, яке полягає у детермінованому і мотивованому бажанні досягти поставленої мети, у виборі рішення, розробці шляхів, засобів і застосуванні зусиль для їх здійснення»2.

У питанні про те, що має вирішальне значення в угоді -- воля чи волевиявлення, в літературі свого часу висловлювалися різні погляди. Детально проаналізувавши думки з цього приводу, Н. В. Рабінович зробила такий висновок: при розходженні між волею і волевиявленням, якщо все ж таки волю можна розпізнати і угода взагалі може бути визнана як така, що відбулася, перевагу слід віддавати волі, а не волевиявленню3. Д. В. Боброва суть угоди вбачала у волевиявленні особи4.

На думку В.О. Рясенцева, угоди (сделки) являють собою єдність суб'єктивного елемента -- волі та об'єктивного елемента -- вияву волі1.

Єдність (відповідність) волі та волевиявлення відсутня, коли правочин вчиняється під впливом помилки, яка має істотне значення (ст. 229 ЦК), або під впливом насильства (ст. 231 ЦК), або в результаті зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною (ст. 232 ЦК), або під впливом тяжкої для особи обставини і на вкрай невигідних умовах (ст. 233 ЦК). Так само воля і волевиявлення розходяться при укладенні фіктивного та удаваного правочинів (статті 234 і 235 ЦК).

При вчиненні договорів юридичною особою її волю виражають або її органи, або представники, або учасники (у випадках, встановлених законом).

Однією з умов дійсності договору є також додержання певної форми, якої вимагає закон. Форма договору є способом виявлення волі сторін на вступ у договірні відносини та перебування в них.

Договір може бути укладений усно або в письмовій формі. Щодо форми договорів застосовуються загальні положення про форму правочинів (статті 205--209 ЦК), якщо тільки інші вимоги щодо форми договору не встановлені законом. Так, усно можуть вчинятися правочини, які повністю виконуються сторонами у момент їх вчинення, за винятком правочинів, які підлягають нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, а також правочинів, для яких недодержання письмової форми має наслідком їх недійсність (ч. 1 ст. 206 ЦК).

Таке само правило передбачалось і ч. 2 ст. 43 ЦК 1963 р. і з посиланням на нього Господарський суд м. Києва у справі за позовом Державної податкової інстанції в Оболонському районі м. Києва до приватних підприємств «Д.» і «М.» про визнання недійсною укладеної між ними усної угоди припинив провадження у справі на підставі п. 1 ст. 80 ГПК у зв'язку з відсутністю предмета спору. Ухвала суду мотивована тим, що позивач не надав суду доказів існування усної угоди, оскільки факт здійснення оплати другим відповідачем за проданий йому товар через кілька днів після отримання товару не відповідає положенням ч. 2 ст. 43 ЦК УРСР, тому що така умова розрахунку виключає одночасність укладення та виконання угоди.

У постанові Вищого господарського суду України у цій справі зазначалося, що факт укладення угоди купівлі-продажу згідно з рахунком-фактурою № 2 від 08.01.2001 р., накладною № 11 та податковою накладною № 11 від 08.01.2001 р. і виконання останньої відповідачами встановлено самим господарським судом, у зв'язку з чим його висновки щодо відсутності доказів існування спірної угоди суперечать як вимогам чинного законодавства (статті 41, 42, 153, 154 ЦК), так і висновкам самого суду, викладеним в оскарженій ухвалі. За таких обставин форма, в якій була укладена спірна угода, не спростовує самого факту укладення угоди і може лише вплинути на висновки господарського суду щодо відповідності угоди вимогам чинного законодавства при вирішенні спору по суті.

Правочини між юридичними особами і між фізичною та юридичною особою, а також правочини фізичних осіб (у тому числі й підприємців) між собою на суму, що перевищує у двадцять і більше разів розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, належить вчиняти у письмовій формі, крім правочинів, передбачених ч. 1 ст. 206 ЦК. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони, а також якщо воля сторін виражена за допомогою телетайпного, електронного або іншого засобу зв'язку (ч. 1 ст. 207 ЦК).

Спрощенню та прискоренню цивільного обороту сприяє широке використання електронної форми укладення договорів, зокрема електронних документів та електронного цифрового підпису. Як зазначено у Законі України «Про електронний цифровий підпис» від 22 травня 2003 р., електронний цифровий підпис призначається для забезпечення діяльності фізичних та юридичних осіб, яка здійснюється з використанням електронних документів. Електронний цифровий підпис використовується фізичними та юридичними особами--суб'єктами електронного документообігу лише для ідентифікації підписувача та підтвердження цілісності даних в електронній формі. Разом з тим, використання електронного цифрового підпису не змінює порядку підписання договорів та інших документів, встановленого законом для вчинення правочинів у письмовій формі. Відповідно до ст. 11 Закону України «Про електронні документи та електронний документообіг» від 22 травня 2003 р.1 обов'язковою вимогою дійсності надісланого електронного документа є повідомлення про його одержання адресатом. У зв'язку з цим укладення договору за допомогою електронного документообігу вимагає підтвердження про отримання адресатом кожного із відправлених документів.

Відповідно до частин 1 та 2 ст. 639 ЦК договір може бути укладений у будь-якій формі, якщо вимоги щодо форми договору не встановлені законом. Якщо сторони домовилися укласти договір у певній формі, він вважається укладеним з моменту наданя йому цієї форми, навіть якщо законом ця форма для даного виду договорів не вимагалася.

Договір (правочин), який вчинений у письмовій формі, підлягає нотаріальному посвідченню лише у випадках, встановлених законом або домовленістю сторін (ч. 1 ст. 209 ЦК). Обов'язковому нотаріальному посвідченню підлягають, зокрема, договори: 1) відчуження (купівля-продаж, міна, дарування, довічне утримання) жилого будинку чи іншого нерухомого майна (статті 657, 716, ч. 2 ст. 719, ч. 1 ст. 745 ЦК); 2) застави нерухомого майна, транспортних засобів, космічних об'єктів, товарів у обороті або переробці (ст. 13 Закону України «Про заставу» від 2 жовтня 1992 р.); 3) купівлі-продажу майна державних підприємств (ст. 27 Закону «Про приватизацію майна державних підприємств» України від 4 березня 1992 р., ст. 25 Закону України від 15 травня 1996 р. «Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)»; 4) оренди земельних ділянок (ст. 13 Закону України «Про оренду землі» від 6 жовтня 1998 р.) та деякі інші договори, для яких чинним законодавством передбачена обов'язкова нотаріальна форма.

Договір про закупівлю, відповідно до Закону України «Про закупівлю товарів, робіт і послуг за державні кошти», на вимогу замовника підлягає обов'язковому нотаріальному посвідченню та вважається укладеним з моменту його нотаріального посвідчення (стаття 639 ЦК із змінами, внесеними згідно із Законом України № 2664-ІУ від 16 червня 2005 р.).

За бажанням (домовленістю) сторін нотаріально посвідчу-ються і договори, щодо яких законом не вимагається нотаріальне посвідчення. В цьому разі договір вважається укладеним з моменту його нотаріального посвідчення (ч. 4 ст. 639 ЦК).

У статті 220 ЦК передбачено, що у разі недодержання сторонами вимог Закону про нотаріальне посвідчення договору такий договір є нікчемним. Якщо сторони домовилися щодо усіх істотних умов договору, що підтверджується письмовими доказами, і відбулося повне або часткове виконання договору, але одна із сторін ухилилася від його нотаріального посвідчення, суд може визнати такий договір дійсним. У цьому разі наступне нотаріальне посвідчення договору не вимагається.

У грудні 2004 р. ТОВ «Пансіонат «Ізумруд Донецький» звернулося до Господарського суду м. Севастополя з позовною заявою до Міністерства палива та енергетики України про зобов'язання вчинити дії для прийняття наказу та до регіонального відділення Фонду державного майна України по м. Севастополю про визнання договору оренди № 189 від 10 листопада 2004 р. укладеним і визнання позивача таким, що вступив у строкове користування орендованим майном, та зобов'язання відповідачів вчинити дії з підписання акта приймання-передачі майна, що виникають з підстав, передбачених законодавством. Під час розгляду справи в суді першої інстанції позивач змінив предмет позову і заявив вимога до регіонального відділення Фонду державного майна України по м. Севастополю про визнання спірного договору оренди дійсним, визнання факту знаходження об'єкта оренди у володінні та користуванні та зобов'язання підписати акт приймання-передачі орендованого майна.

Як зазначено у постанові Судової палати у господарських справах Верховного Суду України у цій справі, до складу орендованого цілісного майнового комплексу входять будинок і капітальна споруда, а строк дії договору оренди встановлений до 31 грудня 2014 р., тобто більше одного року, тому відповідно до ч. 2 ст. 793 ЦК договір повинен бути нотаріально посвідчений. Підписаний сторонами договір оренди № 189 від 10 листопада 2004 р. нотаріально не посвідчений.

З аналізу положень, закріплених у ч. 2 ст. 220 ЦК, слідує, що вони застосовуються (у разі заявлення відповідної вимоги про визнання судом договору дійсним) не із наявності самого факту підписання договору оренди, а лише у випадках, коли сторони домовились щодо істотних умов спірної угоди і відбулося її часткове виконання однією зі сторін. При визнанні дійсним договору оренди майна, яке знаходиться у державній чи комунальній власності, судам, поряд з умовами, визначеними сторонами у договорі оренди такого майна, слід перевіряти відповідність істотних умов договору вимогам ст. 10 Закону України «Про оренду державного та комунального майна». Крім того, як встановлено судом апеляційної інстанції, спірний договір жодною зі сторін не виконувався. Вказана обставина підтверджується й змістом позовної заяви та доповненнями до неї, де позивач зазначав, що він позбавлений можливості користування орендованим майном, оскільки об'єкт оренди фактично не був переданий у користування ТОВ «Пансіонат «Ізумруд Донецький» та не була припинена діяльність підприємства, майно якого повинно передаватися за спірною угодою в оренду позивачу. Позивачем також не надано доказів, а судом першої інстанції не встановлено фактів виконання умов договору щодо здійснення авансової оплати у розмірі не менш ніж за три місяці та здійснення орендної плати або інших платежів, пов'язаних з користуванням спірним майном1.

Умовою дійсності деяких видів договорів є їх державна реєстрація. Відповідно до ст. 210 ЦК правочин підлягає державній реєстрації лише у випадках, встановлених законом. Такий правочин є вчиненим з моменту його державної реєстрації. Перелік органів, які здійснюють державну реєстрацію, порядок реєстрації, а також порядок ведення відповідних реєстрів встановлюються законом. Так, відповідно до ст. 23 Закону України «Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)» договір купівлі-продажу державного майна підлягає реєстрації відповідною місцевою радою3. З метою забезпечення законності укладення договорів та здійснення контролю за додержанням порядку розрахунків у іноземній валюті Указом Президента України «Про облік окремих видів зовнішньоекономічних договорів (контрактів) в Україні» від 7 листопада 1994 р. запроваджено реєстрацію та облік деяких видів зовнішньоекономічних договорів тощо.

Які ж наслідки недодержання сторонами вимог закону щодо форми договору або його державної реєстрації? За загальним правилом, закріпленим у ст. 218 ЦК, недодержання сторонами письмової форми правочину, яка встановлена законом, не має наслідком його недійсність, крім випадків, встановлених законом. Заперечення однією із сторін факту вчинення правочину або оспорювання окремих його частин може проводитися письмовими доказами, засобами аудіо-, відеозапису та іншими доказами. Рішення суду не може ґрунтуватися на свідченнях свідків. Якщо правочин, для якого законом встановлена його недійсність у разі недодержання вимоги щодо письмової форми, укладений усно і одна із сторін вчинила дію, а друга сторона підтвердила її вчинення, зокрема шляхом прийняття виконання, такий правочин у разі спору може бути визнаний судом дійсним.

Щодо наслідків недодержання вимог стосовно державної реєстрації окремих видів договорів, то відповідних положень з цього приводу в чинному ЦК України немає. Ще при дії ЦК УРСР 1963 р. президія Вищого арбітражного суду України в роз'ясненнях «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням угод недійсними» від 12 березня 1999 р.1 (п. 8) зазначила, що угода, укладена з порушенням правил щодо обов'язкової державної реєстрації, може бути визначена недійсною лише у тому разі, якщо такі наслідки прямо передбачені нормативним актом. Якщо незареєстрована угода повністю або частково виконана, а сторона, яка одержала виконання, ухиляється від державної реєстрації цієї угоди, друга сторона має право звернутися до арбітражного (господарського) суду за захистом своїх інтересів. У цьому разі суд може визнати угоду, що не пройшла державної реєстрації, дійсною, і такого рішення достатньо для виникнення у реєстраційного органу обов'язку щодо здійснення державної реєстрації угоди, незважаючи на волю другої сторони. Таке рішення можливе лише у разі, якщо відповідну угоду укладено за встановленою формою, а її зміст відповідає вимогам закону. Якщо сторонами угоди, пов'язаної з переходом права власності (повного господарського відання) на майно, не додержано вимог нормативних актів стосовно реєстрації майна (наприклад правил державної реєстрації об'єктів нерухомого майна, транспортних засобів), то сама лише ця обставина не є підставою для визнання відповідної угоди недійсною, оскільки реєстрація майна не є елементом форми угоди.

Але ці роз'яснення президії Вищого арбітражного суду України щодо наслідків недодержання правил про державну реєстрацію угод не грунтувались на нормах ЦК 1963 р., бо вони були відсутні. Тому доцільно було б у чинному ЦК (§2 глави 16) закріпити відповідні положення про правові наслідки недодержання вимоги закону про державну реєстрацію правочину.

Одна із загальних вимог, додержання яких є необхідним для чинності правочину, полягає в тому, що правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, які ним обумовлені. Укладаючи договір (правочин), сторони повинні усвідомлювати характер своєї спільної дії та прагнути реально досягти тих правових наслідків, які обумовлені в договорі (передачі майна у власність чи в тимчасове користування, надання послуги тощо). Відповідно до ст. 234 ЦК, якщо правочин вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювались цим правочином, тобто вчинено «про людське око», як образно було сказано у ч. 1 ст. 58 ЦК 1963 р., то він як фіктивний може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Зовсім інші правові наслідки, аніж ті, що обумовлені договором, переслідують сторони, укладаючи так званий удаваний договір. Як зазначено у ст. 235 ЦК, удаваним є правочин, який вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили. Якщо буде встановлено, що правочин був учинений сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, відносини сторін регулюються правилами щодо правочину, який сторони насправді вчинили. Удавані правочини укладаються найчастіше з незаконною метою, тобто для приховання іншого, як правило, нікчемного правочину. Тому до відносин сторін такого приховуваного правочину мають бути застосовані правила та правові наслідки щодо правочину, який сторони насправді вчинили.

Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей -- такою є ще одна із загальних вимог, додержання яких є необхідним для чинності правочину (ч. 6 ст. 203 ЦК). Якщо у малолітніх (віком до 14 років) або неповнолітніх (віком від 14 до 18 років) дітей є належне їм майно, то батьки (усиновителі) управляють ним як опікуни чи піклувальники без спеціального на це уповноваження, але з додержанням відповідних правил про опіку і піклування (статті 67-72 ЦК, ст. 176 СК).

При укладенні батьками (усиновлювачами) договорів від свого імені або від імені своїх малолітніх дітей, а також за їх згодою при укладенні договорів їхніми неповнолітніми дітьми (зокрема при здійсненні корпоративних прав) батьки (усиновлювачі) не можуть порушувати права та інтереси своїх малолітніх, неповнолітніх та непрацездатних дітей.

Література

1. Мілаш В. Теоретичні аспекти співвідношення свободи підприємницького комерційного договору та обмежувальних чинників // Українське комерційне право. - 2006. - №6. - С. 64.

2. Луць А.В. Свобода договору в цивільному праві України: Навч. посібник. - К.: Школа, 2004. - С. 104.

3. Науково-практичний коментар Цивільного кодексу України: У 2 т. / За відп. ред. О.В. Дзери, Н.С. Кузнєцової, В.В. Луця. - К.: Юрінком Інтер, 2007. - Т. 1. - С. 347-348 (авт. коментаря - О.В. Дзера).

4. Колісник В., Яроцький В., Гусаров К., Янишен В. Визнання недійсними правочинів у контексті встановлення Конституцією України демократизації правового регулювання цивільних відносин // Юридична газета. -- 2006. -- № 20. - 26 жовтня. - С. 20.

5. Беляневич О. Недійсність господарських договорів // Юридичний вісник України. - 2007. - № 9-10. - 3-16 березня. - С. 18.

6. Білоус Ж.А. Дійсність господарських договорів: Автореф. дис.... канд. юрид. наук: 12.00.04. - К., 2005. - С. 14.

7. Луць А.В. Тіньові угоди: поняття, ознаки, види // Університетські наук, записки: Часопис Хмельницького ун-ту управління та права. -- 2005. -- Вип. 4. -- С.94.

8. Юридичний вісник України. -- 2006. -- № 49. -- 9--15 грудня. -- С. 15.