Вступ
Норми права і нормативні акти, у яких вони зафіксовані, не принесуть бажаного результату, якщо не будуть діяти. Одним з головних засобів перетворення норм права в життя є правовідносини. Правовідносини дозволяють перевести абстрактні юридичні норми в площину індивідуалізованих зв'язків, тобто в площину суб'єктивних юридичних прав і обов'язків для даних суб'єктів.

Правовідносини - це відношення між людьми, урегульоване нормами права.

Ставши правовим, суспільні відносини здобувають ряд властивостей.

По-перше, конкретизуються суб'єкти, оскільки правовідносини виникають між визначеними особами.

По-друге, визначається не тільки склад суб'єктів, але і їхнє взаємне поводження по відношенню один до одного, їхні права й обов'язки.

По-третє, виникнувши на основі права (закону чи прецеденту, норми чи звичайного права), суспільні відносини здобувають правове фарбування, що виражається в тім, що тепер уже воно забезпечується можливістю застосування державного примуса.

Саме одному з аспектів державного примуса, особливому виду суспільних відносин, а саме юридичній відповідальності у підприємництві, присвячена дана курсова робота.

1. Юридична відповідальність як особливий вид правовідносин
Юридична відповідальність - одна з форм соціальної відповідальності. Сутність соціальної відповідальності складається в обов'язку індивіда виконувати вимоги, пропоновані до нього суспільством, державою, людьми. Крім юридичної в суспільстві діють і інші форми соціальної відповідальності: моральна, політична, організаційна, суспільна, партійна й інша. Організаційна і політична відповідальності знають такі форми як звіт, відставка, моральна - осуд суспільною думкою, партійна - виключення з партії і т.п. У сукупності всі ці види і призначаються для забезпечення упорядкованості, стабільності суспільних відносин у різних сферах життєдіяльності суспільства.

Відношення індивіда до суспільних інтересів, що випливає з правильного розуміння і виконання їм своїх обов'язків, визначених соціальними нормами, представляє суб'єктивну сторону соціальної відповідальності. Соціальна відповідальність як сукупність нормативних вимог, пропонованих до індивіда, є об'єктивна сторона соціальної відповідальності. Цим вимогам відповідають позитивні і негативні санкції. Людина відповідає за свої дії, уже зроблені (ретроспективна відповідальність) чи за дії, що відбуваються, або їм має бути вчинитися (перспективна відповідальність).

Під перспективною (позитивної) соціальною відповідальністю, розуміють правильне, активно-свідоме виконання людиною своїх соціальних обов'язків, обумовлених необхідністю дотримання суспільних інтересів. Тобто індивід повинний вибрати активну, творчу лінію поводження, яка б у максимальному ступені відповідала потребам і інтересам розвитку суспільства. Соціальна відповідальність у її позитивному змісті може бути порушена свідомим-вольовим актом антисоціального поводження індивіда, результатом якого є настання ретроспективної відповідальності.

Ретроспективна відповідальність - це відповідальність за минуле поводження, що порушує вимоги соціальних норм і волоче за собою суспільний осуд і несприятливі наслідки для порушника.

У залежності від сфери соціальної діяльності соціальну відповідальність, як уже було відзначено вище, розділяють на відповідальність політична, юридична, моральну, відповідальність перед громадськими організаціями.

Юридична відповідальність традиційно розроблялася в правовій науці як відповідальність ретроспективна, тобто вона прямо зв'язується з протиправним поводженням. Стосовно суб'єктів права юридична відповідальність здобуває державно-примусовий характер. Це відбувається через те, що держава, закріплюючи норми права, визначає юридичну відповідальність незалежно від волі і бажання правопорушників. Державний примус у житті виявляється через різні форми, часом не зв'язані з юридичною відповідальністю. Таким чином, юридичну відповідальність відрізняє не просто державний примус, а лише державний примус до виконання норм права. Останнє виражається в різних видах діяльності правоохоронних органів. По-перше, у контролі за юридично значимим поводженням суб'єктів права. По-друге, у діяльності компетентних органів по розслідуванню і установленню фактів правопорушень. По-третє, у застосуванні до правопорушників передбачених законом санкцій.

Державний примус до виконання норм права характеризується також тим, що сама ця діяльність строго регламентована законом, має свої правові рамки.

Юридична відповідальність виявляється в процесі здійснення державного примуса, але виникає тільки після установлення факту правопорушення, особливо наявності в ньому складу правопорушення. Таким чином, склад правопорушення є фактична підстава юридичної відповідальності, а норма права - правова підстава, без її юридична відповідальність не існує.

Виразно, правопорушення і юридична відповідальність не разрывны, тому що правопорушення завжди і відразу породжує юридичну відповідальність. Реальний зміст і міру юридичної відповідальності за здійснення правопорушником протиправного суспільно небезпечного діяння виражається в застосуванні до нього санкції.

Головним у правовому положенні правопорушника є обов'язок відповісти за вчинене, виникаюча внаслідок здійснення їм правопорушення, що полягає в несприятливих наслідках особистого чи майнового характеру, обумовлених санкцією правової норми. Причому законом передбачений не тільки обов'язок відповідати за вчинене, але і володіння обсягом прав.

Повернемося до санкції, вона являє собою: несприятливі наслідки правопорушення, зазначені у відповідній нормі права, що застосовуються до правопорушника компетентними органами. Застосування санкції в правовій державі одночасно зв'язано із суспільним осудом правопорушника, що заподіює шкоду суспільним чи особистим інтересам. Хоча не всі санкції носять каральний характер (обмежують права і покладають обов'язку на правопорушника), але усі вони мають на увазі застосування державного примуса через виконання обов'язку під примусом і містять у собі несприятливі для нього наслідку, що і є юридичною відповідальністю. Юридична відповідальність тісно зв'язана із санкцією правової норми і реалізується через застосування цієї норми компетентним державним органом. Таким чином, юридична відповідальність являє собою обов'язок, що примусово виконується, що виникла в зв'язку з правопорушенням і реалізується в конкретному правоотношении.

Деякі вчені розглядають юридичну відповідальність як правоотношение між державою і громадянином, при якому держава в особі своїх органів має право покарати правопорушника, а він зобов'язаний перетерпіти це покарання. По цих поглядах, у правопорушника виникає як би обов'язок перетерпіти визначені позбавлення, установлені державно-владним шляхом за правопорушення. Але це все-таки занадто формальне й ідеалізоване розуміння юридичної відповідальності, тому що не всякий правопорушник, особливо злочинець, приймає на себе обов'язок "перетерпіти" покарання, навпроти, він усіляко прагне його уникнути.

Підсумовуючи вищесказане, можна визначити, що юридична відповідальність - це встановлені законом заходу впливу на правопорушника, що містять несприятливі для нього наслідку, застосовувані державними органами в порядку, також установленому державою.

Юридична відповідальність, будучи однієї з форм соціальної відповідальності, у той же час по цілому спектрі ознак відрізняється від всіх інших видів.

Насамперед , вона завжди оцінює минуле: це відповідальність за дію (бездіяльність), що вже мало місце, відбулося, тобто юридична відповідальність - відповідальність ретроспективна. Цим юридична відповідальність відрізняється від організаційної, політичний і інших видів відповідальності, звернених у майбутнє (наприклад, у постанові якої-небудь громадської організації визначається, що "товариш Ім'ярек відповідає за проведення заходу". Тут у наявності або організаційна, або політична відповідальність і мова йде про відповідальність товариша Ім'ярек у майбутньому, якщо цей захід буде зірване".

Далі, юридична відповідальність установлюється за порушення правових вимог, а не за їхнє виконання. На жаль, дуже часто можна зустріти штампи , коли "прописують" у законопроектах відповідальність за дотримання правових положень: за достовірну інформацію ( а треба за недостовірну), за виконання договірних зобов'язань (а треба за порушення і т.п.).

Про зв'язок юридичної відповідальності з державою вже згадувалося. Але тут важливо підкреслити, що тільки держава встановлює міри цієї відповідальності і тільки органи держави їхній здійснюють у порядку, що також установлюється державою. І міри ці завжди мають несприятливі наслідки для правопорушника: майнові, фізичні, політичні й інші. Важливо відзначити, що ці наслідки лягають додатковим тягарем на його плечі. Якщо, приміром , що взяли гроші в борг примушують їх чи віддати самовільно заняли житлову площу виселяють, то тут не можна вести мову про юридичну відповідальність. Якщо ж правопорушник понесе яку-небудь утрату, обтяження, а не тільки примусово виконає свій обов'язок, що він за якимись причинами добровільно не виконував, то в наявності буде юридична відповідальність. Наприклад, правопорушник повертає не тільки викрадену річ, але і сплачує штраф за зроблене їм дрібне розкрадання.

Серед ознак юридичної відповідальності можна також виділити:

· обов'язкова наявність правопорушення як підстава для настання юридичної відповідальності;

· офіційний характер державного осуду (осудження) поводження правопорушника;

· заподіяння правопорушнику страждання : морального, фізичного, майнового (матеріального);

· використання механізмів державного примуса.

2. Види юридичної відповідальності
У теоретичному плані по заходах впливу розрізняють і види юридичної відповідальності.
Насамперед це кримінальна відповідальність, що настає за злочини і містить такі міри, як позбавлення волі, штраф і інші міри, у тому числі страту.
У відношенні останньої в науковій сфері й у практиці ряду країн йдуть наукові суперечки - зберегти її чи усунути з арсеналу карного покарання. Аргументи проти її збереження полягають у тім, що вона в цілому ніяк не впливає на стан злочинності. Крім того, судову помилку, а вони, на жаль, дійсно мають місце, - виправити вже неможливо, наслідку помилки стають непоправними. Нарешті, посилаються ще і на та обставина, відоме ще в стародавності, що ефективність покарання полягає не в його жорстокості, а його невідворотності.
Усунення страти в Україні обумовлюється і фактом входження України в Раду Європи, де ця вимога є однією з умов співробітництва.

Словом, страта - це такий вид кримінальної відповідальності, що за всіх часів викликав і ще буде викликати суперечки, зіткнення думок. Так він і у вітчизняній історії не був однозначним, часом уводився, часом скасовувався, потім знову зберігав свою жахаючу силу.

Варто підкреслити, що карне покарання може призначити тільки суд. У призначенні такого покарання реалізується не тільки каральна функція карного покарання, але, як згадувалося, відбудовна. Вона має попереджувальний характер - загальпревентивний і приватнопревентивний. Іншими словами, покарання конкретного злочинця має двох адресатів - самого правопорушника і суспільство, якому подається сигнал про неблагополуччя, нестійкість у конкретному випадку і про можливі несприятливі наслідки для суспільства. Іноді можна зустріти сподівання на розширення і жорсткість кримінальної відповідальності як на панацею від усіх зол, як на головний інструмент наведення в суспільстві порядку. Пропонується, наприклад, притягати до карній відповідальності облич, що не виконують договірні зобов'язання. Зрозуміло, такі спроби вже мали місце в історії. Подібна криміналізація відповідальності в майновій сфері - це, загалом , пройдений етап у правовому розвитку людства. Однак це зовсім не виключає у визначених випадках (шахрайство, зловживання довірою і т.п.) і застосування кримінально-правових мір.

Адміністративна юридична відповідальність настає за адміністративну провину - протиправна, винна дія, що зазіхає на державний чи суспільний порядок, власність, права і волі громадян, установлений порядок керування.

Ця відповідальність настає незалежно від службового становища і підпорядкованості суб'єкта права. Вона накладається спеціальними органами, зокрема інспекціями. Міри адміністративної відповідальності містять у собі попередження, штраф, виправні роботи, адміністративний арешт, конфіскацію предмета, що був знаряддям правопорушення, тимчасове позбавлення спеціальних прав ( наприклад, на водіння автомобіля).

Міри дисциплінарної відповідальності, що настають за порушення організаційних правили - внутрішнього трудового розпорядку, виконавчої дисципліни, за невиконання службових обов'язків, також є дуже багатогранними. Це зауваження, догана, сувора догана, перевід на нижче оплачувану роботу на термін до 3-х місяців чи зсув на іншу посаду на тей же термін, звільнення. Розрізняють три види дисциплінарної відповідальності: відповідно до правил внутрішнього трудового розпорядку, у порядку підпорядкованості і відповідно до дисциплінарних статутів і положень. Дисциплінарна відповідальність за правилами внутрішнього трудового розпорядку поширюється на всіх, працюючих по найманню, і накладається за порушення трудової дисципліни керівником організації. У порядку підпорядкованості відповідальність несуть посадових осіб, що мають право прийому на роботу, а також знаходяться на виборних посадах, і деякі інші. На них накладаються дисциплінарні стягнення посадовими чи особами органами, від яких залежить призначення даних облич на посаду. Статути і положення про дисциплінарну відповідальність висувають підвищені вимоги до дисципліни працівників і поряд із загальними мірами дисциплінарної відповідальності містять спеціальні норми з більш твердими санкціями.

До цих же мір відносяться і попередження про неповну службову відповідність, зниження в класному чині.

Порушення норм права в сфері майнових і зв'язаних з ними особистих немайнових відносин спричиняє цивільно-правову, деліктну відповідальність.

Міри такої відповідальності: спростування зведень, що ганьблять честь, достоїнство і ділову репутацію, відшкодування збитків, звертання в доход держави, сплата неустойки (штрафу, пені), визнання угоди недійсної, примусове усунення перешкоди в здійсненні цивільних прав, відшкодування упущеної вигоди і т.д.

У сукупності цивільно-правова відповідальність настає за порушення правових норм, договірних зобов'язань, заподіяння позадоговірної майнової шкоди. Міри цієї відповідальності мають самий різний характер, але чітко прив'язані до майнової природи деліктів.

Специфічними мірами юридичної відповідальності є скасування неправомочних актів державних органів. У цій сфері важлива роль належить в Україні Конституційному Суду, органам прокуратури.

Іноді виділяють і інші види відповідальності - матеріальну, сімейну, процесуальну, податкову, конституційну.

Матеріальна відповідальність - відшкодування майнової шкоди, нанесеного в результаті неправомірних дій під час виконання особою своїх службових обов'язків.

Податкова відповідальність - це застосування фінансових санкцій за здійснення податкового правопорушення уповноваженими на те державними органами до платників податків і обличчям, що сприяють сплаті податку. Перш ніж говорити про податкову відповідальність, варто визначитися з поняттям і видами податкових правопорушень.

Податкові правопорушення - чинені платниками податків чи інших облич порушення податкового законодавства, зв'язані з правильним численням, повним і своєчасним внесенням податків у бюджет і позабюджетні фонди. Необхідно відзначити, що якщо податковим законодавством не встановлений який-небудь склад правопорушення, те податкові органи не вправі застосовувати санкції.

Суб'єктами податкової відповідальності в податковому законодавстві названі: платники податків, збирачі податків, банки й інші кредитні організації. У залежності від суб'єкта відповідальності чинне законодавство встановлює три самостійних види податкової відповідальності:

1. Відповідальність платників податків за порушення порядку числення і сплати податків;

2. Відповідальність збирачів податків за порушення порядку утримання і перерахування в бюджет прибуткового податку з фізичних осіб;

3. Відповідальність банків і інших кредитних організацій за невиконання (несвоєчасне виконання) платіжних доручень платників податків.

Суворість мір податкової відповідальності стала одним із самих серйозних основ для початку компанії по реформуванню податкової системи в цілому. Крім того, податкове законодавство в даний час є єдиною галуззю, у якій твердість системи покарань сполучається з відсутністю яких-небудь гарантій, процедур і спеціальних механізмів накладення і застосування стягнень, невід'ємно властивій будь-якій іншій системі мір відповідальності. Зокрема , у податковому законодавстві дотепер до кінця не вирішене питання про підстави й умови звільнення від відповідальності платника податків при наявності в його діянні складу правопорушення. Так, законодавчі акти по оподатковуванню взагалі не регулюють це питання, що викликає ситуацію, при якій даний пробіл починають заповнювати підзаконні акти й акти правоприменительных органів, що не завжди виправдано й обґрунтовано. Але зрештою буде прийняті довгоочікуваний податковий кодекс і стане ясно чи стане податкова відповідальність окремим видом юридичної відповідальності, виливши у фінансову чи відповідальність так і залишиться різновидом адміністративної.

Відмінність конституційної відповідальності від політичної полягає в тому, що підставою конституційної відповідальності для вищих посадових осіб є порушення їхніх конституційних обов'язків, тоді як політична відповідальність означає тільки те, що посаду обличчя займає, що вищу державну, може позбавитися політичної підтримки в силу тієї чи іншої причини.

Міри юридичної відповідальності не слід змішувати з іншими мірами, що також можуть мати примусовий характер і зовні дуже подібні з мірами юридичної відповідальності, але мають зовсім інше призначення. Це міри медичного характеру, коли обличчя, що зробило зовні протиправну дію, визнається несамовитим і в залежності від характеру і ступеня захворювання примусово міститься в медичну установу. Це міри адміністративного характеру - вилучення зброї, заборона на виїзд із карантинної зони тощо .

Іноді можна зустріти інший розподіл юридичної відповідальності на види:

- Штрафна, каральна відповідальність застосовується за злочини або адміністративні чи дисциплінарні провини. Виникнення і рух цієї відповідальності протікає тільки в процесуальній формі і визначається актами державних органів і посадових осіб, наділених відповідними правомочиями. Цей вид відповідальності включає наступні стадії:

· обвинувачення визначеного обличчя в здійсненні конкретного чи злочину провини;

· дослідження обставин справи про правопорушення;

· ухвалення рішення про чи застосування незастосуванні санкції, вибір у її межах конкретної міри чи покарання стягнення;

· виконання чи стягнення покарання, призначеного правопорушнику;

· своєрідним наслідком застосування штрафної, каральної санкції є "стан наказанності" (судимість - у карному праві, наявність стягнення - у трудовому й адміністративному), що тягне деякі правообмеження і більш строгу відповідальність при рецидиві. До штрафної, каральної відповідальності відносяться карна, адміністративна, дисциплінарна відповідальність.

Правовостановча відповідальність полягає у відновленні незаконно порушених прав, у примусовому виконанні невиконаного обов'язку. Особливість цього виду відповідальності в тім, що в ряді випадків правопорушник може сам, без утручання державних органів, виконати свої обов'язки, відновити порушені права, припинити протиправний стан. На цьому засновані додаткові санкції, застосовувані до правопорушника в процесі здійснення цих відносин відповідальності (пені, штрафи, інші міри спонуки). Правовосстановча відповідальність виникає з моменту правопорушення і завершується відновленням (у встановлених законом межах) порушеного правопорядку. Процесуальні норми регулюють реалізацію цього виду відповідальності у випадку суперечки (у суді, арбітражі) чи відмовлення правопорушника відновити порушений правопорядок (виконавче виробництво).

У процесі здійснення відповідальності можуть застосовуватися передбачені законодавством примусові міри, що забезпечують виробництво в справі про правопорушення - міри забезпечення доказів (обшуки, виїмки й ін.) чи виконання рішення (опис чи майна його вилучення й ін.), а також запобіжного заходу (відсторонення від роботи, затримка, утримання під вартою й ін.). Ці примусові міри носять допоміжний характер. Їхнє застосування залежить від ваги правопорушення, але не містить його підсумкової правової оцінки (їх застосуванням не вичерпується і не зважується питання про відповідальність за правопорушення), при застосуванні санкції вони поглинаються призначеним покаранням, стягненням, примусовим виконанням.

3. Регламентація юридичної відповідальності у підприємництві
Основою, яка визначає регламентацію юридичної відповідальності у підприємництві є система господарського законодавства. Вона складається із системи статусних, або компетенційних, законів, тобто таких, які визначають правове становище господарюючих суб'єктів (законодавчий інститут господарюючих суб'єктів). Ці закони класифікуються залежно від кола осіб, на які вони поширюються. Так, загальні закони «Про підприємництво», «Про підприємства в Україні» поширюються на всі підприємства і на всіх підприємців. Вони визначають види і організаційні форми підприємств, порядок їх створення та реєстрації, економічні і правові умови діяльності, порядок припинення діяльності підприємств. До загальних законів цієї групи належить Закон України від 14 травня 1992 р. «Про банкрутство», який визначає умови та порядок визнання підприємств (юридичних осіб) банкрутами з метою задоволення претензій кредиторів.

Крім загальних законів до статусних (компетенційних) відносять закони, які визначають правове становище окремих видів підприємств усіх галузей економіки. Зокрема, це Закон України від 19 вересня 1991 р. «Про господарські товариства», яким визначаються поняття, види, умови створення і діяльності господарських товариств, тобто підприємств, які утворюються і діють на договірних умовах шляхом об'єднання майна і підприємницької діяльності їх учасників. Закон України від 17 липня 1997 р. «Про сільськогосподарську кооперацію» враховує особливості правового становища кооперативів у сільському господарстві та їх об'єднань. Ще один приклад - Закон України від 19 березня 1996 р. «Про режим іноземного інвестування», в якому розділ IV «Підприємства з іноземними інвестиціями» врегульовує особливості правового становища підприємства з іноземною інвестицією. Аналогічно регулюється правове становище інших окремих видів підприємств: виробничих кооперативів, колективних сільськогосподарських підприємств та ін.

Іншим інститутом господарського законодавства є група нормативних актів, які регулюють правове становище та юридичну відповідальність об'єднань підприємств: асоціацій, корпорацій, концернів, консорціумів тощо.

Загальний порядок створення і державної реєстрації об'єднань підприємств регулюється Законом «Про підприємства в Україні» (об'єднань кооперативів у сільському господарстві - Законом «Про сільськогосподарську кооперацію»). До цього правового інституту входять також Декрети Кабінету Міністрів України та укази Президента України про об'єднання підприємств окремих галузей (вугільної промисловості; зв'язку; транспорту та дорожнього господарства; електроенергетичних підприємств; нафтової, газової, нафтопереробної промисловості та нафтопродукто-забезпечення). Сюди відносять і відповідні локальні акти: установчі договори, статути об'єднань.

Об'єднання підприємств створюються відповідно до вимог антимонопольного законодавства України, яке ґрунтується на двох основних законах - від 18 лютого 1992 р. «Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності» та від 29 листопада 1993р. «Про Антимонопольний комітет України». Це специфічне законодавство, яке покликане виконувати функцію захисту ринків України від зловживання монопольним становищем окремими господарюючими суб'єктами. Названі закони створюють правову основу для обмеження і попередження монополізму, недопущення у підприємництві недобросовісної конкуренції, здійснення державного контролю за виконанням вимог антимонопольних законів. Загалом норми цих законів забороняють монополії, контракти і змови щодо обмеження конкуренції у виробництві та реалізації продукції (робіт, послуг), угоди з монопольного встановлення цін та інші монопольні явища і дії.

Фундаментальним інститутом господарського законодавства є система нормативних актів, які на основі Закону України від 7 лютого 1991 р. «Про власність» регулюють відносини щодо управління (володіння, користування) нерухомим майном у народному господарстві. До цього інституту входять нормативні акти:

· про управління державною власністю. Це в основному укази Президента України, постанови Кабінету Міністрів, які деталізують положення ст. 31-39 (про державну власність) Закону України «Про власність». Стосовно державного сектора ці акти встановлюють правовий режим державного майна, яке знаходиться у повному господарському віданні державних підприємств або оперативному управлінні казенних підприємств та державних установ;

· про оренду державного та комунального майна;

· про приватизацію державного майна.

Окремим важливим інститутом господарського законодавства є інститут господарського договірного (контрактного) права. Значення його обумовлене тим, що інститут господарського зобов'язання і господарського договору є фундаментальним для всіх видів господарських відносин. Діюча система законодавства про договірне господарське право ґрунтується на кодифікованих законах і нормативних актах про окремі види договорів. Кодифіковані акти - це: Цивільний кодекс України, що містить норми про зобов'язальне право та окремі види зобов'язань; Закон «Про підприємства в Україні», в ст. 21 якого йдеться про господарські відносини підприємства, а в ст. 31 - про відповідальність за порушення договірних зобов'язань; Арбітражний процесуальний кодекс України, ст. 10 та 11 якого встановлюють загальний порядок урегулювання розбіжностей і спорів при укладанні, зміні та розірванні господарських договорів.

Законодавство про регулювання ринків капіталу, яке ґрунтується на Законі «Про власність», охоплює такі основні закони і декрети:

· Закон України від 20 березня 1991 р. «Про банки і банківську діяльність» з наступними змінами та доповненнями;

· Закон України від 30 жовтня 1996 р. «Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні», який визначає правові засади здійснення державного регулювання ринку цінних паперів та державного контролю за випуском і обігом цінних паперів та їх похідних в Україні;

· Закон від 10 грудня 1997 р. «Про національну депозитарну систему та особливості електронного обігу цінних паперів в Україні», який визначає правові основи обігу цінних паперів у Національній депозитарній системі та особливості електронного обігу цінних паперів в Україні;

· Закон України від 18 червня 1991 р. «Про цінні папери і фондову біржу», який визначає умови і порядок випуску цінних паперів, а також регулює посередницьку діяльність щодо обігу цінних паперів в Україні;

· Декрет Кабінету Міністрів України від 17 травня 1993 р. «Про довірчі товариства», яким визначено поняття довірчого товариства, особливості його створення та діяльності;

· Декрет Кабінету Міністрів України від 19 лютого 1993 р. «Про систему валютного регулювання і валютного контролю». Він установлює режим здійснення валютних операцій на території України, визначає загальні принципи валютного регулювання, повноваження державних органів і функцій банків та інших кредитно-фінансових установ України в регулюванні валютних операцій, права й обов'язки суб'єктів валютних відносин, порядок здійснення валютного контролю, відповідальність за порушення валютного законодавства;

· Указ Президента України від 19 лютого 1994 р. «Про інвестиційні фонди та інвестиційні компанії». Затверджене цим Указом Положення про інвестиційні фонди та інвестиційні компанії визначає поняття інвестиційних фондів та інвестиційних компаній, порядок створення та умови їхньої діяльності, здійснення державного контролю, а також заходи щодо захисту інтересів їхніх учасників.

Законодавство про страхування регулює відносини між страховиками (страховими компаніями, створеними у формі акціонерних, повних, командитних товариств або товариств з додатковою відповідальністю) і страхувальниками (юридичними особами та дієздатними громадянами) щодо захисту майнових інтересів громадян та юридичних осіб у разі настання певних подій (страхових випадків) за рахунок грошових фондів, що формуються шляхом сплати страхувальниками страхових платежів (страхових внесків, страхових премій). Дія цього законодавства не поширюється на державне соціальне страхування.

Антимонопольне законодавство, як атрибут правової системи ринкового спрямування, представлене в першу чергу Законом України від 18 лютого 1992 р. «Про обмеження монополізму і недопущення недобросовісної конкуренції в підприємницькій діяльності, який визначає правові основи обмеження і попередження монополізму, недолущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності та здійснення державного контролю за додержанням норм антимонопольного законодавства. До нього відносяться також Закон України від 26 листопада 1993 р. «Про Антимонопольний комітет України», Закон України від 7 червня 1996 р. «Про захист від недобросовісної конкуренції», який визначає правові засади захисту господарюючих суб'єктів і споживачів від недобросовісної конкуренції, та інші нормативні акти.

Висновок
Юридична відповідальність сполучається з державним осудом, осудженням поводження правопорушника. Саме державний осуд допомагає викликати такі почуття, що можуть зробити істотний виховний вплив на осіб, що допустили протиправне діяння. Наприклад, приміщення хворого в психіатричну чи лікарню митний огляд облич, що перетинають границі держав, чи вилучення майна його власником у сумлінного набувача не супроводжуються осудом, осудженням цих облич, хоча і носять не зовсім сприятливий для них характер.

Список використаної літератури
1. Іванов В. Вступ до теорії права., Харків., Скіф, 2004р.

2. Щербина В. Господарське право., Київ Юрінком Інтер 2003р.
3. Венгеров А.Б. Теория государства и права: Учебник для юридических вузов. - К.: Новый Юрист, 2004. - 624с.
4. Навроцький В.О. Наступність кримінального законодавства України (порівняльний аналіз КК України 1960р. та 2001р.). К. Атіка. 2001.
5. Науково-практичний коментар до Кримінального кодексу України. Під заг. ред. Потебенька М.О., Гончаренка В,Г. Загальна частина. - К.: Форум, 2001.