Юридичні гарантії як правові засоби реалізації та захисту службово-трудових прав працівників СБ України

Більш повне втілення в життя прав і свобод громадян залежить від безлічі найрізноманітніших по характеру факторів, кожний із який виступає в якості гарантій прав і свобод.

Ця робота присвячена праву на працю та його гарантіям. Ці питання завжди привертали увагу вчених (Н.Г. Александров, А. Баумгарт, А. Вельтнер, С.А. Іванов, Я. Коваржик, Р.3. Лівшиц, К. Мілованов, А.Е. Пашерстнік, А.І. Процевский, В.Н. Скобелкин, О.В. Смирнов, В.І. Смолярчук, В.Н. Толкунова, 3. Хайн та ін.).

Посилення наукового потенціалу на Україні не виключає потреби подальшого вивчення цих проблем, тим більше що наше законодавство і практика його застосування дуже мінливі в умовах становлення України як правової держави. Адже право на працю і його гарантії постійно наповняються новим змістом, істотно впливають на зріст добробуту людини і суспільства в цілому, продуктивність, дисципліну і якість праці.

Раніше вже зазначалося, що, як правило, термін "гарантія" застосовується для позначення засобів, за допомогою яких здійснюється забезпечення того чи іншого права. У юридичній літературі звичайно не проводяться розбіжності між засобами забезпечення, хоча така відмінність існує. Словники російської мови дають два значення слова "засіб": прийом чи спосіб чинності; предмет, пристосування, знаряддя для здійснення будь-якої діяльності. Що ж стосується слова "спосіб", то воно має тільки одне значення: прийом, метод, порядок, образ дії. Таким чином, засіб - прийом, і предмет, спосіб тільки прийом. Значить, у відповідності зі змістовим значенням цих слів будь-який спосіб можна розглядати як засіб, але не будь-який засіб є способом.

Так, наприклад, судовий порядок розгляду трудових спорів є як засобом, так і способом, що забезпечують відновлення трудових прав працюючих. А, наприклад, санкцію, передбачену правовою нормою за порушення законів про працю, ніяк не можна вважати способом, хоча засобом, що забезпечує здійснення трудових прав, вона, без сумніву, є. Звичайно, в останньому випадку межа між засобом і способом дуже рухлива. Поки ми розглядаємо санкцію як частину правової норми - це засіб забезпечення. Але лише санкція починає застосовуватися, можна з повною підставою казати про один з способів, із допомогою яких забезпечується здійснення того чи іншого права.

Слово "умови" також має декілька змістових значень:

1) обставини, від яких будь-що залежить, які що-небудь визначають;

2) обстановка, у якій протікає діяльність;

3) правила, встановлені у тій чи іншій області життя, діяльності;

4) статті, пункти договору, що передбачають певні дії його сторін;

5) вимоги, виставлені однією з сторін, що домовляються.

В усіх цих значеннях, за винятком останньої, умови можуть виступати в якості гарантій трудових прав. Так, ліквідація безробіття (економічна гарантія) є обставиною, від якої залежить реалізація права на працю; відсутність господарчих криз (економічна гарантія) - умови, в яких працюють громадяни.

Четверте і п'яте змістовні значення "умови" відносяться головним чином до гарантій юридичних.

Деякі з умов можна розглядати і як засоби чи способи забезпечення (правила, угоди, пункти договорів). У цьому випадку поняття "умови" перекривається поняттями "засоби" і "способи". В інших випадках така заміна неможлива, і при визначенні гарантій поняття "умови" повинно застосовуватися у власному значенні (наприклад, відсутність господарських криз і безробіття).

У широкому розумінні поняттям "гарантії" охоплюється вся сукупність об'єктивних і суб'єктивних факторів, що спрямовані на реалізацію прав і свобод громадян, на усунення можливих причин і перешкод їх неповного або неналежного здійснення і захист прав від порушень, що є, нажаль, багато чисельними у наші дні. Хоча ці фактори дуже різноманітні, але стосовно процесу реалізації прав і свобод вони виступають у якості умов, засобів, способів, прийомів та методів правильного його здійснення. Тому під гарантіями слід розуміти умови і засоби, що забезпечують фактичну реалізацію і всебічну охорону прав і свобод всіх та кожного зокрема.

Поглиблений аналіз прав і свобод громадян у сфері праці вимагає того, щоб в арсеналі гарантій більш чітко розрізнялися умови і засоби їх реалізації. Щоб успішно запровадити в життя записані в Конституції і законах права і свободи, потрібні насамперед сприятливі умови, що складаються з багатьох об'єктивних і суб'єктивних факторів. Фактори, що обговорюються, мають між собою спільні риси: вони повинні забезпечувати сприятливий режим, середовище для реалізації цих прав і свобод. Нажаль, в даний час обстановка в країні не сприяє активному здійсненню як прав, так і свобод, особливо в сфері соціально-економічного життя.

Враховуючи зазначені особливості одну групу гарантій доцільно іменувати "умовами" реалізації прав і свобод, а другу - "засобами". В останньому випадку мова йде про гарантії, що виступають у якості способів, прийомів і методів охорони та забезпечення прав і свобод особи. Отже, перша група гарантій спрямована на створення сприятливих обставин для користування основними правами і свободами та виконання обов'язків. Друга група забезпечує органи держави, органи місцевого самоврядування, громадські об'єднання, самих громадян ефективним інструментом у боротьбі за належне здійснення прав і свобод.

Виділення в системі гарантій трудових прав і свобод двох груп - умов і засобів - має і теоретичну, і практичну значимість. У теоретичному плані воно дає можливість глибше та детальніше розглянути механізм охорони, забезпечення і захисту прав і свобод та здійснення обов'язків громадян. У практичному - указане розділення є корисним у розумінні, що воно гарантує пошук конкретних шляхів підвищення ефективності їх реалізації. Механізм гарантій прав і свобод має таку особливість: його ефективне функціонування буде порушено, якщо втратиться злагоджена взаємодія обох груп гарантій.

Поряд з тим, у кожному конкретному випадку указану різницю не варто абсолютизувати. Один й той самий фактор в одному випадку може виступати як умова, а в іншому - в якості засобу реалізації прав і свобод. Таке розмежування має сенс лише в загальному плані, коли мова йде про гарантії прав і свобод у цілому, а не у кожному окремому випадку.

Можна дати наступне визначення гарантій здійснення (у тому числі охорони і відновлення) трудових прав громадян. Гарантії - це закріплені в законодавстві умови і засоби, що забезпечують суб'єктам трудових та похідних від них правовідносин реальні можливості для охорони, безперешкодного здійснення, відновлення (у випадку порушення) їх суб'єктивних прав і належного виконання ними обов'язків.

Всебічний аналіз законодавства і правової літератури, що стосується гарантій, підводять до висновку, що гарантія як поняття включає в себе декілька її різновидів. Теорія права не визначила єдиної класифікації гарантій, що забезпечують здійснення прав громадян. Дуже тривалий час більш-менш загальновизнаним було ділення гарантій на економічні або матеріальні, політичні та юридичні. Трохи пізніше коло гарантій почало значно розширюватися. Ряд авторів визнали існування гарантій ідеологічних. У якості самостійних видів виділили суспільні або морально-суспільні та організаційні гарантії. Почали говорити також про організаційно-політичні, суспільно-політичні, організаційно-правові та деякі інші види гарантій.

Класифікація будь-яких явищ та понять вимагає, насамперед, встановлення критерію розділення їх на різноманітні види. Таких критеріїв може бути не один, а декілька. Причому один частіше за все буває основним, а всі інші додатковими. Така класифікація дозволяє не тільки вивчити найбільш характерні риси явищ, що розглядаються, але й подивитися на ці явища з різних позицій, під різним кутом зору, пізнати частковості. Підстава ділення повинна бути такою, щоб дозволяла класифікувати згідно з нею всі складники явища чи поняття, що розглядаються.

Даючи наукову класифікацію гарантій, також необхідно виходити з єдиного критерію. Однак правило єдності підстав ділення не завжди дотримується у нашій літературі. Так, наприклад, ділять гарантії на економічні, політичні, ідеологічні, юридичні та суспільні; економічні, юридичні й суспільні; соціально-економічні, політичні, ідеологічні, організаційні та правові. В усіх цих випадках в основі ділення лежить не менш двох критеріїв (характер самих засобів та види органів, що їх застосовують).

Що слід взяти за основу при класифікації гарантій? А.В. Міцкевич, наприклад, пропонує ділити гарантії по змісту (соціальному призначенню) засобів забезпечення. Але, по-перше, зміст та призначення - поняття різні, отже, є не одна, а дві підстави ділення. По-друге, слово "зміст", по відношенню до видів гарантій, означає не що інше, як самі гарантії, що складають даний вид. На питання, який зміст, скажімо, матеріальних або юридичних гарантій, у відповіді доведеться перелічити засоби забезпечення, що об'єднуються у той чи інший вид гарантій. Якщо говорити про зміст кожної окремої гарантії, то в цілому ряді випадків не можна буде пояснити, чому ті чи інші засоби забезпечення об'єднані в один вид.

Не зовсім відповідним критерієм є й соціальне призначення засобів забезпечення. Якщо виходити з їхнього призначення як гарантій, то воно однаково для усіх - забезпечення дотримання законів, забезпечення здійснення прав. Якщо ж розглядати суспільне призначення різноманітних засобів, способів та умов безвідносно до забезпечення законності, то об'єднання їх по видам гарантій стає неможливим, оскільки значна частина цих засобів не має іншого призначення та, крім того, призначення їх може бути цілком різноманітним. Наприклад, призначення кінотеатрів і похоронних бюро (матеріальні гарантії) та т. і.

За основу класифікації гарантій на види слід взяти характер тієї галузі суспільної діяльності людей, в якій створюються, існують та удосконалюються засоби, способи та умови, що забезпечують дотримання законів й здійснення прав громадян. На цій підставі всі гарантії можна розбити на п'ять видів: економічні, матеріальні, політичні, ідеологічні та юридичні.

Зрозуміло, це ділення є досить відносним, межі між видами мають відому рухливість. Багато матеріальних гарантій є й економічними, значну частину політичних і юридичних гарантій можна назвати ідеологічними і т. і. В цілому ряді випадків політичні засоби, що закріплені в законі, стають правовими гарантіями (наприклад, контроль профспілок за дотриманням трудового законодавства).

Крім основного критерію класифікації гарантій існують й інші критерії, що можна назвати допоміжними. Так, наприклад, гарантії можна розділити на об'єктивні та суб'єктивні. До суб'єктивного відноситься лише частина ідеологічних засобів забезпечення, а всі інші входять до групи об'єктивних гарантій.

За ступенем безпосередності впливу всі засоби забезпечення законності і, зокрема, забезпечення прав громадян можна розділити на прямі і непрямі. Розподіл тут необхідно робити не взагалі, а стосовно кожного конкретного права, хоча, зрозуміло, існують і такі гарантії, що можна віднести до будь-якого права громадянина. Прямими гарантіями здійснення трудових прав робітників та службовців безсумнівно є, наприклад, контроль за дотриманням трудового законодавства і т.і. У якості непрямих можна розглядати демократичний порядок створення органів, що розглядають трудові спори і т.і. Н.В. Вітрук пропонує розподіл гарантій на державні і суспільні - за суб'єктом, що приймає участь в забезпеченні реалізації й охорони прав. Однак при такому розподілі цілий ряд гарантій залишається поза цими двома групами (усі матеріальні засоби забезпечення, частина економічних і т.і.). Навряд чи можна вважати класифікацією і розділ "усіх гарантій на правові і не правові (моральні та інші.)". Адже тут береться один із видів і протипоставляється всім іншим. З таким же успіхом можна ділити гарантії на економічні та неекономічні, політичні та неполітичні і т.і. Не зовсім точним є розподіл Н.В. Витрук гарантій на загальні і спеціальні. До загальних він відносить економічні, політичні й ідеологічні засоби, а до спеціальних - юридичнім Останні вважаються спеціальними "тому, що "вони безпосередньо забезпечують реалізацію й охорону суб'єктивних прав громадян". Але як ми вже відзначали, безпосереднє забезпечення прав здійснюється не тільки юридичними, а й іншими засобами. Розподіл гарантій прав громадян на загальні і спеціальні цілком припустимо, але по іншій ознаці. До загального можна віднести засоби, способи й умови, що забезпечують здійснення більшості наданих громадянам прав, а до спеціальних - тих, що призначені для забезпечення тільки визначеного права або групи однорідних прав (цивільних, трудових і т.і.).

Деякі автори об'єднують економічні та матеріальні гарантії в один вид, вважаючи що вони мають однакове значення. Тому, згадуючи одне, беруть друге в дужки - матеріальні (економічні) або економічні (матеріальні). Проте, хоча поняття "економічний" та "матеріальний" близькі по своєму значенню, їх не можна вважати повністю співпадаючими ні взагалі, ні в застосуванні до гарантій. Економічний - значить стосовний до економіки, господарчий; матеріальний - стосовний до матерії, фізичний (протилежність духовного), речовий, стосовний до засобів існування, майновий, грошовий. Поняття "матеріальний" більш широке, ніж поняття "економічний". По відношенню до гарантій слово "матеріальний" найчастіше застосовується, очевидно, в значенні речовий, майновий, грошовий. Так, наприклад, одним з матеріальних засобів, що забезпечують здійснення свободи друку, є папір. Але цілком очевидно, що запаси паперу не можна вважати економічною гарантією.

Таким чином є всі підстави говорити про існування двох самостійних видів гарантій: економічних та матеріальних.

Не менш важливе значення у забезпеченні трудових прав працівників мають політичні гарантії.

Сучасна та "добре розвинута держава є політичною основою забезпечення прав громадян. До числа найважливіших політичних гарантій, безсумнівно, можна віднести демократичний устрій держави, що передбачає контроль за роботою державного апарату з низу (громадські організації, різні союзи і т.п. структури, що ставлять одним зі своїх завдань контроль і прийняття участі в удосконаленні законодавства).

У ряді теоретичних робіт говориться не про політичні, а про соціально-політичні, суспільно-політичні, організаційно-політичні гарантії.

Своєрідну позицію займає О.В. Смирнов, що поряд з економічними говорить про морально-політичні або суспільні гарантії. Останні фактично зводяться лише до засобів впливу, що використовується громадськими організаціями.

Суспільні гарантії виділяються в якості самостійного виду гарантій та іншими авторами. Так, наприклад, Б.П. Кравцов вважає суспільними гарантіями "сукупність сил і засобів, що використовуються суспільством в боротьбі за дотриманням законів та охорони порядку…". Засоби, без сумніву, можуть бути гарантією, якщо з їхньою допомогою забезпечується законність. Що ж стосується сил, то навряд чи їх (на відміну від засобів і способів) можна вважати гарантією законності. Перераховуючи різновиди суспільних гарантій, Б.П. Кравцов тільки один раз згадує про силу. Він говорить про силу суспільного впливу на правопорушників. Однак засобом забезпечення законності, тобто гарантією, буде сам вплив, а не його сила. Слово "сила" має тут лише порівняльне значення - велика або менша. Стосовно до гарантій, це буде означати більшу чи меншу ефективність гарантії.

До числа суспільних гарантій Б.П. Кравцов відносить діяльність громадських організацій і громадян з виконання законів, контроль за дотриманням норм права, попередження правопорушень, застосування мір суспільного впливу, перевиховання і виправлення злочинців. Мова, таким чином, йде, з одного боку, про виконання законів самими громадськими організаціями, і про їх діяльність по забезпеченню законності - з іншого.

Але саме по собі виконання законів навряд чи можна вважати гарантією законності. У теорії права є загальновизнаним положення про те, що зміст законності перебуває (чи головним чином перебуває) у суворому дотриманні і виконанні законів усіма державними та громадськими органами й організаціями, посадовими особами і громадянами. Але оскільки виконання законів є змістом законності, то воно не може бути її гарантією. Якщо ж виконання законів вважати гарантією законності, то вийде, що виконання законів гарантує саме себе.

Діяльність громадських організацій, що спрямована на забезпечення законності, повинна в залежності від її характеру входити до складу політичних, юридичних та ідеологічних гарантій. Візьмемо, наприклад, діяльність профспілок. Одним із її основних видів є робота в економічній області. Але це лише один із видів усієї діяльності профспілок. Як об'єднання громадян по лінії професійній, профспілки - це організація економічна. Але не тільки. Профспілки є й організацією політичною.

Професійні спілки відіграють важливу роль у розвитку політичної системи суспільства Української держави, подальшому розгорненні демократії, все більш широкій участі громадян в управлінні справами держави і суспільства, удосконаленні державного апарату, підвищенні активності громадських організацій, зміцненні правової основи державного і громадського життя, розширенні гласності, постійному врахуванні громадської думки.

Але чи можна вважати політичною роботу профспілок по забезпеченню законності, по забезпеченню здійснення трудових прав працівників? Але якщо в цілому роботу профспілок по забезпеченню законності в області трудових правовідносин можна характеризувати як політичну, то не можна не враховувати відомій частині дії профспілкових органів, що спрямовані на забезпечення дотримання законів про працю і прав працюючих, мають правове значення (тобто вони засновані на нормі права і можуть викликати правові наслідки). Тому таку діяльність варто віднести до гарантій юридичних. Діяльність профспілок по забезпеченню законності, що не має правового значення, повинна бути віднесена до політичних гарантій.

У такому ж напрямку варто розглядати і діяльність інших громадських організацій по забезпеченню законності.

Тому є недоцільним на одному рівні з політичними, юридичними й ідеологічними гарантіями виділяти, в якості особливого виду засобів забезпечення законності, ще і гарантії суспільні

Звернемося тепер до питання про ідеологічні гарантії. Ідеологія, як відомо, являє собою систему поглядів, ідей, уяв того чи іншого кола людей, тієї чи іншої партії, їх світогляд. Ідеологія охоплює політичні, правові, філософські, моральні, релігійні, художні погляди та ідеї. Ці різні групи ідей та поглядів називають формами ідеології. З ними безпосередньо пов'язані різні форми ідеологічних стосунків (політичних, моральних, правових та т, д.), а також відповідні політичні, правові, релігійні та інші організації.

Якщо виходити з поняття "ідеологічні гарантії" у широкому його значенні, то до них слід віднести значну частину політичних та юридичних засобів забезпечення законності. Але цей термін застосовується ще й в більш вузькому значенні, коли говорять про політичні і юридичні умови поряд з ідеологічними. Тут, очевидно, до ідеологічних умов відносять тільки погляди та ідеї. Це те, що являє собою суспільну свідомість. В цьому ракурсі про ідеологічні гарантії можна говорити як про окремий вид засобів забезпечення законності.

Основні політичні та юридичні гарантії створюють стійку базу забезпечення трудових прав працівників. Вони не тільки служать самі засобами забезпечення, але й є основою створення та розвитку матеріальних і економічних гарантій. Всі існуючі види гарантій знаходяться в тісному взаємозв'язку та взаємодії один з одним.

В умовах ринкових відносин, крім законодавчого закріплення юридичних гарантій, останні встановлюються також суб'єктами у конкретних договорах. Відповідно до статті 21 Кодексу законів про працю України контракт є особливою формою трудового договору, в якому строк його дії, права, обов'язки і відповідальність сторін (у тому числі матеріальна), умови матеріального забезпечення та організації праці працівника, умови розірвання договору можуть встановлюватись угодою сторін. Прийняття (наймання) на роботу працівників шляхом укладання з ними контракту власником або уповноваженим ним органом, громадянином (надалі - роботодавець) може здійснюватись у випадках, прямо передбачених чинним законодавством. Контракт як особлива форма трудового договору повинен спрямовуватися на забезпечення умов для вияву ініціативності та самостійності працівника, враховуючи його індивідуальні здібності й професійні навички, підвищення взаємної відповідальності сторін, правову і соціальну захищеність працівника.

Умови контракту, що погіршують становище працівника порівняно з чинним законодавством, угодами і колективним договором, вважаються недійсними. Гарантії, визначені законодавством або договорами, забезпечують нормальний процес здійснення відповідними суб'єктами своїх прав, що створює стабільність правовідносин, зміцнює їх стійкість і правопорядок.

Соціально-правова значимість гарантій на викликає сумніву, адже вони забезпечують реалізацію не тільки прав, а й інтересів відповідних суб'єктів.

Оскільки правові гарантії використовуються багатоаспектно, то це само по собі передбачає певну специфіку останніх та їх прояв у реальному житті. При визначенні гарантій суб'єктів договірних відносин в трудовому праві, слід керуватися розробками, які є в правовій літературі, положеннями трудового і цивільного законодавства, а також враховувати специфічність функціонування договірних зобов'язань, де в умовах ринку сторони значною мірою самі визначають свої взаємовідносини.

2. Критерії класифікації та види юридичних гарантій в трудовому праві України

З метою більш глибокого аналізу юридичних гарантій, що забезпечують засобами трудового права реалізацію конституційних прав і обов'язків громадян у сфері праці, нами використовується такий прийом дослідження, як класифікація. Відразу необхідно відзначити, що існують різні критерії класифікації юридичних гарантій прав і обов'язків громадян у сфері праці.

У теорії права немає єдності поглядів ні на поняття юридичних гарантій, ні на їх систему. Термінологія, що застосовується, також не відрізняється однаковістю. Говорять про гарантії охорони прав і інтересів, про гарантії дотримання прав, про гарантії доцільної реалізації права, про гарантії забезпечення прав і т.п.

Вживання понять "гарантії забезпечення прав", "гарантії дотримання", "гарантії охорони прав" цілком правомірно. Очевидно, що ці поняття співпадають одне з іншим. Але не кожне окремо, не всі вони разом не відображують в повній мірі змісту, не вичерпують усього різноманіття проявів дії юридичних гарантій прав громадян.

Більш широкими є поняття "гарантії реалізації" і "гарантії здійснення права". Звичайно їх вважають рівнозначними, тому що слово "здійснення" і слово "реалізація" мають однакове змістове значення. Але, оскільки мова йде про права працівників, більш доречним є термін "здійснення права", що вживається у найбільш важливих політичних документах.

Ділення юридичних гарантій на гарантії здійснення і гарантії охорони прав є не зовсім виправданим. Справді, здійснення суб'єктивного права містить у собі не тільки вступ у ті або інші правовідносини і їх подальше існування, але й усунення перешкод, що виникають у процесі здійснення суб'єктивного права, охорону від можливих порушень, а також і відновлення порушеного права. Виходячи з такого розуміння терміну "здійснення права", можна говорити і про юридичні гарантії здійснення в такому широкому розумінні.

У юридичній літературі одержало поширення поняття "правові гарантії законності". По змісту воно значно ширше, чим юридичні гарантії здійснення прав. Останні входять як необхідна складова частина в число перших. Тому, говорячи про юридичні засоби, за допомогою яких забезпечується здійснення прав громадян, доцільніше користуватися терміном "гарантії здійснення прав".

Основним критерієм класифікації юридичних гарантій в сфері праці є форма, у якій вони виражені. Юридичні гарантії можуть бути сформульовані у вигляді елементарних прав, що входять до змісту конституційного суб'єктивного права і юридичного обов'язку, або у вигляді самостійних галузевих суб'єктивних прав і юридичних обов'язків, що конкретизують конституційні права й обов'язки громадян України в соціально-економічній сфері. Так, право на вибір роду занять і роботи, відповідно до покликання, здібностей, професійної підготовки, освіти і з урахуванням суспільних потреб, будучи елементарним правом, що входить у зміст конституційного права громадян на працю, виступає гарантією цього права. Елементарне право працівника на робочий тиждень, що не перевищує 40 годин (ст. 50 КЗпП), є юридичною гарантією конституційного права громадян України на відпочинок. До числа таких прав-гарантій названого конституційного права, варто віднести: право на скорочений робочий день для неповнолітніх, для окремих категорій працівників (учителів, лікарів, та інших), для ряду професій і виробництв (ст. 51 КЗпП); право на скорочену тривалість роботи в нічний час (ст. 54 КЗпП); право на щотижневий відпочинок (ст. 67, 68, 69 КЗпП); право на щорічну оплачувану відпустку та інші. (ст. 74 КЗпП).

Розглянемо тепер самостійні галузеві права і юридичні обов'язки працівників, що конкретизують конституційні права громадян та їх обов'язку в сфері праці. Так, право на працю розвинене в трудовому законодавстві цілою сукупністю самостійних суб'єктивних прав працівників: правом на вільне укладання трудового договору для виконання роботи з визначеного фаху, кваліфікації або посади з виплатою за неї заробітної плати; правом на вибір терміну трудового договору. По діючому трудовому законодавству трудовий договір може бути: 1) безстроковим, що укладається на невизначений строк; 2) на визначений строк, встановлений за погодженням сторін; 3) таким, що укладається на час виконання певної роботи (ст. 23 КЗпП України). Також самостійним суб'єктивним правом працівників є право на встановлення за згодою сторін трудового договору іспиту при прийомі на роботу, визначеної в законі тривалості, з метою перевірки відповідності працівника щодо дорученої йому роботи; право на визначеність трудової функції, що знаходить своє вираження в чіткій регламентації переведень на іншу роботу з ініціативи власника або уповноваженого їм органу й у забороні вимагати від працівника виконання роботи, не зумовленої трудовим договором. Важливо також відзначити, що право працівника на визначеність трудової функції виступає найважливішою гарантією реалізації таких складових правомочностей конституційного права громадян на працю, як: правомочність на вибір роду занять та роботи відповідно до покликання, здібностей, професійної підготовки, освіти і з урахуванням суспільних потреб; правомочність на оплату праці відповідно до її кількості і якості. Тому таке велике значення мають положення, сформульовані в ст. 31-35 КЗпП України. Так, у ст. 31 КЗпП "Заборона вимагати виконання роботи, не обумовленої трудовим договором" записано, що власник або уповноважений ним орган не має права вимагати від працівника виконання роботи, не обумовленої трудовим договором. Конкретизація цієї заборони для власника зафіксована, по-перше, у понятті переведення на іншу роботу і, по-друге, у процедурних нормах такого переведення: загальних й спеціальних. Розглянемо їх докладніше.

Визначення переведення на іншу роботу міститься в ст. 32 КЗпП України, причому законодавець використовував для цього прийом порівняння з переміщенням: "Не вважається переведенням на іншу роботу і не потребує згоди працівника переміщення його на тому ж підприємстві, в установі, організації на інше робоче місце, в інший структурний підрозділ у тій же місцевості, доручення роботи на іншому механізмі або агрегаті у межах спеціальності, кваліфікації чи посади, обумовленої трудовим договором. Власник або уповноважений ним орган не має права переміщати працівника на роботу, протипоказану йому за станом здоров'я".

У частині другій ст. 32 КЗпП законодавець дає право власнику або уповноваженому ним органу без погодження працівників переміщувати їх в рамках того ж підприємства, установи, організації на інше робоче місце, в інший структурний підрозділ (встановлена лише одна вимога - цей структурний підрозділ має знаходитись у тій же місцевості), доручати йому роботу на іншому механізмі чи агрегаті у межах спеціальності та кваліфікації (посади), обумовлених трудовим договором. Заборонено лише переміщувати працівників на роботу, протипоказану їм за станом здоров'я.

Таким чином, відповідно до частини другої ст. 32 КЗпП виходить, що визначення у трудовому договорі конкретного робочого місця, структурного підрозділу, механізму, агрегату не має великого юридичного значення. Власнику дане право таких умов трудового договору не додержуватись. Такий висновок неминуче виходить. з тексту ст. 32 КЗпП.

Правда, не можна не бачити протиріччя між частиною першою ст. 21 і ст. 31 КЗпП, з одного боку, і частиною другою ст. 32 КЗпП. Будь-які спроби вирішити протиріччя на користь статей 21 і 31 КЗпП суперечили б спеціальному правилу ст. 32 КЗпП.

Звичайно, редакція частини другої ст. 32 КЗпП істотно зачіпає інтереси працівника. Вступивши на роботу водієм легкового автомобіля, він невдовзі може опинитися водієм вантажівки. Юнак. прийнятий у торгове підприємство на роботу продавцем побутової техніки, невдовзі може опинитися продавцем білизни. Не перешкоджає реалізації прав власника на переміщення працівників з одного структурного підрозділу в інший і пункт 2.14 Інструкції про порядок ведення трудових книжок на підприємствах, в установах і організаціях, що потребує внесення до трудової книжки запису про прийняття на роботу з зазначенням структурного підрозділу (цеху, відділу, підрозділу, дільниці, виробництва). Реалізація права власника, встановленого законом; не може бути заблокована підзаконним актом.

Вважаємо, що все ж вирішуватися це протиріччя має на користь ст. 21 КЗпП. Ст. 43 Конституції України забороняє застосування примусової праці. Примусова праця - це будь-яка робота чи служба, виконання якої вимагають вед працівника під загрозою будь-якого покарання, для якої працівник не запропонував добровільно своїх послуг (ст. 2 Конвенції про примусову чи обов'язкову працю). Отже, вимагаючи від працівника виконання роботи з підпорядкуванням правилам внутрішнього трудового розпорядку, власник не має права вийти за межі трудового договору. І право власника переміщувати працівників обмежено умовами трудового договору: у межах трудового договору переміщення можливе, за його ж межами воно буде протизаконним.

Загальним правилом переведення на іншу роботу є обов'язкова згода працівника як на переведення на тому ж підприємстві, так і на переведення на роботу на інше підприємство або в іншу місцевість, хоча б разом із підприємством, на якому зайнятий працівник. Як виняток із цього загального правила, згода робітника або службовця не потрібна на тимчасове переведення на іншу роботу у випадку виробничої необхідності. У разі простою працівники переводяться з урахуванням їх спеціальності і кваліфікації на іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації на весь час простою або на інше підприємство, в установу, організацію, але в тій самій місцевості на строк до одного місяця. Однак і при тимчасових переведеннях на іншу роботу з визначених засад, у законодавстві про працю встановлені додаткові гарантії, що забезпечують охорону працівників від незаконних переведень. При тимчасовому переведені на іншу роботу у випадку виробничій необхідності встановлені наступні додаткові гарантії: 1) екстраординарність причин такого переведення - відвернення стихійного лиха, виробничої аварії або негайного усунення їх наслідків; для відвернення нещасних випадків, простою, загибелі або псування державного або громадського майна та в інших виняткових випадках, а також для заміни відсутнього працівника; 2) регламентація терміна переведення - власник або уповноважений їм орган має право переводити працівника на термін до одного місяця не на обумовлену трудовим договором роботу на тому ж підприємстві або на іншому підприємстві, але в тієї ж місцевості кожного разу при виникненні випадків, що підпадають під поняття виробничої необхідності. Що стосується терміну переведення на іншу роботу для заміщення відсутнього працівника, то він не може перевищувати одного місяця протягом календарного року; 3) визначення порядку оплати праці при такому переведенні - оплата робиться за виконуваною роботою, з заробітком, не нижчим від середнього заробітку за попередньою роботою.

При тимчасовому переведення на іншу роботу у випадку простою для працівників встановлені наступні додаткові гарантії: 1) при простої не допускається переведення кваліфікованих працівників на некваліфіковані роботи; 2) працівники переводяться на іншу роботу з урахуванням їхнього фаху і кваліфікації; 3) якщо працівник у разі простою переводиться на іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації, то, він переводиться на весь час простою; а якщо на інше підприємство, в установу, організацію, але в тій самій місцевості - на строк до одного місяця; 4) якщо при простої працівник переводиться на нижче оплачувану роботу, то при виконанні норм виробітку за ним зберігається середній заробіток за попередньою роботою, а за працівниками, які не виконують норми або є переведеними на почасово оплачувану роботу, зберігається їх тарифна ставка (оклад).

Звернемося до з'ясування того, які трудові права працівників конкретизують конституційне право на охорону здоров'я громадян України. Насамперед, це основне право працівників на здорові та безпечні умови праці. Обов'язок забезпечити реалізацію цього права трудове законодавство (ст. 153 КЗпП України) покладає на власника або уповноважений ним орган. Власник або уповноважений ним орган повинен впроваджувати сучасні засоби техніки безпеки, які запобігають виробничому травматизмові, а також забезпечувати санітарно-гігієнічні умови, що запобігають виникненню професійних захворювань працівників; проводити з урахуванням вимог щодо охорони праці проектування виробничих об'єктів, розробку нових технологій, засобів виробництва, засобів колективного та індивідуального захисту працюючих; проводити інструктаж (навчання) працівників з питань охорони праці, протипожежної охорони та інше.

Право працівника на здорові і безпечні умови праці носить комплексний характер і складається з цілого ряду правомочностей, таких як: право на захист від впливу шкідливих умов праці; право працювати тільки у виробничих помешканнях і на робочих місцях, що відповідають санітарно-гігієнічним нормам, правилам; правомочність на одержання інструктажу щодо техніки безпеки та виробничої санітарії; на розслідування нещасного випадку, що відбувся на виробництві; на відшкодування збитку, заподіяного каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я, пов'язаним із виконанням трудових обов'язків. Всім перерахованим правомочностям працівників, як це зрозуміло з вище сказаного, кореспондують обов'язки власника підприємства по створенню здорових і безпечних умов праці для працівника. Такий механізм виступає надійною юридичною гарантією охорони здоров'я працівника в процесі праці.

Найважливішою юридичною гарантією конституційного права громадян України на освіту виступає основне галузеве право працівників - право на безкоштовне професійне навчання на виробництві, включаючи безкоштовне підвищення трудової кваліфікації. Основою зростання продуктивності праці, підвищення культури виробництва, технічного рівня і якості продукції є подальше удосконалювання загальної і професійної освіти працівників. "Реалізації права на працю сприяє навчання, у тому числі трудове навчання…"

Реальному втіленню в життя права на безкоштовне професійне навчання на виробництві, включаючи безкоштовне підвищення трудової кваліфікації, сприяє також ціла система норм трудового законодавства, що виділена в самостійну главу 14 КЗпП України "Пільги для працівників, які поєднують роботу з навчанням". Теоретико-правовий аналіз змісту цієї глави дозволяє виділити цілий ряд елементарних прав працівників, що не тільки розкривають зміст права працівника на безкоштовне професійне навчання на виробництві, включаючи і безкоштовне підвищення трудової кваліфікації, але і виступають засобами її реалізації, а отже, і юридичними гарантіями конституційного права громадян України на освіту. Ці права-гарантії можна розділити на: права-гарантії при одержанні працівником професійного навчання на виробництві; права-гарантії для працівників, що поєднують роботу з навчанням у загальноосвітніх школах і професійно-технічних навчальних закладах; права-гарантії для працівників, що поєднують роботу з навчанням у вищих і середніх спеціальних навчальних закладах. Важливо також відзначити, що велика кількість з цих гарантій виступають одночасно юридичними гарантіями конституційного права на працю, тому що вони забезпечують реалізацію правомочності на вибір роду заняття і роботи.

Таким чином, трудове законодавство закріплює широкий комплекс юридичних гарантій, що дозволяють забезпечити реалізацію конституційного права громадян на освіту і конституційне право на працю, особливо в тій його частині, що відноситься до правомочності на вибір роду занять і роботи відповідно до покликання, здібностям, професійній підготовці, освіті та з урахуванням суспільних потреб.

Юридичні гарантії названих прав та обов'язків громадян конкретизуються в трудовому законодавстві і за допомогою прав-принципів. Так, право працівників на об'єднання в професійні спілки - це і гарантія конституційного права громадян на об'єднання в громадські організації (ст. 36 Конституції України), і галузевий принцип даної галузі права.

Страницы: 1, 2, 3, 4