Продовж багатьох років ООН та численні недержавні організації працюють над тим, щоб змінити ситуацію, яка склалася в світі з допомогою низки законодавчих інструментів, у тому числі Європейських виправних правил, Американської конвенції з прав людини та Африканського статуту прав людини й народів.

Значення з формульованих в міжнародних пактах та конвенціях принципів та загальних положень про захист прав людини та поводження з обвинуваченими та підсудними для кримінально-процесуального законодавства вбачається в тому, що вони носять міждержавний характер, стабільні, на них не впливає дія соціальної кон'юнктури, що складається в конкретних державах під впливом різноманітних політичних, ідеологічних, економічних, релігіозних, історичних та кримінологічних факторів та, виходячи з цього, є чітким орієнтиром для розвитку законодавства та правозастосовної діяльності. Ці принципи вироблені на підставі численної багато рокової практики держав - членів ООН.

Дана тема є досить актуальною на сьогоднішній день, так як Україна - європейська держава, і тому потрібно звернути особливу увагу на підтягнення законодавства, у тому числі й кримінально-процесуального до європейського рівня, а це стане можливим, в перше чергу, після дотриманя та закріплення на національному законодавчому рівні усіх загальновизнаних принципів міжнародного права. А отже, основною метою даною роботи є висвітлення загальновизнаних принципів міжнародного права та проблеми їх реалізації в кримінальну процесі України.

1. Поняття та значення принципів кримінального процесу України

Принципи кримінального процесу - це закріплені в законі основоположні ідеї, засади, найбільш загальні положення, що визначають сутність, зміст і спрямованість діяльності суб'єктів процесу, спосіб і процесуальну форму їх діяльності та здійснення правосуддя, створюють систему гарантій встановлення істини, захисту прав і свобод людини та забезпечення справедливості правосуддя, засади від яких не відступають, а їх порушення тягне за собою скасування вироку та інших прийнятих за таких умов рішень по справі.

До критеріїв визначення певного положення принципом кримінального процесу слід відносити таку сукупність властивостей: 1) найбільш загальні, вихідні положення, ідеї, які мають фундаментальне значення для кримінального процесу; 2) ідеї, які закріплені в нормах права; 3) юридичне закріплені ідеї (положення), що мають значення, як правило, норм права найвищої юридичної сили і прямої дії (більшість із них закріплені в Конституції України, а самі норми Конституції є нормами найвищої юридичної сили, а отже визначають спрямованість, сутність і зміст окремих процесуальних інститутів - норми, які суперечать змісту принципів правосуддя, застосуванню не підлягають і повинні приводитись у відповідність з визначеними засадами; 4) принципово важливі засади, які діють у всіх або кількох стадіях кримінального процесу й обов'язково в його центральній стадії - стадії судового розгляду, а порушення будь-якого принципу означає незаконність рішення у справі й обов'язково тягне його скасування. [17]

Слід додати, що принципи мають загальнообов'язковий характер для всіх учасників процесу; реалізація принципів кримінального процесу забезпечується засобами державного впливу; кримінально-процесуальний закон визначає правовий механізм реалізації та захисту принципів кримінального процесу.

Принципи кримінального процесу - це не пасивне закріплення об'єктивних закономірностей правового життя чи певних правових ідей, не абстрактне побажання, а суттєвий засіб регулювання правовідносин у сфері кримінального судочинства. Вони являють собою акт волевиявлення держави, продукт свідомої законотворчості, і в цьому розумінні можуть виступати засобом розвитку процесуальної форми. Прикладом може бути нова Конституція України, в якій вперше були сформульовані такі принципи кримінального процесу, як змагальність, недопустимість примушування до свідчень проти самого себе, членів своєї сім'ї та своїх близьких родичів, знайшов юридичне визначення і розкриття принцип презумпції невинуватості обвинувачуваного.

У систем процесуального права принципи посідають домінуюче місце. Вони є першоджерелами для інших норм і інститутів, які виводяться з них і підпорядковуються нормам-принципам.

Значення принципів кримінального процесу полягає в тому, що вони:

- є першоджерелом і становлять основу окремих інститутів кримінально-процесуального права;

- являють собою суттєві гарантії правосуддя, забезпечення прав і свобод людини, законних інтересів фізичних і юридичних осіб;

- дають юридичну базу для тлумачення конкретних кримінально-процесуальних норм та вирішення спірних питань;

- синхронізують всю систему процесуальних норм і забезпечують узгодженість кримінально-процесуальних інститутів і єдність процесуальної форми;

- служать основою і вихідним положенням для вдосконалення окремих кримінально-процесуальних інститутів і правових норм, розвитку процесуальної форми і процесуальних гарантій правосуддя. [17]

Традиційно в юридичній літературі всі принципи кримінального процесу поділяють на загальновизнані або загальноправові, галузеві та міжгалузеві, також існує й інша класифікаці, поділ принципів на конституційні (закріплені в Конституції держави) та інші (суто кримінально-процесуальні).

2. Загальновизнані принципи міжнародного права та їх відображення у кримінальному процесі України

2.1 Принцип забезпечення захисту прав і свобод людини

Забезпечення захисту прав і свобод людини означає здійснення процесуальної діяльності в такому порядку, формі і режимі, за яких втручання в гарантовані законом права і свободи людини зовсім не мало б місця, або здійснювалося б лише в передбачених законом випадках, в умовах крайньої необхідності, коли іншими засобами вирішити завдання правосуддя неможливо.

Даний принцип закріплений у ст..ст. 2,3,7 Загальної декларації прав людини від 1948 р., [1] а токож ми знаходимо зазначений вище принцип у ст..2 Кодексу поведінки службових осіб по підтримці право порядку від 1979 р. [4] це зумовлено тим, що принцип забезпечення захисту прав і свобод людини є узагальнюючим принципом кримінального процесу, в рамках якого знаходять окреме проявлення його функціональні інститути - окремі менш загальні, але не менш важливі засади: недоторканність особи, недоторканність особистого життя, недоторканність житла, таємниці телефонних розмов, листування, телеграфної та іншої кореспонденції її нерушимості права власності. Ст. 5 Європейської конвенції про захист прав людини та основних свобод від 1950 р. визнано права людини на свободу та особисту недоторканність (п. 1), які можуть бути обмежені лише у випадках, передбачених підпунктами «a» - «f» цього пункту. У пунктах 2-5 тієї ж статті визначено права людини у разі її затримання чи арешту. [3] Взяття під варту є найсуворішим серед запобіжних заходів, передбачених ст. 149 Кримінально-процесуального кодексу України (далі - КПК). Його застосування пов'язане з істотним обмеженням конституційних прав особи. За змістом ст. 5 Конвенції питання про застосування зазначеного запобіжного заходу вирішується суддею або іншою особою, якій відповідним законом надано повноваження здійснювати судову владу. У національному законодавстві питання, пов'язані з обранням запобіжного заходу у вигляді взяття під варту, врегульовані статтями 148, 150, 155, 165, 1651, 1652 КПК. Крім того, Пленум Верховного Суду України у постанові від 25 квітня 2003 р. №4 «Про практику застосування судами запобіжного заходу у вигляді взяття під варту та продовження строків тримання під вартою на стадіях дізнання і досудового слідства» роз'яснив окремі питання застосування відповідного законодавства, а також положень Конвенції. Зокрема, виходячи з положень Конституції у п. 1 він акцентував увагу судів на необхідності під час вирішення питань, пов'язаних з обранням запобіжного заходу, не тільки додержувати вимог національного законодавства, а й ураховувати положення підпунктів «а» - «f» ст. 5 Конвенції. [13]

Права людини, як відомо, являють собою систему природних, невід'ємних і нерушимих свобод і юридичних можливостей, що обумовлені фактом існування людини в цивілізованому суспільстві та одержали моральне визнання, правове визначення і юридичне закріплення. Свобода виступає як можливість людини поводитись відповідно до своїх бажань і робити все, що подобається та не заборонено законом і не спричиняє шкоди правам і свободі інших людей.

Право виступає мірою свободи і зміст його в тому, щоб узгодити свободу окремої людини зі свободою інших членів суспільства, дотримуючись принципу рівності, право виступає як засобом забезпечення свободи, так і істотним засобом обмеження не узгоджувальних з суспільними потребами й уявленнями людей про добро і справедливість рівня свободи й обсягу влади.

У правовій державі стосовно громадян реалізується доцільна засада - «дозволено все, що не заборонено законом». Але такий підхід доречний і обґрунтований лише стосовно громадян. Що ж до учасників процесу, які мають розпорядчі повноваження, беззаперечно має діяти зовсім протилежний принцип -» дозволено тільки те, на що уповноважив закон, і тільки в визначеній законом процедурі (формі)». [17]

Ст. 6 Конституції України визначає, що органи судової влади здійснюють свої повноваження виключно в межах і згідно з законом. Ст. 19 Конституції України затверджує: ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законом; органи Державної влади і їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі; в межах повноважень та способом, що визначений законами.

Такий підхід обмежує правом владу як взагалі, так і владу правоохоронних і органів посадових осіб у кримінальному процесі зокрема, забезпечує верховенство закону в сфері судочинства. Із змісту ст. 29 та 32 Конституції України випливає, що кожна людина має право на особисту недоторканність, недоторканність приватного життя, особисту та родинну таємницю, захист своєї честі, гідності та доброго імені.

Резолюцією Генеральної Асамблеї 00Н №2200 від 16 грудня 1966 р. прийнято Міжнародний пакт про громадянські та політичні права, де викладено основні права і свободи людини, що визнаються державами ч. 3 ст. 2. [2] Згідно зі ст. 9 Конституції України положення цього пакту та інших міжнародно-правових актів, що стосуються прав і свобод людини, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, мають силу закону та захищаються правосуддям держави у встановленому законом порядку.

У сфері кримінального судочинства найбільшої уваги потребують такі об'єкти правового захисту, як: особиста свобода і недоторканність; недоторканність сфери особистого життя громадянина; недоторканність житла людини; таємниця листування, телефонних розмов, банківських вкладів, телеграфної й іншої кореспонденції. [17]

2.2 Повага та захист честі і гідності людини

Це принцип кримінального процесу, згідно з яким слідчий, суд, орган дізнання, прокурор і захисник зобов'язані відповідним чином ставитись до всіх інших учасників кримінального процесу і один до одного.

Вперше цей принцип було проголошено та закріплено після Другої світової війни у Загальній декларації прав людини від 1948 р., а саме у ст. 5даної декларації. [1]

У чинному законодавстві України цей принцип чітко і зрозуміло вперше здобув правове закріплення в Конституції України, де визначено:

- Людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю (ст. 3);

- Кожен має право на повагу до його гідності. Ніхто не може бути підданий жорстокому, нелюдському або такому, що принижує його гідність, поводженню чи покаранню (ст. 28);

- Не допускається збирання, зберігання, використання та поширення конфіденціальної інформації про особу без її згоди, крім випадків, визначених законом. Кожному гарантується судовий захист права спростовувати недостовірну інформацію про себе і членів своєї сім'ї, а також право на відшкодування матеріальної і моральної шкоди, завданої збиранням, зберіганням, використанням та поширенням такої недостовірної інформації (ст. 32). (Зауважимо, що в постанові Пленуму Верховного Суду України №7 від 28.09.90 «Про застосування судами законодавства, що регулює захист честі, гідності і ділової репутації громадян та організацій» у порядку цивільного судочинства не можуть розглядатися позови про спростування відомостей, які містяться у вироках та інших судових рішеннях, а також у постановах слідчих та інших відповідних органів, для оскарження яких законом встановлено інший порядок [14]).

У Міжнародному пакті про громадянські і політичні права зазначається:

всі особи, позбавлені волі, мають право на гуманне поводження і поважання гідності, властивої людській особі. Кодекс поведінки посадових осіб з підтримування правопорядку, прийнятий Генеральною Асамблеєю 00Н 17 грудня 1979 року, зобов'язує працівників правоохоронних органів, у тому числі і тих, що здійснюють розслідування, поважати і захищати гідність і права людини; зберігати в таємниці відомості конфіденційного характеру, отримувані в процесі своєї діяльності, якщо інтереси правосуддя не вимагають

іншого; нетерпиме ставитись до будь-яких дій, які містять нелюдяні чи принижуючі гідність людини форми стосунків; забезпечувати охорону здоров'я затримуваних. [2; 4]

Окремі вимоги щодо захисту честі і гідності особи містяться в Кримінально-процесуальному кодексі України, переважно в статтях стосовно окремих слідчігх чи процесуальних дій:

- ст. 22 - забороняється домагатись показань обвинувачуваного та інших осіб, які беруть участь у справі, шляхом насильства, погроз та інших незаконних заходів:

- ст. 185 - під час обшуку або виїмки слідчий повинен вживати заходів до того, щоб не були розголошені виявлені при цьому обставини особистого життя людини:

- ст. 193 - прн освідуванні не допускаються дії, які принижують гідність особи (аналогічне правило в ст. 194 щодо відтворення обстановки й обставин події):

- ст. 121 - дані досудового слідства можна оголосити лише з дозволу слідчого, винні в розголошенні даних попереднього слідства несуть кримінальну відповідальність:

- ст. 334 - у мотивувальній частині виправдувального вироку не лот скається включення формулювань, які ставлять під сумнів невинність виправданого.

Честь - об'єктивно існуючі уявлення про властивість моральних, духовних та інших якостей особистості, які визначають ставлення до людини в суспільстві.

Гідність - внутрішня самооцінка людини як особистості.

Репутація - існуючі в суспільстві уявлення про ділові та інші якості людини.

В розділі III КК України який називається «Злочини проти волі, честі та гідності особи» передбачається кримінальна відповідальність за незаконні поміщення особи в психіатричний заклад (ст. 151), незаконне позбавлення волі (ст. 146), захоплення заручників (ст. 147), торгівля людьми (ст. 149). Кримінальна відповідальність за образу та наклеп скасована.

2.3 Принцип презумпції невинуватості обвинуваченого

Закріплений у ст. 62 Конституції України, а також у ст 5, 15, 22, 53, 73, 74, З КПК України. Але в першу чергу він закріпляється та проголошується у Загальній декларації прав людини від 1948 р. у ст..11. [1]

Презумпція невинуватості - це об'єктивне правове положення, згідно з яким встановлюється таке.

Ніхто не може бути визнаний винним у вчиненні злочину, також підданий кримінальному покаранню інакше як за вироком суду і згідно з законом.

Обвинувачений (підсудний) не вважається винним, доки його вину не буде доведено в передбаченому законом порядку і встановлено вироком суду, що набрав законної сили.

Обов'язок встановлення об'єктивної істини у справі покладається на орган дізнання, слідчого, прокурора, суд (суддю). Особа, що знаходиться під слідством, не повинна доводити свою невинуватість. Ненадання нею доказів своєї невинуватості ні за яких обставин не може бути витлумачено як доказ вини. [18]

Постанова про притягнення особи як обвинуваченого та про обрання запобіжного заходу, обвинувальний висновок та обвинувальний вирок повинні ґрунтуватися на сукупності неспростовних та достовірних доказів. Усі сумніви у справі, в тому числі сумніви стосовно допустимості та достовірності наявних або наданих для використання фактичних даних, якщо вичерпані всі способи для їх усунення, повинні тлумачитись та розв'язуватися на користь обвинуваченого, чи особи що знаходиться під слідством.

Недоведена вина дорівнює доведеній невинуватості. Суд проголошує виправдувальний вирок, а орган дізнання, слідчий та прокурор закривають кримінальну справу за відсутністю складу злочину, якщо вину обвинуваченого або особи, що знаходиться під, слідством, у вчиненні злочину не доведено.

Водночас, на всіх інших громадян слід поширити дію принципу добропорядності людини. Для цього в Конституції держави необхідно закріпити норму такого змісту; «Кожна людина має честь і гідність, вважається добропорядною, кожен учасник будь-яких правовідносин вважається таким, що діє чесно, порядно та відповідно до закону, якщо інше не доведено і не визначено в законної сили судовому рішенні. Обов'язок доведення покладається на того, хто стверджує. Поширювана про людину порочна інформація вважається недостовірною, доказування достовірності такої покладається на того, хто їх поширив. Поширювач інформації відшкодовує матеріальну і моральну шкоду, завдану людині, якщо не докаже достовірність поширюваної інформації. Усі сумніви щодо доброчесності та правомірності дій будь-якого громадянина, а також щодо його вини у вчиненні будь-якого злочину чи іншого правопорушення, якщо немає змоги їх усунути, повинні тлумачитися та розв'язуватися на користь такого громадянина. Недоведена не добропорядність дорівнює доведеній добропорядності».

Гарантованість захисту до правосуддя. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави. Одним із засобів цього є гарантованість судового захисту прав і свобод людини. В Загальній декларації прав людини визначено: ст. 8 - «кожна людина має право на ефективне поновлення у правах компетентними національними судами у разі порушення її основних прав, наданих їй конституцією або законом»; ст. 10 - «кожна людина, для визначення її прав і обов'язків і для встановлення обґрунтованості пред'явленого її кримінального обвинувачення, має право, на основі повної рівності, на те, щоб її справа була розглянута прилюдно і з додержанням усіх вимог справедливості незалежним і безстороннім судом». Такий само зміст має ст. 14 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права. Названі положення підтверджуються ст. 55 Конституції України та змістом ст. 4 КПК України. В Декларації основних принципів правосуддя для жертв злочинів і зловживань владою, затвердженій Резолюцією Генеральної Асамблеї 00Н №40/34 від 29 листопада 1985 року, зазначається, що особи, яким злочином заподіяна шкода, мають право на доступ до механізму правосуддя і компенсацію заподіяної шкоди відповідно до національного законодавства. [1; 2; 7]

Гарантованість доступу до правосуддя означає, по-перше, право потерпілого на звернення до правоохоронних органів за захистом своїх порушених прав, свобод, законних інтересів, честі, гідності і ділової репутації, а за необхідності оскаржити рішення відповідних посадових осіб про відмову в порушенні кримінальної справи чи про її необґрунтоване закриття, що надає реальну можливість судового захисту своїх інтересів; по-друге, право обвинуваченого постати без затягувань і затримки перед судом та захищатись у суді від необґрунтованого обвинувачення. [17]

Гарантованість доступу до правосудді включає гарантованість звернення до суду, гарантованість оскарження в суді дій чи рішень слідчого, органів дізнання, прокурора, а також рішень суду першої інстанції, гарантованість звернень до суду рідною мовою та можливості користуватись допомогою адвоката. В Постанові Пленуму Верховного Суду України №7 від 30.05.97 «Про посилення судового захисту прав та свобод людини і громадянина» зазначається. «Враховуючи, що згідно з ч. 2 ст. 124 Конституції України (254к/96-ВР) юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, які виникають у державі, суди не вправі з часу введення Конституції в дію відмовляти фізичним чи юридичним особам у прийнятті до судового розгляду заяв і звернень. Суди не вправі відмовити у судовому захисті прав та свобод людини і громадянина, у прийнятті скарг на рішення, дії чи бездіяльність органів державної влади, місцевого самоврядування, посадових і службових осіб з підстав, не передбачених Конституцією чи законом». [15]

2.4 Забезпечення ознайомлення обвинувачуваного з обвинуваченням і допустимість судового розгляду справи тільки в рамках пред'явленого обвинувачення

Ознайомлення обвинуваченого з обвинуваченням є однією з гарантій захисту ним своїх прав та законних інтересів. Обвинувачений має право не тільки знати, в чому він обвинувачується, а й давати показання щодо пред'явленого йому обвинувачення. Суд може розглядати кримінальну справу тільки в межах пред'явленого обвинуваченому обвинувачення. В Європейській конвенції з прав людини, ратифікованій Україною Законом України від 17 липня 1997 року визначено, що кожна заарештована людина негайно сповіщається зрозумілою для неї мовою про підстави її арешту і про будь-яке обвинувачення проти неї (ст. 5); кожна людина, звинувачена у вчиненні кримінального злочину, має бути негайно і детально проінформована зрозумілою для неї мовою про характер і причину обвинувачення проти неї і мати достатньо часу й можливостей для підготовки свого захисту (ст. 6). [11]

Ці положення розкриваються в КПК України: в разі застосування запобіжного заходу підозрюваному до пред'явлення обвинувачення, обвинувачення такій особі повинно бути пред'явлено не пізніше десяти діб з моменту застосування запобіжного заходу, інакше запобіжний захід скасовується (ч. 4 ст. 148); копія обвинувального висновку і повістка про виклик до суду вручаються підсудному під розписку не пізніше як за три доби до дня розгляду справи в суді (ст. 254); розгляд справи в суді провадиться тільки щодо обвинувачених і лише по тому обвинуваченню, по якому їх віддано до суду (ст. 275). Під час судового розгляду до закінчення судового слідства прокурор вправі змінити пред'явлене особі обвинувачення.

Згідно зі ст. 277 КПК України зміна обвинувачення в суді не допускається, якщо цим будуть порушені правила про підсудність чи обов'язковість проведення попереднього слідства. У цьому випадку за наявності для того підстав прокурор заявляє клопотання про повернення справи на додаткове розслідування.

Переконавшись, що пред'явлене особі обвинувачення потрібно змінити, прокурор виносить постанову, в якій формулює нове обвинувачення та викладає мотиви прийнятого рішення. Прокурор оголошує постанову і вручає її копії підсудному, його захиснику і законному представнику, потерпілому, позивачу, відповідачу і їх представникам. Постанова долучається до справи.

Якщо в постанові прокурора ставиться питання про застосування кримінального закону, який передбачає відповідальність за менш тяжкий злочин, чи про зменшення обсягу обвинувачення, суд роз'яснює потерпілому та його представникові їх право підтримувати обвинувачення у раніше пред'явленому обсязі. [18]

У разі зміни обвинувачення суд роз'яснює підсудному, що той буде захищатись в судовому засіданні від нового обвинувачення, після чого відкладає розгляд справи не менше ніж на три доби для надання підсудному, його захиснику і законному представникові можливості підготуватись до захисту проти нового обвинувачення. За клопотанням підсудного цей строк може бути скорочений. Після закінчення цього строку розгляд справи продовжується.

При цьому потрібно зауважити, що Основні принципи незалежності судових органів (1985 р.) встановлюють, що даний принцип наділяє суди правом і обов'язком забезпечувати справедливість судового розгляду та повагу прав сторін (п. 6). Крім того п. 10 зазначеного документа безпосередньо передбачає, що судді повинні мати високі моральні якості й здібності, а також відповідну підготовку і кваліфікацію в галузі права. Аналогічне положення було пізніше закріплене і у Рекомендації Комітету Міністрів Ради Європи щодо незалежності, ефективності і ролі суддів (1994 р.) п. 2 с) якої передбачає, що всі рішення стосовно професійної кар'єри суддів повинні ґрунтуватися на об'єктивних критеріях, а відбір та кар'єра суддів - на основі заслуг, беручи до уваги кваліфікацію, чесність, здібності та вміння. [8]

2.5 Заборона катувань та жорстокого поводження

Усі форми катувань та інших видів жорстокого поводження є однозначно забороненими згідно з міжнародними правозахисними законами. Така заборона передбачена численними угодами та іншими інструментами, а також є частиною міжнародного звичайного права, яке застосовується до усіх держав, незалежно від того, чи є вони учасницями конкретних угод, які передбачають таку заборону. Катування та жорстоке поводження забороняються у будь-який час та за будь-яких обставин. Жодних винятків не існує, а держави не можуть відмовитися від своїх зобов'язань навіть у надзвичайних ситуаціях або з будь-яких інших причин.

Стаття 5 Загальної декларації прав людини, яка була ухвалена Генеральною Асамблеєю ООН у 1948 році, символізує одностайну згоду між країнами стосовно того, що жодна людина не може бути піддана катуванням або жорстокому поводженню. З 1948 року було ухвалено цілу низку міжнародних та регіональних законодавчих актів з питань прав людини включаючи заборону катування. Серед них юридично обов'язкові угоди та конвенції, а також декларації та інші документи, які хоча й не є юридично обов'язковими, проте мають величезну вагу завдяки тому, що їх було прийнято Генеральною Асамблеєю та іншими органами ООН, і демонструють згоду між державами щодо дотримання стандартів, викладених в них. Стаття 7 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права (МПГПП), прийнятого у 1966 році, забороняє застосування катувань та жорстоке поводження. МПГПП заснував орган незалежних експертів - Комітет з прав людини, який має здійснювати контроль за додержанням державами цих положень. Стаття 3 Європейської Конвенції про захист прав людини та основних свобод (ЄКПЛ), яка була прийнята в 1950 році, забороняє застосування катувань та нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження. ЄКПЛ дозволяє окремим особам подавати офіційні скарги до Європейського суду з прав людини, якщо були порушені їхні права. Суд приймає рішення, які є обов'язковими до виконання, і може давати розпорядження державам щодо надання потерпілим компенсації.

Окрім загальних правозахисних актів, в яких проголошується заборона катувань, існує також низка документів та механізмів, що стосуються саме катування та жорстокого поводження. Деякі з них були ухвалені та удосконалені під тиском громадськості через такі організації, як «Міжнародна Амністія». У 1972 році Генеральною Асамблеєю ООН була прийнята Декларація про захист від катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження та покарання, а в 1984-му ухвалена Конвенція проти катувань та інших жорстоких або таких, що принижують гідність, видів поводження та покарання (Конвенція проти катувань), у якій викладено заходи, яких мають вжити держави, щоб запобігти застосуванню катувань та жорстокого поводження з боку державних посадових осіб, і яка є юридично обов'язковою для тих країн, що ратифікували цю Конвенцію. Конвенція засновує Комітет проти катувань (КПК) - орган незалежних експертів, який має спостерігати за додержанням цих положень державами-учасницями Конвенції. У 1985 році Комісія ООН з прав людини призначила Спеціального доповідача з питань застосування катувань - експерта, який, згідно зі своїм мандатом, має право встановлювати контакт з урядом будь-якої країни, незалежно від того, чи є вона учасницею окремих угод, і навіть у виняткових випадках втручатися у справи.

Як на європейському, так і на міжнародному рівнях існують угоди щодо заснування моніторингових органів, завданням яких є відвідання місць позбавлення волі. Європейська конвенція про запобігання катуванням та нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню, ухвалена в 1987 році, засновує комітет, до якого залучаються експерти з країн-учасниць цієї Конвенції - Європейський комітет з питань запобігання катуванням та нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню та покаранню (КЗК). До повноважень цього Комітету входить відвідання місць ув'язнення з метою захисту затриманих від катувань та жорстокого поводження. З метою координації своєї роботи КЗК опублікував збірку стандартів, яка охоплює основні питання, що вивчаються під час візитів до місць позбавлення волі у державах-учасницях [2; 3; 5]. Зокрема, співробітниками комітету здійснено чотири візити до України, метою яких, окрім інших питань, було дослідження виявлених фактів катування та жорстокого поводження із затриманими під час утримання їх в міліції. Звіти про ці візити містять докладні рекомендації, на які посилається ця доповідь. У 2002 році Генеральна Асамблея ООН прийняла Факультативний протокол до Конвенції ООН проти катувань. Він ще не набув чинності, але, подібно до Європейської Конвенції про запобігання катуванням, встановлює механізми для відвідання місць утримання під вартою в державах-учасницях Конвенції, а також містить вимогу щодо заснування власних національних органів для реалізації цих механізмів з метою запобігання катуванням та жорстокому поводженню. [5]

На додаток до документів, що стосуються безпосередньо катування та жорстокого поводження, є також два ключових міжнародних документи, які визначають стандарти утримання під вартою взагалі. В них наводяться важливі запобіжні заходи проти застосування катувань та жорстокого поводження: прийнятий ООН Звід принципів захисту осіб, підданих затриманню або позбавленню волі у будь-якій формі (Звід принципів ООН) та Мінімальні стандартні правила поводження з ув'язненими (Мінімальні стандартні правила ООН).

Україна є країною-учасницею всіх вищезгаданих угод, за винятком Факультативного протоколу до Конвенції проти катувань, отже, має зобов'язання додержуватися їх положень. А виходячи із національного законодавства нашої країни, ми можемо відмити, що в ст. 127 КК передбачений такий злочин, як катування, який тягне за собою кримінальну відповідальність.

2.6 Справедливості

Справедливий закон втілює в собі ідею рівної для всіх свободи, свободи робити все, що не ущемляє свободи інших і не заподіює шкоди, свободи робити все, що не заборонено законом. Справедливий закон забороняє лише те, що завдає шкода і нічого не наказує чесним людям.

Справедливість, втілюючи в собі ідею рівності громадян перед законом і судом, немислима без свободи і законності. Закон виступає мірою, єдиним для всіх масштабом свободи. При цьому свобода окремої особи співвідноситься із свободою інших людей, а право виступає регулятором можливостей реалізації свободи кожного. Встановлювані заборони й обмеження мають бути доцільними з точки зору гарантії свободи, а значить справедливими. Зміст права полягає в тому, щоб свободу всіх ввести у розумні справедливі межі, реалізувати справедливість, дотримуючись принципу рівності людей перед законом і судом. [17]

Справедливість має на увазі відповідність між правами й обов'язками людини, діянням та шаною, яка визначається крізь призму рівності і свободи.

Справедливість - один з найважливіших принципів правової держави як у законодавчій, так і в безпосередньо кримінально-процесуальній діяльності. У кримінальному процесі реалізація принципу справедливості полягає в обов'язку правоохоронних органів установити об'єктивну істину у справі, забезпечити законні права та інтереси учасників процесу, правильно кваліфікувати дії обвинуваченого, не допускаючи упередженого, необ'єктивного підходу до розв'язання справи, забезпечити учасникам процесу різні можливості в дослідженні доказів і захисті своїх прав, неухильно додержуватись закону, щоб кожний, хто вчинив злочин, був підданий покаранню, що відповідає його діянню, і жоден невинний не був притягнутий до відповідальності.

У п. 3.2 Положення про органи попереднього слідства в системі Міністерства внутрішніх справ України (наказ МВС України №745 від 25.11. 1992 р.) безпосередньо зазначається, що «попереднє слідство ведеться на принципах справедливості, гуманізму, рівноправності громадян перед законом. Правосуддя - справедливий суд». [16]

Суд зобов'язаний вжити заходів для всебічного дослідження обставин справи і винести законний, обґрунтований і справедливий вирок. Відповідно до ст. 14 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права кожний має право при розгляді будь-якого злочину «на справедливий і публічний розгляд справи компетентним, незалежним і неупередженим судом, утвореним на основі закону». [2]

Справедливість означає відповідність вживаних до підсудного заходів примусу і покарання тяжкості вчиненого ним злочину і його особистості.

У своїй сукупності всі принципи кримінального процесу утворюють струнку і гармонійну систему не суперечних одна одній основних визначальних засад, в якій кожен принцип має своє значення й органічно та нерозривно пов'язаний як зі всією системою, так і зі всіма іншими принципами.

2.7 Принципи законності і здійснення правосуддя на засадах рівності громадян перед законом і судом

Ст. 16 Здійснення правосуддя на засадах рівності громадян перед законом і судом. Правосуддя в кримінальних справах здійснюється на засадах рівності громадян перед законом і судом незалежно від походження, соціального і майнового стану, расової і національної належності, статі, освіти, мови, ставлення до релігії, роду і характеру занять, місця проживання та інших обставин.

Рівноправність громадян України (ст32 Конституції). Рівність громадян означає, що при порушенні, розслідуванні і судовому розгляді кримінальних справ до всіх застосовується одне й теж кримінальне і кримінально-процесуальне законодавство, ніхто не при цьому ніяких переваг і не піддається ніяким обмеженням у правах. Заходи, які застосовуються в межах закону і призначені для захисту прав і особливого статусу жінок (насамперед вагітних жінок і матерів, які годують немовлят), а також дітей, підлітків, старих, хворих чи інвалідів, не розглядаються як дискримінаційні (принцип 5 Зводу принципів захисту всіх осіб, які піддаються затриманню або ув'язненню в будь-якій формі, затвердженого Генеральною Асамблеєю ООН 9/12/1988). [6] Під рівністю громадян перед судом слід розуміти те, що всі кримінальні справи розглядаються і вирішуються судами., які входять до системи загальних судів України. При цьому громадяни не мають ніяких переваг і не піддаються ніяким обмеженням, не передбаченим законом. Наявність правил про підсудність кримінальних справ не суперечить принципу рівності громадян перед законом і судом, оскільки вони не дістають ніяких привілеїв (наприклад, коли справа розглядається по першій інстанції обласним, а не районним судом). Хоча в ст16 говориться про рівність громадян перед судом, але фактично вони рівні (в межах, передбачених цією статтею) також перед слідчими органами та прокурором. Як виняток з принципу рівності громадян перед законом можна розглядати правила про недоторканність Президента України, кандидатів у Президенти, депутатів, кандидатів у депутати, суддів. Такий виняток необхідний для забезпечення успішного виконання зазначеними особами їх функцій незалежно від незаконних впливів. [18]

Висновок

Інтеграція України до світового співтовариства - головний чинник, що визначає тенденції подальшого розвитку національного права.

Утвердження загальних принципів права в широкому розумінні цього поняття та визнання пріоритету міжнародних договорів зумовлює необхідність приведення національного кримінально-процесуального законодавства у відповідність із тими договорами, які визнані Україною.

Розглядаючи питання імплементації міжнародно-правових норм в законодавство України, слід зазначити, що відповідно до ст. 9 Конституції чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою, є частиною національного законодавства України.

Реалізуючи це положення Основного Закону України, законодавець у ч. 2 ст. 17 Закону від 22 грудня 1993 р. №3767-XII «Про міжнародні договори України» визначив, що в разі, коли таким договором, укладення якого відбулось у формі закону, встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені законодавством України, то застосовуються правила міжнародного договору.

Однак відповідно до ч. 2 ст. 9 Конституції укладення міжнародних договорів, які суперечать положенням останньої, можливе лише після внесення до неї відповідних змін. Отже, Конституція посідає головне місце в системі права України. Що ж до міжнародних договорів, то вони мають пріоритет перед нормами національного права у разі, коли однакові правовідносини по-різному регулюються в цих джерелах права.

Застосування в Україні визнаного нею міжнародного договору є складним процесом, який вимагає приведення у відповідність із цим договором національного законодавства. Тому наявність та відображення в кримінальному процесі України загальновизнаних принципів міжнародного права ще є тільки початком у складному шляху України до законодавства європейського стандарту.

Список використаної літератури

1. Загальна декларація прав людини прийнята та проголошена Генеральною Асамблеєю ООН від 10.12.1948 р. // www.un.org/ru/

2. Міжнародний пакт про громадянскі та політичні права прийнятий Генеральною Асамблеєю ООН від 16.12.1950 р. // www.un.org/ru/

3. Європейська конвенція про захист прав людини та основних свобод від 1950 р., зі змінами від 13.05.2004 р. // www.zakon.rada.gov.ua

4. Кодекс поведінки службових осіб по підтримці правопорядку від 1979 р. // www.un.org/ru/

5. Конвенція проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або принижуючих гідність видів поводження і покарання від 1984 р., в ред. від 13.11.1998 р. // www.un.org/ru/

6. Звід принципів захисту всіх осіб, які піддаються затриманню або ув'язненню в який би то не було формі від 9.12.1988 р. // www.un.org/ru/

7. Декларації основних принципів правосуддя для жертв злочинів і зловживань владою, затвердженій Резолюцією Генеральної Асамблеї 00Н №40/34 від 29 листопада 1985 року // www.un.org/ru/

8. Основні принципи незалежності судових органів від 1985 р. // Права людини і професійні стандарти для юристів. - Амстердам-Київ: Укр.-Америк. бюро захисту прав людини, 1996. - С. 28-31.

9. Основні положення про роль адвокатів від 1990 р. // www.un.org/ru/

10. Конституція України від 28.06.1996 р. - Х. - «Ксилон», 2009 р.

11. Кримінально-процесуальний кодекс України від 28.12.1960 р. - Х. - «Одіссей», 2009 р.

12. Кримінальний кодекс України від 1.09.2001 р. - Х. - «Одіссей», 2009 р

13. Постанова Пленумa Верховного Суду України від 25 квітня 2003 р. №4 «Про практику застосування судами запобіжного заходу у вигляді взяття під варту та продовження строків тримання під вартою на стадіях дізнання і досудового слідства» // www.scourt.gov.ua

14. Постанова Пленума Верховного Суду України №7 від 28.09.90 «Про застосування судами законодавства, що регулює захист честі, гідності і ділової репутації громадян та організацій» // www.scourt.gov.ua

15. Постанова Пленуму Верховного Суду України №7 від 30.05.97 «Про посилення судового захисту прав та свобод людини і громадянина» // www.scourt.gov.ua

16. Положення про органи попереднього слідства в системі Міністерства внутрішніх справ України (наказ МВС України №745 від 25.11. 1992 р.) //www.mvs.gov.ua

17. Маляренко В.Т. Реформування Кримінального процесу України в контексті Європейських стандартів. Теорія, історія і практика». - К - 2004 р., с. 115-194

18. Маляренко В.Т. навчальний посібник «Кримінальний процес України: Стан та перспективи розвитку» - К - 2004 р., с. 41-49