Курсовая: Підготовка цивільної справи до судового розгляду

Курсовая: Підготовка цивільної справи до судового розгляду

Курсова робота з цивільно-процесуального права

Підготовка цивільної справи до судового розгляду

ЗМІСТ

ВСТУП..............................с.2

1. Мета і значення підготовки цивільних справ до судового розгляду.....с.8

2. Зміст і порядок провадження підготовки цивільних справ до судового

розгляду..............................с.10

3. Призначення справи до судового розгляду. Повідомлення і виклики

суду................................с.18

4. Деякі спірні питання процесу підготовці справи до розгляду.......с.22

ВИСНОВОК............................с.27

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ

ЛІТЕРАТУРИ.............с.32

ВСТУП

Перехід України до ринкових відносин, демократизація суспільства висунула

на перший план права та інтереси громадян. Демократичне суспільство

характеризується широким спектром особистих та майнових прав і свобод. Але

чого варті права та свободи без закріплення їх у вищому державному правовому

акті – Конституції України, без їх правового забезпечення, а також

забезпечення їх дотримання і захисту від порушення.

В Україні на сучасному етапі її розвитку проходить вдосконалення правової

бази, якою закріплено правове становище громадян і організацій і встановлені

гарантії реалізації і захисту їх прав і свобод, визначених Конституцією та

іншими законами України. Конституційні норми, в яких закріплені ці права і

інтереси, виступають основою для деталізації їх в галузевому законодавстві,

регулювання всіх аспектів їх дії і для визначення юридичних гарантій

реалізації, а також для встановлення процесуального порядку захисту

суб’єктивних майнових та особистих немайнових (цивільних) прав, охоронюваних

законом інтересів і свобод, в тому числі також засобами цивільного

процесуального права.

Зокрема ст. 55 Конституції України говорить:

Права і свободи людини захищаються судом

права і свободи від порушень і протиправних посягань

Так зараз проходить конституційна реформа пов’язана з прийняттям нових

нормативно правових актів, а саме: Цивільного, Цивільно-процесуального

кодексів України.

Цими Кодексами встановлюються засоби захисту суб’єктивних прав і свобод

людини особливо відповідальна та ефективна роль належить суду. Демократичні

принципи судового процесу являються захистом від некомпетентності чи можливої

суб’єктивної оцінки відповідних осіб. Для прикладу, в цивільно-

процесуальному законодавстві передбачено, що будь-яка зацікавлена особа

вправі в порядку, встановленому законом, звернутись в суд за захистом

порушеного чи оспорюваного права чи охороняючого законом інтересу. Сторони в

суді позивач і відповідач мають рівні процесуальні права, незалежно від того,

що позивачем може бути громадянин, а відповідачем орган державної влади в

особі його представника.

Суди розглядають:

справи по спорам, які виникають із цивільних, сімейних, трудових та

кооперативних правовідносин, якщо хоча б однією із сторін в спорі являється

громадянин, за виключенням випадків, коли вирішення таких спорів віднесено

законом для вирішення інших органів;

справи, які виникають із адміністративно правових відносин, перерахованих в

ст.236 Цивільного процесуального кодексу (деякі порушення закону на виборах,

скарги на дії посадових осіб та інші.);

справи окремого призначення, перераховані в ст. 254 Цивільного процесуального

Кодексу (визнання громадянина безвісно відсутнім чи померлим, усиновлення

дітей, встановлення фактів, які мають юридичне значення та інші).

Суди також розглядають справи, в яких приймають участь іноземні громадяни,

особи без громадянства, іноземні підприємства і організації (ст. 24

Цивільного процесуального кодексу).

На арбітражний суд покладено вирішення всіх господарчих спорів, які виникають

між юридичними особами, державними і іншими органами (ст.1 Закону “Про

арбітражний суд”), зокрема, при укладенні, зміні, припиненні і виконанні

господарчих договорів і на інших підставах, а також в спорах про визнання

недійсними акти ненормативного характеру.

Захист прав, які виникають із шлюбно-сімейних відносин, здійснюється судом,

органами опіки і піклування і органами запису актів громадського стану, а

також товариськими судами, трудовими колективами, та іншими суспільними

організаціями у випадках і в порядку, передбаченому законодавством (ст. 6-2

Кодексу законів про шлюб і сім’ю України)

Індивідуальні трудові спори розглядаються комісіями по трудових спорах і

районними (міськими) судами (ст.221 Кодексу законів про працю України), при

цьому комісії по трудовим спорам являються первинним органом розгляду

трудових спорів, які виникають на підприємствах, організаціях, крім незначних

випадків (ст.224 Кодексу законів про працю України).

Земельні спори розглядаються виконкомами сільських, селищних, міських Рад,

створюваними ними узгоджуваними комісіями, судом, арбітражним чи третейським

судом в порядку встановленим Земельним кодексом та іншими актами

законодавства України ст. 103 Земельного кодексу України, ст.33

Закону України “Про місцеве самоврядування ”.

Товариські суди розглядають деякі в справи громадян по трудовим відносинам

(порушення трудової дисципліни), сімейним відносинам (невиконання обов’язків

батьками, піклувальника, опікуна - обов’язку по вихованню дітей), житлові

правовідносини (використання допоміжних приміщень).

Можливість застосування судової влади для захисту прав, законних інтересів і

свобод громадян і організацій постійно розширяється, про що свідчить

встановлена підвідомчість суду справ по трудовим, земельним, державним,

адміністративним і фінансовим відносинам.

З проблемою здійснення судовою владою тісно пов’язані питання і здійснення

цивільної процесуальної форми, яка в юридичній літературі не є однакового

визначення. Вона здійснюється з основними принципами цивільного

процесуального права, з цивільним процесом, з порядком діяльності суду і

учасників процесу, розкривається формою процесуальних документів.

Виходячи із діалектичного зв’язку цивільного права з цивільним процесуальним

(єдність змісту і форми), цивільну процесуальну форму в ототожненні з

цивільним судовим провадження можна розглядати умовно, в тому плані, що нею

забезпечується життя (реалізація, захист) цивільного права (зміст), однак

слід мати на увазі, що цивільне судове провадження має свою притаманну йому

зміст і процесуальну форму. Змістом буде діяльність суду і учасників процесу

(дії і правовідносини), а цивільній процесуальній формі – об’єктивне

(зовнішнє) вираження здійснення, закріплення і оформлення відповідної

діяльності, наприклад, діяльність суду по розгляду справи складається із

сукупності дій, направлених на дослідження доказів при допомозі певних

законом засобів доказів. Така діяльність здійснюється з додержанням певному

порядку, по встановленим правилами, в установленій процесуальній формі

судового засідання, безпосередньо, усно, тобто процесуальні дії здійснюються

в певній процесуальній формі і фіксуються в певних процесуальних документах.

Право на захист (для позивача) – це право на звернення до юрисдикційного

органу з вимогою про захист порушеного або оспорюваного суб’єктивного права.

Право на захист (для відповідача) – це використання ним процесуальних і

матеріально-правових засобів для відстоювання своєї правоти, своїх

інтересів. Захист відповідача проти позову являє собою оспорювання тих

обставин (в широкому значенні цього слова), які зробили для позивача можливим

зверненням з позовом до суду. Як справедливо вказувалося в нашій літературі,

проблема права на захист у загальнотеоретичному плані звичайно зводиться до

питання про право на позов.

У науці цивільного процесуального права одним з найбільш спірних питань є

питання про право на позов.

У процесуальному значенні право на позов — це право на порушення судової

діяльності. У матеріально-правовому значенні – це право на задоволення позову.

Дія цивілістів позов важливий як засіб здійснення права. Для процесуалістів як

засіб порушення процесу[1]. Чітке

розуміння поняття права на позов дозволяє нам уявити і побудувати конструкцію

захисту відповідача проти пред'явленого до нього позову.

Відомо, що захист проти позову може здійснюватися у вигляді заперечення,

шляхом пред'явлення зустрічного позову[2].

Заперечення як засіб захисту полягає в тому, що відповідач просто не визнає,

заперечує заявлену до нього вимогу позивача.

При запереченні позовних вимог обов'язок доказу обґрунтованості позову лежить

на позивачі[3]. Якщо ж відповідач, не

обмежуючись простим запереченням позову, наводить мотиви свого заперечення, то

це вже буде заперечення проти позову. У своїх запереченнях відповідач може

посилатися на фактичні обставини, які підтверджують відсутність у позивача

спірного права. Він також може заперечувати проти своєї відповідальності за

позовом, посилаючись на юридичні обставини. Обов'язковість доказу цих обставин

покладається на відповідача.

Отже, заперечення проти позову — це пояснення відповідача з приводу

правомірності виникнення і розвитку процесу, проти заявлених вимог позивача

по суті Як вже відзначалося вище, право на позов включає у себе дві

сторони: право на пред'явлення позову і право на задоволення позову. З

врахуванням цього слід розрізняти: процесуальні заперечення відповідача і

заперечення матеріально-правові.

Отже, судове провадження в суді для досягнення його мети повинно

здійснюватись таким чином, щоб забезпечити його правильний та своєчасний

розгляд і вирішення, яке багато в чому залежить від проведення належної

підготовки його до судового розгляду. Стадія підготовки безпосередньо настає

після прийняття заяви, тобто порушення по справі, і є обов’язковою по кожній

справі, яка б проста вона не здавалась.

1. Мета і значення підготовки цивільних справ до судового розгляду

Законність і обґрунтованість судового рішення, швидкість розгляду цивільної

справи значною мірою залежать від повноти її підготовки до судового розгляду.

Тут закладається основа успішного вирішення судом спору про право чи іншої

правової вимоги. В постанові Пленуму Верховного Суду Украї­ни від 5 березня

1977 р. № 1 із змінами на 25 травня 1998 р. «Про підготовку цивільних справ до

судового розгляду» підкреслено, що підготовка справ до судового розгляду —

важлива самостійна стадія цивільного процесу, метою якої є забезпечення

правиль­ного і своєчасного вирішення цивільних справ. Підготовка кож­ної

цивільної справи до розгляду в судовому засіданні, незалеж­но від її

складності, є обов'язковою і повинна бути проведена в строки, передбачені ст.

146 ЦПК.[4] Підготовка справи до судового

розгляду є обов'язковою і при новому розгляді справи після ска­сування раніше

постановленого рішення.

Належно проведена підготовка справи до судового розгля­ду має значення для

якісного вирішення цивільних справ. Недо­оцінка значення цієї стадії процесу,

формальне ставлення до неї призводить до відкладення розгляду справи,

тяганини, а нерідко і до постановляння необґрунтованих рішень.

Підготовка справи до судового розгляду починається після прийняття заяви

суддею і продовжується до призначення справи до розгляду (статті 143,147

ЦПК). Не можна визнати правильним здійснення підготовчих дій (збирання

доказів, призначенні експертизи тощо) до порушення справи, оскільки це

суперечити.

Підготовка цивільної справи до судового розгляду бути процесуальне оформлена,

хоча прямої вказівки ЦПК немає. Однак підготовчі дії в окремих випадках можна

намічати і під час прийняття заяви до провадження суду, на що звернув увагу

Пленум Верховного Суду України. У постанові “Про практику застосування судами

процесуального законодавства при розгляді цивільних справ по першій

інстанції» від 21, 1990 р. № 9 із змінами на 25 травня 1998 р. Верховний Суд

нив, що при постановлені ухвали про прийняття заяви і порушення справи суддя

крім статей 5, 136 ЦПК керується цього Кодексу, якщо в ухвалі зазначається

про процесуальні дії, які слід провести при підготовці справи до судового

розгляду. Разом з тим про процесуальні дії, що підлягають здійсненню в

порядку підготовки справи до судового розгляду, правильніше було б зазначати

суддею в самостійній ухвалі про підготовку справи до судового розгляду без

повідомлення осіб, які участь у справі. Постановляючи ухвалу про підготовку в

суддя повинен керуватися ст. 232 ЦПК, в якій закріплено, що питання, зв'язані

з рухом справи в суді першої інстанції, вирішуються мотивованими ухвалами.

2. Зміст і порядок провадження підготовки цивільних справ до судового розгляду

Судове провадження в суді для досягнення його мети повинно здійснюватись

таким чином, щоб забезпечити його правильний та своєчасний розгляд і

вирішення, яке багато в чому залежить від проведення належної підготовки його

до судового розгляду. Стадія підготовки безпосередньо настає після прийняття

заяви, тобто порушення по справі, і є обов’язковою по кожній справі, яка б

проста вона не здавалась [12; С.12 – 13].

Таким чином, підготовка справи до суду – самостійна обов’язкова стадія

господарського процесу, що проводиться судом по кожній справі після її

порушення з метою правильного розгляду та вирішення спору у встановлені

процесуальним законом строки.

Мета даного етапу судочинства – створення умов, спрямованих на забезпечення

правильного і своєчасного вирішення спору.

Завданнями підготовки справи до судового розгляду є: а) уточнення позовних

вимог і обставин, що знаходяться в основі позову; б) визначення характеру

правовідносин сторін і, відповідно, потенційного кола нормативних актів, які

повинні будуть застосовуватись при порушенні спору; в) визначення можливого

кола осіб, що приймають участь у справі; г)визначення кола доказів,

необхідних для порушення спору по суті, і забезпечення їх подання до моменту

початку розгляду; д) сповіщення зацікавлених осіб про час та місце розгляду

[6; С.35].

Стадія підготовки має виключно важливо значення для успішного здійснення

судового розгляду і, відповідно, досягнення кінцевого результату судочинства

– прийняття обґрунтованого, законного і правильного рішення. Як показує

практика вирішення справ господарськими судами, саме недостатня підготовка

справи у більшості випадків і є причиною неодноразової відміни її розгляду,

дає законну можливість затягування процесу особам, зацікавленим в цьому,

нерідко призводить до прийняття незаконного та необґрунтованого рішення, що,

зменшує в свою чергу авторитет правосуддя і держави в цілому, від імені якої

здійснюється правосуддя.

Особи, що приймають участь у справі, покликані сприяти ефективній підготовці

справи до судового розгляду. Це випливає з принципу змагання, з прав та

обов’язків сторін та інших осіб, що приймають участь у справі надавати докази

або зазначити місце їх знаходження, із зобов’язання сумлінно користуватися

всіма наданими їм процесуальними правами. Звернення громадян, особливо якщо

вони носять процесуальний характер (наприклад, клопотання), повинні бути

достатньо вмотивованими [].

До підготовки справи суддя приступає з моменту її надходження до

господарського суду. При цьому головною особливістю господарського процесу є

те, що всі питання, пов’язані з порушенням справи, підготовкою її до

розгляду, визначенням часу та місця розгляду справи, оформляються в одному

акті – ухвалі про порушення провадження по справі (ст. 64 ГПК України). Дна

ухвала повинна бути винесена не пізніше п’яти днів з моменту надходження

заяви. Встановлення таких стислих строків для вирішення вказаних питань

відповідає загальним цілям господарського процесу: забезпечити правильне і

своєчасне вирішення спорів при мінімальній витраті засобів та часу як

господарським судом, так і учасниками справи.

Об’єм підготовки і характер здійснюваних процесуальних дій залежать від

обставин і складності конкретної справи. Кожен спір має свою специфіку, свої

індивідуальні риси та особливості [12].

З метою забезпечення правильного і своєчасного вирішення цивільного спору

суддя згідно здійснює в необхідних випадках наступні дії з підготовки справи

до розгляду:

1) вирішує питання про притягнення до участі у справі іншого

відповідача та про виключення чи заміну неналежного відповідача;

2) виключає з числа відповідачів, яким не була надіслана пропозиція

про врегулювання спору;

3) викликає представників сторін (якщо сторони знаходяться в тому ж

населеному пункті), для уточнення обставин справи;

4) зобов’язує сторони, інші підприємства, установи, організації,

державні або інші органи та їх уповноважені особи виконувати певні дії

(звіряти розрахунки, здійснювати огляд доказів у місці їх знаходження і

т.п.); випробовує від них документи, свідчення, висновки експертів, або

знайомиться з такими матеріалами безпосередньо в місці їх знаходження;

5) вирішує питання про призначення експертизи;

6) здійснювати огляд і дослідження письмових та речових доказів місці

їх знаходження;

7) вирішує питання про призначення прибуття представників сторін в

засідання господарського суду обов’язковим;

8) вирішує питання про виклик посадових та інших осіб для подання

пояснень по суті справи;

9) вирішує питання про розгляд питання безпосередньо на підприємстві,

в організації;

10) вирішує питання про прийняття заходів з забезпечення позову;

11) здійснює інші дії, спрямовані на забезпечення правильного та

своєчасного розгляду справи.

В ЦКУ зазначається визначений перелік підготовчих дій судді, до того ж більш

організаційного, ніж процесуального характеру. Слід відмітити, що ця стадія

цивільного процесу ще не має концептуального рішення, яке б враховувало

значення принципу змагальності та рівноправність сторін. Між тим підготовка

справи до судового розгляду і її основа – збір доказів – у стані сьогодні

забезпечити рівновагу сил між змагальністю процесу та активністю суду,

згладжувати їх протиріччя.

Перед усім підготовка справи до слухання повинна розглядатися як стадія збору

доказів, в якій суд і може, і повинен проявити активність. Це обумовлено

характером пізнання об’єктивної істини в цивільному процесі, в силу чого

формування бази доказів не може бути передано виключно сторонам.

У відповідності з основними завданнями підготовки справи до розгляду та

особливостями, належними кожній конкретній справі, визначається і коло тих

процесуальних дій, які повинні бути здійснені суддею при його підготовці. За

своїм характером та напрямком всі ці дії можуть бути розділені на наступні

групи:

1. Уточнення обставин, що мають значення для правильного та своєчасного

вирішення усіх спірних питань для розгляду справи.

Для виконання даного завдання суддя здійснює ряд дій.

По-перше, він опитує позивача по суті заявлених ним вимог, з’ясовує у нього

можливі заперечення з боку відповідача. При цьому суддя з’ясовує наявність

інших пов’язаних між собою вимог того чи іншого відповідача, щоб вирішити

питання про поєднання справ для їх спільного розгляду. Або навпаки, суддя

може роз’єднати вимоги, заявлені в одному позові, якщо їх роз’єднаний розгляд

є більш доцільним.

По-друге, в необхідних випадках суддя викликає відповідача, опитує його по

обставинам справи, з’ясовує його заперечення проти позову. Опитування

відповідача також є джерелом формування предмету доказування. Суддя роз’яснює

відповідачу його право заявити зустрічний позов.

По-третє, суддя вправі викликати позивача та відповідача разом, щоб з’ясувати

їх взаємні вимоги, виробити умови мирової згоди.

По-четверте, суддя роз’яснює сторонам їх процесуальні права та обов’язки.

2. З’ясування всіх зацікавлених у вирішенні спору осіб та вирішення

процесі. Як правило, це питання повинно бути з’ясовано суддею при

прийнятті заяви. Однак іноді суддя знову звертається до нього і після прийняття

справи і вносить необхідні уточнення з урахуванням всіх матеріалів, що

потрапили до цього моменту в його розпорядження. Так, суддя повинен перевірити:

- чи належні сторони приймають участь у справі;

- наявність співучасті по справі (обов’язкової та факультативної);

- притягнення третіх осіб, що не заявляють самостійних вимог на

предмет спору;

- сповіщення потенційних третіх осіб, що заявляють самостійні вимоги

на предмет спору;

- у випадку виникнення процесуального зміни судді вирішує дане питання.

3. Визначення та уточнення предмету доказування, виявлення та витребування

необхідних для розгляду справи доказів.

Щоб виконати це завдання, суддя шляхом вивчення належних до застосування

правових норм, ознайомлення з матеріалами позову, опитування позивача,

відповідача, третіх осіб про обставини справи виявляє докази, які необхідні

для розгляду справи, і приймає заходи до їх збору.

Якщо дії по збору доказів необхідно здійснити в іншому населеному пункті,

суддя дає відповідні доручення суду до місця, де ці дії повинні бути

здійснені.

В процесі підготовки справи суддя може запропонувати сторонам здійснити

вивірку взаємних розрахунків. Необхідність вивірки розрахунків особливо

виникає в тих випадках, коли в документах, наданих сторонами є різні дані, а

розрахунки між сторонами заплутані настільки, що без їх вивірки спір

розглянути неможливо. Результати вивірки розрахунків фіксуються у спільно

складеному акті, який повинен бути підписаний представниками сторін. Цей акт

підлягає дослідженню й оцінці поряд з іншими доказами. Вивірка розрахунків

повинна здійснюватись як шляхом обміну документами, що підлягають перевірці

без звернення представників одної сторони до іншої, так і представниками

сторін, що прибули для участі у розгляді справи.

В необхідних випадках суддя застосовує зходи по забезпеченню доказів. Коло

доказів, які можуть бути забезпечені, не обмежене. В заяві про забезпечення

доказів повинно бути вказано: доказ, про забезпечення якого клопоче особа;

обставини, які можуть бути підтверджені даним доказом; причини, що спонукають

особу звернутися із заявою про забезпечення доказів.

Суддя відмовляє в прийнятті або витребуванні доказів, якщо вони не

відносяться до справи і не мають значення для встановлення фактів. В цьому

знаходить себе правило відношення доказів.

4. Вживання заходів з забезпечення позову.

Забезпечення позову є важливим і передусім дієвим засобом унеможливлення

уникнення недобросовісним контрагентом цивільної відповідальності, а також

ефективним засобом забезпечення реального виконання судового рішення.

Згідно з ЦПК України суд за заявою сторони, прокурора чи його заступника, що

подав позов, або за своєю власною ініціативою вправі вживати заходи з

забезпечення позову. Забезпечення позову допускається, якщо неприйняття таких

заходів може перешкодити або зробити неможливим виконання рішення суду.

Ефективність прийняття заходів по забезпеченню позову в стадії підготовки

справи до судового розгляду особливо велика, коли є дані про наміри

відповідача або іншої особи, у якої знаходиться майно, що є об’єктом спору,

приховати його. В стадії підготовки можливо здійснити заміну одного виду

забезпечення позову іншим.

Українське процесуальне законодавство передбачає низку заходів, що можуть

вживатися з метою забезпечення позовних вимог. Зокрема, ЦПК України визначає,

що позов може бути забезпечено: накладенням арешту на майно або грошові суми,

що належать відповідачеві; забороною іншим особам вчиняти дії, що стосуються

предмета спору; зупиненням стягнення на підставі виконавчого документу, за

яким стягнення здійснюється у безспірному порядку.

Ухвала про застосування заходів до забезпечення позову може скасовуватися

судом, що розглядає справу. Але суд не має права скасовувати вжиті заходи до

виконання рішення або зміни способу його виконання, за винятком випадків,

коли потреба у забезпеченні позову з тих чи інших підстав відпала або

змінились певні обставини, що спричинили застосування заходів забезпечення

позову (п. 10 Роз’яснення ВСУ від 23 серпня 1994 року № 02-5/611). В іншому

випадку ухвала про забезпечення позову може оскаржуватись, причому подання

скарги не зупиняє виконання ухвали. Доволі часто підставою для скасування

заходів до забезпечення позову стає невідповідність таких заходів обсягу

позовних вимог .

Деякі конкретизовані акти України передбачають більш конкретизовані заходи до

забезпечення позову, що відображають специфіку відповідної сфери діяльності.

Зокрема, ст. 53 Закону України “Про авторське право і суміжні права” від 23

грудня 1993 р. № 3792-XII передбачає такі заходи забезпечення позову у

справах про порушення авторського права і суміжних прав: заборону

відповідачеві, щодо якого є достатні підстави вважати, що він є порушником

авторського права і (або) суміжних прав, вчиняти до винесення рішення чи

ухвали суду певні дії, а саме: виготовлення, відтворення, продаж, передача в

майновий найом, прокат, вивезення на митну територію України та інше,

передбачене цим Законом використання, а також транспортування, зберігання або

володіння з метою введення в цивільний обіг примірників творів, зокрема,

комп’ютерних програм і баз даних, а також записаних виконань, фонограм,

відеограм, програм мовлення, щодо яких припускається, що вони є

контрафактними.

Новелою українського господарського законодавства стала поява процесуального

інституту “запобіжних заходів”. Підстави вжиття запобіжних заходів

передбачені ЦПК України і полягають в тому, що особа, яка має підстави

побоюватись, що надання потрібних для неї доказів стане згодом неможливою або

ускладненою, а також підстави вважати, що її права порушені або існує реальна

загроза, має право звернутися до суду із заявою про вжиття запобіжних

заходів до подання позову. Запобіжні заходи включають: витребування доказів,

огляд приміщень, в яких відбуваються дії, пов’язані з порушенням прав;

накладення арешту на майно, що належить особі, щодо якої вжиті запобіжні

заходи.

Слід відмітити, що згідно ЦПК України забезпечення позову допускається на

будь-якій стадії провадження у справі, а відповідно до п. 3 Роз’яснення ВАСУ

від 23 серпня 1994 р. № 02-5/611 “найдоцільніше вирішувати питання

забезпечення позову на стадії попередньої підготовки справи до розгляду”.

Таким чином, проблема забезпечення позову полягає в тому, що єдиною умовою

застосування заходів до забезпечення позову виявляється достатньо

обґрунтоване припущення, що майно (грошові суми, цінні папери тощо), яке є у

відповідача на момент пред’явлення позову до нього, може зникнути, зменшитись

за кількістю або погіршитись за якістю на момент виконання рішення. До того ж

законодавець надає суду можливість оперувати категорією “достатньо

обґрунтоване припущення”, не зазначаючи критерії такої обґрунтованості, що

найголовніше, ЦКУ України не передбачає жодної відповідальності за збитки,

завдані забезпечення позову відповідачеві, за умови необґрунтованості чи

безпідставності позовних вимог.

Таким чином поряд з позитивним нововведеннями до цивільного законодавства

залишився поза увагою інститут забезпечення позову. Встановлюючи

відповідальність за безпідставне застосування запобіжних та тимчасових

заходів, законодавець оминув увагою можливість відшкодування збитків за

безпідставне забезпечення позову, невирішеним лишилося і питання зустрічного

забезпечення позову.

3. Призначення справи до судового розгляду. Повідомлення і виклики суду

Призначення справи до судового розгляду може мати місце лише після того, як

будуть проведені всі необхідні дії по підготовці. Справа вважається

підготовленою, якщо уточнені вимоги і заперечення осіб, які беруть участь у

справі; встановлено коло фактів, що мають значення для справи; з'ясовані і

витребувані необхідні докази; визначений склад осіб, які беруть участь у

справі; відповідачу вручена копія заяви, а у необхідних випадках і копії

доданих до неї документів; особи, які беруть участь у справі, повідомлені про

місце і час розгляду справи Згідно з положеннями ЦПК України після закінчення

підготовки справи до судового розгляду суддя постановляє ухвалу про

призначення справи до розгляду, в якій вказує всі підготовчі дії, проведені у

даній справі, визначає коло осіб, які підлягають виклику в судо­ве засідання,

і встановлює час та місце її розгляду.

Час розгляду справи призначається суддею з урахуванням встановленого законом

для даної категорії справ строку їх роз­гляду. Місцем розгляду більшості

справ є приміщення суду, що прийняв справу до провадження.

Необхідною умовою здійснення правосуддя, своєчасного захисту прав та

інтересів осіб, які беруть участь у справі, є дотри­мання встановлених

цивільним процесуальним законодавством і років розгляду цивільних справ.

Трудові справи повинні бути розглянуті судом у семиденний строк, справ про

стягнення алі­ментів, про відшкодування шкоди, заподіяної каліцтвом або іншим

ушкодженням здоров'я, а також втратою годувальника, у десятиденний строк, всі

інші справи — у п’ятнадцятиденний строк. Строк розгляду справи обчислюється з

дня закінчення підготовки по справі.

Проте в деяких випадках встановлений законом строк роз­гляду справи

обчислюється з дня надходження заяви. Мова йде по-перше, про справи, які

виникають з адміністративно-правових відносин. Так, наприклад, скарги на

неправильності в списках виборців чи в списках громадян, які мають право

брати участь у референдумі, суд повинен розглянути не пізніше трьох днів,

включаючи і день надходження заяви, якщо вона подана не пізніше дванадцятої

години цього дня; скарги на дії органів і службових осіб у зв'язку з

накладенням адміністративних стягнень розглядаються судом не пізніше як у

десятиденний строк з дня їх надходження. Справа про визнання страй­ку

незаконним повинна бути розглянута судом, включаючи стро­ки підготовки справи

до судового розгляду, не пізніше як у семи­денний строк (ст. 23 Закону

України від 3 березня 1998 р. «Про порядок вирішення трудових спорів

(конфліктів)»).

Суд зобов’язаний своєчасно повідомити осіб, які беруть участь y справі, про

день розгляду справи, щоб надати їм можливість підготуватися до участі в

судовому засіданні.

І Судові виклики і повідомлення провадяться повістками, що

• надсилаються особам, які беруть участь у справі, свідкам, експертам,

представникам громадських організацій і трудових колективів за адресою,

вказаною стороною, цими особами або іншими учасниками процесу.

Повідомлення — це процесуальна дія суду, що адресовані особам, які беруть

участь у справі. За своїм змістом це сповіщення про час і місце розгляду

справи в судовому засіданні. Своєчасне повідомлення осіб, які беруть участь у

справі, а також представників громадських організацій і трудових колективів

про час і місце судового засідання або вчинення процесуальних дій забезпечує

для них можливість особистої участі в судовому засіданні або в проведенні

процесуальної дії. Питання про явку в суд вирішується, як правило, особами,

які беруть участь у справі, громадськими організаціями і трудовими

колективами, які не є стороною в справі.

На відміну від осіб, які беруть участь у справі, явка в судове засідання

свідків, експертів, перекладачів є обов'язковою, якщо вони викликаються в

суд. Судовий виклик — вимога суду з'явися до суду для здійснення тієї чи

іншої процесуальної дії.

Повістки разом із зворотною розпискою надсилаються рекмендованим листом або

через розсильних. Як виняток, повістка можна видатись на руки стороні або її

представникові з їх згоди для вручення відповідним особам.

Повістка повинні бути завчасно вручена особі, яка викликається, але у всякому

разі не пізніше ніж за п'ять днів до судового засідання.

Повістка про виклик до суду повинна містити в собі: найменування і адресу

суду із зазначенням місця, дня і часу явки: викликом; назву справи, по якій

робиться виклик, вказівку, хто викликається дана особа (як позивач,

відповідач, третя особа, свідок, експерт, перекладач); вказівку, викликається

дана особа в судове засідання чи на прийом до судді.

В необхідних випадках залежно від складності і характеру справи суд з

повісткою про виклик відповідача направляє копію позовної заяви і копії

документів, доданих до неї. У повістці, що надсилається відповідачеві, має

бути зазначено, що при наявності у нього заперечень проти позову він повинен

подає докази на підтвердження своїх заперечень.

Повістки про виклик, адресовані громадянам, вручаються їм під розписку.

Зворотна розписка з їх підписом підлягає поверненню до суду із зазначенням

часу одержання. Повістка, адресована підприємству, установі, організації, їх

об’єднанню, інший громадській організації, вручається відповідній службовій

особі, яка розписується про одержання її на зворотній розписці. Якщо особа,

яка викликається, не буде виявлена у місці проживання, повістку вручають

будь-кому з дорослих членів сім'ї, які проживають разом з нею, а при

відсутності їх - домоуправлінню або адміністрації за місцем роботи, а в

сільській місцевості — виконкому сільської Ради. Службова особа, яка одержала

повістку, зобов'язана під свою відповідальність негайно вручити її належній

особі.

При відмові адресата одержати повістку особа, яка її достав­ляє, робить

відповідну відмітку на повістці, яка повертається до суду. Відмітка про

відмову одержати повістку стверджується під­писом службової особи

домоуправління чи виконкому сільської Ради, або представника адміністрації за

місцем роботи, або підпи­сами не менше двох громадян.

Судові повістки-повідомлення надсилаються особам, які бе­руть участь у

справі, з приводу вчинення процесуальних дій, в яких участь цих осіб не є

обов'язковою. Повістка-повідомлення повинна містити найменування і адресу

суду, назву справи, вказується про те, яку процесуальну дію буде вчинено,

місце, день і час її вчинення.

Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, зобов'я­зані повідомляти

суд про зміну своєї адреси під час проваджен­ня справи. При відсутності заяви

про зміну адреси повістки над­силаються на останню відому судові адресу і

вважаються дос­тавленими, навіть якщо адресат за цією адресою більше не

проживає. За невиконання обов'язку повідомляти суд про зміну своєї адреси під

час провадження по справі суд вправі на сто­рони та інших осіб, які беруть

участь у справі, накласти штраф у розмірі до одного неоподаткованого мінімуму

доходів громадян.

Якщо місце фактичного перебування відповідача невідоме, суд розглядає справу

після надходження повістки з підписом службової особи виконкому сільської

Ради за місцем знаходжен­ня майна відповідача або домоуправління останнього

відомого місця перебування відповідача про те, що вручити повістку

ад­ресатові не можна через його відсутність.

Виняток становлять справи про стягнення аліментів і про відшкодування шкоди,

заподіяної каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я, а також втрати

годувальника зобов’язаний оголосити розшук відповідача через органів

внутрішніх справ. Крім того, розшук відповідача, якщо даних про фактичне

перебування невідоме, може бути оголошене як з власної ініціативи, так і за

заявою позивача. Розшук відповідача провадиться за ухвалою суду. Витрати на

пошук стягуються судом на користь держави. Розмір витрат (в яках з розшуком

відповідачів, визначається Постановою Кабінету Міністрів від 1 лютого 1995 р.

«Про визначення витрат, пов'язаних з розшуком відповідачів у цивільних

справах» і складає до п'яти мінімальних заробітних плат.

4. Деякі спірні питання процесу підготовці справи до розгляду

ЦПК містить позитивні новації щодо процесуального оформлення та змісту стадії

підготовки справ до судового розгляду, яка називається — попереднє судове

засідання.

Після порушення справи суд невідкладно надсилає особам, які беруть у ній

участь, копію ухвали про порушення останньої, де зазначається: 1)

найменування суду, прізвище та ініціали судді, який порушив справу, її номер;

2) який позов, ким і до кого пред'явлено; 3) перелік передбачених цим

Кодексом прав та обов'язків осіб, котрі беруть участь у справі; 4) час і

місце попереднього судового засідання; 5) пропозиції відповідачу подати у

вказаний строк письмові заперечення проти позову та докази, якими вони

обґрунтовуються.

Попереднє судове засідання відбувається з дотриманням правил проведення

судового засідання з розгляду справи по суті. Усі дії головуючого та

учасників процесу фіксуються у протоколі засідання.

Однак помітні і недоліки запропонованого проекту.

Між стадіями порушення справи та її підготовки до судового розгляду не існує

будь-якого часового розриву — завершення першої стадії гармонійно переходить

у початок наступної. Коли це було б інакше, то, як слушно зазначено у

спеціальній літературі, існував би проміжок часу не процесуального характеру,

що суперечить процесуальному законодавству [6]. А тому висловлювання у

юридичній літературі про винесення єдиної ухвали, про прийняття заяви і

підготовку справи до судового розгляду [7; С.32] мають глибокий зміст. Тут

закладено безперервність процесу і руху справи зі стадії її порушення у

стадію підготовки справи до розгляду.

Отже, враховуючи викладені вище аргументи, доцільно ухвалу про порушення

справи називати «Ухвала про порушення цивільної справи та її підготовку до

судового розгляду».

Мета стадії підготовки справ до розгляду у проекті визначається як

«з'ясування можливості врегулювання спору до розгляду справи по суті або

забезпечення термінового і правильного вирішення справи».

З’ясування можливості врегулювання спору до розгляду справи по суті означає

примирення сторін у цивільно-правовому спорі.

У літературі підставне примирення сторін розглядалося не як мета, а як

завдання стадії. Так, до завдань підготовки справи до названого розгляду

С.Ташназаров включає примирення сторін, а Е. Мурад’ян і В.Тихинян — принцип

мирного вирішення спору, тобто розв'язання всіх питань спору учасниками за

доброю волею, при сприянні суду в зближенні позицій і подоланні розбіжностей.

Значення мети в цивільному судочинстві полягає в тому, що вона: а) містить

ідеальну модель правосуддя у цивільних справах; б) обумовлює комплекс

правових засобів, які подаються в розпорядження суду; в) орієнтує всіх

учасників процесуальної діяльності на досягнення кінцевих результатів

судочинства; г) визначає вимоги до судової діяльності та її актів.

Таким чином, у теоретичному плані встановлення мети допомагає зрозуміти

соціальну цінність та спрямованість всього судочинства і окремих його частин,

оптимальність та ефективність роботи суду по здійсненню правосуддя.

Мета цивільного судочинства — охорона прав та законних інтересів фізичних,

юридичних осіб, держави шляхом всебічного розгляду і вирішення справ у повній

відповідності з чинним законодавством, знаходить специфічний прояв у окремих

стадіях процесу. І якщо, за образним висловлюванням В. Камінської,

встановлення істини у справі «розмито» у всіх процесуальних відносинах, то

можна твердити: досягнення мети цивільного судочинства «розмито» у всіх

інститутах і стадіях процесу.

Наявність найближчої мети на певному етапі судочинства викликається

процесуальною необхідністю, яка обумовлюється послідовним здійсненням

процесуальних прав і обов'язків суб'єктами цивільного процесу. Кожній його

стадії відповідає свій комплекс прав і обов'язків суду. До того часу, поки не

будуть здійснені останнім повноваження, які з'явилися у одній стадії, у нього

не виникають права і обов'язки по здійсненню дій у іншій. Тільки досягнення

найближчої мети стадії процесу визначає наступний рух справи.

Мета стадії досягається виконанням судом її завдань. При цьому виконання

останніх є засобом досягнення мети.

Отже, примирення сторін — це один із засобів досягнення мети цивільного

судочинства. Крім цього, він не є і не може бути головним, оскільки примирити

сторони буває дуже важко, особливо, коли обов'язок судді — додержуватися

нейтралітету. В іншому випадку, коли зусилля судді безрезультатні, він

ризикує, якщо не бути відведеним за волею однієї із сторін, то позбавитися

довіри сторони щодо його неупередженості, без якої не існує істинного

правосуддя.

Так, В. Пучинський слушно підкреслював, що схиляння сторін до миру під час

підготовки справи завжди повинно залишатися засобом найбільш розумного і

доцільного за складних обставин закінчення конфлікту. Жодний тиск на сторони,

примушення їх до взаємних поступок тощо недопустимі.

При підготовці справ про розірвання шлюбу суддя зобов'язаний вживати заходів

до примирення сторін. Це обумовлюється тим, що при розгляді справ даної

категорії постає додаткове специфічне завдання, яке полягає не у розірванні

шлюбу, а у збереженні сім'ї шляхом примирення подружжя. Але і тут, нібито у

безспірній ситуації, виявляється, що застосування примирення проблематичне.

Як зазначається у юридичній літературі, правильним є застосування судами

мирових функцій не у всіх без винятку справах про розірвання шлюбу, а лише за

наявності таких обставин у ній, коли збереження сім'ї відповідає її інтересам

та суспільним, коли вимога про розірвання викликана незначними причинами.

Отже, вжиття заходів до примирення сторін - обставина, яка, по-перше, можлива

лише у окремих цивільних справах; по-друге, вона є винятковою при підготовці

справи. Однак виконання їх за певних умов є обов'язковим, оскільки від цього

може, навіть, залежати законність судового розгляду.

Так, В. Тертишников підкреслює, що дана група питань є факультативною у тому

розумінні, що виникає і вирішується не у кожній цивільній справі, а у

необхідних випадках. А тому доцільно заходи до примирення сторін, поряд із

засобами до забезпечення позову, виконання дій, пов'язаних з прийняттям

зустрічного позову, усунення помилок, допущених на стадії порушення справи,

тощо об'єднати у групу особливостей і сформулювати окреме завдання підготовки

— вирішення питань, пов'язаних з особливістю справи.

Не досить вдало для розкриття мети стадії вжито термін «забезпечення

термінового вирішення справи».

Термінове вирішення справи тотожне швидкому її розв'язанню. Свого часу в

літературі була висловлена думка, що метою підготовки є забезпечення швидкого

вирішення цивільних справ. Але, очевидно, термінове розв'язання справи у

практичній діяльності — поняття відносне. Воно містить або певний відрізок

часу, протягом якого повинна бути вирішена справа, або визначену кількість

процесуальних дій. Якщо терміновий розгляд розуміти як дотримання

встановлених строків для розгляду справи, то це буде не термінове, а звичайне

розв'язання з дотриманням процесуальних строків. Якщо терміновий розгляд

справи розуміти у плані вирішення в одному судовому засіданні, то це слушно

лише при дотриманні строків його призначення. Так, справу можна розглянути і

в одному засіданні, але через 2 – 3 місяці після прийняття її до провадження.

Це не буде терміновим розглядом. У нині чинному ЦПК вжито інший термін —

«забезпечення своєчасного вирішення справи» (ст. 143). Слід погодитись — це

зроблено досить вдало.

Дотримання встановлених законом строків розгляду справи — суть мети у частині

забезпечення своєчасності, на досягнення якої спрямована підготовка цивільних

справ до судового розгляду. Вимога своєчасності орієнтує суд не на

надстрокове провадження, а на дотримання встановлених законом строків

вчинення процесуальних дій і актів. Але, обмежуючись цим, законодавча вимога

«своєчасності» буде розкрита неповно.

Правовідносини з підготовки цивільних справ до судового розгляду передбачають

більш конкретну суть своєчасності, яка полягає, як зазначив проф. М. Штефан,

у забезпеченні в «установлені строки в першому судовому засіданні всебічно,

повно і об'єктивно вирішити судом переданого на його розгляд правового

питання, вираженого у конкретній справі».. Саме вирішення справи на першому ж

засіданні у передбачені ЦПК строки — суть забезпечення своєчасності розгляду

справи. На цьому акцентував увагу також і проф. В.Тертишников.

З цього випливає, що «своєчасний розгляд» справи є поняттям більш

цілеспрямованим, ніж «терміновий» або «швидкий».

Отже, не все, що міститься в нині чинному ЦПК України, потребує змін.

Насамперед, це стосується визначення мети стадії підготовки справ до судового

розгляду забезпечення своєчасного та правильного вирішення справи (ст. 143

ЦПК).

ВИСНОВОК

В руслі поступового розвитку всього права успішне розв’язання завдань

подальшого удосконалення норм цивільного процесу нероздільно пов’язано з

дослідженням важливих проблем науки цивільно-процесуального права, до числа

яких належить і проблема захисту відповідача проти позову в цивільному

судовому провадженні. Глибше і усестороннє дослідження питання захисту

цивільних прав стало особливо актуальним з прийняттям Конституції України 28

червня 1996 року – де закріплено право громадян на звернення за захистом

(ст.51). Розмежовується право на звернення за захистом і право на судовий

захист від посягань на честь і гідності, життя і здоров’я та ділової

репутації, на особисту свободу та майно.

В науці цивільного процесуального права питанню судової цивільно-правового

захисту приділено велику увагу ( М.А. Гурвич, А.А. Добровольський, Р.Е.

Гукасян, П.Ф. Елісейкін, А.Ф. Козлов, С.В. Курильов, А.А. Мельников, В.М.

Семенов, Н.А. Чечина, Д.М. Чечот, М.С. Шаканян, В.М. Щеглов, К.С. Юдельсон

та інш.). Однак потреба в подальшій розробці питання підготовки справи до

судового розгляду зберігається, а й стає більш актуальною. Теоретична

розробка проблеми захисту проти позову відстає від рівня дослідження

позову, права на позов. Правове забезпечення функції захисту відповідача

проти позову значно слабші правового забезпечення фукції підтримки позову,

що проводиться позивачем. Вивчення практики показує, що судові органи

мають потребу у вирішенні цілого ряду питань, пов’язаних із здійсненням

права відповідача на захисні дії проти позову.

Застосовуючи до цілей функціонування відповідача в суді першої інстанції

виділяють три групи процесуальних засобів захисту відповідача :

· Матеріально-правові заперечення і зустрічний позов;

· Процесуальне заперечення (процесуальний відвід);

· Інші процесуальні засоби.

Захист судом суб’єктивного матеріального права чи охоронюваного законом

інтересу являється складовою частиною цивільно-правового захисту. Захист

права являє собою висновок юрисдикційного органу про визнання права

позивача чи застосування в його користь інших передбачених законом способів

захисту, висновок юрисдикційного органу про відмову в прийнятті поданого

позову, а також дії по примусовому виконанню винесеного рішення..

Реалізація судом мір цивільно-правової відповідальності являє собою захист

цивільних прав. Обов’язок суду захистити порушене чи оспорювань суб’єктивне

право чи охоронюваний законом інтерес несе суд чи інший юрисдикційний орган

цим визначається охоронювана природа захисту цивільних прав. Захист може бути

реалізований тільки в рамках процесуальних відносин, які при цьому і

виникають.

Правоздатність суб’єктів цивільного процесу не вичерпується здатністю стати

володарем суб’єктивного матеріального права. Воно включає можливість суб’єкта

отримати захист у випадках порушення чи оспорювання права, неясності об’єму

і змісту цивільних правовідносин і у інших випадках. Ці правові можливості

існують не ізольовано один від одного. Виникають і втрачається вони

одночасно. Не виникає сумнів, що виявлення права на захист в матеріальному

змісті, як всякого суб’єктивного права, можливо лише на основі

правоздатності. Можливість домінування означає як здатність мати права і

обов’язки, так і здатність захистити своє право чи охоронюваний законом

інтерес.

Право на матеріально-правовий захист виникає із звернення особи з позовом чи

зустрічним позовом, з зверненням з позовом прокурора, органів державного

управління і інших осіб, і про притягненні особи в ролі відповідача. Право на

захист являється категорією, що охороняє, оскільки його існування

обумовлено наявністю матеріального закону і передбачених юридичних фактів.

Захист інтересів відповідача припинення провадження по справі прямої

заборони законом приймати вимоги по захисту обумовлені тим, що виносить

рішення по не охоронючим законом вимогам недопустимо.

Припинення провадження по справі може бути наслідком відсутності цивільної

процесуальної правоздатності у підприємства, організацій, установ, при

цьому навряд чи можна погодитись, що цивільна процесуальна правоздатність

юридичної особи являється специфічною - інакше прийшлось би визнати право

оспорювати об’єму процесуальної правоздатності юридичної особи як сторону

процесу.

Припинення провадження по справі може бути обумовлено відсутністю у особи,

яка пред’явила позов процесуальної зацикленості. Заінтересованим

являється особа, яка звертається за захистом свого права чи охоронюваного

законом інтересу, або вимагаючого захисту прав іншої особи на основі

повноважень, яке надає повноваження довіреністю чи законом.

Право відповідача в захист свого права чи охоронюваного законом інтересу

забезпечує відповідачу здійснити функції захисту захисту проти позову, яка

протистоїть функції підтримки позову, що здійснюється позивачем. Право

відповідача на захисні дії проти позову в цивільному судовому провадженні

необхідно вирівняти з правом усілякої зацікавленої особи з встановленням

порядку в суді за захистом порушеного чи оспорюваного права чи охороняючого

судом інтересу. Проводячи опитування серед відповідачів – лише 53%

респондентам було роз’яснено їх процесуальні права і обов’язки. Не в повній

мірі використовують суди можливість письмового роз’яснення відповідача, хоча

воно являється одним з доказів по справі. Необхідно передбачити надання

відповідачем письмової відповіді по особливо важким справам.

Ефективність захисної діяльності в цивільному судовому провадженні залежить

від забезпеченні відповідачу рівності в процесі, якщо справа буде порушена

за позовом прокурора.

Порушення цивільних справ по заяві прокурора і інших осіб, тобто осіб, як

правило, що мають спеціальні знання, досвідом ведення судових справ і

авторитетом державних органів утруднює для відповідача захист проти позову.

По таким справам бажана участь представника із числа колегії адвоката.

Задача адвоката, як представника відповідача, буде заключатись в тому, щоб

використати всі передбачені законом засоби захисту відповідача.

Захисні дії відповідача в суді першої інстанції – це його діяльність з

використанням наданих можливостей законом процесуальних засобів, направлені

на повне чи часткове відведення судом заявлених вимог чи на закінчення

процесу без винесення рішення. Захисні дії відповідача проти позову

базуються на багаточисельних повноваженнях. До числа яких відносяться: право

заявляти матеріально-правові чи процесуальні заперечення, пред’являти

зустрічний позов направлений на руйнування основи первісного позову,

наводити докази і вчиняти інші процесуальні дії, щоб переконати суд в

необґрунтованості позову.

Процесуальними засобами захисту відповідача в цивільному процесі являється:

матеріально-правові заперечення, зустрічний позов, заявлення клопотання

відповідачем.

Матеріально-правові заперечення являє собою заява відповідача про повне чи

часткове невизнання позову і необхідності відхилення позову судом. Підставою

матеріально-правових заперечень являє собою все те, на чому будується

твердження відповідача про необгрутованість позову (юридичну, доказові

факти, норми права.)

По характеру захисної діяльності відповідача в цивільному процесі заперечення

діляться на “активні “пасивні” (заперечення). Виділення заперечення як

різновидності матеріально-правових заперечень обумовлене потребою розрізняти

в теорії і на практиці дії відповідача проти позову, підстав висунутих фактів

(юридичних чи доказових), які він зобов’язується доказувати, та захист, не

пов’язаний з таким обов’язком..

В залежності від характеру доказової діяльності відповідача, оспорюючого

позов, в склад “активних” матеріально-правових заперечень, заперечуючи позов

доказами:

1. Юридична необґрунтованість позову;

2. Фактична необґрунтованість, яка в свою чергу включає :

· посилку відповідача на правопоглинаючі факти і їх доказування;

· заперечення фактів, які були вказані позивачем, доказуванням

нових обставин, чи заперечень доказів позивача.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Алексеев С.С. “Общая теория права” – М., - 1982г. – 223с.

2. Авдеенко Н.И. “Иск и его виды в советском гражданско-процесуальном

праве” Ленінград. – 1951 г. – 145с.

3. Гражданский процес. Учебник для вузов под ред. Комисарова і проф. Ю.К.

Осипова. – М., - 223с.

4. Зайцев И.М. «Сущность хозяйственных споров». Саратов 1974 г. – 132с.

5. Елисейкин П.Ф. «Процесуальное понимание спора о праве и его критика и

проблемы». – 1997. – 87с.

6. Ковин В.Ф. Юридические гарантии правильного применения норм

гражданского процессуального права / Проблемы применения норм гражданского

процессуального права / Отв. ред. К.И. Комиссаров. — Свердловск, 1976. — Вып.

№48. — С. 97.

7. Кожухарь А.Н. «Право на судебную защиту в исковом производстве». К., -

1989 г. – 123с.

8. Фурса С.Я. “Окреме провадження, як складова частина цивільного

процесу”. Практикум. К., - 1998 р. – 233с.

9. Соловье в А.С. Процессуальные документы по гражданским делам. — М.,

1974. — С. 19—20.

10. Проблемы реформы гражданского процессуального права и практики его

применения / Межвуз. сб. науч. тр. — Свердловск, 1990. — С. 20.

11. Советское гражданское процесуальное право . под ред. проф. Гурвича М.А.

Москва . 1964 г. – 242с.

12. Ташназаров С. А. Подготовка гражданских дел к судебному разбирательству:

Ав-тореф. дис. канд. юрид. наук. — М., 1988. — С. 13.

13. Мурадьян Е.М., Тихиян В.Г. Оптимальное судопроизводство по гражданским

делам. — М., 1989. – С. 55.

14. Зайцев И.М. Устранение судебных ошибок в гражданском процессе / Под ред.

проф. М.А. Викут. - Саратов, 1985. - С.8 – 32.

15. Пучинский В.К. Подготовка гражданских дел к судебному разбирательству. -

М., 1962. - С.62.

16. Тертышников В.И. Гражданский процесс: Курс лекций. — 2-е изд., доп. -

1995. — С. 95—97; Тертышников В.И. Гражданский процесс (курс лекций): Метод,

по-соб. - Харьков, 1993. - С.130 – 131.

17. Гражданский процесс: Учеб. / Под. ред. Н.А.Чечиной и Д.М.Чечота. — М.,

1968. -С. 27, 217; МихеєнкоМ.М., Молдован В.В., Радзієвська Л.К. Порівняльне

судове право: Підруч. — К., 1993. — С.161.

18. Проблемы реформы гражданского процессуального права и практики его

применения / Межвуз. сб. науч. тр. — Свердловск, 1990. — С. 14.

19. Штефан М.Й. Цивільний процес: Підруч. для юрид. спец, вищих закладів

освіти. - К., 2002. - С. 311.

20. Штефан М.Й. ”Процесуальні засоби порушення цивільного судочинства” –

К., 1991 р. – С.18.

21. Штефан М.Й. “Теория и практика на судебную защиту и ее реализации в

гражданском процесе” Сар.1991 г. – 123с.

22. Щеглов В.Н. “Иск о судебной защите гражданского права” Томск., 1987 г. –

121с.

23. Цивільний процесуальний кодекс України. Науково-практичний коментар.

Київ, 1990 р. – 145с.

24. Якубов С. “Права и обязаности сторон в советском гражданском процесе”

Ленинград 1961 г. – 110с.

[1] А.О. Добровольський. Позовна форма

захисту права. М.., 1965р., стор.29. О.П. Клейман. Новітні течії у радянській

науці цивільного процесуального права. М.,1967 р. стор.30-32

[2] А.О. Добровольський. Позовна форма захисту права. М.., 1965р., стор.89.

[3] Раяднський цивільний процес. Під

редакцією професора О.П. Клеймана. М. 1964р., стр.126

[4] Див.: Постанови Пленуму Верховного Суду

України в кримінальних та цивільних справах//Бюлетень законодавства і юридичної

практики України. 1995. №1.С.393.