Залежність виникнення неврозів у дітей від типу родини

а під гіперсоціалізацією – загострене почуття відповідальності, обов'язку,

труднощами компромісів. Контрастне поєднання сензитивності та

гіперсоціалізації означає наявність внутрішнього протиріччя між почуттям та

обов’язком., яке сприяє виникненню внутрішнього морально-естетичного

конфлікту.

Другою загальною особливістю особистості матері та батька є захисний

характер поведінки, тобто відсутність відкритості, безпосередності та

невимушеності у спілкуванні, що зумовлено не стільки способом вираження

емоцій, скільки отриманим раніше травмуючим досвідом міжособистісних

відносин. У зв’язку з цим батьки підкреслюють наявність у себе проблем

самовираження та самоконтролю, вказуючи, що могли би бути набагато

активніші, якби не приходилося стримувати себе. Проблеми міжособистісних

відносин не виявляються грубими порушеннями соціальної адаптації,

розгальмованими й асоціальними формами поводження. Чимало проблем і в

області сексуальних відносин. Часто зустрічається зниження полового потяга,

особливо з боку жінки, є індикатором емоційної незадоволеності відносинами

в шлюбі, а в більш виражених випадках являє собою симптом невротичного

стану.

Невроз на момент обстеження діагностований у більшості матерів (62%).

Якщо врахувати і стан емоційного стресу, не сягаючого ступеня неврозу, то

таких матерів виявляється 78 %. Здебільшого невроз у них виявляється у виді

неврастенії і неврозу страху; звичайно його клінічна форма відповідає

клінічній формі неврозу в дитини. Найбільше часто невротичний стан матері

виявляється при неврозі страху в дітей (80%), трохи рідше при неврастенії і

неврозі нав'язливих станів (63%) і рідше всього при істеричному неврозі

(40%).

Невроз у батьків спостерігається в три рази рідше, ніж у матерів (21

%). У сполученні зі станом емоційного стресу цей показник збільшується до

37 %.

Найчастіше (53%) зустрічаються родини, у яких один з подружжя

(переважно мати) хворий неврозом чи знаходиться в стані емоційного стресу.

Рідше має місце наявність неврозу чи емоційного стресу в обох в подружжі

(29%) і найменше родин з відсутністю цих станів (18%). У більшості випадків

можна говорити про невроз родини, припускаючи під цим невротичне

захворювання принаймні в 2 членів родини – дитини й одного з батьків.

І матері, і батьки найбільше часто пред'являють скарги на

дратівливість, стан внутрішнього занепокоєння, нестерпність очікування

(симптоми емоційної лабільності і тривожності). Крім цього, матері

скаржаться на підвищену стомлюваність, головні болі при напрузі і

стомленні, спазми і болі в області серця, шлунка і кишечнику, відчуття кому

в горлі, почервоніння при хвилюванні, підвищення артеріального тиску під

час напруг і хвилювань (симптоми вегетосудинної дисфункції). Соматична

патологія в кожної третьої матері представлена не тільки вегетосудинною

дистонією, але і хронічними тонзилітами і ринітами. У кожного третього

батька відзначена патологія з боку шлунково-кишкового тракту у виді

гастритів, виразкової хвороби шлунка і дванадцятипалої кишки, колітів.

Звертають на себе увага більш часті, чим у контрольній групі, захворювання

шкіри в батьків (невродерміт, екзема, псоріаз). Як правило, вони

зустрічаються в осіб стенічних, сексуально незадоволених, стримуючих

зовнішні прояви почуттів та знімаючих внутрішню напругу у вигляді

неконтрольовано виникаючих приступів розчісування до відчуття болю.

2.4 Відносини в родині та особливості виховання

Основна проблема батьків складається в невмінні забезпечити емоційно

рівні, взаємоприйняті, гнучкі і безпосередні відносини внаслідок

несприятливих змін їхньої особистості, головним чином низького ступеня

самоприйняття і тісно зв'язаного з цим почуття взаємної недовіри. Часто має

місце афективно-насторожене сприйняття дій партнера в шлюбі неусвідомлено

мотивовано униканням переживань, що травмують, у ще більшому ступені

понижуючих почуття власного достоїнства і самоприйняття. Таким чином,

афективна сторожкість, що нерідко виявляється тривожно, лежить в основі

почуття недовіри батьків друг до друга, будучи одним з виражень їхнього

невротичного типу реагування. У ряді випадків недовіра обумовлена

гіперсоціалізованими і паранойяльними рисами особистості батьків, коли вони

надходять надто формально і принципово, не враховують вимоги моменту,

занадто нетерпимі до слабостей і помилок один одного.

Недовіра батьків, як сплав афекту, характеру і ситуації, поширюється на

відносини з дітьми, вступаючи в протиріччя з почуттям власного достоїнства,

що формується в них, і самоповаги, що сприяє виникненню відповідних

напружених відносин. Таким чином, конфлікт батьків з дітьми у першу чергу

зумовлений несприятливими змінами особистості самих батьків та їхнім

невротичним станом, схованими або явними розбіжностями між ними. Конфліктні

ситуації нерідко драматично представлені в неповних родинах, де мати не

приймає хлопчиків через небажані, з її точки зору, спільні риси з батьком.

Усі помисли таких матерів спрямовані на недопущення зустрічей дитини і

батька. Одна мати так висловилася про свого сина: «Я маю вічний портрет

колишнього чоловіка перед собою».

Унаслідок своїх розбіжностей і особистісних особливостей батьки також

не можуть вчасно й узгоджено адаптуватися до дитини, що вимагає

індивідуального, емоційно щадного, терплячого довірчого відношення. У

результаті в дитини виникають емоційні порушення, що створюють певні

перешкоди для наступної адаптації у відносинах з батьками, що реагують на

це афективним і суперечливим образом, ще більш не погоджуючись у думці один

з одним. Так виникає патологічне коло порушених сімейних відносин.

Іншою немаловажною обставиною появи афективного відгуку дітей на

характерологічно і невротично спровоковані вимоги є їхня невідповідність

фактичному поводженню батьків. Це ілюструється прикладами, коли афективно-

хитливі та егоцентричні батьки самі влаштовують істерики при незадоволенні

дитиною їхніх капризів і у той же час жадають від неї слухняності і

помірності в бажаннях; коли вони лякають дітей усілякими наслідками

невиконання їхніх вимог і в той же час очікують від них впевненості в собі;

коли батьки постійно спізнюються на прийом, але жадають від дитини

педантичного дотримання режиму дня; коли мати скаржиться на нестриманість

сина і постійно перебиває лікаря; коли батьки глухі до прохань дітей, але

нетерпимі до їхньої упертості і т.д. У всіх цих випадках батьки «не

помічають» у себе тих особливостей характеру і поводження, на появу яких у

дитини реагують болісно. Більш того, вони проектують на дітей свої проблеми

і переживають їх згодом разом з ними. Деяких батьків, особливо матерів,

лякає в дитині не стільки відмінність від інших дітей, скільки те, що він

відтворює їхні власні проблеми дитинства, з якими вони самі не справилися у

свій час. Усвідомлення подібного взаємозв'язку і поява почуття провини є не

тільки мотивом звертання за допомогою до лікаря, але і причиною переходу

батьків в іншу крайність, коли вони йдуть в усьому назустріч дитині.

Остання при цьому своїм афектом страху тримає батьків у якості своєрідних

«заручників», компенсуючи багато з крайностей їх попереднього підходу.

Подібна нестійкість та непослідовність батьків типові для досліджуваних

родин дітей з неврозами.

Довгостроково існуючі і нерозв'язні проблеми взаємин батьків і дітей

приведуть до емоційного стомлення і наростаючого почуття занепокоєння по

обидва боки, підвищенню рівня збудливості при спілкуванні, коли «разом

тісно, нарізно нудно». Це звичайно ті ситуації, при яких дитина і дорослий

член родини відносно спокійні наодинці, але швидко збуджуються разом,

особливо при включенні третього обличчя. Тоді вся група стає некерованою, а

відповідальність за це зрештою несе одна дитина. Звичайно батьки в таких

випадках скаржаться на підвищену збудливість дітей, але з'ясовується, що

вона виявляється тільки вдома й відсутня у дитячих установах. Подібний

дисонанс говорить про проблеми сімейних відносин і емоційний дискомфорт

дитини в родині, що підлягає не глушінню за допомогою транквілізуючих

засобів, а уважному розгляду і психотерапевтичному впливу на родину в

цілому.

Розглянуті особливості відносин у родинах дітей з неврозами можуть бути

згруповані в такий спосіб:

1) побудова відносин у шлюбі по типу невротично мотивованого

взаємодоповнення при реальному контрасті рис характеру батьків;

2) особистісні зміни в батьків, а також невроз в одного з них, що передує

виникненню неврозу в дитини;

3) інверсія подружніх і батьківських ролей;

4) утворення емоційно відособлених діад і блокування одного з членів

родини;

5) тревожно-депримірованна емоційна атмосфера в родині;

6) підвищена емоційна збудливість і непродуктивні напруження в процесі

спілкування в родині;

7) використання одного з членів родини в ролі «козла відпущення».

Якщо небажаність дитини частіше зустрічається в молодих батьків із ще

не сформованим почуттям материнства і батьківства, то неприйняття

індивідуальності дитини властиве більш «літнім» батькам, що мають

домінантні, тривожно-недовірливі і гіперсоціалізовані риси характеру. Якщо

молоді батьки прагнуть якомога раніше віддати дитину в ясла чи передоручити

його своїм батькам, то «літні» батьки, навпаки, прагнуть ізолювати його від

будь-яких позасімейних контактів, у тому числі від шкідливого, з їхнього

погляду, впливу однолітків і нерідко користаються будь-як приводом, щоб не

водити дитину тривалий час у дитячий сад чи школу.

Настановне відношення батьків у виді неприйняття і їх характерологічні

особливості несприятливо відбиваються на любові до дитини. У більшості

випадків вона носить принциповий характер, який виражається не зовні. Одна

мати помітила: «Пестити не можна ні в якому разі, вони розбовтуються

остаточно». Любов умовна, тобто дитина визнана і любима тільки тоді, коли

вона виправдує підвищені очікування і вимоги батьків. До того ж вона має

«власницький» характер. Батьки люблять не стільки саму дитину, скільки її

відповідність своєму нав'язаному образу «я». Любов кон'юнктурна, оскільки

на неї спроектовані відносини батьків у виді взаємних ревнощів і

невдоволення один одним. Нерідко в ній також загострено (реактивно)

зосереджується невикористаний потенціал любові батьків, їхня

незадоволеність відносинами в шлюбі.

Тенденція до надмірно строгого, обмежуючого контролю виявляється в обох

батьків, але більш виражена в матерів. Частіше обмежуються хлопчики,

активність і рухливість яких, особливо в перші роки життя, дратують

батьків. Подібний контроль, як і гіперопіка, може бути обумовлений

невротичним станом батьків, але на відміну від гіперопіки він більш

характерологічно мотивований, насамперед домінантністю (владністю) і

негнучкістю мислення. Надмірний контроль виражається в прагненні батьків

попереджати активність дитини, наказувати їй образ дій, обмежувати її

самостійність, забороняти, часто карати, стежити за спробами дитини робити

по-своєму, без міри квапити і підганяти її.

Варто помітити, що вимоги батьків можуть бути правильними у своїй

основі, але неадекватними по манері вираження, чому в чималому ступені

сприяє їхній невротичний стан. Болісно завищений обсяг вимог батьків і

афективний спосіб пред'явлення змушують говорити про їх реактивний характер

і розглядати як засіб неусвідомленої компенсації почуття незадоволеності

собою і низьким рівнем самоприйняття. Таким чином, надлишкові і

роздратовані-нетерплячі вимоги батьків виступають як мимовільний ритуал

захисту «я» від власних проблем самоконтролю. Неможливість критичного

визнання цих проблем і їхнього конструктивного подолання породжує почуття

внутрішньої незадоволеності і занепокоєння, невдоволення собою, підвищення

внутрішнього напруження і компенсаторну афективно-агресивну розрядку у виді

«потоку» вимог, погроз, рад і розпоряджень. У цьому значенні нерозмірний,

афективно-підвищений рівень вимог батьків, як і нетерплячість і

непослідовність у спілкуванні з дитиною, можна розцінити як прояв

невротично мотивованого типу реагування. Крім того, багато з крайностей

ставлення матері, особливо вимоги педантичного дотримання режиму дня, є

резидуальними проявами авторитаризму її матері, бабусі дитини. Усе це

пояснює ефект «заданості» у вихованні, коли батьки чинять підкреслено

«правильно», надто принципово. Якоюсь мірою вони розуміють неприродність

свого відношення, але не здатні його перебудувати, як і запровадити свої

принципи в життя.

Інша особливість виховання – це наявність у батьків ряду надто цінних

ідей, що відбивають їх тривожно-недовірливі і паранояльні риси характеру.

Тут і зверхцінний страх позбавитися впливу на дитину і паранойяльна

переконаність у тім, що її потрібно у будь-що оберігати від усіх небезпек і

труднощів життя, що на неї погано впливають інший з батьків й однолітки, що

дитина не хоче йти їм назустріч (у той час як він фактично не може), що в

неї немає сили волі, самостійності, що нею потрібно в усьому керувати,

підкоривши її цілком собі і т. д.

Ще одна особливість – це мимовільне вселяння дітям почуття особистісної

недостатності особливою манерою ставлення до них: «ти ніколи і нічого не

робиш так, як потрібно», «у тебе одні крайності, ти не можеш обійтися без

фокусів», «дивися, не зроби...», «якщо ти...» і т.д. Подібні висловлення

викликають протилежний ефект, приковуючи увагу дитини і створюючи в неї

нав'язливе бажання реалізувати заборону.

Тривожно-недовірливому настрою дітей часто сприяють необережні

висловлення дорослих членів родини начебто: «лямблії вигнали, а вони уже

встигли зробити ходи». «Зараження» емоціями страху і тривоги в домашніх

умовах, що постійно відбувається, підтверджується посиленням занепокоєння в

дітей після перерви в лікуванні, коли вони знову бояться заходити в кабінет

лікаря, лякаються всього нового і несподіваного, у тому числі їм уже

знайомих масок і ляльок, що зображують звірів.

Більшість батьків відчувають почуття провини і занепокоєння з приводу

стану дитини. Але подібне усвідомлення приходить уже після появи в неї

серйозних розладів, що нагадують батькам про їхні власні проблеми. Тоді

невроз дитини виступає як своєрідний засіб більш адекватної «соціалізації»

батьків, змушуючи їх критичніше відноситися до своїх дій і вчинків і

сприяючи усвідомленню деяких недоліків їхнього характеру. Але це ще не

означає, що батьки здатні перебудувати своє неадекватне відношення до

дітей, тому що несприятливо складаються життєві обставини, на які вони

часто посилаються, являють собою уже наслідок їхніх особистісних проблем і

невротичної структури характеру. Звертає на себе увага більш повільний, чим

звичайно, процес становлення їхніх подружніх і батьківських відносин. Тут

позначаються травмуючий досвід відносин у прабатьківській родині,

невротична структура характеру майбутніх батьків, наявність великого числа

попередніх особистісних проблем.

Таким чином, батьки «переборюють» свою особистісну кризу, власне

кажучи, ціною розвитку неврозу в дитини, який можна розцінити як клінічне

відображення неадекватних способів вирішення батьками своїх особистих

проблем. Мимоволі використовуючи дитину в якості «козла відпущення»,

зганяючи на ньому свою нервову напругу, свої взаємні образи і невдоволення,

деякі батьки, особливо чоловіки, вірять, що це робиться для його ж блага,

щоб він пройшов «сувору школу життя». Але, як уже відзначалося раніше,

діти, що занедужують неврозом, не витримують надмірно різкого й

інтенсивного тиску. Образно говорячи, вони «не гнуться, а ламаються» і,

крім того, їм, як і батькам, потрібно трохи більше часу, щоб «дозріти»

емоційно і сформуватися як особистість.

Розглянуті негативні фактори виховання в цілому виглядають у такий

спосіб:

1) нерозуміння батьками своєрідності особистісного розвитку дітей;

2) неприйняття їхньої індивідуальності;

3) невідповідність вимог і чекань батьків можливостям і потребам дітей;

4) негнучкість у відносинах з дітьми;

5) нерівномірність виховання в різні роки життя дітей (ефекти

батьківської депривації в перші роки і гіперопіка і надмірний

контроль у наступному);

6) непослідовність у спілкуванні з дітьми;

7) непогодженість виховання між батьками.

Інші патогенні фактори виховання можуть бути згруповані так:

1) ефективність і нерівність у відносинах з дітьми;

2) тривожність;

3) феномен «прив'язування» – створення емоційної залежності дітей від

батьків;

4) феномен «заміни» індивідуальності дитини характерологічно і

невротично зміненим образом «я» батьків;

5) реактивно-захисний, невротично мотивований характер взаємодії з

дітьми;

6) зайва принциповість у відносинах з дітьми, недовіра до їхнього

досвіду, нав'язування думок і приниження почуття власної гідності;

7) індукуючий вплив на дітей патології батьків за допомогою механізмів

уселяння, «зараження», ідентифікації і прихильності.

2.5. Патогенез неврозів у дітей

Вивчаючи родину як патогенетично зумовлюючий фактор, ми розглянули

деякі сторони патогенезу неврозів у дітей у системі взаємозалежних клініко-

психологічних проблем трьох поколінь, а також своєрідність раннього

розвитку дітей, що занедужують неврозами, причини зниження біотонусу

їхнього організму, зародження занепокоєння і зміни реактивності. Як уже

відзначалося, головний психогенний фактор невротизації зв'язаний з

порушеними сімейними відносинами і несприятливим впливом з боку батьків.

Обмеження життєво важливих для дітей потреб розвитку, у тому числі потреби

бути самим собою, потреби самовираження, а також потреб підтримки, любові і

визнання приводить до виникнення внутрішнього конфлікту як головного

джерела хронічної емоційної напруги. Психічна травматизація в родині

збільшується гострими психічними травмами, викликаними переляком,

конфліктними ексцесами, образами, незаслуженими покараннями, хворобою,

розлученням батьків і т.д. Тоді загострюється і без того підвищена емоційна

чутливість, підсилюється внутрішнє занепокоєння, ще більше знижується

психічна реактивність. Даною несприятливою динамікою, а саме, психічною

сенсибілізацією у відношенні будь-якої погрози, яка йде ззовні,

порозумівається нестерпність зовнішніх негативних впливів, коли, наприклад,

переляк, що проходить в інших випадках через якийсь час, у цих дітей займає

ключове місце в переживаннях. Психічною сенсибілізацією пояснюються

незрозумілі для навколишніх, парадоксально гострі афективні реакції на

незначні по силі подразники: зауваження, зроблені спокійним тоном,

одержання не тієї оцінки, що очікувалася, чи відсутність похвали. У своїй

відповіді дитина виражає значимі для неї переживання, які потрібно

зрозуміти і зробити з цього відповідні висновки. Однак подібний

психологічний код поведінки дітей звичайно недоступний батькам.

Характерологічно, невротично і конфліктно обумовлене нерозуміння батьками

переживань дітей, особливостей формування їхньої особистості, неприйняття

їхньої індивідуальності приводить до відсутності довірчих відносин між

ними, зосередженню дітей на своїх проблемах, почуттю відособленості.

Психогенно зумовлене підвищення уваги до себе в цій ситуації є

психологічним механізмом захисту "я", який виявляється егоцентризмом та

впертістю.

У підсумку загальний патогенез неврозів можна представити в такий

спосіб:

1) зниження біотонусу і зміна реактивності в результаті дії

захисних сил організму, що послабляють, анте- , пери- і

постнатальних факторів;

2) своєрідність преморбідного розвитку у виді головним чином

сензитивності і латентності, що подовжують процес соціалізації і

підсилюють сприйнятливість до дії стресових факторів. Наявність

важкосумісних сполучень деяких рис темпераменту і характеру, що

порушують баланс взаємодії внутрішніх сил розвитку;

3) загострення конституціонально-генетичних особливостей під

впливом стресових факторів;

4) формування невдалого особистісного досвіду, переломлюваного

занепокоєнням, напругою й афективно-захисним типом реагування;

5) виникнення внутрішнього нерозв'язного конфлікту під впливом

невдалого і драматично пережитого досвіду міжособистісних

відносин і обумовлена цим дезінтеграція процесу формування

особистості;

6) перенапруга психофізіологічних, адаптаційних можливостей

організму і критичне наростання емоціональної напруженості під

впливом стресових умов розвитку, подавленого зовнішнього

вираження переживань і невирішеної особистої та сімейної

ситуації;

7) «зрив» вищих нейрорегуляційних функцій з появою розгорнутої

клінічної картини неврозу. У якості «пускового» фактора виступає гостра

психічна травма. Під впливом дисстресу, що підриває захисні сили організму,

декомпенсуються «місця найменшого опору» на органічно-дефіцитарному і

конституціонально-генетичному рівні, у ще більшому ступені знижуються

біотонус, життєва активність і віра в себе, зникає самобутність і

припиняється процес творчого саморозвитку.

Представлена з позицій системного аналізу загальна схема патогенезу

неврозу як психогенного захворювання особистості, що формується, може бути

дуже різною при тих чи інших його клінічних формах.

ВИСНОВОК

Неврози в дитячому віці є клініко-психологічним вираженням проблем

родини в трьох поколіннях: прабатьків, батьків і дітей. У цих поколіннях

відбувається відносне зменшення виразності характерологічних змін, у

найбільшій мері представлених у прабатьківській родині, і збільшення

невротичних, емоційних у своїй основі і психогенних по своєму походженню

змін особистості. Центром перехреста характерологічних і невротичних змін у

родині є батьки дітей з неврозами.

Зміни особистості в батьків передують розвитку неврозу в дітей,

сприяючи виникненню конфліктних відносин у родині і несприятливо

відбиваючись на їхньому вихованні. У зв'язку з цим виділяються егоцентризм,

що утрудняє прийняття дитини і його індивідуальності і емпатичний контакт

із ним надалі; тривожність, що лежить в основі гіперопіки; внутрішня

конфліктність, що ускладнює відносини в родині; а також зайва

принциповість, що веде до негнучкості і надмірного контролю у відносинах з

дітьми.

Головним патогенним аспектом відносини батьків є те, що вони мимоволі

використовують дітей для дозволу своїх особистісних проблем і кризових

ситуацій у родині. Тут і однобічне прив'язування дитини до себе, що

запобігає страху самітності, і конфліктне неприйняття в ньому рис

темпераменту і характеру іншого з батьків, гіперопіка, що зменшує почуття

занепокоєння, афективність у спілкуванні з дітьми, що розряджають емоційну

напругу батьків.

Особливого значення набуває паранойяльний настрой батьків, що має

своїми передумовами авторитарні риси особистості прабатьків (в основному в

бабусі дитини по лінії матері) і спільні з прабатьками гіперсоціалізацію,

сензитивність, тривожність. Якщо гіперсоціалізація і сензитивність тією чи

іншою мірою властиві обом батькам, то тривожність – переважно матері,

батьку ж більш властива помисливість. Разом це утворить тривожно-

недовірливу констеляцію рис характеру батьків.

У плані виховання авторитарність прабатьків позначається в батьків

беззастережним нав'язуванням своєї думки, гіперсоціалізація – надмірною

принциповістю у відносинах з дітьми, сензитивність – схильністю до

утворення рудиментарних ідей відносин у виді недовірливості і сторожкості

до власного досвіду дитини, до впливу на неї однолітків і вихователів,

підвищеної уразливості у взаєминах з нею, ревнощів до уваги іншого з

батьків. Тривожність звучить у захисті дитини від невротично уявлюваних

небезпек, помисливість – у ритуально-педантичному приреченні його способу

життя. Чим вище тривожність матерів і чим вони старше за віком, тим більше

тривожність у дітей, виявляється клінічно неврозом страху і неврозом

нав'язливих станів. У той же час пунктуальність і педантичність батьків

корелюють зі ступенем виразності в дітей психомоторних розладів (у першу

чергу нав'язливих тиків).

Невротична, здебільшого тривожна, основа паранойяльного настрою

мотивована травмуючим життєвим досвідом батьків у минулому, низьким

ступенем їхнього самоприйняття в сьогоденні і прагненням запобігти

подібного досвіду у дитини в майбутньому. У підсумку паранойяльний настрой

батьків являє собою не тільки характерологічне, але і невротичне утворення

в їхній особистості, будучи сплавом цих утворень у вивчених нами трьох

поколіннях родини.

Основна патогенна роль паранойяльного настрою батьків полягає в

недовірі до можливостей дитини, його досвіду формування «я», що приводить

до неприйняття його індивідуальності, невідповідності вимог і чекань

батьків реальним можливостям дітей, їхнім віковим потребам, найбільш

адекватному для них ритму і темпу психічного розвитку. Недовіра до дитячого

досвіду , що формується, неприйняття її індивідуальності і невідповідність

виховання віковим можливостям і потребам розвитку разом з конфліктними

відносинами в родині являють собою головні психотравмуючі аспекти існування

дітей у родині.

Нав'язування батьками своєї характерологічно і невротично зміненої «я-

концепції» і виникаючий внаслідок цього внутрішній конфлікт у дітей складає

сутність психогенного механізму походження їхнього неврозу, коли вони

сприймають досвід, що нав'язується, як неприродний для них, несумісний з

можливостями і потребами розвитку і як такий, що відрізняється від норм

спілкування, прийнятих серед однолітків, тобто від «я-образа» –

представлення про себе, з погляду інших. Нав'язаний досвід не може бути

відторгненим зусиллям волі. Його можна пережити, як це відбувається в

досліджуваних нами випадках, чи перехворіти їм, коли він, подібно

сторонньому тілу, може бути відторгненим за допомогою неврозу, вираженням

чого є афект – емоційний розлад.

У психологічному відношенні невроз – парадоксальний засіб рішення

проблем, реактивно-захисний спосіб їхньої переробки, неусвідомлювана спроба

позбутися від них і знайти внутрішню рівновагу. Нездійсненність такої

спроби породжує песимізм, невір'я у свої сили й особистісний регрес.

Замість властивих дітям довірливості, наївності і безпосередності

розвиваються недовірливість, сторожкість і страх, що представляють собою

неадекватну форму пристосування до дійсності, основу для тривожно-

недовірливого і паранойяльно-захисного розвитку їхньої особистості і,

створюють серед однолітків думку про таких дітей як про «недотрогах».

Отже, психогенні зміни особистості дітей обумовлені невдало і

драматично пережитим досвідом міжособистісних відносин, відсутністю

можливості створення прийнятної «я-концепції» з нестійкістю самооцінки, яка

випливає з цього , хворобливо-чуттєвим, емоційно-хитливим і тривожно-

невпевненим «я». Подібний психогенно перекручений образ «я» відрізняється

від сформованого образа «я», ідеального стандарту і стандарту культури і

свідчить про невротичну дезинтеграцю процесу формування особистості дитини,

його маргінальної, суперечливої внутрішньої позиції. Невротична

дезинтеграця «я» переживається спочатку як неможливість відповідати вимогам

і чеканням батьків і залишатися в той же час самим собою, надалі – як

невідповідність нормам спілкування, прийнятим серед однолітків. Невирішений

характер цього внутрішнього протиріччя як джерело постійної афективної

напруженості і занепокоєння декомпенсує захисні сили організму, його

активність і життєвий тонус. У цих умовах наростає афективна нестерпність

складних життєвих ситуацій, обумовлена психотравмуючим життєвим досвідом,

занепокоєнням і страхом зміни «я» і виявляється тривожно-недовірливим,

афективно-нетерплячим і захисно-егоцентричним стереотипом особистісного

реагування.

У результаті, невроз як хворобливо-захисна форма реагування на

афективно пережиті і нерозв'язні проблеми розвитку, вираження і визнання

свого «я» знижує творчий, емпатичний потенціал особистості, ускладнює

адаптацію серед однолітків і утрудняє подальше прийняття ролей.

Ключовими питаннями патогенезу є тісно зв'язані між собою паранойяльний

настрой батьків, страх зміни «я» у дітей і нерозв'язна для них проблема

«бути собою серед інших». Якщо паранойяльний настрой батьків виявляється

недовірою до дітей, то наслідком цього буде недовіра дітей до себе, що

виражається непевністю у своїх силах і можливостях. Зневіра в собі, або

низький рівень самоприйняття, породжує недовіру до інших, до нового

досвіду, нездатність до змін, що знаходить своє відображення в страху зміни

"я". Недовіра до себе (невпевненість) та недовіра до інших (страх зміни

"я") створюють нерозв’язну для особистості проблему "бути собою серед

інших".

Без надання відповідної психотерапевтичної допомоги психогенні

порушення в формуванні особистості дітей стають стійкими, егоцентрично

загостреними та гальмуючими рисами характеру, що сприяє виникненню у них в

подальшому під впливом тих чи інших життєвих труднощів афективно

нерозв’язних проблем спілкування та розуміння інших людей, які, в свою

чергу, можуть мати несприятливий вплив на взаєморозуміння у шлюбі та

виховання дітей. Розірвати це замкнене коло можна тільки широким комплексом

соціальних, медико-педагогічних, психопрофілактичних та психотерапевтичних

заходів, враховуючи організацію спрямованої психотерапевтичної допомоги

дітям та підліткам.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Обозов Н.Н. Межличностные отношения. – Л., 1979.

2. Мясищев В.Н. и Карвасарский Б.Д. Некоторые теоретические и

практические выводы из изучения 1000 больных отделения неврозов. –

Журн. неровапотол. и психиатр., 1967, в. 6, с. 897-900.

3. Мягер В.К. Общие принципы и методика семейной психотерапии у больных

неврозами. – В кн.: тезисы докладов конф. по психотерапии. – М.,

1973.

4. Мишина Т.М. Психологическое исследование супружеских отношений при

неврозах. – В кн.: Семейная психотерапия при нервных и психических

заболеваниях. – Л., 1978.

5. Захаров А. И. К изучению роли аномалий семейного соспитания в

патогенезе неврозов детского возраста. – В кн.: Неврозы и

пограничные состояния. – Л., 1972.

6. Осипова Е. А. К вопросу о значении возрастного фактора в построении

психических отклонений в дошкольном возрасте. – Сов. невропатол.,

психиатр. и психогиг., 1932.

7. Сухаревой Г. Е. и Юсевич Л. С. Психогенные патологические реакции

(неврозы). – В кн.: Многотомное руководство по педиатрии, т.8. – М.,

1965.

8. Rogers C.R. Client-centered therapy. – Boston, 1987.

9. Карандашева Э. А., Мурзенко В. А. К клинико-психологической и

биохимической характеристике фобического синдрома у больных

неврозами. – В кн.: Неврозы и пограничные состояния. – Л., 1972.

10. Фелинская Н.И. Клиническая дифференциация пограничных

состояний//Журн. невропатол. и психиатр. – 1976, в. 6, с 875-579.

11. Карвасарский Б.Д. Неврозі. – 2-е изд., перераб. и доп. – М.:

Медицина, 1990.

-----------------------

[1] Ковалев В.В. Психиатрия детского возраста. М., 1979, с. 322.

-----------------------

бабуся

дідусь

бабуся

дідусь

батько

мати

дитина

Страницы: 1, 2